Морок над Росією (Чорноморські новини - 2014 рік / № 20 (21491) четвер 13 березня 2014 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21491/a-3636.html

    Існують держави, стрижнем яких є певна проста й універсальна ідея. За формою ця ідея може змінюватися, за суттю — ні. Знищити цю ідею — і держава втрачає сенс свого існування. Таких держав у світі небагато, але саме до такого типу держав належить Росія.

    У більшості народів світу держава існує для людей. У Росії люди, незалежно від національності, завжди існували для держави. Для більшості народів світу держава існує як гарант свободи її громадян і гарант їхнього добробуту. Росія завжди існувала за рахунок свободи її громадян і за рахунок їхнього добробуту.

    З чого починалася п’ятсотлітня російська історія? З простої ідеї: «Москва — це третій Рим». Чому Рим? Тому що Рим був найбільшою і найпотужнішою імперією давнього світу. Чого хотіла Москва? Стати такою ж імперією у новітні часи. І надалі вона суттєво наблизилася до цієї мети. За професором В.О. Ключевським, від 1462 року Московія розширювалася в середньому на 130 км² щодня протягом 400 років і справді стала найбільшою за площею імперією світу, але лише за площею.

    У пізніші часи виникла потреба у доповненні початкової ідеї. Це доповнення мало конкретизувати напрям експансії і готувати для неї ґрунт. Панславізм став цим доповненням. Стати прапором всіх слов’янських народів і, рано чи пізно, залучити їх до своєї імперії. Ця ідея була прикриттям потужної російської експансії на Балкани та захоплення Польщі. Попри те, що сучасні генетичні дослідження не виявили жодних характерних генетичних ознак слов’янськості різних народів, ця ідея певною мірою спрацювала. Серед болгар, сербів, чехів і досі сильні проросійські настрої. Росія є захисником православ’я у всьому світі. Ця ідея вже визначала інший вектор експансії. Крім православних народів, що розмовляли неслов’янськими мовами, до імперії можна було залучити стратегічний центр земної цивілізації — Царгород, він же Константинополь, він же Стамбул.

Донбас сьогодні

    Саме для реалізації цієї ідеї Росія вступила в катастрофічну для неї Першу світову війну. Не в останню чергу Хаджибей — сучасна Одеса — розбудовувався як найзручніший трамплін для стрибка Російської імперії у цю стратегічну точку земної кулі. Росія — наш стратегічний союзник, а мусульман потрібно стріляти, — так висловлювався професор Белградського уні-верситету, з яким я познайомився на одній з міжнародних наукових конференцій. Це були часи Балканської кризи, і під мусульманами малися на увазі мешканці Боснії та Герцеговини. Одним реченням він висловив відразу дві обговорювані вище глобальні ідеї. Я не вдався до суперечки, а лише запитав: а чим відрізняються мусульмани Боснії і Герцеговини від православних Сербії, і що ви знаєте про Росію? Якщо так висловлювався професор-серб, то чого можна було очікувати від простих сербів, не переобтяжених освітою?

    Але Перша світова війна закінчилася для Росії катастрофічною, на перший погляд, революцією. Можна було б раз і назавжди поховати на смітнику історії Російську імперію і дати можливість всім народам Європи, включно з російським, право на нормальне життя. Але, поховавши дві центральноєвропейські імперії, на Заході знайшлися потужні сили, що відродили вже вщент зруйновану Російську імперію. Відродили ціною свободи двох багатостраждальних народів: українського і білоруського. Всі інші народи Центральної і Східної Європи отримали право на свої власні держави.

    Нові часи вимагали нового ідеологічного оформлення із збереженням старої суті. Світова революція, Всесвітній союз радянських соціалістичних республік, зрозуміло, з центром у Москві. Таким став ідеологічний прапор новітньої російської імперії. Така ідея давала можливість долучати до імперії будь-яку країну світу, незалежно від віри, національності і геогра-фічного розташування. Скрізь можна було знайти маргінальний прошарок населення і під гаслом захисту його прав узяти контроль над відповідною державою.

Україна сьогодні

    Чи змінилася Росія у своїй суті у наш час, порівняно з часами минулими? Чи є у неї провідна ідея тепер? Така модерна ідея є: це — нова хронологія. Наклад книжок з її викладом уже досяг мільйона примірників. Пік цього книжкового буму припав саме на останнє десятиліття. Цього достатньо, щоби кожен громадянин Росії, який належить до читацької верстви населення, мав у своїй бібліотеці принаймні одну з цих книг. Якщо сфокусувати десятки томів цієї серії в одне речення, то воно виглядатиме так: «Ми вже володіли всім світом». Практично всі подібні книжки видаються у дорогому варіанті, розрахованому на людей заможних, а отже і впливових. До якого висновку підштовхують ці книги? «Нам слід повернути те, що нам уже належало».

    Символом радянської епохи, на мою думку, є пам’ятник Леніну, що завжди показував рукою кудись у далечінь. Сотні тисяч пам’ятників вождю світового пролетаріату, розкиданих по всій новітній російській імперії, мали переконувати простих людей у тому, що великий вождь і його наступники точно знають куди вести народи імперії. Попри те, що Леніну належать слова «На Росію мені наплювати — я більшовик», росіяни на широких просторах країн СНД боляче сприймають знесення цих пам’ятників. Вони вибачають Леніну те, що йому було наплювати на російський народ, але ж як розширилися кордони новітньої російської імперії за радянських часів! Під контроль Росії перейшли не тільки країни Східної і частини Центральної Європи, які ніколи не були у складі класичної Російської імперії; під її впливом опинилася величезна кількість країн Азії, Африки і Латинської Америки. А за допомогою потужних комуністичних партій, фінансованих з Москви, можна було ефективно шантажувати і більшість урядів Західної Європи. Й от у 1991 році луснула мильна бульбашка чергової російської імперії. Здавалося б, це дало шанс самим росіянам побудувати, нарешті, нормальну, за міжнародними мірками, заможну, демократичну державу. Ні, не дало. Росіяни знову взялися за відбудову того, що вони лише і вміють робити, і робили останні п’ятсот років, — вони взялися за відбудову чергової імперії.

Донбас сьогодні

    Чи потрібні новітнім російським імператорам якісь принципово нові способи відбудови імперії? Думаю, що ні. «Підтримувати державу у стані безупинної війни, щоб загартувати солдатів, а всю націю тримати напоготові до першої команди вирушати в похід». Це заповіт Петра І своїм нащадкам. Чи чинить після 1991 року Росія інакше? Ні, не чинить. Чечня, Придністровська республіка, Абхазія, Осетія, а тепер уже й Україна.

    Скільки років тривало в Росії мирне життя за останні десятиліття? Можливо, жодного. Але є ще одна вагома причина постійних військових конфліктів, спровокованих Росією. Нормальна держава під час тривалого миру зміцнюється і розквітає. Державний апарат Росії під час тривалого миру іржавіє і розсипається. Росія в такому вигляді, як вона є, змушена вести нескінченні війни, інакше вона стане чимось іншим, можливо, звичайною, нормальною державою, як і більшість держав світу. Насправді тривала війна завжди вигідна бюрократичному апарату російської держави, збільшуючи його владу і добробут за рахунок зменшення свобод і  добробуту простих громадян. Під час великих воєн прості люди тяжко і мовчки працюють майже безкоштовно. Лякаючи простих росіян військовою загрозою, російські можновладці мають можливість безмірно нарощувати військовий бюджет. Військова частина бюджету країни — це та його частина, яку найлегше розкрадати, бо через брак прозорості витрат, вона використовується найнеефективніше.

    Який військовий бюджет Росії сьогодні? Як завжди, у всьому, що стосується Росії, важко отримати точні дані, але нижньою межею для її військового бюджету можна вважати 71 мільярд доларів США. Чисельність збройних сил — 1 мільйон військовослужбовців. Щоправда, у російській пресі можна зустріти і суму 91 мільярд доларів. У перерахунку на душу населення це, щонайменше, становить 5000 доларів.

                               У бою загинув Герой України Дмитро Коцюбайло

    Я звернув увагу на те, що військові витрати Росії вперше зросли в рази саме в той рік, коли Путін, відбувши два президентські терміни, обійняв посаду прем’єр-міністра. Очевидно, при призначенні на цю посаду він і отримав саме такий наказ від військово-промислового комплексу. Це забезпечило йому необхідну підтримку при наступному поверненні на посаду президента Росії.

    За військовими витратами Росія посідає третє місце у світі. На першому — Сполучені Штати Америки, на другому, з великим відривом, — Китай, на третьому, з невеликим відривом, — Росія.  Маючи удесятеро менше населення, Росія тримає практично паритет у військових витратах з найбільшою за населенням країною світу — Китаєм. Це при тому, що валовий внутрішній продукт (ВВП) Росії у п’ять разів менший, ніж у Китаї. Військові витрати Сполучених Штатів, Західної Європи і світу загалом у 2013-у, порівняно з 2012 роком, суттєво скоротилися. У цей же час військові витрати Китаю і Росії значно зросли. Якщо в Китаї одночасно зростає і ВВП, що дозволяє без особливих втрат фінансувати цивільний сектор економіки, то в Росії ВВП практично не зростає, а оскільки 50% його отримується за рахунок продажу нафти і газу, то при суттєвому падінні цін на ці енергоносії він також може катастрофічно впасти.

    Показовим є військовий бюджет Росії на 2014 рік. Прямі військові статті заплановані у фантастичну для Росії суму — 106 мільярдів доларів. При цьому слід мати на увазі, що утаємничені статті російського державного бюджету вперше становлять аж 25%. Вони також переважно спрямовані на військові цілі. Сучасний військовий бюджет Росії — це бюджет воєнного часу. Довго втримати його на такому рівні неможливо. Мета, заради якої це робиться, має бути у часі десь недалеко. Щоб зрозуміти цю мету, досить подивитися, яка ж іще країна такими ж темпами нарощує свій військовий бюджет. За відсутності зростання ВВП Росія може фінансувати свої військові витрати лише за рахунок інших статей бюджету. За планом на 2014-й на 13% скорочуються видатки на освіту, на 8,6% — на охорону здоров’я, на 23,7% — на житлово-комунальний сектор тощо.

1989, 20 лютого в селі Лиса Гора на Миколаївщині народився Максим Сенкевич – старший лейтенант, командир взводу 28 ОМБр, учасник російсько-української війни, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

    У розряд засекречених статей бюджету вперше потрапила і стаття, пов’язана з витратами на житлове будівництво. На мою думку, це означає що житлове бу-дівництво у 2014-у буде переорієнтоване на якесь інше будівництво військового призначення. Висновок: Росія готується до великої війни і ця війна — незабаром. З моєї точки зору, ця війна для Росії неминуча, і вона є платою за імперську маячню росіян протягом століть. Надзавдання для України — не потрапити під колеса цієї війни. А для цього потрібно триматися від Росії як найдалі.

    Який стан Збройних сил України? Військовий бюджет в Україні у 2013 році становив ганебну для держави суму — 1,8 мільярда доларів США, тобто у 40—45 разів менше, ніж у Росії, і є найменшим військовим бюджетом у Європі. Чисельний склад наших Збройних сил — 200 тисяч військовослужбовців, що лише вп’ятеро менше, ніж у Росії. Отже, фінансування, що припадає на одного військовослужбовця в Україні приблизно вдесятеро менше, ніж у Росії. Тобто, наших захисників якось годують і вдягають, здалеку показують зброю радянських часів — і на тому все.

    Інакше колоніальна адміністрація, що очолювала Україну у попередні роки, чинити і не могла. Розвал Збройних сил був одним з її завдань, і вона з цим завданням успішно впоралася. Маленька нейтральна Швейцарія, на яку ніколи ніхто не нападав, в якій армія, швидше, виконує представницьку функцію, ніж служить якійсь стратегічній меті, витрачає на свої військові сили втричі більше коштів. Тобто з 1917 року ми нічому не навчилися.

Не забудемо, не вибачимо, помстимося

    Нинішня агресія Росії проти України висвітила цю вразливу ділянку українського державного організму і нашого національного менталітету. Тепер ситуація із Збройними силами України вимагає термінового і радикального втручання. Косметичні засоби не допоможуть. Я пригадую слова одного із своїх однопартійців, що у часи президентських виборів, які, зрештою, виграв Янукович, зрадив партію і перейшов у його табір: «Янукович — це абсолютне зло. Для того, щоб велика кількість українців прозріла, потрібно, щоб ці українці побачили зло у повній силі». Я думаю, що вони це зло у повній силі і побачили. За чотири роки президентського правління Янукович зібрав статки у 12 мільярдів доларів, що майже вдвічі перевищує військовий бю-джет України за ці ж роки. Це приблизно 2500 доларів, вкрадених у кожного українця — від немовляти і до столітнього старця. Це падіння моралі, це параліч нормальних відносин у суспільстві між людьми.

    Чи така вже Росія багата, що може дозволити собі безпрецедентні військові витрати та ще й у нібито мирний час? Я мало довіряю даним з інтернету, що стосуються Росії, тому наведу їх з одного з чисел наукового журналу «Вісник Національної академії наук України» за 2005 рік. Тривалість життя російських чоловіків тоді становила 58 років. Це на рівні середньої африканської країни і найгірший показник у Європі (для Західної Європи він  майже на 20 років був більшим). Принагідно зазначу, що і в Україні він був невисоким — 62 роки. Тривалість життя чоловіків — це інтегральний показник, що найкраще свідчить про якість життя у тій чи іншій країні.

    Далі процитую деякі дані з прекрасної статі О. Воловича «Агонія імперії», на-друкованої 6 березня в газеті «Чорноморські новини». Росія — на другому місці в Європі за кількістю абортів. У Росії налічується більше 9 мільйонів безробітних, що у відносному вимірі до загальної чисельності працездатного населення  дозволяє посісти їй, з великим відривом від решти європейських країн, перше місце. У Росії — понад 4 мільйони безхатченків, що в абсолютному і відносному вимірі знову дає перше місце і не тільки серед європейських країн. У Росії більше двох мільйонів неписьменних дітей шкільного віку, що знову виводить її за цим показником на перше місце у Європі. В Росії найбільше в світі людей, які гинуть від отруєння неякісним алкоголем. У Росії найбільша в світі кількість людей, у відносному вимірі, що страждають від сухот, СНІДу, алкоголізму і наркоманії, одне з перших місць — за кількістю кримінальних убивств тощо. Росія — це країна безпрецедентно великої кількості невирішених соціальних і національних проблем. Для того, щоб відвернути увагу росіян від цих проблем і не витрачати на їх розв’язання грошей з бюджету, Путіну також потрібна невелика, але і не дуже мала, військова перемога. Наведений, далеко не вичерпний, перелік «досягнень» Росії дозволяє стверджувати, що вона є маргінальною країною євроазійського простору, який вона так активно хоче розбудовувати.

    Та, попри все, статки нинішнього президента Росії оцінюються різними інтернет-виданнями у 40 мільярдів доларів, що в перерахунку на душу населення країни цілком співставне зі статками Януковича. Але багато росіян уже зморилися від Путіна. Його популярність останніми роками швидко падає, а потреба у диктаторі з наближенням неминучого глобального військового протистояння зростає. Як підняти авторитет лідера? Потрібна маленька переможна війна. Досвід з Грузією показав, що, попри певні міжнародні втрати (а які, власне?), це добре спрацьовує. З будь-яких міркувань, наступним об’єктом могла бути лише Україна.

    Поки Янукович разом із своєю колоніальною адміністрацією перманентно нищив Україну духовно і фізично, можна було не поспішати. Але Янукович не встояв. Втікши в Росію, він нібито звернувся до Кремля з проханням щодо введення російських військ в Україну для наведення конституційного порядку. Вся легітимність цього експрезидента полягала в тому, що винятково за рахунок підтримки Москви він і очолив виконавчу владу в Україні. Думаю, що саме в Росії його життя найбільш загрожене, оскільки бажання заволодіти його колосальними статками може спровокувати будь-які дії проти нього, а жодні моральні застереження у цій країні не діють.

    Маленька, але й не дуже маленька, переможна війна потрібна Росії і для генеральної репетиції більшої війни. Так було перед початком останньої російсько-німецької війни. Генеральною перевіркою боєготовності Червоної армії стала Фінська війна, спровокована Росією. Півмільйона життів радянських людей (проти п’ятдесяти тисяч життів фінських патріотів) заплатила за цю «репетицію» російська імперія, але отриманий досвід дозволив краще підготуватися до більшої війни.

Найвища нагорода герою

    Західний і Південний військові округи РФ, що охоплюють всю європейську територію Росії, напередодні окупації Криму були приведені у бойову готовність. Почалися так звані широкомасштабні військові маневри, а насправді — висунення військових частин на вихідні для атаки позиції, безпрецедентне за весь період після закінчення Другої світової війни. Подібна картина спостерігалася в Радянському Союзі лише один раз — перед початком російсько-німецької війни. Тоді німці просто не стали чекати, поки маневри завершаться, і вдарили першими.

    Але щось у Криму пішло не так, щось по всій Україні пішло не так, щось у всьому світі пішло не так для новітньої російської імперії. Російські війська вийшли на вихідні позиції по всьому периметру кордонів України, але поки що там і стоять. Вони розраховували на сприятливішу для них атмосферу в Україні. Спроби дестабілізувати ситуацію у східних і південних регіонах України за допомогою заслання сюди співробітників російського спецназу і кримінальних елементів з території Російської Федерації мали малий ефект. Усі акції непокори, що прокотилися цими регіонами України, свідчили не стільки про їх підтримку місцевим населенням, скільки про слабкість центральної влади у складний перехідний період у цих регіонах. У Криму не вдалося відразу пролити кров «невинних» і викликати тим самим стадну єдність російського народу під гаслом «наших б’ють». Витримка українських військових, дислокованих у Криму, заслуговує найбільшого схвалення. Але будь-яка витримка має розумні межі. Вона не може перетворюватися у демонстрацію слабкості. Росіяни нікому не вибачають слабкості. У самій Росії почалися антивоєнні демонстрації. Весь світ, як одна держава, підтримав Україну.

    Що далі? Згадаємо Януковича. Три попередні президенти України просили його зупинитися і виконати вимоги українців. Тоді це було нібито можливе. Але Янукович лише криво посміхався у відповідь. Він уже не міг зупинитися і мав пройти свій шлях до кінця. Чи може Путін зараз відступити? Думаю, що ні. Він також пройде свій шлях до кінця. Відступити — це гірше, ніж не починати. Відступити — це проявити слабкість, яку росіяни нікому не вибачають, а особливо — своїм імператорам. Вони, швидше, вибачають помилку, якщо ця помилка не свідчить про слабкість. Отже, Путін продовжуватиме далі агресію проти України, але значно обережніше, ніж він це планував попередньо.

    Референдум, зрозуміло, за таких умов не може бути проведений. Він може бути лише сфальшований. Через півгодини після його закінчення оголосять правильні, з точки зору Росії, результати. Надалі Росія спиратиметься не лише  на «легітимну» кримську владу, яка була обрана в оточеному і наповненому ро-сійським спецназом будинку Верховної Ради Криму за зачиненими дверима. Невідомо, чи було там взагалі якесь голосування. Просто на поріг будинку через деякий час вийшла певна людина і сказала, що відтепер вона і є вся повнота влади в Криму. Росія спиратиметься і на «легітимні» результати референдуму.

Загиблі герої Вінничини

    Українська влада має відновити контроль над усіма українськими військовими об’єктами Криму і при спробі проникнення на ці об’єкти сторонніх людей має виконувати вимоги військових статутів. Слід пам’ятати, що метою Путіна є не Крим, а вся Україна. Наступним кроком після «референдуму» в Криму буде намагання зірвати президентські вибори в Україні. Путіну не потрібна легітимна влада в нашій державі. Президент України у нього вже є десь у потаємній коморі. Час від часу він вискакуватиме з неї і кукурікатиме написану для нього заздалегідь у Москві промову. Зірвати президентські вибори можна лише подальшою дестабілізацією ситуації в Україні або хоча б у деяких її областях, без яких вибори не можна вважати легітимними.

    Контроль над інформаційним простором України з боку Української держави —запорука успішної реалізації всіх урядових і національних проектів. Перо і слово у нинішній надзвичайній ситуації важать не менше, ніж автомат, а, можливо, і більше.

    Максимально швидкий темп інтеграції у всі європейські цивільні, економічні і військові структури дає нам шанс вистояти, спираючись на весь цивілізований світ.

    Мені здається, що годинниковий механізм, заведений у Москві, запущений. Ми повинні бути готові до тотальної агресії проти нашої країни, якщо не сьогодні, то через день, через тиждень, через місяць. Кожен день, який у нас ще є, ми повинні витрати на якомога ефективнішу підготовку до відсічі агресора. Всі органи державної влади мають працювати у надзвичайному режимі. Все слід робити якомога швидше: кадрові перестановки, підготовку і розгортання мобілізації, необхідне переміщення матеріальних ресурсів, підготовку до введення, в разі агресії, у країні надзвичайного стану, мобілізацію матеріальних і фінансових ресурсів країни, перехід на режим їх суворої економії.

    На мою думку, Росії завжди була потрібна українська земля, але без українців. Голодомор 1932—1933 років, і не тільки він, неспростовно це довів. Але сьогодні їм терміново тимчасово потрібні й українці. Для майбутнього військового конфлікту, до якого готується Росія, потрібна не тільки зброя, якої у Росії з кожним роком фантастично більшає, але й багато гарматного м’яса. Українці є гарним гарматним м’ясом. Складаючи лише 25% населення Радянського Союзу, вони становили 33% військовослужбовців під час афганської війни. Вони добре воюють за чужого царя, і їх не шкода. Якщо ми зараз програємо Україну один раз, то незабаром ми програємо її ще раз і вже остаточно, оскільки разом з росіянами перетворимося на купу каміння, брухту і людського попелу. Віддячити нашим ворогам за всі наші кривди — це вижити, а вижити — це перемогти. Перемога можлива, але давайте разом над цим думати і працювати.

    Роки, віддані Руху, були найкращими роками мого життя, це були роки відчуття максимальної його повноти. Свій іменний партійний квиток з номером 56, підписаний особисто В’ячеславом Чорноволом, я і досі зберігаю, як найдорожчу згадку про ті часи. Пройшовши кадрову школу Руху і відповідний ідеологічний вишкіл, я, зокрема, зафіксував для себе такі засадничі світоглядні принципи.

    ...Майбутнє України — це Європа. Але слід пам’ятати слова нашого великого провідника Степана Бандери: «Як визвольна, так і оборонна самостійність України в основі своїй має спиратися на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони».

    Ці слова були епіграфом до газети «Рух», яку я видавав у середині дев’яностих років на Одещині. Вони мають бути епіграфом і для будь-якої політичної програми щодо майбутнього України. Морок над Україною нарешті розвіявся.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса

Генеральний план «Ост» (Чорноморські новини - 2013 рік / № 78 (21446) четвер 3 жовтня 2013 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21446/a-2927.html

    «...В ЦК и СНК имеются сведения, из которых видно, что массовые беспорядочные аресты в деревне все еще продолжают существовать в практике наших работников. Арестовывают председатели колхозов и члены правления колхозов. Арестовывают председатели сельсоветов и секретари ячеек. Арестовывают районные и краевые уполномоченные. Арестовывают все, кому только не лень и кто, собственно говоря, не имеет никакого права арестовывать. Не удивительно, что при таком разгуле практики арестов органы, имеющие право ареста, в том числе и органы ОГПУ, и особенно милиция, теряют чувство меры и зачастую производят аресты без всякого на то основания, действуя по правилу: сначала арестовывать, а потом разобраться...» (Директива ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про припинення масових виселень селян, упорядкування арештів і розвантаження місць позбавлення волі» від 8 травня 1932 р. Таємно. Не для друку.)

    Так було в 1932-у, але так тривало і далі. Якщо на початку тридцятих років кількість засуджених у СРСР становила близько мільйона на рік, то перед початком Другої світової війни — вже півтора мільйона осіб. Не всі народи Радянського Союзу однаковою мірою постраждали від репресій. У роки радянської влади на європейській частині Радянського Союзу українці мали найвищу народжуваність. Проте за роки радянської влади їх кількість так і не досягла тієї, яку вони мали перед Першою світовою війною, хоча населення України дещо зросло. Кількість росіян за той же час при меншій народжуваності зросла більше ніж удвічі.

    А починалася ця практика арештів і нищення людей значно раніше. У 1918 році в Унече (тепер це райцентр на півдні Брянської області), де розташовувався прикордонний контрольно-пропускний пункт, на все місто наводила жах комісарша, що ходила з двома револьверами і шаблею та була відповідальною за дозвіл на виїзд до України. Україна тоді перебувала під владою гетьмана Павла Скоропадського. В ній ще продовжувалося нормальне мирне життя, відроджене силою німецької зброї. Від цієї комісарші залежало, кого пустити до України, а кого розстріляти. При тому вона мала репутацію чесної та ідейної людини — хабарів не брала, а речами розстріляних гидливо поступалася підлеглим. Але приречених до розстрілу завжди розстрілювала сама. Раптом Тефі (псевдонім російськомовної письменниці Надії Олександрівни Лохвицької — авторки цих спогадів, 1872 — 1952) впізнала у ній сільську бабу-посудомийку, колись тиху і забиту, що мала одну особливість — вона завжди зголошувалася допомагати кухареві різати курчат: «Ніхто не просив — своєю охотою йшла, ніколи не пропускала».

Вождь московитів

    У цей же час у підмосковних Бронницях виконком місцевої Ради вів терор за власним розумінням. Член виконкому зупиняв на вулиці людину, що з якоїсь причини привертала його увагу, разом з двома конвойними заводив її у двір манежу і розстрілював.

    Ще приклад. У ставропольському селі Бєзопасноє була в’язниця, куди звозили затриманих з навколишніх сіл і містечок. Суд місцевого коменданта Трунова зводився до двох фраз: «покажь руки», і якщо руки видавали представника інтелігенції — без мозолів, з тонкими пальцями — або людина з іншої причини йому не подобалася, звучала команда «раздеть». З приреченого зривали одяг, кололи багнетами і викидали в скотомогильники.

    Це і був більшовизм на рівні малоосві­чених, примітивних людей, які сотнями тисяч прийшли у всі структури нової російської державної влади. Російська інтелігенція на власні очі побачила реалізацію своєї ідеї широкого народовладдя. Це вона сотні років боготворила нижчі верстви населення імперії, наділяючи їх всіма можливими чеснотами, передусім тими, яких бракувало їй самій. Перше, що зробили ці верстви, прийшовши до влади, — це знищили інтелігенцію, знищили попередню еліту суспільства. Тепер правлячою елітою стали вихідці з суспільних низів.

Гетьман Павло Скоропадський - вождь українців

    Тим часом в Україні. «Ніколи потім Україна так близько не підходила під поняття державності, ніколи з нею так не рахувались, як у часи гетьманства. Україну визнала низка держав: Німеччина, Австрія. Туреччина, Болгарія, Грузія, Польща, Фінляндія, Швеція, Румунія. Були вислані представники до Франції, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки. Я хотів, щоб ми врятувалися за допомогою чужоземної підтримки, оскільки це було вигідно для нас. І я ніколи не ототожнював наші інтереси з інтересами німців. Ми спиналися на ноги і стали б міцно, якби дотягли до весни, коли б мали готову армію. Саме в цей час Україна стала державою зі всіма установами, що правильно функціонували. Я переконаний, що більшовизм не прорвався б до нас, якби був міцний державний апарат і українські партії не взяли б участь в повстанні Директорії. Ні керівні російські кола цього не зрозуміли, ні українці не змогли хоча б тимчасово відмовитись від своїх дрібних честолюбних розрахунків заради великої справи.

    Центральна Рада і Директорія прагнули революції і здобули її у всіх сенсах, опинившись на руїнах старої держави і не здобувши нової, і ставши черговими із з’їдених революцією своїх дітей. Я зумів об’єднати протестуючі сили навколо себе і повести за собою. У 1918 році я відродив нашу історичну традицію». (Гетьман Павло Скоропадський).

    Тут маємо дати деякі пояснення. Згідно з таємними статтями Брестської мирної угоди німці обіцяли допомогу у створенні 300-тисячного українського війська. Весною 1919 року, яку згадує Павло Скоропадський, Україна вже була б червоній Росії не по зубах. Але сталося не так, як гадалося. Восени 1918-го непередбачувана революція в Німеччині змусила німців спішно вивести свої війська з України, так і не виконавши цей пункт Брестської угоди.

Українська держава гетьмана Павла Скоропадського

    Далі Україну накрила каламутна хвиля кривавого більшовицького терору. Почалася агонія української національної революції, яка тривала декілька років. Але вона породила тисячі національних героїв і дала необхідний політичний досвід провідникам нації для майбутніх боїв. Вона посіяла в свідомості більшості українців зерна самостійництва, які рано чи пізно мали прорости. Вона породила також комплекс скривдженої нації, який колись мав вибухнути проти кривдника. Зокрема, жорсткість бандерівців стосовно своїх політичних супротивників пояснюється саме цим досвідом. Вони не дали втопити національну справу у хвилях дріб’язкового політичного егоїзму і балачок окремих осіб. Тому їхня боротьба за менш сприятливих умов тривала довше і мала більший позитивний резонанс у цивілізованому світі.

    Політика німців щодо України мала давню історію і була логічним продовженням відповідної політики Австро-Угорщини. Німеччина та Австро-Угорщина у Європі політично завжди почувалися між молотом і ковадлом. Молотом була Російська імперія. Ковадлом — Франція, Велика Британія, а пізніше і Сполучені Штати Америки. Франція могла розраховувати на перемогу над Німеччиною лише при використанні людського і матеріального потенціалу Російської імперії, затискуючи Німеччину з двох боків у смертельні лещата. Росія прагнула експансії на захід — за рахунок Європи і на південь — за рахунок Туреччини. Велика Британія домагалася збереження статусу-кво в Європі, а для цього мала виступати на боці Франції. Сполучені Штати починали боротьбу за світове лідерство.

1918, Київ, війська союзників України

    Цей простий механізм молота і ковадла у двадцятому сторіччі спрацював ефективно двічі. Німеччина та Австро-Угорщина могли розраховувати на лідерство на Європейському континенті лише у разі суттєвого послаблення Росії. Критично вразливою ланкою для існування Ро­сійської імперії була Україна. В ній зосереджувалася третина промислового і сільськогосподарського потенціалу Ро­сійської імперії. Українці становили за чисельністю другий після росіян етнос імперії. Генетично ці два етноси були суттєво різні, хоча й об’єднані однією християнською конфесією, на відміну від українців і поляків, генетично близьких, але роз’єднаних саме конфесійно. У ті часи спільна віра могла важити більше, ніж братерська кров. Приспаний навіюваннями з Москви український етнос у разі свого пробудження становив велику небезпеку для росіян, а отже і для самого існування їхньої імперії.

    Не випадково пробудження української національної свідомості почалося саме на Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини. З одного боку, австрійці певною мірою сприяли цьому процесу свідомо, а з другого — ще більшою мірою — його стимулював сам демократичний клімат Центральної Європи. Під час Першої світової війни австрійці пішли навіть на створення української національної частини у складі австрійської армії — корпусу українських січових стрільців. Зазначимо, однак, що більшість ідеологів українського націоналізму — родом із Східної України. Саме на її ґрунті розвинулася ідеологія українського націоналізму. Шанобливе ставлення до етносу з боку метрополії сприяє його національно-культурному розвитку і зміцнює імперію. Зневажливе ставлення — сприяє розвитку саме націоналізму, і тим радикальнішого, чим більша ця зневага. У часи Української Центральної Ради та Української Народної Республіки корпус січових стрільців, створений з полонених галичан, став осердям збройних сил, найбільш відданим незалежній Україні й ефективним військовим формуванням протягом всієї українсько-ро­сійської війни. Саме офіцери цього корпусу на чолі з полковником австрійської армії Євгеном Коновальцем після поразки української революції створили на еміграції Українську Військову організацію, що згодом переросла в Організацію українських націоналістів.

Версаль

    Переможці у Першій світовій війні — передусім, Сполучені Штати Америки, і Франція, і Велика Британія — за результатами підписання Версальської мирної угоди створили у Центральній Європі на уламках Австро-Угорської, Німецької і частково Російської імперій цілу низку нових незалежних держав за принципом «один народ — одна держава». Своєю увагою переможці обійшли лише най­більший колоніальний народ Європи — українців та близький їм по крові відносно невеликий народ — білорусів.

Версальський мирний договір щодо Німеччини

    Мета Першої світової війни для країн Антанти не була повністю досягнута. Німеччину не вдалося перемогти на полі бою. Її перемогли ударом у спину за допомогою інспірованих зовні револю­ційних заворушень всередині країни. Для остаточної перемоги потрібна була ще одна війна. Підвалини наступної війни були закладені у Версальській та інших угодах щодо Німеччини. Росія за результатами Першої світової була сильно послаблена. Головним призом у цій війні для Росії були Константинополь, Боспор і Дарданелли. Але вона їх не тільки не отримала, а й втратила великі території у Центральній Європі. Антанту цілком влаштовував більшовицький уряд Росії. Він не вимагав своєї частки здобичі у війні. Йому було не до того, оскільки в цей час він натхненно роздмухував у країні полум’я громадянської війни. Антанту не влаштовував білогвардійський уряд у Росії. Він як правонаступник попереднього царського уряду міг вимагати виконання союзниками всіх домовленостей з царем напередодні війни, адже, формально, Росія також була переможцем у Першій світовій, винісши її найбільший тягар у вигляді людських і матеріальних втрат. Військового потенціалу Антанти цілком вистачило б для ліквідації більшовицької загрози для Росії протягом кількох тижнів. Вона цього не зробила.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.

(Далі буде).

Генеральний план «Ост» (Чорноморські новини - 2013 рік / № 79 (21447) субота 5 жовтня 2013 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21447/a-2938.html

Закінчення. Початок у номері за 3 жовтня.

    Але у наступній війні Росія знову була потрібна. Причому, Росія достатньо сильна. Для цього Росію не можна було позбавляти її промислової і сільськогосподарської бази, тобто України. Ці міркування, думаю, і вирішили долю України у Версалі. Більше того, в Росію потоком пішли сучасні обладнання і технології, насамперед із Сполучених Штатів Америки. Так, флагман російської індустріалізації — Дніпрогес — був побудований на американські гроші, за американським проектом, американськими інженерами.

    Але країни Антанти недооцінили більшовиків. Більшовицька маячня про «світову революцію» стала основою радянської державної політики. Над ка­піталістичним світом нависла реальна загроза всесвітнього хаосу. Збройні сили радянської імперії за кількістю всіх основних видів озброєння в кінці 1930-х перевищували військовий потенціал всіх армій світу разом узятих. Велика Британія і Франція першими усвідомили, що долю України свого часу вони вирішили неправильно. Але зупинити новітню Російську імперію своїми силами вони вже не могли. Єдиною реальною військовою силою в Європі завжди була Німеччина. Тому Німеччині, всупереч Версальським угодам, дали відродити її економічний і військовий потенціал. Вся потуга за­хідної дипломатії і засобів масовою інформації працювали у передвоєнні роки на те, щоб спрямувати німецьку експансію на схід — втягнути Німеччину у війну з Радянським Союзом. При цьому досягалася б подвійна мета — їх взаємне довготермінове ослаблення.

    Співпраця свідомих українців на емі­грації з німцями не припинялася ніколи. Вона існувала після поразки Німеччини у Першій світовій війні до приходу Гітлера до влади. Вона тривала у часи Третього рейху. Вона продовжувалася і після поразки Німеччини у Другій світовій війні, аж до здобуття Україною незалежності. Тривалість цієї співпраці свідчить про її об’єктивність і відповідність стратегічним інтересам обох народів. Персоналії керівників Німецької держави принципової ролі тут не грали.

    Велика заслуга Степана Бандери у тому, що він сприяв залученню у ряди прихильників українського національного відродження інші країни Заходу, в першу чергу, Сполучені Штати Америки. Розкол в ОУН на бандерівців і мельниківців — це був, передусім, розкол на тих, хто ставив на англосаксів, і тих, хто ставив на німців.

    Повернемося до Німеччини тридцятих років. Тоді Адольф Гітлер активно розігрував у стосунках з іншими країнами Заходу українську карту. Він неодноразово заявляв про необхідність створення Великої України під німецькою опікою і гарантією її безпеки. І західні держави охоче це сприймали. Отже, в разі перемоги німецької зброї Українська держава на мапі Європи мала постати. Питання було лише в тому, у яких кордонах і наскільки незалежною від Німеччини. На жаль, детального плану перевлаштування Східної Європи в разі перемоги Німеччини над Радянським Союзом — плану «Ост» — у науковців і досі нема. Можливо, його не існувало взагалі. Декілька сторінок, нібито з цього плану, фігурували на Нюрнберзькому процесі, але їх достовірність й дотепер викликає сумнів.

    Певне уявлення про майбутній устрій Східної Європи дає адміністративний поділ окупованої німцями території Радянського Союзу. Закарпатську область України окупувала Угорщина. Чернівецьку, Одеську і частину Миколаївської —Румунія. Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області увійшли до складу генерал-губернаторства «Польща», тобто до складу Третього рейху на умовах особливого політичного статусу.

    На решті території України і частині території Росії був утворений рейхкомісаріат «Україна». Це автономне утворення, що вже не входило до складу Третього рейху, але ще не було і незалежною державою. Рейхскомісаріат складався з декількох генеральних комісаріатів: «Волинь-Поділля» — Волинська, Рівненська, Хмельницька, Вінницька області України та південь Брестської області Білорусії; «Житомир» — Житомирська область України, Гомельська область та південь Поліської області Білорусії; генеральні комісаріати «Київ», «Миколаїв», «Дніпропетровськ», «Таврія», «Чер­нігів», «Харків» і «Сталіно» складалися з решти областей України, включно з Автономною Республікою Крим; генеральні комісаріати «Ростов», «Воронеж», «Бєлгород», «Царицин» — Воронезька, Орловська, Курська, Бєлгородська, Ростовська і західна частина Сталінградської (Волгоградської) області Росії.

    Легко бачити, що німці добре усвідомлювали справжні етнічні межі України. Але розширення адміністративних кордонів України за рахунок областей Росії і Білорусії, на мою думку, не могло компенсувати втрату осердя України — Галичини. Саме Галичина та ще Волинь за всіх часів і лихоліть мали постійне автохтонне українське населення. Хвилі спустошень, що періодично накочувалися на Східну, Південну і Центральну Україну, призводили до значних втрат українського населення і його переміщення у більш безпечні області України. Відновлення втраченого завжди відбувалося шляхом чергового переселення українців із заходу на схід та з півночі на південь. У Галичини є прекрасна історична назва, яка передає її глибинну суть — Червона Русь.

    Прибалтика і Білорусія входили до рейхкомісаріату «Остланд», центральні області Росії — до рейхкомісаріату «Москва», Північний Кавказ — до рейх­комісаріату «Кубань». У німецьких документах тих часів зустрічаються і майбутні назви нових держав у Східній Європі: Україна, Московія, Казакія — на базі відповідних рейхкомісаріатів.

    У рейхкомісаріатах «Москва» і «Кубань» німці провели експеримент із самоврядування територій, населених росіянами (Лепельський округ Брянської області: 8 районів — 581 тисяча мешканців) і козаками (Уманський відділ Кубанського козачого війська: 6 районів — 160 тисяч мешканців). В рейхкомісаріаті «Україна» такі експерименти не проводились. З росіян і козаків у складі вермахту і СС були створені десятки військових формувань дивізійного рівня. З українців військові формування такого рівня не створювалися. Єдина дивізія СС «Галичина» була створена з українців тієї частині України, що увійшла до складу Третього рейху і за спеціальним розпорядженням Гімлера в жодному разі не повинна була називатися українською, а лише галицькою. Подібні факти наштовхують на думку, що з усіх нових планованих німцями державних утворень Східної Європи, Україна була б найменш незалежною.

    Чи були німці занадто жорстокими до українців? Німецький народ був єдиним у світі народом, який знав правду про Голодомор в Україні у 1932—1933 роках. Він співчував нам. Під час окупації німці забирали у селах лише половину того, що забирала перед тим радянська влада. Практично були зняті обмеження на розміри присадибних ділянок. Вперше за багато років село не голодувало. Черговий голод почався після повернення в Україну радянської влади. У 1947-у з цієї причини населення України знову зменшилося.

    Так, чимало українців покладало на німців великі надії, але звертає на себе увагу такий факт. При тому, що українці складали 50% населення, що опинилося на окупованій німцями території Радянського Союзу, з них було сформовано лише 1 із 40 дивізій та охоронних корпусів (2,5%), 3 бригади з 60 (5%), 20 полків із 250 (8%), 120 батальйонів із 1100 (11%). Основним ненімецьким контингентом для німецьких військових формувань були росіяни і козаки. Чому було так мало українців? Невже вони були такими відданими радянській владі? Можливо, відповідь криється у словах, записаних у щоденник одним німецьким офіцером: "Окупована нами Україна ви­глядає як після тяжкої пошесті». Україн­ський народ був ослаблений голодомором і репресіями настільки, що перед війною вже перестав бути народом, а лише населенням. Позбавлений інтелігенції — і старої, «буржуазної», і нової, вже радянської — просіяний на предмет винищення всіх активних, творчих, працелюбних, успішних елементів серед селян і міщан, він опустився до рівня біологічного виживання і вже нічого в більшості своїй не хотів." Те, що радянська влада не встигла зробити сама, вона намагалася зробити руками німців.

    Село Оленівка Балтського району Одеської області — це через річку Кодиму від рідного села моїх батьків. У центрі села партизани, які раптом з’явилися у цій місцевості при наближенні лінії фронту, вбивають німецького офіцера. Винних не знайдено — німці палять центральну частину села. На щастя, в цьому випадку нікого не було вбито. Еріх Кох — рейхкомісар рейхкомісаріату «Україна», вбитий у 1944 році радянським чекістом Кузнєцовим. Одночасно Кузнєцов на місці вбивства спеціально залишає документи, що свідчать про причетність до вбивства українських націоналістів. На останніх падає вся лють німецьких репресій. Почерк той самий, що і в селі Оленівка. Репресіями проти українців, як правило, спровокованими не українцями, завершувалося перебування німців на українській землі.

    Друга світова війна зменшила населення України з 41 мільйона осіб у 1941 році до 28 мільйонів — у 1946-у. Мабуть, якби ми мали дані щодо кількості населення на 1945 рік, то вони були б ще сумнішими. Як ми взагалі вижили як народ у радянському суспільстві?

    До речі, участь Радянського Союзу у Другій світовій війні — це також закономірний результат його розвитку у напрямку реалізації марення про «світову революцію», а насправді, про світове панування під гаслом «світової революції».

    Чи не диво, що врешті-решт, ми стали незалежною державою? Чи зуміємо ми зберегти нашу незалежність, за яку заплачено таку ціну? Твердо сказати «Ні» — це перекреслити все наше минуле і все наше майбутнє, і не тільки як народу. Твердо сказати «Так» — це приректи себе на невиправдане почуття безпечності, на безпідставну впевненість у тому, за що, насправді, треба боротися щодня. Боротьба завжди має сенс і нагородою у ній є те, до чого прагнеш.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.

З Шевченком у серці (Чорноморські новини - 2013 рік / № 89 (21457) субота 9 листопада 2013 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21457/a-3091.html

    Я дав їм своє слово, гірко писав Тарас Шевченко, а Україна так і не пробудилася від сну. Але слова мають силу. Слова великих людей мають велику силу. Зерна правди, посіяні Тарасом Шевченком, мали прорости. І вони проросли буйним цвітом українського національного відродження початку двадцятого сторіччя. «... бо джерелом українського відродження 1917 року був передусім Шевченко та його ідеї...» (Дмитро Донцов).

    Покоління молодих людей буремних двадцятих і тридцятих років минулого століття усвідомило себе українцями саме завдяки Шевченку. Батьки-отамани, а здебільшого це були молоді хлопці по 25—30 років, із шаблею в руці і «Кобзарем» за поясом боронили як могли нашу Україну від московсько-більшовицьких окупантів. Таким був Василь Чучупака — головний отаман Холодноярської республіки — вчитель за фахом, таким був і один з його братів — також учитель. Не випадково саме на їх чорному прапорі були написані слова «Воля України або смерть». Таких отаманів було багато, але, на жаль, багато було й отаманів, які Шевченка не читали. Які колосальну енергію всенародного українського здвигу пустили в річище анархії і взаємного поборювання. Таким, на мою думку, був батько Махно. Він декілька разів об’єднувався з більшовиками проти російських й українських націоналістів, але жодного разу не об’єднався з українськими націоналістами проти справжніх ворогів української нації — російських націоналістів і більшовицьких інтернаціоналістів. Останні згодом швидко перейшли на позиції російського великодержавного націоналізму.

    …Ішов 1996 рік. На Кавказі точилася чергова війна. Мої симпатії і симпатії моїх побратимів були на боці чеченців. Зусиллями Народного руху України з Києва для чеченців були споряджені два літаки з гуманітарною допомогою. Але що ми могли вдіяти, перебуваючи в Одесі? У кого шукати поради? Я завжди вважав «Кобзар» Біблією українського націоналізму. А в «Кобзарі» є слова:

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая.

Великий Кобзар підказував нам, що ми вірно думаємо, але потрібно було ще й вірно діяти.

    Одеська організація Народного руху України не була дуже численною — швидше, однією з найменших обласних організацій в Україні. Але у неї був унікальний провід. Можливо, найкращий провід в Україні — п’ять професорів, кілька доцентів і керівників високого рангу. Будь-яке обговорення відбувалося спокійно і закінчувалося дієвим продуманим рішенням. І ми прийняли рішення щодо подій на Кавказі — провести пікетування російського консульства в Одесі з вимогою припинення російської агресії проти Ічкерії (країни аріїв). У подібних справах провальна акція деморалізує людей, а керівники організації втрачають авторитет. Ми не могли собі цього дозволити.

    Майже два місяці пішло на підготовку пікету. Двічі на тиждень я збирав людей: у четвер — провід, а у вівторок — загальні збори для всіх, хто бажав прийти і дізнатися з перших уст про поточні політичні події і про наші плани. Треба було переконати простих членів нашої організації, що запланована акція конче потрібна. У ті часи організація не фінансувалася централізовано. Ніхто не платив нам, і ми також ніколи нікому з учасників наших акцій нічого не платили. Акції відбувалися лише в тому разі, коли забезпечувалися достатньою моральною підтримкою членів НРУ і наших симпатиків. Ми планували виставити на пікеті два­дцять найвідданіших членів міської організації.

    Був уже липень 1996 року. Російські війська впритул підійшли до Грозного. За кілька днів мав початися штурм столиці Ічкерії. І ми наважилися. Акція перевершила всі наші сподівання. Замість двадцяти осіб при­йшло близько двохсот. Половина з них були чеченці, з якими ми попередньо також вели перемовини. Акція мала широкий розголос у пресі і на телебаченні, насамперед у Москві. Москва, очевидно, не очікувала, що у такому зросійщеному місті, як Одеса, може відбутися щось подібне. Нічого гарного вони, звичайно, про нас не казали, але репортаж про цю акцію вийшов на популярному російському каналі ОРТ. Про неї писали і московські газети.

    Цікавим було й продовження цієї акції. Інші організації Народного руху України, в тих містах, де були російські консульства, в наступні дні провели аналогічні пікетування. Там, де російських консульств не було, рухівці пікетували вокзали у час відправлення потягів на Москву. Я не перебільшую значення цієї акції, але вона, безумовно, зробила внесок у рішення російського уряду відмовитися від штурму Грозного. 1996 рік завершився перемогою чеченців у першій російсько-чеченській війні.

    «Вони змагаються за свою і нашу свободу, — говорив я біля пам’ятника Дюку де Ришельє. — Чеченський народ дає приклад відданості ідеї свободи свого народу і незалежності власної держави. Чеченський народ сплачує найдорожчу ціну за свої ідеали. Таким я хотів би бачити і власний народ».

    Це був мітинг на честь п’ятої річниці незалежності Ічкерії. Був теплий сонячний день на початку вересня 1996-го. Була неділя. Людей було небагато. На диво, мало було самих чеченців. Мабуть, далися взнаки репресивні заходи місцевої влади щодо учасників нещодавнього пікетування російського консульства. З приблизно п’яти тисяч чеченців, що внаслідок війни покинули свої домівки і знайшли порятунок на одеській землі, було хіба що десяток осіб. Без прописки, без громадянства, звичайно, без роботи, обтяжені великими родинами, під постійною загрозою депортації в Росію, вони були надзвичайно вразливим прошарком населення Одеси.

    Але серед присутніх на мітингу був один дивовижний чеченець. Молодий чоловік 30—35 років, гарної статури, з гарним і водночас мужнім обличчям та приємним голосом. Замість політичної промови він заспівав нам. Пісні були про чеченський народ, про війну, про свободу, про кохання і про мій народ. Від деяких слів на очі набігали сльози. Промовців було небагато, тому враження від його пісень було особливо сильним. На жаль, тепер я вже не пам’ятаю його прізвища. Я організовував і проводив цей мітинг і сподівався, що до кола моїх знайомих додасться ще одна яскрава і прекрасна людина і ми ще не раз зустрінемося у подальшому житті. Не судилося.

    Тільки-но почали налагоджуватися контакти між українською громадою Одеси і чеченською діаспорою. Ми ледве встигли провести кілька акцій на підтримку боротьби чеченського народу. Саме з цією метою і приїхав до Одеси чеченський бард. Відчувши сприятливе ставлення до себе з боку українців, він планував провести серію концертів на Одещині, а можливо, і не тільки тут. Він мав ідеальний родовід. Батько його був чеченцем, а мати — українкою з родини, що під час Голодомору 1932—1933 років зуміла залишити терени України і сховатися у Чечні. Але втрутилася доля у вигляді трьох озброєних автоматами молодих людей з характерним московським акцентом. Вони увірвалися у квартиру, де мешкав поет, і порізали автоматними чергами трьох присутніх там чеченців. Четвертий чеченець був у цей час у ванній кімнаті і вцілів, сховавшись за дверима. Його покази не залишали сумнівів щодо походження «гастролерів»…

    Як таке могло статися в суверенній Україні? Відповідь знову знайдемо у Шевченка: «Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну. ...Ой Богдане, Богданочку, якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала...» (це про Богдана Хмельницького).

    Відчуття, що страшний ворог поряд, ніколи не полишало мене і до того. Здебільшого він діяв грошима або через людей впливу. Тепер уперше я переконався, що він не зупиняється і перед прямими діями — автоматними чергами. Справжня небезпека для тих, хто займається політичною діяльністю в Україні не на користь Росії, — це російські спецслужби. Так я думав тоді, так я думаю і тепер.

    Чеченський народ бореться за свою і нашу свободу. Якими гарними словами звернувся до чеченців наш Кобзар: «Борітеся — поборете, / Вам бог помагає. / За вас правда, за вас сила / І воля святая!» Так я закінчив свою промову.

    Якщо не знаєш, як думати — читай Шевченка, якщо не знаєш, як діяти — читай Шевченка, якщо не знаєш, як далі жити — читай Шевченка! Це сьогодні моя порада всім свідомим українцям.

Валерій ШВЕЦЬ,
голова Одеської обласної організації Народного руху України в 1994—1996 роках.

Обережно! Нова хронологія (Чорноморські новини - 2014 рік / № 3 (21474) cубота 11 січня 2014 року)

 

Академік Анатолій Тимофійович Фоменко

2014 рік / № 3 (21474) cубота 11 січня 2014 року

    Хто контролює минуле, той контролює і майбутнє. Цю відому сентенцію я наводжу лише для того, щоб була краще зрозуміла запекла боротьба за минуле, що точиться у царині історії, і то не окремої країни, а всього людства. Я написав «історії», а не «історичної науки», бо згідно з означенням видатного німецького філософа Емануіла Канта: «В кожній науці стільки науки, скільки в ній математики». А в історії математики мало, майже нема. Математику на історичних факультетах не вивчають, при вступі на історичні факультети не вимагають. Скидається, що історія — це не наука про аргументи, а наука про висновки. На висновки ж завжди є замовник. А професіоналізм потрібен історику для того, щоб під десь вище затверджені висновки підібрати відповідні аргументи, проігнорувавши всі інші. Аналізувати і порівнювати фізичні явища можна лише завдяки найбільшому винаходу людства, звичайно, після винаходу колеса, — числу. Для дійсних чисел завжди можна сказати, яке з них більше, якщо вони не є рівними. Для професійних фізиків ігнорування мови чисел неможливе. Для професійних істориків — можливе.

    На 1 січня останнього мирного року Європи — 1938-го — за вироками судів у націонал-соціалістичній Німеччині було страчено близько 20 тисяч осіб, в інтернаціонал-соціалістичному Радянському Союзі — близько 15 мільйонів. Фашистська Німеччина (з якого такого дива вона стала фашистською? А це для того, щоб не компрометувати світле слово «соціалізм») є найбільшим злом в історії людства, кажуть історики по обидва боки Атлантичного океану. І це зло спробували знищити фізично за допомогою масованих килимних бомбардувань, а по закінченні Другої світової війни — морально, за допомогою Нюрнберзького процесу, де головним обвинувачем був якраз Радянський Союз. Серійний вбивця судив кишенькового злодія. Перед початком німецько-російської війни за основними видами озброєння Радянський Союз перевищував усі інші країни світу разом узяті, а щодо Німеччини — перевага по танках, авіації, артилерії була у п’ять-сім разів на користь Радянського Союзу. Радянський Союз був не готовий до війни, кажуть історики по обидва боки Атлантичного океану, йому не вистачало озброєння. Велика Британія втратила під час війни близько 200 тисяч військових і мирних мешканців. У Радянському Союзі лише за вироками воєнно-польових судів за звинуваченням у зраді Батьківщини було розстріляно близько 1 мільйона солдатів та офіцерів. А скільки їх загинули у радянських концтаборах під час війни і після неї? Під кінець 1941 року практично вся кадрова армія Радянського Союзу опинилася в німецькому полоні. Радянський Союз виграв війну на хвилі всенародного піднесення, кажуть радянські історики, а західні історики при цьому сором’язливо мовчать.

    До чого цей екскурс в історію Другої світової війни? До того, що сучасні історики практично беззахисні перед вторгненням в історичну науку представників точних наук. Таке вторгнення мало рано чи пізно відбутися, і воно відбулося. Першим «агресором» був геніальний засновник теоретичної фізики і вищої математики англієць Ісак Ньютон. Він першим висловив сумніви щодо достовірності існуючої у його часи історичної хронології, тобто часової шкали, з розташованими на ній всіма відомими на той час історичними подіями. Але він уже мав світову славу і не хотів нею ризикувати, тому був надзвичайно обережним і не дуже наполягав на своїх висновках. Цікаво, що практично без суттєвих змін хронологія часів Ньютона дійшла до наших днів. Ніщо на неї не вплинуло: ні знахідка шумерських глиняних табличок і їх дешифрування, ні пізніше прочитання великої кількості давніх єгипетських текстів, написаних за допомогою знаменитих піктограм, ні пізніші археологічні відкриття, про які у часи Ньютона можна було лише мріяти, ні сучасні лінгвістичні дослідження, ні використання вуглецевого аналізу.

    Маючи у своєму розпорядженні лише долі відсотка відомої на сьогодні історичної інформації, середньовічні хроністи якось зуміли геніально вловити історичний поступ людства. Хронологія — це, безумовно, наука, а ще й геополітика. Цікаво, що всі точні науки з моменту свого виникнення пережили не одну революцію, спровоковану епохальними відкриттями в кожній з них. Виникли цілком нові науки. Незмінною залишилася лише одна наука під назвою хронологія. Революції в точних науках завжди відбуваються під зухвалим тиском молодих, здібних, професійних й агресивних науковців, над якими не тяжіють усталені погляди їхніх попередників. Така людина нарешті з’явилась і в царині хронології. Ця людина — наймолодший у свій час академік Російської академії наук, доктор фізико-математичних наук, професор Анатолій Тимофійович Фоменко.

    Історія — це не лінійний ланцюжок подій, однозначно пов’язаних між собою причинно-наслідковим зв’язком. Кількість історичних подій настільки велика, зв’язки між ними настільки неоднозначні, наслідки кожної події настільки багатоваріантні, до речі, і минуле також, наскільки на основі часто невеликої кількості даних буває потрібно відновити історичну картину, що містить, насправді, нескінченну інформацію про свій час. В історії можна говорити лише про тенденції, про ймовірності варіантів, про певні числові характеристики на перший погляд випадкових явищ. Адекватним математичним апаратом для такого аналізу є теорія ймовірностей, математична статистика і теорія випадкових процесів. Історики апаратом цих теорій не воло­діють, а академік Фоменко володіє.

    Для визначення різних історичних дат перспективним є використання методу астрономічного датування. Але астрономія — це точна наука. Для астрономічного датування історичних подій потрібно вміти розраховувати дати місячних і сонячних затемнень, різні конфігурації планет Сонячної системи, заглиблюючись у часі на тисячі років. Історики цього не вміють, а академік Фоменко вміє. Він добре озбро­єний професійно. Він розумний, впевнений у собі. Він посів чільне місце в лавах бійців ідеологічного фронту новітньої Російської імперії. Його книги видаються великими накладами, а це вже десятки томів. Вони видаються в дорогому виконанні і розраховані, в першу чергу, на сильних світу російського. Його завдання, на мою думку, обґрунтувати в історичному плані всі претензії сучасної російської еліти, так само, як і всіх попередніх еліт, включно з елітами часів класичної Російської імперії, на світове лідерство Росії. У часи, коли у росіян безліч запитань зразка: чи є росіяни слов’янами, чи є слово «руський» їх самоназвою, чи правомірно їх країна називається Росією, а не Московією чи Татарією, і що за народ такий росіяни, академік Фоменко малює уяві росіян чарівний світ нової і приємної ілюзії щодо минулого Російської імперії, а отже, підтримує їх морально у сучасних російських негараздах і готує до майбутніх звершень.

    Історія Росії — це історія необмеженої експансії на всі боки, це поневолення інших народів не економічно, не політично, не ідеологічно — це чинники другого плану, а на першому плані — пряма силова дія, де головними є відносини хазяїн—раб. Першою такою ілюзією, ще в Середньовіччі, було гасло: «Москва — це третій Рим». Тепер це звучить так: «Москва — це перший Рим». Для обґрунтування цієї тези слід знищити два засадничі принципи сучасної світобудови людства: у культурному плані — це європоцентризм, в ідеологічному — це євреєцентризм. Ніякої античної культури не існувало, оскільки нема жодного першоджерела з тих далеких часів. Усі книги — нібито античні — написані в середні віки фальсифікаторами. Написи на стінах єгипетських храмів також відносяться до Середньовіччя. Всі, виконані академіком Фоменком, астрономічні датування свідчать, що події, нібито дуже давні, насправді є подіями середніх віків. На його думку, культура й освіта почали розвиватися приблизно одночасно на гігантських просторах Євроазії.

    На мою думку, більшість наведених академіком Фоменком аргументів є сер­йозними і є викликом для сучасних істориків. Він легко грає на полі професійних істориків, перехід істориків на поле академіка в принципі неможливий. Математична освіта — це дуже складна справа. Концепція Фоменка — це виклик, але виклик, який сам по собі не загрожує нікому і лише піде на користь історичній науці. Остання повинна на нього відпо­вісти, хоча поки що, попри декілька безплідних обговорень на різних рівнях історичної російської ієрархії, задовільних спростувань так і не знайшлося. Навіть якщо академік Фоменко правий, культурна першість Європи абсолютно очевидна, коли б ми не почали відлік нашої культурологічної історії. Російський цар Петро І був малоосвіченою людиною, його права рука Меншиков не вмів ні читати, ні писати. Такою була і більшість російської провідної верстви. Тоді як у Європі вже сотні років існували університети й академії, були вони і в Україні, але не в Московії.

    Другий виклик спрямований проти християнства та іудаїзму. Христос народився не раніше 1054 року. В цей рік спалахнула наднова зірка у сузір’ї Тельця. Цей спалах було видно навіть удень. Тепер на місці цієї зірки — туманність під назвою Крабовидна. Ця наднова і є тою Вифлеємською зіркою, що засвітила при народженні Ісуса. Біблія була написана століттями пізніше, причому Новий Заповіт був написаний або одночасно зі Старим, або навіть раніше. Тоді ж були написані й основні релігійні тексти іудаїзму. Редагування всіх святих книг продовжувалося аж до пізнього Середньо­віччя. Місто Єрусалим — це сучасний Стамбул. В околицях цього міста і був розіп’ятий Ісус. Цей виклик академіка Фоменка серйозніший за перший. Він, безумовно, ставить під загрозу авторитет християнської церкви, послаблюючи тим самим духовну залежність громадян сучасної Росії від чинників, що лежать за її межами. Аргументи, які наводить академік на підтвердження свого другого виклику, досить вагомі і вимагають до себе серйозного ставлення. Достойної відповіді на ці аргументи з боку істориків і релігійних діячів також і досі нема.

    Обидва виклики вже не можна замовчати, зробивши вигляд, що нічого не сталося. Академік Фоменко має багато прихильників не тільки в Росії, але й у всьому світі. Кількість його прихильників невпинно зростає. Про його концепцію хронології знає практично вся творча інтелігенція колишнього Радянського Союзу, за західну не ручатимусь. Що­правда, його все ще не підтримують російські історики, насамперед, старої школи. Не зустрічав я його прихильників і серед російських науковців рівня докторів, з якими час від часу зустрічаюся на наукових конференціях. Другий ви­клик ні для Європи, ні для України сер­йозної небезпеки не становить, перед­усім, через втрату релігією провідних позицій у суспільстві. Більше того, оби­два ви­клики, швидше, корисні для України, оскільки зменшують комплекс меншовартості не стільки росіян, які тільки-но вийшли на світову арену у середні віки, а перш за все українців, які вже встигли в ті ж часи створити одну з найпотужніших європейських держав — Київську Русь з Московією як частиною великої української імперії, і руськими, як тими, хто платив данину русинам, тобто українцям, відповідно до сучасної назви нашого народу.

    Як на мене, то перші два виклики найбільше обґрунтовані і мають приспати пильність щодо третього, найголов­нішого виклику. Третій виклик стосується вже, в першу чергу, Росії, і його можна коротко сформулювати так: «Москва — це перший Рим». Згідно з цією концепцією, ніяких Римської і Візантійської імперій не існувало. Від початку історії людства існувала лише одна світова імперія з центром у Ярославлі. До цієї імперії належала вся Азія, включно з Китаєм та Індією, Мала Азія, де тепер Туреччина, вся Європа, Північна Африка, зокрема Єгипет. Так звана Київська Русь теж була складовою частиною цієї імперії. Принагідно зауважу, що якби центром імперії академік зробив Київ, то його концепція виглядала б трохи менш фантастично. Потім Центральна і Західна Європа звільнилися від пут цієї імперії і придумали нову історію та хронологію, де замість імперії, що реально існувала, згадується вигадана імперія Чингізхана — вихідця з далекої Монголії, а для Московії відводиться та роль, яка нам і зараз відома зі шкільного курсу історії.

    Загалом ця концепція видається маячнею, але й вона містить ряд фрагментів, які видаються і цікавими, і правдоподібними. Зокрема, це питання про татаро-монгольське ярмо. Академік Фоменко вважає, що ніякого ярма взагалі не було. Була зміна правлячих еліт імперії, яка вилилася у криваві війни, що закінчилися для імперії руїною. До влади, в результаті внутрішньої боротьби, при­йшла військова верства імперії. В сучасних термінах це означало б прихід до влади козачої старшини на чолі з гетьманом. Напрошується також аналогія з Хмельниччиною. Хмельниччина також була бунтом проти законної влади польського короля і приходом до влади в Україні нової правлячої еліти на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. Хмельниччина для України закінчилася тим, що офіційна історія називає руїною. При цьому були підірвані і підвалини Речі Посполитої, що врешті закінчилося для Польщі трьома її поділами між іншими імперіями тодішньої Європи.

    На мою думку, для пояснення феномену так званого татаро-монгольського ярма зовсім не потрібне припущення про існування міфічної світової імперії зі столицею в Ярославлі. Аналогія з Хмельниччиною все могла б пояснити. Чи міг Хмельницький захопити і спалити Варшаву, так як так званий Чингізхан захопив і спалив Київ? Історики стверджують, що міг, але не захотів виводити свої війська за межі України, коли Польща вже практично лежала біля його ніг. Чи правильно він зробив? З моєї точки зору — правильно.

    Яка об’єктивна реальність приховується за цим фрагментом концепції академіка Фоменка? Якщо щодо Східної Європи залишатися в рамках традиційної історії, то ще у часи Київської Русі у верхів’ях Волги, там, де тепер Яро­славль, Ростов, Суздаль, сформувався досить потужний центр іншої етнічної природи, ніж у Середній Наддніпрянщині. Цей центр швидко вступив у конфронтацію з метрополією з центром у Києві. Згадаємо, що ще у часи розквіту Київської Русі війська з цього центру кілька разів палили Київ. Думаю, що одне з чергових вивержень руйнівної енергії з цього центру і перетворило в руїну всю Східну Європу. Академік Фоменко ж пояснює руйнівні походи так званого Чингізхана каральними експедиціями військ нової правлячої еліти проти тих частин імперії, що під час смути у ній, пов’язаної із зміною правлячих еліт, вийшли з підпорядкування центру. Після руїни першої імперії з того самого центру почалася її новітня консолідація, яка вилилася у виникнення Московії. Населення верхів’я Волги, швидше за все, мало незначну слов’янську складову і було схильне до тоталітаризму. Перший слов’янський компонент з’явився у складі Московії в кінці XV сторіччя, коли московський цар Іван Грозний, скориставшись мором у Великому Новгороді, що винищив мало не половину його населення, захопив Новгородську республіку. Захопив і, по можливості, винищив. Кого не винищив, переселив в інші частини московського царства. Далі експансія Московії на слов’янські землі невпинно наростала і за­кінчилася приєднанням до неї України, що дало можливість перейменувати Московію на Росію, а потім і Польщі.

    Концепція про перший Рим, з моєї точки зору, не викликана історичною необхідністю пояснення якихось важливих фактів. Схоже, що ця концепція подобається істеблішменту Росії, але лякає російську творчу інтелігенцію своєю фантастичністю. Новий погляд на татаро-монгольське ярмо позбавляє росіян простого пояснення причини пізнього виходу Московії на світову історичну арену і хронічного культурного відставання всіх варіантів Російської імперії від країн Центральної і Західної Європи, Північної Америки тощо. Тому ця концепція користується ще меншою підтримкою росіян. Проте небезпека наростає разом з накладами книг і тривалістю їх видання.

    Третій виклик є небезпечним і для світу, і для України. Україну він просто позбавляє власної історії і робить ілюзорними її надії на власне майбутнє. Для світу цей виклик має нагадати про те, що росіяни стають небезпечним народом, якщо ними опановує якась проста й універсальна ідея. Москва — це третій Рим. Під цим гаслом створювалася перша Російська імперія, що охопила більшу частину Європи і Азії. Москва — це центр світової революції. Під цим гаслом створювалася новітня Російська імперія під назвою Радянський Союз, що охоплювала вже і Центральну Європу. Москва — це перший Рим. Що чекає світ й Україну у цьому разі? Доказова база третього виклику надзвичайно хитка. Але якою була доказова база щодо маячні про світову революцію? А скільки горя народам Землі принесла, а скільки мільйонів життів забрала?!

    Закінчити статтю я хочу закликами: «Обережно! Нова хронологія» й «Увага! Нова хронологія». Академік Фоменко стверджує щодо історичної науки: «А король-то голий». Але, тим не менш, на всі конструктивні аргументи цієї химерної історичної концепції мають відповісти й історики, і представники точних наук, без активної участі яких в історичних дослідженнях останні ще довго матимуть присмак малодоказових міфів про історію людства. Академік Фоменко висунув нову парадигму історичної науки: «Все, що не можна спростувати, має право на існування». Але він не бере до уваги, що за відсутності критичної маси історичних фактів віртуальних концепцій з будь-якого приводу може існувати безліч.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.