Розповідь нащадка депортованих у 1930 році українців

                                                        Дідусь автора Павло Петренко

      Публікуємо розповідь українця Павла Макієнка про своїх родичів, депортованих в Архангельську область РСФРР у 1930 році, примусові роботи на Півночі та повернення в Україну в 1950-х роках. Вперше розповідь була надрукована в газеті «Народна трибуна» (3 квітня 2011 р.).

      Я — українець і батьки мої — українці. Але народився я в 1949 році на крайній Півночі, в Архангельській області РСФСР, далеко від України, у місцях заслання моїх батьків та родичів.

      Чому це так сталося, я б і хотів розповісти дуже коротко на прикладі моєї родини — простих українських селян, котрі жили за часів сталінізму і потрапили до його жахливої м’ясорубки.

      Дізнався я про те, що мої родичі були заслані у 1930 році на Північ комуністичним режимом з політичних мотивів лише тоді, коли мені вже було 19 років і ми давно жили в Україні, та й то випадково — настільки були залякані мої рідні цим жахливим тоталітарним режимом.

      Жили мої родичі в селі Лехнівка Березанського району Київської області. Мого дідуся звали Павло Олександрович Петренко, він 1895 року народження. Бабуся — Оксана Кузьмівна (у дівоцтві — Діденко). У страшному 1930 р., коли ламали хребет українському селянству, силуючи його йти до колгоспу, моїх дідуся, бабусю, матір Ларису (їй тоді було 9 років), тіток Олю (11 років) і Галю (3 роки) кинули у товарні вагони і повезли на Північ. Навіть не знаю, скільки часу давали на збори, та й що міг узяти цінного селянин? Тільки трохи харчів та ще теплий одяг, більшість якого тут же, на станції завантаження, свої ж місцеві і відібрали…

      Їхали довго, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках померлих від холоду, голоду та хвороб. Здебільшого то були тіла старих та дітей. Виїхали восени, а приїхали на Північ у середину зими, в люті морози і сніг по пояс. Привезли і вивантажили моїх родичів у Архангельській області, біля села Плесецьк, прямо в сніг. Напевно, всі чули про космодром Плесецьк, найбільший на території Російської Федерації, але мало хто знає на чиїх кістках він постав. Людей тієї зими загинуло дуже багато. Викинули в глухий ліс, в мороз, у сніг по шию. В цих нелюдських умовах треба було нашвидкоруч збудувати собі таке-сяке мешкання (це були складені з соснових гілляк хижі, щось на кшталт індіянських віґвамів — ред.), щоб далі працювати на лісоповалі і спокутувати свою «провину» перед пролетарською державою. А «провинились» ми тільки тим, що хотіли працювати на своїй землі, а не в колгоспі.

      На лісоповал щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися лише грудні діти та повзунки. Дітей, які падали з нар, поїдали лиси та інші звірі, що вільно заходили до хиж. Не один раз, повернувшись з роботи, нещасні батьки замість дітей знаходили лише невелику купку кісток… Та й на дорослих чекала лиха доля. До весни мало хто дожив. Гинули як від тяжкої роботи, так і від холоду.

      Серед загиблих на Півночі — і моя тітка Галя (у документах чомусь Ганна). Їй було 4 роки. Моя тітка Оля (вона померла в 2008 р.) розповідала, що кожну весну, а не рік чи два, починався жахливий голод, і люди від недоїдання та цинги вмирали цілими родинами. Ще тітка розповідала декотрі шокуючі «кулінарні» пристрасті, через які вони, можливо, і вижили. Так, вона «полюбляла» їсти кору з дерев, а моя мати — траву і мох. Їм було по 12 і 10 років.

      Українців на місцях висилки, на півночі Росії, було повно. Я тепер згадую, що там у спілкуванні між поселенцями переважно звучала українська мова, а українські прізвища наших сусідів пам’ятаю дотепер.

      Офіційно нас називали «кулакі-пєрєсєлєнци і члєни іх сємєй»… Саме такий напис був на картонній обкладинці товстої особової справи, яку я витребував з Архангельського УВС у Київ у 1994 році. «Личное дело кулака-переселенца Петренко П. А.» — так воно називалося.

      Дідусь розповідав, що біда з нашою родиною трапилася через його любов до коней. У нього була пара баских, можливо, найкраща в селі. Вони дуже сподобались голові сільради, котрий декілька разів пропонував віддати їх у його користування. Але дідусь не погоджувався, адже у селі без тягла залишитись неможливо. Якби ж він міг знати, чим усе скінчиться…

      Коли прийшов сталінський наказ на виселення «контінґента» і місцеві сатрапи заходились складати списки, то дідусь потрапив у них відразу. Разом з ним там опинились і ті, хто чимось голові не сподобались. Отак, викинули родину з хати і разом з малими дітьми без суду й слідства відправили на загибель. Ось таке воно, сталінське правосуддя!

      Та якби ж то тільки сталінське. В особовій справі знайшов таке формулювання: «За рішенням Лехнівської сільради вислати за межі області»… Зняти копію з цього документу мені не дозволили навіть у часи незалежности, у 1994 році. Чому навіть зараз приховують правду?!

      Ось цікава деталь з особової справи мого дідуся. В опису майна замість двох коней значиться вже тільки один. Виходить, другого таки привласнив собі голова сільради.

      Запам’ятався і випадок із розповіді дідуся. На лісоповалі, на найтяжчій роботі, де постійно гинули люди, був один чоловік, дуже мовчазний. Якось під час обіду він промовив: «Усе тут дуже добре, от тільки хліба замало». Наступного дня його в бригаді вже не було, і ніхто не знав куди він подівся. Хтось з «ближніх» доніс «куди слід».

      Після тої страшної осені 1930 року, коли родину викинули з хати, тітка Оля не була в рідному селі Лехнівка довгих 66 років. Хоч після повернення зі заслання вона вільно могла туди навідатись, але бажання кого-небудь там бачити не було — так її травмували події, пов’язні з виселенням. Особливо те, коли найближчі сусіди і навіть родичі з радістю грабували їхнє убоге майно, зняли навіть зимове пальто з трьохрічної Галі. Гіркота і біль, пережиті 11-річною дитиною, залишилась на все життя.

                                             П.Петренко з дружиною на засланні. 1949 р.

      Коли у вересні 1993 року я, оформивши документи на реабілітацію (реабілітації за що?!), врешті добився компенсації за понищене життя, смерть Галі, втрату нажитого поколіннями майна, то виявилось, що держава готова виплатити аж… 70 тисяч купоно-карбованців (15 тис. — за майно і 55 тис. — за будівлі), що по тодішньому курсу дорівнювало приблизно 4-5 долярам… Тоді за ці гроші на базарі можна було купити 2 кілограма сала. Тітка Оля заплакала і сказала, що не зробить приємне своїм мучителям, не дасть знущатись над собою і не візьме оту «компенсацію».

      Пізніше, у висліді моїх багатомісячних клопотань, вона отримала 10 гривень на місяць (менше $2) додатку до пенсії, але у 2004 році і їх забрали під приводом того, що репресували не її особисто (хоч її так само виселили), а її батьків. Мабуть, це ознака того, що при владі залишились такі самі люди, котрі висилали нашу родину в 1930 році…

      Трохи про наше життя на півночі, у звіросовхозі. Це було забуте Богом маленьке селище у глухому лісі, де вирощували чорно-бурих лисиць та песців. Взимку — снігу по шию, влітку — спека, а надвір неможливо вийти без щільного одягу і хустки на голові, бо заїсть гнус. Справжня зона, звідки просто так не втечеш. Посеред селища на стовпі — залізний репродуктор, що будив щодня о 6-й ранку і не давав спати до 12 ночі, безперервно втокмачував комуністичні ідеї. Тим часом, довкола — неймовірний сморід від тюленячих туш, якими годували лисиць, а поміж ними — тисячі щурів та хмари вороння, що ті туші жерли. Жителі селища вимушені були харчувалися тушками лисиць, а хутро віддавали державі. Досьогодні пам’ятаю жахливий присмак лисичатини у роті. Це — край життя!

      Нелюдські умови та постійний страх впливають не лише на фізичний стан людини. Змінюється і її психологія. Вона стає рабською. Вже після смерті тирана Сталіна було чутно невдоволення місцевих мужиків, що мовляв, Микита Хрущов керівник поганий, бо нікого не розстрілює і не саджає до тюрем, порядку немає. Не як при Сталіну — от тоді був порядок… Так їм хотілось, щоб далі когось розстрілювали… Ось до якої міри могла деформуватись людська мораль і світосприйняття. Це «великий здобуток» сталінського ладу!

      Про життя у звіросовхозі з моїх дитячих спогадів можна було б написати цілу книжку. Але зараз би в це, мабуть, мало хто б повірив.

      У 1957 році ми поверталися в Україну. Їхали так само у товарному вагоні, разом з коровою, але були щасливі. Ми вижили і ми їхали ДОДОМУ!

                                               Автор - громадянин США Павло Макієнко

Скільки нас винищили у мирний час?

          Прихована правда цифр: Скільки нас винищили у мирний час і що нас врятує сьогодні. Народний оглядач 04.02.2026. https://www.ar25.org/article/pryhovana-pravda-cyfr-skilky-nas-vynyshchyly-u-myrnyy-chas-i-shcho-nas-vryatuye-sogodni.html

      Геноцид українців голодом у 1932 – 1933 роках – це наймасштабніший злочин світової історії щодо одного конкретного народу. Вкрай зловісним його робить та обставина, що відбувся він у мирний час і у центрі Європи. Під пильним наглядом дітей диявола світ зробив вигляд, що на території країни, що будувала «світле» майбутнє всього людства на 1/6 земної поверхні, нічого не відбувалось. Лише одна країна світу була виключенням з цього правила – це націонал-соціалістична Німеччина. Лише в ній ця тема широко обговорювалась. Але чи могла така країна бути дороговказом для «демократичного» світу? Мабуть «демократичний» світ сподівався, що геноцид можна обмежити лише одним народом, якого не жалко. Не вийшло. Вже за кілька років «успішний» досвід був поширений далі.

      Дослідження теми голодоморів в Радянському союзу несло загрозу і свободі сміливця, і його життю. Лише з розпадом імперії зла – Радянського союзу стало можливим обговорювати цю тему відкрито. І навіть незалежній Україні знадобилось 15 років для визнання Голодомору 1932 - 1933 років геноцидом українського народу - саме українського народу, а не народу України. Остання підміна понять поступово, на жаль, набуває популярності.

      Зараз стосовно цієї трагедії людства залишається ще багато питань. Цілком очевидно, що це була планетарна змова. При цьому найменш з`ясованими є якраз її зовнішні щодо Радянського союзу обставини. Але дана стаття присвячена обговоренню лише кількості жертв серед українців і не лише через голодомори. У двохтисячні роки Служба безпеки України провела безпрецедентне розслідування нищення українців у двадцятому сторіччі голодом і дійшла висновку, що масштаби його вимірюються фантастичним числом у 15.5 млн жертв: голодомор 1921 – 1923 років – 3.5 млн осіб, голодомор 1932 – 1933 років – 10.5 млн осіб, голодомор 1946 – 1947 років – 1.5 млн осіб. Суттєво, що 14 млн українців були знищені у мирний час в центрі Європи, ще до початку Другої світової війни.

      До самого розпаду Радянського союзу радянська влада була свідома скоєного нею злочину і робила все можливе для максимального ускладнення досліджень колосальних втрат українців у Радянському союзі. Ще в далекому 1978 році я придбав Короткий статистичний довідник: «Українська РСР у цифрах у 1977 році». Чому далі я обговорюватиму саме його, а не пізніші подібні видання. Відповідь проста. Чим ближче ми до витоків радянської влади, тим відповідальніше ця влада ставилась до будь-яких чисел, що давали хоч якусь інформацію про її суть. Пізніше, коли монополію радянського режиму на інформацію було порушено, тактика влади змінилась. В нових умовах вона намагалась збити дослідників із правильного сліду вкидаючи в інформаційний простір надто багато суперечливої інформації. Характерним прикладом є інформація щодо втрат Радянського союзу у Другій світовій війні.

      Вже на перших сторінках зазначеного довідника наводилась динаміка змін населення України у 1913 - 1977 роках. І відповідні числа відразу насторожують. У 1970 - 1978 роках числа щодо населення України подавались щорічно. Тут все зрозуміло – не було що приховувати. За решту років числа подавались так: 1913, 1939, 1940, 1951, 1959, 1961, 1966 роки.

      Кидаються у вічі два неприродньо великі проміжки: 1913 - 1939 роки і 1940 - 1951 роки. На кожний з них припадало декілька трагічних для українського народу подій. На перший: Перша світова війна, війна з Російською (радянською) імперією за незалежність України, Голодомор 1921 - 1923 років, Голодомор 1932 - 1933 років, масові репресії мирного населення. На другий – Друга світова війна, Голодомор 1946-1947 років і масові репресії повоєнних років. Тобто на кожний з цих проміжків припадав принаймні один потужний фактор, що впливав на чисельність населення України і нібито не залежав від дій радянської влади і який було важко врахувати. Здавалося б стосовно Першої світової війни з цим можна було б погодитись, проте втрати населення України у Другій світовій війні переважно вже на сумлінні саме радянської влади як би вона від цієї відповідальності не ухилялась. Але якщо вдуматись, то і втрати українців у Першій світовій війні зумовлені тим, що більша частина України входила до складу Російської імперії, яка прагнула цієї війни і прийняла в ній найактивнішу участь.

      Тут ми проаналізуємо події, що припадають на перший з цих часових проміжків. Лише тут є надійний інформаційний стартовий майданчик – статистика Російської імперії. Статистика радянської імперії насправді не є статистикою, а інструментом фальсифікації історії. Дійсно, чи можна довіряти навіть тим небагатьом числам, що наводяться у довіднику за цей період часу? Так згідно довіднику у 1913 році на території України мешкало 27.2 млн осіб. Загальний перепис населення в Російській імперії проводився лише в 1897 році. Для території імперії, що нині входять до складу незалежної України він дав число у 23.5 млн осіб. Кількість населення цієї ж території до 1913 році – останнього мирного року перед Першою світовою війною є розрахунковою. На 1913 рік імперська адміністрація подавала число у 28.4 млн. осіб. Звідки взялось число у 27.2 млн осіб у радянському довіднику невідомо. Але очевидна зацікавленість радянської влади у його мінімізації, оскільки воно є точкою відліку всіх майбутніх втрат населення України.

      Чому це число таке важливе для нас? Тому, зокрема, що воно дає можливість обчислити середній річний приріст населення у 1897 – 1913 роках. Враховуючи, що всі роки цього часового проміжку для України були досить спокійними у політичному, військовому, і економічному планах, логічно припустити, що саме тоді населення в Україні зростало відповідно природним законам. Зовнішні фактори грали другорядну роль. Тоді у наступні буремні роки ми могли б порівнювати реальну кількість населення з тою, якою вона була б за нормального зростання населення в темпі, характерному для попереднього періоду.

      Але навіть знаючи вихідну і кінцеву кількість населення за певний час можна по різному оцінити його щорічну середню зміну. В якості середнього можна взяти середнє арифметичне, як це і робить більшість дослідників, тобто весь приріст населення за 16 років у нашому випадку поділити на 16. Це відповідає лінійній залежності кількості населення від часу. Графіком такого зростання є пряма лінія. Кількісна картина буде дещо іншою, якщо вважати, що сталим є відсоток, на який зростає населення щорічно, а не абсолютна величина цього зростання. Графіком такого зростання буде показникова функція. Зауваження: економічне зростання країн світу оцінюється переважно саме у такий спосіб, тобто відносним показником. Якщо відомі початкова і кінцева точки графіка, то проста комп`ютерна програма дозволяє знайти і темп зростання цього графіка, тобто обговорювані вище середні значення. Але чи доцільно в цих розрахунках використовувати число 28.4 млн осіб? Вважаю, що ні. За 1897 – 1913 роки з території України близько 2 млн осіб, що народились в України, переселились в інші місця Російської імперії, де ще була вільна необроблена земля. Отже і їх потрібно враховувати при обчисленні середнього річного приросту населення України. В нашому конкретному випадку при стартовій чисельності у 23.5 млн осіб і кінцевій тепер вже у 30.4 млн осіб для показникової залежності (врахування складного відсотка) ми отримуємо зростання у 1.62% річно; для лінійної залежності, якщо взяти абсолютну величину річного зростання як відсоток від початкової кількості, у 1.84%.

      Ці середні значення зберігають свою цінність для інших часових проміжків тим краще, чим менше змінюється соціальний стан населення країни і умови його життя. Мій аналіз за даними Одеського обласного архіву середнього віку померлих у селах Балтського району дав такий результат: 17 – 20 років у 1900 - 1940 роках. Виключення становили 1918 - 1920 роки, коли цей показник зріс до 35 – 40 років, 1941 – 1944 роки, коли він знову зріс до 30 - 35 років, і 1927 – 1933 роки, коли метричні книги за наказом влади були знищені. Перше зростання середньої тривалості життя я трактую як вислід відсутності будь-якої влади. З 1921 року села Балтського району вже були під владою більшовиків. Друге зростання - як вислід румунської окупації Одеської області. Знищення ж метричних книг за 7 років я трактую як справжні часові рамки голодомору, який прийнято називати Голодомором 1932 – 1933 років. Побіжно зазначу, що середній вік померлих в незалежній Україні перед початком широкомасштабної російсько-української війни становив 72 роки.

      Отже перший висновок, який можна зробити з аналізу архівних даних такий: Життя села з точки зору середньої тривалості життя селян у 1900 – 1944 роках практично не змінилось, якщо не враховувати три зазначені часові періоди. Тобто, перш за все, не змінився річний приріст населення.

      Ще одним важливим фактором, що впливає на динаміку населення є рівень урбанізації країни. Добре відомо, що міське населення зростає значно повільніше, якщо взагалі зростає, ніж сільське. У 1900 – 1926 роках рівень урбанізації змінився мало. Суттєво вплинула на нього лише індустріалізація, яка почалась з 1927 року, і вплив якої поступово зростав.

      Перший повноцінний перепис радянських часів був проведений у 1926 році. Оприлюднені результати перепису дають для українського населення підозріло кругле число у 29 млн осіб. Виникає запитання – наскільки йому можна довіряти? Більшість дослідників мають його за чисту монету. Дійсно, в країні відносна економічна свобода – НЕП, життя людей поступово налагоджується. Який сенс спотворювати результати перепису? Я ж дотримуюсь точки зору що і ці результати сфальшовані. З якою метою? З метою реалізації у 2-х наступних десятиліттях Світової революції. Через невдачу цієї революції у розвинених країнах Європи в попередні роки, це гасло в Радянському союзі були офіційно зняте з порядку денного. Проте зняти не означало забути. Приховано воно і надалі залишалось головним рушієм всієї зовнішньої політики Радянського союзу. Але за нових умов Всесвітню революцію могла принести у зовнішній світ лише потужна армія першої в світі «пролетарської» держави на своїх багнетах.

      Ідея світового панування з часів монголо-татарського ярма була близька московитському народу. За нових умов цю ідею цілком можна було замаскувати під Всесвітню революцію. Але у 1926 році російська армія крім багнетів мало чим володіла. Щоб принести кудись Світову революцію потрібні були також і танки, і літаки і т. д. і т. п. Для того щоб все це створити, аграрну країну потрібно було перетворити в індустріальну.

      Для завоювання інших країн під гаслом Світової революції також потрібний був міцний тил, а буквально ще кілька років тому українці, донські козаки і казахи чинили шалений збройний опір оновленій (збільшовиченій) російській владі.

      Отже 1926 рік – це був останній мирний рік зовні мирної країни. Попереду була індустріалізація і нещадне упокорення нещодавніх ворогів. Зовнішню підтримку фінансову, інформаційну і політичну цих двох проектів мали забезпечити діти диявола, що посідали у зовнішньому світі доволі міцні позиції, тобто контролювали колосальні фінансові потоки. Отже перепис населення був конче необхідним для планування цих двох стратегічних операцій. Але оприлюднювати його реальні результати жодного сенсу не було. Слід було оприлюднити лише такі числа, які хоча б частково замасковували результати майбутніх каральних акцій проти зазначених вище народів. У згадуваному мною вище довіднику результату зазначеного перепису взагалі не було.

      Тепер припустимо, що не було Першої світової війни, українсько-російської війни за незалежність, голодомору 1921 – 1923 років, масових репресій. Яким би було населення України у 1926 році? Якщо взяти знайдені вище середні прирости населення України в нормальних економічних і соціальних умовах, то ми отримаємо числа у 37.7 млн осіб для лінійної моделі і 37.5 для моделі із складним відсотком. Тобто отримаємо практично тотожні результати, обумовлені малим часовим проміжком для їх аналізу, що мало відрізнявся від проміжку, на якому здійснювалось налаштування потрібних параметрів.

      Виникає очевидна розбіжність між прогнозованими 37.5 – 37.7 млн осіб і ніби зафіксованими переписом 29 млн особами. Чи можна цю різницю віднести до втрат українського населення внаслідок певних дій російської і геноцидного характеру радянської влади у 1913 – 1926 роках? Лише частково. Якщо взяти максимальну оцінку його втрат у Першій світовій війні, то вони будуть в межах 400 тисяч осіб. Максимальна оцінка втрат українців і військових, і цивільних у боротьбі за незалежність від радянської імперії становить 200 тисяч осіб. Далі, втрати від голодомору 1921-1923 років за даними СБУ становлять 3.5 млн осіб. Отже результати перепису мали б зафіксувати населення України у розмірах 37.5 – 0.4 – 0.2 – 3.5 = 33.4 млн осіб, а не 29 млн осіб. Таке применшення реального населення України була потрібне для маскування його втрат у майбутньому. Втрат, зумовлених самим широким спектром заходів: масовим виселенням українців за межі України, масовим їх ув`язненням у концтаборах, фізичним винищенням населення України за вироками всіляких судів і трибуналів і, в першу чергу, наступним плановим Голодомором, на відміну від першого Голодомору, який був вдалим експромтом.

      Розглянемо тепер часовий інтервал 1913 – 1937 років. Індустріалізація, що почалась у 1927 році дещо ускладнює оцінки. Якщо скористатись попередньою моделлю для цього більшого інтервалу, то точність оцінок буде падати в міру розвитку індустріалізації і, відповідно, урбанізації країни. Тут слід взяти до уваги наступне міркування. Якщо сільське населення у сприятливих умовах зростає приблизно за показниковим законом – сталий річний відносний приріст, то міське населення за лінійним законом – сталий абсолютний річний приріст. В країні із змішаним населенням зростання буде ближчим до того чи іншого законів, чим більшою буде відповідна частка населення.

      Індустріалізація і голодомори суттєво вплинули і на національний склад населення України. На тисячі індустріальних новобудов України, фінансованих переважно із зовні, за плановими наборами приїхала переважно з Московії величезна кількість людей. Вимерлі українські села планово заселялись вихідцями з Московії. Саме тоді були закладені основи майбутньої кризи ідентичності на Донбасі. Число цих переселенців важко підрахувати, а офіційні числа, як завжди, сфальшовані. Моя обережна, тобто мінімальна, оцінка буде в 1.5 млн осіб.

      Для часового інтервалу 1913 – 1937 років моя модель для динаміки населення дає такі числа: лінійний закон – 43.8 млн осіб, показниковий – 44.7 млн осіб. Чому взято 1937 рік? Тому що саме в цей рік був проведений черговий перепис населення Радянського союзу, який зафіксував населення України у кількості 28.2 млн осіб. Його результати були оприлюднені лише після розпаду Радянського союзу і то лише зі слів декількох лояльних до влади осіб, яким було дозволено ознайомитись з його результатами. Отже втрати українського населення за 1913 – 1937 роки склали 15.6 – 16.5 млн осіб.

      Якщо врахувати 1.5 млн осіб завезених в Україну, які замістили відповідну кількість знищеного або вивезеного аз межі України українського населення, то втрати мають бути вже в межах 17.1 – 18.0 млн осіб. Два передвоєнні голодомори забрали за даними СБУ 14 млн осіб. Отже на інші втрати припадає 3.1 – 4 млн осіб. Крім зазначених вище втрат у Першій світовій війні (400 тисяч), решта втрат – це прямі репресії радянської влади проти українського населення. Проте реальні втрати ще більші, оскільки, оскільки жодних підстав довіряти числу у 28.2 млн осіб, що нібито зафіксував перепис 1937 року, у нас немає. Якби мені було потрібно одним реченням охарактеризувати наші втрати від російського імперіалізму у двох його формах – класичній і більшовицькій, то я сказав би так: половина, тобто кожний другий етнічний українець.

      Що кидається у вічі при огляді наших втрат? Лише менше відсотка - це втрати тих хто із зброєю в руках чинив опір російському імперіалізму. Решта загинула як отара овець на бойні – без організованого опору і, навіть, без усвідомлення глобальності задуму нашого історичного ворога. Мінімальна кількість українців взяла у 1918 – 1920 роках зброю в руки для захисту своєї держави. Решта хотіла тихо перечекати небезпечні часи. Не вийшло. Саме ця решта і стала основним контингентом для знищення, причому у мирний час і на очах усього «цивілізованого» світу, який лише мовчки спостерігав за цією трагедію українців.

      Вважаю, що СБУ має продовжити свої дослідженні всіх проявів геноциду українського народу, оскільки академічні установи, яких є доволі в нашій країні, і які маючи необхідні кваліфіковані кадри та доступ до всіх наявних джерел інформації на території України, і державне фінансування для виконання величезного обсягу роботи, не бажають серйозно братись за цю роботу. Складається враження, що рівень їх українізації навіть на сьогодні мінімальний. Ми ж повинні відновити історичну пам`ять про кожного знищеного українця.

      Знайдіть у світі хоча б ще один народ, який поніс такі втрати від «братських» обійм. Непокарані геноциди повторюються. Нинішня війна підтверджує цю фундаментальну істину. Війна за майбутнє українського етносу – це не лише війна на реальній лінії фронту. Це війна за наших дітей і їх щасливе дитинство. Так само як не можна виграти військові дії залишивши ситуацію на призволяще, так само не можна виграти війну за збереження українського етносу не доклавши до цього цілеспрямованих зусиль перш за все держави. Це вдалося націонал-соціалістичній Німеччині, це вдалося націоналістичному Ізраїлю, це вдається всім арабським країнам і бідним, і багатим, де роль національної ідеології відіграє Іслам. Це може вдатись і українцям, якщо збереження українського етносу стане стрижнем державної політики в Україні. Інакше який сенс у наших втратах на лінії фронту? А ми втрачаємо там щодня найкращу частину нашого генофонду.

      Ой Богдане, Богданочку!

      Якби була знала,

      У колисці задушила б,

      Під серцем приспала! (Розрита могила. Т. Г. Шевченко)

      І досі найкращий пам`ятник в Києві – це пам`ятник Богдану Хмельницькому, поcтавлений з ініціативи і на гроші Російської імперії.

      Над українським народом на тепер нависла реальна загроза зникнення з планети Земля. Його не лише катастрофічно меншає з кожним роком – він ще й духовно хворий і не розуміє своєї хвороби. Чи існують ліки від цієї хвороби? Так, існують, і ці універсальні ліки називаються український націоналізм.

      Доктор фізико-математичних наук, професор,

      академік Академії наук вищої школи України

      Швець Валерій Тимофійови

"Україна, … втратили, … вони … запам`ятають" - останні слова Сталіна

          Кремлівські геноциди: історичні факти, п’ята колона, завдання української нації. Україна молода 04.02.2026. https://umoloda.kyiv.ua/number/0/2006/193217

          «Україна... вони запам’ятають»: Таємниця останніх слів Сталіна та механізм спланованого геноциду. Народний оглядач. 15.01.2026. https://www.ar25.org/article/ukrayina-vony-zapamyatayut-tayemnycya-ostannih-sliv-stalina-ta-mehanizm-splanovanogo

          Холодомор в Україні 2026 року – це плата за непокарані злочини організаторів трьох голодоморів минулого століття. PromPolitinform 20.01.2026. https://prompolit.info/2026/01/19/holodomor-v-ukrayini-2026-roku-tse-plata-za-nepokarani-zlochini-organizatoriv-troh-golodomoriv-minulogo-stolittya/

          Інші статті автора про геноцид українського народу: .

          Чорноморські новини. 26.11.2011.

          Борисфен Інтел - Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень 25.11.2015. http://bintel.com.ua/uk/article/golod1/

          Борисфен Інтел - Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень 26.11.2015. http://bintel.com.ua/uk/article/2golod/

          Народний оглядач. щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки. 21.11.2015. http://ar25.org/article/chomu-golodomor-stav-mozhlyvym.html

          Чорноморські новини. 26.11.2015. http://chornomorka.com/archive/a-6621.html

          Чорноморські новини. 28.11.2015. http://chornomorka.com/archive/a-6621.html

          Слово Просвіти. Всеукраїнський культурологічний тижневик. 26.11.2015. http://slovoprosvity.org/2015/11/27/chomu-golodomor-stav-mozhlivim/

          Контраст. інформаційно-аналітична газета. 26.11.2015. http://www.kontrast.org.ua/index.php?news=2292&vote=5&aid=2292&Vote=Vote

          Нація і держава. 3.12.2015. http://cun.org.ua/nid/628--03--12--2015--49.pdf

          Літературна Україна. 26.11.2015.

          UAmedia Обзор украинской прессы. 26.11.2015.http://uamedia.visti.net/content/chomu-golodomor-stav-mozhlivim

          SVOBODA (USA) 6.11.2020.http://svoboda-news.com/svwp/%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80-%D0%BC%D0%B0%D0%B2-%D0%B7%D0%BD%D0%B8%

          Письменницький портал Пилипа Орлика та Міжнародоного фонду ім. Павлв Глазового. 21.09.2020.pilipyurik.com

          Україна Молода. 11.08.2023.umoloda.kyiv.ua

          Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців​. 11.08.2023.genocide.in.ua

          Чорноморські новини. 23.11.2023.https://chornomorka.com/archive/22473/a-170611.html

          Народний оглядач. щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки. 8.05.2024.https://www.ar25.org/article/chyslovyy-vymir-genocydu-ukrayinciv-z-poglyadu-matematyka-skilky-bulo-znyshcheno-ukrayinciv

          Сурма. 28.07.2024.https://www.ar25.org/article/chyslovyy-vymir-genocydu-ukrayinciv-z-poglyadu-matematyka-skilky-bulo-znyshcheno-ukrayinciv

     

     

      Всі три геноциди українського народу у двадцятому були штучними. «Найкраще» спланували і здійснили другий з них, який сучасна світова історія ідентифікує як голодомор 1932-1933 років. Перед початком цієї масштабної акції знищення певних етносів Радянського союзу, а саме: українців, казахів, донських козаків, які на ті часи вважали себе окремим етносом, відмінним від московитського, була потрібна надійна вихідна інформація. Цю інформацію міг дати лише перепис населення, що і був проведений 17 грудня 1926 року.