Наші герої

 

Коцюбайло Дмитро Іванович



Дмитро́ Іва́нович Коцюба́йло (позивний «Да Вінчі»; 1 листопада 1995, с. ЗадністрянськеГалицький районІвано-Франківська областьУкраїна — 7 березня 2023БахмутДонецька областьУкраїна) — український доброволець, лейтенант (посмертно), командир батальйону «Вовки Да Вінчі» Збройних сил України. Учасник російсько-української війни, член Проводу національно-визвольного руху «Правий сектор» (2020—2023). Герой України (2021). 2022 року був включений до рейтингу «30 до 30: обличчя майбутнього» від «Forbes»Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво.



Життєпис

Народився 1 листопада 1995 року в селі Задністрянському, нині Бурштинської громади Івано-Франківського району Івано-Франківської області України. Прадід Дмитра воював у складі УПА.

Закінчив Бовшівську загальноосвітню школу, Івано-Франківський професійний будівельний ліцей. Дмитро навчався в Івано-Франківську на художника. Його позивний «Да Вінчі» пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.



Російсько-українська війна

Учасник російсько-української війни, зокрема — командир взводу добровольців (2014) та роти (2015). 2014 року зазнав важкого поранення в Пісках Донецької області: в обличчя влучив уламок снаряда, розірвавши губу та вибивши зуб. Іншим уламком перебило ключицю, медикам довелося встановлювати пластину для скріплення, також були пошкоджені ребра. Через три місяці повернувся на фронт.

Брав участь у визволенні Карлівки, селища ПіскиАвдіївки, а також у боях під СтепанівкоюСавур-МогилоюСтарогнатівкою.

17 березня 2016 року призначений командиром 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.

2021 року отримав звання Героя України, ставши першим добровольцем, якому присвоєно це звання прижиттєво.



Повномасштабне вторгнення

Російське вторгнення Дмитро з підрозділом зустріли на Донбасі, в лютому 2022 року рота воювала поблизу Щастя на Луганщині. Навесні 2022 року штурмову роту «Вовки Да Вінчі» переформовано на 1-й окремий штурмовий батальйон «Вовки Да Вінчі» у складі 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

7 березня 2023 року Коцюбайло загинув у битві за Бахмут. За словами друга Капусти, заступника Дмитра, після втримання траси на Хромове вони повернулися до міста Часів Яр, де їх накривала ворожа артилерія. Їх було троє: Капуста, Мітчел і Да Вінчі. Мітчел забіг у під'їзд, а Капуста з Дмитром були в дверях, коли стався вибух. Дмитро розвернувся й видавлював з себе, що він поранений, а за хвилину знепритомнів. Попри швидку евакуацію поранення Дмитра було в шию і несумісне з життям.

9 березня 2023 року відбулося прощання з Дмитром у Бовшеві та Бурштині, наступного дня, 10 березня, відбулося прощання в Києві. Тисячі українців прощалися з Дмитром на Майдані. Віддати останню честь прийшли президент Володимир Зеленський і вище військове керівництво України: головнокомандувач Валерій Залужний, начальник ГУР Кирило Буданов, міністр оборони Олексій Резніков і бригадні генерали ЗСУ.

Дмитра поховано на Аскольдовій Могилі.

Нагороди

  • Звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» (30 листопада 2021) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України
  • Хрест бойових заслуг (9 березня 2023, посмертно) — за визначні особисті заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу, вірність військовій присязі
  • відзнака Президента України «Національна легенда України» (23 серпня 2023, посмертно) — за визначні особисті заслуги у становленні незалежної України і зміцненні її державності, захисті Вітчизни та служінні Українському народові, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва, спорту, охорони здоров'я, плідну благодійну та громадську діяльність
  • орден «Народний Герой України» (2017)


Військові звання

Вшанування пам'яті

Топоніми


Меморіал добровольцям, які загинули в боротьбі за Українську державу, у Холодному Яру

19 квітня 2023 року в місті Краматорську вулицю Шмідта перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі».

21 квітня 2023 року у місті Львові відкрили фонтан, який присвятили Дмитрові та усім добровольцям російсько-української війни.

30 травня 2023 року в місті Нікополі вулицю Маяковського перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

13 червня 2023 року в місті Харкові вулицю Державінська перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

15 червня 2023 року в місті Івано-Франківську вулицю Урожайну перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У місті Покровську вулицю Центральну перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі».

У місті Куп'янську вулицю Лермонтова перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У селі Мала Рогань вулицю Пушкіна перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У місті Яготині вулицю Ватутіна перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У місті Дніпрі сквер у центрі міста назвали на честь Дмитра Коцюбайла.

У місті Запоріжжі вулицю Столєтова перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У місті Києві сквер між вулицею Михайла Омеляновича-Павленка та Іподромним провулком назвали на честь Дмитра Коцюбайла.

У місті Авдіївці вулицю Гагаріна перейменували на вулицю Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла.

У селі Руська Лозова провулок Суворова перейменували на провулок Дмитра Коцюбайла.

Книги



Морок над Росією (Чорноморські новини - 2014 рік / № 20 (21491) четвер 13 березня 2014 року)


 

https://chornomorka.com/archive/21491/a-3636.html

    Існують держави, стрижнем яких є певна проста й універсальна ідея. За формою ця ідея може змінюватися, за суттю — ні. Знищити цю ідею — і держава втрачає сенс свого існування. Таких держав у світі небагато, але саме до такого типу держав належить Росія.

    У більшості народів світу держава існує для людей. У Росії люди, незалежно від національності, завжди існували для держави. Для більшості народів світу держава існує як гарант свободи її громадян і гарант їхнього добробуту. Росія завжди існувала за рахунок свободи її громадян і за рахунок їхнього добробуту.

    З чого починалася п’ятсотлітня російська історія? З простої ідеї: «Москва — це третій Рим». Чому Рим? Тому що Рим був найбільшою і найпотужнішою імперією давнього світу. Чого хотіла Москва? Стати такою ж імперією у новітні часи. І надалі вона суттєво наблизилася до цієї мети. За професором В.О. Ключевським, від 1462 року Московія розширювалася в середньому на 130 км2 щодня протягом 400 років і справді стала найбільшою за площею імперією світу, але лише за площею.

    У пізніші часи виникла потреба у доповненні початкової ідеї. Це доповнення мало конкретизувати напрям експансії і готувати для неї ґрунт. Панславізм став цим доповненням. Стати прапором всіх слов’янських народів і, рано чи пізно, залучити їх до своєї імперії. Ця ідея була прикриттям потужної російської експансії на Балкани та захоплення Польщі. Попри те, що сучасні генетичні дослідження не виявили жодних характерних генетичних ознак слов’янськості різних народів, ця ідея певною мірою спрацювала. Серед болгар, сербів, чехів і досі сильні проросійські настрої. Росія є захисником православ’я у всьому світі. Ця ідея вже визначала інший вектор експансії. Крім православних народів, що розмовляли неслов’янськими мовами, до імперії можна було залучити стратегічний центр земної цивілізації — Царгород, він же Константинополь, він же Стамбул.


Донбас сьогодні

    Саме для реалізації цієї ідеї Росія вступила в катастрофічну для неї Першу світову війну. Не в останню чергу Хаджибей — сучасна Одеса — розбудовувався як найзручніший трамплін для стрибка Російської імперії у цю стратегічну точку земної кулі. Росія — наш стратегічний союзник, а мусульман потрібно стріляти, — так висловлювався професор Белградського уні-верситету, з яким я познайомився на одній з міжнародних наукових конференцій. Це були часи Балканської кризи, і під мусульманами малися на увазі мешканці Боснії та Герцеговини. Одним реченням він висловив відразу дві обговорювані вище глобальні ідеї. Я не вдався до суперечки, а лише запитав: а чим відрізняються мусульмани Боснії і Герцеговини від православних Сербії, і що ви знаєте про Росію? Якщо так висловлювався професор-серб, то чого можна було очікувати від простих сербів, не переобтяжених освітою?

    Але Перша світова війна закінчилася для Росії катастрофічною, на перший погляд, революцією. Можна було б раз і назавжди поховати на смітнику історії Російську імперію і дати можливість всім народам Європи, включно з російським, право на нормальне життя. Але, поховавши дві центральноєвропейські імперії, на Заході знайшлися потужні сили, що відродили вже вщент зруйновану Російську імперію. Відродили ціною свободи двох багатостраждальних народів: українського і білоруського. Всі інші народи Центральної і Східної Європи отримали право на свої власні держави.

    Нові часи вимагали нового ідеологічного оформлення із збереженням старої суті. Світова революція, Всесвітній союз радянських соціалістичних республік, зрозуміло, з центром у Москві. Таким став ідеологічний прапор новітньої російської імперії. Така ідея давала можливість долучати до імперії будь-яку країну світу, незалежно від віри, національності і геогра-фічного розташування. Скрізь можна було знайти маргінальний прошарок населення і під гаслом захисту його прав узяти контроль над відповідною державою.


Україна сьогодні

    Чи змінилася Росія у своїй суті у наш час, порівняно з часами минулими? Чи є у неї провідна ідея тепер? Така модерна ідея є: це — нова хронологія. Наклад книжок з її викладом уже досяг мільйона примірників. Пік цього книжкового буму припав саме на останнє десятиліття. Цього достатньо, щоби кожен громадянин Росії, який належить до читацької верстви населення, мав у своїй бібліотеці принаймні одну з цих книг. Якщо сфокусувати десятки томів цієї серії в одне речення, то воно виглядатиме так: «Ми вже володіли всім світом». Практично всі подібні книжки видаються у дорогому варіанті, розрахованому на людей заможних, а отже і впливових. До якого висновку підштовхують ці книги? «Нам слід повернути те, що нам уже належало».

    Символом радянської епохи, на мою думку, є пам’ятник Леніну, що завжди показував рукою кудись у далечінь. Сотні тисяч пам’ятників вождю світового пролетаріату, розкиданих по всій новітній російській імперії, мали переконувати простих людей у тому, що великий вождь і його наступники точно знають куди вести народи імперії. Попри те, що Леніну належать слова «На Росію мені наплювати — я більшовик», росіяни на широких просторах країн СНД боляче сприймають знесення цих пам’ятників. Вони вибачають Леніну те, що йому було наплювати на російський народ, але ж як розширилися кордони новітньої російської імперії за радянських часів! Під контроль Росії перейшли не тільки країни Східної і частини Центральної Європи, які ніколи не були у складі класичної Російської імперії; під її впливом опинилася величезна кількість країн Азії, Африки і Латинської Америки. А за допомогою потужних комуністичних партій, фінансованих з Москви, можна було ефективно шантажувати і більшість урядів Західної Європи. Й от у 1991 році луснула мильна бульбашка чергової російської імперії. Здавалося б, це дало шанс самим росіянам побудувати, нарешті, нормальну, за міжнародними мірками, заможну, демократичну державу. Ні, не дало. Росіяни знову взялися за відбудову того, що вони лише і вміють робити, і робили останні п’ятсот років, — вони взялися за відбудову чергової імперії.


Донбас сьогодні

    Чи потрібні новітнім російським імператорам якісь принципово нові способи відбудови імперії? Думаю, що ні. «Підтримувати державу у стані безупинної війни, щоб загартувати солдатів, а всю націю тримати напоготові до першої команди вирушати в похід». Це заповіт Петра І своїм нащадкам. Чи чинить після 1991 року Росія інакше? Ні, не чинить. Чечня, Придністровська республіка, Абхазія, Осетія, а тепер уже й Україна.

    Скільки років тривало в Росії мирне життя за останні десятиліття? Можливо, жодного. Але є ще одна вагома причина постійних військових конфліктів, спровокованих Росією. Нормальна держава під час тривалого миру зміцнюється і розквітає. Державний апарат Росії під час тривалого миру іржавіє і розсипається. Росія в такому вигляді, як вона є, змушена вести нескінченні війни, інакше вона стане чимось іншим, можливо, звичайною, нормальною державою, як і більшість держав світу. Насправді тривала війна завжди вигідна бюрократичному апарату російської держави, збільшуючи його владу і добробут за рахунок зменшення свобод і  добробуту простих громадян. Під час великих воєн прості люди тяжко і мовчки працюють майже безкоштовно. Лякаючи простих росіян військовою загрозою, російські можновладці мають можливість безмірно нарощувати військовий бюджет. Військова частина бюджету країни — це та його частина, яку найлегше розкрадати, бо через брак прозорості витрат, вона використовується найнеефективніше.

    Який військовий бюджет Росії сьогодні? Як завжди, у всьому, що стосується Росії, важко отримати точні дані, але нижньою межею для її військового бюджету можна вважати 71 мільярд доларів США. Чисельність збройних сил — 1 мільйон військовослужбовців. Щоправда, у російській пресі можна зустріти і суму 91 мільярд доларів. У перерахунку на душу населення це, щонайменше, становить 5000 доларів.



                               У бою загинув Герой України Дмитро Коцюбайло

    Я звернув увагу на те, що військові витрати Росії вперше зросли в рази саме в той рік, коли Путін, відбувши два президентські терміни, обійняв посаду прем’єр-міністра. Очевидно, при призначенні на цю посаду він і отримав саме такий наказ від військово-промислового комплексу. Це забезпечило йому необхідну підтримку при наступному поверненні на посаду президента Росії.

    За військовими витратами Росія посідає третє місце у світі. На першому — Сполучені Штати Америки, на другому, з великим відривом, — Китай, на третьому, з невеликим відривом, — Росія.  Маючи удесятеро менше населення, Росія тримає практично паритет у військових витратах з найбільшою за населенням країною світу — Китаєм. Це при тому, що валовий внутрішній продукт (ВВП) Росії у п’ять разів менший, ніж у Китаї. Військові витрати Сполучених Штатів, Західної Європи і світу загалом у 2013-у, порівняно з 2012 роком, суттєво скоротилися. У цей же час військові витрати Китаю і Росії значно зросли. Якщо в Китаї одночасно зростає і ВВП, що дозволяє без особливих втрат фінансувати цивільний сектор економіки, то в Росії ВВП практично не зростає, а оскільки 50% його отримується за рахунок продажу нафти і газу, то при суттєвому падінні цін на ці енергоносії він також може катастрофічно впасти.

    Показовим є військовий бюджет Росії на 2014 рік. Прямі військові статті заплановані у фантастичну для Росії суму — 106 мільярдів доларів. При цьому слід мати на увазі, що утаємничені статті російського державного бюджету вперше становлять аж 25%. Вони також переважно спрямовані на військові цілі. Сучасний військовий бюджет Росії — це бюджет воєнного часу. Довго втримати його на такому рівні неможливо. Мета, заради якої це робиться, має бути у часі десь недалеко. Щоб зрозуміти цю мету, досить подивитися, яка ж іще країна такими ж темпами нарощує свій військовий бюджет. За відсутності зростання ВВП Росія може фінансувати свої військові витрати лише за рахунок інших статей бюджету. За планом на 2014-й на 13% скорочуються видатки на освіту, на 8,6% — на охорону здоров’я, на 23,7% — на житлово-комунальний сектор тощо.


1989, 20 лютого в селі Лиса Гора на Миколаївщині народився Максим Сенкевич – старший лейтенант, командир взводу 28 ОМБр, учасник російсько-української війни, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

    У розряд засекречених статей бюджету вперше потрапила і стаття, пов’язана з витратами на житлове будівництво. На мою думку, це означає що житлове бу-дівництво у 2014-у буде переорієнтоване на якесь інше будівництво військового призначення. Висновок: Росія готується до великої війни і ця війна — незабаром. З моєї точки зору, ця війна для Росії неминуча, і вона є платою за імперську маячню росіян протягом століть. Надзавдання для України — не потрапити під колеса цієї війни. А для цього потрібно триматися від Росії як найдалі.

    Який стан Збройних сил України? Військовий бюджет в Україні у 2013 році становив ганебну для держави суму — 1,8 мільярда доларів США, тобто у 40—45 разів менше, ніж у Росії, і є найменшим військовим бюджетом у Європі. Чисельний склад наших Збройних сил — 200 тисяч військовослужбовців, що лише вп’ятеро менше, ніж у Росії. Отже, фінансування, що припадає на одного військовослужбовця в Україні приблизно вдесятеро менше, ніж у Росії. Тобто, наших захисників якось годують і вдягають, здалеку показують зброю радянських часів — і на тому все.

    Інакше колоніальна адміністрація, що очолювала Україну у попередні роки, чинити і не могла. Розвал Збройних сил був одним з її завдань, і вона з цим завданням успішно впоралася. Маленька нейтральна Швейцарія, на яку ніколи ніхто не нападав, в якій армія, швидше, виконує представницьку функцію, ніж служить якійсь стратегічній меті, витрачає на свої військові сили втричі більше коштів. Тобто з 1917 року ми нічому не навчилися.


Не забудемо, не вибачимо, помстимося

    Нинішня агресія Росії проти України висвітила цю вразливу ділянку українського державного організму і нашого національного менталітету. Тепер ситуація із Збройними силами України вимагає термінового і радикального втручання. Косметичні засоби не допоможуть. Я пригадую слова одного із своїх однопартійців, що у часи президентських виборів, які, зрештою, виграв Янукович, зрадив партію і перейшов у його табір: «Янукович — це абсолютне зло. Для того, щоб велика кількість українців прозріла, потрібно, щоб ці українці побачили зло у повній силі». Я думаю, що вони це зло у повній силі і побачили. За чотири роки президентського правління Янукович зібрав статки у 12 мільярдів доларів, що майже вдвічі перевищує військовий бю-джет України за ці ж роки. Це приблизно 2500 доларів, вкрадених у кожного українця — від немовляти і до столітнього старця. Це падіння моралі, це параліч нормальних відносин у суспільстві між людьми.

    Чи така вже Росія багата, що може дозволити собі безпрецедентні військові витрати та ще й у нібито мирний час? Я мало довіряю даним з інтернету, що стосуються Росії, тому наведу їх з одного з чисел наукового журналу «Вісник Національної академії наук України» за 2005 рік. Тривалість життя російських чоловіків тоді становила 58 років. Це на рівні середньої африканської країни і найгірший показник у Європі (для Західної Європи він  майже на 20 років був більшим). Принагідно зазначу, що і в Україні він був невисоким — 62 роки. Тривалість життя чоловіків — це інтегральний показник, що найкраще свідчить про якість життя у тій чи іншій країні.



    Далі процитую деякі дані з прекрасної статі О. Воловича «Агонія імперії», на-друкованої 6 березня в газеті «Чорноморські новини». Росія — на другому місці в Європі за кількістю абортів. У Росії налічується більше 9 мільйонів безробітних, що у відносному вимірі до загальної чисельності працездатного населення  дозволяє посісти їй, з великим відривом від решти європейських країн, перше місце. У Росії — понад 4 мільйони безхатченків, що в абсолютному і відносному вимірі знову дає перше місце і не тільки серед європейських країн. У Росії більше двох мільйонів неписьменних дітей шкільного віку, що знову виводить її за цим показником на перше місце у Європі. В Росії найбільше в світі людей, які гинуть від отруєння неякісним алкоголем. У Росії найбільша в світі кількість людей, у відносному вимірі, що страждають від сухот, СНІДу, алкоголізму і наркоманії, одне з перших місць — за кількістю кримінальних убивств тощо. Росія — це країна безпрецедентно великої кількості невирішених соціальних і національних проблем. Для того, щоб відвернути увагу росіян від цих проблем і не витрачати на їх розв’язання грошей з бюджету, Путіну також потрібна невелика, але і не дуже мала, військова перемога. Наведений, далеко не вичерпний, перелік «досягнень» Росії дозволяє стверджувати, що вона є маргінальною країною євроазійського простору, який вона так активно хоче розбудовувати.

    Та, попри все, статки нинішнього президента Росії оцінюються різними інтернет-виданнями у 40 мільярдів доларів, що в перерахунку на душу населення країни цілком співставне зі статками Януковича. Але багато росіян уже зморилися від Путіна. Його популярність останніми роками швидко падає, а потреба у диктаторі з наближенням неминучого глобального військового протистояння зростає. Як підняти авторитет лідера? Потрібна маленька переможна війна. Досвід з Грузією показав, що, попри певні міжнародні втрати (а які, власне?), це добре спрацьовує. З будь-яких міркувань, наступним об’єктом могла бути лише Україна.

    Поки Янукович разом із своєю колоніальною адміністрацією перманентно нищив Україну духовно і фізично, можна було не поспішати. Але Янукович не встояв. Втікши в Росію, він нібито звернувся до Кремля з проханням щодо введення російських військ в Україну для наведення конституційного порядку. Вся легітимність цього експрезидента полягала в тому, що винятково за рахунок підтримки Москви він і очолив виконавчу владу в Україні. Думаю, що саме в Росії його життя найбільш загрожене, оскільки бажання заволодіти його колосальними статками може спровокувати будь-які дії проти нього, а жодні моральні застереження у цій країні не діють.

    Маленька, але й не дуже маленька, переможна війна потрібна Росії і для генеральної репетиції більшої війни. Так було перед початком останньої російсько-німецької війни. Генеральною перевіркою боєготовності Червоної армії стала Фінська війна, спровокована Росією. Півмільйона життів радянських людей (проти п’ятдесяти тисяч життів фінських патріотів) заплатила за цю «репетицію» російська імперія, але отриманий досвід дозволив краще підготуватися до більшої війни.


Найвища нагорода герою

    Західний і Південний військові округи РФ, що охоплюють всю європейську територію Росії, напередодні окупації Криму були приведені у бойову готовність. Почалися так звані широкомасштабні військові маневри, а насправді — висунення військових частин на вихідні для атаки позиції, безпрецедентне за весь період після закінчення Другої світової війни. Подібна картина спостерігалася в Радянському Союзі лише один раз — перед початком російсько-німецької війни. Тоді німці просто не стали чекати, поки маневри завершаться, і вдарили першими.

    Але щось у Криму пішло не так, щось по всій Україні пішло не так, щось у всьому світі пішло не так для новітньої російської імперії. Російські війська вийшли на вихідні позиції по всьому периметру кордонів України, але поки що там і стоять. Вони розраховували на сприятливішу для них атмосферу в Україні. Спроби дестабілізувати ситуацію у східних і південних регіонах України за допомогою заслання сюди співробітників російського спецназу і кримінальних елементів з території Російської Федерації мали малий ефект. Усі акції непокори, що прокотилися цими регіонами України, свідчили не стільки про їх підтримку місцевим населенням, скільки про слабкість центральної влади у складний перехідний період у цих регіонах. У Криму не вдалося відразу пролити кров «невинних» і викликати тим самим стадну єдність російського народу під гаслом «наших б’ють». Витримка українських військових, дислокованих у Криму, заслуговує найбільшого схвалення. Але будь-яка витримка має розумні межі. Вона не може перетворюватися у демонстрацію слабкості. Росіяни нікому не вибачають слабкості. У самій Росії почалися антивоєнні демонстрації. Весь світ, як одна держава, підтримав Україну.

    Що далі? Згадаємо Януковича. Три попередні президенти України просили його зупинитися і виконати вимоги українців. Тоді це було нібито можливе. Але Янукович лише криво посміхався у відповідь. Він уже не міг зупинитися і мав пройти свій шлях до кінця. Чи може Путін зараз відступити? Думаю, що ні. Він також пройде свій шлях до кінця. Відступити — це гірше, ніж не починати. Відступити — це проявити слабкість, яку росіяни нікому не вибачають, а особливо — своїм імператорам. Вони, швидше, вибачають помилку, якщо ця помилка не свідчить про слабкість. Отже, Путін продовжуватиме далі агресію проти України, але значно обережніше, ніж він це планував попередньо.

    Референдум, зрозуміло, за таких умов не може бути проведений. Він може бути лише сфальшований. Через півгодини після його закінчення оголосять правильні, з точки зору Росії, результати. Надалі Росія спиратиметься не лише  на «легітимну» кримську владу, яка була обрана в оточеному і наповненому ро-сійським спецназом будинку Верховної Ради Криму за зачиненими дверима. Невідомо, чи було там взагалі якесь голосування. Просто на поріг будинку через деякий час вийшла певна людина і сказала, що відтепер вона і є вся повнота влади в Криму. Росія спиратиметься і на «легітимні» результати референдуму.


Загиблі герої Вінничини

    Українська влада має відновити контроль над усіма українськими військовими об’єктами Криму і при спробі проникнення на ці об’єкти сторонніх людей має виконувати вимоги військових статутів. Слід пам’ятати, що метою Путіна є не Крим, а вся Україна. Наступним кроком після «референдуму» в Криму буде намагання зірвати президентські вибори в Україні. Путіну не потрібна легітимна влада в нашій державі. Президент України у нього вже є десь у потаємній коморі. Час від часу він вискакуватиме з неї і кукурікатиме написану для нього заздалегідь у Москві промову. Зірвати президентські вибори можна лише подальшою дестабілізацією ситуації в Україні або хоча б у деяких її областях, без яких вибори не можна вважати легітимними.

    Контроль над інформаційним простором України з боку Української держави —запорука успішної реалізації всіх урядових і національних проектів. Перо і слово у нинішній надзвичайній ситуації важать не менше, ніж автомат, а, можливо, і більше.

    Максимально швидкий темп інтеграції у всі європейські цивільні, економічні і військові структури дає нам шанс вистояти, спираючись на весь цивілізований світ.

    Мені здається, що годинниковий механізм, заведений у Москві, запущений. Ми повинні бути готові до тотальної агресії проти нашої країни, якщо не сьогодні, то через день, через тиждень, через місяць. Кожен день, який у нас ще є, ми повинні витрати на якомога ефективнішу підготовку до відсічі агресора. Всі органи державної влади мають працювати у надзвичайному режимі. Все слід робити якомога швидше: кадрові перестановки, підготовку і розгортання мобілізації, необхідне переміщення матеріальних ресурсів, підготовку до введення, в разі агресії, у країні надзвичайного стану, мобілізацію матеріальних і фінансових ресурсів країни, перехід на режим їх суворої економії.

    На мою думку, Росії завжди була потрібна українська земля, але без українців. Голодомор 1932—1933 років, і не тільки він, неспростовно це довів. Але сьогодні їм терміново тимчасово потрібні й українці. Для майбутнього військового конфлікту, до якого готується Росія, потрібна не тільки зброя, якої у Росії з кожним роком фантастично більшає, але й багато гарматного м’яса. Українці є гарним гарматним м’ясом. Складаючи лише 25% населення Радянського Союзу, вони становили 33% військовослужбовців під час афганської війни. Вони добре воюють за чужого царя, і їх не шкода. Якщо ми зараз програємо Україну один раз, то незабаром ми програємо її ще раз і вже остаточно, оскільки разом з росіянами перетворимося на купу каміння, брухту і людського попелу. Віддячити нашим ворогам за всі наші кривди — це вижити, а вижити — це перемогти. Перемога можлива, але давайте разом над цим думати і працювати.



    Роки, віддані Руху, були найкращими роками мого життя, це були роки відчуття максимальної його повноти. Свій іменний партійний квиток з номером 56, підписаний особисто В’ячеславом Чорноволом, я і досі зберігаю, як найдорожчу згадку про ті часи. Пройшовши кадрову школу Руху і відповідний ідеологічний вишкіл, я, зокрема, зафіксував для себе такі засадничі світоглядні принципи.

    ...Майбутнє України — це Європа. Але слід пам’ятати слова нашого великого провідника Степана Бандери: «Як визвольна, так і оборонна самостійність України в основі своїй має спиратися на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони».

    Ці слова були епіграфом до газети «Рух», яку я видавав у середині дев’яностих років на Одещині. Вони мають бути епіграфом і для будь-якої політичної програми щодо майбутнього України. Морок над Україною нарешті розвіявся.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса

Генеральний план «Ост» (Чорноморські новини - 2013 рік / № 78 (21446) четвер 3 жовтня 2013 року)

 


https://chornomorka.com/archive/21446/a-2927.html

    «...В ЦК и СНК имеются сведения, из которых видно, что массовые беспорядочные аресты в деревне все еще продолжают существовать в практике наших работников. Арестовывают председатели колхозов и члены правления колхозов. Арестовывают председатели сельсоветов и секретари ячеек. Арестовывают районные и краевые уполномоченные. Арестовывают все, кому только не лень и кто, собственно говоря, не имеет никакого права арестовывать. Не удивительно, что при таком разгуле практики арестов органы, имеющие право ареста, в том числе и органы ОГПУ, и особенно милиция, теряют чувство меры и зачастую производят аресты без всякого на то основания, действуя по правилу: сначала арестовывать, а потом разобраться...» (Директива ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про припинення масових виселень селян, упорядкування арештів і розвантаження місць позбавлення волі» від 8 травня 1932 р. Таємно. Не для друку.)



    Так було в 1932-у, але так тривало і далі. Якщо на початку тридцятих років кількість засуджених у СРСР становила близько мільйона на рік, то перед початком Другої світової війни — вже півтора мільйона осіб. Не всі народи Радянського Союзу однаковою мірою постраждали від репресій. У роки радянської влади на європейській частині Радянського Союзу українці мали найвищу народжуваність. Проте за роки радянської влади їх кількість так і не досягла тієї, яку вони мали перед Першою світовою війною, хоча населення України дещо зросло. Кількість росіян за той же час при меншій народжуваності зросла більше ніж удвічі.

    А починалася ця практика арештів і нищення людей значно раніше. У 1918 році в Унече (тепер це райцентр на півдні Брянської області), де розташовувався прикордонний контрольно-пропускний пункт, на все місто наводила жах комісарша, що ходила з двома револьверами і шаблею та була відповідальною за дозвіл на виїзд до України. Україна тоді перебувала під владою гетьмана Павла Скоропадського. В ній ще продовжувалося нормальне мирне життя, відроджене силою німецької зброї. Від цієї комісарші залежало, кого пустити до України, а кого розстріляти. При тому вона мала репутацію чесної та ідейної людини — хабарів не брала, а речами розстріляних гидливо поступалася підлеглим. Але приречених до розстрілу завжди розстрілювала сама. Раптом Тефі (псевдонім російськомовної письменниці Надії Олександрівни Лохвицької — авторки цих спогадів, 1872 — 1952) впізнала у ній сільську бабу-посудомийку, колись тиху і забиту, що мала одну особливість — вона завжди зголошувалася допомагати кухареві різати курчат: «Ніхто не просив — своєю охотою йшла, ніколи не пропускала».


Вождь московитів

    У цей же час у підмосковних Бронницях виконком місцевої Ради вів терор за власним розумінням. Член виконкому зупиняв на вулиці людину, що з якоїсь причини привертала його увагу, разом з двома конвойними заводив її у двір манежу і розстрілював.

    Ще приклад. У ставропольському селі Бєзопасноє була в’язниця, куди звозили затриманих з навколишніх сіл і містечок. Суд місцевого коменданта Трунова зводився до двох фраз: «покажь руки», і якщо руки видавали представника інтелігенції — без мозолів, з тонкими пальцями — або людина з іншої причини йому не подобалася, звучала команда «раздеть». З приреченого зривали одяг, кололи багнетами і викидали в скотомогильники.

    Це і був більшовизм на рівні малоосві­чених, примітивних людей, які сотнями тисяч прийшли у всі структури нової російської державної влади. Російська інтелігенція на власні очі побачила реалізацію своєї ідеї широкого народовладдя. Це вона сотні років боготворила нижчі верстви населення імперії, наділяючи їх всіма можливими чеснотами, передусім тими, яких бракувало їй самій. Перше, що зробили ці верстви, прийшовши до влади, — це знищили інтелігенцію, знищили попередню еліту суспільства. Тепер правлячою елітою стали вихідці з суспільних низів.


Гетьман Павло Скоропадський - вождь українців

    Тим часом в Україні. «Ніколи потім Україна так близько не підходила під поняття державності, ніколи з нею так не рахувались, як у часи гетьманства. Україну визнала низка держав: Німеччина, Австрія. Туреччина, Болгарія, Грузія, Польща, Фінляндія, Швеція, Румунія. Були вислані представники до Франції, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки. Я хотів, щоб ми врятувалися за допомогою чужоземної підтримки, оскільки це було вигідно для нас. І я ніколи не ототожнював наші інтереси з інтересами німців. Ми спиналися на ноги і стали б міцно, якби дотягли до весни, коли б мали готову армію. Саме в цей час Україна стала державою зі всіма установами, що правильно функціонували. Я переконаний, що більшовизм не прорвався б до нас, якби був міцний державний апарат і українські партії не взяли б участь в повстанні Директорії. Ні керівні російські кола цього не зрозуміли, ні українці не змогли хоча б тимчасово відмовитись від своїх дрібних честолюбних розрахунків заради великої справи.

    Центральна Рада і Директорія прагнули революції і здобули її у всіх сенсах, опинившись на руїнах старої держави і не здобувши нової, і ставши черговими із з’їдених революцією своїх дітей. Я зумів об’єднати протестуючі сили навколо себе і повести за собою. У 1918 році я відродив нашу історичну традицію». (Гетьман Павло Скоропадський).

    Тут маємо дати деякі пояснення. Згідно з таємними статтями Брестської мирної угоди німці обіцяли допомогу у створенні 300-тисячного українського війська. Весною 1919 року, яку згадує Павло Скоропадський, Україна вже була б червоній Росії не по зубах. Але сталося не так, як гадалося. Восени 1918-го непередбачувана революція в Німеччині змусила німців спішно вивести свої війська з України, так і не виконавши цей пункт Брестської угоди.


Українська держава гетьмана Павла Скоропадського

    Далі Україну накрила каламутна хвиля кривавого більшовицького терору. Почалася агонія української національної революції, яка тривала декілька років. Але вона породила тисячі національних героїв і дала необхідний політичний досвід провідникам нації для майбутніх боїв. Вона посіяла в свідомості більшості українців зерна самостійництва, які рано чи пізно мали прорости. Вона породила також комплекс скривдженої нації, який колись мав вибухнути проти кривдника. Зокрема, жорсткість бандерівців стосовно своїх політичних супротивників пояснюється саме цим досвідом. Вони не дали втопити національну справу у хвилях дріб’язкового політичного егоїзму і балачок окремих осіб. Тому їхня боротьба за менш сприятливих умов тривала довше і мала більший позитивний резонанс у цивілізованому світі.

    Політика німців щодо України мала давню історію і була логічним продовженням відповідної політики Австро-Угорщини. Німеччина та Австро-Угорщина у Європі політично завжди почувалися між молотом і ковадлом. Молотом була Російська імперія. Ковадлом — Франція, Велика Британія, а пізніше і Сполучені Штати Америки. Франція могла розраховувати на перемогу над Німеччиною лише при використанні людського і матеріального потенціалу Російської імперії, затискуючи Німеччину з двох боків у смертельні лещата. Росія прагнула експансії на захід — за рахунок Європи і на південь — за рахунок Туреччини. Велика Британія домагалася збереження статусу-кво в Європі, а для цього мала виступати на боці Франції. Сполучені Штати починали боротьбу за світове лідерство.


1918, Київ, війська союзників України

    Цей простий механізм молота і ковадла у двадцятому сторіччі спрацював ефективно двічі. Німеччина та Австро-Угорщина могли розраховувати на лідерство на Європейському континенті лише у разі суттєвого послаблення Росії. Критично вразливою ланкою для існування Ро­сійської імперії була Україна. В ній зосереджувалася третина промислового і сільськогосподарського потенціалу Ро­сійської імперії. Українці становили за чисельністю другий після росіян етнос імперії. Генетично ці два етноси були суттєво різні, хоча й об’єднані однією християнською конфесією, на відміну від українців і поляків, генетично близьких, але роз’єднаних саме конфесійно. У ті часи спільна віра могла важити більше, ніж братерська кров. Приспаний навіюваннями з Москви український етнос у разі свого пробудження становив велику небезпеку для росіян, а отже і для самого існування їхньої імперії.

    Не випадково пробудження української національної свідомості почалося саме на Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини. З одного боку, австрійці певною мірою сприяли цьому процесу свідомо, а з другого — ще більшою мірою — його стимулював сам демократичний клімат Центральної Європи. Під час Першої світової війни австрійці пішли навіть на створення української національної частини у складі австрійської армії — корпусу українських січових стрільців. Зазначимо, однак, що більшість ідеологів українського націоналізму — родом із Східної України. Саме на її ґрунті розвинулася ідеологія українського націоналізму. Шанобливе ставлення до етносу з боку метрополії сприяє його національно-культурному розвитку і зміцнює імперію. Зневажливе ставлення — сприяє розвитку саме націоналізму, і тим радикальнішого, чим більша ця зневага. У часи Української Центральної Ради та Української Народної Республіки корпус січових стрільців, створений з полонених галичан, став осердям збройних сил, найбільш відданим незалежній Україні й ефективним військовим формуванням протягом всієї українсько-ро­сійської війни. Саме офіцери цього корпусу на чолі з полковником австрійської армії Євгеном Коновальцем після поразки української революції створили на еміграції Українську Військову організацію, що згодом переросла в Організацію українських націоналістів.


Версаль

    Переможці у Першій світовій війні — передусім, Сполучені Штати Америки, і Франція, і Велика Британія — за результатами підписання Версальської мирної угоди створили у Центральній Європі на уламках Австро-Угорської, Німецької і частково Російської імперій цілу низку нових незалежних держав за принципом «один народ — одна держава». Своєю увагою переможці обійшли лише най­більший колоніальний народ Європи — українців та близький їм по крові відносно невеликий народ — білорусів.


Версальський мирний договір щодо Німеччини

    Мета Першої світової війни для країн Антанти не була повністю досягнута. Німеччину не вдалося перемогти на полі бою. Її перемогли ударом у спину за допомогою інспірованих зовні револю­ційних заворушень всередині країни. Для остаточної перемоги потрібна була ще одна війна. Підвалини наступної війни були закладені у Версальській та інших угодах щодо Німеччини. Росія за результатами Першої світової була сильно послаблена. Головним призом у цій війні для Росії були Константинополь, Боспор і Дарданелли. Але вона їх не тільки не отримала, а й втратила великі території у Центральній Європі. Антанту цілком влаштовував більшовицький уряд Росії. Він не вимагав своєї частки здобичі у війні. Йому було не до того, оскільки в цей час він натхненно роздмухував у країні полум’я громадянської війни. Антанту не влаштовував білогвардійський уряд у Росії. Він як правонаступник попереднього царського уряду міг вимагати виконання союзниками всіх домовленостей з царем напередодні війни, адже, формально, Росія також була переможцем у Першій світовій, винісши її найбільший тягар у вигляді людських і матеріальних втрат. Військового потенціалу Антанти цілком вистачило б для ліквідації більшовицької загрози для Росії протягом кількох тижнів. Вона цього не зробила.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.

(Далі буде).

Дмитро Донцов – націоналіст у добу фашизму. Народний оглядач

«… те, що сьогодні взагалі ми розуміємо в людині, можна пояснити, лише сприймаючи її як машину.» (Фрідріх Ніцше) ...