Дві держави — один народ? (Чорноморські новини - 2016 рік / № 73-74 (21751-21752) субота 27 серпня 2016 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21751-21752/a-8053.html

Закінчення. Початок в номері за 20 серпня.

    Для того щоб краще зрозуміти Хмельниччину, доцільно взяти пізніший український досвід. Наймасовішим народним зривом 1918 — 1920 років в Україні-Руси була махновщина. Хоча повстанці майже на 100% були українцями, жодного національного гасла вони не виголосили. Причому саме вони унеможливили похід Денікіна на Москву, врятувавши більшовиків від цілковитої поразки, що насувалася. Саме вони штурмом взяли Перекоп і допомогли більшовикам переможно завершити війну за владу. Саме вони послідовно боролися з будь-якою київською владою національного спрямування.

    А українські соціал-демократи? Хіба не вони замість допомоги у розбудові Гетьманської України всіляко їй шкодили? Хіба не вони, замість підтримки гетьмана в момент відходу німців з України, коли Україну могла врятувати лише консолідація всіх наявних національних сил, заохочували український народ до повстання проти гетьмана? Московські гроші і безвідповідальність соціал-демократів зробили це повстання успішним, а ще більше — укорінена в українців неповага до власної аристократії. Потім, як завжди буває з великими балакунами і фантазерами, вони, перебравши владу, виявили свою повну безпорадність і, фактично, втратили контроль над ситуацією.

    Що далі? Далі кілька років самовідданої нерівної боротьби кращих синів українського народу за незалежність своєї Батьківщини на фоні наростаючої анархії в країні. Для перемоги ідеї незалежності їх виявилося занадто мало. Більшість тих, хто взявся за зброю, були подібні до махновців, тобто вони воювали не за Україну, для них малозрозумілу, а проти чогось, наприклад, політики військового комунізму більшовиків. Закономірний вислід такої боротьби — РУЇНА.

    Що після РУЇНИ? Знесилена країна впала до ніг московських деспотів-більшовиків. Зрив селян за панську землю (близько 20%) закінчився через десять років повною конфіскацією селянської землі разом з цими неправомірно захопленими 20%. Картярські шулери завжди, перш ніж повністю роздягнути клієнта, спочатку дають йому трохи виграти. Вигравши битву проти військового комунізму й отримавши від більшовиків НЕП, махновці та їм подібні програли війну. У 1932—1933 роках їх уже мільйонами нищили голодом і репресіями. Ті ж, хто боровся за волю України, тоді програли, але завдяки саме їм Україна тепер є незалежною державою.

    Вбити поляка — це те саме, що вбити українця. Вбити українця — це те саме, що вбити поляка. Зневажити поляка — це те саме, що зневажити українця. Зневажити українця — це те саме, що зневажити поляка. Якби українці-русини і поляки почали дивитися на світ такими очима, то щира приязнь цих народів могла б народити нову світову культурну й економічну потугу у центрі Європи. Основою цієї потуги могло б стати гасло «Дві держави — один народ», але в жодному разі не гасло: «Два народи — одна держава».

    Проте ухвала польського Сейму щодо Волинської трагедії свідчить, що у польському суспільства відсутня еліта рівня, відповідного таким високим ідеям. Більше того, складається враження, що за останні 300 років не тільки польська еліта, а й усе польське суспільство так і не відмовилися від сприйняття українця як «пшеклентого хлопа-хама». Вражає навіть не те, що Сейм прийняв таку постанову, а те, що не знайшлося жодного голосу проти неї. Ба більше, жодна шанована й авторитетна в Польщі людина не виступила публічно проти. Хвороба під назвою «пшекленти хлоп-хам», судячи з усього, зайшла надто далеко.

    Як слід оцінювати цю постанову без огляду на її зміст? По-перше, поляки вважають Україну слабкою, не здатною адекватно відповісти на відверту провокацію через крайню загроженість свого становища. Слабшою, ніж будь-коли, оскільки Сейм міг би прийняти цю постанову і п’ять років тому, і десять, або через п’ять років, чи через десять.

    По-друге, вони частково позначили територію своїх домагань, навіть якщо прямі переговори з цього приводу і не ведуться. З цього випливає, що польська сторона прогнозує подальше небезпечне загострення російсько-української війни, з можливою поразкою України. Ця постанова може бути певним сигналом агресору. Ділити територію своїх сусідів Польщі не в новину. У сімнадцятому сторіччі вона ділила Україну з Московією. У вісімнадцятому — Московія вже тричі ділила саму Польщу з Пруссією та Австрією. У 1921 році Польща ділила територію України з Московією. У 1938-у Польща ділила Чехословаччину з Німеччиною. У 1939-у Німеччина і Московія ділили вже територію Польщі. У 1945 році Польща знову ділила території Німеччини й України з Московією. Проте поляки мають пам’ятати, що кожного разу, коли їх беруть у спілку для поділу території сусіда, надалі ділять уже їхню територію.

    По-третє, поляки зовсім не беруть до уваги той факт, що у 1943 році на Волині було не дві діючі особи — поляки й українці, а принаймні — чотири. Найважливішою діючою особою, як завжди в таких справах, були московські спецслужби. Чи пробували поляки дослідити їхню роль у цій трагедії? Також важливою стороною на Волині мусила бути Німеччина, оскільки все відбувалося на окупованій німцями території. Слід зважити, що райхскомісаром України був Еріх Кох, завербований російськими спецслужбами задовго до початку Другої світової війни. Цікаво, що після війни на польському суді (чому польському?) Кох заявляв про свої симпатії до СРСР, ставив собі за заслугу протидію планам Альфреда Розенберга утвердити на окупованій території Українську державу. До речі, самого Розенберга, колишнього райхсміністра у справах окупованих територій, було засуджено до смертної кари, хоча особливих підстав для цього не було. Альфреду Розенбергу пригадали його бажання створити Україн-ську державу в кордонах Гетьманської України 1918 року. Тобто у складі не лише Криму, але й частини Північного Кавказу та Поволжя.

    Замість смертної кари, цілком ним заслуженої, Еріх Кох отримав довічне ув’язнення, утримувався в польській в’язниці в комфортних умовах, помер у 1986 році(!). Московит Д.М. Медведєв, співробітник однієї з російських спецслужб та автор книги «Сильні духом», приписує Коху такі слова: «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно». Цілком ймовірно, що такою була установка саме російських спецслужб.

    Українське націоналістичне підпілля на Волині у 1943 році було вкрай неоднорідним. У ньому були ті, хто орієнтувався на німців, і ті, що орієнтувалися на антигітлерівську коаліцію. Неоднорідним був і польський націоналістичний рух. Частина польських партизанів — Армія Крайова — орієнтувалася на польський уряд у Лондоні, частина — Армія Людова — на Москву. Крім націоналістів, по лісах було повно радянських партизанів — насправді диверсійних підрозділів російських спецслужб і ще Бог знає кого. Хто саме з українських і польських націоналістів брав участь у трагічних подіях і якими були їх стосунки з російськими спецслужбами? Всі ці факти польська сторона навіть не намагалася дослідити. Насторожує і різнобій в оцінці кількості жертв з польського боку. Різні оцінки відрізняються вдесятеро. Нема надійної оцінки українських втрат. Одне слово, ситуація настільки заплутана, що будь-яка безапеляційна її оцінка виглядає як відверта провокація.

    Винна й українська сторона. Де тонко, там і рветься. Українське життєве кредо — «якось то воно буде» — не спрацювало. Слід було б давно на державному рівні дослідити Волинську трагедію. Найкращі ліки для українсько-польських стосунків — це історична правда і безсторонність у дослідженні всіх аспектів трагедії. Те, що це досі не зроблено, свідчить не тільки про брак розуміння стратегічної важливості українсько-польських відносин, а й про слабкість української історичної науки. Більшість професійних українських істориків, на мою думку, і досі залишаються радянськими істориками.

    В Україні завжди так було і так є, що всі події, до яких причетні російські спецслужби, або не розслідуються, або їх розслідування губиться у часі, або їх результати замовчуються. Деякі з них можу навести. Це загибель у 1996 році в Одесі чеченського співака Імама Алімсултанова — вбитий автоматною чергою у помешканні, де проживав. Це вбивство лідера Народного руху України В’яче-слава Чорновола у 1999-у — автомобільна катастрофа в добре опрацьованій спецслужбами ситуації. Це діяльність в Одесі сумнозвісного Маркова, що відверто роками знущався над українською владою та українською громадою міста, вільно проводячи чисельні провокативні акції. Його зв’язки з ро-сійськими спецслужбами були очевидними. Це масова загибель людей в Одесі 2 травня 2014-го — впродовж кількох місяців будинок обласної профспілки в центрі Одеси, де поряд вокзал і всі обласні державні установи, включно з облдержадміністрацією, на очах одеситів і на очах самої влади перетворювався на бойовий штаб спротиву українській владі. Тільки масова загибель людей врятувала Одесу від долі Донецька або Луганська. Це події на майдані Незалежності під час Революції Гідності. Хіба роль у них російських спецслужб детально досліджена і результати широко оприлюднені? Так, щось сказано крізь міцно стулені зуби, і на тому все. А події в Криму і на Донбасі? Де широке інформування суспільства про роль російських спецслужб, хоча у даному разі вона просто очевидна? На моє глибоке переконання, теперішня Україна обплутана густою російською агентурною мережею. Це стосується також правоохоронних органів та органів державного управління. Наша ж центральна влада намагається робити вигляд, що нічого особливого не відбувається.

    «Пшекленти хлоп-хам» — може, в цьому є щось від об’єктивної реальності? Можливо, вже час позбавитися свого родового клейма? Поляки мали 4% високоосвічених людей у 1917 році. Більшість з них була патріотично налаштована. Тому відродження Польщі було закономірним, а диво під Варшавою, де були зупинені азійські орди більшовиків, зовсім не було дивом. Бути патріотом — це найбільша чеснота людини, і в поляків вона завжди була присутня. В Україні у 1917-у інтелігенція становила, як і у всій Московії, лише 2% населення. Лише частина цієї інтелігенції була українською і лише частина останньої була національно свідомою. Програш визвольних змагань у цій ситуації також був закономірним. Шляхтич шаблею захищає свою державу, хлоп і хам грабує панський маєток. Тому поляки продемонстрували світові диво над Віслою, а українці — розгул махновщини.

    «Єще польска не згінела…» — так починається гімн сучасної Польщі, мазурка Домбровського, написана ще у 1795-у. Лише через 67 років (у 1862-у) з’явився вірш Павла Чубинського, що став гімном сучасної України. Цей гімн починається словами: «Ще не вмерли України…». Відчуваєте подібність? Але зверніть також увагу на різницю у часі між національним дозріванням поляків та українців-русинів. Не випадково це дозрівання чітко відповідало концентрації польського населення на території України-Руси. Там, де концентрація поляків була більшою, там дозрівання відбувалося швидше. Багато важив приклад поляків. Особливу роль при цьому відіграло польське антиросійське повстання 1863 року. Українці в цей час якраз були на шляху від етнічного патріотизму до правдивого українського націоналізму. Чи бажали поляки пробудження українського націоналізму? Далекоглядні поляки бажали, розуміючи, що самі вони з Московією не впораються. Саме вони найдовше в світи, довше, ніж ми самі, називали нас русинами, а москалів — москалями. Не слід забувати, що у 1920 році поляки заради нас відбили Київ у більшовиків. Лише організаційна слабкість українського визвольного руху не дозволила нам закріпити цей успіх. Слід пам’ятати і те, що саме Польща першою на європейському континенті визнала незалежність України.

    І поляки, і московити були щодо українців-русинів колонізаторами. Чи можна їх порівняти, скажімо, в період між світовими війнами? В культурному плані дискримінація поляків щодо українців на Західній Україні, безумовно, була. Поляки наполегливо намагалися перетворити українців на поляків, але ніколи не намагалися їх знищити. При тому у Львові видавалось багато українських газет. Після Другої світової війни там видавалася лише одна україномовна газета — орган Львівського обкому КПУ. На Східній Україні московити пішли радикальнішим шляхом. Нема людини — нема проблеми. Таким було засадниче гасло їх вождя. Тут українців не намагалися перетворити на московитів. Їх просто почали систематично винищувати за будь-якого приводу. Сама ж русифікація вже була логічним наслідком геноциду українців у намаганні останніх вижити, замаскувавшись якось під неукраїнців. Тим не менш, на Волині горіли саме польські села, а також і українські. При цьому за всю історію в Україні-Русі не було спалене жодне московитське село. Чи не дивно це? Гучні терористичні акції наших націоналістів також були спрямовані проти польських високопосадовців. Щоправда, нібито загинув і якийсь дрібний чиновник російського консульства у Львові. Але це могла бути звичайна підстава російських спецслужб і, насправді, ніхто не загинув або загинула анонімна людина, яку після смерті наділили певним прізвищем і посадою. Як нам бракує ґрунтовної та об’єктивної історії України-Руси!

    Можливо, геноцид щодо українців-русинів був Божою карою за кволість їх національної самосвідомості у часи Національно-визвольних змагань 1917—1921 років? Часто й сьогодні ми бачимо, що українці легко відмовляються від своєї національної ідентичності на користь майже безумовного рефлексу пристосування до навколишнього середовища. Найчастіше вигода від цього цілком примарна, а втрати вагомі.

    У вихованні молоді ми мусимо пам’ятати, що українська література ХІХ сторіччя створювалася у несприятливих умовах. Бажання героїзувати нашу історію козацької доби обмежувалося вузькими рамками. Серед всіх навколишніх народів на сторінках художніх творів безпечно було перемагати лише недержавних поляків і кримських татар. Саме їх і перемагали козаки в інтерпретації Миколи Гоголя — геніального українського прозаїка світового рівня. Але письменник залишає поза увагою той факт, що елітна частина козаків входила до реєстру і мала щорічне утримання від польської корони. Ігнорує також те, що Запорізьку Січ знищили не поляки, а імператриця Московії. Його знаменитий «Тарас Бульба» був написаний не для того, щоби письменник став мучеником за Україну, а щоби сподобатись російському читачеві та імператорській родині, стати відомим і прийнятним для московитської еліти. Саме імператор і підтримував матеріально Миколу Гоголя у часи його довгих перебувань за кордоном. Микола Гоголь замолоду відмовився від служіння Україні-Русі, а чи виборов, натомість, власне щастя? Його рання і трагічна смерть свідчить, що ні.

    Коли я пригадую появу у себе ще в дитинстві упередженості проти поляків, то однозначно пов’язую її із прочитанням саме цього твору нашого генія. Це попри те, що у мене самого є частка польської крові. Я б тепер добре подумав, чому варто вчити наших дітей і з якою метою.

    Я впевнений, що зараз ситуація і в культурному, і в патріотичному сенсах кардинально змінюється. Більшість випускників шкіл уперше в історії України мають можливість навчатися у вишах. Це вже не частки відсотка, як до Першої світової війни, не 15% — 20%, як за радянської влади, а всі 85%. Якісна вища освіта разом з патріотичним вихованням(!) — це запорука нашої впевненості у світлому майбутньому нашої країни і її народу. Ми обдаровані від природи. Примножмо цей дар освітою і наполегливою працею в ім’я України-Руси.

    І все-таки у майбутньому я бачу дві держави і один народ. Один не тільки генетично, а й ментально. Лише тоді ми станемо надійною підтримкою один одному. Коли саме це станеться? Це залежить і від поляків. Інтенсивний культурницький рух назустріч один одному слід починати не гаючи часу. Альтернатива також завжди є. Можемо знову разом повернутися до складу новітньої Золотої орди. Нашою ж стратегічною метою не є досягнення миру з Московією. Історія наших стосунків з нею впродовж останнього тисячоліття свідчить, що це неможливо. Нашим надзавданням є знищення Московії як імперії.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук
вищої школи України.

Дві країни — один народ? (Чорноморські новини - 2016 рік / № 71-72 (21749-21750) субота 20 серпня 2016 року)

https://chornomorka.com/archive/21749-21750/a-8026.html

    На початку вісімдесятих років минулого сторіччя я придбав тритомник праць видатного релігійного і наукового діяча України-Руси Феофана Прокоповича. Праці видала Академія наук Української РСР у перекладі з латини сучасною українською мовою. Перед тим, як потрапити в найближче оточення Петра І і стати головним теоретиком його реформ, спрямованих на зміцнення тоді ще Московії — типова доля талановитих українців-русинів тих часів, позбавлених найменших ознак національної самосвідомості, — він був ректором Києво-Могилянської академії, де і викладав. До тритомника ввійшли його лекції з риторики, математики, історії, логіки, етики, натуральної філософії, або фізики. Одна особливість цього видання мене надзвичайно здивувала. До Roxolana juventute, тобто до роксоланської молоді, були звернуті його праці. В українському перекладі це було подано як до української молоді. Чому роксоланської молоді? Адже роксолани були одним, як нині вважається, з іраномовних сарматських племен, що населяли Україну на початку нової ери.

    Відповідь я знайшов лише через десятки років, читаючи польських істориків. З’ясувалося, що сарматський міф був засадничим ідеологічним міфом Речі Посполитої (Справа Загальна), до якої входили, крім Польщі і Литви — її засновників, ще й Україна та Пруссія. За сарматською етногенетичною легендою, руська, польська і навіть прусська шляхти походили від войовничих сарматів, за сучасною термінологією — арійців, що контролювали степи Причорномор’я впродовж ІІІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е. Зокрема, устрій шляхетської демократії, унікальної в тогочасній Європі, сарматська ідеологія тлумачила як спадщину «вільних сарматів». Ідеалом «справжнього сармата» служив воїн — захисник батьківщини й «золотих вольностей». Країна Сарматія, себто Річ Посполита, уявлялася як передній край європейського християнського світу (Анджей Суліма Камінський, «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505—1795»).

    Отже, сарматський міф міцно тримався в Україні-Руси навіть у часи її приналежності до Московії. Але чи був це лише міф? Щодо українців-русинів — точно ні. Не тільки українська шляхта, але й селянство мали потужні сарматські корені. Всі великі річки України-Руси мають скіфське (скіфи — попередники сарматів) походження: Дунай, Дністер, Бог — нині Південний Буг, Сіверський Донець, Дон. Чорне море — це в іранській традиції — Північне море. А є ще Червоне, або Південне море. Багато інших, як нині вважається іраномовних топонімів і гідронімів, розсипані територією України-Руси. Наприклад, під Одесою і досі є велике село Роксолани. А як кликали українську дівчину, що стала дружиною султана Сулеймана і впливовою особою Османської імперії? Правильно — Роксолана (1502—1558). Вважається, що сучасна українська мова має велику кількість запозичень з іранської: борщ, лелека, люлька, майдан, пан, Сула, терези, хабар, хворий, хмиз, Хорол, чобіт, шаровари, балакати, мова, бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос, почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, бо, жвавий тощо.

Роксолана

    Я б приєднався до трактування цього факту з точністю до навпаки. Важко уявити, що осідле праукраїнське населення запозичило у номадських іранських племен слово хата, або слово борщ. Найімовірніше, що довгий період і кочове, й осідле населення Праукраїни було одним народом. Причому номадська його складова згодом рознесла культуру і мову своєї батьківщини широкими просторами Євроазії, включно з територією сучасного Ірану (Ігор Каганець, «Арійський стандарт» та Ігор Каганець, «Центр і периферія» — http://ar25.org/node/19449).

    Унікальною особливістю української мови є і те, що серед усіх європейських мов вона найближча до священної прадавньої мови індоєвропейських (арійських) племен — санскриту. У санскриті маємо дуже багато слів однакового звучання і значення, як і в сучасній українській мові: біда, мана, доля, їван, василь, тарас, пан, панна, дяка, мука, шістка, двічі, борис, дума, лікі, матка, тата, матар, діді, дарма, догана, нарада, шваґер, зупа, каліка, шуба, ломота, цар, год, родіті, казати, каві, мудра, любіті, каліна, кутя, пошана, гомін, бодай, лаяті, брама, буза, коза, уста, ріка, гопак, галава, барін, барада, барана, рута, руда, рух, ріпа, ріка, гопакі, бандура тощо. Цікаво, що професор Ричард Вілсон у статті «Англійська мова» у Британській енциклопедії пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на території сучасної України». (Василь Кобилюх, «Праукраїнська мова і санскрит», також Лев Силенко, «Магавіра»).

    Питання про прабатьківщину арійських народів досі відкрите, проте починає переважати точка зору, що нею є територія саме нинішньої України-Руси. Тобто в етнічному котлі на території сучасної України варилося щось більше, ніж тільки племена кіммерійців, скіфів або сарматів. Якщо повернутися до поляків, то ми поділилися з ними не тільки нашою елітою-шляхтою, а й, власне, мовою. Першим на цю обставину звернув увагу видатний польський дослідник, до речі, одесит, видавши у 1880 році книжку «Древность малоросийского языка». Автор, вивчаючи санскрит, визнав українську мову найдавнішою з усіх індоєвропейських мов. Тепер, через більш як століття після виходу цієї крижки, можна з великою ймовірністю стверджувати, що класичний санскрит — це справді пам’ятка давньої праукраїнської мови.

    Але ж більшість слів української мови не є спільними з перською мовою. Так, але вимовляються вони з іранським акцентом, тобто з глухим «г». Такий акцент характерний не лише для персів, а й для українців-русинів, білорусів і чехів. Можливо, досить про слова. З якогось моменту історії українці-русини перестали зватися роксоланами. В обіг увійшли терміни «слов’яни», «слов’янський народ». На мою думку, ця зміна відбулася внаслідок еволюції Московії. Вичерпавши весь потенціал бренду «Русь», включивши всі колишні землі Руси до складу своєї імперії і змінивши назву імперії з Московії на Росію, вона перейшла до наступного етапу. Приєднати більшість народів центральної Європи і Балкан до імперії можна було вже використовуючи бренд «слов’яни». При цьому слід зазначити, що ні слов’янські, ні германські гени наукою досі не виявлені. Наразі про слов’янську спільність можна говорити лише в мовному сенсі.

    Потрібно зазначити, що приналежність певного народу до групи мовно споріднених народів ще не означає його етнічну спорідненість з ними. Мова народу може змінитися впродовж життя одного або двох поколінь. Простий приклад. Лише за сімдесят років радянської (російської) влади хребет української нації був зламаний настільки, що український народ, який розмовляв переважно українською мовою (до 90% перед Першою світовою війною), почав розмовляти переважно російською (до 70% у Центральній, Південній і Східній Україні нині). Так само мовна спорідненість людей у межах однієї держави ще не означає їхньої етнічної спорідненості. Приклад — Сполучені Штати Америки. Московити є слов’янами за мовною ознакою, так само як українці-русини і поляки, але в етногенетичному сенсі мають з ними мало спільного. Цілком ймовірно, що якби кордони Римської імперії не перейшли Дунай, то нинішні молдовани розмовляли б українською мовою. А якби ці кордони сягнули Дніпра, то вся Правобережна Україна розмовляла б якимось діалектом латини. Багато різних народів через тривале входження до складу Римської імперії тепер розмовляють подібними мовами. Мова ж Московії взагалі штучна, створена на основі церковнослов’янської. Це був спосіб привести до спільного знаменника угро-фінно-татарську етнічну основу цієї людності. І хоча мова, як і віра, мають велике значення, головним засадничим принципом співжиття і окремих людей, і окремих народів, як на мене, є питання крові. З моєї точки зору, війна на сході України — це, в першу чергу, міжетнічна війна, а отже — питання крові.

    А що ж до етнічної спорідненості українців-русинів і поляків? Ці народи належать до круглоголових етносів (брахіцефалів), як і всі народи Центральної Європи, включно з румунами. Московити на своїх корінних землях належать до довгоголового етносу (доліхоцефалів).

    У поляків спостерігається найвища концентрація гаплогрупи R1a, також R1a1 (певна мутація Y-хромосоми чоловіків), яку пов’язують з арійськими племенами (скіфи, сармати) — 56%. В українців цей показник дещо менший — 54%, але теж надзвичайно високий, значно вищий, ніж у німців. Поляки не знали геноциду. До них не підселяли масово носіїв з іншими гаплогрупами, тобто московитів. Проте в українців-русинів значно вища, ніж у поляків, концентрація гаплогрупи I2 — 22%—25% проти 16%—18%, яку пов’язують з трипільськими племенами. Їх культура досягла найвищого розквіту саме на території України-Руси (переважно правобережжя Дніпра). Остання гаплогрупа характерна також для німців і майже відсутня при подальшому просуванні на захід Європи. Поляків і німців зближує наявність в обох народів значної концентрації гаплогрупи R1b, яку пов’язують з кельтськими племенами. В українців-русинів ця гаплогрупа присутня в невеликій концентрації, як й інші гаплогрупи. Якщо зважити, що гаплогрупи R1a та R1b є підгрупами гаплогрупи R1 і не робити великої різниці між ними, то українці, поляки і німці, і не тільки вони, зліплені з одного тіста. Але українців-русинів і поляків об’єднує ще й близькість мов та спільна приналежність упродовж сторіч до однієї держави — Речі Посполитої.

    Для Московії характерна велика строкатість усіх генетичних показників на її території. Московити окремих регіонів виявляють спорідненість не між собою, а з сусідніми етнічними групами. Так, частка гаплогрупи I2 на кордоні з Україною — 21%. На півночі європейської території — 5%. І так усе інше. Думаю, якби з Московії прибрати вихідців з України-Руси і Білорусі, то, швидше за все, жодної з обговорюваних вище гаплогруп там не залишиться. Краще це питання знає професор К. Тищенко (Києво-Могилянська академія).

    Подібний аналіз можна провести і щодо груп крові. У поляків, як і в українців-русинів, переважає друга група крові — 39% і 40% відповідно. Третя група в українців становить 18%, у поляків — 20%. Отже, генетично поляків та українців-русинів об’єднують всі основні, з точки зору сучасної науки, генетичні та мовні ознаки. В межах похибок експериментів їх цілком можна було б вважати одним народом. Точніше, генетична відмінність у сенсі середніх показників Донбасу, де московитів місцями до 50%, і Галичини, де їх майже нема, значно більша, ніж відмінність мешканців Центральної України і Центральної Польщі. Тобто сарматський міф має своє підтвердження у світлі сучасної науки і для поляків.

Князь Ярема Вишневецький

    Повернемося у минуле. Шляхта — дрібна і середня Польщі, України-Руси, Литви, Пруссії і Білорусі (аналог нинішнього середнього класу) — цілком усвідомлювала свою спільну етнічну і духовну єдність. Це сприяло внутрішній консолідації Речі Посполитої як першої демократичної щодо шляхти держави світу. В усіх суспільствах в усі часи носіями національної ідеї був середній клас або його аналог. На жаль, шляхта становила малий відсоток населення Речі Посполитої. Вона могла контролювати ситуацію лише в спокійному або не в дуже збуреному суспільстві. Завжди існував поріг збурення, при перевищенні якого контроль втрачався. Стан суспільства за цим порогом називається РУЇНОЮ.

    А як же Богдан Хмельницький? Його діяльність на початку була лише помстою за особисті кривди. Далі, для зміцнення своїх позицій, він став виразником інтересів козацької старшини, далі — всіх козаків, ще далі — всього народу руського, тобто нинішніх українців. При цьому завжди підкреслював свою відданість польському королю і вищим інтересам Речі Посполитої. Коли Хмельницький використав уже всі внутрішні козирі у грі, яка не тільки не припинялася, а й набирала обертів, то звернувся по допомогу вже до московського царя. Гетьман швидко усвідомив фатальність цього союзу, але нагла смерть не дала йому шансів виправити помилку. Ось як Тарас Шевченко висловився про Богдана Хмельницького: «Ой Богдане, Богданочку, / Як би була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала...».

    У цьому сенсі козацька старшина виявила себе мудрішою. Так, видатний козачий полковник Іван Богун ще за життя Богдана Хмельницького у своїй промові перед козаками сказав: «У народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі. У них, крім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може. …і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб не мати нічого, а тільки рабствувати. … стосовно посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими в світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а не зрідка і на собак вимінюються… Словом сказати, з’єднатись з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я».

    За рік по смерті Богдана Хмельницького його наступник гетьман Іван Виговський запропонував полякам так звану Гадяцьку умову, схвалену козацькою радою у 1658 році. Згідно з нею, контрольована Військом Запорізьким територія під назвою Князівства Руського проголошувалася третьою складовою Речі Посполитої з широкими правами автономії, поряд з Короною Польською та Великим князівством Литовським. У значно урізаному вигляді ця угода була ратифікована Сеймом Речі Посполитої, але не була виконана через ситуацію в Україні. Безпечний поріг збурення суспільства в Україні-Русі був пройдений. Козацька старшина втратила контроль над ситуацією. Почалася війна всіх проти всіх. Підсумок війни був передбачуваним — РУЇНА. За результатами останньої, навіть в урізаному вигляді Гадяцька умова залишилася для українського народу недосяжною мрією. Знесилена країна впала до ніг московського тирана.

    На мою думку, в жодному разі війну під проводом Богдана Хмельницького не можна називати національною. Національна ідея, як така, визріла в українському суспільстві лише у часи Тараса Шевченка. Навіть у програмі Кирило-Мефодіївського товариства, де вона вперше з’явилась як певна теоретична концепція, на першому місці традиційно залишався комплекс соціальних ідей. У часи ж Хмельниччини про національну ідею не було й мови. Той факт, що головними ворогами повстанців відразу стали українські магнати, зокрема Ярема Вишневецький (укорінена в українців неповага до власної аристократії), говорить про те, що це був соціальний, а не національний вибух. Зауважу, що високе походження Яреми Вишневецького дозволяло йому претендувати навіть на королівську корону. Ось коротка інформація про нього з «Вікіпедії»: «Князь з литовсько-руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика I і Гедиміна, родич молдовських господарів, візантійських імператорів, Чингізидів, князів Острозьких і Глинських, московських царів, перших старост черкаських, перших отаманів Війська Запорозького. Один з найбагатших магнатів Речі Посполитої свого часу. Воєвода руський (1646). Батько короля Речі Посполитої Міхала I Корибута Вишневецького. Користувався двома мовами — польською та україн-ською». З огляду на його надзвичайну амбітність Руське князівство мало непогані перспективи.

Польська військова допомога Україні

    Хмельниччина не була і визвольною війною, оскільки волелюбні українські селяни долучилися під турботливою рукою православного царя до кріпацького стану Московії. До того ж, московити залишили польським панам усі маєтності, що ними вони володіли раніше. А ще незаймані землі були роздані новому московському панству. Не зважаючи на це, селянські повстання в Україні-Русі припинилися. Мій висновок: вони були не стільки наслідком волелюбності наших селян, скільки слабкості польської влади. Тиранічна московська влада не давала жодного шансу на успіх, і повстання згасли.

    Можливо, це була війна за православну віру? Символічно, що після низки військових перемог Богдан Хмельницький в’їхав до Києва 2 січня 1649 року через Золоті ворота, сидячи в санях між Київським митрополитом Сильвестром Косовим та Єрусалимським патріархом Паїсієм. В будь-якому разі православна церква у цьому точно була зацікавлена. Але тут я висловлю сумнів. Чи здатна неписьменна людина, що не розуміє навіть головних засад власної віри, покласти своє життя за невеликі відмінності, які існують між католицькою і православною вірами? А ти, освічений читачу? В чому ти вбачаєш ці відмінності? Чи варті вони твого життя?

(Далі буде)

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук
вищої школи України.

Фінансовий лохотрон (Чорноморські новини - 2016 рік / № 58-59 (21736-21737) субота 9 липня 2016 року)

https://chornomorka.com/archive/21736-21737/a-7805.html

    Більшість своїх висновків про навколишній світ ми робимо на основі порівнянь. Порівнюємо і впорядковуємо, розташовуючи об’єкти порівняння у певній послідовності. Є перше місце, друге тощо. В основі порівняння — дійсні числа. Це єдині об’єкти математики, щодо яких можна сказати, яке з них більше.

    Як бути щодо такої характеристики держави, як ефективність її державного апарату? За роки незалежності цей апарат у нас виріс і має тенденцію до подальшого зростання. Зараз він сягає десь 370 тисяч осіб. За радянських часів він був на рівні 60 тисяч осіб. Але у радянські часи держава контролювала все: сільське господарство — що сіяти, де, коли і як збирати; скільки виготовити пар взуття різних категорій і як їх розподілити серед населення та за якою ціною; що купувати за кордоном і що продавати; що читати і дивитися в кіно і по телебаченню; що вважати добром і що вважати злом тощо. Держава визначала стратегічну, хоча й примарну, мету існування країни та її громадян. Одне слово, на те вона і тоталітарна держава, щоб контролювати все.

    А яка держава у незалежної України? Напевно, поки що не тоталітарна, хоча неодмінно такою стане, зберігаючи нинішні темпи бюрократизації. Держава тепер не контролює нічого: ні сільське господарство, ні промисловість, ні митницю (вона стала ефективним механізмом нищення власного товаровиробника на догоду приватним інтересам самих митників), ні дотримання законів у судах (що стали ефективним механізмом нищення суспільної моралі на догоду приватним інтересам суддів), ні внутрішню торгівлю, ні зовнішню. Нарешті виявилося, що держава не здатна контролювати навіть власні кордони, не кажучи вже про власний інформаційний простір. Зараз держава нібито очолює боротьбу з корупцією, хоча сама є її основним джерелом.

    То чому, ні за що не відповідаючи, державний апарат за роки незалежності у рази зріс? Відповідь проста: у рази зросла кормова база для чиновників.

    Радянський Союз нагадував військовий табір. Кількість озброєння у ньому від 1930 років дорівнювала кількості озброєння у всьому навколишньому світі. Так було майже завжди. Вийшовши з орди — війська, націленого на завоювання світу, Московія так і залишилася ордою. Спадкоємцем Московії став Радянський Союз, який змінив лише назву, нічого не змінивши по суті. Кормова база у військовому таборі дуже обмежена, а порядки суворі. На виробництві танків та автоматів Калашникова на державних підприємствах особливо не розбагатієш. Товарів широкого вжитку вироблялося мало і вони були низької якості. Імпорт якісних товарів був обмеженим і з нього, власне, й почалася деградація державного апарату новітньої імперії. В умовах ринкової економіки ситуація зовсім інша. Це, порівнюючи, як напівпустеля, де майже нема води, і квітуча оаза, де води більше, ніж удосталь.

    Якісна картина того, що відбувається, більш-менш зрозуміла. Вона однакова на всьому пострадянському просторі, але нам потрібні числа для порівняння. Не шукайте цих чисел у газетах і телевізійних репортажах. Вони, швидше за все, введуть вас в оману. Зайдіть краще у найближче відділення солідного банку і з’ясуйте величину банківського відсотка на депозити. Виявиться, що цей відсоток для гривневих депозитів на рівні 17% — 20%. Чим надійніший банк, тим цей відсоток менший. У ризикованих банках він може складати сьогодні і 27%. Здавалося б добре. Ви відкрили депозит на 1000 гривень, а через рік у вас буде вже, наприклад, 1200 гривень на рахунку. Як формується цей відсоток? Для того, щоб не збанкрутувати, банк має видати комусь ваші гроші у кредит під більший відсоток, наприклад під 30% річних. Через рік з цих 30% він 20% поверне вам, а 10% залишить собі як прибуток. Для того, щоб взятий кредит вчасно повернути та ще й отримати прибуток від використання позичених грошей, потрібно вкласти кредит у справу, що дає, скажімо, 40% прибутку річно. Тоді 30% повертається банку, а 10% залишається в якості прибутку тому, хто взяв кредит. Але хто візьме у банку кредит під 30% річних? Чи існує такий законний бізнес, що дає 40-відсотковий річний прибуток? Відповідь, за рідкісним винятком, негативна. Якби банки існували лише за рахунок таких кредитів, то вони швидко збанкрутували б усі, без винятку. Отже, банки існують, переважно, не за рахунок гривневих кредитів. Тоді за рахунок чого?

    Моя відповідь — за рахунок інфляції. Якщо банківський відсоток на депозити 17% (цілком приватний «Приватбанк» або з переважним державним капіталом «Укргазбанк»), то рівень інфляції має бути вищим, наприклад, 25%. Для того, щоб розрахуватися з власником депозиту ще й отримати прибуток, банк має зберегти покладені на депозит гроші від інфляції, купивши на них, скажімо, американські долари. Тоді через рік долари можна знову трансформувати у гривні. Їх буде вже 1250 гривень, 1170 з яких слід повернути власнику депозиту, а 80 — залишити собі як прибуток. А звідки банк знає рівень інфляції? А він його не знає. Якщо він помиляється з оцінкою, то це завершується великими збитками, а можливо, і банкрутством. Насправді картина ще складніша, оскільки дешевшають унаслідок інфляції не лише гривні, але й долари, хоча і в дуже різних пропорціях.

    Перший висновок: реальна вартість гривневих депозитів не зростає з часом, а лише зменшується. Проте, все одно гривні доцільно тримати на депозитах, бо їх знецінення внаслідок інфляції банк частково компенсує. Другий висновок: рівень інфляції, тобто знецінення гривні, завжди більший від банківського відсотку за депозитами в солідних банках.

    Цікавою є поведінка банків при понаднормовому зменшенні їх фінансових ресурсів за рахунок різних видів діяльності. Звичайно вони звертаються до Національного банку за рефінансуванням. Отримавши відповідну позику у гривнях, миттєво обмінюють гривні на іноземну валюту на міжбанківській валютній біржі. Через збільшення тиску на національну валюту її курс падає і банки знову, конвертуючи іноземну валюту в гривні, отримують прибуток і легко повертають борги у гривнях. Особливо вдалою ця операція виявилася за останнього безпрецедентного падіння гривні втричі за короткий термін.

    А скільки може заробити той, хто натискає кнопку неминучого різкого падіння національної валюти, обираючи момент для цього натискання? У світі фінансів також існують фундаментальні закони збереження. Якщо хтось раптом збагатився, то хтось раптом збіднів на таку ж суму. Хто збіднів? Ми з вами. Хто збагатився? Чомусь ніхто не задає цього питання уголос.

    Який стосунок банківський відсоток має до ефективності державного апарату? Прямий. Джерелом знецінення грошей у державі — інфляції — завжди є сама держава. В умовах ринкової економіки у держави є лише один механізм покриття всіх своїх збитків через власну неефективність — друкування грошей. Держава не вміє розрахувати і контролювати свої видатки або не бажає робити цього. Між бажаним і дійсним виникає прірва. Цю прірву держава перекриває у найпростіший і найнебезпечніший спосіб — друкуванням грошей, не забезпечених новими товарами і послугами. Банки при цьому грають роль термометра, що вказує на підвищену температуру внаслідок хвороби, але не є джерелом самої хвороби.

    В чому небезпека інфляції? У неможливості кредитування реального сектору економіки. 5% — це гарний прибуток для нього. Для його нормального функціонування і розвитку вартість кредитів не повинна перевищувати 2% — 3% річно. У нас же вона 20% — 30%.

    Отже, банківський відсоток для національної валюти — це температура хворого. Якою є ця температура у різних країнах світу, якщо орієнтуватися на провідні банки і національні валюти? В Росії це приблизно 10%, в Польщі — на рівні 1,2%, у Великій Британії — 0,75% — 1,5%, у Швейцарії — 0,5% — 1,3% (у найсолідніших банках він від’ємний), у Німеччині — 0,05% — 0,3%, нарешті, в Україні — 16% — 22,5%. Відчуваєте, як Україна виділяється на фоні інших країн світу? Виділяється і Росія, але навіть на її фоні ми виглядаємо дуже невтішно. На жаль, найгірші справи зараз у Білорусі, де інфляція за темпами нагадує інфляцію в Україні на початку дев’яностих.

    У фінансовому житті України є ще одна неприємна обставина. Майже щороку ми маємо від’ємний платіжний баланс. Тобто щороку країна вивозить іноземної валюти більше, ніж отримує за рахунок експорту і кредитів. Звідки береться надлишок валюти, що вивозиться? Думаю, що за рахунок наших заробітчан, мільйони яких жебрають по всьому світу, заробляючи для своїх родин мінімальні статки в іноземній валюті і переправляючи її в Україну, оминаючи банківську систему. Тобто з країни вивозиться практично вся валюта.

    Виникає законне запитання: тоді для чого нам потрібні валютні кредити міжнародних фінансових установ? Моя відповідь така. Гривні, нагромаджені в Україні, за кордон не вивезеш. Спочатку їх потрібно перетворити в євро або долари. Купити іноземну валюту за гривні можна лише всередині країни. Важливим постачальником такої валюти є держава. Саме вона, збільшуючи державний борг України, ввозить в країну євро і долари. Далі, в той чи інший спосіб, ця валюта потрапляє у приватні руки і вивозиться за кордон уже як приватний капітал. Слід зазначити, що частина вивезеної валюти повертається назад у країну у вигляді товарів широкого вжитку. Це ніби відступні для громадян країни за згоду на її тотальне пограбування і руйнацію.

    Скільки коштів на закордонних рахунках наших багатіїв? Судячи зі структури платіжного балансу України, до зовнішнього державного боргу України слід додати всі кошти, зароблені нашими заробітчанами і привезені в Україну, та більшу частину коштів, отриманих від експорту нашої продукції. Добре відома лише перша складова цієї суми — зовнішній борг і гарантований державою зовнішній борг — 1 трильйон 122 мільярди гривень. Мабуть, це число слід помножити на три або чотири для отримання загального результату. Цих коштів цілком вистачило б для модернізації країни: створення сучасної інфраструктури, побудови нових підприємств на основі сучасних технологій, розбудови української культури і науки як її важливих складових, без яких неможливе національне відродження.

    Я весь час чую, що отримання чергового траншу МВФ — це якийсь сигнал міжнародним інвесторам для їх активізації в Україні. Жодний солідний інвестор у нашу країну за теперішніх умов не прийде. Ніхто не привезе в нашу країну гроші, спостерігаючи за тим, як активно ми їх вивозимо за найменшої нагоди. Черговий транш МВФ — це чергова подачка нашій еліті за її лояльність до Заходу. Чи є наша еліта при цьому лояльною до українського народу? Тут велике запитання. Дерибан країни триває. Все, що можна, продається за кордон, а виручені кошти переважно там і залишаються. Не видно жодних ознак модернізації країни. З підприємств, що залишилися у спадок від Радянського Союзу, вичавлюються рештки їх потенціалу. Нові підприємства не будуються, старі практично не модернізуються. І для політиків, і для олігархів горизонт їхніх прагнень не перевищує кількох років. Усе вже поділене, крім землі. Це, мабуть, буде останньою дією великого дерибану України.

    Перед Україною зараз багато загроз. Про одну з них мова в цій статті. Міцна фінансова система потрібна сучасній державі не менше, ніж боєздатна армія. Нам потрібна перемога у російсько-українській війні. Згадаймо, що вся фінансова потуга Сполучених Штатів була консолідована напередодні Першої світової війни у міцний кулак. Розуміючи неминучість війни й участі в ній Сполучених Штатів, фінансові кола цієї країни разом з іншими зацікавленими структурами у 1913 році створили Федеральну резервну систему — найбільшу фінансову потугу світу відтоді і дотепер. Це допомогло їм виграти Першу світову війну разом із союзними державами. Це дозволило їм здійснити індустріалізацію в Радянському Союзі — своєму майбутньому союзнику. Це дозволило їм уже одноосібно виграти Другу світову війну і стати найбільшою фінансовою, економічною, науковою і політичною потугою світу. Саме ця світова потуга є нині гарантом нашого державного існування і джерелом наших надій.

    Високий банківській відсоток за депозитами — це свідчення злочинної безпорадності у державному будівництві. Висока інфляція заважає нормальному розвитку банківського сектору України, без якого подальший економічний поступ неможливий. У нас є єдиний шлях до порятунку — це побудова національної української держави, де найвищі посади в державі призначатимуться для свідомого служіння інтересам нації, а не власній кишені за рахунок нації. З фінансового лохотрону Україна має перетворитися на будівельний майданчик модерної української нації. Припинення безпрецедентного вивезення валюти за кордон у рази зменшить постійний колосальний тиск на національну валюту, сприятиме стабілізації її курсу і стане фінансовим підґрунтям для модернізації країни. Це завдання настільки ж важливе, як і розбудова української армії в умовах нинішньої російсько-української війни.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор,
академік Академії наук вищої школи України.

 

Деспотизм, погоджений з нацією, або «Загадкова душа» москвина (Чорноморські новини - 2016 рік / № 18 (21695) четвер 25 лютого 2016 року)

https://chornomorka.com/archive/21695/a-7076.html

`    «Душа москаля» — так називається одна зі статей головного ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Якщо Тарас Шевченко є пророком української нації, то серед багатьох апостолів новітньої української національної віри Д. Донцова можна сміливо вважати першим з них. Саме у нього провідні ідеї українського націоналізму, висловлені пророком, набувають форм точних, влучних, майже математичних означень.

    Ми маємо війну на сході України, ми втратили частину своєї території на півдні України. Як назвати те, що відбувається? Чому це відбувається? «Якщо назва помилкова, то слово не досягає мети. Якщо слово не досягає мети, то нічого не можна зробити правильно. Якщо нічого не можна зробити правильно, то ритуали приходять у безлад, а покарання не відповідає злочину. Коли покарання не відповідає злочину, ніхто не знає, на якому він світі. Отже, якщо хтось щось задумав, він має пояснити задумане. А коли хтось щось накаже, то має бути той, хто це виконає. Там, де людей пов’язує мова, величезне значення має точність. Не можна залишати нічого, що породило б невірне тлумачення» (Конфуцій).

    Нам кажуть: те, що відбувається, називається антитерористичною операцією (АТО). Таке означення не варто навіть коментувати. «Бунтуватися проти охлялої сили — це можуть москалі. Але їх «природний стан» — це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий, як Петро І або Сталін, коли він такий, як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають» (Д. Донцов).

    Які варіанти дій у Путіна? Тільки весь час підвищувати ставки у грі, яку почав, аж до того, поки подальше підвищення стане неможливим. Його перемога неминуча, якщо ми не зрозуміємо, що він блефує, і зійдемо з дистанції. Його крах так само неминучий, якщо його блеф стане цілком зрозумілим. Найстрашніше для нього — виявити слабкість перед очима власного народу. Він його добре знає. Він йому належить. Уважно подивіться на нього анфас і в профіль.

    Путіна часто називають диктатором. Я розглядаю цей посил як намагання перекласти всю відповідальність за все на одну людину. Головною рисою кожного диктатора є не якась внутрішня надпотуга, а вміння стати виразником сподівань широких народних мас. Вміти сказати народу те, що він хоче почути. Вміти зробити те, що він хоче побачити. Вміти подарувати мрію, за яку він пішов би на великі жертви. На моє переконання, за диктатуру несе відповідальність не диктатор, а народ. Ми воюємо не з Путіним і не через Путіна. Останній просто робить усе, аби сподобатися своєму народу. Тут доречно навести слова царя Миколи І: «Деспотизм ще існує в Росії, бо він становить основу мого правління, але цей деспотизм погоджений з нацією».

    «Кат, Іван ІV, утримався на троні, але Івана VI, невдаху й недішлого царя, задушили в казематі, як щура… Петро І душив, кого хотів, але недотепу, Петра ІІІ, скинули з трону і теж задушили… Твердий Микола І перевішав «мятєжніків», але «мятєжнікі» застрілили плохенького Миколу ІІ» (Д. Донцов).

    Від себе додам. Я не є великим прихильником М.С. Хрущова, але саме він відкрив табори, почав масово будувати житло, зробив селян громадянами країни, надавши їм паспорти, зробив багато для демократизації країни. Ви коли-небудь чули хоча б від одного москаля бодай одне вдячне слово на його адресу? І я не чув. Сталін створив ГУЛАГ, знищив десятки мільйонів людей, перетворив селян з вільних людей навіть не на кріпаків, а на справжніх рабів, втягнув країну у безпрецедентну за втратами війну. Чи доводилося вам зустрічати москалів з портретами Сталіна? І мені доводилось. Ми воюємо з москалями, але не з кожним окремо, а з їх колективним несвідомим — душею, уособленням якого є їхня держава — Московія. Ця війна — війна між Московією й Українською державою.

    «Ось цієї психіки московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна відчитати навіть на обличчі кожного пересічного «русскава чєлавєка»: є на тім обличчі щось невиразне, неозначене, нерішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам того не знає, приглядається: коли ви вівця — кинеться на вас, коли вовк — хвіст під себе» (Д. Донцов).

    А хіба не в такий час максимального послаблення державних інститутів нашої України ми втратили Крим? Чому спочатку саме Крим? Тому, що відсоток москалів на півострові перевищує 50%. Чому лінія фронту на Донбасі зупинилась там, де вона зупинилася? Тому, що москалів по той бік фронту також приблизно 50%.

    Далі я надам слово Олексію Заводюку — вихідцеві з Донбасу: «Чому Донбас так категорично проти України? Донбасу категорично неприйнятна Україна як вільна країна. На Донбасі ненавидять українську мову не як мову, а як ідею. Справа не в мові, а в сенсах, які в неї вкладаються. Ідеологічно, українська мова — це мова свободи, російська в розумінні Росії — мова ковбаси. Донбас має своє бачення, як слід жити: Свобода в обмін на ковбасу. Влада краде, і це не добре і не погано. Це просто даність. Більше того, можливість красти — це шанс для люмпена вискочити з болота у князі швидко і без зусиль...Ми не зможемо переконати цих людей, оскільки їх вибір цілком усвідомлений і раціональний. Вони прекрасно розуміють, що не користуватимуться ні свободою, ні демократією, ні європейським вибором. Тому відкидають це як непотріб. Примиритися з Донбасом після війни не вийде, оскільки ці люди будуть ненавидіти Україну за те, що ми не дали їм можливість жити так, як вони бажають. Тільки війна це не проти Донбасу, а проти воровського, феодального совка, виплодком якого є Донбас».

    Але хіба це сказано тільки про Донбас? У наведеному цитуванні не вживається термін національність — натомість совок. Але якимось дивним чином концентрація совка по території України майже збігається з концентрацією москалів. А може, набратися сміливості і чесно припустити, що москаль через історичні причини і є найкращим уособленням совка у всій його цілісності? Тут доречно звернутися до видатного російського філософа Миколи Бердяєва: «Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що бурлить в душі кожного москвина… Більшовизм це природний синтез Івана ІV (Грозний) з К. Марксом». Або до не менш видатного російського письменника Федора Достоєвського: «Соціальні катаклізми та терори, зриви в духовну безодню, насильницький перерозподіл «за справедливістю», при якому безчинствує злодійство та розбійництво, лежить у природі російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні як окремій особистості, так і цілому народові». Або до російського письменника і революціонера Олександра Герцена: «Якщо наші московські соціалісти матимуть колись державну владу, то вони своїм катівством значно перевищать царську охранку».

    Подібне цитування можна було б продовжити й далі, але досить і цього. Душа москвина до 1917 року була упокорена імператорською владою, яка не була москвинською, а, швидше, німецькою за походженням, за культурою, за близьким оточенням імператорської родини, за складом тогочасної еліти. 1917-й став переломним. Це була справжня народна революція. Попередня еліта, разом із середнім класом, була винищена або витіснена за кордон. До влади прийшли представники широких народних мас, переважно з найбідніших і найнеосвіченіших прошарків і переважно з Московії. Оскільки демократія — це влада народу, то Радянський Союз сталінських часів був найдемократичнішою країною світу. Звідки ж тоді патологічна жорстокість тої влади? За відповіддю можна звернутися до російського письменника Максима Горького: «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість. Тут кажу не про винятки, а про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість, з її диявольською вигадли-вістю, з її, я б сказав, естетичною вишуканістю». Але ж ми звикли, що демократія — це багатопартійність і всі інші свободи. Така демократія — це витвір суспільства з потужним середнім класом. Вона існує там, де існує такий середній клас. Там, де переважна більшість населення зубожіла і неосвічена, існує лише демократія більшовизму, неперевершена за масовістю підтримки. Тож будьмо обережнішими з демократією. Вона буває різною. Зміни на краще в Радянському Союзі відбулися починаючи з часів М.С. Хрущова зі становленням нового середнього класу радянського зразка.

Московити

    Як нам бути далі? Повертаємося до класика. «Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація (ствердження) своєї Правди, — лише тим зломимо Москву перш у своєму серці, а там і «на нашій, не своїй землі» (Д. Донцов). Ще одна цитата: «Про цей бунт народу-раба сказав Петро І: «сія саринь нічем кромє жесточі унята бить не может». А хто ж, як не він, знав свій народ?» (Д. Донцов).

    На питання, чому відбуваються всі ці трагічні події, в центрі яких опинилася Україна, відповідь у назві статті Дмитра Донцова, у сфері ірраціонального — через «загадкову душу» москвина.

    «Не слід боятися змін. Найчастіше вони відбуваються, коли необхідні» (Конфуцій).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

Жодної агітації за українську мову (Чорноморські новини - 2016 рік / № 10 (21687) субота 30 січня 2016 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21687/a-6929.html

    Причини і перебіг нинішньої російсько-української війни свідчать, що слідом за російською мовою ідуть російські танки й установки залпового вогню. Небезпека втрати тієї чи іншої української території прямо пропорційна ступеню її русифікації. Тепер питання мови — це питання національної безпеки. Це питання міцності нашого тилу. Це питання здатності наших солдатів до виконання свого військового і патріотичного обов’язку на фронті. Навіть мобілізація до лав Збройних сил напряму пов’язана з мовним питанням.

    За своє професійне життя я написав сотні наукових і публіцистичних статей, більше десяти монографій і навчальних посібників. Проте не написав жодного матеріалу в оборону української мови. Вважав, що статті на цю тему звичайно не виходять за коло національно орієнтованих людей, які і так беззастережно прихильні до української мови. Двадцять п’ять років сором’язливої агітації за українську мову в незалежній українській державі показали її майже повну недієвість. Час агітації минув. Настав час діяти.

    Розглянемо динаміку вживаності української мови в Україні за останні сто років. У 1913-у в межах нинішніх кордонів України мешкало 38,59 мільйона осіб. З них 85% проживало в селах і 15% — у містах. Московити становили близько 9% населення. В селах російська мова не вживалася — лише у містах. Частину населення тодішньої України, що послуговувалася російською мовою, можна грубо оцінити десь у 9—15 відсотків. Швидше, ближче до 9%, оскільки в містах українська мова також була відчутно поширеною. Отже, тоді українська тотально переважала за вживаністю всі інші мови на теренах України.

    За переписом 2001 року частка росіян в Україні вже становить близько 17%. З них 63% народилися за межами України. Із 1897-го по 2001-й чисельність росіян у межах сучасної України збільшилася на 374%. Частка міського населення у 2001 році склала 67%. При цьому, хоча міста, в основному, поповнювалися за рахунок українських селян, українська мова, переважно, так і не стала мовою міст. Виняток — міста Західної України. За моїми оцінками, кількість україномовного населення України не перевищує 40%. Відчуваєте різницю і загрозливість цієї тенденції?! Нас не повинен при цьому заспокоювати той факт, що рідною мовою українську вважає більшість населення України. Вважає, але не послуговується. Це край прірви, до якої лише один крок.

    Ця тенденція була очевидною ще в радянські часи, і ми мріяли про незалежну українську державу як головного оборонця нашої національної ідентичності, а відповідно — й української мови.

    Головною мінімальною функцією держави завжди є оборона. Під час російської агресії з’ясувалося, що армії, як такої, у нас нема. Замість неї є бюрократична структура, заповнена вищим офіцерським складом з незрозумілими повноваженнями, зайнята утилізацією військового майна, що залишилося у спадок від Радянського Союзу. Першими Україну боронили недержавні добровольчі формування.

    З’ясувалося, що митниці, як такої, у нас також нема. Замість неї, фактично, приватизовані структури, які за відповідний «відкат» без сплати економічно обґрунтованого мита запускають на територію України дешеву іноземну продукцію, яка в принципі робить неможливим власне виробництво аналогічних товарів. Саме добровольчі формування, замість митниці, змушені були перекривати кордон з Кримом, для економічної блокади півострова, відповідно до елементарної логіки російсько-української війни.

    З’ясувалося, що наша державна бюрократія не вміє і не бажає керувати конкретним виробничим процесом. Більшість українських промислових підприємств державної форми власності були цілеспрямовано збанкрутовані, а далі за мінімальними цінами їх передали в приватні руки часто тим, хто їх і довів до банкрутства. Основний подальший варіант — це примітивна утилізація майна, наприклад, у вигляді металобрухту. Найяскравішим свідченням цього процесу є зникнення найбільшого пароплавства в Радянському Союзі — Чорноморського. Особливістю суден було вміння плавати, і то дуже далеко. Ця обставина й вирішила їх долю. Якби в Одесі вміли плавати будинки, що належали державі, вони також дуже швидко причалили б до чужого берега.

    Все, що реально відбувається в світі, спочатку відбувається віртуально в головах людей. Свідомість людей легше контролювати, ніж їхнє майно. Але, отримавши контроль над свідомістю людей, можна легко перебрати на себе і їхнє майно. Все, що є «руській мір», є сферою імперіалістичних інтересів Московії. Так оголосила Держдума, так проголосив і президент Московії. А де територія «руського міра»? Там, де контроль над людського свідомістю з Москви переважає контроль над людською свідомістю із столиці нібито незалежної держави. Кордони «руського міра» — це кордони інформаційного простору, який контролює Московія. Велетенським є територіальний простір Московії, але значно більшим є її інформаційний простір.

    Інформаційна експансія завжди передує маршу танкових колон для фізичного захоплення бажаної території. Яким був інформаційний простір української держави напередодні Революції Гідності? Невеликим: декілька областей Західної та Центральної України. Якби не Революція Гідності, ми могли б знову на століття, а можливо, і назавжди, загубитися на задвірках Московії. Мовний кордон — це найважливіший кордон держави в інформаційній війні. Чи боронила наша держава цей кордон у попередні роки? Однозначно — ні. Чи підтримувала вона українське книгодрукарство, кіновиробництво, розвиток гуманітарних наук — основи національної культури, точних наук — цивілізаційного підмурку держави у світі, національного виробника — основи економічного процвітання держави і добробуту її населення? А чим взагалі займалася держава в Україні?

    Державний апарат за роки незалежності став більшим. Але в радянській системі держава контролювала все: рільництво, промисловість, торгівлю, військову безпеку, ідеологію, культуру, медицину, освіту. Тоталітарна держава контролювала тотально все. Що контролює сучасна українська держава? Нічого з того, що перераховано вище. Єдине дійство, у якому вона досягла досконалості, — це контроль прибутків представників малого і середнього бізнесу з метою їх привласнення, це дерибан бюджету, це колосальна корупція, яка є способом вилучення колосальних коштів з кишень простих громадян. А великий бізнес чиновницькій дрібноті не під силу. Він сам вміє її контролювати через старий, як світ, механізм. Підсумок: державний апарат за роки незалежності став більшим, відмовившись від більшості властивих раніше для нього функцій. Скажемо собі: «Ну і слава Богу». Але чому те, що робить значно менше, стало значно більшим?

    Сучасна держава перестала бути місцем служіння, а перетворилася на поле підприємницької діяльності людей, які часто не здатні створити власний законний бізнес, робити хоча б щось, що створює додану вартість, матеріальну чи духовну. Це часто сукупність людей, які здатні лише споживати додану вартість, створену іншими людьми, заважаючи їм ефективно працювати і принагідно принижуючи їх.

    Чи потрібна у такому разі нам держава взагалі? Така держава, яка лише послаблює націю, висмоктуючи її найкращі фізичні і духовні сили, — ні. Держава, про яку мріяли покоління українських революціонерів, яка захищає націю від зовнішнього ворога, створює сприятливі умови для всебічного розвитку підприємницької і творчої активності її громадянам, — так. Нам потрібна ефективна держава, а не ракова пухлина. Нам потрібен концентратор наших творчих зусиль, а не чорна діра, куди вони безслідно зникають.

    Захистити державну мову — це не тільки проголосити її державною. Це, перш за все, захистити її в нетрях безмежного державного механізму. Українська мова тут віддана на відкуп поодиноким ентузіастам, які, всупереч власним матеріальним і кар’єрним інтересам, запрова-джують її, наприклад, у навчальному процесі. Пам’ятаю, як у 1994 році, коли я прочитав першу в нашій академії лекцію українською мовою, мене відразу викликали в деканат: хтось із студентів встиг поскаржитися. Декан мені зауважив, що я порушую прийнятий у навчальному закладі мовний режим. На що, у відповідь, я спитав: чи не боїться він порушувати українські закони? Але чи багато знайшлося в академії моїх послідовників за всі наступні роки? Пальців двох рук цілком вистачить, щоб їх сьогодні порахувати в нашому інституті — колишній академії. Таких стало навіть значно менше, ніж у 1990-ті, оскільки у рази скоротилися колективи тих двох кафедр: вищої математики, яку я очолював, і соціальних наук, очолювану моїм однодумцем, що перейшли на викладання українською мовою. Не стало і мого товариша. Як на мене, йому не вибачили колишнє членство в комуністичній партії і зраду її ідеалів, зокрема у мовному питанні. Мене, через активну діяльність у Народному русі України, чіпати побоялися.

    Я вимагаю, щоб при вступі на державну службу кандидат складав іспит на всебічне володіння державною мовою, а можливо, і мовами певних національних менших. У контракті, який укладається регулярно з кожним викладачем вишу протягом всієї його профе-сійної кар’єри, серед декількох сторінок тексту має бути бодай одне речення-вимога того, що претендент на певну посаду має володіти державною мовою і використовувати її як робочу у своїй професійній діяльності. Порушення державними службовцями мовного режиму має бути підставою для їх подальшого непереобрання на відповідну посаду. Зараз на ринку праці надлишок тих, хто прагне працювати як у державних структурах, так і у вищій школі. Вибрати є з кого. Не хотілось би цього казати, але мовна невідповідність службовців, як правило, корелює з їх інтелектуальною невідповідністю. Чітка мовна політика щодо державної служби — це потужний удар по п’ятій колоні, яка затромбувала судини українського державного апарату на всіх рівнях. Це найпростіший спосіб позбутися на державній службі людей, які годинами готові сидіти біля вікна в радісному очікуванні появи на вулицях міста російських танків.

    Чому цього не було зроблено раніше? А чи була у нас до Революції Гідності повноцінна українська держава? Ворог не лише на наших кордонах, він уже на нашій святій землі. Час діяти. Ми створили армію, створимо й ефективний державний апарат. Інтелектуальний рівень провідників нашої держави і злагодженість їх дій як ніколи високі. «Якщо полководець розмовляє з солдатами ласкаво й шанобливо — він втратив своє військо» (Сунь-цзи: «Мистецтво війни»).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.