https://chornomorka.com/archive/21749-21750/a-8026.html
На початку вісімдесятих років минулого сторіччя я придбав тритомник праць видатного релігійного і наукового діяча України-Руси Феофана Прокоповича. Праці видала Академія наук Української РСР у перекладі з латини сучасною українською мовою. Перед тим, як потрапити в найближче оточення Петра І і стати головним теоретиком його реформ, спрямованих на зміцнення тоді ще Московії — типова доля талановитих українців-русинів тих часів, позбавлених найменших ознак національної самосвідомості, — він був ректором Києво-Могилянської академії, де і викладав. До тритомника ввійшли його лекції з риторики, математики, історії, логіки, етики, натуральної філософії, або фізики. Одна особливість цього видання мене надзвичайно здивувала. До Roxolana juventute, тобто до роксоланської молоді, були звернуті його праці. В українському перекладі це було подано як до української молоді. Чому роксоланської молоді? Адже роксолани були одним, як нині вважається, з іраномовних сарматських племен, що населяли Україну на початку нової ери.
Відповідь я знайшов лише через десятки років, читаючи польських істориків. З’ясувалося, що сарматський міф був засадничим ідеологічним міфом Речі Посполитої (Справа Загальна), до якої входили, крім Польщі і Литви — її засновників, ще й Україна та Пруссія. За сарматською етногенетичною легендою, руська, польська і навіть прусська шляхти походили від войовничих сарматів, за сучасною термінологією — арійців, що контролювали степи Причорномор’я впродовж ІІІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е. Зокрема, устрій шляхетської демократії, унікальної в тогочасній Європі, сарматська ідеологія тлумачила як спадщину «вільних сарматів». Ідеалом «справжнього сармата» служив воїн — захисник батьківщини й «золотих вольностей». Країна Сарматія, себто Річ Посполита, уявлялася як передній край європейського християнського світу (Анджей Суліма Камінський, «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505—1795»).
Отже, сарматський міф міцно тримався в Україні-Руси навіть у часи її приналежності до Московії. Але чи був це лише міф? Щодо українців-русинів — точно ні. Не тільки українська шляхта, але й селянство мали потужні сарматські корені. Всі великі річки України-Руси мають скіфське (скіфи — попередники сарматів) походження: Дунай, Дністер, Бог — нині Південний Буг, Сіверський Донець, Дон. Чорне море — це в іранській традиції — Північне море. А є ще Червоне, або Південне море. Багато інших, як нині вважається іраномовних топонімів і гідронімів, розсипані територією України-Руси. Наприклад, під Одесою і досі є велике село Роксолани. А як кликали українську дівчину, що стала дружиною султана Сулеймана і впливовою особою Османської імперії? Правильно — Роксолана (1502—1558). Вважається, що сучасна українська мова має велику кількість запозичень з іранської: борщ, лелека, люлька, майдан, пан, Сула, терези, хабар, хворий, хмиз, Хорол, чобіт, шаровари, балакати, мова, бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос, почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, бо, жвавий тощо.
Роксолана
Я б приєднався до трактування цього факту з точністю до навпаки. Важко уявити, що осідле праукраїнське населення запозичило у номадських іранських племен слово хата, або слово борщ. Найімовірніше, що довгий період і кочове, й осідле населення Праукраїни було одним народом. Причому номадська його складова згодом рознесла культуру і мову своєї батьківщини широкими просторами Євроазії, включно з територією сучасного Ірану (Ігор Каганець, «Арійський стандарт» та Ігор Каганець, «Центр і периферія» — http://ar25.org/node/19449).
Унікальною особливістю української мови є і те, що серед усіх європейських мов вона найближча до священної прадавньої мови індоєвропейських (арійських) племен — санскриту. У санскриті маємо дуже багато слів однакового звучання і значення, як і в сучасній українській мові: біда, мана, доля, їван, василь, тарас, пан, панна, дяка, мука, шістка, двічі, борис, дума, лікі, матка, тата, матар, діді, дарма, догана, нарада, шваґер, зупа, каліка, шуба, ломота, цар, год, родіті, казати, каві, мудра, любіті, каліна, кутя, пошана, гомін, бодай, лаяті, брама, буза, коза, уста, ріка, гопак, галава, барін, барада, барана, рута, руда, рух, ріпа, ріка, гопакі, бандура тощо. Цікаво, що професор Ричард Вілсон у статті «Англійська мова» у Британській енциклопедії пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на території сучасної України». (Василь Кобилюх, «Праукраїнська мова і санскрит», також Лев Силенко, «Магавіра»).
Питання про прабатьківщину арійських народів досі відкрите, проте починає переважати точка зору, що нею є територія саме нинішньої України-Руси. Тобто в етнічному котлі на території сучасної України варилося щось більше, ніж тільки племена кіммерійців, скіфів або сарматів. Якщо повернутися до поляків, то ми поділилися з ними не тільки нашою елітою-шляхтою, а й, власне, мовою. Першим на цю обставину звернув увагу видатний польський дослідник, до речі, одесит, видавши у 1880 році книжку «Древность малоросийского языка». Автор, вивчаючи санскрит, визнав українську мову найдавнішою з усіх індоєвропейських мов. Тепер, через більш як століття після виходу цієї крижки, можна з великою ймовірністю стверджувати, що класичний санскрит — це справді пам’ятка давньої праукраїнської мови.
Але ж більшість слів української мови не є спільними з перською мовою. Так, але вимовляються вони з іранським акцентом, тобто з глухим «г». Такий акцент характерний не лише для персів, а й для українців-русинів, білорусів і чехів. Можливо, досить про слова. З якогось моменту історії українці-русини перестали зватися роксоланами. В обіг увійшли терміни «слов’яни», «слов’янський народ». На мою думку, ця зміна відбулася внаслідок еволюції Московії. Вичерпавши весь потенціал бренду «Русь», включивши всі колишні землі Руси до складу своєї імперії і змінивши назву імперії з Московії на Росію, вона перейшла до наступного етапу. Приєднати більшість народів центральної Європи і Балкан до імперії можна було вже використовуючи бренд «слов’яни». При цьому слід зазначити, що ні слов’янські, ні германські гени наукою досі не виявлені. Наразі про слов’янську спільність можна говорити лише в мовному сенсі.
Потрібно зазначити, що приналежність певного народу до групи мовно споріднених народів ще не означає його етнічну спорідненість з ними. Мова народу може змінитися впродовж життя одного або двох поколінь. Простий приклад. Лише за сімдесят років радянської (російської) влади хребет української нації був зламаний настільки, що український народ, який розмовляв переважно українською мовою (до 90% перед Першою світовою війною), почав розмовляти переважно російською (до 70% у Центральній, Південній і Східній Україні нині). Так само мовна спорідненість людей у межах однієї держави ще не означає їхньої етнічної спорідненості. Приклад — Сполучені Штати Америки. Московити є слов’янами за мовною ознакою, так само як українці-русини і поляки, але в етногенетичному сенсі мають з ними мало спільного. Цілком ймовірно, що якби кордони Римської імперії не перейшли Дунай, то нинішні молдовани розмовляли б українською мовою. А якби ці кордони сягнули Дніпра, то вся Правобережна Україна розмовляла б якимось діалектом латини. Багато різних народів через тривале входження до складу Римської імперії тепер розмовляють подібними мовами. Мова ж Московії взагалі штучна, створена на основі церковнослов’янської. Це був спосіб привести до спільного знаменника угро-фінно-татарську етнічну основу цієї людності. І хоча мова, як і віра, мають велике значення, головним засадничим принципом співжиття і окремих людей, і окремих народів, як на мене, є питання крові. З моєї точки зору, війна на сході України — це, в першу чергу, міжетнічна війна, а отже — питання крові.
А що ж до етнічної спорідненості українців-русинів і поляків? Ці народи належать до круглоголових етносів (брахіцефалів), як і всі народи Центральної Європи, включно з румунами. Московити на своїх корінних землях належать до довгоголового етносу (доліхоцефалів).
У поляків спостерігається найвища концентрація гаплогрупи R1a, також R1a1 (певна мутація Y-хромосоми чоловіків), яку пов’язують з арійськими племенами (скіфи, сармати) — 56%. В українців цей показник дещо менший — 54%, але теж надзвичайно високий, значно вищий, ніж у німців. Поляки не знали геноциду. До них не підселяли масово носіїв з іншими гаплогрупами, тобто московитів. Проте в українців-русинів значно вища, ніж у поляків, концентрація гаплогрупи I2 — 22%—25% проти 16%—18%, яку пов’язують з трипільськими племенами. Їх культура досягла найвищого розквіту саме на території України-Руси (переважно правобережжя Дніпра). Остання гаплогрупа характерна також для німців і майже відсутня при подальшому просуванні на захід Європи. Поляків і німців зближує наявність в обох народів значної концентрації гаплогрупи R1b, яку пов’язують з кельтськими племенами. В українців-русинів ця гаплогрупа присутня в невеликій концентрації, як й інші гаплогрупи. Якщо зважити, що гаплогрупи R1a та R1b є підгрупами гаплогрупи R1 і не робити великої різниці між ними, то українці, поляки і німці, і не тільки вони, зліплені з одного тіста. Але українців-русинів і поляків об’єднує ще й близькість мов та спільна приналежність упродовж сторіч до однієї держави — Речі Посполитої.
Для Московії характерна велика строкатість усіх генетичних показників на її території. Московити окремих регіонів виявляють спорідненість не між собою, а з сусідніми етнічними групами. Так, частка гаплогрупи I2 на кордоні з Україною — 21%. На півночі європейської території — 5%. І так усе інше. Думаю, якби з Московії прибрати вихідців з України-Руси і Білорусі, то, швидше за все, жодної з обговорюваних вище гаплогруп там не залишиться. Краще це питання знає професор К. Тищенко (Києво-Могилянська академія).
Подібний аналіз можна провести і щодо груп крові. У поляків, як і в українців-русинів, переважає друга група крові — 39% і 40% відповідно. Третя група в українців становить 18%, у поляків — 20%. Отже, генетично поляків та українців-русинів об’єднують всі основні, з точки зору сучасної науки, генетичні та мовні ознаки. В межах похибок експериментів їх цілком можна було б вважати одним народом. Точніше, генетична відмінність у сенсі середніх показників Донбасу, де московитів місцями до 50%, і Галичини, де їх майже нема, значно більша, ніж відмінність мешканців Центральної України і Центральної Польщі. Тобто сарматський міф має своє підтвердження у світлі сучасної науки і для поляків.
Князь Ярема Вишневецький
Повернемося у минуле. Шляхта — дрібна і середня Польщі, України-Руси, Литви, Пруссії і Білорусі (аналог нинішнього середнього класу) — цілком усвідомлювала свою спільну етнічну і духовну єдність. Це сприяло внутрішній консолідації Речі Посполитої як першої демократичної щодо шляхти держави світу. В усіх суспільствах в усі часи носіями національної ідеї був середній клас або його аналог. На жаль, шляхта становила малий відсоток населення Речі Посполитої. Вона могла контролювати ситуацію лише в спокійному або не в дуже збуреному суспільстві. Завжди існував поріг збурення, при перевищенні якого контроль втрачався. Стан суспільства за цим порогом називається РУЇНОЮ.
А як же Богдан Хмельницький? Його діяльність на початку була лише помстою за особисті кривди. Далі, для зміцнення своїх позицій, він став виразником інтересів козацької старшини, далі — всіх козаків, ще далі — всього народу руського, тобто нинішніх українців. При цьому завжди підкреслював свою відданість польському королю і вищим інтересам Речі Посполитої. Коли Хмельницький використав уже всі внутрішні козирі у грі, яка не тільки не припинялася, а й набирала обертів, то звернувся по допомогу вже до московського царя. Гетьман швидко усвідомив фатальність цього союзу, але нагла смерть не дала йому шансів виправити помилку. Ось як Тарас Шевченко висловився про Богдана Хмельницького: «Ой Богдане, Богданочку, / Як би була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала...».
У цьому сенсі козацька старшина виявила себе мудрішою. Так, видатний козачий полковник Іван Богун ще за життя Богдана Хмельницького у своїй промові перед козаками сказав: «У народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі. У них, крім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може. …і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб не мати нічого, а тільки рабствувати. … стосовно посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими в світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а не зрідка і на собак вимінюються… Словом сказати, з’єднатись з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я».
За рік по смерті Богдана Хмельницького його наступник гетьман Іван Виговський запропонував полякам так звану Гадяцьку умову, схвалену козацькою радою у 1658 році. Згідно з нею, контрольована Військом Запорізьким територія під назвою Князівства Руського проголошувалася третьою складовою Речі Посполитої з широкими правами автономії, поряд з Короною Польською та Великим князівством Литовським. У значно урізаному вигляді ця угода була ратифікована Сеймом Речі Посполитої, але не була виконана через ситуацію в Україні. Безпечний поріг збурення суспільства в Україні-Русі був пройдений. Козацька старшина втратила контроль над ситуацією. Почалася війна всіх проти всіх. Підсумок війни був передбачуваним — РУЇНА. За результатами останньої, навіть в урізаному вигляді Гадяцька умова залишилася для українського народу недосяжною мрією. Знесилена країна впала до ніг московського тирана.
На мою думку, в жодному разі війну під проводом Богдана Хмельницького не можна називати національною. Національна ідея, як така, визріла в українському суспільстві лише у часи Тараса Шевченка. Навіть у програмі Кирило-Мефодіївського товариства, де вона вперше з’явилась як певна теоретична концепція, на першому місці традиційно залишався комплекс соціальних ідей. У часи ж Хмельниччини про національну ідею не було й мови. Той факт, що головними ворогами повстанців відразу стали українські магнати, зокрема Ярема Вишневецький (укорінена в українців неповага до власної аристократії), говорить про те, що це був соціальний, а не національний вибух. Зауважу, що високе походження Яреми Вишневецького дозволяло йому претендувати навіть на королівську корону. Ось коротка інформація про нього з «Вікіпедії»: «Князь з литовсько-руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика I і Гедиміна, родич молдовських господарів, візантійських імператорів, Чингізидів, князів Острозьких і Глинських, московських царів, перших старост черкаських, перших отаманів Війська Запорозького. Один з найбагатших магнатів Речі Посполитої свого часу. Воєвода руський (1646). Батько короля Речі Посполитої Міхала I Корибута Вишневецького. Користувався двома мовами — польською та україн-ською». З огляду на його надзвичайну амбітність Руське князівство мало непогані перспективи.
Польська військова допомога Україні
Хмельниччина не була і визвольною війною, оскільки волелюбні українські селяни долучилися під турботливою рукою православного царя до кріпацького стану Московії. До того ж, московити залишили польським панам усі маєтності, що ними вони володіли раніше. А ще незаймані землі були роздані новому московському панству. Не зважаючи на це, селянські повстання в Україні-Русі припинилися. Мій висновок: вони були не стільки наслідком волелюбності наших селян, скільки слабкості польської влади. Тиранічна московська влада не давала жодного шансу на успіх, і повстання згасли.
Можливо, це була війна за православну віру? Символічно, що після низки військових перемог Богдан Хмельницький в’їхав до Києва 2 січня 1649 року через Золоті ворота, сидячи в санях між Київським митрополитом Сильвестром Косовим та Єрусалимським патріархом Паїсієм. В будь-якому разі православна церква у цьому точно була зацікавлена. Але тут я висловлю сумнів. Чи здатна неписьменна людина, що не розуміє навіть головних засад власної віри, покласти своє життя за невеликі відмінності, які існують між католицькою і православною вірами? А ти, освічений читачу? В чому ти вбачаєш ці відмінності? Чи варті вони твого життя?
(Далі буде)
Немає коментарів:
Дописати коментар