Дві країни — один народ? (Чорноморські новини - 2016 рік / № 71-72 (21749-21750) субота 20 серпня 2016 року)

https://chornomorka.com/archive/21749-21750/a-8026.html

    На початку вісімдесятих років минулого сторіччя я придбав тритомник праць видатного релігійного і наукового діяча України-Руси Феофана Прокоповича. Праці видала Академія наук Української РСР у перекладі з латини сучасною українською мовою. Перед тим, як потрапити в найближче оточення Петра І і стати головним теоретиком його реформ, спрямованих на зміцнення тоді ще Московії — типова доля талановитих українців-русинів тих часів, позбавлених найменших ознак національної самосвідомості, — він був ректором Києво-Могилянської академії, де і викладав. До тритомника ввійшли його лекції з риторики, математики, історії, логіки, етики, натуральної філософії, або фізики. Одна особливість цього видання мене надзвичайно здивувала. До Roxolana juventute, тобто до роксоланської молоді, були звернуті його праці. В українському перекладі це було подано як до української молоді. Чому роксоланської молоді? Адже роксолани були одним, як нині вважається, з іраномовних сарматських племен, що населяли Україну на початку нової ери.

    Відповідь я знайшов лише через десятки років, читаючи польських істориків. З’ясувалося, що сарматський міф був засадничим ідеологічним міфом Речі Посполитої (Справа Загальна), до якої входили, крім Польщі і Литви — її засновників, ще й Україна та Пруссія. За сарматською етногенетичною легендою, руська, польська і навіть прусська шляхти походили від войовничих сарматів, за сучасною термінологією — арійців, що контролювали степи Причорномор’я впродовж ІІІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е. Зокрема, устрій шляхетської демократії, унікальної в тогочасній Європі, сарматська ідеологія тлумачила як спадщину «вільних сарматів». Ідеалом «справжнього сармата» служив воїн — захисник батьківщини й «золотих вольностей». Країна Сарматія, себто Річ Посполита, уявлялася як передній край європейського християнського світу (Анджей Суліма Камінський, «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505—1795»).

    Отже, сарматський міф міцно тримався в Україні-Руси навіть у часи її приналежності до Московії. Але чи був це лише міф? Щодо українців-русинів — точно ні. Не тільки українська шляхта, але й селянство мали потужні сарматські корені. Всі великі річки України-Руси мають скіфське (скіфи — попередники сарматів) походження: Дунай, Дністер, Бог — нині Південний Буг, Сіверський Донець, Дон. Чорне море — це в іранській традиції — Північне море. А є ще Червоне, або Південне море. Багато інших, як нині вважається іраномовних топонімів і гідронімів, розсипані територією України-Руси. Наприклад, під Одесою і досі є велике село Роксолани. А як кликали українську дівчину, що стала дружиною султана Сулеймана і впливовою особою Османської імперії? Правильно — Роксолана (1502—1558). Вважається, що сучасна українська мова має велику кількість запозичень з іранської: борщ, лелека, люлька, майдан, пан, Сула, терези, хабар, хворий, хмиз, Хорол, чобіт, шаровари, балакати, мова, бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос, почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, бо, жвавий тощо.

Роксолана

    Я б приєднався до трактування цього факту з точністю до навпаки. Важко уявити, що осідле праукраїнське населення запозичило у номадських іранських племен слово хата, або слово борщ. Найімовірніше, що довгий період і кочове, й осідле населення Праукраїни було одним народом. Причому номадська його складова згодом рознесла культуру і мову своєї батьківщини широкими просторами Євроазії, включно з територією сучасного Ірану (Ігор Каганець, «Арійський стандарт» та Ігор Каганець, «Центр і периферія» — http://ar25.org/node/19449).

    Унікальною особливістю української мови є і те, що серед усіх європейських мов вона найближча до священної прадавньої мови індоєвропейських (арійських) племен — санскриту. У санскриті маємо дуже багато слів однакового звучання і значення, як і в сучасній українській мові: біда, мана, доля, їван, василь, тарас, пан, панна, дяка, мука, шістка, двічі, борис, дума, лікі, матка, тата, матар, діді, дарма, догана, нарада, шваґер, зупа, каліка, шуба, ломота, цар, год, родіті, казати, каві, мудра, любіті, каліна, кутя, пошана, гомін, бодай, лаяті, брама, буза, коза, уста, ріка, гопак, галава, барін, барада, барана, рута, руда, рух, ріпа, ріка, гопакі, бандура тощо. Цікаво, що професор Ричард Вілсон у статті «Англійська мова» у Британській енциклопедії пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на території сучасної України». (Василь Кобилюх, «Праукраїнська мова і санскрит», також Лев Силенко, «Магавіра»).

    Питання про прабатьківщину арійських народів досі відкрите, проте починає переважати точка зору, що нею є територія саме нинішньої України-Руси. Тобто в етнічному котлі на території сучасної України варилося щось більше, ніж тільки племена кіммерійців, скіфів або сарматів. Якщо повернутися до поляків, то ми поділилися з ними не тільки нашою елітою-шляхтою, а й, власне, мовою. Першим на цю обставину звернув увагу видатний польський дослідник, до речі, одесит, видавши у 1880 році книжку «Древность малоросийского языка». Автор, вивчаючи санскрит, визнав українську мову найдавнішою з усіх індоєвропейських мов. Тепер, через більш як століття після виходу цієї крижки, можна з великою ймовірністю стверджувати, що класичний санскрит — це справді пам’ятка давньої праукраїнської мови.

    Але ж більшість слів української мови не є спільними з перською мовою. Так, але вимовляються вони з іранським акцентом, тобто з глухим «г». Такий акцент характерний не лише для персів, а й для українців-русинів, білорусів і чехів. Можливо, досить про слова. З якогось моменту історії українці-русини перестали зватися роксоланами. В обіг увійшли терміни «слов’яни», «слов’янський народ». На мою думку, ця зміна відбулася внаслідок еволюції Московії. Вичерпавши весь потенціал бренду «Русь», включивши всі колишні землі Руси до складу своєї імперії і змінивши назву імперії з Московії на Росію, вона перейшла до наступного етапу. Приєднати більшість народів центральної Європи і Балкан до імперії можна було вже використовуючи бренд «слов’яни». При цьому слід зазначити, що ні слов’янські, ні германські гени наукою досі не виявлені. Наразі про слов’янську спільність можна говорити лише в мовному сенсі.

    Потрібно зазначити, що приналежність певного народу до групи мовно споріднених народів ще не означає його етнічну спорідненість з ними. Мова народу може змінитися впродовж життя одного або двох поколінь. Простий приклад. Лише за сімдесят років радянської (російської) влади хребет української нації був зламаний настільки, що український народ, який розмовляв переважно українською мовою (до 90% перед Першою світовою війною), почав розмовляти переважно російською (до 70% у Центральній, Південній і Східній Україні нині). Так само мовна спорідненість людей у межах однієї держави ще не означає їхньої етнічної спорідненості. Приклад — Сполучені Штати Америки. Московити є слов’янами за мовною ознакою, так само як українці-русини і поляки, але в етногенетичному сенсі мають з ними мало спільного. Цілком ймовірно, що якби кордони Римської імперії не перейшли Дунай, то нинішні молдовани розмовляли б українською мовою. А якби ці кордони сягнули Дніпра, то вся Правобережна Україна розмовляла б якимось діалектом латини. Багато різних народів через тривале входження до складу Римської імперії тепер розмовляють подібними мовами. Мова ж Московії взагалі штучна, створена на основі церковнослов’янської. Це був спосіб привести до спільного знаменника угро-фінно-татарську етнічну основу цієї людності. І хоча мова, як і віра, мають велике значення, головним засадничим принципом співжиття і окремих людей, і окремих народів, як на мене, є питання крові. З моєї точки зору, війна на сході України — це, в першу чергу, міжетнічна війна, а отже — питання крові.

    А що ж до етнічної спорідненості українців-русинів і поляків? Ці народи належать до круглоголових етносів (брахіцефалів), як і всі народи Центральної Європи, включно з румунами. Московити на своїх корінних землях належать до довгоголового етносу (доліхоцефалів).

    У поляків спостерігається найвища концентрація гаплогрупи R1a, також R1a1 (певна мутація Y-хромосоми чоловіків), яку пов’язують з арійськими племенами (скіфи, сармати) — 56%. В українців цей показник дещо менший — 54%, але теж надзвичайно високий, значно вищий, ніж у німців. Поляки не знали геноциду. До них не підселяли масово носіїв з іншими гаплогрупами, тобто московитів. Проте в українців-русинів значно вища, ніж у поляків, концентрація гаплогрупи I2 — 22%—25% проти 16%—18%, яку пов’язують з трипільськими племенами. Їх культура досягла найвищого розквіту саме на території України-Руси (переважно правобережжя Дніпра). Остання гаплогрупа характерна також для німців і майже відсутня при подальшому просуванні на захід Європи. Поляків і німців зближує наявність в обох народів значної концентрації гаплогрупи R1b, яку пов’язують з кельтськими племенами. В українців-русинів ця гаплогрупа присутня в невеликій концентрації, як й інші гаплогрупи. Якщо зважити, що гаплогрупи R1a та R1b є підгрупами гаплогрупи R1 і не робити великої різниці між ними, то українці, поляки і німці, і не тільки вони, зліплені з одного тіста. Але українців-русинів і поляків об’єднує ще й близькість мов та спільна приналежність упродовж сторіч до однієї держави — Речі Посполитої.

    Для Московії характерна велика строкатість усіх генетичних показників на її території. Московити окремих регіонів виявляють спорідненість не між собою, а з сусідніми етнічними групами. Так, частка гаплогрупи I2 на кордоні з Україною — 21%. На півночі європейської території — 5%. І так усе інше. Думаю, якби з Московії прибрати вихідців з України-Руси і Білорусі, то, швидше за все, жодної з обговорюваних вище гаплогруп там не залишиться. Краще це питання знає професор К. Тищенко (Києво-Могилянська академія).

    Подібний аналіз можна провести і щодо груп крові. У поляків, як і в українців-русинів, переважає друга група крові — 39% і 40% відповідно. Третя група в українців становить 18%, у поляків — 20%. Отже, генетично поляків та українців-русинів об’єднують всі основні, з точки зору сучасної науки, генетичні та мовні ознаки. В межах похибок експериментів їх цілком можна було б вважати одним народом. Точніше, генетична відмінність у сенсі середніх показників Донбасу, де московитів місцями до 50%, і Галичини, де їх майже нема, значно більша, ніж відмінність мешканців Центральної України і Центральної Польщі. Тобто сарматський міф має своє підтвердження у світлі сучасної науки і для поляків.

Князь Ярема Вишневецький

    Повернемося у минуле. Шляхта — дрібна і середня Польщі, України-Руси, Литви, Пруссії і Білорусі (аналог нинішнього середнього класу) — цілком усвідомлювала свою спільну етнічну і духовну єдність. Це сприяло внутрішній консолідації Речі Посполитої як першої демократичної щодо шляхти держави світу. В усіх суспільствах в усі часи носіями національної ідеї був середній клас або його аналог. На жаль, шляхта становила малий відсоток населення Речі Посполитої. Вона могла контролювати ситуацію лише в спокійному або не в дуже збуреному суспільстві. Завжди існував поріг збурення, при перевищенні якого контроль втрачався. Стан суспільства за цим порогом називається РУЇНОЮ.

    А як же Богдан Хмельницький? Його діяльність на початку була лише помстою за особисті кривди. Далі, для зміцнення своїх позицій, він став виразником інтересів козацької старшини, далі — всіх козаків, ще далі — всього народу руського, тобто нинішніх українців. При цьому завжди підкреслював свою відданість польському королю і вищим інтересам Речі Посполитої. Коли Хмельницький використав уже всі внутрішні козирі у грі, яка не тільки не припинялася, а й набирала обертів, то звернувся по допомогу вже до московського царя. Гетьман швидко усвідомив фатальність цього союзу, але нагла смерть не дала йому шансів виправити помилку. Ось як Тарас Шевченко висловився про Богдана Хмельницького: «Ой Богдане, Богданочку, / Як би була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала...».

    У цьому сенсі козацька старшина виявила себе мудрішою. Так, видатний козачий полковник Іван Богун ще за життя Богдана Хмельницького у своїй промові перед козаками сказав: «У народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі. У них, крім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може. …і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб не мати нічого, а тільки рабствувати. … стосовно посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими в світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а не зрідка і на собак вимінюються… Словом сказати, з’єднатись з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я».

    За рік по смерті Богдана Хмельницького його наступник гетьман Іван Виговський запропонував полякам так звану Гадяцьку умову, схвалену козацькою радою у 1658 році. Згідно з нею, контрольована Військом Запорізьким територія під назвою Князівства Руського проголошувалася третьою складовою Речі Посполитої з широкими правами автономії, поряд з Короною Польською та Великим князівством Литовським. У значно урізаному вигляді ця угода була ратифікована Сеймом Речі Посполитої, але не була виконана через ситуацію в Україні. Безпечний поріг збурення суспільства в Україні-Русі був пройдений. Козацька старшина втратила контроль над ситуацією. Почалася війна всіх проти всіх. Підсумок війни був передбачуваним — РУЇНА. За результатами останньої, навіть в урізаному вигляді Гадяцька умова залишилася для українського народу недосяжною мрією. Знесилена країна впала до ніг московського тирана.

    На мою думку, в жодному разі війну під проводом Богдана Хмельницького не можна називати національною. Національна ідея, як така, визріла в українському суспільстві лише у часи Тараса Шевченка. Навіть у програмі Кирило-Мефодіївського товариства, де вона вперше з’явилась як певна теоретична концепція, на першому місці традиційно залишався комплекс соціальних ідей. У часи ж Хмельниччини про національну ідею не було й мови. Той факт, що головними ворогами повстанців відразу стали українські магнати, зокрема Ярема Вишневецький (укорінена в українців неповага до власної аристократії), говорить про те, що це був соціальний, а не національний вибух. Зауважу, що високе походження Яреми Вишневецького дозволяло йому претендувати навіть на королівську корону. Ось коротка інформація про нього з «Вікіпедії»: «Князь з литовсько-руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика I і Гедиміна, родич молдовських господарів, візантійських імператорів, Чингізидів, князів Острозьких і Глинських, московських царів, перших старост черкаських, перших отаманів Війська Запорозького. Один з найбагатших магнатів Речі Посполитої свого часу. Воєвода руський (1646). Батько короля Речі Посполитої Міхала I Корибута Вишневецького. Користувався двома мовами — польською та україн-ською». З огляду на його надзвичайну амбітність Руське князівство мало непогані перспективи.

Польська військова допомога Україні

    Хмельниччина не була і визвольною війною, оскільки волелюбні українські селяни долучилися під турботливою рукою православного царя до кріпацького стану Московії. До того ж, московити залишили польським панам усі маєтності, що ними вони володіли раніше. А ще незаймані землі були роздані новому московському панству. Не зважаючи на це, селянські повстання в Україні-Русі припинилися. Мій висновок: вони були не стільки наслідком волелюбності наших селян, скільки слабкості польської влади. Тиранічна московська влада не давала жодного шансу на успіх, і повстання згасли.

    Можливо, це була війна за православну віру? Символічно, що після низки військових перемог Богдан Хмельницький в’їхав до Києва 2 січня 1649 року через Золоті ворота, сидячи в санях між Київським митрополитом Сильвестром Косовим та Єрусалимським патріархом Паїсієм. В будь-якому разі православна церква у цьому точно була зацікавлена. Але тут я висловлю сумнів. Чи здатна неписьменна людина, що не розуміє навіть головних засад власної віри, покласти своє життя за невеликі відмінності, які існують між католицькою і православною вірами? А ти, освічений читачу? В чому ти вбачаєш ці відмінності? Чи варті вони твого життя?

(Далі буде)

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук
вищої школи України.

Фінансовий лохотрон (Чорноморські новини - 2016 рік / № 58-59 (21736-21737) субота 9 липня 2016 року)

https://chornomorka.com/archive/21736-21737/a-7805.html

    Більшість своїх висновків про навколишній світ ми робимо на основі порівнянь. Порівнюємо і впорядковуємо, розташовуючи об’єкти порівняння у певній послідовності. Є перше місце, друге тощо. В основі порівняння — дійсні числа. Це єдині об’єкти математики, щодо яких можна сказати, яке з них більше.

    Як бути щодо такої характеристики держави, як ефективність її державного апарату? За роки незалежності цей апарат у нас виріс і має тенденцію до подальшого зростання. Зараз він сягає десь 370 тисяч осіб. За радянських часів він був на рівні 60 тисяч осіб. Але у радянські часи держава контролювала все: сільське господарство — що сіяти, де, коли і як збирати; скільки виготовити пар взуття різних категорій і як їх розподілити серед населення та за якою ціною; що купувати за кордоном і що продавати; що читати і дивитися в кіно і по телебаченню; що вважати добром і що вважати злом тощо. Держава визначала стратегічну, хоча й примарну, мету існування країни та її громадян. Одне слово, на те вона і тоталітарна держава, щоб контролювати все.

    А яка держава у незалежної України? Напевно, поки що не тоталітарна, хоча неодмінно такою стане, зберігаючи нинішні темпи бюрократизації. Держава тепер не контролює нічого: ні сільське господарство, ні промисловість, ні митницю (вона стала ефективним механізмом нищення власного товаровиробника на догоду приватним інтересам самих митників), ні дотримання законів у судах (що стали ефективним механізмом нищення суспільної моралі на догоду приватним інтересам суддів), ні внутрішню торгівлю, ні зовнішню. Нарешті виявилося, що держава не здатна контролювати навіть власні кордони, не кажучи вже про власний інформаційний простір. Зараз держава нібито очолює боротьбу з корупцією, хоча сама є її основним джерелом.

    То чому, ні за що не відповідаючи, державний апарат за роки незалежності у рази зріс? Відповідь проста: у рази зросла кормова база для чиновників.

    Радянський Союз нагадував військовий табір. Кількість озброєння у ньому від 1930 років дорівнювала кількості озброєння у всьому навколишньому світі. Так було майже завжди. Вийшовши з орди — війська, націленого на завоювання світу, Московія так і залишилася ордою. Спадкоємцем Московії став Радянський Союз, який змінив лише назву, нічого не змінивши по суті. Кормова база у військовому таборі дуже обмежена, а порядки суворі. На виробництві танків та автоматів Калашникова на державних підприємствах особливо не розбагатієш. Товарів широкого вжитку вироблялося мало і вони були низької якості. Імпорт якісних товарів був обмеженим і з нього, власне, й почалася деградація державного апарату новітньої імперії. В умовах ринкової економіки ситуація зовсім інша. Це, порівнюючи, як напівпустеля, де майже нема води, і квітуча оаза, де води більше, ніж удосталь.

    Якісна картина того, що відбувається, більш-менш зрозуміла. Вона однакова на всьому пострадянському просторі, але нам потрібні числа для порівняння. Не шукайте цих чисел у газетах і телевізійних репортажах. Вони, швидше за все, введуть вас в оману. Зайдіть краще у найближче відділення солідного банку і з’ясуйте величину банківського відсотка на депозити. Виявиться, що цей відсоток для гривневих депозитів на рівні 17% — 20%. Чим надійніший банк, тим цей відсоток менший. У ризикованих банках він може складати сьогодні і 27%. Здавалося б добре. Ви відкрили депозит на 1000 гривень, а через рік у вас буде вже, наприклад, 1200 гривень на рахунку. Як формується цей відсоток? Для того, щоб не збанкрутувати, банк має видати комусь ваші гроші у кредит під більший відсоток, наприклад під 30% річних. Через рік з цих 30% він 20% поверне вам, а 10% залишить собі як прибуток. Для того, щоб взятий кредит вчасно повернути та ще й отримати прибуток від використання позичених грошей, потрібно вкласти кредит у справу, що дає, скажімо, 40% прибутку річно. Тоді 30% повертається банку, а 10% залишається в якості прибутку тому, хто взяв кредит. Але хто візьме у банку кредит під 30% річних? Чи існує такий законний бізнес, що дає 40-відсотковий річний прибуток? Відповідь, за рідкісним винятком, негативна. Якби банки існували лише за рахунок таких кредитів, то вони швидко збанкрутували б усі, без винятку. Отже, банки існують, переважно, не за рахунок гривневих кредитів. Тоді за рахунок чого?

    Моя відповідь — за рахунок інфляції. Якщо банківський відсоток на депозити 17% (цілком приватний «Приватбанк» або з переважним державним капіталом «Укргазбанк»), то рівень інфляції має бути вищим, наприклад, 25%. Для того, щоб розрахуватися з власником депозиту ще й отримати прибуток, банк має зберегти покладені на депозит гроші від інфляції, купивши на них, скажімо, американські долари. Тоді через рік долари можна знову трансформувати у гривні. Їх буде вже 1250 гривень, 1170 з яких слід повернути власнику депозиту, а 80 — залишити собі як прибуток. А звідки банк знає рівень інфляції? А він його не знає. Якщо він помиляється з оцінкою, то це завершується великими збитками, а можливо, і банкрутством. Насправді картина ще складніша, оскільки дешевшають унаслідок інфляції не лише гривні, але й долари, хоча і в дуже різних пропорціях.

    Перший висновок: реальна вартість гривневих депозитів не зростає з часом, а лише зменшується. Проте, все одно гривні доцільно тримати на депозитах, бо їх знецінення внаслідок інфляції банк частково компенсує. Другий висновок: рівень інфляції, тобто знецінення гривні, завжди більший від банківського відсотку за депозитами в солідних банках.

    Цікавою є поведінка банків при понаднормовому зменшенні їх фінансових ресурсів за рахунок різних видів діяльності. Звичайно вони звертаються до Національного банку за рефінансуванням. Отримавши відповідну позику у гривнях, миттєво обмінюють гривні на іноземну валюту на міжбанківській валютній біржі. Через збільшення тиску на національну валюту її курс падає і банки знову, конвертуючи іноземну валюту в гривні, отримують прибуток і легко повертають борги у гривнях. Особливо вдалою ця операція виявилася за останнього безпрецедентного падіння гривні втричі за короткий термін.

    А скільки може заробити той, хто натискає кнопку неминучого різкого падіння національної валюти, обираючи момент для цього натискання? У світі фінансів також існують фундаментальні закони збереження. Якщо хтось раптом збагатився, то хтось раптом збіднів на таку ж суму. Хто збіднів? Ми з вами. Хто збагатився? Чомусь ніхто не задає цього питання уголос.

    Який стосунок банківський відсоток має до ефективності державного апарату? Прямий. Джерелом знецінення грошей у державі — інфляції — завжди є сама держава. В умовах ринкової економіки у держави є лише один механізм покриття всіх своїх збитків через власну неефективність — друкування грошей. Держава не вміє розрахувати і контролювати свої видатки або не бажає робити цього. Між бажаним і дійсним виникає прірва. Цю прірву держава перекриває у найпростіший і найнебезпечніший спосіб — друкуванням грошей, не забезпечених новими товарами і послугами. Банки при цьому грають роль термометра, що вказує на підвищену температуру внаслідок хвороби, але не є джерелом самої хвороби.

    В чому небезпека інфляції? У неможливості кредитування реального сектору економіки. 5% — це гарний прибуток для нього. Для його нормального функціонування і розвитку вартість кредитів не повинна перевищувати 2% — 3% річно. У нас же вона 20% — 30%.

    Отже, банківський відсоток для національної валюти — це температура хворого. Якою є ця температура у різних країнах світу, якщо орієнтуватися на провідні банки і національні валюти? В Росії це приблизно 10%, в Польщі — на рівні 1,2%, у Великій Британії — 0,75% — 1,5%, у Швейцарії — 0,5% — 1,3% (у найсолідніших банках він від’ємний), у Німеччині — 0,05% — 0,3%, нарешті, в Україні — 16% — 22,5%. Відчуваєте, як Україна виділяється на фоні інших країн світу? Виділяється і Росія, але навіть на її фоні ми виглядаємо дуже невтішно. На жаль, найгірші справи зараз у Білорусі, де інфляція за темпами нагадує інфляцію в Україні на початку дев’яностих.

    У фінансовому житті України є ще одна неприємна обставина. Майже щороку ми маємо від’ємний платіжний баланс. Тобто щороку країна вивозить іноземної валюти більше, ніж отримує за рахунок експорту і кредитів. Звідки береться надлишок валюти, що вивозиться? Думаю, що за рахунок наших заробітчан, мільйони яких жебрають по всьому світу, заробляючи для своїх родин мінімальні статки в іноземній валюті і переправляючи її в Україну, оминаючи банківську систему. Тобто з країни вивозиться практично вся валюта.

    Виникає законне запитання: тоді для чого нам потрібні валютні кредити міжнародних фінансових установ? Моя відповідь така. Гривні, нагромаджені в Україні, за кордон не вивезеш. Спочатку їх потрібно перетворити в євро або долари. Купити іноземну валюту за гривні можна лише всередині країни. Важливим постачальником такої валюти є держава. Саме вона, збільшуючи державний борг України, ввозить в країну євро і долари. Далі, в той чи інший спосіб, ця валюта потрапляє у приватні руки і вивозиться за кордон уже як приватний капітал. Слід зазначити, що частина вивезеної валюти повертається назад у країну у вигляді товарів широкого вжитку. Це ніби відступні для громадян країни за згоду на її тотальне пограбування і руйнацію.

    Скільки коштів на закордонних рахунках наших багатіїв? Судячи зі структури платіжного балансу України, до зовнішнього державного боргу України слід додати всі кошти, зароблені нашими заробітчанами і привезені в Україну, та більшу частину коштів, отриманих від експорту нашої продукції. Добре відома лише перша складова цієї суми — зовнішній борг і гарантований державою зовнішній борг — 1 трильйон 122 мільярди гривень. Мабуть, це число слід помножити на три або чотири для отримання загального результату. Цих коштів цілком вистачило б для модернізації країни: створення сучасної інфраструктури, побудови нових підприємств на основі сучасних технологій, розбудови української культури і науки як її важливих складових, без яких неможливе національне відродження.

    Я весь час чую, що отримання чергового траншу МВФ — це якийсь сигнал міжнародним інвесторам для їх активізації в Україні. Жодний солідний інвестор у нашу країну за теперішніх умов не прийде. Ніхто не привезе в нашу країну гроші, спостерігаючи за тим, як активно ми їх вивозимо за найменшої нагоди. Черговий транш МВФ — це чергова подачка нашій еліті за її лояльність до Заходу. Чи є наша еліта при цьому лояльною до українського народу? Тут велике запитання. Дерибан країни триває. Все, що можна, продається за кордон, а виручені кошти переважно там і залишаються. Не видно жодних ознак модернізації країни. З підприємств, що залишилися у спадок від Радянського Союзу, вичавлюються рештки їх потенціалу. Нові підприємства не будуються, старі практично не модернізуються. І для політиків, і для олігархів горизонт їхніх прагнень не перевищує кількох років. Усе вже поділене, крім землі. Це, мабуть, буде останньою дією великого дерибану України.

    Перед Україною зараз багато загроз. Про одну з них мова в цій статті. Міцна фінансова система потрібна сучасній державі не менше, ніж боєздатна армія. Нам потрібна перемога у російсько-українській війні. Згадаймо, що вся фінансова потуга Сполучених Штатів була консолідована напередодні Першої світової війни у міцний кулак. Розуміючи неминучість війни й участі в ній Сполучених Штатів, фінансові кола цієї країни разом з іншими зацікавленими структурами у 1913 році створили Федеральну резервну систему — найбільшу фінансову потугу світу відтоді і дотепер. Це допомогло їм виграти Першу світову війну разом із союзними державами. Це дозволило їм здійснити індустріалізацію в Радянському Союзі — своєму майбутньому союзнику. Це дозволило їм уже одноосібно виграти Другу світову війну і стати найбільшою фінансовою, економічною, науковою і політичною потугою світу. Саме ця світова потуга є нині гарантом нашого державного існування і джерелом наших надій.

    Високий банківській відсоток за депозитами — це свідчення злочинної безпорадності у державному будівництві. Висока інфляція заважає нормальному розвитку банківського сектору України, без якого подальший економічний поступ неможливий. У нас є єдиний шлях до порятунку — це побудова національної української держави, де найвищі посади в державі призначатимуться для свідомого служіння інтересам нації, а не власній кишені за рахунок нації. З фінансового лохотрону Україна має перетворитися на будівельний майданчик модерної української нації. Припинення безпрецедентного вивезення валюти за кордон у рази зменшить постійний колосальний тиск на національну валюту, сприятиме стабілізації її курсу і стане фінансовим підґрунтям для модернізації країни. Це завдання настільки ж важливе, як і розбудова української армії в умовах нинішньої російсько-української війни.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор,
академік Академії наук вищої школи України.

 

Деспотизм, погоджений з нацією, або «Загадкова душа» москвина (Чорноморські новини - 2016 рік / № 18 (21695) четвер 25 лютого 2016 року)

https://chornomorka.com/archive/21695/a-7076.html

`    «Душа москаля» — так називається одна зі статей головного ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Якщо Тарас Шевченко є пророком української нації, то серед багатьох апостолів новітньої української національної віри Д. Донцова можна сміливо вважати першим з них. Саме у нього провідні ідеї українського націоналізму, висловлені пророком, набувають форм точних, влучних, майже математичних означень.

    Ми маємо війну на сході України, ми втратили частину своєї території на півдні України. Як назвати те, що відбувається? Чому це відбувається? «Якщо назва помилкова, то слово не досягає мети. Якщо слово не досягає мети, то нічого не можна зробити правильно. Якщо нічого не можна зробити правильно, то ритуали приходять у безлад, а покарання не відповідає злочину. Коли покарання не відповідає злочину, ніхто не знає, на якому він світі. Отже, якщо хтось щось задумав, він має пояснити задумане. А коли хтось щось накаже, то має бути той, хто це виконає. Там, де людей пов’язує мова, величезне значення має точність. Не можна залишати нічого, що породило б невірне тлумачення» (Конфуцій).

    Нам кажуть: те, що відбувається, називається антитерористичною операцією (АТО). Таке означення не варто навіть коментувати. «Бунтуватися проти охлялої сили — це можуть москалі. Але їх «природний стан» — це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий, як Петро І або Сталін, коли він такий, як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають» (Д. Донцов).

    Які варіанти дій у Путіна? Тільки весь час підвищувати ставки у грі, яку почав, аж до того, поки подальше підвищення стане неможливим. Його перемога неминуча, якщо ми не зрозуміємо, що він блефує, і зійдемо з дистанції. Його крах так само неминучий, якщо його блеф стане цілком зрозумілим. Найстрашніше для нього — виявити слабкість перед очима власного народу. Він його добре знає. Він йому належить. Уважно подивіться на нього анфас і в профіль.

    Путіна часто називають диктатором. Я розглядаю цей посил як намагання перекласти всю відповідальність за все на одну людину. Головною рисою кожного диктатора є не якась внутрішня надпотуга, а вміння стати виразником сподівань широких народних мас. Вміти сказати народу те, що він хоче почути. Вміти зробити те, що він хоче побачити. Вміти подарувати мрію, за яку він пішов би на великі жертви. На моє переконання, за диктатуру несе відповідальність не диктатор, а народ. Ми воюємо не з Путіним і не через Путіна. Останній просто робить усе, аби сподобатися своєму народу. Тут доречно навести слова царя Миколи І: «Деспотизм ще існує в Росії, бо він становить основу мого правління, але цей деспотизм погоджений з нацією».

    «Кат, Іван ІV, утримався на троні, але Івана VI, невдаху й недішлого царя, задушили в казематі, як щура… Петро І душив, кого хотів, але недотепу, Петра ІІІ, скинули з трону і теж задушили… Твердий Микола І перевішав «мятєжніків», але «мятєжнікі» застрілили плохенького Миколу ІІ» (Д. Донцов).

    Від себе додам. Я не є великим прихильником М.С. Хрущова, але саме він відкрив табори, почав масово будувати житло, зробив селян громадянами країни, надавши їм паспорти, зробив багато для демократизації країни. Ви коли-небудь чули хоча б від одного москаля бодай одне вдячне слово на його адресу? І я не чув. Сталін створив ГУЛАГ, знищив десятки мільйонів людей, перетворив селян з вільних людей навіть не на кріпаків, а на справжніх рабів, втягнув країну у безпрецедентну за втратами війну. Чи доводилося вам зустрічати москалів з портретами Сталіна? І мені доводилось. Ми воюємо з москалями, але не з кожним окремо, а з їх колективним несвідомим — душею, уособленням якого є їхня держава — Московія. Ця війна — війна між Московією й Українською державою.

    «Ось цієї психіки московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна відчитати навіть на обличчі кожного пересічного «русскава чєлавєка»: є на тім обличчі щось невиразне, неозначене, нерішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам того не знає, приглядається: коли ви вівця — кинеться на вас, коли вовк — хвіст під себе» (Д. Донцов).

    А хіба не в такий час максимального послаблення державних інститутів нашої України ми втратили Крим? Чому спочатку саме Крим? Тому, що відсоток москалів на півострові перевищує 50%. Чому лінія фронту на Донбасі зупинилась там, де вона зупинилася? Тому, що москалів по той бік фронту також приблизно 50%.

    Далі я надам слово Олексію Заводюку — вихідцеві з Донбасу: «Чому Донбас так категорично проти України? Донбасу категорично неприйнятна Україна як вільна країна. На Донбасі ненавидять українську мову не як мову, а як ідею. Справа не в мові, а в сенсах, які в неї вкладаються. Ідеологічно, українська мова — це мова свободи, російська в розумінні Росії — мова ковбаси. Донбас має своє бачення, як слід жити: Свобода в обмін на ковбасу. Влада краде, і це не добре і не погано. Це просто даність. Більше того, можливість красти — це шанс для люмпена вискочити з болота у князі швидко і без зусиль...Ми не зможемо переконати цих людей, оскільки їх вибір цілком усвідомлений і раціональний. Вони прекрасно розуміють, що не користуватимуться ні свободою, ні демократією, ні європейським вибором. Тому відкидають це як непотріб. Примиритися з Донбасом після війни не вийде, оскільки ці люди будуть ненавидіти Україну за те, що ми не дали їм можливість жити так, як вони бажають. Тільки війна це не проти Донбасу, а проти воровського, феодального совка, виплодком якого є Донбас».

    Але хіба це сказано тільки про Донбас? У наведеному цитуванні не вживається термін національність — натомість совок. Але якимось дивним чином концентрація совка по території України майже збігається з концентрацією москалів. А може, набратися сміливості і чесно припустити, що москаль через історичні причини і є найкращим уособленням совка у всій його цілісності? Тут доречно звернутися до видатного російського філософа Миколи Бердяєва: «Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що бурлить в душі кожного москвина… Більшовизм це природний синтез Івана ІV (Грозний) з К. Марксом». Або до не менш видатного російського письменника Федора Достоєвського: «Соціальні катаклізми та терори, зриви в духовну безодню, насильницький перерозподіл «за справедливістю», при якому безчинствує злодійство та розбійництво, лежить у природі російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні як окремій особистості, так і цілому народові». Або до російського письменника і революціонера Олександра Герцена: «Якщо наші московські соціалісти матимуть колись державну владу, то вони своїм катівством значно перевищать царську охранку».

    Подібне цитування можна було б продовжити й далі, але досить і цього. Душа москвина до 1917 року була упокорена імператорською владою, яка не була москвинською, а, швидше, німецькою за походженням, за культурою, за близьким оточенням імператорської родини, за складом тогочасної еліти. 1917-й став переломним. Це була справжня народна революція. Попередня еліта, разом із середнім класом, була винищена або витіснена за кордон. До влади прийшли представники широких народних мас, переважно з найбідніших і найнеосвіченіших прошарків і переважно з Московії. Оскільки демократія — це влада народу, то Радянський Союз сталінських часів був найдемократичнішою країною світу. Звідки ж тоді патологічна жорстокість тої влади? За відповіддю можна звернутися до російського письменника Максима Горького: «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість. Тут кажу не про винятки, а про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість, з її диявольською вигадли-вістю, з її, я б сказав, естетичною вишуканістю». Але ж ми звикли, що демократія — це багатопартійність і всі інші свободи. Така демократія — це витвір суспільства з потужним середнім класом. Вона існує там, де існує такий середній клас. Там, де переважна більшість населення зубожіла і неосвічена, існує лише демократія більшовизму, неперевершена за масовістю підтримки. Тож будьмо обережнішими з демократією. Вона буває різною. Зміни на краще в Радянському Союзі відбулися починаючи з часів М.С. Хрущова зі становленням нового середнього класу радянського зразка.

Московити

    Як нам бути далі? Повертаємося до класика. «Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація (ствердження) своєї Правди, — лише тим зломимо Москву перш у своєму серці, а там і «на нашій, не своїй землі» (Д. Донцов). Ще одна цитата: «Про цей бунт народу-раба сказав Петро І: «сія саринь нічем кромє жесточі унята бить не может». А хто ж, як не він, знав свій народ?» (Д. Донцов).

    На питання, чому відбуваються всі ці трагічні події, в центрі яких опинилася Україна, відповідь у назві статті Дмитра Донцова, у сфері ірраціонального — через «загадкову душу» москвина.

    «Не слід боятися змін. Найчастіше вони відбуваються, коли необхідні» (Конфуцій).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

Жодної агітації за українську мову (Чорноморські новини - 2016 рік / № 10 (21687) субота 30 січня 2016 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21687/a-6929.html

    Причини і перебіг нинішньої російсько-української війни свідчать, що слідом за російською мовою ідуть російські танки й установки залпового вогню. Небезпека втрати тієї чи іншої української території прямо пропорційна ступеню її русифікації. Тепер питання мови — це питання національної безпеки. Це питання міцності нашого тилу. Це питання здатності наших солдатів до виконання свого військового і патріотичного обов’язку на фронті. Навіть мобілізація до лав Збройних сил напряму пов’язана з мовним питанням.

    За своє професійне життя я написав сотні наукових і публіцистичних статей, більше десяти монографій і навчальних посібників. Проте не написав жодного матеріалу в оборону української мови. Вважав, що статті на цю тему звичайно не виходять за коло національно орієнтованих людей, які і так беззастережно прихильні до української мови. Двадцять п’ять років сором’язливої агітації за українську мову в незалежній українській державі показали її майже повну недієвість. Час агітації минув. Настав час діяти.

    Розглянемо динаміку вживаності української мови в Україні за останні сто років. У 1913-у в межах нинішніх кордонів України мешкало 38,59 мільйона осіб. З них 85% проживало в селах і 15% — у містах. Московити становили близько 9% населення. В селах російська мова не вживалася — лише у містах. Частину населення тодішньої України, що послуговувалася російською мовою, можна грубо оцінити десь у 9—15 відсотків. Швидше, ближче до 9%, оскільки в містах українська мова також була відчутно поширеною. Отже, тоді українська тотально переважала за вживаністю всі інші мови на теренах України.

    За переписом 2001 року частка росіян в Україні вже становить близько 17%. З них 63% народилися за межами України. Із 1897-го по 2001-й чисельність росіян у межах сучасної України збільшилася на 374%. Частка міського населення у 2001 році склала 67%. При цьому, хоча міста, в основному, поповнювалися за рахунок українських селян, українська мова, переважно, так і не стала мовою міст. Виняток — міста Західної України. За моїми оцінками, кількість україномовного населення України не перевищує 40%. Відчуваєте різницю і загрозливість цієї тенденції?! Нас не повинен при цьому заспокоювати той факт, що рідною мовою українську вважає більшість населення України. Вважає, але не послуговується. Це край прірви, до якої лише один крок.

    Ця тенденція була очевидною ще в радянські часи, і ми мріяли про незалежну українську державу як головного оборонця нашої національної ідентичності, а відповідно — й української мови.

    Головною мінімальною функцією держави завжди є оборона. Під час російської агресії з’ясувалося, що армії, як такої, у нас нема. Замість неї є бюрократична структура, заповнена вищим офіцерським складом з незрозумілими повноваженнями, зайнята утилізацією військового майна, що залишилося у спадок від Радянського Союзу. Першими Україну боронили недержавні добровольчі формування.

    З’ясувалося, що митниці, як такої, у нас також нема. Замість неї, фактично, приватизовані структури, які за відповідний «відкат» без сплати економічно обґрунтованого мита запускають на територію України дешеву іноземну продукцію, яка в принципі робить неможливим власне виробництво аналогічних товарів. Саме добровольчі формування, замість митниці, змушені були перекривати кордон з Кримом, для економічної блокади півострова, відповідно до елементарної логіки російсько-української війни.

    З’ясувалося, що наша державна бюрократія не вміє і не бажає керувати конкретним виробничим процесом. Більшість українських промислових підприємств державної форми власності були цілеспрямовано збанкрутовані, а далі за мінімальними цінами їх передали в приватні руки часто тим, хто їх і довів до банкрутства. Основний подальший варіант — це примітивна утилізація майна, наприклад, у вигляді металобрухту. Найяскравішим свідченням цього процесу є зникнення найбільшого пароплавства в Радянському Союзі — Чорноморського. Особливістю суден було вміння плавати, і то дуже далеко. Ця обставина й вирішила їх долю. Якби в Одесі вміли плавати будинки, що належали державі, вони також дуже швидко причалили б до чужого берега.

    Все, що реально відбувається в світі, спочатку відбувається віртуально в головах людей. Свідомість людей легше контролювати, ніж їхнє майно. Але, отримавши контроль над свідомістю людей, можна легко перебрати на себе і їхнє майно. Все, що є «руській мір», є сферою імперіалістичних інтересів Московії. Так оголосила Держдума, так проголосив і президент Московії. А де територія «руського міра»? Там, де контроль над людського свідомістю з Москви переважає контроль над людською свідомістю із столиці нібито незалежної держави. Кордони «руського міра» — це кордони інформаційного простору, який контролює Московія. Велетенським є територіальний простір Московії, але значно більшим є її інформаційний простір.

    Інформаційна експансія завжди передує маршу танкових колон для фізичного захоплення бажаної території. Яким був інформаційний простір української держави напередодні Революції Гідності? Невеликим: декілька областей Західної та Центральної України. Якби не Революція Гідності, ми могли б знову на століття, а можливо, і назавжди, загубитися на задвірках Московії. Мовний кордон — це найважливіший кордон держави в інформаційній війні. Чи боронила наша держава цей кордон у попередні роки? Однозначно — ні. Чи підтримувала вона українське книгодрукарство, кіновиробництво, розвиток гуманітарних наук — основи національної культури, точних наук — цивілізаційного підмурку держави у світі, національного виробника — основи економічного процвітання держави і добробуту її населення? А чим взагалі займалася держава в Україні?

    Державний апарат за роки незалежності став більшим. Але в радянській системі держава контролювала все: рільництво, промисловість, торгівлю, військову безпеку, ідеологію, культуру, медицину, освіту. Тоталітарна держава контролювала тотально все. Що контролює сучасна українська держава? Нічого з того, що перераховано вище. Єдине дійство, у якому вона досягла досконалості, — це контроль прибутків представників малого і середнього бізнесу з метою їх привласнення, це дерибан бюджету, це колосальна корупція, яка є способом вилучення колосальних коштів з кишень простих громадян. А великий бізнес чиновницькій дрібноті не під силу. Він сам вміє її контролювати через старий, як світ, механізм. Підсумок: державний апарат за роки незалежності став більшим, відмовившись від більшості властивих раніше для нього функцій. Скажемо собі: «Ну і слава Богу». Але чому те, що робить значно менше, стало значно більшим?

    Сучасна держава перестала бути місцем служіння, а перетворилася на поле підприємницької діяльності людей, які часто не здатні створити власний законний бізнес, робити хоча б щось, що створює додану вартість, матеріальну чи духовну. Це часто сукупність людей, які здатні лише споживати додану вартість, створену іншими людьми, заважаючи їм ефективно працювати і принагідно принижуючи їх.

    Чи потрібна у такому разі нам держава взагалі? Така держава, яка лише послаблює націю, висмоктуючи її найкращі фізичні і духовні сили, — ні. Держава, про яку мріяли покоління українських революціонерів, яка захищає націю від зовнішнього ворога, створює сприятливі умови для всебічного розвитку підприємницької і творчої активності її громадянам, — так. Нам потрібна ефективна держава, а не ракова пухлина. Нам потрібен концентратор наших творчих зусиль, а не чорна діра, куди вони безслідно зникають.

    Захистити державну мову — це не тільки проголосити її державною. Це, перш за все, захистити її в нетрях безмежного державного механізму. Українська мова тут віддана на відкуп поодиноким ентузіастам, які, всупереч власним матеріальним і кар’єрним інтересам, запрова-джують її, наприклад, у навчальному процесі. Пам’ятаю, як у 1994 році, коли я прочитав першу в нашій академії лекцію українською мовою, мене відразу викликали в деканат: хтось із студентів встиг поскаржитися. Декан мені зауважив, що я порушую прийнятий у навчальному закладі мовний режим. На що, у відповідь, я спитав: чи не боїться він порушувати українські закони? Але чи багато знайшлося в академії моїх послідовників за всі наступні роки? Пальців двох рук цілком вистачить, щоб їх сьогодні порахувати в нашому інституті — колишній академії. Таких стало навіть значно менше, ніж у 1990-ті, оскільки у рази скоротилися колективи тих двох кафедр: вищої математики, яку я очолював, і соціальних наук, очолювану моїм однодумцем, що перейшли на викладання українською мовою. Не стало і мого товариша. Як на мене, йому не вибачили колишнє членство в комуністичній партії і зраду її ідеалів, зокрема у мовному питанні. Мене, через активну діяльність у Народному русі України, чіпати побоялися.

    Я вимагаю, щоб при вступі на державну службу кандидат складав іспит на всебічне володіння державною мовою, а можливо, і мовами певних національних менших. У контракті, який укладається регулярно з кожним викладачем вишу протягом всієї його профе-сійної кар’єри, серед декількох сторінок тексту має бути бодай одне речення-вимога того, що претендент на певну посаду має володіти державною мовою і використовувати її як робочу у своїй професійній діяльності. Порушення державними службовцями мовного режиму має бути підставою для їх подальшого непереобрання на відповідну посаду. Зараз на ринку праці надлишок тих, хто прагне працювати як у державних структурах, так і у вищій школі. Вибрати є з кого. Не хотілось би цього казати, але мовна невідповідність службовців, як правило, корелює з їх інтелектуальною невідповідністю. Чітка мовна політика щодо державної служби — це потужний удар по п’ятій колоні, яка затромбувала судини українського державного апарату на всіх рівнях. Це найпростіший спосіб позбутися на державній службі людей, які годинами готові сидіти біля вікна в радісному очікуванні появи на вулицях міста російських танків.

    Чому цього не було зроблено раніше? А чи була у нас до Революції Гідності повноцінна українська держава? Ворог не лише на наших кордонах, він уже на нашій святій землі. Час діяти. Ми створили армію, створимо й ефективний державний апарат. Інтелектуальний рівень провідників нашої держави і злагодженість їх дій як ніколи високі. «Якщо полководець розмовляє з солдатами ласкаво й шанобливо — він втратив своє військо» (Сунь-цзи: «Мистецтво війни»).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

Чому Голодомор став можливим? (Чорноморські новини - 2015 рік / № 95 (21667) субота 28 листопада 2015 року)

 https://chornomorka.com/archive/21667/a-6640.html

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 15

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 26

(Закінчення. Початок у номері за 26 листопада).

    Тепер моє бачення проблеми Голодомору. Головною його причиною була конкуренція двох етносів — українсько-русинського і московитського, що претендували на ту саму землю. Для українців-русинів це було природно, оскільки вони проживали на цій землі впродовж тисячоліть. Для московитів це також було природно, оскільки вони давно звикли відбирати в інших народів те, що їм дуже подобалося і до чого могли дотягнутися.

    Українсько-русинський етнос, генетично пов’язаний із землею від часів трипільської культури, мав одну з найвищих у Європі народжуваностей, що значно перевищувала народжуваність московитів на їхніх корінних землях. За збереження наявних темпів зростання населення українців-русинів ще у ХХ сторіччі мало в межах Радянського Союзу стати більше за московитів. Але ж їх тепер десь у два з половиною рази менше, ніж московитів! Це і є той результат Голодомору, що закладався у внутрішній політиці 1930-х у Радянському Союзі. Ось як це сформулював один з виконавців цього злочину, приналежний до середньої ланки державного апарату: «Наслідком теперішнього лиха в Україні буде ро-сійська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому, і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а отже й про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням».

    Другою причиною, що провокувала терор проти українців-русинів, була військова поразка українських визвольних змагань у 1918—1922 роках у висліді першої українсько-російської війни. Це була розплата за поразку тих українців, які вважали, що національно-визвольна війна — то не їхня справа і їм байдуже, яка влада надворі. Слабкого добивають якнайшвидше, щоб він уже ніколи не отямився.

    Третя причина — це виникнення у тридцяті роки безпрецедентної в історії людства тоталітарної держави, про неминучість постання якої попереджав ще один із знаменитих ідеологів анархізму Михайло Бакунін. Він стверджував таке. Марксова ідея диктатури пролетаріату нездійсненна, оскільки весь робітничий клас водночас бути диктатором не може. Диктатура пролетарі-ату поступово опиниться у руках керівної меншості, яка відстоюватиме не народні, а свої інтереси, захищатиме свій привілейований стан. Зі встановленням державної власності зміцниться економічний фундамент панування «червоної бюрократії».

    Саме це й відбувалося у 1930-х. Внутрішня боротьба новоствореної більшовицької еліти двадцятих років завершувалася. Тридцяті роки були роками внутрішньої консолідації еліти вже на основі московитського етносу. Конфіскація землі у селян була необхідна для зосередження всіх багатств країни, без винятку, в руках «червоної бюрократії». Індустріалізація була потрібна для тотальної мілітаризації країни на основі найновіших військових технологій. Мілітаризація країни була потрібна цій еліті для здійснення світової революції. Відповідно до новомови, термін «світова революція» означав те, що у часи Орди звучало, як дійти до останнього моря і підібрати під себе всі землі, що зустрінуться по дорозі.

    Четверта причина — неукраїнці, що ледве вміли читати і писати, керували Україною. Жорстокість і безпринципність добре корелюють з низьким рівнем освіти. Такі люди — ідеальні виконавці брудної роботи. Перша особа — це завжди генеральний або перший секретар ЦК КП(б)У.

    1921—1923 рр. — Мануїльський Дмитро Захарович, освіта — середня, українець. Ще триває ро-сійсько-українська війна, потрібен українець.

   1923—1925 рр. — Квірінг Еммануїл Йонович, освіта — п’ять класів. Розгортається процес українізації України, за яким потрібен нагляд, але не дуже обтяжливий для українців-русинів.

    1925—1928 рр. — Каганович Лазар Мойсейович, за офіційною довідкою члена ЦК — самоук (до школи не ходив), за іншими джерелами — освіта початкова, український єврей. Національний підйом в Україні почав непокоїти Сталіна, настав час його пригальмувати, потрібна була людина, особисто йому віддана.

    1928—1938 рр. — Косіор Стані-слав Вікентійович, освіта — три класи, поляк. Настав час ламати хребет українській нації. Ідеальна кандидатура з точки зору підбурювання українців проти поляків.

    1933—1937 рр. — Постишев Павло Петрович, до школи не ходив, московит. Другий секретар ЦК КП(б)У. Основна функція — контроль за першим секретарем і своєчасне інформування про все Сталіна.

    1938—1948 рр. — Хрущов Микита Сергійович, до школи не ходив, українець. Головна справа зроблена, попереду — велика війна і приєднання до імперії нових територій, заселених українцями-русинами, потрібно було дещо попустити віжки.

    П’ята причина голодомору — це сприятлива для Москви ситуація у зовнішньому світі. Світ про все знав, але на офіційному рівні робив ви-гляд, що нічого не відбувається. Єдиною державою, яка засудила Голодомор, була націонал-соціалістична Німеччина. Про нього в своїх промовах не раз говорили Адольф Гітлер та Йозеф Геббельс, що ви-кликало рішучі протести офіційної Москви. Так, у 1935 році на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини міністр освіти та пропаганди Йозеф Геббельс виголосив славнозвісну промову «Комунізм без маски». Прочитавши її (вона є в інтернеті), кожен може пересвідчитися, що вже тоді Німеччина визнавала страшний злочин більшовицького режиму проти українського народу. Адольф Гітлер наказав надавати державну під-тримку громадським організаціям, які збирали гроші для надання допомоги співвітчизникам, й особисто пожертвував 1000 марок до фонду допомоги німцям, що голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і до українців, котрі жили поряд з німцями.

    Єдиною церквою, що засудила Голодомор, була католицька церква.

    Українці за кордоном СРСР зверталися з протестами до Ліги націй, до урядів різних держав. 27 вересня 1933 року представник уряду УНР в еміграції Олександр Шульгин звернувся до 14-ї асамблеї Ліги націй з листом, у якому приверталася увага світової спільноти до голоду в Україні. 29 вересня 1933-го у Женеві відбулося таємне засідання Ліги націй за участі 14 держав. Президент чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте вони були зацікавлені у співпраці з СРСР і відкидали допомогу голодуючим українцям, зважаючи на те, що СРСР не є членом Ліги націй і, таким чином, голод — це внутрішня проблема СРСР. «За» висловилися лише три держави (націонал-соці-алістична Німеччина, фашистська Італія та Ірландія), «проти» — 11 країн, серед яких більшість провідних «демократичних» країн Європи. В тому ж році Сполучені Штати визнали Радянський Союз, а вже у наступному Московію прийняли до Ліги націй. Починалася Велика гра, і життя мільйонів українців-русинів у цій грі нічого не важили. Це черговий раз підтверджує історичний урок: не чекай справедливості від чужинців, а будь сильним і вмій постояти за себе.

    Шостою причиною можна вважати радянофільство значної частини західної інтелігенції. Це відомі літератори Б. Шоу, Р. Роллан, А. Барбюс та інші, які принципово не бажали помічати жодного ґанджу в омріяній ними «найвільнішій» країні світу.

    Але світ міняється. У 1985 році Конгрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Ще у 1982-у на конференції про Голокост і геноцид у Тель-Авіві він заявив: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті — нема проблем». «Ваші мертві вибрали мене» — так називається широко відома книга Джеймса Мейса. У 1993-у він переїхав зі Сполучених Штатів у Київ, де одружився, викладав у Києво-Могилянській академії, редагував газету «День». Помер 3 травня 2004 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі. Завдяки Джеймсу Мейсу та ще одному досліднику трагедії українського народу — Роберту Конквесту, автору широко відомої книги «Жнива скорботи», правда про Голодомор зазвучала на весь світ.

    Правда про Голодомор не могла би пробитися до світла без фантастичної активності нашої американської діаспори. Щира подяка їй від всіх щирих українців Великої України — матері всіх українців-русинів світу.

    У своїх дослідженнях Джеймс Мейс та Роберт Конквест доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Це — Австралія (2003, 2008), Андорра (2009), Аргентина (2007), Бразилія (2007), Ватикан (2001, 2003), Грузія (2005), Еквадор (2007), Естонія (1993), Іспанія (2007), Італія (2004, 2007), Канада (2003, 2008), Колумбія (2007), Латвія (2008), Литва (2005), Мексика (2008), Парагвай (2007), Перу (2007), Польща (2006), Словаччина (2007), США (2003, 2006, 2008), Угорщина (2003), Чехія (2007), Чилі (2007). На жаль, у цьому списку відсутня Німеччина. Ну що ж, націонал-соціалістична Німеччина повелася людяніше щодо України, ніж Німеччина демократична. Шкода! Нема там і Франції з Великою Британією, які і в 1933-у у Лізі націй виступили проти допомоги голодуючій Україні. Можливо, Велика гра все ще продовжується? Чи можна тоді розраховувати на щиру підтримку цих країн у нинішній російсько-українській війні?

    Всі українські президенти не оминули у своїй діяльності теми Голодомору, але лише один з них — Віктор Андрійович Ющенко — підняв цю трагедію до рівня засадничого принципу державної полі-тики України. Саме він не дозволив темі Голодомору тихенько і назавжди зникнути з пам’яті українсько-русинського народу разом з останніми його свідками.

    У листопаді 2003-го 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ої річниці Великого голоду 1932—1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. 23 жовтня 2008-го Європарламент визнав Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народові. 28 квітня 2010-го Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вшанування пам’яті загиблих у результаті голоду 1932—1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам’ять загиблих від голоду і засудивши жорстоку політику сталінського режиму.

    Геноцидом українського народу Голодомор визнають Католицька церква, Константинопольська православна церква, Українська православна церква (Київський патріархат), Українська православна церква (Московський патріархат), Українська греко-католицька церква та Українська автокефальна православна церква.

    2003 року Український парламент назвав, а 2006-го — офіційно ви-знав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УРСР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науково-демо-графічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також, за даними слідства, було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Окрім того, необхідно враховувати неполічену кількість загиблих від супутніх захворювань.

    Правда про Голодомор, його причини і наслідки, попри наші бажання чи небажання, стає засадничим принципом існування новітньої української держави. Він має всі ознаки геноциду проти українського народу і не обмежується 1932—1933 роками. Наступна хвиля геноциду проти українського народу була замаскована під втрати у часи Другої світової війни. НКВД під час відступу радянської армії підірвала греблю «Дніпрогесу», не попередивши завчасно про це місцеве населення. Від повені, що виникла внаслідок вибуху, загинуло близько 100 тисяч мирного населення. А чого варті слова «славного маршала наших перемог»: «Чим більше хохлів утопимо в Дніпрі, тим менше після війни доведеться переселяти до Сибіру»?! І таки втопили у Дніпрі близько мільйона українців, яких, непідготовлених, майже неозброєних, без плавзасобів і в цивільному одязі, погнали на штурм цієї ріки у 1943-у. А наказ про депортацію всіх українців, що проживали на окупованих німцями територіях, підписаний тим самим Жуковим та ще Берією в наступному році?! Ще одна хвиля була замаскована під неврожай 1946—1947 років. І знову, як і в 1933-у потяги з українським зерном прямували до Європи. Втім, геноцид тривав усі, без винятку, роки радянської (московитської) влади в Україні, часом приймаючи ледь помітні латентні форми, а часом набуваючи загрозливої сили дев’ятого валу.

    Великий Боже! Для чого Ти послав на мій народ такі нелюдські випробування? Скільки їх ще чекає попереду? А може, ми нарешті зберемо всі свої сили і в останній битві з віковічним злом знищимо його? Схоже, іншого шляху у нас нема.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України.

Чому Голодомор став можливим? (Чорноморські новини - 2015 рік / № 94 (21666) четвер 26 листопада 2015 року)

 https://chornomorka.com/archive/21666/a-6621.html

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 15

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 26

28 листопада — День пам’яті жертв голодоморів 

    «Гришо! Ти щось бачиш?» — «Ні». — «І я нічого не бачу». Такими словами мати звичайно починала розповідь про 1933-й.

    Матері тоді було шість років, а її братові — вісім. Тримаючись за руки, вони злазили з ліжка на долівку і попід стіною поволі виходили з хати. Сідали біля порога і певний час грілися вранішнім сонцем, аж поки набряки біля очей трохи спадали, і вони починали щось бачити.

    Батьки йшли на роботу ще до сходу сонця, і діти бачили їх лише пізно ввечері, коли вони, знесилені працею і голодом, брудні й непривітні, поверталися додому.

    Батько був головою колгоспу і ніс свою долю відповідальності за все, що коїлося у селі Мошняги на півночі Одеської області. Моєму батькові, що жив у тому ж селі, але на території іншого колгоспу, тоді було вже дванадцять років і в їхній великій родині ситуація була ще гіршою. Хоча його родина не була «заможною», на відміну від родини матері, вона вперто не бажала йти до колгоспу і попала під розкуркулення. У них забрали хату і все майно та готували до виселення у Сибір. Урятував їх щасливий випадок, але одну зиму їм довелося прожити попід чужими хатами.

    Я знав заборонену у радянські часи правду про Голодомор з обох боків. З боку тих, хто служив тій владі, і з боку тих, хто був її прямою жертвою. Ця правда, як з’ясувалося, коли обидві родини породичалися, практично не відрізнялася. Відданість діда по матері радянській владі не йшла занадто далеко. Він так і не вступив до більшовицької партії. А дід по батькові не сприймав її від самого початку. Повернувся він з Великої війни у 1920 році, де, за його словами, не воював ні за білих, ні за червоних. Спротив селян радянській владі був не лише пасивним, але і збройним. Наприклад, у мого діда по матері двічі стріляли.

    Тільки деталями відрізнялася правда про Голодомор, що я почув від своїх тестя і тещі, які народилися і виросли у самому — там навіть є відповідний пам’ятний знак — центрі України, у селах Липняжці та Новодобрянці. І там люди чинили спротив владі. Партійному активісту, якого влада прислала аж з Ленінграда для прискорення конфі-скації землі у селян, останні відрубали голову і поклали поряд з тілом під містком через Сухий Ташлик у центрі Липняжки. Про ті події нагадує лише одинокий обеліск на старому цвинтарі цього села, витесаний з погано обробленого червонуватого граніту, без знищеної часом традиційної зірки на верхівці та імені небіжчика. Навколо нього — поодинокі і колективні горбочки могил жертв Голодомору, на яких давно зотліли хрести і через які люди вже протоптали стежки. Так пам’ятник кату залишився єдиним нагадуванням про найбільшу трагедію цього села. Кількість встановлених жертв — 230 осіб.

    Вважаю, що в наш час стосовно тих подій не слід вживати слово «колективізація», яке, відповідно до новомови, створеної радянською владою, означало конфіскацію, а саме це останнє слово — «конфіскація». Коли слова втрачають свій сенс — люди втрачають свою свободу (Конфуцій). Думаю, правильно й навпаки: свобода повертається разом із втраченим сенсом слів.

    Спротив селян конфіскації у них землі — це тема, яку ще навіть і не починали серйозно розробляти наші дослідники. Вони традиційно схильні лише до сліз і християнської молитви за ворога, який, нібито, не відав, що творить. Відав. Але я хочу обговорити інший, також малодосліджений аспект Голодомору — «Чому він став можливим?».

    Розглянемо спочатку аргументи протилежної сторони. Головнокомандувачем першої лінії оброни є сам президент сусідньої держави, яка нещодавно урвала чималий шмат нашої землі. За його словами, жодного голоду в Радянському Союзі не було, а були певні продовольчі труднощі. З його подачі цю точку зору поділяє 90% громадян Московії. Але так у Московії було майже за будь-якого царя. Цю тезу не варто навіть коментувати.

    Другий рубіж оборони займає чимала команда ліберальної інтелі-генції Московії: голод, пов’язаний з неврожаєм, був, але від нього однаково страждали представники всіх етносів, що мешкали в Радянському Союзі. Слідом за ними цю точку зору поділяють 5% із тих 10%, що не підтримують першу. Тут уже потрібен коментар.

    Те, що не тільки по українцях-русинах ударив голод, — це точно. Якщо українців-русинів на Великій Україні-Русі загинуло близько 25%, то відсоток казахів, які загинули, був значно більшим — до 50. Там населення було переважно кочовим і харчувалося їжею тваринного походження, а отари свійських тварин було важко сховати. Здебільшого врятувалися ті, хто зумів у цей страшний час відкочувати на територію Китаю. З не меншою силою, ніж по українцях-русинах, голод ударив по кримських татарах і німцях у місцях їх компактного поселення, де вони мешкали мішано з українцями-русинами, зокрема у Поволжі.

    Поки Гітлер лише розмовляв про необхідність завоювання життєвого простору для німецької нації і бачив таку можливість лише у наступній великій війні, Сталін цей життєвий простір реально завойовував для московитського народу у мирний час. Жоден народ у списку жертв Голодомору не потрапив туди випадково. Там, де українсько-русинські села чергувалися з московитськими, вимирали лише наші села. Спустілі села Великої України-Русі заселялися московитами. Майбутня війна на Сході України-Руси, яка надовго буде нашою незагойною раною, була запрограмована у часи Голодомору. Саме тоді, через вимирання українсько-русинського етносу на цих землях, там з’явився потужний прошарок московитів. Саме вони у наші дні відстоюють інтереси своєї історичної батьківщини, спираючись на її всебічну підтримку. Війна на Сході — це, в першу чергу, міжетнічна війна, і вона триватиме. Можливо, варто дослухатися таких відомих особистостей, як Дмитро Корчинський. Можливо, слід евакуювати все населення з окупованих територій і прифронтової зони у внутрішні області України-Руси й остаточно вирішити протистояння з сепаратистами на Сході у військовий спосіб? Основа для етнічної переваги московитів у Криму над українцями-русинами і кримськими татарами також була закладена у роки най-більшого Голодомору. До речі, за всіма експертними оцінками і спогадами очевидців, зокрема моїх родичів, урожай 1932—1933 років скрізь був цілком нормальним. Отже, голод скрізь був штучним.

    Третій рубіж оборони щодо Голодомору очолюють уже інтелектуал-патріоти Московії. Це також десь 5% московитів. Їм раптом спало на думку, що захмарно високі інтереси Радянського Союзу — вважай Московії — вимагали таких екстраординарних заходів, як Голодомор, щоби конфіскованим зерном, фактично життями людей, сплатити вартість колосальних поставок обладнання і технологій із Сполучених Штатів Америки. Роки Голодомору збіглися з роками індустріалізації Радянського Союзу, а без індустріалізації СРСР не зміг би успішно протистояти Німеччині у майбутній війні і врятувати світ від фашизму. Це — якби чума запропонувала світу врятувати його від нежитю.

    Сільське господарство вимагає від селян важкої щоденної праці. Зрозуміло, що змучена голодом людина не здатна працювати так само продуктивно, як сита. Крім того, через високу смертність постійно скорочувалася кількість робочих рук, передусім — чоловічих. Виробництво сільськогосподарської продукції мало б за таких умов зменшуватися. Так, на початку конфіскації землі у 1930 році, за радянськими статистичними даними, експорт зерна СРСР складав 4,8 млн тонн. У 1931-у, коли колгоспів стало більше й у них почали забирати більшу частку вирощеного зерна, експорт сягнув 5,2 млн тонн. У 1932-у, коли в колгоспи за-гнали майже всіх селян і вилучили у них практично все зерно — початок голоду, — на експорт пішло лише 1,8 млн тонн. Опір конфіскації землі чинили лише поодинокі селяни, подібні до мого діда по батькові. У 1933-у, попри те, що виробництво зерна ще більше скоротилося через голод, який лютував уже на повну силу, експорт також склав 1,8 млн тонн. Саме у цьому році у селян забрали навіть посівне зерно і голод почав знищувати цілі села. У наступному 1934-у вже нікому було повноцінно працювати в полі, й на експорт відправили лише 0,8 млн тонн. Тож знищення українських, німецьких і кримськотатарських селян не тільки не допомогло індустрі-алізації, а прямо суперечило її ефективному проведенню. Висновок: у Голодомору точно була інша мета, ніж індустріалізація.

    Тепер про обсяги експорту зерна у найкращому з цієї точки зору 1930 році. Він був майже удвічі менший, ніж експорт Російської імперії напередодні Першої світової війни. Далася взнаки руйнівна щодо рільництва політика більшовицької влади. Він був і вкрай малим для потреб індустріалізації. За роки перших двох п’ятирічок у Радянському Союзі було зведено майже 9 тисяч великих і гігантських підприємств: «Уралмаш», «Дніпрогес», «Криворіжсталь», Харківський тракторний (насправді танковий) тощо. Всього зернового експорту не вистачило б навіть на будівництво одного такого гіганта. Зауважу, що незалежна Україна, позбувшись колгоспів, стабільно експортує щорічно — вперше у своїй історії — приблизно 30 млн тонн зерна. Це найкраща відповідь на питання: чи потрібна конфіскація землі і багатомільйонні людські жертви для збільшення її продуктивності.

    Джерело фінансування індустріалізації в Радянському Союзі — по-суті, підготовки його для майбутньої війни — це одна з найбільших таємниць історії ХХ сторіччя. Якби джерело фінансування походило з Радянського Союзу, то подібний масштаб замовлень мав би викликати нечуване економічне зростання всіх промислово розвинутих країн і, насамперед, Сполучених Штатів. Замість цього, із зростанням темпів індустріалізації, Західний світ котився у прірву економічного занепаду. Отже, джерело фінансування було десь у Західному світі. На мою думку, колосальні кошти Західного світу були вилучені з природного для них обігу і спрямовані на індустріалізацію Радянського Союзу. Це могло відбутися лише за рахунок різкого зменшення внутрішнього кредитування. Далі — криза неплатежів і зупинка більшості промислових підприємств. Я дотримуюся тієї точки зору, що ті тисячі підприємств, що з’являлися в Радянському Союзі, були просто демонтовані в охопленій кризою Америці, робітники викинуті на вулицю, а обладнання цілком вивезене до Радянського Союзу разом з інженерно-технічним персоналом, що змонтував його на новому місті.

    Чому міжнародний фінансовий синдикат вирішив вкласти кошти у світову революцію? Хто відповість на це запитання? Велика загадка історії і в тому, що міг Радянський Союз покласти на протилежну індустріалізації шальку політико-фінансових терезів? Такі безпрецедентні подарунки, як індустріалізація, не робляться за так.

    Цікаво, що ще одна країна у цей же час бурхливо модернізувалася. Ви вгадали: це — Німеччина. Тут схеми фінансування більш-менш відомі. Це, швидше за все, пов’язане з тим, що Німеччина Другу світову війну програла.

    Можливо, невипадково новий курс президента Сполучених Штатів Франкліна Рузвельта був спрямований, зокрема, і проти фінансового капіталу. Епоха монополістичного капіталу нібито добігла кінця. Закон Гласса—Стігана від 1935 року забороняв банкам займатися інвестиційною діяльністю. Зазначу, що індустріалізація Радянського Союзу була результатом саме такої інвестиційної діяльності провідних світових банків. Деякі занадто великі банки були поділені і позбавлені свого монопольного становища на ринку капіталу.

    Остання лінія оборони громадян Московії від відповідальності за геноцид українсько-русинського народу — це відвертий антисемітизм. «Во всем виноват Эпштейн! А также Крицман и другие», — писала, наприклад, московитська газета «Пенсионер и общество» (№ 11(90), 2007). Для мало тямущих пенсіонерів у газеті є примітка: «фамилии евреев выделены синим цветом». Або гасло, що його легко зустріти в інтернеті: «Всемирная сионистская организация ЗАГОЛОДОМОРИЛА Украину». З подібною точкою зору я зустрівся ще у 1990-ті. Важко сказати, на яку кількість громадян Московії та України-Руси розрахована ця лінія оборони. Зараз вона ніби резервна. Але з крахом перших трьох вона може стати основною.

    Я не є прибічником лівої ідеї. Швидше — навпаки. Жодна глобальна ідея не залишила такого кривавого сліду в історії людства, як ліва. Але, заради об’єктивності, звернуся до найяскравішого виразника цієї ідеї в Радянському Союзі й, одночасно, українського єврея Льва Троцького. Він був одним з ініціаторів українізації державного апарату Радянської України, відродження української культури, шкільництва. Він розумів, що для того, щоб в україномовному середовищі існували єврейські школи, найперше там мають існувати українські школи. Для того, щоб в Україні вільно розвивалася єврейська культура, обов’язково має розвиватися українська культура. Впродовж усього життя він не полишав українське питання. При цьому його погляди дедалі більше радикалізувалися. Незадовго до смерті Лев Троцький першим з відомих світових політичних лідерів проголосив таке: «Питання долі України постало на повний зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: Єдина вільна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна! Але ж незалежність об’єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР! — вигукнуть хором «друзі» Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми зі свого боку. Відділення України не означало би послаблення зв’язків із працюючими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу» («Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)», № 77-78, 1939 р.).

    Лев Троцький був не лише одним з ідеологів та організаторів більшовицької революції. Він був символом єврейства, яке масово прийшло в революцію і склало велику частину нової більшовицької господарчої, військової і політичної бюрократії. Боротьба Сталіна з Троцьким — це була боротьба двох складових нової більшовицької еліти між собою: московитської та єврейської. Відповідно до новомови, Сталін боровся не з євреями, а з Троцьким і троцькістами. Висилка Троцького з Радянського Союзу у 1929-у означала втрату євреями, яких називали троцькістами, всіх ключових посад у партії, уряді та армії. З цього моменту відповідальності за все, що відбувалося в країні, вони вже не несли. Це також означало закриття спочатку єврейських шкіл, а за ними — й українських скрізь, де вони тільки-но з’явилися. Це означало також закінчення українського національного відродження і початок українського Розстріляного відро-дження. Риску під троцькізмом підвели у 1937—1938 роках, коли більшість євреїв, що раніше прийшли у владу, фізично знищили. При цьому було знищено багато і неєвреїв, тож назовні це ніби й не виглядало як переслідування саме євреїв. Проте після цих подій євреїв у владі практично не залишилося, крім тих небагатьох, хто довів свою лояльність безкомпромісною боротьбою з троцькізмом.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України.