Майстри математичної освіти: Швець Валерій Тимофійович

http://vm.ontu.edu.ua/nasha-gordist/

Одеський національний технологічний університет

Кафедра фізико-математичних наук

                                       

                                       

                                                            Мені 22 (1971)

Швець Валерій Тимофійович, народився 6 травня 1949 року у місті Гулбене у Латвії.

У 1953 році родина повернулась в Україну у місто Балту Одеської області. У 1956 – 1966 роках 

навчався в Балтській середній школі № 2. У 1966 – 1971 роках навчався на фізичному 

факультеті Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Отримав спеціальність фізика, 

теоретична фізика.

У 1971 – 1973 роках працював викладачем фізики у Балтському педучилищі. У 1973 – 

1976 роках навчався в аспірантурі на кафедрі теоретичної фізики Одеського державного 

університету ім. І.І. Мечникова. У 1976 – 1978 роках працював молодшим науковим співробітником 

на кафедрі фізичної електроніки Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. У 

1978 – 1980 роках працював в лабораторії теоретичної фізики Інституту фізики при Одеському 

державному університеті ім. І.І. Мечникова старшим науковим співробітником.

У 1979 році захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю теоретична фізика у 

спеціалізованій раді Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.

З 1980 року до 1989 року працював доцентом на кафедрі прикладної математики та 

обчислювальної техніки Одеського технологічного інституту холодильної промисловості. У 

1989 – 1992 роках навчався в докторантурі Інституту теоретичної фізики АН України 

ім. М.М. Боголюбова у Львівському відділенні. У 1992 році захистив докторську дисертацію за 

спеціальністю теоретична фізика у спеціалізованій раді Львівського державного університету 

ім. І.Франка. З 1992 року знову доцент кафедри прикладної математики та обчислювальної 

техніки Одеського технологічного інституту холодильної промисловості. З 1994 року професор цієї 

ж кафедри.

У 1995 – 1997 роках працював деканом факультету Одеського технологічного інституту 

холодильної промисловості. З 1997 року по 2015 рік – завідувач кафедри вищої математики 

цього ж інституту, пізніше перейменовану у кафедру прикладної математики вже після 

приєднання Одеської державної академії холоду до Одеської національної академії харчових 

технологій.

У 2003 – 2005 роках паралельно з завідуванням кафедрою працював проректором з 

навчально-методичної роботи Одеської державного академії холоду. У 2002 – 2012 роках 

паралельно з іншими обов’язками виконував обов’язки вченого секретаря Одеської державної 

академії холоду.

З 2002 року – відмінник освіти України. У 2012 році нагороджений Пам’ятним знаком Петра 

Могили (відзнака МОН України). У 2014 став академіком Академії наук вищої школи України.

У теперішній час працює професором кафедри фізико-математичних наук Одеського 

національного технологічного університету. У 1989 – 2002 роках – член Народного руху 

України, а згодом Української народної партії. У 1993 – 2002 роках – член проводу обласної 

організації Народного руху України, а згодом Української народної партії. У 1994 – 1996 роках – 

голова Одеської обласної організації Народного руху України, а у 1996 – 2000 роках – заступник 

голови.

Сфера наукових інтересів – дослідження екстремального стану речовини: плазма, рідина, 

тверде тіло. Є автором 6 монографій, 11 навчальних посібників, 142 наукових статей, 56 тез 

конференцій, 200 публіцистичних статей, однієї книги публіцистики. Був науковим керівником 

багатьох наукових проектів з державним і недержавним фінансуванням.

Ольга Василівна я і Тимофій Петрович Швеці

Родовід моєї матері Ольги Василівни Мясковської по батькові.

            У селі Мошняги були три брати:

1.Мясковський Яків Олексійович- (1829 – 13.09.1907) відставний унтер-офіцер. Його дружина Катерина Петрівна(… - 26.11.1912).

2.Мясковський Федір  Олексійович (1847 - …). Його дружина Явдоха Захарівна (1851- …).

3.Мясковський Микола Олексійович (1855 - …). Його дружина Пелагея Євстафіївна (… - 3.09.1904).

            У Якова Олексійовича були такі діти:

1.Мясковський Андрій Якович (1851–13.09.1907). Його дружина Ксенія Іванівна (1852-..).

2.Мясковський Антоній Якович (10.07.1891 - …).

3.Мясковська Параска Яківна (… - 19.09.1896).

4.Мясковський Вукола Якович (16.02.1897 - …).

5.Мясковський Ілля Якович. Його дружина Степаніда Симеонівна .

            У Андрія Яковича були такі діти:

1.Мясковський Юхим Андрійович (1879 – 1933). Помер від голоду. Його дружина Варвара Корнилівна (1880 – 1962).

            У Юхима Андрійовича були такі діти:

1.Мясковський Василь Юхимович (12.04.1904 – 1983).

2.Мясковська Неоніла Юхимівна (1.11.1899).

3.Мясковський Микита Юхимович (1990 - …).

4.Мясковська Васа Юхимівна (21.08.1900 – 15.04.1908).

5.Мясковська Варвара Юхимівна (1901 - …).

6.Мясковський Мефодій Юхимович (20.06.1906 - …).

7.Мясковський Федір Юхимович (21.04.1903 – 28.05.1903).

8.Мясковська Лідія Юхимівна (9.04.1910 - …).

9.Мясковська Євдокія Юхимівна (15.02.1913 - …).

10.Мясковський Всеволод Юхимович.

            Дочкою Василя Юхимовича і була моя мати Мясковська Ольга Василівна

Василь Юхимович Мясковський

            Родовід моєї матері Ольги Василівни Мясковської по матері.

            У селі Мошняги у Кузенка Нестора Якимовича і дружини Ганни Олександрівни Лазарь були такі діти: (весілля 27.01.1891)

1.Кузенко Лука Нестерович. Його дружина Ганна Яківна.

2.Кузенко Дмитро Нестерович. Його дружина Параска Стратонівна.

3.Кузенко Афанасій Нестерович. Його дружина Агрипіна Пантелеймонівна.

4.Кузенко Леонтій Нестерович (… - 6.12.1896). Його дружина Ганна Олександрівна.

5.Кузенко Павло Нестерович. Його дружина Анастасія Лук’янівна.

            У Луки Нестеровича були такі діти:

1.Кузенко Килина Луківна (12.06.1905 – 1957).

2.Кузенко Наум Лукович (02.12.1897 - … ).

3.Кузенко Мартин Лукович (13.02.1900 - …).

4.Кузенко Аврам Лукович (22.101901 - …).

5.Кузенко Ганна Луківна (27.01.1904 - …).

6.Кузенко Григорій Лукович ( 14.11.1907 - …).

            Дочкою Килини Луківни і була моя мати.

Килина Луківна

            Родовід мого батька Швеця Тимофія Петровича

            У селі Мошняги у Швеця Федора були такі діти:

1.Швець Іван Федорович (1842 – 21.07.1900). Його дружина Варвара Мефодіївна Поросюк (1859 - …).

2.Швець Антоній Федорович (12.08.1903 - …).

3.Швець Януарій Федорович (24.04.1906 – 10.08.1906).

4.Швець Віктор Федорович. Його дружина Параска Іванівна.

5.Швець Федор Федорович. Його дружина Епістимія Петрівна.

            У родині Івана Федоровича були такі діти:

1.Швець Петро Іванович (1890 - 1958).

2.Швець Василь Іванович (1884 - …).

3.Швець Матрона Іванівна (1891 - …).

4.Швець Тихон Іванович (1892 - …).

5.Швець Софія Іванівна (1892 - …).

6.Швець Михайло Іванович (1894 - …).

7.Швець Єфросинія Іванівна (1897 - …).

8.Швець Килина Іванівна (1900 - …).

9.Швець Віктор Іванович  

Петро Іванович Швець

            Сином Швеця Петра Івановича і був мій Батько.

            Мати мого батька померла у 57 років у 1952 році, коли мені було лише три роки. Звали її Ликера Конівна 1896 року народження. Вона була з іншого села і її даних я не відшукав. Останні десять років свого життя вона хворіла на артеріальну гіпертензію, так я думаю, і померла від інсульту. Після повернення у 1945 році радянської влади у Мошнягах вона вже не могла виходити на виснажливу працю на колгоспне поле. Проте її погодились залишити у спокої лише тоді, коли бабуся Ликера заміть себе віддала до колгоспу 12 літню дочку, забравши її зі школи. Так у 12 років почалось доросле життя моєї тітки Наталі.

УКРАЇНА НЕ ПОЛЬЩА, але за формулою крові поляки – серед наших найближчих родичів (Інтернет-ресурс газети Галичина - 26.07.2020)

https://galychyna.if.ua/article/ukrayina-ne-polshha-ale-za-formuloyu-krovi-polyaki-sered-nashih-nayblizhchih-rodichiv/

Хто з українців відповідного віку ще пам’ятає радянське минуле, той, либонь, не забув і про те, скільки разів на догоду політичній доцільності компартійні бонзи називали братніми різні народи світу – в Африці, Азії чи Латинській Америці. Та в повсякденному житті ми називаємо братами людей, які належать до однієї родини. А родичі – це, інакше кажучи, особи однієї крові.

Тобто впродовж тисячоліть люди ставили на перше місце у міжлюдських стосунках належність до однієї крові. На цій основі існувала й династична передача влади у монархічних державах, і успадкування майна у родинах пересічних громадян. Власне, через те питання крові – головне в історії людства. Нагромаджуючи протягом життя матеріальні блага, кожна людина завжди намагається передати їх у спадщину своїм родичам, тобто найближчим по крові людям: приміром, батько і матір – синові або дочці, братові чи сестрі тощо.

Люди часто готові віддати життя за своїх кревних, за свій народ. Упродовж тисячоліть тривали династичні війни. Певною мірою, навіть найкривавіша війна всіх часів і народів – Друга світова – також мала чітко окреслену расову складову. Міфи про братерську кров часто є засадничими у формуванні імперської ідеології, що маємо на прикладі Російської імперії і міфу про триєдність російського народу, до якого нібито належать, окрім так званих великоросів, ще малороси, себто українці та білоруси.

Отже, формула крові народу, тобто набір її частот, найбільш характерних для його представників як носіїв різних груп крові, може слугувати маркером для дослідження спорідненості однієї спільноти з іншими. Звісно, це не єдине, що роз’єднує або об’єднує людей. Можна говорити про популярні нині гаплогрупи, про генотип загалом. Геном людини вже розшифровано і цілком можна порівнювати набір генів конкретних людей, щоби встановити більшу чи меншу їхню спорідненість. Але порівнювати народи за їхніми формулами крові – це наразі найпростіше дослідження. Далі можна безмежно поглиблювати рівень вивчення того, наскільки ті чи інші народи є «близькими» одні до одних, та це в жодному разі не заперечить висновків порівняння за формулою крові.

Як відомо, існує чотири групи крові. Знаємо також, що інформація про те, яка в людини група крові – скажімо, перша чи третя, – життєво важлива при її переливанні. Згодом сюди додали ще резус-фактор, який може бути «плюс» чи «мінус» і комбінується з усіма групами крові. Отже, завдяки цьому антигенові маємо, по суті, вже вісім таких груп.

Для кожного народу характерна своя, властива лише йому комбінація груп крові. Це як відбитки пальців рук окремих людей. Якщо ж цей «восьмивимірний простір» (за кількістю груп крові з їхніми резус-факторами) накласти на так звану Декартову систему координат разом із даними про склад населення різних країн, то кожній країні тут відповідатиме своя точка. А відстань між цими точками (як корінь квадратний із суми квадратів різниць відповідних координат) і визначатиме, наскільки різні народи близькі між собою за групами крові.

Отримані «відстані» між країнами за групами крові ми розбили на чотири інтервали: близькі родичі, не дуже далекі, далекі родичі і дуже далекі, а фактично вже й не родичі. Втім, до дуже далеких родичів можна зачислити і все живе на Землі, оскільки навіть у кактуса половина генома збігається з геномом людини…

Так-от, за результатами такого дослідження добре видно, що для України «кровна спорідненість» із багатьма іншими європейськими державами майже завжди в рази вища, ніж для Московії. Скажімо, ми вчетверо кровно ближчі до Сербії, ніж Росія. Серби для нас дуже близькі родичі, а для московитів, як не парадоксально з огляду на нинішнє ситуативно-політичне братання офіційного Белграда і Кремля, – дуже далекі, точніше, взагалі не родичі.

Щодо Сербії, то все зрозуміло, оскільки згідно з найпопулярнішою гіпотезою серби переселились на Балканський півострів саме з центральної України. Так само для українців близькими родичами по крові є поляки, угорці, румуни і греки. Для московитів же родичами зі щойно перелічених народів, і то далекими, є лише поляки. Мабуть, через те, що частину поляків зачисляють до східно-балтійської раси, так само як і частину московитів.

Цікаво, що й угорці є нашими близькими родичами за групами крові, хоча й аж ніяк не є «свояками» за мовою. Тобто, захопивши свого часу землі нинішньої Угорщини, плем’я угрів змогло накинути свою мову тодішньому населенню тієї території. Та водночас воно генетично розчинилося серед захопленого народу, кровно спорідненого з пращурами теперішніх українців.

Не дуже далекими родичами для України є і Австрія та Німеччина, тоді як для московитів їхні народи взагалі не є родичами. Певний феномен маємо в тому зв’язку щодо Франції. Населення і України, й Московії є дуже далеким за групами крові від загалу нинішніх французів. Можливо, цілком слушно один із відомих європейських політиків назвав теперішню Францію з огляду на склад її населення, звісно, першою африканською країною в Європі.

Родичами українців, хоч і далекими, є і жителі Ірану, що цілком логічно, оскільки українці є нащадками кімерійців, скіфів, сарматів і роксолан – народів «іранського походження». До речі, у середні віки саме роксолани й було однією з назв українців.

Лише до двох народів московити за групами крові ближчі, ніж українці, – до японців і корейців. Отже, ми не спостерігаємо близької спорідненості московитів з жодним європейським народом, зате бачимо їхню «кровну» наближеність до народів жовтої раси.

Втім, якщо умовно вилучити з населення Росії українців, які там живуть, і, за офіційними даними, становлять 15 відсотків її жителів, а із загалу громадян України забрати етнічних росіян, яких серед нас аж 19 відсотків, то українці стануть ще ближчими родичами до більшості європейських народів, а їхня «відстань» до згаданих азійських народів істотно збільшиться. Тоді як для московитів ці показники зміняться з точністю до навпаки.

До речі, якби з України вилучити московитів, то її населення стало би фактично моноетнічним. І тоді нашу державу можна б уже назвати цілковито українською. У цьому разі до розряду наших близьких родичів потрапила б і Швеція. Не дуже далеким родичем стала б і нинішня Німеччина. Й очевидно, що без багатомільйонної армії турків і арабів, які заполонили цю країну останніми десятиліттями, ми були б ще значно ближчими до німців.

Дивно, що й Фінляндія більше споріднена з українцями, ніж із московитами. Адже за чинною історичною парадигмою саме московити є нащадками угро-фінських племен… Можливо, сучасні фіни – це вже не фіни раннього середньовіччя, а такі, що мають доволі великий домішок шведської крові, яка споріднена з українською? А може, й московити не є цілковито нащадками угро-фінських племен, а мають і великий домішок суто азійської крові?

Не дуже далекими родичами для українців є болгари. Проте там проживає доволі значна турецька меншина, що безумовно маскує справжню близькість груп крові болгарів і українців. Навіть народ США також є нашим родичем, хоч і далеким. Але американці й близько не є родичами московитів.

Які ще висновки можна зробити з того дослідження? Не існує зв’язку між спорідненістю народів за групами крові і за мовою спілкування. Як уже згадував, близькі родичі – угорці й українці розмовляють цілковито різними мовами. Взагалі неродичі болгари і московити розмовляють фактично однією мовою, оскільки мова останніх штучна, створена на основі македонського діалекту староболгарської мови.

За групами крові українці є типовим європейським народом, і всі європейські народи, крім французів, є їхніми близькими родичами або не дуже далекими.

Московити ж не є європейським народом. Етнічні корені цього народу, найімовірніше, слід шукати в глибинах Азії. Українці і московити й близько не є одним народом, скільки б не волав про один народ президент сусідньої держави.

У Другій світовій українці воювали переважно проти своїх найближчих родичів по крові: австрійців, угорців, німців, словаків, болгарів на боці московитів, які взагалі не є нашими родичами. На 14 мільйонів зменшилось населення України за результатами цієї бійні. Чи це була наша війна? У чому полягав її сенс для нас? Чи варта вона була таких втрат?

А тепер кілька слів про таке. Сотні років між українськими націоналістами і московитськими шовіністами триває суперечка про те, чи є українці та московити одним народом. Точка зору останніх, що збігається з офіційною позицією їхньої держави, така: українці й московити – один народ, до того ж слов’янський. Українські ж націоналісти переконані, що слов’янами за мовою і по крові є лише українці, а московити – народ угро-фіно-тюркського походження, який нині розмовляє мовою, штучно створеною на основі церковнослов’янської.

Отже, ще раз підсумуємо, чи можна вважати українців і московитів братніми народами за формулою крові? Формально вони далекі родичі, якщо вести мову про населення. Але ступінь спорідненості швидко зменшується, якщо з України, як ми вже писали, виокремити 19 відсотків етнічних московитів. Ще дужче вона зменшується, якщо у РФ вилучити 15 відсотків українців. У такому разі Україна й Московія перестають бути навіть далекими родичами. І це попри чотириста років існування українців і московитів у межах однієї держави!

Але дивує, що під час цієї затяжної дискусії в українських націоналістів ніколи не виникало запитання, що, можливо, то українці й поляки – один народ? Не виникало з тієї простої причини, що століттями представників української інтелігенції виховували в антипольському дусі. А тим часом поляки як найбільший після українців слов’янський народ – серед наших найближчих родичів. Підстав вважати одним народом українців і поляків значно більше, ніж, скажімо, північних і південних корейців, розділених ще в середині XX ст. Доволі схожий і список близьких та не дуже далеких родичів поляків і українців.

Звісно, із безпрецедентно високої кревної спорідненості польського і українського народів ще не випливає необхідність творення ними спільної держави. В нинішніх умовах це не вигідно насамперед полякам. Бо Польща економічно розвивається найвищими темпами в ЄС, і її населення зростає, тоді як решта європейських країн вимирає. На мою думку, це відбувається тому, що Польща – єдина країна Європи, яку очолюють реальні націоналісти, а не витворені спецслужбами.

Україна ж чи не в усьому є протилежністю Польщі. Її економіка ледве животіє, її населення вимирає, її здебільшого очолюють люди, яким до української національної ідеї – як до неба. Так, ми з поляками, образно кажучи, однояйцеві близнюки, але про спільну державу – скажімо, Новітню Річ Посполиту або Балто-Чорноморський союз мова йтиме, очевидно, лише в тому разі, коли для більшості українців націоналістичне гасло «Армія. Мова. Віра» стане святим.

ЕТНІЧНА СКЛАДОВА РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ (Нація і держава - 12 березня 2015 р.)

 

https://www.facebook.com/profile/100063504579731/search/?q=Валерій%20Швець

Це ж як потрібно ненавидіти все українське, щоб за першої сприятливої можливості взятися за зброю і почати вбивати? Такий рівень ненависті в принципі неможливий всередині одного етносу. Якщо ж він є, то шукай ще один етнос, який претендує на ту саму землю. Але на Сході України його не потрібно шукати. Він відверто назвався своїм ім’ям – це, за означенням президента сусідньої держави, – «русскій мір» і його носії – «русскіє люді».

Чому війна почалась на Сході?

Тому що там мешкає найбільший відсоток росіян порівняно з іншими регіонами материкової України. Чому бойові дії охопили не всю Донецьку або Луганську області? Тому що на контрольованих українською владою територіях цих областей помітно переважає український етнос. Які території українська влада так і не змогла взяти під свій контроль? Там, де росіяни становлять до 50 відсотків населення. Чим характерні ці території? Вони характерні наявністю великих міст, зокрема Донецька і Луганська. Специфіка проживання російської етнічної меншини в Україні полягає в її зосередженні, в основному, у великих містах. Щоправда, після Голодомору 1932–1933 років в Україні з’явилося багато російських сіл на місці вимерлих українських, а після закінчення Другої світової війни російські села з’явилися і на місці німецьких, але у глобальному вимірі найбільше росіян живе саме у найбільших містах України. Ось деякі числа. За переписом 2001 року в Донецьку мешкало 46 відсотків українців і 48 відсотків росіян, тоді як у Донецькій області включно з Донецьком мешкало 57 відсотків українців і лише 38 відсотків росіян. За тим же переписом у Луганську мешкало 50 відсотків українців і 47 відсотків росіян, тоді як у Луганській області включно з Луганськом мешкало 58 відсотків і лише 39 відсотків росіян. Насправді ці дані вже є застарілими, і за 13 років після перепису вони значно змінились на користь українського етносу, якщо брати до уваги тенденцію всіх попередніх років існування незалежної України. Динаміка цього зростання настільки переконлива, що ще років десять і ці регіони раз і назавжди пройшли б точку неповернення, і у Росії просто не вистачило б критичної маси етнічних росіян, щоби спровокувати тут серйозний міжетнічний конфлікт. Так що час вибору початку війни на Сході України був зумовлений врахуванням цієї обставини також. Чому антиукраїнські сили систематично перетворюють села і невеликі міста у зону випаленої землі? Тому що ці села і невеликі міста переважно українські і їх їм не шкода. Чому обстріли великих міст, таких як Донецьк і Луганськ, ведуться лише в обмежених масштабах? Тому що відсоток росіян там надзвичайно великий. Самі ж обстріли потрібні для підтримки ворожих настроїв місцевого населення щодо української влади, оскільки обстріли списуються на українське військо. Як це нагадує війну з ОУН-УПА на Західній Україні! Там також підрозділи НКВС, що видавали себе за повстанців, нищили місцеве населення.

Можливо, краще було б не згадувати етнічні передумови війни на Сході? Це так не модно у сучасному світі говорити про нації, народи, етноси, про національну ідею. А слово націоналізм стало тепер майже лайливим. На це я відповім так: «Мода приходить і відходить, а нації, народи, етноси залишаються, якщо вміють боронити себе». А успішно боронити себе найкраще тоді, коли ти називаєш речі своїми іменами, коли ти знаєш, що відбувається, коли ти знаєш ліки, які допомагають. Якщо ж ти блукаєш манівцями та ще й у темряві, не сподівайся на перемогу, особливо, коли ворог застосовує проти тебе найпотужнішу зброю. Ця зброя називається російський націоналізм або російська національна ідея під умовною назвою «русскій мір», яка завжди полягала раніше і полягає тепер у необмеженій експансії на землі інших народів і знищенні або підбитті їх під себе. Проти такої зброї успішною може бути лише аналогічна зброя під назвою українська національна ідея, яка ніколи не передбачала раніше і не передбачає тепер експансію на землі інших народів і їх нищення або підбиття під себе.

Українська національна ідея, на мою думку, – це фізичне і духовне повернення в родину дійсно братніх по крові і по духу народів і достойне існування серед них як рівного серед рівних, без жодної руйнації власного національного організму. На мою думку, не слід боятися терміну «націоналізм». Націоналізм властивий кожному народу. Якщо його немає, то немає і самого народу, або він не має власної держави. Якщо порівнювати народ з людським організмом, то рівень націоналізму є відповідником рівню імунітету. Я взагалі б замінив термін «націоналізм» терміном «національний імунітет». Людина тоді хворіє на інфекційні і навіть онкологічні хвороби, коли рівень імунітету недостатній для знищення бактеріальної або вірусної інфекції, або клітин, що почали безконтрольний поділ. Що найперше роблять при лікуванні інфекційних хвороб? Намагаються підвищити імунітет людини. Чому ми так легко віддали Крим? Тому що наш національний імунітет був тоді ще у пригніченому стані. Чому ми все ще не втратили Донбас, а далі і всю Україну? Тому що наш національний імунітет почав швидко посилюватись і його вже достатньо, щоби підтримувати військову рівновагу з агресором. Чим загрожує нам послаблення національного імунітету? Тим, що інфекція, присутня у всіх великих містах України, може вийти з під контролю, як це сталось на Донбасі. Тим паче, що вона різко підсилюється з кожною хвилею біженців зі Сходу. Не всі вони виїжджають до України з любов’ю до неї, деякі відверто демонструють свою нелояльність. Що потрібно для того щоби порушити військову рівновагу з агресором на нашу користь? Зміцнювати і надалі свій національний імунітет, що неодмінно зміцнюватиме нашу армію.

При цьому слід пам’ятати, що супервисокий рівень імунітету людського організму також може бути для нього смертельно небезпечним. Це так звані аутоімунні захворювання. При них імунна система організму починає активно нищити цілком здорові клітини власного організму, вважаючи їх ворожими. Атаці піддаються цілі органи: серце, печінка, нирки, підшлункова залоза тощо. Починається руйнація цих органів з наступним трагічним фіналом. Історії добре відомий такий патологічний стан національного імунітету і у часи Першої світової війни, і у часи Другої, і етнічні чистки під час Балканської кризи, і події на Африканському континенті. Особливо жахливих форм це аутоімунне захворювання набуло в Радянському Союзі. Тут фізично винищувались великі прошарки, навіть класи, населення – інтелігенція, селянство. Комплексному нищенню піддавались цілі народи, найбільше: українці, казахи, кримські татари, німці, чеченці, інгуші, калмики тощо. Сьогодні Росія кожним своїм кроком намагається довести, що вона є достойним спадкоємцем Радянського Союзу саме в його «класичній» редакції. Застосовувати найпотужнішу зброю Другої світової війни – реактивну артилерію проти народу, який вона все ще лицемірно називає братським – це вже занадто. З чим ми маємо справу сьогодні? З паталогічним станом російського національного імунітету, який триває, як мінімум, з 1917 року. Причому перші його атаки почалися проти власної еліти – мозку нації.

Теперішні події в Україні, свідчать, що Україна, як незалежна держава, може відбутися лише у статусі національної держави, оскільки лише така держава здатна ефективно себе захищати, тільки за таку державу українці готові віддати власні життя. Намагання загравати з певною агресивною національною меншиною або її лідерами ніколи не буде сприйматись нею як прояв доброї волі, а лише як прояв слабкості. В сучасному цивілізованому світі вироблені цілком слушні правила співжиття поряд різних етносів і їх просто слід дотримуватись. Завдання номер один для нинішньої влади – це не втратити довіри саме українського народу, бо тоді її вже ніщо не врятує. У цьому зв’язку я пригадую долю Народного Руху України. Він завжди прагнув подобатись всьому народу України, втрачаючи при цьому свій бойовий запал, а врешті перестав подобатись навіть тим 10–15 відсотків українського народу, що за нього традиційно голосували.

Чи здатні етнічні відмінності українців і росіян пояснити запеклість нинішньої війни, що аж зашкалює? Наскількі ці відмінності великі? Чи є ми одним народом, як вважають навіть ті нечисленні росіяни, що нам симпатизують? Чи були ми одним народом, а потім розійшлися по своїх домівках, як вважав ще один «вождь світового пролетаріату» – Сталін? Яке справжнє минуле наших народів і яке їх майбутнє?

«Що далі ви спроможетеся

подивитися назад, – казав Черчіль, –

то далі ви побачите вперед»

Наскільки далеко ми можемо подивитись вглиб нашої, української історії? Ми мали блискучий старт, пов’язаний з найдавнішою землеробською культурою Європи, а можливо і світу, – культурою Трипілля-Кукутень. Її назва походить від назв двох населених пунктів –українського і румунського. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення у 1893–94 роках на вулиці Кирилівській, 55 у Києві. Розквіт цієї культури припадає на 5500–2750 роки до нової ери. Нагадаємо, що знамениті Шумерська і Єгипетські цивілізації виникли лише у четвертому тисячолітті до нової ери. Давній Шумер був колискою писемності. Йому ж приписували довгий час і винайдення колеса. Проте 1991 року в Румунії, у межах території трипільської цивілізації, було знайдено колесо, що на тисячу років давніше за шумерське. Поза зоною трипільської цивілізації, але в межах Лівобережної України було знайдено і найдавніший кістяк свійського коня, якому близько 6 тисяч років. Трипільці створили найбільші в Європі протоміста з населенням понад 15000 мешканців. Є думка, що їм належить і винахід бронзи. На територію України ця цивілізація прийшла з території Румунії. Половина її площі поширення припадає на Румунію разом із Молдовою, половина – на Україну. Чи є ми генетичними нащадками трипільських племен, чи лише духовними? Приблизно кожний другий українець є носієм специфічного генного маркера, присутнього в у-хромосомах чоловіків, що відповідає гаплогрупі І. Цю гаплогрупу сучасна наука пов’язує якраз із трипільськими племенами, так само, як майже відсутню серед українців, гаплогрупу R1b з кельтськими племенами, а присутню майже у кожного другого українця гаплогрупу R1a – з арійськими племенами. А як румуни? У них цей специфічний маркер І присутній ще у більшого відсотка чоловічого населення. У ро­сіян, з очевидної причини, ця гаплогрупа відсутня, а у білорусів і поляків є, хоча і дещо рідше, ніж у українців. То де наші справжні брати по крові?

А що ж росіяни? Коли вони з’явились на історичній арені? Лише в часи виникнення нашої знаменитої держави – Русі. Землеробство на корінних московитських землях з’явилось лише як вислід колонізації їх земель Руссю. Почну словами українського класика: «Кільканадцять урало-алтайських номадських (кочівних) племен без культури і держави підбили київські, а пізніше новгородські культуртрегери в Х–ХІІ ст. і християнізували, нав’язавши їм богослужбову мову Київа, кріпацтво для ліпшого економічного визиску і назву, що вказувала на приналежність до Київа-Русі «русскіє»» (Юрій Липа: «Призначення України)». Заявили вони про себе, як певна окремішна від русинів сила у цілком характерний і досі для них спосіб. 8–12 березня 1169 року під проводом Володимиро-Суздальського князя Андрія Боголюбського – ім’я то яке у їх майбутнього святого – вперше, але не в останнє захопивши і зруйнувавши Київ. Це – дата початку власне московитської історії.

Юрій Липа, як національно свідома українська людина – особа зацікавлена. Давайте візьмемо одну з найяскравіших постатей дев’ятнадцятого сторіччя – Карла Маркса – людину, у якої саме в Росії, а згодом у Радянському Союзі, виявилось найбільше прихильників і послідовників. «Росія, що не має жодного стосунку до Русі і отримавши, точніше – вкравши свою нинішню назву в кращому разі у XVIII сторіччі, тим не менш – нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на вісімсот років раніше. Однак московська історія – це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфальшована» (Карл Маркс: «Спростування дипломатичної історії XIII сторіччя»).

А що говорить генетика?

А генетику в Радянському Союзі часів Сталіна невипадково заборонили. У післясталінські часи цю дражливу тему також намагались і намагаються не чіпати. Генетика, насправді – наука точна, а точна наука дає точну відповідь. У даному разі точна відповідь небезпечна. Хоча, насправді, точну відповідь знали ще за десятки років до появи генетики.

У 1850 році міністр внутрішніх справ Російської імперії граф Л.Перовський доручив відомому археологу О.Уварову провести археологічні дослідження «…в Суздалі та біля Суздаля, на місцевості, ніколи не дослідженій…». Місце досліджень було вибране не випадково – це, фактично, етнічний центр народу, який увійшов в історію як русскій, пізніше московський, пізніше і до теперішнього часу знову як русскій. Дослідження були проведені в 1851–1854 роках в повітах: Суздальському, Юріївському, Переяславському і Ростовському. Усього було досліджено 163 місцевості і розкопано 7729 курганів – число, вражаюче навіть для теперішнього часу. Розкопані кургани припадали на часовий проміжок з VII-VIII і до XVI сторіч. Ви­явилось, що всі поховання належали народу Мері. Паралельно з ним у сусідніх містах і селах працювали учні О.Уварова. Разом вони склали детальну карту земель, заселених народом Мері. Цю карту можна побачити в книжці Володимира Білінського: «Москва ординська». Наведу лише назви міст, відомих і дотепер: Кострома, Ярославль, Владимир, Ростов, Тверь, Торжок, Клин, Коломна, Кашира, Рязань, нарешті, Москва. Південніше мерянської землі лежать землі споріднених з нею племен Мещери, Муроми і Мордви. Східніше – Марі, північніше – Весі Белозерської. Північно-західніше – Весі Єгонської. А де ж слов’яни? Єдиних, кого можна було б зарахувати до слов’ян у Східній Європі – українців і білорусів або мешканців Новгорода, там не знайшли. Зауважу, що слов’янський ген і досі не знайдений, мабуть, з тої причини, що його в природі не існує. Кельтський генетичний маркер є, Трипільський є, Арійський є. Є ще багато інших, крім власне слов’янського. Останній термін видається тепер цілком політичним і є на службі у найнебезпечнішої імперії сучасного світу.

Висновок: Українці і росіяни генетично не належать навіть до однієї раси. У сторіччя авто, потягів і літаків десь щось трохи змінилось, але не радикально. Українсько-російський кордон – був і залишається кордоном між Азією і Європою. Російсько-українська війна – це не просто етнічний конфлікт – це конфлікт між расами. Особ­ливо показовою є участь у ньому калмиків, бурятів і інших народів, азійське походження яких не викликає жодних сумнівів. Цей конфлікт почався не в цьому сторіччі, не в цьому сторіччі він завершиться. Сподівання, що ми ось-ось про щось там домовимось і все буде тихо і мирно, марні. Тільки постійна рівновага сил, а ще краще перевага нашої сили, можуть гарантувати тривале перемир’я. Подивіться, як безжально Москва кидає представників практично всіх підбитих нею народів під кулі український воїнів. Не дай Бог нам знову стати гарматним м’ясом у нескінченних російських війнах за маніакальну ідею підкорення світу, відповідно до заповіту Чингіз-Хана, уламок імперії якого просто впав до рук племені Меря.

І давайте позбудемося ще однієї ілюзії. «Стрічаємо в таборовій пресі (еміграції) й розмови про «російський народ», про те, що треба ж відрізняти поганий режим, який «гнобить так само росіян, як і нас», від російського народу, який є зовсім неповинний в цім пеклі, що запровадив в Україні царат чи більшовизм. І цю стару, переграну катеринку (платівку) награють нам знову і знову, так, ніби останніх тридцять літ минуло без сліду. Так, ніби можна знайти хоч одного-однісінького москаля, який би визнавав не те що право України на самостійне, незалежне від Московщини, життя, а який би взагалі визнавав українців як націю! Так, ніби можна було знайти якогось москаля, пана, священика, робітника чи селянина, який би не уважав всіх отих «хохлів», «персіяшків», «чухну» чи інших «інородців» за нижчу расу, над якою сама доля призначила «старшому» московському «братові» панувати і їх за чуба тримати! Так, ніби то якийсь режим, а не московські Ваньки вогнем і мечем вздовж і впоперек переходили Україну в 1917-21 роках, плюндруючи її майно, мордуючи її населення! Байка про недобрий московський режим і чеснотливого московського Ваньку знов вдовбується в хохлацькі черепи, щоб не здогадався хохол, що йдеться не про режим, а про імперіалістичний народ московський, з яким Україна мусить – коли не хоче загинути, зробити свій історичний обрахунок» (Дмитро Донцов: «Московська політграмота під маскою націоналізму», грудень 1948 року).

А як бути з росіянами, що на нашому боці в цій війні? Якщо вони це роблять свідомо, то це розумні люди, які краще розуміють вигоди свого народу, ніж його нинішні провідники. Вони розуміють, що їх народ небезпечно помиляється. Чи надалі вони долучаться до української політичної нації, чи стануть провідниками власної – кожний варіант гарний. Сам факт існування таких росіян дає надію на можливе одужання російського народу від імперського марева і його щасливу долю в об’єднаному і справедливому світі.

Валерій ШВЕЦЬ,

професор

м. Одеса

кції: