Чи потрібна Україні атомна бомба? (Інформаційно-аналітична г Контраст)

 

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Грудень 18,2017    Схожі новини » Радянська армія незалежної України Віталій ШВЕЦЬ, Одеса додано на May 02,2015 » Торгівля чи війна Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Apr 03,2017 » Четверта російсько-українська війна Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Jun 18,2014 » Фінансовий лохотрон Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Aug 22,2016 » Морок над Росією Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Mar 24,2014 http://www.kontrast.org.ua/news/2722.html   Держава, яка не володіє ядерною зброєю, коли інші володіють цією зброєю, не володіє власною долею. Шарль де Голль. Україна територіально затиснута між потужною економічно, але не надто сильною політично Європою і слабкою економічно, але вкрай агресивною Московією. Агресивність нашого північного сусіда цілком компенсує його економічну слабкість і робить його вкрай небезпечним для всього цивілізованого світу. Слабкість же України не вичерпується лише її економічною неміччю. Останнє є підґрунтям того, що Україна на сьогодні, як на мене, є предметом торгу між Московією і Західним світом. З одного боку, Захід із задоволенням повернув би Україну в лоно Московської імперії, як він це зробив після Першої світової війни. Він, демократичний і ліберальний, не звернув жодної уваги на геноцид українського народу між двома світовими війнами. Він навіть не ставив на порядок денний долю України ані перед Другою світовою війною, ані під час цієї війни, ані після неї. Нарешті, напередодні проголошення української незалежності в 1991 році він – цей колективний Захід в особі американського президента під час його відвідин Києва вмовляв Верховну Раду України залишатись у складі Московії. Слід сказати, що не потрібно уявляти колективний Захід як моноліт у всі часи. Німеччина й Австрія підтримали нашу незалежність у 1918 році всією міццю своїх збройних сил. Зауважу, що Німеччина програла Першу світову війну, не отримавши жодної військової поразки на заключному етапі війни. І якби не короткий успішний восьмимісячний досвід нашого державного будівництва в рамках Гетьманської України, підтриманого німцями і австрійцями, можливо б питання про українську незалежність у майбутньому просто не постало. Націонал-соціалістична Німеччина виявилась єдиною країною світу, що офіційно і відкрито намагалась донести цьому ліберально-демократичному світу правду про голодомор в Україні. Німеччина виявилась і єдиною державою світу, що піднімала українське питання в глобальному контексті перед Другою світовою війною і під час цієї війни. На жаль, єдиного стратегічного підходу так і не було озвучено, що не дозволило Німеччині цілком спертися на український народ у війні з більшовицькою Московією. А що нинішня Німеччина? Німеччина, для якої доля України була важливим чинником її зовнішньої політики, закінчилась 8 травня 1945 року. Постала нова Німеччина, яка нині цілком не може вирішувати і власну долю. Німеччина зробила все від неї залежне, щоб стати інтегральною частиною єдиної західноєвропейської цивілізації, і вона нею стала. Тепер Захід, хоча і далеко не є монолітом, але досяг найбільшої за всю історію консолідації у більшості економічних і політичних  питань. Що ж примушує Захід не відвертатись від України тепер, коли вже четвертий рік йде російсько-українська війна, яка чомусь називається антитерористичною операцією (АТО)? Я думаю, страх, що Московія не обмежиться Україною. Але і справжнього протистояння з Московією Захід намагається уникнути. Захід тягне час під гаслом: «Ні миру, ні війни». А раптом з Путіним щось станеться і з його наступником можна буде все почати з чистого листа. Тоді і про Україну можна буде якось домовитись за згодою сторін. А поки, жодних конкретних обіцянок Україні щодо членства в НАТО і ЄС, щоб не ускладнити майбутніх перемовин з Московією. Моє припущення: наші очільники на жодний рішучий крок без узгодження з західними партнерами не наважуються, і загальний формат всього, що відбувається нині – це наслідок їх настійливих рекомендацій. Верховна Рада в 1991 році не послухалась американського президента і проголосила незалежність України. Наші очільники сьогодні на подібні доленосні кроки не здатні. Тому АТО, а не війна. Тому не розірвані дипломатичні стосунки. Тому не націоналізована власність країни агресора на нашій землі. Тому не введений з ним візовий режим. Тому Мінський процес, що не має навіть зовнішніх ознак контактів між двома державами. Замість цього неофіційні, на громадських засадах, представники офіційної України (дехто з них має стійкий імідж українофоба і москвофіла) про щось домовляються з офіційними представниками неофіційної Лугандонії, де українофобія і москвофільство є єдино можливою позицією для виживання. А щодо стосунків Путіна і Московії, то Путін – це й є Московія, а Московія – це й є Путін. Саме в цьому секрет такого його довгого перебування у владі. Цей термін можна порівнювати лише з терміном перебування у владі Сталіна. Ці дві політичні фігури однозначно показують, якою хочуть бачити владу московити. Не має значення, хто буде після Путіна. Якщо він захоче довго затриматись у владі, то муситиме бути Сталіним або Путіним з невеликими поправками на те, який час надворі. Отже, наше становище можна оцінити як безрадісне, якщо цілком покладатися лише на зовнішні чинники. Надія з’явиться лише тоді, коли ми повіримо у власний народ і власні можливості. «Як визвольна, так і оборонна самостійність України в основі своїй має спиратись на власні українські сили, на власну боротьбу, на постійну готовність до самооборони» (Степан Бандера). З приводу справедливості завжди можна вести нескінченну дискусію з непевним результатом. Перевага сили не вимагає дискусій – вона очевидна. Чи є у нас можливість бути сильними? Так, є. Тут я торкнусь лише одного аспекту нашої можливої сили – ядерної зброї. Один з очільників нашої молодої держави у 1917 році Володимир Вінніченко, далекий від ідеалів українського націоналізму і налаштований лише на реалізацію своїх політичних амбіцій, заявив, що революційна Росія ніколи не нападе на революційну Україну. Це гасло йому дозволило провести демобілізацію величезної кількості українізованих військових частин колишньої імперської армії. У висліді молода держава залишилася без армії, і за кілька місяців російсько-більшовицькі війська захопили Київ, влаштувавши там криваву різанину киян, запідозрених у симпатіях до ідеї незалежності України. Роззброєння під пацифістськими гаслами, уповання на світові цінності всупереч національним інтересам завжди закінчується національною трагедією. Чи думали ініціатори ядерного роззброєння України про можливі довготермінові наслідки такого кроку? Думаю, ні. Політичний обрій більшості політиків ніколи не перевищує кількох років. Три фундаментальні принципи без'ядерності («не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї») були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 року. З огляду на стриману реакцію Заходу щодо постання нашої держави, такий дипломатичний прийом на початковому етапі становлення держави, можливо, і був доцільним. Не забуваймо також, що та Верховна Рада була переважно комуністичною і належно вихованою, тобто несла в собі весь набір стереотипів радянських часів про старшого брата, братні народи, дружбу між народами тощо. Правда, попри своє критичне ставлення до комуністичної ідеї, як такої, мушу зазначити, що рівень освіченості і порядності тої Верховної Ради був високим. Серед тодішніх членів нашого парламенту було багато відомих науковців, письменників, інших представників творчої інтелігенції, лідерів національно визвольного руху. Навіть комуністичні партійні функціонери, що також у великій кількості були там, пройшли довгий час професійного зростання, що унеможливлювало появу серед них випадкових, малоосвічених, професійно неспроможних людей. Але націоналістами більшість з цих людей не були. Класиків українського націоналізму не читали. Досвід багатосотрічної національно визвольної боротьби українського народу не став їх духовним надбанням. Я думаю, що в той момент ніхто з них навіть не здогадувався про існування пророчих слів одного з найвизначніших ідеологів українського націоналізму Юрія Липи: «Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а коли зруйнуємо Москву як столицю імперії». Справжній ворог, на якого вказав Юрій Липа, – це такий, що не згоден з самим фактом існування нашої країни. Положення України на Сході Європи в цьому сенсі нагадує положення Ізраїлю на Близькому Сході. Ізраїль вирішує свої проблеми комплексно, але на першому плані у нього завжди посилення своєї військової моці попри те, що думає про нього навколишній світ. Він діяв прямо протилежно тому, як діяла Україна. За кілька років по виникненню Ізраїлю, ним вже була розроблена національна програма зі створення власної ядерної зброї. Не маючи власних покладів урану, не маючи власних атомних електростанцій (їх немає і по сьогодні), реактори яких можна використовувати для напрацювання плутонію, маючи надзвичайно обмежену територію для безпечної реалізації атомних досліджень – ядерні реактори потрібні за будь-яких умов, Ізраїль атомну бомбу таки створив. Як вважають фахівці, нині він має не менше сотні ядерних боєголовок. Тисячу років жити поряд з євреями і нічому корисному у них не навчитись. Сумно! Україна в момент проголошення своєї незалежності була третьою ядерною потугою світу. Вона мала 176 міжконтинентальних балістичних ракет. З них 130 рідкопаливних СС-19 (по шість боєголовок кожна) та 46 твердопаливних СС-24 (по десять боєголовок кожна). Від 30 до 43 стратегічних бомбардувальника Ту-95МС та Ту-160. Від 1514 до 2156 ядерних боєзарядів стратегічної зброї та від 2800 до 4200 тактичних ядерних боєзарядів. Зауважимо, що з 20 ракетних комплексів, що були на озброєнні колишнього СРСР — 13 були розроблені у Дніпропетровських КБ «Південне» та ВО «Південмаш». Утримувати і обслуговувати таку потужну зброю на той момент було складно. Але цілком достатньо було і одного відсотка цього арсеналу, щоб приборкати агресивність нашого споконвічного ворога. До речі, повної одностайності серед вищого керівництва держави не було і тоді. Так, прем'єр-міністр України Леонід Кучма в промові, виголошеній у Верховній Раді 1993 року, відстоював збереження в Україні найефективнішої і найпотужнішої складової українського ядерного потенціалу – 46 твердопаливних МБР СС-24 (460 ядерних боєголовок), які могли зберігатися дуже довго при мінімальному обслуговуванні. Проте легковажність українців взяла гору і 16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. В обмін на це найбільші ядерні держави світу гарантували Україні безпеку. Так відбувся обмін потужної зброї, яка могла реально захистити країну, на слова, які згодом виявились не більше, ніж коливаннями повітря. 2 червня 1996 Україна офіційно втратила ядерний статус. Цього не можна було робити, навіть віддавши всю ядерну зброю зацікавленим сторонам. Потрібно було залишити за собою право на відновлення, в разі потреби, свого ядерного арсеналу. Натомість ми виявили незрозумілу світу і не оцінену ним шляхетність. Швидше за все, відмова України від ядерної зброї так і залишиться єдиною акцією подібного типу в історії людства, свідоцтвом тупості і злочинного нехтування засадничими інтересами української нації. Проте в Україні залишився базовий елемент ядерної зброї – 15 діючих атомних реакторів. Ще однією важливою передумовою є багаті поклади урану в Україні, найбагатші в Європі. За ресурсами і підтвердженими сумарними запасами урану Україна входить до першої десятки країн світу. Державним балансом запасів корисних копалин України враховується 17 родовищ із сумарними запасами достатніми, щоб забезпечити потреби діючих АЕС України на наступних 100 років. Це за умови, що для виробництва електричної енергії в Україні використовуватиметься лише уран-235, якого в природному урані 0.7%. Решту природного урану становить його ізотоп уран-238. Тільки запаси Новокостянтинівського  родовища у 100 000 тон урану оцінюють як найбільші в Європі і п'яті у світі. Якщо оволодіти технологіями використання урану-238, то ресурс вже розвіданих покладів урану збільшиться більше, ніж у 100 разів і перевищуватиме 10000 років. Проте керівництво Радянського Союзу у свій час мудро подбало про те, щоб в Україні був відсутній замкнений паливний цикл. Щоб добута в Україні уранова руда надходила до Росії, а там з неї виготовлялись тепловидільні збірки (ТВЗ) для українських атомних реакторів. Після відпрацювання протягом 4-5 років ці збірки знову повертались у Росію для подальшого зберігання. У кожний реактор в Україні завантажується приблизно 66 тон урану, який входить до складу ТВЗ, збагаченого ізотопом урану-235 до рівня у 3-4 %. Такий рівень збагачення не є високим. Заряд уранової ядерної бомби має містити 90% урану-235. Отже важливим завданням для ядерної галузі в Україні є створення потужностей для збагачення урану в промислових масштабах і як проміжний результат створення ТВЗ власного виробництва. Це цілком цивільний проект, проте без нього неможливий подальший прогрес у розробці власної ядерної зброї. Наступним завданням є створення власних сучасних сховищ для зберігання радіоактивних відходів і, в першу чергу, відпрацьованих ТВЗ, оскільки в останніх міститься напрацьований під час використання в реакторах ТВЗ плутоній-239, що вже становить цілком конкретний інтерес для створення плутонієвої ядерної бомби, та більша частина початкового вмісту урану-238. Частина урану-238 при опроміненні нейтронами, що виникають при роботі реактора, перетворюється у плутоній-239. Останній у висліді опромінення нейтронами веде себе подібно до урану-235. Цей процес дає до 30%  додаткового тепловиділення працюючого реактора. Ізотоп урану-238 є ядерним паливом майбутнього. І як тільки почнеться широке промислове використання атомних реакторів на швидких нейтронах, саме він стане їх основним паливним елементом. Тому використані ТВЗ вкрай недоцільно назавжди вивозити за межі країни. Сучасні ядерні реактори є переважно реакторами на теплових нейтронах і здатні використовувати як паливо лише уран 235. Наскільки атомні електростанції є важливими на шляху до створення власної ядерної бомби, видно з подій навколо Ірану. Свою ядерну програму Іран почав у 1975 році з будівництва Першої на Близькому Сході ядерної електростанції поблизу міста Бушер. Захід активно включився в протидію цьому будівництву, зокрема, використовуючи механізм економічних санкцій. Через це перший енергоблок цієї станції був введений в експлуатацію лише у 2011 році. Важливим завданням для нашої мирної ядерної промисловості є створення власних реакторів на швидких нейтронах. Їх у світі є вже доволі багато. Так, у Сполучених штатах на сьогодні діють приблизно 130 підводних човнів і 10 надводних кораблів з атомними енергетичними установками. У більшості випадків це – ядерні реактори на швидких нейтронах. Такі реактори мають менші розміри через відсутність графітових уповільнювачів нейтронів, вищий коефіцієнт корисної дії через високу температуру теплоносіїв, приблизно вдвічі більшу, ніж у реакторах на теплових нейтронах. Нарешті, вони значно безпечніші за реактори на теплових нейтронах, оскільки теплоносієм у них є рідкі метали, що знаходяться під значно меншим тиском, ніж вода в реакторах на теплових нейтронах, і вони не википають, як це сталося з водою в реакторі під час трагедії в Чорнобилі. Щоправда, є і істотна вада. На сьогодні вони значно дорожчі за реактори на теплових нейтронах. Ця ситуація збережеться ще деякий час, поки суттєво не вичерпаються природні запаси  урану-235. Фактично єдиною країною, де приступили до масштабного використання реакторів на швидких нейтронах для виробництва електричної енергії, є Московія. Насправді ідеальною схемою використання природного урану для потреб України є створення замкненого паливного циклу. Схема його така. Реактори на швидких нейтронах, що працюють у режимі розмноження плутонієвого ядерного палива, споживають паливо у вигляді суміші плутонію-239, який власне і є паливом, та урану-238, що паливом не є, але під дією нейтронів, що виділяються в реакторі під час роботи, може перетворюватись у плутоній-239. За певних умов нового плутонію може утворюватися більше за кількість плутонію, що закладається в реактор від початку. У висліді роботи такого реактора ми отримуємо і електричну енергію, і нове паливо у вигляді плутонію в більшій кількості, ніж використали. Отриманий новий плутоній з економічних і технологічних міркувань краще використовувати як ядерне паливо в реакторах на теплових нейтронах. Радіохімічний завод зі збагачення урану, плутонію, розділенню ізотопів тощо є третім елементом цього технологічного ланцюга. Такою дрібницею, як ядерна зброя, у цьому технологічному конгломераті міг би займатись невеликий підсобний цех. Чорнобильська трагедія, крім колосального негатива, підготувала для розміщення цього технологічного комплексу ідеальну незаселену площадку радіусом у тридцять кілометрів. Існує серйозне припущення, що Сполучені штати, до речі, цілком слушно, стримують розвиток у світі ядерної енергетики, базованої на швидких нейтронах, через те, що від неї навіть не крок і не пів кроку, а щонайбільше чверть кроку до ядерної бомби. Проте не нам дбати про світові проблеми. Для мене світ має сенс лише в разі, якщо в ньому майорить український прапор. За оцінками фахівців, за умов уже існуючої технологічної бази в Україні, не надто напруженого графіку робіт та доволі поміркованого фінансування у 200-300 мільйонів доларів щорічно – дещо більше за вартість одного енергоблоку атомної електростанції – для створення власної ядерної зброї нам потрібні 5-7 років. Якби з першими пострілами російських установок залпового вогню по українській території ми розпочали цей процес, то були б уже на його завершальному етапі. Зброєвий плутоній містить, крім ізотопу плутонію-239, що ділиться під дією нейтронів, лише 7% інших ізотопів плутонію, що не діляться. Промисловий плутоній, який можна безпосередньо отримати з відпрацьованих ТВЗ атомних електростанцій, містить до 40 % ізотопів плутонію, що не діляться. Отже без радіохімічного заводу зі збагачення плутонію тут не обійтись. Плутоній – це найлегший шлях до сучасної ядерної зброї. Потужності існуючих ядерних реакторів України достатні, щоб менше ніж за рік забезпечити сировиною створення, наприклад, 100 ядерних зарядів середньої потужності (по 15 кг плутонію кожний). Ядерну зброю слід сприймати, у першу чергу, не як загрозу існуванню людства, а як фактор для його мирного існування. Між Першою і Другою світовими війнами минуло лише двадцять один рік. Після Другої світової війни ми попри нескінченні локальні збройні конфлікти 72 років живемо в умовах глобального миру. Цим ми завдячуємо факту існування ядерної зброї. Якби Україна після проголошення незалежності залишилась ядерною державою, то теперішня російсько-українська війна була б неможливою, Донбас жив би мирним життям, а Крим був би з Україною. Ця стаття пишеться в переконанні, що ми неминуче підемо шляхом відновлення свого ядерного статусу. Можливо, про це не потрібно говорити на офіційному рівні. Можливо, це потрібно робити мовчки, але непохитно і максимально швидко, що і морально, і справедливо з нашого боку. Ядерна зброя має стати закономірним побічним продуктом модернізації української економіки в цілому, зокрема її ядерної енергетики, потужним джерелом відродження української науки з виходом її на світовий рівень. Оскільки нездоланним аргументом у міждержавних стосунках завжди була сила, то нехай і сила буде на нашому боці в наших «задушевних» стосунках з Московією. Дорогу здолає той, хто йде. Валерій Швець, доктор фіз.-мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України 2524 раз прочитано Оцініть зміст статті? 1 2 3 4 5   (всього 53 голосів)  Коментарі (2 додано) Шановний пане Володимире! Дякую за детальний і унікальний за розмірами і грунтовністю коментар. Відчувається, що Ви людина фахова у військовій сфері, ядерній техніці (можливо фізиці) і маєте широкий політичний кругозорір. Тому я вирішив так само детально Вам відповісти. 1. Україна може перемогти Московію у війні, якщо послідовно демонструватиме, що вона не агресор, а жертва неспровокованої агресії. Нас змушений підтримувати весь цівілізований світ, навіть, якщо він не дуже цього і хоче. Обов'язкова умова - ми маємо вести війну як жертва, а не як агресор. Всі стандартні атрибути війни мають бути очевидними для всього світу але фази масштабних бойових дій слід уникати якомога довше - час працює на нас. Першими кроками мають бути візовий режим з Московією, ускладнення діяльності російського капіталу на теренах України, здорощання перебування Московського патріархату на нашій землі тощо, а далі обережно але неухильно підвищувати ставки. 2. Порівняння України і Грузії некоректне, оскільки Україна за населенням і економіко-військовим потенціалом перевищує Грузію більше ніж удесятеро. Визнання Лугандонії з боку Московії не слід лякатись. Це тільки ускладнить становище Московії. 3. З народом потрібно розмовляти, його потрібно виховувати і згуртовувати. Національно свідома частина нашого народу - націоналісти Майданом зупинила нищення незалежної України бандою Януковича. Ця ж частина народу захистила державу у перші місяці російської агресії. Колишня партноменклатура з'являється, коли вже є конкретний результат дій націоналістів, щоб ним скористатись. 4. Закономірним етапом еволюції партноменклатурної влади в незалежній Україні був прихід до влади відверто кримінальної людини, що зрештою своїми руйнівними діями щодо незалежності держави і спричинила Майдан або революцію гідності. З моєї точки зору - революцію національної гідності українського народу. У середині дев'яностих років я очолював Одеську обласну організацію Народного руху України. Хоча ми не позиціонували себе як відверто націоналістичну організацію, нас все одно називали бандерівцями і самі ми були певні, що ними є насправді. Відтоді пройшло багато років і одна з всеукраїнських націоналістичних організацій на підтвердження цієї думки нагородила мене пам'ятною відзнакою (орденом) Степана Бандери за № 1225. Так от, спостерігаючи за деградацією партноменклатурної влади і за проривом у владу Януковича, ми були певні, що це закінчиться великою кров'ю і не помилились. Щодо Л. Кравчука. Я завжди з великою повагою ставився до цього і у 1995 році в Одесі був, як голова РУХу, членом його передвиборчого штабу. Л. Кравчук виграв у першому турі виборів. Так само він виграв і у другому турі але колишня партноменклатура, яка була основним підмурком його влади, зрадила його (думаю її перекупила Москва) і результати другого туру були пораховані не на користь Л. Кравчука. От Вам і партноменклатура. А щодо подій початку двадцятого сторіччя, то скільки тоді було українських націоналістів - жменька. А політиканів типу В. Вінниченка - море. Так що націоналісти в принципі не могли програти, оскільки не несли відповідальність за ту владу. 5. Противником України є не тільки Путінський режим, а вся імперська Московія. У 1918 році Путіна не було навіть в проекті, а вулиці Києва вже вкрились патріотами України, вбитими більшовицькими (російськими) військами. І це був лише початок. До тисяч жертв Московії згодом додались мільйони. І цей процес триває досі. П'ятий пункт - це тест на націоналізм. Моя відповідь - це відповідь націоналіста. 6. Приклад Ізраїлю не є штучним, оскільки і його сусіди, і наш північний сусід в принципі не згодні з існування наших країн. А щодо мистецтва виживання, то треба хоч чомусь корисному навчитись у євреїв, адже тисячу років жили поряд. 7. Хто робив ці оцінки? Російські фахівці. Їх заангажованість очевидна. Моїй статті мова не йде про весь потенціал, а про його один відсоток. Я бачив у Кировоградській області дві підірвані шахтні ракетні установки - це варварство. Голи я бачив в Одесі, як на очах розкрадається найбільше в Радянському Союзі пароплавство, коли я читав в газеті об'яви про розпродаж військового майна (можна було вільно купити бронетранспортер і навіть у мене вистачало на це грошей) , то вірити у те, що військовий стратегічний потенціал України знищується в ім'я вищих ідеалів, було б дивно. 8. Унікальні властивості плутонію мені добре відомі. Однією з моїх настільних книг є переклад з англійської збірник наукових праць у двох томах: "Плутоний, Фундаментальные проблемы". Жодна катастрофа з плутонієм не можлива. Він просто поступово втрачає свої вибухові властивості. Його періодично слід знову використовувати як сировину для виготовлення нових боєголовок. 9. Пар відмовилась не від ядерної зброї, а від програми її розробки. За це вона отримала серйозні конкретні дивіденти, а не слова, як Україна. Білорусія і Казахстан ніколи б не вийшли з Радянського Союзу, якби звідти не вийшла Україна. Коли Україну зламали через коліно, то це послужило спонукальним мотивом для Білорусі і Казахстану, а не навпаки. 10. Якщо право на відновлення ядерного потенціалу у нас є, то гайда за роботу. Все одно нам цей шлях доведеться пройти. Дорогу здолає той, хто йде. 11. Збройовий плутоній можна отримати у спеціальному реакторі. У наших існуюючих реакторах - лише промисловий плутоній. Але в статті це питання пояснюється. З промислового плутонію цілком можна створити і збройовий плутоній але це буде дещо дорожче. А хтось оцінював, скільки коштує нам остання війна, скільки коштують життя загиблих громадян України, їх майно, їх каліцтво, зламані долі? Може краще витратити еквівалентну суму грошей на створення достойного нашої країни стратегічного ядерного потенціалу і жити в мирі з північним сусідом. В іншому разі нас чекає перманентна війна. До речі - її початок слід віднести до 1917 року. 12. Щодо плутонієвої бомби я з Вами згоден. Якщо важливим є сам факт наявності атомної зброї, то технічно простіше створити саме уранову атомну бомбу. До речі, перша атомна бомба, використана у війні (Хіросіма), була саме урановою. Друга бомба ( Нагасакі) була вже плутонієвою. Низька ефективність уранової бомби - з 64 кг урану в атомній бомбі прореагувало при вибуху менше 1 % урану привела до того, що надалі створювались майже виключно плутонієві бомби. Перша Радянська атомна бомба була також плутонієвою. Бомба, скинута на Нагасакі приблизно такої ж потужності, як і у разі Хіросіми, містила лише 6.5 кг плутонію. Так що саме плутонієвий шлях є найкоротшим до сучасної атомної зброї. 13. Вибір щодо союзників ми, на мою думку, зробили вдало. Сполучені штати є нашим стратегічним союзником. 14. Шлях до атомної зброї - це на 90% мирний шлях: створення замкненого паливного циклу, створення реакторів на швидких нейтронах, консервація відпрацьованих блоків і спорудження нових. З цього потрібно починати і про це говорити. А щодо ядерної зброї, то весь світ робив це за завісою секретності. Про віддалену перспективу нам не слід особливо балакати. Війна з Московією триватиме доти, доки ми будемо слабкими для перемоги або не наступить рівновага сил. В іншому разі у нас взагалі немає перспектив. Але я, як нормальний український націоналіст, впевнений в нашій перемозі. Слава Україні! (Створено Валерій Швець, Грудень 21, 2017, 5:29 PM) Добрий день. Прочитав Вашу статтю. Хотів би зазначити наступне: 1. Україна зараз не має можливості перемогти Росію у війні. Тому АТО, а не війна. 2. Рішучість потрібна, щоб запросити дівчину на побачення. Питання війни та миру вимагають від політиків обережності та розважливості. В 2008 році Грузія рішуче відновлювала суверенітет і територіальну цілісність, розірвала дипломатичні стосунки з Росією, запровадила візовий режим. В результаті війну програла за два дні (п’ятиденна війна не зовсім точний термін), підписала продиктований план врегулювання Мєдвєдєва-Саркозі (де там прізвище Саакашвілі), візовий режим скасувала в 2010 (для мешканців Північного Кавказу) та 2012 рр. (для всіх росіян) в односторонньому порядку. Росія визнала незалежність маріонеткових анклавів, Захід пішов на перезавантаження відносин з Росією. Натомість Україна тримається вже чотири роки, санкції євроатлантичної спільноти все важче, росіяни здобули у світі репутацію терористів, злодіїв і шахраїв (Боїнг, Олімпіада), а ті люди, які тішилися в 2014 що «України більше нема», називають українську політику Путіна катастрофою. 3. Віра у власний народ передбачає тверезу оцінку власних можливостей. 4. Українська комуністична номенклатура (Кравчук, Кучма та К*) змогла добитися незалежності та зберегти її, тоді як націоналісти – ні. І духовне надбання багатосотрічного досвіду національно-визвольної боротьби українського народу останнім не допомогло. Українські очільники погодилися на передачу Росії ядерних боєголовок і знищення стратегічних носіїв лише після тривалої та виснажливої дипломатичної боротьби, під загрозою масштабних економічних санкцій та політичної ізоляції країни. В результаті наша держава отримала міжнародне визнання, гарантії недоторканості кордонів, можливість інтеграції до євроатлантичних структур, значну компенсацію за збройний уран (ядерним паливом для АЕС) та програми фінансової допомоги (МВФ та інші структури). Більше того, Україна все одно залишилась латентною ядерною державою, оскільки «для наукових досліджень» зберегла певну кількість ядерних матеріалів, придатних для конструювання десятка ядерних боєзарядів (передані до Росії в 2012 році за можливість В Януковича зустрітися з президентом США Б. Обамою та американське фінансування побудови наукового ядерного центру). Якщо президент - Янукович, а весь силовий блок (Мін. оборони, СБУ, Вунтрішні війська) очолюють діючі співробітники ФСБ та ГРУ, то як ядерна зброя допоможе Україні? 5. Положення України на Сході Європи не має нічого спільного із положенням Ізраїлю на Близькому Сході. Противник України – путінський режим, противник Ізраїлю – мусульманська умма. Приклад Ізраілю штучний, оскільки ця країна – найближчий союзник США. Впродовж багатьох десятиліть ця країна щороку отримувала лише прямої фінансової допомоги більше, ніж весь військовий бюджет сучасної України у стані гібридної війни. За весь час лише ця сума склала близько 200 мільярдів доларів (кількість нулів вказано вірно). А ще є непряма допомога і передача технологій… З 60-х років Ізраїль отримує найновішу техніку. Наприклад, літаки F-4 Фантом, F-15 Ігл, F-35 Лайтінг ізраїльські ВПС отримали водночас з першими поставками до збройних сил США. Джавелінам, до речі, вже 20 (30) років. 6. Ви чули про санкції США проти Ізраїлю за ядерну програму? А чому? Є цікаві спогади Мордехая Вануну – втікача з ядерного центру в Дімоні, як євреї робили вигляд, ніби вони приховують свою ядерну програму, а американці робили вигляд, ніби вони її не помічають. Більше того, було кілька випадків, коли з американських сховищ зникали ядерні матеріали, і за це ніхто не сів. Є обґрунтовані підозри, що саме так у Ізраїлю і з’явилась ядерна зброя, оскільки співробітництво з Південно-Африканською республікою було налагоджено пізніше. 7. На початок 1990-х років в Україні не було ані фінансової, ані матеріально-технічної, ані кадрової бази для обслуговування наявної ядерної зброї, тож рішення про без’ядерний статус було не просто правильним, але й єдино можливим, що підтверджується також діями урядів Казахстану та Білорусі. Якщо обслуговувати ракети Україна могла, то боєголовки – ні. Вартість створення належної інфраструктури оцінювалась в 55 мільярдів доларів. Ну і десь 5 млрд. дол. щороку на обслуговування. (кількість нулів знову вказано вірно) 8. Термін придатності термоядерної боєголовки для балістичних ракет – 10 років. Потім вона починає нагріватися та існує реальна загроза її руйнування. Кілька штук довелося вивезти до Росії ще до укладення угоди, щоб запобігти катастрофі. 9. Ядерна зброя – це не чарівна паличка, яка гарантує безпеку. Від ядерної зброї довелося відмовитися не лише Україні, але й Казахстану, Білорусі, ПАР. Десятки країн свого часу також згорнули власні ядерні програми. 10. Право на відновлення ядерного арсеналу у нас є, а от фінансів не вистачає, та й міжнародне становище не сприяє. 11. 15 діючих в Україні реакторів (тип ВВЕР) непридатні для виробництва збройного плутонію, на відміну від РБМК (Чорнобиль). А взагалі то потрібні спеціальні реактори. Для розробки родовищ потрібні гроші. Для створення підприємств зі збагачення урану потрібні гроші. Для наукових лабораторій потрібні гроші. Створення засобів доставки – потрібні гроші. Ще раз – мова йде не про мільйони доларів, а про десятки мільярдів доларів. 12. Плутоній – це найскладніший шлях до сучасної ядерної зброї, оскільки плутоній – складний матеріал. Найлегший шлях – це уран. 13. Мрії про кілька років на ядерну програму нагадують приклад Пакистану. Після «мирного» ядерного вибуху в Індії (1974 рік), пакистанська хунта поставила завдання створити власну ядерну зброю до 1976 року. Ага. Технічні можливості з’явились наприкінці 80-х, випробування провели в 1998 р. І це ще кандидат в президенти США Р. Рейган неодноразово публічно заявляв, що він не заперечує створення Пакистаном ядерної зброї, якщо Пакистан перебуватиме в системі американських військових союзів. 14. Про масштабні західні санкції, дипломатичну ізоляцію і дуже ймовірне військове вторгнення Росії в разі реалізації ядерної програми України краще не згадувати. Можливо, у віддаленій перспективі ми неминуче підемо шляхом відновлення свого ядерного статусу, але точно не зараз. І не завтра. З повагою. (Створено Володимир., Грудень 19, 2017, 4:10 PM)

Найпопулярніші  Путинский фундаментализм. 13 причин России начать войну  Реквием по Тяпе, маленькому котику великой души  Наркотичне мило  Окупація пам’яті Найкоментованіші  Режисери апокаліпсису  Порошенко может предложить террористам войти в новую власть  Окупація пам’яті

Головна  | Вст. як домашню сторінку  | Додати в закладки  |  Rss/Rdf

(C) Информационно - аналитическая газета "Контраст"

Що і чому? (Інформаційно-аналітична газета Контраст)

 

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Вересень 15,2016    Схожі новини » Торгівля чи війна Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Apr 03,2017 » Етнічна складова російсько-української війни Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Mar 05,2015 » Четверта російсько-українська війна Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Jun 18,2014 » Воюють не правителі, воюють народи Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на May 23,2017 » Як Кремль почав і програв «Четверту світову війну» Андрій ПІОНТКОВСЬКИЙ, листопад додано на Nov 25,2017 http://www.kontrast.org.ua/news/2458.html Душа москаля – так називається одна зі статей головного ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Якщо Тарас Шевченко є пророком української нації, то серед багатьох апостолів новітньої української національної віри Дмитра Донцова сміливо можна вважати першим з них. Саме у нього провідні ідеї українського націоналізму набувають форм точних, влучних, майже математичних означень. Ми маємо війну на Сході України. Ми втратили частину своєї території  на півдні України. Як назвати те, що відбувається? Чому це відбувається? «Якщо назва помилкова, то слово не досягає мети. Якщо слово не досягає мети, то нічого не можна зробити правильно. Якщо нічого не можна зробити правильно, то ритуали приходять у безлад, а покарання не відповідає злочину. Коли покарання не відповідає злочину, ніхто не знає, на якому він світі. Отже, якщо хтось щось задумав, він має пояснити задумане. Там, де людей пов’язує мова, величезне значення має точність. Не можна залишати нічого, що породило б невірне тлумачення» (Конфуцій).   Нам кажуть, що те, що відбувається, називається антитерористичною операцією (АТО). Таке означення не варто коментаря. «Бунтуватися проти охлялої сили – це можуть москалі. Але їх «природний стан» – це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий як Петро І, або Сталін, коли він такий як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають» (Донцов). Які варіанти дій у Путіна?  – Тільки весь час підвищувати ставки в грі, яку розпочав. Підвищувати аж до того, поки подальше підвищення стане неможливим. Його перемога неминуча, якщо ми не зрозуміємо, що він блефує, і зійдемо з дистанції. Його крах так само неминучий, якщо його блеф стане цілком зрозумілим. Найстрашніше для нього виявити слабкість перед власним народом. Він його добре знає. Він йому належить. Уважно подивіться на нього анфас і в профіль. Путіна часто називають диктатором. Я розглядаю цей посил, як намагання перекласти відповідальність за все на одну людину. Головною рисою кожного диктатора є не якась внутрішня надпотуга. Це є вміння стати виразником сподівань широких народних мас. Вміти сказати народу те, що він хоче почути. Вміти зробити те, що він хоче побачити. Вміти подарувати мрію, через яку він пішов би на великі жертви. На моє переконання за диктатуру несе відповідальність не диктатор, а народ. Ми воюємо не з Путіним і не через Путіна. Останній просто робить все, аби сподобатись своєму народу. Тут доречно навести слова царя Миколи І: «Деспотизм ще існує в Росії, бо він становить основу мого правління, але цей деспотизм погоджений з нацією». «Кат, Іван ІV, утримався на троні, але Івана VI, невдаху й недішлого царя, задушили в казематі, як щура… Петро І душив. кого хотів, але недотепу, Петра ІІІ, скинули з трону і теж задушили… Твердий Микола І перевішав «мятєжніків», але «мятєжнікі» застрілили плохенького Миколу ІІ» (Донцов). Від себе додам. Я не є великим прихильником М. С. Хрущова. Але саме він відкрив табори. Почав масово будувати житло. Зробив селян громадянами країни, надавши їм паспорти. Зробив багато для демократизації країни. Ви коли-небудь чули хоча б від одного москаля хоч одне вдячне слово на його адресу? І я не чув. Сталін створив ГУЛАГ. Знищив десятки мільйонів людей. Перетворив селян з вільних людей навіть не на кріпаків, а на справжніх рабів. Втягнув країну в безпрецедентну за втратами війну. Чи доводилося вам зустрічати москалів з портретами Сталіна? І мені доводилось. Ми воюємо з москалями, але не з кожним окремо, а з їх колективним несвідомим – душею, уособленням якої є їх держава – Московія. Ця війна – війна між Московією і Українською державою. «Ось цієї психіки московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна відчитати навіть на обличчі кожного пересічного «русскава чєлавєка»: є на тім обличчі щось невиразне, неозначене, нерішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам того не знає, приглядається: коли ви вівця – кинеться на вас, коли вовк – хвіст під себе» (Донцов). А хіба не в такий час максимального послаблення державних інститутів нашої України ми втратили Крим? Чому спочатку саме Крим? Тому, що відсоток москалів на півострові перевищує 50 %. Чому лінія фронту на Донбасі зупинилась там, де вона зупинилась? Тому, що москалів по той бік фронту також приблизно 50 %. Далі я надам слово Олексію Заводюку – вихідцю з Донбасу: «Чому Донбас так категорично проти України? Донбасу категорично неприйнятна Україна як вільна країна. На Донбасі ненавидять українську мову не як мову, а як ідею. Справа не в мові, а в сенсах, які в неї вкладаються. Ідеологічно, українська мова – це мова свободи, російська в розумінні Росії – мова ковбаси. Донбас має своє бачення, як слід жити: Свобода в обмін на ковбасу. Влада краде і це не добре і не погано. Це просто даність. Більше того, можливість красти – це шанс для люмпена вискочити з болота у князі швидко і без зусиль. …Ми не зможемо переконати цих людей, оскільки їх вибір цілком усвідомлений і раціональний. Вони прекрасно розуміють, що не користуватимуться ні свободою, ні демократією, ні європейським вибором. Тому відкидають це як непотріб. Примиритися з Донбасом після війни не вийде, оскільки ці люди будуть ненавидіти Україну за те, що ми не дали їм можливість жити так, як вони бажають. Тільки війна це не проти Донбасу, а проти воровського, феодального совка, виплодком якого є Донбас». Але хіба це сказано тільки про Донбас? У наведеному цитуванні не вживається термін національність – натомість «совок». Але якимось дивним чином концентрація совка по території України майже збігається з концентрацією москалів. А може набратись сміливості і чесно припустити, що москаль у силу історичних причин і є найкращим уособленням совка в усій його цілісності. Тут доречно звернутись до видатного російського філософа Миколи Бердяєва: «Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що бурлить в душі кожного москвина… Більшовизм це природний синтез Івана ІV (Грозний) з К. Марксом». Або до не менш видатного російського письменника Федора Достоєвського: «Соціальні катаклізми та терори, зриви в духовну безодню, насильницький перерозподіл «за справедливістю», при якому безчинствує злодійство та розбійництво, лежить в природі російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні як окремій особистості, так і цілому народові». Або до російського письменника і революціонера Олександра Герцена: «Якщо наші московські соціалісти матимуть колись державну владу, то вони своїм катівством значно перевищать царську охранку». Подібне цитування можна було б продовжити і далі, але досить і цього. Душа москвина до 1917 року була упокорена імператорською владою, яка не була москвинською, а швидше німецькою за походженням, за культурою, за близьким оточенням імператорської родини, за складом тогочасної еліти. 1917 рік став переломним. Це була дійсна народна революція. Попередня еліта, разом з середнім класом, була винищена або витіснена за кордон. До влади прийшли представники широких народних мас, переважно з найбідніших і найнеосвіченіших прошарків і переважно з Московії. Оскільки демократія – це влада народу, то Радянський Союз сталінських часів був найдемократичнішою країною світу. Звідки ж тоді паталогічна жорстокість тої влади? За відповіддю можна звернутись до російського письменника Максима Горького: «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість. Тут говорю не про винятки, а про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість, з її диявольською вигадливістю, з її, я б сказав, естетичною вишуканістю». Але ж ми звикли, що демократія – це багатопартійність і всі інші свободи. Така демократія – це витвір суспільства з потужним середнім класом. Вона існує там, де існує такий середній клас. Там, де переважна більшість населення зубожіла і неосвічена, існує лише демократія більшовизму, неперевершена за масовістю підтримки. Так що будьмо обережнішими з демократією. Вона буває різною. Зміни на краще в Радянському Союзі відбулись, починаючи з часів М.С. Хрущова в міру становлення нового середнього класу радянського зразка. Як нам бути далі? Повертаємось до класика. «Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація (ствердження) своєї Правди, – лише тим зломимо Москву перш у своєму серці, а там і «на нашій, не своїй землі» (Донцов). Ще одна цитата: «Про цей бунт народу-раба сказав Петро І: «сія саринь нічем кромє жесточі унята бить не может». А хто ж, як не він, знав свій народ?» (Донцов). На питання, чому відбуваються всі ці трагічні події, в центрі яких опинилась Україна,  відповідь у назві статті Дмитра Донцова. Ця відповідь у сфері ірраціонального, – через «загадкову душу» москвина. «Не слід боятися змін. Найчастіше вони відбуваються, коли необхідні» (Конфуцій). Доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Валерій Швець 1676 раз прочитано

Оцініть зміст статті? 1 2 3 4 5   (всього 401 голосів)

Україна і Польща: дві держави – один народ (Інформаційно-аналітична газета Контраст)

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Вересень 10,2016    Схожі новини » Про дружбу та партнерство Наталя СТРОГЕЦЬКА, Київ додано на Oct 05,2007 » Етнічна складова російсько-української війни Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Mar 05,2015 » Четверта російсько-українська війна Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Jun 18,2014 » Воюють не правителі, воюють народи Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на May 23,2017 » Україна і Польща: не футболом єдиним Богдан ЧЕРВАК, Київ додано на Jun 26,2008 http://www.kontrast.org.ua/news/2454.html На початку восьмидесятих років минулого сторіччя я придбав тритомник праць видатного релігійного і наукового діяча України-Руси Феофана Прокоповича. Праці видала Академія наук Української РСР в перекладі з латини сучасною українською мовою. Перед тим, як потрапити в найближче оточення Петра I і стати головним теоретиком його реформ, спрямованих на зміцнення тоді ще Московії, – типова доля талановитих українців-русинів тих часів, позбавлених найменших ознак національної самосвідомості, він був ректором Києво-Могилянської академії, де й викладав. До тритомника ввійшли його лекції з риторики, математики, історії, логіки, етики, натуральної філософії або фізики. Одна особливість цього видання мене надзвичайно здивувала. До Roxolana juventute, тобто до Роксоланської молоді були звернуті його праці. В українському перекладі це було подано як до української молоді. Чому Роксоланської молоді? Адже Роксолани були одним, як нині вважається, з іраномовних Сарматських племен, що населяли Україну на початку Нової ери. Відповідь я знайшов лише через десятки років, читаючи польських істориків. Виявилось, що сарматський міф був засадничим ідеологічним міфом Речі Посполитої (Справа Загальна), до якої входили крім Польщі і Литви – її засновників, ще Україна і Пруссія. За сарматською етногенетичною легендою руська, польська і навіть прусська шляхта походили від войовничих сарматів – за сучасною термінологією арійців, що контролювали степи Причорномор’я упродовж ІІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е. Зокрема, устрій шляхетської демократії, унікальної в тогочасній Європі, сарматська ідеологія тлумачила як спадщину «вільних сарматів». Ідеалом «справжнього сармата» служив воїн – захисник батьківщини й «золотих вольностей». Країна Сарматія, себто Річ Посполита, уявлялася як передній край європейського християнського світу (Анджей Суліма Камінський: «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505 -1795»). Отже сарматський міф міцно тримався в Україні-Русі навіть у часи її належності до Московії. Але чи був це лише міф? Щодо українців-русинів точно ні. Не тільки українська шляхта, а й селянство мали потужні сарматські корені. Всі великі річки України-Руси мають скіфське (скіфи – попередники сарматів) походження: Дунай, Дністер, Бог – нині Південний Буг, Сіверський Донець, Дон. Чорне море – це в іранській традиції – Північне море. А є ще Червоне або Південне море. Багато інших, як нині вважається іраномовних топонімів і гідронімів, розсипані територією України-Руси. Наприклад, під Одесою і досі є велике село Роксолани. А як кликали українську дівчину, що стала дружиною султана Сулеймана і впливовою особою Османської імперії? Правильно – Роксолана (1502 -1558 рр.). Вважається, що сучасна українська мова має велику кількість запозичень з іранської мови: борщ, лелека, люлька, майдан, пан, Сула, терези, хабар, хворий, хмиз, Хорол, чобіт, шаровари, балакати, мова, бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос, почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, бо, жвавий тощо. Я б приєднався до трактуванню цього факту з точністю до навпаки. Важко уявити, що осідле праукраїнське населення запозичило у номадських іранських племен слово хата, або слово борщ. Найімовірніше, що довгий період і кочове, і осідле населення Праукраїни було одним народом. Причому номадська його складова згодом рознесла культуру і мову своєї батьківщини широкими просторами Євроазії, включно з територією сучасного Ірана. (Ігор Каганець: «Арійський стандарт» та Ігор Каганець: Центр і периферія - http://ar25.org/node/19449). Унікальною особливістю української мови є і те, що серед усіх європейських мов вона найближча до священної прадавньої мови індоєвропейських (арійських) племен санскриту. У санскриті маємо дуже багато слів однакового звучання і значення як і в сучасній українській мові: біда, мана, доля, їван, василь, тарас, пан, панна, дяка, мука, шістка, двічі, борис, дума, лікі, матка, тата, матар, діді, дарма, догана, нарада, шваґер, зупа, каліка, шуба, ломота, цар, год, родіті, казати, каві, мудра, любіті, каліна, кутя, пошана, гомін, бодай, лаяті, брама, буза, коза, уста, ріка, гопак, галава, барін, барада, барана, рута, руда, рух, ріпа, ріка, гопакі, бандура тощо. Цікаво, що професор Ричард Вілсон у статті «Англійська мова» у Британській енциклопедії пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на території сучасної України».  (Василь Кобилюх: «Праукраїнська мова і санскрит», також Лев Силенко: «Магавіра»). Питання про прабатьківщину арійських народів досі відкрите, проте починає переважати точка зору, що нею є територія саме нинішньої України-Руси  Тобто в етнічному котлі на території сучасної України варилось щось більше, ніж тільки племена кімерійців, скіфів або сарматів. Якщо повернутись до поляків, то ми поділились з ними не тільки нашою елітою-шляхтою, а й, власне, мовою. Першим на цю обставину звернув увагу видатний польський дослідник, до речі одесит, видавши у 1880 році книжку: «Древность малоросийского языка». Автор, вивчаючи санскрит, визнав українську мову найдавнішою з усіх індоєвропейських мов. Тепер, через більше як століття після виходу цієї крижки, можна із великою ймовірністю стверджувати, що класичний санскрит – це дійсно пам’ятка давньої праукраїнської мови. Але ж більшість слів української мови не є спільними з перською мовою. Так, але вимовляються вони з іранським акцентом, тобто з глухим «г». Такий акцент характерний не лише для персів, а і для українців-русинів, білорусів і чехів. Можливо досить про слова. З якогось моменту історії українці-русини перестали зватися роксоланами. В обіг увійшов термін слов’яни, слов’янський народ. На мою думку, ця зміна відбулась внаслідок еволюції Московії. Вичерпавши весь потенціал бренду «Русь», включивши всі колишні землі Русі до складу своєї імперії і змінивши назву імперії з Московії на Росію, вона перейшла до наступного етапу. Приєднати більшість народів центральної Європи і Балкан до імперії можна було вже використовуючи бренд «слов’яни». При цьому слід зазначити, що ні слов’янські, ні германські гени наукою досі не виявлені. На сьогодні про слов’янську спільність можна говорити лише в мовному сенсі. Потрібно зазначити, що належність певного народу до групи мовно споріднених народів ще не означає його етнічну спорідненість з ними. Мова народу може змінитись протягом життя одного або двох поколінь. Простий приклад. Всього за сімдесят років радянської (російської) влади хребет української нації був зламаним настільки, що український народ, що розмовляв переважно українською мовою (до 90% перед Першою світовою війною), став розмовляти переважно російською ( до 70% у Центральній, Південній і Східній Україні нині). Так само мовна спорідненість людей у межах однієї держави ще не означає їхню етнічну спорідненість. Приклад – Сполучені штати Америки. Московити є слов’янами за мовною ознакою, так само як українці-русини і поляки, але в етногенетичному плані мають з ними мало спільного. Цілком ймовірно, що якби кордони Римської імперії не перейшли Дунай, то нинішні молдовани розмовляли б українською мовою. А якби ці кордони сягнули Дніпра, то вся правобережна Україна розмовляла б якимось діалектом латинської мови.  Багато різних народів через тривале входження до складу Римської імперії тепер розмовляють подібними мовами.  Мова Московії взагалі штучна, створена на основі церковно-слов’янської. Це був спосіб привести до спільного знаменника угро-фінно-татарську етнічну основу цієї людності. І хоча мова, як і віра, мають велике значення, головним засадничим принципом співжиття і окремих людей, і окремих народів, як на мене, є питання крові. З моєї точки зору війна на сході України – це, в першу чергу, міжетнічна війна, а отже питання крові. А що ж до етнічної спорідненості українців-русинів і поляків? Ці народи належать до круглоголових етносів (брахіцефалів), як і всі народи центральної Європи включно з румунами. Московити на своїх корінних землях належать до довгоголового етносу (доліхоцефалів). У поляків спостерігається найвища концентрація гаплогрупи R1a, також R1a1, (певна мутація У-хромосоми чоловіків), яку пов’язують з арійськими племенами (скифи, сармати) –  56%. У українців цей показник дещо менший - 54% але також надзвичайно високий, значно вищий ніж у німців. Поляки не знали геноциду. До них не підселяли масово носіїв з іншими гаплогрупами, тобто московитів. Проте у українців-русинів значно вища, ніж у поляків, концентрація гаплогрупи I2 – 22% -25% проти 16% – 18%, яку пов’язують з трипільськими племенами. Їх культура досягла найвищого розквіту саме на території України-Русі (переважно правобережжя Дніпра). Остання гаплогрупа характерна також для німців і майже відсутня при подальшому просуванні на захід Європи. Поляків і німці зближує наявність в обох народів значної концентрації гаплогрупи R1b, яку пов’язують з кельтськими племенами. У українців-русинів ця гаплогрупа присутня в невеликій концентрації, так само, як і інші гаплогрупи. Якщо врахувати, що гаплогрупи R1a I R1b є підгрупами гаплогрупи R1 і не робити великої різниці між ними, то українці, поляки і німці, і не тільки вони, зліплені з одного тіста. Але українців-русинів і поляків об’єднує ще й близькість мов та спільна належність протягом століть до однієї держави – Речі Посполитої. Для Московії характерна велика строкатість всіх генетичних показників на її території. Московити окремих регіонів виявляють спорідненість не між собою, а з сусідніми етнічними групами. Так відсоток гаплогрупи I2 на кордоні з Україною – 21%. На півночі європейської території – 5%. І так все інше.  Думаю, що якби з Московії прибрати вихідців з України-Руси і Білорусі, то, швидше за все, жодної з обговорюваних вище гаплогруп там не залишиться. Подібний аналіз можна провести і щодо груп крові. У поляків, як і у українців-русинів, переважає ІІ група крові 39% і 40% відповідно. Третя група у українців становить 18%, у поляків – 20%. Отже генетично поляків і українців-русинів об’єднують всі основні, у світлі сучасної науки, генетичні і мовні ознаки. У межах похибок експериментів їх цілком можна було б вважати одним народом. Точніше генетична відмінність в сенсі середніх показників Донбасу, де московитів місцями до 50%, і Галичини, де їх майже немає, значно більша, ніж відмінність мешканців центральної України і центральної Польщі. Тобто сарматський міф має своє підтвердження у світлі сучасної науки і для поляків.  Повернемось у минуле. Шляхта – дрібна і середня Польщі, України-Руси, Литви, Пруссії і Білорусі – аналог нинішнього середнього класу – цілком усвідомлювала свою спільну етнічну і духовну єдність. Це сприяло внутрішній консолідації Речі Посполитої, як першої демократичної щодо шляхти держави світу. В усіх суспільствах в усі часи носіями національної ідеї був середній клас або його аналог. На жаль, шляхта становила малий відсоток населення Речі Посполитої. Вона могла контролювати ситуацію лише в спокійному або не в дуже збуреному суспільстві. Завжди існував поріг збурення, при перевищені якого  контроль втрачався. Стан суспільства за цим порогом називається РУЇНОЮ. А як же Богдан Хмельницький? Його діяльність на початку була лише помстою за особисті кривди. Далі, для зміцнення своїх позицій, він став виразником інтересів козацької старшини, далі всіх козаків, ще далі всього народу руського, тобто нинішніх українців. При цьому він завжди підкреслював свою відданість польському королю і вищим інтересам Речі Посполитої. Коли він використав уже всі внутрішні козирі у грі, яка не тільки не припинялась, а й далі набирала обертів, то звернувся по допомогу вже до московського царя. Гетьман швидко усвідомив фатальність цього союзу, але нагла смерть не дала йому шансів виправити помилку. Ось як Тарас Шевченко висловився щодо Богдана Хмельницького: «Ой Богдане – Богданочку. Як би була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала». У цьому сенсі козацька старшина виявила себе мудрішою. Так видатний козачий полковник Іван Богун ще за життя Богдана Хмельницького у своїй промові перед козаками сказав: «У народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі. У них, крім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може. … і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб не мати нічого, а тільки рабствувати. … стосовно посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими у світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, … . Словом сказати, з’єднатись з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я». За рік по смерті Богдана Хмельницького його наступник гетьман Іван Виговський запропонував полякам так звану Гадяцьку умову, схвалену козацькою радою у 1658 році. Згідно з нею, контрольована військом запорізьким територія під назвою Князівства Руського проголошувалась третьою складовою Речі Посполитої з широкими правами автономії, поряд з Короною Польською та Великим князівством Литовським. В значно урізаному вигляді ця угода була ратифікована Сеймом Речі Посполитої, але не була виконана через ситуацію в Україні. Безпечний поріг збурення суспільства в Україні-Русі був пройдений. Козацька старшина втратила контроль за ситуацію. Почалася війна всіх проти всіх. Підсумок війни був передбачуваним – РУЇНА. За результатами останньої, навіть в урізаному вигляді Гадяцька умова залишилась для українського народу недосяжною мрією. Знесилена країна впала до ніг московського тирана. На мою думку, в жодному разі війну під приводом Богдана Хмельницького не можна називати національною. Національна ідея як така визріла в українському суспільстві лише в часи Тараса Шевченка. Навіть у програмі Кирило-Мефодієвського товариства, де вона вперше з’явилась як певна теоретична концепція, на першому місці традиційно залишався комплекс соціальних ідей. У часи ж Хмельниччини про національну ідею не було й мови. Той факт, що головними ворогами повстанців відразу стали українські магнати, зокрема Ярема Вишневецький (укорінена в українців неповага до власної аристократії), говорить про те, що це був соціальний, а не національний вибух.  Зауважу, що високе походження Яреми Вишневецького дозволяло йому претендувати навіть на королівську корону. Ось коротка інформація про нього з Вікіпедії: «Князь з литовсько-руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика I і Гедиміна, родич молдовських господарів, візантійських імператорів, Чингізідів, князів Острозьких і Глинських, московських царів, перших старост черкаських, перших отаманів Війська Запорозького. Один з найбагатших магнатів Речі Посполитої свого часу. Воєвода руський (1646). Батько короля Речі Посполитої Міхала I Корибута Вишневецького. Користувався двома мовами — польською та українською». У світлі його надзвичайної амбітності Руське князівство мало непогані перспективи. Хмельниччина не була й визвольною війною, оскільки волелюбні українські селяни долучились під турботливою рукою православного царя до кріпацького стану Московії. До того ж, московити залишили польським панам всі маєтності, що ними вони володіли раніше. А ще незаймані землі були роздані новому московському панству. Не дивлячись на це, селянські повстання в Україні-Русі припинились. Мій висновок: вони були не стільки наслідком волелюбності наших селян, скільки слабкості польської влади. Тиранічна московська влада не давала жодного шансу на успіх і повстань не стало. Можливо це була війна за православну віру? Символічно, що після ряду військових перемог Богдан Хмельницький в’їхав до Києва 2 січня 1649 р. через Золоті ворота, сидячи в санях між Київським митрополитом Сильвестром Косовим та Єрусалимським патріархом Паїсієм. В усякому разі православна церква у цьому точно була зацікавлена. Але тут я висловлю сумнів. Чи здатна неписьменна людина, що не розуміє навіть головних засад власної віри, покласти своє життя за невеликі відмінності, існуючі між католицькою і православною вірами? А ти, освічений читачу! В чому ти вбачаєш ці відмінності? Чи варті вони твого життя? Для того, щоб краще зрозуміти Хмельниччину, доцільно взяти пізніший український досвід. Наймасовішим народним зривом 1918 – 1920 років в Україні-Русі була махновщина. Хоча повстанці майже на 100% були українцями, жодного національного гасла вони не виголосили. Причому саме вони унеможливили похід Денікіна на Москву, врятувавши більшовиків від цілковитої поразки, що насувалась. Саме вони штурмом взяли Перекоп і допомогли більшовикам переможно завершити війну за владу. Саме вони послідовно боролись з будь-якою Київською владою національного спрямування. А українські соціал-демократи? Хіба не вони замість допомоги у розбудові Гетьманської України всіляко їй шкодили? Хіба не вони, замість підтримки гетьмана в момент відходу німців з України, коли Україну могла спасти лише консолідація всіх наявних національних сил, заохочували український народ до повстання проти гетьмана. Московські гроші і безвідповідальність соціал-демократів зробили це повстання успішним, а ще більше укорінена в українців неповага до власної аристократії. Потому, як завжди буває з великими балакунами і фантазерами, вони, перебравши владу, виявили свою повну безпорадність і, фактично, втратили контроль над ситуацією. Що далі? Далі кілька років самовідданої нерівної боротьби кращих синів українського народу за незалежність своєї батьківщини на тлі наростаючої анархії в країні. Для перемоги ідеї незалежності їх виявилось занадто мало. Більшість тих, хто взялись за зброю, були подібні до махновців, тобто вони воювали не за Україну, для них малозрозумілу, а проти чогось, наприклад, політики військового комунізму більшовиків. Закономірний вислід такої боротьби – РУЇНА. Що після РУЇНИ? Знесилена країна впала до ніг московських деспотів-більшовиків. Зрив селян за панську землю (близько 20%) закінчився через десять років повною конфіскацією селянської землі разом з цими неправомірно захопленими 20%. Картярські шулери завжди, перш ніж повністю роздягнути клієнта, на початку дають йому трохи виграти. Вигравши битву проти військового комунізму і отримавши від більшовиків НЕП, махновці і їм подібні програли війну. У 1932 – 1933 роках їх вже мільйонами нищили голодом і репресіями.  Ті ж, хто боровся за волю України, тоді програли, але завдяки саме їм Україна тепер є незалежною державою. Вбити поляка – це те саме, що вбити українця. Вбити українця – це те саме, що вбити поляка. Зневажити поляка – це те саме, що зневажити українця. Зневажити українця – це те саме, що зневажити поляка. Якби українці-русини і поляки почали дивитись на світ такими очима, то щира приязнь цих народів могла б народити нову світову культурну і економічну потугу в центрі Європи. Основою цієї потуги могло б стати гасло: «Дві держави – один народ», але в жодному разі не гасло: «Два народи – одна держава». Проте ухвала польського сейму з приводу волинської трагедії свідчить, що в польському суспільстві відсутня еліта рівня, відповідного таким високим ідеям. Більше того, складається враження, що за останні 300 років не тільки польська еліта, а й усе польське суспільство так і не відмовились від сприйняття українця як «пшеклентого хлопа-хама». Вражає навіть не те, що польський сейм прийняв таку постанову, а те, що не знайшлось жодного голосу проти неї. Більше того, жодна шанована і авторитетна в Польщі людина не виступила публічно проти. Хвороба під назвою «пшекленти хлоп-хам», судячи з усього, зайшла надто далеко. Як слід оцінювати цю постанову без огляду на її зміст? По-перше – поляки вважають Україну слабкою, не здатною адекватно відповісти на відверту провокацію через крайню загроженість свого становища. Слабшою ніж будь-коли, оскільки сейм міг би прийняти цю постанову і п’ять років тому, і десять, або через п’ять років, чи десять. По-друге – вони частково позначили територію своїх домагань, навіть якщо прямі переговори з цього приводу і не ведуться. З цього випливає, що польська сторона прогнозує подальше небезпечне загострення російсько-української війни з можливою поразкою України. Ця постанова може бути певним сигналом агресору. Ділити територію своїх сусідів Польщі не в новину. У сімнадцятому сторіччі вона ділила Україну з Московією. У вісімнадцятому сторіччі Московія вже тричі ділила саму Польщу з Пруссією і Австрією. У 1921 році Польща ділила територію України з Московією. У 1938 році Польща ділила  Чехословаччину з Німеччиною. У 1939 році Німеччина і Московія ділили вже територію Польщі. У 1945 році Польща знову ділила території Німеччини і України з Московією. Проте поляки мають пам’ятати, що кожного разу, коли їх беруть у спілку для поділу території сусіда, надалі ділять уже їх територію. По-третє, поляки зовсім не беруть до уваги той факт, що в 1943 році на Волині було не дві діючі особи – поляки і українці, а принаймні – чотири. Найважливішою діючою особою, як завжди в таких справах, були московські спецслужби. Чи пробували поляки дослідити їх роль у цій трагедії? Також важливою стороною на Волині мусила бути Німеччина, оскільки все відбувалось на окупованій німцями території. Слід врахувати, що райхскомісаром України був Еріх Кох, завербований російськими спецслужбами задовго до початку Другої світової війни. Цікаво, що після війни на польському суді (чому польському?) Кох заявляв про свої симпатії до СРСР, ставив собі за заслугу протидію планам Альфреда Розенберга утвердити на окупованій території українську державу. До речі, самого Розенберга – колишнього райхсміністра у справах окупованих територій було засуджено до смертної кари, хоча особливих підстав для цього не було. Альфреду Розенбергу пригадали його бажання створити українську державу в кордонах Гетьманської України 1918 року. Тобто у складі не лише Криму, а й частини Північного Кавказу і Поволжя. Замість смертної кари, цілком ним заслуженої, Еріх Кох отримав довічне ув’язнення, утримувався в польській в’язниці в комфортних умовах, помер у 1986 році (!!!). Московит Д. М. Медведєв – співробітник однієї з російських спецслужб та автор книги «Сильні духом» приписує Коху такі слова: «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно». Цілком ймовірно, що такою була установка саме російських спецслужб. Українське націоналістичне підпілля на Волині в 1943 році було вкрай неоднорідне. Серед них були такі, що орієнтувались на німців, та такі, що орієнтувались на антигітлерівську коаліцію. Неоднорідним був і польський націоналістичний рух. Частина польських партизан – Армія крайова орієнтувалась на польський уряд у Лондоні, частина – Армія людова на Москву. Крім націоналістів, по лісам було повно радянських партизан – насправді диверсійних підрозділів російських спецслужб і ще бог знає кого. Хто саме з українських і польських націоналістів брав участь у трагічних подіях і якими були їх стосунки з російськими спецслужбами? Усі ці факти польська сторона навіть не намагалась дослідити. Насторожує і різнобій в оцінці кількості жертв з польського боку. Різні оцінки відрізняються вдесятеро. Немає надійної оцінки українських втрат. Одним словом, ситуація настільки заплутана, що будь-яка безапеляційна її оцінка виглядає як відверта провокація. Винна й українська сторона. Де тонко, там і рветься. Українське життєве кредо – «якось то воно буде» не спрацювало. Слід було б давно на державному рівні дослідити Волинську трагедію. Найкращі ліки для українсько-польських стосунків – це історична правда і безсторонність у дослідженні всіх аспектів трагедії. Те, що це досі не зроблено, свідчить не тільки про брак розуміння стратегічної важливості українсько-польських стосунків, а й про слабкість української історичної науки. Більшість професійних українських істориків, на мою думку, і досі залишаються радянськими істориками. В Україні завжди так було і так є, що всі події, до яких причетні російські спецслужби, або не розслідуються, або їх розслідування губиться в часі, або їх результати замовчуються. Деякі з них можу навести. Це загибель 1996 року в Одесі чеченського співака Імама Алімсултанова – вбитий автоматною чергою у помешканні, де проживав. Це вбивство лідера Народного руху України В’ячеслава Чорновола у 1999 році – автомобільна катастрофа в добре опрацьованій спецслужбами ситуації. Це діяльність в Одесі сумнозвісного Маркова, що відверто роками знущався над українською владою і українською громадою міста, вільно проводячи чисельні провокативні акції. Його зв’язки з російськими спецслужбами були очевидними. Це масова загибель людей в Одесі 2 травня 2014 року – протягом декількох місяців будинок обласної профспілки в центрі Одеси, де поряд вокзал і всі обласні державні установи включно з обласною адміністрацією, на очах одеситів і на очах самої влади  перетворювався в бойовий штаб спротиву українській владі. Тільки масова загибель людей врятувала Одесу від долі Донецька або Луганська. Це події на майдані Незалежності під час Революції Гідності. Хіба роль у них російських спецслужб детально досліджена і результати широко оприлюднені? Так, щось сказано скрізь міцно стулені зуби, і на тому все. А події в Криму і на Донбасі? Де широке інформування суспільства про роль російських спецслужб, хоча в даному разі вона просто очевидна? На моє глибоке переконання теперішня Україна обплутана густою російською агентурною мережею. Це стосується також правоохоронних органів і органів державного управління. Наша ж центральна влада намагається робити вигляд, що нічого особливого не відбувається. «Пшекленти хлоп-хам» – може в цьому є щось від об’єктивної реальності? Можливо вже час позбавитись свого родового клейма? Поляки мали 4% високоосвічених людей у 1917 році. Більшість з них були патріотично налаштовані. Тому відродження Польщі було закономірним, а чудо під Варшавою, де були зупинені азійські орди більшовиків, зовсім не було чудом. Бути патріотом – це найбільша чеснота людини і у поляків вона завжди була присутня. В Україні у 1917 році інтелігенція становила, як і у всій Московії, лише 2% населення. Лише частина цієї інтелігенції була українською і лише частина останньої була національно свідомою. Програш визвольних змагань у цій ситуації також був закономірним. Шляхтич шаблею захищає свою державу, хлоп і хам грабує панський маєток. Тому поляки продемонстрували світу чудо над Віслою, а українці – розгул махновщини. «Єще польска не згінела …» – так починається гімн сучасної Польщі – мазурка Домбровського, написана ще у 1795 році. Лише за 67 років (1862 р.) з’явився вірш Павла Чубинського, що став гімном сучасної України. Цей гімн починається словами: «Ще не вмерли України …». Відчуваєте подібність? Але зверніть також увагу і на різницю в часі між національним дозріванням поляків і українців-русинів. Не випадково це дозрівання чітко відповідало концентрації польського населення на території України-Руси. Там, де концентрація поляків була більшою, там дозрівання відбувалось швидше. Багато важив приклад поляків. Особливу роль при цьому відіграло польське антиросійське повстання 1963 року. Українці в цей час якраз знаходились на шляху від етнічного патріотизму до правдивого українського націоналізму. Чи бажали поляки пробудження українського націоналізму? Далекоглядні поляки бажали, розуміючи, що одні вони з Московією не впораються. Саме вони найдовше у світи, довше, ніж ми самі, називали нас русинами, а москалів – москалями. Не слід забувати, що в 1920 році поляки заради нас відбили Київ у більшовиків. Лише організаційна слабкість українського визвольного руху не дозволила нам закріпити цей успіх. Слід пам’ятати і те, що саме Польща першою на Європейському континенті визнала незалежність України. І поляки і московити були щодо українців-русинів колонізаторами. Чи можна їх  порівняти, скажімо, в період між світовими війнами? У культурному плані дискримінація поляками українців на Західній Україні безумовно була. Поляки наполегливо намагалися перетворити українців в поляків, але ніколи не намагались їх знищити. При тому у Львові видавалося багато українських газет. Після Другої світової війни там видавалась лише одна україномовна газета – орган Львівського обкому КПУ. На Східній Україні московити пішли радикальнішим шляхом. Немає людини – немає проблеми. Таким було засадниче гасло їх вождя. Тут українців не намагалися перетворити на московитів. Їх просто почали систематично винищувати за будь-якого приводу. Сама ж русифікація вже була логічним наслідком геноциду українців в намаганні останніх вижити, замаскувавшись якось під неукраїнців. Тим не менш, на Волині горіли саме польські села, а також і українські. При цьому за всю історію в Україні-Русі не було спалене жодне московитське село. Чи не дивно це? Гучні терористичні акції наших націоналістів також були спрямовані проти польських високопосадовців. Правда, нібито загинув і якійсь дрібний чиновник російського консульства у Львові. Але це могла бути звичайна підстава російських спецслужб і, насправді, ніхто не загинув або загинула анонімна людина, яку після смерті наділили певним прізвищем і посадою. Як нам бракує ґрунтовної і об’єктивної історії України-Руси! Можливо геноцид щодо українців-русинів був божою карою за кволість їх національної самосвідомості в часи національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років? Часто і сьогодні ми бачимо, що українці легко відмовляються від своєї національної ідентичності на користь майже безумовного рефлексу пристосування до навколишнього середовища. Найчастіше вигода від цього цілком примарна, а втрати вагомі. У вихованні молоді ми мусимо пам’ятати, що українська література 19 століття створювалась у несприятливих умовах. Бажання героїзувати нашу історію козацької доби обмежувалось вузькими рамками. Серед усіх навколишніх народів на сторінках художніх творів безпечно було перемагати лише недержавних поляків і кримських татар. Саме їх і перемагали козаки в інтерпретації Миколи Гоголя – геніального українського прозаїка світового рівня. Але письменник залишає поза увагою той факт, що елітна частина козаків входила до реєстру і мала щорічне утримання від польської корони. Ігнорує також те, що Запорізьку січ знищили не поляки, а імператриця Московії. Його знаменитий «Тарас Бульба» був написаний не для того, щоби письменник став мучеником за Україну, а щоби сподобатись російському читачу і імператорській родині, стати відомим та прийнятним для московитської еліти. Саме імператор і підтримував матеріально Миколу Гоголя у часи його довгих перебувань за кордоном. Микола Гоголь замолоду відмовився від служіння Україні-Русі, а чи виборов, натомість, власне щастя? Його рання і трагічна смерть свідчить, що ні. Коли я пригадую появу в себе ще в дитинстві упередженості проти поляків, то однозначно пов’язую її із прочитанням саме цього твору нашого генія. Це попри те, що у мене самого є частка польської крові. Я б тепер добре подумав, чому варто вчити наших дітей і з якою метою. Я впевнений, що зараз ситуація і в культурному, і в патріотичному плані кардинально змінюється. Більшість випускників шкіл вперше в історії України мають можливість навчатись у вишах. Це вже не частки відсотка, як до Першої світової війни, не 15% – 20%, як за радянської влади, а всі 85%. Якісна вища освіта разом з патріотичним вихованням (!!!) – це запорука нашої впевненості у світлому майбутньому нашої країни і її народу. Ми обдаровані від природи. Примножимо цей дар освітою і наполегливою працею в ім’я України-Руси. І все таки в майбутньому я бачу дві держави і один народ. Один не тільки генетично, а й ментально. Лише тоді ми станемо надійною підтримкою один одному. Коли саме це станеться? Це залежить і від поляків. Інтенсивний культурницький рух назустріч один одному слід починати не гаючи часу. Альтернатива також завжди є. Можемо знову разом повернутися до складу новітньої Золотої орди. Нашою ж стратегічною метою не є досягнення миру з Московією. Історія наших стосунків з нею протягом останнього тисячоліття свідчить, що це неможливо. Нашим надзавданням є знищення Московії, як імперії. Доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Валерій Швець 1355 раз прочитано

Оцініть зміст статті? 1 2 3 4 5   (всього 24 голосів)