Фінансовий лохотрон (Інформаційно-аналітична газета Контраст)

 

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Серпень 22,2016    Схожі новини » Торгівля чи війна Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Apr 03,2017 » Довіра і гроші: банки і вкладники у кризову добу Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Київ додано на Mar 29,2009 » Долар і євро: яким курсом прямуємо? Жанна БІЛЕНКО, Київ додано на May 11,2009 » Чому Дональд Трамп? Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Mar 19,2017 » Морок над Росією Валерій ШВЕЦЬ, Одеса додано на Mar 24,2014 http://www.kontrast.org.ua/news/2434.html Більшість своїх висновків про навколишній світ ми робимо на основі порівнянь. Порівнюємо і впорядковуємо, розташовуючи об’єкти порівняння у певній послідовності. Є перше місце, друге тощо. В основі порівняння  дійсні числа – це єдині об’єкти математики, щодо яких можна сказати, яке з них більше. Як бути щодо такої характеристики держави, як ефективність її державного апарату? За роки незалежності цей апарат у нас виріс і має тенденцію до подальшого зростання. Зараз він досягає десь 370 тисяч осіб. За радянських часів він був на рівні 60 тисяч осіб. Але в радянські часи держава контролювала все: сільське господарство – що сіяти, де і коли і як збирати; скільки виготовити пар взуття різних категорій і як їх розподілити серед населення та за якою ціною; що купувати за кордоном і що продавати; що читати і дивитися в кіно й по телебаченню; що вважати добром і що вважати злом тощо. Держава визначала стратегічну, хоча і примарну, мету існування країни і її громадян. Словом, на те вона і тоталітарна держава, щоб контролювати все. А яка держава у незалежної України? Напевно, поки що не тоталітарна, хоча неодмінно такою стане при збереженні нинішніх темпів бюрократизації. Держава тепер не контролює нічого: ні сільське господарство, ні промисловість, ні митницю – остання стала ефективним механізмом нищення власного товаровиробника на догоду приватним інтересам самих митників, ні дотримання законів у судах – останні стали ефективним механізмом нищення суспільної моралі на догоду приватним інтересам суддів; ні внутрішню торгівлю, ні зовнішню. Нарешті виявилось, що держава не здатна контролювати навіть власні кордони, не говорячи вже про власний інформаційний простір. Зараз держава нібито очолює боротьбу з корупцією, хоча сама є її основним джерелом. Але чому, ні за що не відповідаючи, державний апарат за роки незалежності у рази зріс? Відповідь проста – у рази зросла кормова база для чиновників. Радянський Союз нагадував військовий табір. Кількість озброєння у ньому від тридцятих років дорівнювало кількості озброєння у всьому навколишньому світі. Так було майже завжди. Вийшовши з орди – війська, націленого на завоювання світу, Московія так і залишилась ордою. Спадкоємцем Московії став Радянський Союз, який змінив лише назву, нічого не змінивши по суті. Кормова база у військовому таборі дуже обмежена, а порядки суворі. На виробництві танків і автоматів Калашникова на державних підприємствах особливо не розбагатієш. Товарів широкого вжитку вироблялось мало, і вони були низької якості. Імпорт якісних товарів був обмеженим, і з нього, власне, і почалась деградація державного апарату новітньої імперії. В умовах ринкової економіки ситуація зовсім інша. Це, при порівнянні, як напівпустеля, де майже немає води, і квітуча оаза, де води більше, ніж вдосталь. Якісна картина того, що відбувається, більш-менш зрозуміла. Вона однакова на всьому пострадянському просторі, але нам потрібні числа для порівняння. Не шукайте ці числа у газетах і телевізійних репортажах. Вони, швидше за все, введуть вас в оману. Зайдіть краще у найближче відділення солідного банку і з’ясуйте величину банківського відсотку на депозити. Виявиться, що цей відсоток для гривневих депозитів на рівні 17% – 20%. Чим надійніший банк, тим цей відсоток менший. У ризикованих банках він може складати сьогодні і 27%. Здавалось би добре. Ви відкрили депозит на 1000 гривень, а через рік у Вас буде вже, наприклад, 1200 гривень на рахунку. Як формується цей відсоток? Для того, щоб не збанкрутувати, банк має видати комусь ваші гроші у кредит під більший відсоток, наприклад під 30% річних. Через рік з цих 30% він 20% поверне Вам, а 10% залишить собі як прибуток. Для того, щоб взятий кредит вчасно повернути і ще отримати прибуток від використання позичених грошей, потрібно вкласти кредит у справу, що дає, наприклад, 40% прибутку річно. Тоді 30% повертається банку, а 10% лишається як прибуток тому, хто взяв кредит. Але хто візьме у банку кредит під 30% річних? Чи існує такий законний бізнес, що дає прибутку 40% річно? Відповідь, за рідким виключенням, негативна. Якби банки існували лише за рахунок таких кредитів, то вони швидко б збанкрутували всі без винятку. Отже банки існують, переважно, не за рахунок гривневих кредитів. Тоді за рахунок чого? Моя відповідь – за рахунок інфляції. Якщо банківський відсоток на депозити 17% (цілком приватний Приватбанк або з переважним державним капіталом Укргазбанк), то рівень інфляції має бути вищим, наприклад, 25%. Для того, щоб розрахуватись з власником депозиту і ще отримати прибуток, банк має зберегти покладені на депозит гроші від інфляції купивши на них, наприклад, американські долари. Тоді, через рік, долари можна знову трансформувати у гривні. Їх буде вже 1250 грн., 1170 грн. повернути власнику депозиту, а 80 грн. залишити собі як прибуток. А звідки банк знає рівень інфляції? А він його не знає. Якщо він помиляється з його оцінкою, то це завершується для нього великими збитками, а можливо й банкрутством. Насправді картина ще складніша, оскільки дешевшають внаслідок інфляції не лише гривні, а й долари, хоча і в дуже різних пропорціях. Перший висновок: реальна вартість гривневих депозитів не зростає з часом, а лише зменшується. Проте, все одно гривні доцільно тримати на депозитах, оскільки їх знецінення внаслідок інфляції банк частково компенсує. Другий висновок: рівень інфляції, тобто знецінення гривні, завжди більший за банківський відсоток за депозитами в солідних банках. Цікавою є поведінка банків при понаднормовому зменшенні їх фінансових ресурсів за рахунок різних видів діяльності. Звичайно вони звертаються до Національного банку за рефінансуванням. Отримавши відповідну позику у гривнях, вони миттєво обмінюють гривні на іноземну валюту на міжбанківській валютній біржі. Через збільшення тиску на національну валюту її курс падає, і банки, знову конвертуючи іноземну валюту в гривні, отримують прибуток, легко повертаючи борги у гривнях. Особливо вдалою ця операція виявилась при останньому безпрецедентному падінні гривні втричі за короткий термін. А скільки може заробити той, хто натискає кнопку неминучого різкого падіння національної валюти, обираючи момент для цього натискання? У світі фінансів також існують фундаментальні закони збереження. Якщо хтось раптом збагатився, то хтось раптом збіднів на ту ж саму суму. Хто збіднів? Це ми з Вами. Хто збагатився? Чомусь ніхто не задає цього питання уголос. Який стосунок банківський відсоток має до ефективності державного апарату? Прямий. Джерелом знецінення грошей в державі – інфляції завжди є сама держава. В умовах ринкової економіки у держави є лише один механізм покриття всіх свої збитків через власну неефективність – це друкування грошей. Держава не вміє розрахувати і контролювати свої видатки або не бажає це робити. Між бажаним і дійсним виникає прірва. Цю прірву держава перекриває у найпростіший і найнебезпечніший спосіб – друкуванням грошей не забезпечених новими товарами і послугами. Банки при цьому грають роль термометра, що вказує на підвищену температуру внаслідок хвороби, однак не є джерелом самої хвороби. У чому небезпека інфляції? У неможливості кредитування реального сектора економіки. 5% – це гарний прибуток для нього. Для його нормального функціонування і розвитку вартість кредитів має не перевищувати 2% – 3% річно. У нас же вона 20% – 30%. Отже, банківський відсоток для національної валюти – це температура хворого. Якою є ця температура у різних країнах світу, якщо орієнтуватись на провідні банки і національні валюти? В Росії це приблизно 10%, в Польщі – на рівні 1.2%, у Великій Британії – 0.75% – 1.5%, у Швейцарії  – 0.5% – 1.3% (у найсолідніших банках він від’ємний), у Німеччині 0.05% – 0.3%, нарешті, в Україні 16% – 22.5%. Відчуваєте, як Україна виділяється на фоні інших країн світу? Виділяється також і Росія, але навіть на її тлі ми виглядаємо дуже невтішно. На жаль, найгірші справи зараз в Білорусі, де інфляція за темпами нагадує інфляцію в Україні на початку дев’яностих. У фінансовому житті України є ще одна неприємна обставина. Майже щороку ми маємо від’ємний платіжний баланс. Тобто щороку країна вивозить іноземної валюти більше, ніж отримує за рахунок експорту і кредитів. Звідки береться надлишок валюти, що вивозиться? Думаю, що за рахунок наших заробітчан, мільйони яких жебрають по всьому світу, заробляючи для своїх родин мінімальні статки в іноземній валюті і переправляючи її в Україну, минаючи банківську систему. Тобто  з країни вивозиться практично вся валюта. Виникає законне запитання. Тоді для чого нам потрібні валютні кредити міжнародних фінансових установ? Моя відповідь така. Гривні, нагромаджені в Україні, за кордон не вивезеш. Спочатку їх потрібно перетворити в євро або долари. Купити іноземну валюту за гривні можна лише всередині країни. Важливим постачальником такої валюти є держава. Саме вона, збільшуючи державний борг України, ввозить в країну євро і долари. Далі, в той, чи інший спосіб, ця валюта потрапляє у приватні руки і вивозиться за кордон вже як приватний капітал. Слід зазначити, що частина вивезеної валюти повертається назад у країну у вигляді товарів широкого вжитку. Це ніби відступні для громадян країни за згоду на її тотальне пограбування і руйнацію. Скільки коштів знаходиться на закордонних рахунках наших багатіїв? Виходячи зі структури платіжного балансу України, до зовнішнього державного боргу України слід додати всі кошти, зароблені нашими заробітчанами і привезені в Україну, та більшу частину коштів, отриманих від експорту нашої продукції. Добре відома лише перша складова цієї суми – зовнішній борг і гарантований державою зовнішній борг – 1 трильйон 122 мільярди гривень. Мабуть це число слід помножити на три або чотири для отримання загального результату. Цих коштів цілком вистачило б для модернізації країни: створення сучасної інфраструктури, побудови нових підприємств на основі сучасних технологій, розбудови української культури і науки як її важливої складової, без яких неможливе національне відродження. Я весь час чую, що отримання чергового траншу МВФ – це якийсь сигнал міжнародним інвесторам для їх активізації в Україні. Жодний солідний інвестор в нашу країну за теперішніх умов не прийде. Ніхто не привезе в нашу країну гроші, дивлячись на те, як активно ми їх вивозимо при найменшій нагоді. Черговий транш МВФ – це чергова подачка нашій еліті за її лояльність до Заходу. Чи є наша еліта при цьому лояльною до українського народу? Тут велике запитання. Дерибан країни продовжується. Все, що можна, продається за кордон, а виручені кошти переважно там і залишаються. Не видно жодних ознак модернізації країни. З підприємств, що залишились у спадок від Радянського Союзу, вичавлюються рештки їх потенціалу. Нові підприємства не будуються, старі практично не модернізуються. І для політиків, і для олігархів горизонт їх прагнень не перевищує кількох років. Усе вже поділене, крім землі. Це, мабуть, буде останньою дією великого дерибану України. Перед Україною зараз багато загроз. Про одну з них йдеться в цій статті. Міцна фінансова система потрібна сучасній державі не менше, ніж боєздатна армія. Нам потрібна перемога у російсько-українській війні. Згадаймо, що вся фінансова потуга Сполучених Штатів була консолідована напередодні Першої світової війни в потужний кулак. Розуміючи неминучість війни і участі в ній Сполучених Штатів, фінансові кола цієї країни разом з іншими зацікавленими структурами в 1913 році створили Федеральну резервну систему – найбільшу фінансову потугу світу відтоді й дотепер. Це допомогло їм виграти Першу світову війну разом з союзними державами. Це дозволило їм здійснити індустріалізацію в Радянському Союзі – своєму майбутньому союзнику. Це дозволило їм вже одноосібно виграти Другу світову війну і стати найбільшою фінансовою, економічною, науковою і політичною потугою світу. Саме ця світова потуга є нині гарантом нашого державного існування і джерелом наших надій. Високий банківській відсоток за депозитами – це свідчення злочинної безпорадності в державному будівництві. Висока інфляція заважає нормальному розвитку банківського сектору України, без якого подальший економічний поступ неможливий. У нас є єдиний шлях до порятунку – це побудова національної української держави, де найвищі посади в державі призначатимуться для свідомого служіння інтересам нації, а не власній кишені за рахунок нації. З фінансового лохотрону Україна має перетворитись на будівельний майданчик модерної української нації. Припинення безпрецедентного вивезення валюти за кордон у рази зменшить постійний колосальний тиск на національну валюту, сприятиме стабілізації її курсу і стане фінансовим підґрунтям для модернізації країни. Це завдання настільки ж важливе, як і розбудова української армії в умовах нинішньої російсько-української війни. Доктор фіз.-мат наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Валерій Швець, спеціально для «Контрасту». 1561 раз прочитано

Оцініть зміст статті? 1 2 3 4 5   (всього 37 голосів)

Солдати ворога (Інформаційно аналітична газета Контраст)

 http://www.kontrast.org.ua/news/1982.html

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Серпень 24,2014 Вдача будь-якого народу – це певна константа, що залишається такою протягом тисячоліть. Якщо ти бажаєш дізнатись, якою буде твоя майбутня дружина, подивись на її матір – так каже народна мудрість. Якщо ти бажаєш з`ясувати психологічний портрет солдатів ворожої армії, згадай, якими були батьки і діди цих солдатів. Засадничі речі добре бачаться здалеку. Отже, йде війна. Гинуть кращі представники нашого народу, гинуть ті, що, не чекаючи мобілізації, добровільно пішли у діючу армію України, що вже кілька місяців веде неперервні і важкі бої на Сході нашої країни (я не схильний якось інакше сприймати події на Сході попри заспокійливі і оптимістичні повідомлення наших засобів масової інформації). Той, хто планує з боку ворога стратегію всіх військових операцій, хто забезпечує їх зброєю всіх вагових категорій, прийнятих на озброєння сучасною російською армією, хто забезпечує оперативне керівництво всіма військовими операціями безпосередньо на полі бою, той забезпечує проведення цих операцій не лише керівними офіцерськими кадрами, а й професійними виконавцями середньої ланки. Саме останні керують танками, бронетранспортерами, установками залпового вогню, ракетними комплексами, мінують і знищують інфраструктуру Сходу нашої країни. Чиїх батьків і дідів це діти і онуки? А ті з місцевих мешканців, що надають певну масовість всім військовим операціям ворога на Сході, вони чиї нащадки? Візьмемо за точку відліку Другу світову війну. Військовий конфлікт між Німеччиною і Росією був неминучим. Німецький третій райх і російська радянська імперія в однаковій мірі претендували на контроль над усім світом. Перші – під гаслом захисту арійської раси, другі – під гаслом світової революції. Крайній націоналізм і крайній інтернаціоналізм взаємно виключали одне одного. У світі мало залишитись щось одне. Німці напали першими. Маючи в п`ять-сім разів менше військової техніки всіх ґатунків (танки, літаки, артилерія). Взагалі не маючи цілих класів найсучаснішого на той час озброєння (важкі танки, літаки-бомбардувальники далекої дії). Маючи майже вдвічі менше солдатів і офіцерів, німецька армія посунула на Схід Європи. У перші місяці війни німецькі війська просувались вперед рівно настільки, наскільки витримували техніка і солдати – десятки кілометрів на добу. До кінця сорок першого року практично вся кадрова російська армія була в німецькому полоні, а це порядку чотирьох мільйонів осіб. Разом за всі роки війни до німецького полону потрапило біля 5 760 000 осіб. Чому так сталося? У кожного народу були свої причини. Українці не бажали воювати за російську імперію, пам`ятаючи геноцид, що тривав проти них практично з кінця 1918 року. Росіяни – через безпорадність перед переважаючими якостями німецьких солдат і офіцерів, їх вмотивованістю, дисципліною, вишколом, професіоналізмом, освітою і культурою, що більше ніж компенсували нестачу військового спорядження. Що почалося далі? Далі почався масовий вступ військовополонених і населення окупованих німцями територій до лав німецьких збройних сил. На співпрацю з німцями зголосились представники всіх народів Радянського Союзу включно з євреями, але за абсолютними цифрами перше місце, безумовно, належало російському народу. Їх найбільше військове формування називалось Військові сили конгресу визволення народів Росії – так звані власівці. На травень 1945 року це формування мало 128 000 осіб і складалося з однієї армії, трьох корпусів, восьми дивізій, восьми бригад, 52 полків і 150 батальйонів. Незалежно від цієї військової частини у 1942 – 1945 роках у складі Вермахту діяла Російська визвольна армія Вермахту. Ця армія складалась з 12 охоронних корпусів (карателів), 13 дивізій, 30 бригад. До складу військ СС входили ще вісім дивізій, сформованих з росіян – переважно з донських козаків і частково кубанських (6 дивізій). Безумовно, всі ці військові формування на 100% не складалися лише з росіян. По-перше, керівний склад більшості великих формувань був німецький, по-друге, серед рядового складу формувань невеликий відсоток складали представники абсолютно всіх народів Радянського Союзу. Більшість з них мали і власні великі військові формування на рівні дивізії, але й там серед рядового складу невеликий відсоток складали росіяни, а серед керівного складу переважали німці. І без згадки про військові формування рівня менше дивізійного наведений вище список військових формувань є вражаючим, хоча загальну кількість вояків у складі зазначених формувань важко підрахувати, оскільки вони часто міняли свої назви, структуру і підпорядкування, створювались і зникали у різні часові проміжки. Цей список свідчить, що росіяни легко переорієнтувалися на очевидно сильного гравця і масово ставали на його бік попри всякі ідеологічні забобони. Чи росіяни служили німцям вірою і правдою? Так – поки перевага німців була незаперечною. Ні – коли їх поразка стала очевидною. У кінці війни Військові сили конгресу визволення народів Росії під керівництвом генерала Власова – найбільшого російського військового формування під проводом німців – перейшли на бік радянської армії, збройно виступивши проти німців (Прага). Сталося те, про що весь час попереджав своїх генералів Адольф Гітлер. Чи всі військові формування, створені на окупованих німцями територіях, вели себе подібним чином? Ні. Наприклад, вояки єдиної сформованої німцями з  українців дивізії СС-Галичина билися на боці німців практично до останнього дня Другої світової війни. Відступ з бойових позицій в напрямку території, вже окупованої англо-американськими військами, фронтові частини дивізії почали лише о 6.00 8 травня 1945 року. На австрійській землі на місцях останніх боїв Другої світової війни на місцевих цвинтарях залишились сотні могил вояків дивізії. Ці могили й досі дбайливо доглядаються місцевою владою. Отже, перший висновок щодо російських солдат – це дуже ненадійні люди. Друге, що кидається у вічі при аналізі списку російських військових формувань – це велика їх кількість: тринадцять під назвою охоронні корпуси. Головна мета цих військових формувань – утримування в покорі населення окупованих територій. Так в Рейхскомісаріаті «Москва» був проведений «успішний» експеримент з керування автономною територією, заселеною переважно росіянами (Лепельський округ Брянської області: 8 районів – 581 000 мешканців). Цей автономний округ віддали під контроль військових формувань Російської визвольної армії загальною чисельністю 20000 осіб. У результаті цього контролю було спалено 24 села і знищено близько 10000 місцевих мешканців. Останній керівник цього автономного округу Б.С. Камінський, згодом генерал-майор військ СС, очолив 29 гренадерську дивізію військ СС «РОНА», сформовану переважно з росіян. Ця дивізія брала участь у придушені Варшавського повстання у 1944 році і «уславилася» безпрецедентною жорстокістю, за що її командир і був розстріляний самими німцями. Лише один з полків цієї дивізії (полк Фролова) знищив від 5 до 10 тисяч варшав`ян. Російські військові формування брали участь у бойових діях і на Західному фронті. Зокрема, це була 136 дивізія особливого призначення зі складу Російської визвольної армії. Після того, як вояки цієї дивізії, що мали досвід бойових дій проти партизан Білорусії, здійснили «зачистку» території Західного фронту, де висадився повітряний англо-американський десант, внаслідок чого цей десант був знищений, англійці і американці перестали брати солдатів цієї дивізії в полон, надаючи перевагу їх розстрілу на місці. Отже, другий висновок, щодо росіян зі зброєю в руках – вони надзвичайно жорстокі люди. Останнім часом стало широко відомо про поведінку радянських солдат на окупованих територіях Німеччини відразу після її поразки в Другій світовій війні. Саме росіяни становили більшість цих солдат. А недавній досвід російсько-чеченської війни хіба не свідчить про те ж саме? Викрадення людей, знищення їх без суду і слідства, тортури, зґвалтування, мародерство. А цілеспрямоване нищення інфраструктури Східної України, а вся палітра провокацій, десятиліттями напрацьована ФСБ Росії, спрямованих проти місцевого населення Сходу і наших військ? Третій висновок щодо росіян є підсиленням першого: росіяни – це підступні люди. Вірніше, такими є їхні лідери, яких підтримує мало не 90% населення Росії. І чим підступніше себе ведуть ці лідери, тим більшою є їх масова підтримка. Чи все так погано щодо росіян? Думаю, що ні. У лавах УПА, крім українців, воювали і росіяни. Ну, не зовсім росіяни, а донські, кубанські і інші козаки. Було їх до 3000 осіб. Дуже прикро, що на Сході України нащадки цих козаків цілими військовими формуваннями перейшли на нашу територію і намагаються знищити дух свободи, що набирає сили на теренах нашої Батьківщини. Я думаю, що саме козаки є перспективним напрямом нашої контрпропаганди. Саме вони могли би, повернувшись врешті решт додому, пробудити і там почуття власної гідності, свободи й відповідальності за себе і за свою країну. Звернімо увагу, що на тепер зона антитерористичної операції скоротилась до порівняно невеликого регіону, де частка росіян серед місцевих мешканців становить не менше половини населення. Це дозволяє припустити, що наші громадяни, які створюють масовку в російсько-українській війні на боці ворога – це переважно росіяни, але не козацького кореню. Єдиним зрозумілим аргументом для них є сила. Мало освіченій людині важко зрозуміти, що таке справедливість, але легко зрозуміти, що таке сила. Так будьмо сильними, підкріпимо справедливість нашої справи нашою силою. З нами цивілізований світ, у нас нарешті з`явилась надія на цивілізоване майбутнє. Слава українській нації і смерть її ворогам! Професор Валерій Швець 17209 раз прочитано

Оцініть зміст статті? 1 2 3 4 5   (всього 22 голосів)

Четверта російсько-українська війна (Інформаційно-аналітична газета Контраст)

http://www.kontrast.org.ua/news/1969.html

Червень 18,2014

Війна – це мир.

Свобода – це рабство.

Незнання – сила.

Такими були засадничі партійні гасла вигаданої Джорджем Оруелом країни Океанії з єдиною правлячою силою під назвою «Партія» – однієї з трьох світових імперій майбутнього. Захмарне майбутнє для Оруела мало цілком реалізуватись уже в 1984 році. Тому його роман, написаний у 1948 році, що приніс йому світову славу, так і називався «1984». Він просто переставив місцями дві останні цифри року написання роману.

Англійська нація дала неперевершених особистостей у всіх сферах інтелектуальної діяльності людства і одним з них був Джордж Оруел. Маючи диплом Ітона – одного з найпрестижніших коледжів Великої Британії, Джордж Оруел замість успішної кар’єрі у будь-якій сфері діяльності, що є типовим для випускників Ітона, присвятив своє коротке життя боротьбі за ідею демократичного соціалізму. Романтика і ідеалізм молодості привели його в тридцяті роки в Іспанію на бік республіканців. Там, на відміну від більшості лівої інтелігенції Заходу, він реально зіткнувся зі справжнім – сталінським – обличчям соціалізму. Він так і не знайшов відповідь на питання – чи можливий соціалізм з якимось іншим обличчям, але, повернувшись з Іспанії, усі свої творчі сили віддав боротьбі з тоталітаризмом як політичною системою, що реально загрожувала людству тоді. Не зникла у світі ця загроза й сьогодні.  Одинока постать Джорджа Оруела багато років вивищувалась над лавами чисельних представників західної інтелігенції, що вважали Радянський Союз форпостом світової революції. Він вважав Радянський Союз імперією зла. Роман 1984 – це роман про Радянський Союз, хоча його дії відбуваються в Лондоні у 1984 році.

Нас має бути багато. Нам воювати ще не одну сотню років.

Однією з властивих ознак тоталітарного суспільства є «новояз». Характерні приклади такої мови наведено в перших рядках цієї статті. Ця нова мова руйнує класичну, вбиває саму можливість мислити, оскільки людина мислить словами, а слова тепер нічого не значать. Біле – це чорне, а чорне – це біле. Не намагайтесь зрозуміти, що це означає. Просто виконуйте те, що наказано. Чи Росія – це щось інше, ніж Радянський Союз? Чи просто дещо зменшена його копія, яка прагне, як мінімум, повернутись до попереднього статусу. Швидше друге. Чи новітня Росія визнала злочини Радянського Союзу, чи відмежувалась від них? Ні! Згадаймо хоча б голодомор в Україні. «Нічого не було» – слова її президента. Чи в Росії є реально багатопартійна система, чи монопольно править одна сила, яку за Оруелом можна назвати «Партією»? Чи Росія вже відмовилась від «новоязу» радянських часів? Ні! Біле – це, як і раніше, чорне, а чорне – це, як і раніше, біле. Ми всі маємо можливість оцінити діяльність російських засобів масової інформації, особливо в останні місяці під час четвертої російсько-української війни.

Спочатку, при запровадженні «новоязу», людина починає помилково сприймати реальну дійсність, а зрештою перестає розуміти її взагалі. Як сказав і написав один з наших президентів: «Україні – це не Росія». Але чи навчились ми мислити адекватно ситуації і самостійно? Український народ генетично не схильний до тоталітаризму. Йому притаманний невгамовний потяг до волі, до свободи – аж до анархії. Але для чого нам «новояз»?

Чому російський спецназ у Криму ми називали зеленими чоловічками? Чому нездатність нашої армії боронити навіть території власних військових частин від зелених чоловічків ми називали бажанням не викликати людські втрати? Чому ми називаємо сепаратистами людей, які виступають зі зброєю в руках за приєднання Східної України до Росії? Сепаратизм – це відокремлення, а не приєднання. Адекватним ситуації є не термін сепаратист, а термін загарбник. Однак цей термін вимагає деталізації. Загарбник у даному разі це військові формування, очолювані російськими кадровими офіцерами, наповнені в значній мірі представниками різних російських військових формувань і доукомплектовані місцевим люмпеном. Ці формування озброєні сучасною російською зброєю і не тільки постачаються, а й фінансуються з різних джерел на території Росії. Це російська армія вторгнення, яка за сприятливих політичних умов може швидко досягти потрібної чисельності для виконання будь-яких завдань щодо України. Чому ми говоримо про війну з бандитами і терористами? Ми ведемо війну з Росією, з її армією вторгнення, з її громадянами, хоча часто вони мають і українські паспорти. Навіть якби Росія як держава не мала жодного стосунку до цієї війни, все одно ця війна є російсько-українською. Далі я це поясню.

Виникає декілька запитань. Чому Луганська і Донецька області?

Тому, що це області з максимальною концентрацією етнічних росіян або тих, хто вважає себе етнічними росіянами на території України. Тому, що, одночасно, це області з найвищою кримінальною активністю населення. Тому, що це, одночасно, області в Україні з найширшим прошарком маргінального населення. Тому, що маючи у приграничних з Росією регіонах можливість вибору між українськими засобами масової інформації і російськими, етнічні росіяни обирають, зазвичай, російські, причому, найбільш провокативні з них. Тому, що на світ вони дивляться московськими очами. Тому, що вони так і не стали громадянами  України, хоча, формально, мають українські паспорти.

Чому антиукраїнська діяльність почала розгортатись не просто у великих містах на сході України, а в центральних частинах цих міст?

Тому, що саме у великих містах Донецької і Луганської областей кількість етнічних росіян досягає 50%. Це в середньому. А в центральних частинах цих міст їх кількість сягає 90%. Це не тільки на сході України. Це є й у Києві і, навіть, у Львові. Як це відбувалось, наприклад, у Львові?

Найнебезпечніша ситуація для місцевих мешканців виникала тоді, коли комусь з високопосадовців новоствореної радянської адміністрації сподобалось їхнє житло. Це житло відбиралось, а у його мешканців, залежно від можливостей агресора, було кілька варіантів майбутнього. Найпростіший і найгуманніший – просто самим кудись дітися. Менш гуманний – потрапити у категорію виселенців до Сибіру, якщо більш пощастить, то – у Східну Україну або Польщу. Про тих, кому геть не повезло, не хочеться й говорити.

Друга можливість захоплення житла корінних мешканців центральних частин міст, що виникала для представників колоніальної адміністрації, була просто наслідком масових репресій щодо місцевого населення. Звичайно під маховик таких репресій першими потрапляли заможні прошарки місцевих громад, які, як правило, і мешкали в центральних частинах міст. Тоді житло, що вивільнялося, централізовано розподілялось у середовищі представників колоніальної адміністрації.

Третя можливість щодо місцевого населення була «найгуманнішою». На якомусь етапі Другої світової війни центральна частина міста просто знищувалась у різний спосіб. У Києві вона була замінована і підірвана при відступі радянських військ, в Тернополі і Рівному вона була знищена внаслідок вдало проведеної військової операції радянськими військами з визволення місцевого населення від фашистсько-німецьких загарбників. Далі ці частини міста поступово забудовувались, а помешкання виділялися відповідно до уподобань радянської влади. Частина мого дитинства пройшла в місті Балті Одеської області, і я добре пам’ятаю ті часи, коли всі керівні посади, без виключення, у районі з цілком однорідним українським населенням від першого секретаря райкому партії до начальника поштового відділення займали етнічні росіяни. Для них і був центр міста. В Одесі формування однієї з найбільших російських громад на півдні України відбувалося через надання житла відставникам радянської армії. Саме для них, в першу чергу, будувались «Черьомушкі» – південно-західний житловий масив Одеси ще за часів Хрущова.

Якою все-таки є головна причина четвертої російсько-української війни? На кого робить основну ставку Кремль для поповнення своєї армії вторгнення? Хто створює благодатний ґрунт для всіх його політичних провокацій на теренах України? Це, безумовно, та частина етнічних росіян, що в глибині душі вважають себе окупантами, звісно, не називаючи себе так явно. Чим вирізняється окупант серед решти громадян держави? Він зневажає мову корінного народу, зневажає його культуру, його історію, його героїв, всі його досягнення, чинну владу, якщо вона не є суто окупаційною. Це яке блюзнірство: вважати лайкою святі імена наших героїв: «мазєпінци», «петлюровци», «бандєровци».

Я сам доволі скупався у своєму житті цією пекучою ненавистю до всього українського. Остання лайка як найсвятіший прапор нової релігійної війни об’єднав навколо себе в єдиному пориві мільйони росіян по обидва боки російсько-українського кордону. Я далекий від того, щоб вважати всіх етнічних росіян в Україні монолітом, готовим виконувати будь-які забаганки Кремля. Порядний і розумний росіянин не буде нашим ворогом. Я далекий від того, щоб вважати монолітом український народ, навіть у часи найважчих наших національних випробувань. У люмпена не має національності і національних інтересів. Про це казав ще Карл Маркс, правда, використовуючи замість слова люмпен слово пролетарій.

Ще в середині дев’яностих років я якось зустрів у пресі результати соціологічних опитувань в Росії і Україні. За ними 70% росіян негативно сприймали Україну і лише 30% українців негативно сприймали Росію. Ще тоді я сказав своїм однопартійцям-рухівцям, що Росія вже готова до війни з Україною, але Україна ще не готова до війни з Росією. Відтоді я вже відстежував цей показник регулярно і бачив, що він практично не змінювався роками. Наступний мій висновок на тлі такої безрадісної ситуації був такий: війна між Росією і Україно – це питання часу, причому Україна до неї буде неготова з будь-якого боку. Так і сталося весною 2014 року.

Щира українська душа не бачить різниці між словом і ділом. Для неї слово й є дія. До Кримських подій більшість українців (100% – 30% = 70%) вважали росіян братнім народом. Термін «братній народ» російський президент вживав регулярно і щодо українського народу, хоча рівень підтримки такого гасла серед росіян був завжди невеликим (100% – 70% = 30%). Російська ментальність цілком відмінна від української. Для російської душі слово не має жодного стосунку до діла. Слово саме по собі, діло саме по собі. Ще найвидатніший канцлер Німеччини – Бісмарк у кінці дев’ятнадцятого сторіччя сказав про зрадливість Росії, що будь-який договір з Росією не вартий паперу, на якому він написаний. Чомусь українцям було потрібно майже 150 років щоб весною 2014 року черговий раз у цьому переконатись.

За законами «іноязі», що діють у сучасній Росії, так само як вони діяли в Радянському Союзі, кожне визначення слід, як мінімум, розуміти з точністю до навпаки (дивись початок статті). Тому слова братський народ стосовно українців у вустах президента Росії завжди звучали доволі зловісно – як вирок, як заявка на новий підступ. Якось виступаю по Одеському державному телебаченні, ще до кримських подій, на прохання ведучої розповісти про те, що нас об’єднує з великим братнім російським народом, я не знайшов у своїй пам’яті жодного прикладу, який би свідчив про братні російсько-українські стосунки, хоча очікував подібне запитання. Зате я пригадав і сказав про це телеглядачам, що протягом останніх ста років триває перманентна війна Росії проти України з фазами загострення до рівня військових конфліктів і фазами тимчасового примирення.

Символічним початком першої війни можна вважати знаменитий бій під Крутами зимою 1918 року, де наша славна молодь малими силами намагалася зупинити російські війська у їх наступі на Київ. Далі декілька років тривала повномасштабна російсько-українська війна, яку за законами «іноязі» і досі в підручниках історії кваліфікують як громадянську. Запроваджений більшовиками НЕП виглядав як викинутий ними білий прапор переможених, показова українізація колоніальної адміністрації України ще більше нібито переконувала, що, навіть програвши військову кампанію, українство все-таки, нехай частково, перемогло. Це була помилка. Друга російсько-українська війна виявилась найкривавішою за кількістю жертв. Вона захопила українців зненацька. Російська сокира на цей раз вдарила у корінь української нації – в українське селянство, правда при цьому була знищена й українська інтелігенція. Ця війна, за законами «іноязі», називалася колективізацією, хоча реально земля не колективізовувалась, а конфісковувалась на користь російської держави. Згадайте блюзнірське гасло більшовиків: «Земля – селянам». Знову ж таки у повній відповідності до «іноязі».

Для українства ця друга війна була розплатою за поразку у першій війні, нелюдське покарання за спробу втілити в життя свої віковічні прагнення про власну державу. Росія сама розпочала цю війну, сама й зупинила. Треба було кінчати внутрішні війни і розпочинати тотальну підготовку до другої світової війни. Цю війну фахівці з «іноязі» охрестили світовою революцією.  Третя російсько-українська війна почалась після нападу Німеччини на Польщу – в середині вересня 1939 року разом з окупацією Західної України Радянським Союзом, яке, за законами «іноязі», називалося визволенням. Ця війна знову носила збройний характер і тривала до середини п’ятдесятих років. Усі три війни українці програли. Головна причина, з моєї точки зору, – вони відбувались у несприятливих зовнішньополітичних для України умовах. У жодній з цих воєн українці не отримали жодної підтримки західних демократій, що визначали політичну карту Європи тих часів. Єдину надію тоді українці могли покладати лише на Німеччину. Першу російсько-українську війну Україна програла тому, що Німеччина програла Першу світову. Коли Україну добивали у другій російсько-українській війні, Німеччина ще була занадто слабкою. Програш Німеччиною Другої світової війни надовго зробив шанси українців на створення власної держави майже нульовими. Тепер триває четверта російсько-українська війна. Що змінилось у наших шансах на перемогу? Кардинально змінилася зовнішньополітична ситуація для України. Тепер з нами не тільки Німеччина, а й весь цивілізований демократичний світ, частиною якого, нарешті, стала і сама Німеччина. Тепер з нами лідер цього світу – Сполучені Штати Америки. Тепер у світі є розуміння, що Російська імперія, хоч би як вона називалась тепер, становить загрозу для всієї Західної цивілізації, а не лише для Донецької і Луганської областей або навіть всієї України, але лише України.

Що нам робити? Не очікувати, що за кілька тижнів війна на Сході України припиниться. Навіть, якщо ми здолаємо військовий опір на Сході, що цілком реально, у короткий термін, військова загроза з боку Росії і далі буде підсилюватися. Жодними перемовинами з Росією цього не змінити. Жодні домовленості з нею нічого не варті. Реальністю є той факт, що Росія є імперією азійського зразка, подібною до імперії Чінгізхана з тими самим внутрішніми імпульсами до механічного поширення на якомога більші території. Дійти до останнього моря – таким був заповіт Чінгізхана своїм нащадкам. Успадкувавши імперію Чінгізхана, вірніше ту її частину, що займала малолюдні околиці Євроазії, москвини, так їх було б правильніше називати, успадкували і весь арсенал її духовних і моральних цінностей.

Від часів Київської Русі роль України – бути форпостом на кордоні цивілізованого світу і великого степу, який починається від степів України і закінчується степами Монголії, і сьогодні є переважно тим, що називається Росію. На час Московського поневолення ми втратили цю роль, але тепер обставини змушують нас до неї повернутись. Нам, нарешті, слід відмовитись від «іноязі». Не Київська Русь, а Русь зі столицею у Києві. Іншої Русі просто не було. Не Росія, а Московія – як то є на середньовічним мапах Європи. Тепер Русь-Україна вже не є частиною Московії, і жодних юридичних підстав Московію називати Росією немає.

Ще слід пам’ятати, що в часи Богдана Хмельницького, коли наші стосунки з Московією ще тільки починались, українців на наших землях було 11 мільйонів, а московітів на їх землях – лише 10 мільйонів. Тобто русинів-українців було більше ніж московітів-росіян. Тепер, внаслідок 350 літньої взаємодії двох етносів, що носила далеко не братній характер, московітів-росіян на їх землях утричі більше, ніж русинів-українців на наших землях. Занадто обнадійлива тенденція для них, і не надто оптимістична для нас.

Крок за кроком Україна має перетворюватись у військовий табір, у потужну військову, економічну і політичну сила. Нам властиве генетичне прагнення до демократії – влади народу. Цю нашу схильність слід розвивати, але пам’ятати при цьому, що головним надзавданням сьогодні є виживання нас як нації на наших споконвічних від тисячоліть, від часів трипільської культури, землях.

І нарешті, слід пам’ятати заповіти наших геніальних провидців, зокрема: «Не може бути й мови про компроміс щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування російської державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави (Юрій Липа)».

Валерій Швець, професор

5052 раз прочитано

Альтернативний погляд на Другу світову війну. Початок. (інформаційно аналітична газета Контраст)

http://www.kontrast.org.ua/news/3055.html

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Жовтень 30,2021 

Выпьем за Родину, выпьем за Сталина, выпьем и снова нальем. Оскільки інших слів пісні компанія не знала, то наведена фраза повторювалась знову і знову. У ці слова вкладалося стільки щирого натхнення, що здавалося, вони ринули з глибини душі кожного співака. Далі пролунала українська пісня «Несе Галя воду». Я сидів перед відчиненим вікном на дачі і писав статтю якраз про Сталіна, і про початок радянсько-німецької війни, а у сусідів був званий обід. О, український народе! Воістину ти заслужив свою гірку долю.

Початок радянсько-німецької війни – один з досі чесно не висвітлених її періодів. Тези про напад зненацька та про неготовність до війни Радянського союзу не варті обговорення. Натомість проаналізуємо реальне співвідношення сил обох сторін. Мозок війни – це невелика група військових вищого рангу, що розробляють і приймають важливі для війни рішення.

З боку Радянського союзу це був генералісимус Сталін (Джугашвілі) – син шевця. Мав закінчену початкову освіту – чотири класи духовного училища і незакінчену середню – чотири класи духовної семінарії (з п’ятого був відрахованим за неявку на іспити), річна з математики – трійка, в армії не служив. Проте мав великий досвід участі у терористичних актах напередодні і під час війни: рекет на нафтових промислах Баку, організація заворушень, збройні напади на поштові карети, банки. Шість разів потрапляв до в’язниці, але поблажливі, як на мене, судові вироки у кожній справі примушують припустити співпрацю з правоохоронними органами імперії.

Найближче оточення Сталіна з військових складали маршали. Георгій Жуков – син селянина, освіта початкова, у роки Першої світової війни (далі просто війни) унтер-офіцер. Його позиція щодо українців сконцентрована в одній фразі: «Чим більше хохлів у Дніпрі утоне, тим менше після війни доведеться висилати до Сибіру». І утонуло при штурмі Дніпра близько мільйона. Семен Будений – син селянина, до школи не ходив, на війні був рядовим. Клімент Ворошилов – син селянина, освіта початкова, не воював. Костянтин Рокосовський – син службовця, освіта початкова, у роки війни унтер-офіцер. Іван Конєв – син селянина, освіта початкова, у роки війни унтер-офіцер. Григорій Кулик – син селянина, до школи не ходив, у роки війни рядовий. Семен Тимошенко – син селянина, освіта початкова, на війні рядовий. Родіон Малиновський – освіта початкова, на війні єфрейтор. Олександр Василевський – син священика, освіта середня (духовна семінарія), у війну дослужився до звання штабс-капітана. Кирило Мерецков – син селянина, освіта початкова, не воював. Борис Шапошников – перед війною закінчив Академію генерального штабу, за час війни дослужився до звання полковника.

Борис Шапошников був єдиним офіцером, до якого Сталін звертався на ім’я та по батькові, і єдиним офіцером, що мав професійну військову освіту. Але ж у так звану громадянську війну до червоної армії були примусово мобілізовані десятки тисяч офіцерів царської армії. Їх тут було більше, ніж у білій армії. Куди ж вони поділись далі?

Спочатку червона армія за допомогою царських офіцерів розібралася з офіцерами білої армії, а далі червоні комісари у шкірянках і з маузерами в руках так само розібралися з колишніми царським офіцерами. Офіцери, які не захотіли загинути з честю, загинули без честі з кулею в потилиці. Борис Шапошников якось вцілів. До речі, шкірянки, маузери і будьонівки, а також гроші на утримання багатомільйонної армії – це подарунок більшовикам від їх симпатиків з-за кордону, доставлений, швидше за все, через порти Мурманська, Одеси, Владивостока, контрольованих під час громадянської війни військами Антанти.

Якщо вважати перерахованих вище людей мозком, то це мозок аматора-початківця, який взявся не за свою справу.

З німецького боку це були Гітлер – син службовця, освіта незакінчена середня, у роки Першої світової війни – фельдфебель, виявив неабияку хоробрість, на війну пішов добровольцем. Його соратниками були генерал-фельдмаршали. Федір фон Бок – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова, Першу світову війну (далі просто війну) закінчив у званні майора, як зазначалося в одному з нагородних листів – проявив неймовірну хоробрість. Ернст Буш – син чиновника, освіта вища військова, війну закінчив командиром батальйону, виявив надзвичайну хоробрість. Гайнц Гудеріан – син військового офіцера, освіта вища військова, під час війни навчався в академії Генерального штабу. Евальд фон Кляйст – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу). Війну закінчив офіцером Генерального штабу 225 піхотної дивізії. Гюнтер фон Клюге – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу), війну закінчив офіцером Генерального штабу 89 піхотної дивізії. Генріх фон Клюге – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу), закінчив війну начальником оперативного відділу штабу 9 піхотної дивізії. Вільгельм фон Лееб – з аристократичної родини, освіта вища військова (академія Генерального штабу), закінчив війну офіцером Генерального штабу групи військ. Вільгельм фон Ліст – з родини лікаря, освіта вища військова, війну закінчив офіцером Генерального штабу баварської піхотної дивізії у звані майора. Еріх фон Манштайн – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу), війну закінчив на посаді начальника оперативного відділу 213 піхотної дивізії у званні гауптмана. Моріц Модель – з родини викладача музики, війну закінчив офіцером штабу 36 резервної армії у званні гауптмана. Фрідріх Паулюс – з родини бухгалтера, освіта незакінчена вища, війну закінчив офіцером Генерального штабу у званні гауптмана. Герд фон Рундштедт – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу), війну закінчив на посаді начальника штабу 53 армійського корпусу у званні майора.

Мозком німецької армії були офіцери з унікальним військовим досвідом, гранично високою професійною підготовкою і непересічною особистою хоробрістю. Зауважу, що німецька армія не програла Першу світову війну. Війну програла Німецька держава, до влади в якій у висліді революції прийшли пройдисвіти типу тих, що і в Московії. Від імені німецького народу, на що вони не мали жодного морального права, вони поклали всю відповідальність за цю війну на Німецьку державу.

Порівнювати вищий офіцерський склад радянської і німецької армій, як ми бачимо, просто не має сенсу через невідповідність їх потенціалів. Так само не має сенс порівнювати і решту складу двох армій. Уже той факт, що вся кадрова армія Радянського союзу під кінець 1941 року була або знищена, або опинилась у німецькому полоні, говорить сам за себе. Тому будемо порівнювати матеріальні засоби війни.

Зброя війни може бути такою, що використовується в наступальній війні: танки, штурмові гармати, авіація, і оборонній війні: артилерія, обладнані оборонні споруди. За наведеними у таблиці даними видно, що у Радянського союзу танків і штурмових гармат було майже в чотири рази більше, ніж у Німеччини. Серед них була значна кількість важких танків, відсутніх у Німеччини. Також майже втричі було більше і середніх танків, причому ці танки за своїми тактико-технічними даними перевищували німецькі. Гармати навіть легких радянських танків пробивали броню середніх німецьких танків. У німців легкі танки взагалі не мали гармат, а лише два кулемети Коли ми говоримо про німецькі танки, то насправді це танки всієї підкореної німцями Європи. Якщо врахувати, що на кінець 1940 року в американців було лише 18 середніх і 10 легких танків, то можна стверджувати, що кількість танків у Радянському союзі на початок війни більше, ніж втричі перевищувала кількість танків решти світу.

 

Вид озброєння	Радянська армія	Німецька армія	Співвідношення
Танки та штурмові гармати	23106 [1]	6292 [1]	3.67
Важкі танки на лінії зіткнення	255 [1] 504 – загалом	Немає [1]	∞
Середні танки на лінії зіткнення	506 [1]	210 [1]	2.41
Літаки (нові типи)	24480[1]	6852 [1]	3.57
Гармати і міномети	117581 [1]	88251 [1]	1.33
Особовий склад	3061160  (лінія зіткнення) [4]	3562400 (лінія зіткнення) [4]	0.92

 

Примітка. Дані взяті з московських джерел. Це означає, що реальні числа для Німеччини є меншими, а для Радянського союзу – більшими. Наскільки? – Невідомо.

Майже в чотири рази у Радянської армії було більше і сучасних на той час літаків. А от гармат і мінометів, які потрібні для оборонної війни, у Радянського союзу було лише на 33% більше, ніж у Німеччини. Стандартний підхід до наступальної війни передбачає потрійну перевагу в озброєнні і особовому складі. Враховуючи інтелектуальний потенціал очільників радянської армії, навряд вони мислили інакше. То до якої війни готувався Радянський союз, маючи як мінімум потрійну перевагу в озброєнні над рештою світу? При цьому слід врахувати, що озброєння з лінії оборонних споруд на старому радянсько-польському кордоні було демонтоване. Але ж особовий склад Радянської армії був меншим за особовий склад німецької армії, кажуть московські історики, зокрема меншим він був і в прикордонній зоні. Чи так це насправді?

Попри необ’єктивність і явну брехливість московських інформаційних джерел, певне уявлення про справжню розстановку сил напередодні початку радянсько-німецької війни дає документ, складений не раніше 15 травня 1941 року першим заступником начальника оперативного відділу генерального штабу збройних сил Радянського союзу майбутнім маршалом О.М. Василевським [5]: «Соображения Генерального штаба Красной Армии по плану стратегического развертывания Вооруженных Сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками». Тут він точно фіксує розташування німецьких дивізій на території Європи і визначає кількість дивізій збройних сил Радянського союзу у 303. (Сюди слід додати ще дивізії НКВС [6]. Їх було 58 і 23 окремих бригади.) У той час як кількість усіх німецьких дивізій у прикордонній зоні документ оцінює у 112. Далі говориться, що в разі нападу на Радянський союз Німеччина зможе виставити 180 дивізій. Це число і перекочувало згодом у підручники історії. Тому говорити про німецький напад зненацька просто несерйозно і про перевагу в кількості особового складу в німців також. Причому, наведене співвідношення особових складів двох армій відповідало ситуації, коли німецька армія була відмобілізована за законами військового часу, а в Радянського союзу все ще була армія так би мовити мирного часу при тому, що її мобілізаційний потенціал втричі перевищував німецький, який значною мірою вже був використаний.

Документ містив наступну рекомендацію: «вважаю необхідним у жодному разі не давати ініціативи дій німецькому командуванню, випередити противника в розгортанні й атакувати німецьку армію в той момент, коли вона знаходитиметься у стадії розгортання і ще не встигне організувати фронт і взаємодію родів військ»

Загальна багатократна перевага збройних сил Радянського союзу і, в першу чергу, наступального озброєння свідчить про підготовку його до наступальної війни. Невелика перевага німецької армії в особовому складі в прикордонній області свідчить, що наступати Радянська армія планувала не відразу після початку війни.

Основні числа, наведені в документі, підтвердив і Сталін у своєму виступі на прийомі в кремлі випускників військових академій 5 травня 1941 року. Зокрема він сказав: «У нас із Німеччиною не склалися дружні відносини. Війна з Німеччиною неминуча». Далі він сказав і таке: «Мирна політика — справа хороша. Ми до пори до часу проводили таку лінію на оборону — доти, поки не переозброїли нашу армію, не забезпечили армію сучасними засобами боротьби. А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наситили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильними, — тепер треба перейти від оборони до наступу. Червона армія є сучасною армією, а сучасна армія — армія наступальна» [7]. Отже наступ радянської армії з метою захвату всієї Європи був неминучим, але за яким сценарієм?

Певним дисонансом здаються наступні слова Сталіна: «Війна з Німеччиною неминуча, і (повернувшись до Молотова) якщо товариш Молотов і апарат Наркомінсправ зуміють відтягнути початок війни, то це наше щастя». 5 травня 1941 року Сталін прагнув відтягнути війну. Що він мав на увазі? Думаю те, щоб відтягнути війну ближче до осені, коли дороги стануть непрохідними. Доріг у Радянському союзі насправді не було, були лише напрямки. Перші нормальні дороги німці почали тут будувати лише після окупації відповідних територій. Вести маневрену війну вони могли тут лише за сухої теплої погоди. Таке відтягування початку війни було додатковим застережним заходом проти можливої поразки. Якби німці розпочали свій наступ на місяць раніше, то з високою ймовірністю вони захопили б Москву ще до початку зими. Так що радянські дипломати зіграли важливу роль у виживанні Радянського союзу. Але той факт, що, готуючись до наступальної війни, Сталін намагався відтягнути перший постріл цієї війни ближче до осені, красномовно свідчить про те, що першим пострілом мав бути німецький.

Знаменитий письменник і військовий аналітик Віктор Суворов вважає, що радянська армія планувала напасти першою і лише на лічені дні німці її випередили. Думаю, що такий план існував, але це був план Б. Слова Сталіна свідчать про те, що основний сценарій війни – план А полягав у тому, що наступ радянської армії мав розпочатися у відповідь на спробу німецької армії перейти кордони Радянського союзу.

Що говорить на користь цієї точки зору, крім слів Сталіна? Розташування радянських військ утворювало три стратегічні ешелони. Лише перший з них розміщувався безпосередньо біля радянсько-німецького кордону. Другий і третій були на значній відстані від нього, але паралельно йому. Про існування цих двох додаткових стратегічних ешелонів німці нічого не знали. У них не було аналогу Комінтерну на теренах Радянського союзу. Перша мета такого розташування військ, з мого погляду, – страховка, якщо з першим ешелоном станеться щось не за сценарієм. Друга мета – не налякати німців надто великою перевагою радянської армії на лінії майбутнього зіткнення в зоні дії їх військової розвідки. Тому в прикордонній області радянських військ було навіть дещо менше, ніж німецьких.

Ще одна важлива обставина. Для тотальної переваги над німцями в особовому складі доцільно було провести загальну мобілізацію на території Радянського союзу. Тобто десь потроїти і так колосальну радянську армію. Але початок тотальної мобілізації, за військовими канонами, – це і є початок війни, а війну першими починати не хотілось. Гасло: «На нашу мирну країну підступно напали без оголошення війни» було надто привабливим і гарантувало моральну, а за нею і необхідну матеріальну підтримку Сполучених штатів у разі необхідності. Наскільки Радянський союз в озброєнні переважав решту світу, настільки Сполучені штати його переважали економічно. Війну міг виграти лише той, на чиєму боці була матеріальна підтримка Сполучених штатів. Тому Радянський союз першим нападати не хотів. Це була ще одна страховка від непередбачуваного розвитку подій. Як з’ясувалось пізніше, саме цей застережний захід і врятував Радянський союз від поразки.

Майбутня війна була не першою за участі Радянського союзу. Перед цим була війна з Фінляндією. Там теж, за версією Москви, фіни здійснили військову провокацію проти Радянського союзу – нібито зробили гарматний постріл по радянським військам. Світ не повірив у цю пропагандивну качку. Радянський союз виключили з Ліги націй, він потрапив у політичну ізоляцію. Перед тим була ще одна війна з Польщею. На неї домовились напасти одночасно з німцями. Німці напали 1 вересня 1941 року, і вже за кілька днів Франція і Велика Британія оголосили Німеччині війну, а Радянський союз все вичікував. І лише 17 вересня радянська армія розпочала свій «визвольний похід» на Польщу. Ця теза і досі підтримується офіційною Москвою. Цей трюк дозволив уникнути війни з Францією і Великою Британією. У країни Прибалтики радянські війська були введені під приводом їх захисту від німецької агресії, але це швидко закінчилось приєднанням їх до Радянського союзу. Проте Франція, Велика Британія і Сполучені штати знову це проковтнули. Тобто обгортка для загарбницької війни мала важливе значення.

Досвід Фінляндії свідчив, що довіри до Радянського союзу немає і звичайна провокація не може бути причиною для Великої війни проти Німеччини і подальшого захоплення всієї Європи. Було потрібно, щоб перші бої Великої війни розгорнулись саме на території Радянського союзу. Для цього почати війну мали німці. Дати можливість німецьким військам зайти на територію Радянського союзу, так щоб у військових зведеннях пролунали назви радянських міст, отримати привід для тотальної мобілізації і багатократно переважаючою силою нанести німцям нищівний удар – ось кришталева мрія генералісимуса. Заради цього можна було навіть пожертвувати першим стратегічним ешелоном. Тому на кордоні знімались дротяні загорожі, залишались недоторканими переправи через прикордонні річки, не споруджувались навіть польові укріплення. І хоча про день і час німецького нападу було заздалегідь відомо, війська не приводились у бойову готовність. Перехід кордону німецькими військами мав відбуватись у комфортних для них умовах.

Але одночасно з усіх точок Радянського союзу від початку червня в бік західного кордону почали рухатись ешелони з військами. Назад вони вже не повернулись. Думаю, що відповідно до цитованого вище документу, одночасно почалась і прихована масова мобілізація до радянської армії. За два місяці вона поповнилась на 11 млн. солдатів. Звичайно подібну мобілізацію проводять перед початком війни, оскільки відірвати такі маси чоловіків від продуктивної праці і утримувати без використання є доволі дорогою справою. Ще не пролунало жодного пострілу, а війна вже почалась. При цьому вже не мало жодного значення буде перший постріл цієї війни німецьким – план А, що давав німцям хоч якійсь шанс на перемогу, але, одночасно давав Радянському союзу величезний шанс не програти цю війну, чи радянським – план Б, який, фактично, гарантував розгром Німеччини, але робив сумнівними плани захоплення всієї Європи через американський фактор.

Показовою є оборона Брестської фортеці. Там нею керували кілька лейтенантів, один капітан, один майор і навіть рядові бійці. А де були старші за званням військові? Перед початком війни там розміщувався штаб піхотної дивізії і численні підрозділи різних родів військ. Думаю, ці підрозділи були відведені далі від кордону перед початком війни. Навіть зручність оборони цієї унікальної фортеці не примусила залишити там основну масу радянських військ. Не дай бог вдалося б зупинити німців на підступах до Бресту. Спробуй тоді довести світу, що бої йшли саме з радянського боку кордону.

Після візиту наприкінці 1940 року Молотова до Берліну німці зрозуміли, що війна з Радянським союзом неминуча і приступили до розробки Плану Барбароса. Загарбницькі апетити Радянського союзу перевищували колишні апетити Московії. Навіть захоплення проливів Босфор і Дарданелли разом із Стамбулом для нього було недостатнім. Чекати першого удару проти себе німці не могли. При існуючій колосальній перевазі радянської армії за всіма кількісними параметрами навряд вони змогли б протриматись більше півроку. Їх перший удар давав хоч якійсь шанс на перемогу. І від безвиході вони вдарили. Думаю, що ефект від їх першого удару був неочікуваним навіть для самих німців. За пів року війна добігала кінця. І так би воно і сталось, і були б збережені десятки мільйонів життів радянських людей, якби не одна важлива обставина. …

За різними джерелами 42-49-53 мільйона людей не дорахувався Радянський союз у 1945 році проти 1941 року. Це була плата радянських людей за можливість і далі жити в концтаборі і час від часу використовувати один одного в якості їжі. Великий соціальний прошарок людей у Російській федерації ще і тепер б’ється в істериці зі словами: «Ми перемогли і можемо повторити». Це прошарок людей з крайнім ступенем інтелектуальної і моральної деградації. Вони – ці люди – вкрай небезпечні для решти світу. Пам’ятаймо про трагедію другої Великої війни людства і остерігаймося людей і країн, які все це готові знову повторити. А для себе знаймо, що на боці Радянського союзу це була не наша війна, хоча ми заплатили за неї 14 мільйонами життів українців. А чи виграв цю війну Радянський союз при таких втратах? Думаю, що його безславний кінець у 1991 році був зумовлений саме цією ціною. Нищівної поразки зазнала й Німеччина, але кров’ю німецьких солдат наступ азійської орди на Європу був зупинений.

Висновки

1. Головною ідеологічною передумовою Другої світової війни була ідея Світової революції, що оволоділа розумом очільників Радянського союзу і була логічним продовженням споконвічного прагнення Московії до територіальної експансії.

2. Другою передумовою був несправедливий щодо Німеччини Версальський мирний договір за результатами Першої світової війни.

3. Після проведення кривавої індустріалізації в Радянському союзі ідеологічна передумова була підкріплена безпрецедентною військовою могутністю цієї країни.

4. Радянсько-Німецька війна була неминучою і мала розпочатись влітку 1941 року.

5. У висліді розгрому німецької армії Радянський союз планував захопити всю Європу.

6. Для виправдання цієї експансії Німеччина мала зробити перший постріл у цій війні.

7. Якби німці не наважались на цей крок, то війну за «визволення» Європи мала розпочати радянська армія.

8. Головним винуватцем Другої світової війни був Радянський союз.

Література

1.Радянські міфи про 22 червня 1941 року.

 https://zaxid.net/radyanski_mifi_pro_22_chervnya_1941_roku_n1132107

2.Енциклопедія історії України.   http://resource.history.org.ua/cgi-in/eiu/history.exe?&I21DBN= EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Radianska_armiia

3.Вермахт. https://uk.wikipedia.org/wiki/Вермахт

4.Каким было соотношение сил к 22 июня 1941 года. https://rg.ru/2016/06/16/rodina-sssr-germaniya.html

5. Соображения Генерального штаба Красной Армии по плану стратегического развертывания Вооруженных Сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками. https://www.1000dokumente.de/?c=dokument_ru&dokument=0024_zuk&object=translation&l=ru

6.Войска НКВС в годи Великой Отечественной войны (1941- 1945 гг). https://rosguard.gov.ru/ru/page/index/vojska-nkvd-v-gody-velikoj-otechestvennoj-vojny-1941--1945-gg

7. Москва, Кремль, 5 травня 1941 року. Одкровення Сталіна перед військовою елітою Радянського союзу. https://zn.ua/ukr/SOCIUM/moskva,_kreml,_5_travnya_1941_roku_

odkrovennya_stalina_pered_viyskovoyu_elitoyu_radyanskogo_soyuzu.html