Християнство чи іслам? (Чорноморські новини - 2014 рік / № 70-71 (21541-21542) субота 13 вересня 2014 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21541-21542/a-4461.html

    «Воістину є два першопочаткові духи, які явилися світу як близнюки, відомі своєю протилежністю. В думці, в слові і в дії — вони обидва, добрий і злий… Коли ці два духи вперше зійшлися в боротьбі, то вони створили буття і небуття, і те, що чекає врешті-решт тих, хто йде шляхом неправди, — це найгірше, а тих, хто йде шляхом добра, чекає найкраще». (Ясна, 30, 3 — 4).

    Усе, що відбувається у світі, відбувається згідно з однією з цих причин. Між ними точиться по-стійна непримиренна боротьба. Людина самостійно має обрати, на якому боці вона перебуває. Від цього вибору залежить її подальша доля. Зороастрійська віра вчить, що людина отримує земне існування задля втілення своїх особливих завдань щодо зміцнення правди і винищення зла. Тому кожна людина має слідувати етичній тріаді — Добрих думок, Добрих слів і Добрих справ. Врешті-решт, дух добра остаточно переможе, але від активної позиції людей залежить наблизити цей час. Людина тут не раб Божий, а дуже потрібний йому союзник у боротьбі добра і зла.

    Зороастризм — перша світова релігія. Інші були потім. Але жодна з них не змогла піднятися до висот філософських узагальнень зороастризму, до центральної ролі людини при вирішенні і її власної долі, і долі людства, і долі всього матеріального та духовного світів. Світла релігія сильних і духовних людей арійського племені. Рай і пекло, воскресіння і вічне життя праведників — усе це від зороастризму. В засадничих текстах нових світових релігій ці питання детально навіть не обговорюються, оскільки вважаються очевидними. У чому ж тоді специфіка цих нових релігій? На мою думку, в означенні добра і зла.

    Для нашої епохи характерне загострення цивілізаційного конфлікту, який спрощено можна подати як конфлікт християнської та ісламської цивілізацій. Україна геополітично розташована в зоні контакту цих двох світів, хоча належить переважно до християнського світу. Проте її доля значною мірою залежить від розуміння іншого — ісламського світу.

    Україна не раз у козацькі часи перемагала, спираючись на союз з цим світом, уособленням якого були Кримське ханство і Туреччина. Та й саме козацтво не було всуціль християнським. На Січі були й козаки (і це не поодинокі випадки) мусульманської віри. Саме відхід від цієї співпраці й переорієнтація на нібито православну Московію й були одним з вагомих чинників, що призвів до остаточного поневолення України-Руси цією ж Московією. Козаки прагнули свободи, а отримали православне рабство. Ще у дев’ятнадцятому сторіччі людей у Російській імперії продавали, як худобу. В іншому — європейському світі — такого вже не було.

Зороастризм

    Якби мене спитали, чим принципово відрізняється християнство від ісламу, я б відповів: передусім, сприйняттям зла. Програмні засади християнства озвучені Ісусом у його Нагірній проповіді. Ось одна з них: «А я кажу вам не противитися злу. Але якщо хто вдарив тебе у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку». А що з цього приводу в ісламі? «Я чув, як Посланець Аллаха сказав: «Хто з вас зустрінеться зі злом, нехай виправить його власними руками, а якщо не може, то власними устами, а якщо не може, то своїм серцем, але це — найменший ступінь віри» (Муслим, Хадис 34). В ісламі — це, мабуть, від зороастризму — активна позиція щодо зла. Християнство не сприймає не лише дію проти зла, але й слово. З тієї ж Нагірної проповіді: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється і вам». Здавалося б, суди справедливо і сам будь готовим до такого ж справедливого суду. Що тут поганого? Християнство не сприймає не лише дію і слово проти зла, але і внутрішнє його несприйняття. «А я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і проганяє вас…» А як тоді чинити щодо путінської Росії, котра просто прагне знищити нас в усіх сенсах, які лише можна вкласти в ці слова?

    Друга принципова відмінність християнства та ісламу — це ставлення до людського життя. Цьому питанню присвячено багато місць в Євангеліях. Смертній карі християнство протиставляє прощення і любов. «Ви чули, що було сказане древнім: не вбивай, а хто уб’є, підлягає суду», — так починає Ісус висловлювання своєї позиції з цього приводу. Далі цілком слушні і прийнятні в певних ситуаціях слова, однак прямої відповіді нема. Закінчується цей, один з найдовших фрагментів його Нагірної проповіді словами: «Мирися з суперником твоїм швидко, поки ти в дорозі з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не вкинули б тебе у в’язницю. Істино кажу тобі: ти не вийдеш звідти, поки не віддаси останній кодрант». В ісламі — інакше. Посланець Аллаха сказав: «Не дозволено проливати кров мусульманина, крім як в одному з трьох випадків: 1) одружений перелюбник, 2) душа за душу, 3) такий, що зрадив свою віру» (Бухарі і Муслим, Хадис 14). А як щодо немусульман або навіть рабів? Сказав посланець Аллаха: «Хто вб’є свого раба, того і ми уб’ємо, і хто скалічить свого раба, того і ми скалічимо» (Тирмізі, Хадис 129).

    Можна і далі порівнювати християнство та іслам. Вони протилежні у більшості своїх засадничих принципів. Вони протилежні і в своїй практиці. У сучасній Росії — формально головному осерді православ’я у світі — на 100000 жителів на рік припадає 20 кримінальних убивств (5-е місце на планеті), у Саудівській Аравії — осерді ісламу — лише 0,1 (останнє місце в світі). Для порівняння: в Німеччині — 1. Немає жодної ісламської країни, де населення скорочується. Немає жодної європейської християнської країни, де населення зростає. Християнин думає, що щастя — це дорогий автомобіль. Мусульманин думає, що щастя — це здорові і розумні діти. У мусульманських країнах немає безпритульних дітей і кинутих напризволяще літніх людей. Там безпрецедентно низький рівень злочинності. Іслам — це релігія не обов’язково багатих, але сильних людей: Афганістан, Чечня, Іран, Туреччина… Це спосіб мислення і спосіб життя цілком сучасних людей. Християнство — це країна мрій, це втеча від реалій сучасного життя, це духовна опора людей, як правило, слабких або тих, хто шукає розраду від ударів долі. Християнство не надихає на боротьбу, а лише на примирення будь-якою ціною. Іслам же надихає саме на боротьбу, якщо мусульманин вважає себе скривдженим. Тому українці-християни не чинили жодного опору окупанту, не спромоглися на жодну протестну акцію в Криму. А українці-мусульмани Криму завжди перебували і перебувають у стані високої готовності до боротьби за свої права, і вони їх матимуть.

    Для того, щоб зрозуміти феномен християнства, слід розуміти, на мою думку, неоднозначність у багатьох випадках його головних засад. «Не думайте, що я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов я, а виконати», — сказав Ісус. А пророк якраз і виголосив отриману від господа на скрижалях кам’я-них заповідь: «Око за око, зуб за зуб». «Не мир я вам приніс, але меч», — в іншому місці сказав Ісус. Це дає певні можливості для маневру. Це дозволяє священикам благословляти воїнів, що йдуть на війну. Це дозволяє благословляти їхню зброю, якою вбивають людей. Це дозволяє їм робити те, що чекають від них люди, а не те, чого вимагає дух Євангелій. І, безумовно, роль проповідника, духівника тут неоціненна. Більшості людей важливе не те, що говорять, а хто говорить. Духовний, світлий, розумний, людяний священик поведе за собою людей. Одним дасть розраду в їхньому горі, іншим — відчути їхню справжню силу, ще інших просто заспокоїть і вкаже шлях добра в їхньому житті. Скільки таких, відданих Богу і людям, священиків породила християнська церква! Церква — це і є такі люди. Якщо їх нема, то нема і церкви, а є лише бізнесова структура, що живе за рахунок невибагливих у духовному сенсі «віруючих».

    Так склалося, що я сходив пішки майже всю Велику Ялту. Я бачив, як люди будують собі житло. Часто це були українці-мусульмани. Дуже ґрунтовно вони це робили. Відчувалося, що будували навіки. Приємно було на це дивитися. Здавалося, що відбувається це не в Криму, а десь на землях континентальної цілком української України. І я бачив, як мешкала більшість росіян. Переважно це були будинки ще радянських штибу, занехаяні часом і людською байдужістю. Мимоволі пригадувалися слова Ісуса: «Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть; не збирають у житниці; і Отець наш Небесний годує їх».

    Якось я присів перепочити на маленькій площі маленького містечка Великої Ялти. Вздовж берега моря в напрямку на Севастополь у Ялті на різній висоті проходять три дороги. Це містечко було на середній. Поряд зі мною присів трохи старший і на вигляд міцніший за мене чоловік. Розговорилися. Він уже поховав дружину, а діти роз’їхалися, тому жив сам у квартирі, отриманій ще в радянські часи. Його все дратувало. Гучна музика, на мій погляд, доволі приємна, яка долинала з відкритих вікон недалеко розташованого ресторану, що належав чужинцю з Кавказу. Дратували всі ці чужинці, що обсіли прибуткові зони Криму і на очах таких, як він, заробляли великі гроші. Українська влада взагалі і місцева зокрема, хоча б через те, що зняла рейсовий автобус, який ходив між згаданими вище трьома дорогами. Через це він уже шість років не бачив моря. Зауважу, що пішки — це десь півтора кілометра. Саме цим шляхом я і прийшов. Хоча він не народився в Криму, але саме себе, попри повну свою бездіяльність, вважав головною діючою особою — точкою відліку для всіх інших людей, що претендували бодай на якусь часточку «його» кримської землі.

    Ця стаття не є панегіриком ісламу за рахунок християнства. Ідея Бога далеко виходить за межі окремої релігії. Потреба людини мати Бога є також універсальною потребою людини взагалі. Кожна релігія — це свій, певний шлях до розуміння ідеї Бога, суті буття, його перспектив, нарешті, добра і зла. Релігій багато, бо багато є людей і вони різні й потреби у вірі у них різні. Тільки в своїй сукупності релігії світу дають максимальну можливість наблизитися до розуміння задуму Творця в його проекті під назвою «Людина». Сказав посланець Аллаха: «Всякий новонароджений народжується праведним від природи. І тільки батьки роблять з нього іудея, християнина або вогнепоклонника…» (Бухарі і Муслим, Хадис 183).

Пророк Музаммед

     «Є час розкидати каміння і є час їх збирати...» — каже Біблія. Україна стоїть на кордоні християнського й ісламського світів. Це ідеальні умови, щоби «збирати каміння». Це наш братній посил українцям-мусульманам від українців-християн. Разом ми сильніші. Ми перемагали разом у козацькі часи, переможемо і тепер. Різні віри — шляхи до розуміння Бога — мають нас взаємно збагатити. Іслам і християнство взаємно доповнюють одне одного, як чоловік і жінка, як сила і милосердя, роблячи нас справді досконалими людьми. Наш справжній ворог маскується від нас під прапором православ’я, яке ніколи не було щирим поривом його душі.

    На мою думку, якщо ти хочеш помолитися, то помолись там, де ти є. Вважається, що намолене місце має переваги. Якщо поблизу є греко-католицька церква, зайди туди. Якщо такої нема, але є українська православна церква Київського патріархату, зайди туди. Якщо такої немає, то зайди в католицький собор або в протестантську церкву будь-якого спрямування. Якщо немає, то зайди в мечеть. Якщо і такої немає, але поряд є православна церква Московського патріархату, то туди не йди. Краще помолись там, де ти є, оскільки ця церква не є церквою, а є знаряддям духовного поневолення української нації. Це єдина з-поміж десятків церков на теренах України, що принципово не визнає незалежної України і продовжує щороку піддавати анафемі одного з найвидатніших діячів і патріотів України — гетьмана Мазепу. Це єдина церква, що у час російсько-української війни прийняла бік нашого ворога.

Ісус

    Народи, як правило, не обирають релігію. Це релігія обирає їх, спираючись на вже існуючий у їхньому серці благодатний ґрунт. Релігія, насправді, найчастіше є проявом їхньої справжньої природи. Більшість українців є християнами саме тому, що вони є добрими, сентиментальними, співчутливими, слухняними і працьовитими людьми. Але тепер цього замало. Віднині наша доля — це повсякденний захист, у тому числі збройний, нашої Батьківщини. На межі старої і нової ер скіфські й угро-фінські племена вже жили майже на тих територіях, що і зараз (12-томна «Історія УССР»). Для точності, від кордону України з Росією слід відступити на 150—200 кілометрів вглиб Росії. «Що було — те і буде» — сказано в Біблії. Навряд чи найближча тисяча років щось у цьому змінить. Для такого протистояння однієї нашої лагідності недостатньо. Підкоритися Росії — це приректи себе на безумовне знищення, оскільки, зламавши нас, Росія з невідворотністю важкого каменя, що котиться з крутої гори, буде нищити інші народи, використовуючи українців як розхідний матеріал, поки він не вичерпається повністю. Так було впродовж всієї історії українсько-російських стосунків. Так було впродовж усього двадцятого століття, коли ми жили в одній державі і коли використовувався державний механізм цього винищення. Так є і в двадцять першому столітті, коли ми живемо в різних державах — і тепер вони нищать нас на нашій землі за допомогою всіх видів сучасного озброєння, хіба що наразі без застосування ядерної зброї. Саме тому в часи Богдана Хмельницького українців-русинів було більше, ніж росіян-москалів, а тепер втричі менше. Їм потрібна наша історія, а для цього потрібна наша земля і бажано без українців — свідків своє справжньої історії — Історії з великої літери.

Хрещення Русі-України

    То яка релігія для українців була б ідеальною — християнство чи іслам? На мою думку, ті, які в нашому народі вже є — і християнство, й іслам. Сказав посланець Аллаха: «Я ближче всіх з людей до Ісуса, сина Марії, в цьому і майбутньому світі, адже пророки — брати від різних дружин, а релігія їх одна, і між мною і Ісусом не було жодного пророка» (Бухарі і Муслим. Редакція Бухарі. Хадис 180).

    Потрібно краще зрозуміти духовний світ цих релігій, у чому, безумовно, нам допоможе й інтелектуальне заглиблення у витоки цих релігій — зороастризм. Пам’ятаймо, що і в українському народі народився промінчик цієї осяйної релігії — РУНВіра (Рідна українська національна віра).

    На яку конфесію було б краще опертися в духовному будівництві нашої нації? На ту, що впродовж усієї його історії була разом з українським народ. Разом і в часи миру, і в часи війни — національно-визвольної війни українців у 1939—1955 роках на теренах Західної України. Це Українська греко-католицька церква, що єднає нас з Європою і не зачіпає наших релігійних традицій. По-друге, це Українська православна церква Київського патріархату, яка постала з попелу в часи незалежної України і робить що може для блага української нації. Але пам’ятаймо і про іслам, який є вірою частини українців. Лише вдумливе ставлення до цієї релігії дозволить нам міцно стояти на межі християнського та ісламського світів.

    Проект Російської імперії як Третього Риму — це був проект Візантійської православної церкви, яка, втративши державну підтримку після завоювання Константинополя мусульманами, намагалася відродити її на теренах Московії. Це її ієрархи штовхали Богдана Хмельницького у підданство до російського царя. Ця церква дала потужний імпульс для творення нової імперії, але опертися на неї не змогла, перейшовши натомість на її утримання і ставши слухняною лялькою в усіх політичних виставах цієї імперії. Навряд чи Вселенський (Константинопольський) патріарх визнає Київський патріархат, поки існує Російська імперія, тобто коли це справді актуально.

    «Не сумуй за минулим, адже ти не здатен змінити його» (коментар до Хадису 147). «Живіть просто і Аллах полюбить вас» (коментар до Хадису 160).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

Солдати ворога (Чорноморські новини - 2014 рік / № 63 (21534) субота 16 серпня 2014 року)

Київщина після звільнення від московитів

https://chornomorka.com/archive/21534/a-4328.html

Iнформацiйно-аналiтична газета "Контраст"

     Удача будь-якого народу — це певна константа, що залишається такою протягом тисячоліть. Якщо ти бажаєш дізнатись, якою буде твоя майбутня дружина, подивись на її матір — так каже народна мудрість. Якщо ти бажаєш з’ясувати психологічний портрет солдатів ворожої армії, згадай, якими були батьки і діди цих солдатів. Засадничі речі добре бачаться здалеку.

    Отже, йде війна. Гинуть кращі представники нашого народу, гинуть ті, хто, не чекаючи мобілізації, добровільно пішов у діючу армію України, що вже кілька місяців веде неперервні й важкі бої на сході нашої країни (я не схильний якось інакше сприймати події на сході, попри заспокійливі та оптимістичні повідомлення наших засобів масової інформації). Ті, хто планує з боку ворога стратегію всіх військових операцій, хто забезпечує їх зброєю всіх вагових категорій, прийнятих на озброєння сучасною російською армією, хто забезпечує оперативне керівництво всіма військовими операціями безпосередньо на полі бою, хто забезпечує проведення цих операцій не лише керівними офіцерськими кадрами, але й професійними виконавцями середньої ланки (саме останні керують танками, бронетранспортерами, установками залпового вогню, ракетними комплексами, мінують і знищують інфраструктуру сходу нашої країни), — чиїх батьків і дідів ці діти й онуки? А ті з місцевих мешканців, що надають певну масовість всім військовим операціям ворога на сході, — вони чиї нащадки?

Московити за улюбленим заняттям

    Візьмемо за точку відліку Другу світову війну. Військовий конфлікт між Німеччиною і Росією був неминучим. Німецький третій райх і Російська радянська імперія в однаковій мірі претендували на контроль над усім світом. Перші — під гаслом захисту арійської раси, другі — під гаслом світової революції. Крайній націоналізм і крайній інтернаціоналізм взаємно виключали одне одного. У світі мало залишитися щось одне. Німці напали першими. Маючи у п’ять—сім разів менше військової техніки всіх ґатунків (танки, літаки, артилерія), взагалі не маючи цілих класів найсучаснішого на той час озброєння (важкі танки, літаки-бомбардувальники далекої дії), маючи майже вдвічі менше солдатів та офіцерів, німецька армія посунула на Схід Європи. У перші місяці війни німецькі війська просувалися вперед рівно настільки, наскільки витримували техніка і солдати — десятки кілометрів на добу. До кінця сорок першого року практично вся кадрова російська армія була в німецькому полоні, а це десь чотири мільйони осіб. Разом за всі роки війни до німецького полону потрапило близько 5760000 осіб. Чому так сталося? У кожного народу були свої причини. Українці не бажали воювати за російську імперію, пам’ятаючи геноцид, що тривав проти них практично з кінця 1918 року. Росіяни — через безпорадність перед переважаючими якостями німецьких солдатів та офіцерів, їхніми вмотивованістю, дисцип-ліною, вишколом, професіоналізмом, освітою і культурою, що більше ніж компенсували нестачу військового спорядження.

Здійснилась мрія москаля на українській землі

    Що почалося далі? Далі почався масовий вступ військовополонених і населення окупованих німцями територій до лав німецьких збройних сил. На співпрацю з німцями зголосилися представники всіх народів Радянського Союзу, включно з євреями, але за абсолютними цифрами перше місце, безумовно, належало російському народові. Їх найбільше військове формування називалося Військові сили конгресу визволення народів Росії — так звані власівці. На травень 1945 року це формування налічувало 128000 осіб і складалося з однієї армії, трьох корпусів, восьми дивізій, восьми бригад, 52 полків і 150 батальйонів. Незалежно від цієї військової частини у 1942 — 1945 роках у складі Вермахту діяла Російська визвольна армія Вермахту. Ця армія складалася із 12 охоронних корпусів (карателів), 13 дивізій, 30 бригад. До складу військ СС входили ще вісім дивізій, сформованих з росіян — переважно з донських козаків і частково кубанських (6 дивізій).

    Безумовно, всі ці військові формування на 100% не складалися лише з росіян. По-перше, керівний склад більшості великих формувань був німецький, по-друге, серед рядового складу невеликий відсоток становили представники абсолютно всіх народів Радянського Союзу. Більшість з них мали і власні великі військові формування на рівні дивізії, але і там серед рядового складу невеликий відсоток складали росіяни, а серед керівного складу переважали німці. І без згадки про військові формування менші за дивізійний рівень наведений список військових формувань є вражаючим, хоча загальну кількість вояків у складі зазначених формувань важко підрахувати, оскільки ці формування часто міняли свої назви, структуру і підпорядкування, створювалися і зникали у різні часові проміжки.

    Цей список свідчить, що росіяни легко переорієнтувалися на очевидно сильного гравця і масово ставали на його бік, попри всякі ідеологічні забобони. Чи росіяни служили німцям вірою і правдою? Так — поки перевага німців була незаперечною. Ні — коли їх поразка стала очевидною. У кінці війни Військові сили конгресу визволення народів Росії під керівництвом генерала Власова — найбільше російське військове формування під проводом німців — перейшли на бік радянської армії, збройно виступивши проти німців (Прага). Сталося те, про що весь час попереджав своїх генералів Адольф Гітлер. Чи всі військові формування, створені на окупованих німцями територіях, вели себе подібним чином? Ні. Наприклад, вояки єдиної створеної українцями дивізії СС «Галичина» билися на боці німців практично до останнього дня Другої світової війни. Відступ з бойових позицій у напрямку території, вже окупованої англо-американськими військами, фронтові частини дивізії почали лише о 6.00 8 травня 1945 року. На австрійській землі на місцях останніх боїв Другої світової війни на місцевих цвинтарях залишилися сотні могил вояків дивізії. Ці могили і досі дбайливо доглядаються місцевою владою. Отже, перший висновок щодо російських солдатів: це дуже ненадійні люди.

    Друге, що кидається у вічі при аналізі списку російських військових формувань, — це велика їх кількість: тринадцять під назвою «охоронні корпуси». Головна мета цих військових формувань — утримування в покорі населення окупованих територій. Так, у рейхскомісаріаті «Москва» був проведений «успішний» експеримент із керування автономною територією, заселеною переважно росіянами (Лепельський округ Брянської області: 8 районів — 581000 мешканців). Цей автономний округ віддали під контроль військових формувань Російської визвольної армії загальною чисельністю 20000 осіб. У результаті цього контролю було спалено 24 села і знищено близько 10000 місцевих мешканців. Останній керівник цього автономного округу Б.С. Каменський, згодом генерал-майор військ СС, очолив 29-у гренадерську дивізію військ СС «РОНА», сформовану переважно з росіян. Ця дивізія брала участь у придушенні Варшавського повстання у 1944 році і «прославилася» безпрецедентною жорстокістю, за що її командир і був розстріляний самими німцями. Лише один з полків цієї дивізії (полк Фролова) знищив від 5 до 10 тисяч варшав’ян. Російські військові формування брали участь у бойових діях і на Західному фронті. Зокрема, це була 136-а дивізія особливого призначення зі складу Російської визвольної армії. Після того, як вояки цієї дивізії, що мали досвід бо-йових дій проти партизанів Білорусії, здійснили «зачистку» території Західного фронту, де висадився повітряний англо-американський десант, внаслідок чого цей десант був знищений, англійці й американці перестали брати солдатів цієї дивізії в полон, надаючи перевагу їх розстрілу на місці. Отже, другий висновок щодо росіян із зброєю в руках: вони — надзвичайно жорстокі.

Казаки перед відправкою на фронт

    Останнім часом стало широко відомо про поведінку радянських солдатів на окупованих територіях Німеччини відразу після поразки рейху у Другій світовій війні. Саме росіяни становили більшість цих солдатів. А недавній досвід російсько-чеченської війни хіба не свідчить про те ж саме? Викрадення людей, знищення їх без суду і слідства, тортури, зґвалтування, мародерство... А цілеспрямоване нищення інфраструктури Східної України, а вся палітра провокацій, десятиліттями напрацьована ФСБ Росії, спрямованих проти місцевого населення сходу і наших військ? Третій висновок щодо росіян є підсиленням першого: росіяни — це підступні люди. Вірніше, такими є їхні лідери, яких підтримує мало не 90% населення Росії. І чим підступніше поводяться ці лідери, тим масовішою є їх підтримка.

    Чи все так погано щодо росіян? Думаю, ні. У лавах УПА, крім українців, воювали і росіяни. Ну, не зовсім росіяни, а донські, кубанські та інші козаки. Було їх до 3000 осіб. Дуже прикро, що на сході України нащадки цих козаків цілими військовими формуваннями перейшли на нашу територію і намагаються знищити дух свободи, що набирає сили на теренах нашої Батьківщини. Я думаю, що саме козаки є перспективним напрямком нашої контрпропаганди. Саме вони могли б, повернувшись врешті-решт додому, пробудити і там почуття власної гідності, свободи і відповідальності за себе та за свою країну.

    Звернімо увагу, що натепер зона антитерористичної операції скоротилася до порівняно невеликого регіону, де доля росіян серед місцевих мешканців становить не менше половини населення. Це дозволяє припустити, що наші громадяни, які створюють масовку у російсько-українській війні на боці ворога, — це переважно росіяни, але не козацького коріння. Єдиним зрозумілим аргументом для них є сила. Малоосвіченій людині важко зрозуміти, що таке справедливість, але легко зрозуміти, що таке сила. То будьмо сильними, підкріпімо справедливість нашої справи нашою силою. З нами цивілізований світ, у нас нарешті з’явилась надія на цивілізоване майбутнє. Слава українській нації і смерть її ворогам!

Валерій Швець,
професор.
м. Одеса.

Четверта російсько-українська війна (Чорноморські новини - 2014 рік / № 48 (21519) cубота 21 червня 2014 року)

  

   

https://chornomorka.com/archive/21519/a-4080.html

    Війна — це мир. Свобода — це рабство. Незнання — сила. Такими були засадничі партійні гасла вигаданої Джорджем Оруелом країни Океанії з єдиною правлячою силою під назвою «Партія» — однієї з трьох світових імперій майбутнього. Захмарне майбутнє для Оруела мало цілком реалізуватися вже у 1984 році. Тому його роман, написаний у 1948-у, що приніс йому світову славу, так і називався «1984». Він просто переставив місцями дві останні цифри року написання роману.

    Англійська нація дала неперевершених особистостей у всіх сферах інтелектуальної діяльності людства, й одним з них був Джордж Оруел. Маючи диплом Ітона — одного з найпрестижніших коледжів Великої Британії, Джордж Оруел замість успішної кар’єри у будь-якій сфері діяльності, що є типовим для випускників Ітона, присвятив своє коротке життя боротьбі за ідею демократичного соціалізму. Романтика та ідеалізм молодості привели його в тридцяті роки в Іспанію на бік республіканців. Там, на відміну від більшості лівої інтелігенції Заходу, він реально зіткнувся із справжнім сталінським обличчям соціалізму. Він так і не знайшов відповідь на питання — чи можливий соціалізм з якимось іншим обличчям, але, повернувшись з Іспанії, всі свої творчі сили віддав боротьбі з тоталітаризмом як полі-тичною системою, що реально загрожувала людству тоді. Не зникла в світі ця загроза і сьогодні.

    Одинока постать Джорджа Оруела багато років вивищувалася над лавами численних представників західної інтелігенції, що вважали Радянський Союз форпостом світової революції. Він вважав Радянський Союз імперією зла. Роман «1984» — це роман про Радянський Союз, хоча його дії відбуваються в Лондоні у 1984 році.

        Однією з характерних ознак тоталітарного суспільства є «новояз». Характерні приклади такої мови наведені у перших рядках цієї статті. Ця нова мова руйнує класичну мову, вбиває саму можливість мислити, оскільки людина мислить словами, а слова тепер нічого не значать. Біле — це чорне, а чорне — це біле. Не намагайтесь зрозуміти, що це означає. Просто виконуйте те, що наказано. Чи Росія — це щось інше, ніж Радянський Союз? Чи просто дещо зменшена його копія, яка прагне, як мінімум, повернутись до попереднього статусу? Швидше, друге. Чи новітня Росія визнала злочини Радянського Союзу, чи відмежувалася від них? Ні! Згадаймо хоча б Голодомор в Україні. «Нічого не було», — слова її президента. Чи в Росії є реально багатопартійна система, а чи монопольно править одна сила, яку за Оруелом можна назвати «Партією»? Чи Росія вже відмовилася від «новоязу» радянських часів? Ні! Біле — це, як і раніше, чорне, а чорне — це, як і раніше, біле. Ми всі маємо можливість оцінити діяльність російських засобів масової інформації, особливо в останні місяці, під час четвертої ро-сійсько-української війни.

    Спочатку, при запровадженні «новоязу», людина починає помилково сприймати реальну дійсність, а, зрештою, перестає розуміти її взагалі. Як сказав і написав один з наших президентів: «Україна — це не Росія». Але чи навчилися ми мислити адекватно до ситуації і самостійно? Український народ генетично не схильний до тоталітаризму. Йому притаманний невгамовний потяг до волі, до свободи — аж до анархії. Але для чого нам «новояз»? Чому російський спецназ у Криму ми називали «зеленими чоловічками»? Чому нездатність нашої армії боронити навіть території власних військових частин від «зелених чоловічків» ми називали бажанням уникнути людських втрат? Чому ми називаємо сепаратистами людей, які виступають із зброєю в руках за приєднання Східної України до Росії? Сепаратизм — це відокремлення, а не приєднання. Адекватним ситуації є не термін «сепаратист», а термін «загарбник». Але цей термін вимагає деталізації. Загарбник у даному разі — це військові формування, очолювані російськими кадровими офіцерами, наповнені значною мірою представниками різних російських військових формувань і доукомплектовані місцевим люмпеном. Ці формування, озброєні сучасною російською зброєю, не тільки постачаються, а й фінансуються з різних джерел на території Росії. Це російська армія вторгнення, яка за сприятливих політичних умов може швидко досягти потрібної чисельності для виконання будь-яких завдань щодо України. Чому ми говоримо про війну з бандитами і терористами? Ми ведемо війну з Росією, з її армією вторгнення, з її громадянами, хоча часто вони мають й українські паспорти. Навіть якби Росія, як держава, не мала жодного стосунку до цієї війни, все одно ця війна є російсько-українською. Далі я це поясню.

    Виникає декілька запитань. Чому Луганська і Донецька області? Тому що це області з максимальною концентрацією етнічних росіян або тих, хто вважає себе етнічними росіянами на території України. Тому що, одночасно, це області з найвищою кримінальною активністю населення. Тому що це, одночасно, області в Україні з найширшим прошарком маргінального населення. Тому що, маючи у прикордонних з Росією регіонах можливість вибору між українськими засобами масової інформації і російськими, етнічні росіяни обирають, звичайно, російські, причому, найпровокативніші з них. Тому що на світ вони дивляться московськими очима. Тому що вони так і не стали громадянами  України, хоча, формально, мають українські паспорти.

    Чому антиукраїнська діяльність почала розгортатися не просто у великих містах на сході України, а у центральних частинах цих міст? Тому, що саме у великих містах Донецької і Луганської областей кількість етнічних росіян досягає 50%. Це у середньому. А в центральних частинах цих міст їх кількість досягає 90%. Це не тільки на сході України. Це є і в Києві, і навіть у Львові. Як це відбувалося, наприклад, у Львові. Найнебезпечніша ситуація для місцевих мешканців виникала тоді, коли комусь з високопосадовців новоствореної радянської адміністрації сподобалося їхнє житло. Це житло відбиралося, а у його мешканців, залежно від можливостей агресора, було декілька варіантів майбутнього. Найпростіший і найгуманніший — просто самим кудись дітися. Менш гуманний — потрапити у категорію виселенців до Сибіру, якщо більш поталанить — у Східну Україну або Польщу. Про тих, кому геть не пощастило, не хочеться і говорити. Друга можливість захоплення житла корінних мешканців центральних частин міст, що виникала для представників колоніальної адміністрації, була просто наслідком масових репресій щодо місцевого населення. Звичайно, під маховик таких репресій першими потрапляли заможні прошарки місцевих громад, які, як правило, і мешкали у центральних частинах міст. Тоді житло, що вивільнялося, централізовано розподілялося в середовищі представників колоніальної адміністрації. Третя можливість щодо місцевого населення була «найгуманнішою». На якомусь етапі Другої світової війни центральна частина міста просто знищувалася у різний спосіб. У Києві вона була замінована і підірвана при відступі радянських військ, у Тернополі і в Рівному — знищена внаслідок вдало проведеної воєнної операції радянськими військами з визволення місцевого населення від фашистсько-німецьких загарбників. Далі ці частини міста поступово забудовувалися, а помешкання виділялися відповідно до уподобань радянської влади.

    Частина мого дитинства пройшла у місті Балті Одеської області, і я добре пам’ятаю ті часи, коли всі керівні посади, без винятку, у районі з цілком однорідним українським населенням — від першого секретаря райкому партії до начальника поштового відділення — обіймали етнічні росіяни. Для них і був центр міста. В Одесі формування однієї з найбільших російських громад на півдні України відбувалося через надання житла відставникам радянської армії. Саме для них, у першу чергу, будувалися «Черемушки» — південно-західний житловий масив Одеси ще за часів Хрущова.

    Яка все ж таки головна причина четвертої російсько-української війни? На кого робить основну ставку Кремль для поповнення своєї армії вторгнення? Хто створює благодатний ґрунт для всіх його політичних провокацій на теренах України? Це, безумовно, та частина етнічних росіян, що в глибині душі вважає себе окупантами, безумовно, не називаючи себе так явно. Чим вирізняється окупант від решти громадян держави? Він зневажає мову корінного народу, він зневажає його культуру, його історію, його героїв, всі його досягнення, чинну владу, якщо вона не є суто окупаційною. Це ж яке блюзнірство вважати лайкою святі імена наших героїв: «мазєпінци», «петлюровци», «бандєровци»?! Я сам доволі скупався у своєму житті цією пекучою ненавистю до всього українського. Остання лайка, як найсвятіший прапор нової війни, об’єднала навколо себе в єдиному пориві мільйони росіян по обидва боки російсько-українського кордону. Я далекий від того, щоб вважати всіх етнічних росіян в Україні монолітом, готовим виконувати будь-які забаганки Кремля. Порядний і розумний росіянин не буде нашим ворогом. Я далекий від того, щоб вважати монолітом український народ, навіть у часи найважчих наших національних випробувань. У люмпена нема національності і національних інтересів. Про це казав ще Карл Маркс, щоправда, використовуючи замість слова «люмпен» слово «пролетарій».

    Ще в середині дев’яностих років я якось зустрів у пресі результати соціологічних опитувань у Росії та Україні. Згідно з ними, 70% росіян негативно сприймали Україну і лише 30% українців негативно сприймали Росію. Ще тоді я сказав своїм однопартійцям-рухівцям, що Росія вже готова до війни з Україною, але Україна ще не готова до війни з Росією. Відтоді я вже відслідковував цей показник регулярно і бачив, що він практично не змінювався роками. Наступний мій висновок на тлі такої безрадісної ситуації був такий: війна між Росією й Україною — це питання часу, причому Україна до неї буде неготова з будь-якого боку. Так і сталося навесні 2014 року.

    Щира українська душа не бачить різниці між словом і ділом. Для неї слово і є дія. До кримських подій більшість українців (100% — 30%=70%) вважали росіян братнім народом. Термін «братній народ» російський президент вживав регулярно і щодо українського народу, хоча рівень підтримки такого гасла серед росіян був завжди невеликим (100% — 70%=30%). Російська ментальність цілком відмінна від української. Для російської душі слово не має жодного стосунку до діла. Слово саме по собі, діло саме по собі. Ще найвидатніший канцлер Німеччини Бісмарк у кінці дев’ятнадцятого сторіччя сказав про зрадливість Росії, що будь-який договір з нею не вартий паперу, на якому він написаний. Чомусь українцям було потрібно майже 150 років, щоб навесні 2014-го черговий раз у цьому переконатися.

    За законами «іноязі», що діють у сучасній Росії, так само, як вони діяли в Радянському Союзі, кожне визначення слід, як мінімум, розуміти з точністю до навпаки (дивись початок статті). Тому слова «братський народ» щодо українців у вустах президента Росії завжди звучали доволі зловісно, як вирок, як заявка на новий підступ.

    Якось виступаю по Одеському державному телебаченню (ще до кримських подій). На прохання ведучої розповісти про те, що нас об’єднує з великим братнім російським народом, я не знайшов у своїй пам’яті жодного прикладу, який свідчив би про братні російсько-українські стосунки, хоча очікував подібного запитання. Зате я пригадав і сказав про це телеглядачам, що протягом останніх ста років триває перманентна війна Росії проти України з фазами загострення, до рівня військових конфліктів і фазами тимчасового примирення.

    Символічним початком першої війни можна вважати знаменитий бій під Крутами взимку 1918 року, де наша славна молодь малими силами намагалася зупинити російські війська у їх наступі на Київ. Далі декілька років тривала повномасштабна російсько-українська війна, яку, за законами «іноязі», і досі в підручниках історії кваліфікують як громадянську. Запроваджений більшовиками НЕП виглядав як викинутий ними білий прапор переможених, показова українізація колоніальної адміністрації України ще більше нібито переконувала, що, навіть програвши військову кампанію, українство всетаки, нехай частково, перемогло. Це була помилка. Друга російсько-українська війна виявилася найкривавішою за кількістю жертв. Вона захопила українців зненацька. Російська сокира цього разу вдарила у корінь української нації — в українське селянство, щоправда, при цьому була знищена й українська інтелігенція. Ця війна за законами «іноязі» називалася колективізацією, хоча реально земля не колективізовувалася, а конфісковувалася на користь російської держави. Згадайте блюзнірське гасло більшовиків: «Земля — селянам». Знову ж таки у повній відповідності до «іноязі». Для українства ця друга війна була розплатою за поразку у першій війні, нелюдське покарання за спробу втілити у життя свої віковічні прагнення про власну державу. Росія сама розпочала цю війну, сама й зупинила. Треба було закінчувати внутрішні війни й розпочинати тотальну підготовку до Другої світової. Цю війну фахівці з «іноязі» охрестили світовою революцією. Третя російсько-українська війна почалася після нападу Німеччини на Польщу — в середині вересня 1939 року разом з окупацією Західної України Радянським Союзом, яке за законами «іноязі» називалося визволенням. Ця війна знову носила збройний характер і тривала до середини п’ятдесятих років.

    Усі три війни українці програли. Головна причина, з моєї точки зору, — вони відбувалися у несприятливих зовнішньополітичних для України умовах. У жодній із цих воєн українці не отримали жодної підтримки західних демократій, що визначали політичну карту Європи тих часів. Єдину надію тоді українці могли покладати лише на Німеччину. Першу російсько-українську війну Україна програла тому, що Німеччина програла Першу світову. Коли Україну добивали у другій російсько-українській війні, Німеччина ще була занадто слабкою. Програш Німеччиною Другої світової війни надовго зробив шанси українців на створення власної держави майже нульовими.

    Тепер триває четверта російсько-українська війна. Що змінилося у наших шансах на перемогу? Кардинально змінилася зовнішньополітична ситуація для України. Тепер з нами не тільки Німеччина, а весь цивілізований демократичний світ, частиною якого, нарешті, стала і сама Німеччина. Тепер з нами лідер цього світу — Сполучені Штати Америки. Тепер у світі є розуміння, що Російська імперія, як би вона не називалася, становить загрозу для всієї західної цивілізації, а не лише для Донецької і Луганської областей або навіть всієї України, але лише України.

    Що нам робити? Не очікувати, що за кілька тижнів війна на Сході України припиниться. Навіть якщо ми здолаємо військовий опір на Сході, що цілком реально, у короткий термін, військова загроза з боку Росії і далі буде підсилюватися. Жодними перемовинами з Росією цього не змінити. Жодні домовленості з нею нічого не варті. Реальністю є той факт, що Росія — імперія азійського зразка, подібна до імперії Чингісхана, з тими самим внутрішніми імпульсами до механічного поширення на якомога більші території. Дійти до остан-нього моря — таким був заповіт Чингісхана своїм нащадкам. Успадкувавши імперію Чингісхана, вірніше, ту її частину, що займала малолюдні околиці Євроазії, москвини, так їх було б правильніше називати, успадкували і весь арсенал її духовних і моральних цінностей.

    Від часів Київської Русі роль України — бути форпостом на кордоні цивілізованого світу і великим степом, який починається від степів України і закінчується степами Монголії, і який сьогодні і є переважно тим, що називається Росію. На час московського поневолення ми втратили цю роль, але тепер обставини змушують нас до неї повернутися. Нам, нарешті, слід відмовитися від «іноязі». Не Київська Русь, а Русь із столицею у Києві. Іншої Русі просто не було. Не Росія, а Московія, як то є на середньовічних мапах Європи. Тепер Русь-Україна вже не є частиною Московії і жодних юридичних підстав Московію називати Росією нема.

    Ще слід пам’ятати, що у часи Богдана Хмельницького, коли наші стосунки з Московією тільки-но починалися, українців на наших землях було 11 мільйонів, а московітів на їх землях — лише 10 мільйонів. Тобто русинів-українців було більше, ніж московитів-росіян. Тепер, внаслідок 350-літньої взаємодії двох етносів, що носила далеко не братній характер, московитів-росіян на їх землях утричі більше, ніж русинів-українців на наших землях. Занадто обнадійлива тенденція для них і не надто оптимістична для нас.

    Крок за кроком Україна має перетворюватися у військовий табір, у потужну військову, економічну і політичну силу. Нам властиве генетичне прагнення до демократії — влади народу. Цю нашу схильність слід розвивати, але пам’ятати при цьому, що головним надзавданням сьогодні є виживання нас як нації на наших споконвічних від тисячоліть, від часів трипільської культури, землях.

    І нарешті, слід пам’ятати запо-віти наших геніальних провидців, зокрема: «Не може бути й мови про компроміс щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування російської державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви, як столиці російської наддержави» (Юрій Липа).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.

м. Одеса.

Україна – Крим – Росія (Чорноморські новини - 2014 рік / № 34 (21505) (суботній випуск) cереда 30 квітня 2014 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21505/a-3845.html

Закінчення. Початок у номері за 26 квітня

    Але перед тим була німецька окупація Криму. Вона істотно не відрізнялася від окупації інших теренів України. Відмінність полягала в тому, що німці також не утрималися від спокуси вголос помріяти про майбутнє Криму, як суто німецької землі з домінуючим німецьким населенням. З огляду на об’єктивні причини, ці мрії витали недовго. У 1944-у на зміну Третьому рейху у Крим повернулася новітня Російська імперія. Разом з нею повернулася і мрія про суто російський Крим. Для початку, у травні 1944 року з території півострова виселили 183155 кримських татар (не враховуючи солдатів армії, які були відправлені на спецпоселення після демобілізації 1945-го). Татари були не поодинокі. У червні 1944 року виселили кримських вірмен, болгар, чехів і греків. Загалом було вивезено близько 300 тисяч осіб. Населення Криму в черговий раз скоротилося приблизно до півмільйона осіб. Приводом послужило звинувачення кримських татар і всіх інших народів у співпраці з німецькими окупантами. Більше таке звинувачення мало б стосуватися самих росіян, з огляду на великий відсоток росіян у складі вермахту і військ СС. Лише на дивізійному рівні на боці німецьких збройних сил служило 27 суто російських дивізій або зі змішаним російсько-німецьким складом. Але хто міг заступитися за кримських татар? А хто міг би заступитися за українців всієї України, щодо яких існував аналогічний наказ про депортацію, з різних причин так і не виконаний стовідсотково?

    Двадцяте сторіччя було сторіччям націоналізму. Майже кожен європейський народ, включно з євреями, відзначився своїм бажанням самореалізуватися або у рамках власної держави — наприклад, українці, євреї, поляки тощо, або у рамках власної імперії — німці, росіяни, італійці. Росія виявилася зосередженням найбільших у світі національних протиріч. Сильний єврейський націоналізм став згубним для класичної російської імперії, власний російський на початку двадцятого сторіччя ще тільки набирав силу. На теренах колишньої Російської імперії провідними гравцями були євреї і росіяни. Сталін загравав з обома цими народами.

    У 1920—1930-х роках у процесі підготовки Другої світової війни (світової революції) Сталін надавав перевагу євреям. У цьому контексті стає зрозумілим і його поступливість у питанні створення єврейської автономії у Криму. Наприкінці тридцятих років він відчував себе достатньо сильним для проведення власної політики. У 1937-у, напередодні вирішальних міжнародних подій, він провів тотальну чистку державного апарату Радянського Союзу включно з армією і каральними органами, щоб беззастережно підпорядкувати їх собі, не бажаючи ділити владу всередині країни з жодними міжнародними єврейськими організаціями. Варто зауважити, що з цього моменту й аж до своєї смерті Сталін спирався вже на російський націоналізм. Найбільш постраждалою стороною виявилися євреї. Були знищені сотні тисяч представників цього народу, що в часи революції і після неї масово наповнили органи державного управління. Про український націоналізм у 1937-у вже не йшлося, оскільки його кволі пагони були знищені значно раніше. Тепер проблему Криму слід було трактувати з точки зору інтересів російського етносу. «Великий російський державник» — так висловився щодо Сталіна відомий сучасний російський письменник.

    Після Другої світової війни Сталін використав питання Криму для початку ще одного наступу на радянське єврейство. Репресії проти ініціаторів та очільників руху створення єврейської автономної республіки у Криму почалися у 1948 році вбивством народного артиста СРСР, лауреата Сталінської премії С.М. Міхоелса і завершилися розстрілом у катівнях Луб’янки у 1952 році ряду визначних єврейських письменників, акторів та інших представників творчої інтелігенції. Крим остаточно став ро-сійським без жодних сторонніх зазіхань на нього.

    Від закінчення війни і до передачі півострова Україні він перебував у жалюгідному становищі. Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Росіяни із лісистої Росії важко приживалися у степу і не могли адаптуватися до гірської місцевості. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у житті. Суттєво скоротилась площа посівів. Що вже й казати про вирощене! Якщо у 1913-у середній урожай зернових культур на кримській землі становив 11,2 ц/га, то в 1940-у — 10,7, а в 1950-у — 3,9 ц/га. Зменшилося поголів’я великої рогатої худоби. В 1950 році порівняно з 1940-м Крим майже у п’ять разів скоротив продаж зерна, втричі — тютюну, вдвічі — овочів, майже в 5,5 раза — картоплі, в п’ять разів — ефіроолійних культур, майже вдвічі — винограду, в 2,5 раза — вовни. Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і залишалося неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону за рахунок переселенців з Росії виявилася безперспективною. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди зі степовою землеробською культурою. Питання про зміну підпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов. Саме тоді він і був обраний першим секретарем ЦК КПРС, головою ж президії ЦК та головою Ради міністрів залишався Г.М. Маленков.

    Зі спогадів зятя Хрущова Олексія Аджубея відомо, що невдовзі після пленуму Хрущов особисто відвідав Крим. За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали й обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів. «Це зараз я пишу: приїхали, — зазначає Аджубей, — а вони кричали: «Нас пригнали». З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або вкрай сумне: «Блощиці заїли». За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день виїхав до Києва. Мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку», — переконував Хрущов. Рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії — Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна — воно б не відбулося. Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Офіційно Крим указом передав Україні Г. Маленков, а підписав указ президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов.

    Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом «секретно» «О состоянии сельського хозяйства Крымской области» від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні. В Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібні магазини, 18 — м’ясопродуктів, 8 — молочних, 2 — тканин, 9 — взуття, 5 — будівельних матеріалів та 28 — книжкових крамниць. Виходячи з наведених даних, задамося: чим була передача Кримської області до складу УРСР — «щедрим дарунком» чи накинутим економічним ярмом?

    Я думаю, що ще однією важливою причиною передачі Криму Україні було намагання позбутися для Російської Федерації вантажу таємних обіцянок і домовленостей перед міжнародними єврейськими організаціями, що десятки років нагромаджувалися у сталінські часи.

    Для передачі Криму забезпечили й необхідне ідеологічне підґрунтя. У нагоді став ювілей — 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперій представляли возз’єднанням України з Росією. Відтак дату вирішили гучно відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята «вечной дружбы двух братских народов» чудово вписувалася в кремлівський сценарій.

    Тим часом без жодної помпи, на заміну, від України до Російської Федерації (протокол президії ЦК КПРС №49 від 25 січня 1954 р.) передали Таганрог і прикордонні до нього землі, за територією рівною площі півострова в Чорному морі і значно більшим населенням. Тобто Україна замість багатих чорноземних районів отримала засушливий солончаковий степ, без води, без натяків на зрошення, без електроенергії та енергоресурсів. Замість українського населення отримала російське, яке так ніколи і не стало в основній своїй масі лояльним до української держави. Пам’ятаю свої зустрічі з лікарем-терапевтом санаторію «Лівадія». Замість медичних проблем він чомусь увесь час обговорював зі мною питання самовизначення росіян. «Ми візьмемося за зброю», — кілька разів чув від нього. У 2005 році мені це видавалося маячнею. Тепер ми всі це побачили наочно.

    Територіальних втрат Україна зазнавала й раніше. Ще у 1924 році ЦК РКП(б) висунув безпідставні претензії РСФРР на Шахтинський і Таганрозький округи (загальна площа 5 тис. км) Донецької губернії, де українці становили 71,5% від усього населення, а 1925-го на підставі постанови «Про врегулювання кордонів з РСФРР і БСРР» значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губернії, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії. Впродовж 20-х років минулого століття тривали процеси перегляду кордонів УСРР і відчуження великих українських етнічних територій на користь РСФРР. Постановою президії ВУЦВК від 3.6.1924 р. у складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшла частина українських етнічних земель (існувала до 2.8.1940). Після утворення Молдавської РСР частина цих земель так і залишилася у складі Молдови. Тепер ці землі називають Придністровською республікою. Подивіться на карту України часів гетьмана Скоропадського. Там добре видно все те, що ми втратили за часів радянської влади. Тепер, у XXI сторіччі, у нас намагаються відібрати і Крим, який, щоби ситуація виглядала особливо глузливо, нам спочатку з великою помпою нібито «подарували» у 1954 році...

    Фрідріх Ніцше сказав: «Все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим». Отже, найближчим часом ми маємо пересвідчитися чи зробить нас ганебна поразка в Криму сильнішими, чи заб’є роковий цвях у труну української нації. Дмитро Донцов вважав, що кожна нація ділиться на козаків і свинопасів. Знову ж таки ми маємо найближчим часом переконатися: чи серед українців достатньо є справжніх козаків, а чи лише свинопаси?

    Млява реакція українського суспільства на події в Криму і Східній Україні — це не свідчення нашого миролюбства, а свідчення нашої слабкості, що лише заохочує Росію до подальших агресивних дій щодо України.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

Україна – Крим – Росія (Чорноморські новини - 2014 рік / № 32-33 (21503-21504) субота 26 квітня 2014 року)

     

https://chornomorka.com/archive/21503-21504/a-3831.html

    Тисячоліттями різні народи приходили на територію Криму і будували, будували, будували. У давні часи Крим став перлиною античної цивілізації.

    Мені було вже 56 років, коли я вперше відвідав Крим як пацієнт одного з санаторіїв. Я почувався зле. Вранішня зарядка, басейн, настільний теніс до обіду. Рюкзак на плечі і пішки світ за очі — після обіду. Пішохідні прогулянки поступово досягли 15 кілометрів на день. Пішки обійшовши Велику Ялту, почав використовувати маршрутний транспорт для поїздок за сотні кілометрів від санаторію. Таким було моє лікування. Додому повернувся фізично зміцнілою і позитивно налаштованою людиною. Розпочався новий етап мого життя з кращим розумінням його цінності і призначення.

    Подорожуючи Кримом звернув увагу на вбогість його культурних пам’яток старовини, хоча серед інших земель України саме Крим мав би найбільше пишатися своїм минулим. Старовинні грецькі міста-колонії, що з’явилися тут задовго до початку нової ери, славне Боспорське царство, могутнє Кримське ханство. Де те, що мало б від них залишитися? Від Херсонесу — найбільшого з багатьох грецьких міст-колоній, де київський князь Володимир, що хрестив Русь, сам прийняв хрещення від грецьких церковних ієрархів, залишилися лише розкопані в останні десятиліття фундаменти будівель, хоча й вони справляли сильне враження. У колишній столиці Кримського ханства — Бахчисараї — про минулі часи нагадує лише ханський палац. І жодної іншої споруди давніх часів. За свідченням мого студента, що родом з Керчі, у столиці Боспорського царства — Керчі — про славне минуле не нагадує ніщо. Правда, є там гора, що зветься горою Митридата — іменем найславетнішого з царів Боспорського царства, всіяна дрібними уламками кераміки і будівельного каміння.

    Часи класичної Російської імперії краще відобразилися у пам’ятках архітектури. Втім, архітектурних шедеврів серед них нема, але до певної міри вони компенсують враження від убогих забудов радянських часів.

    Відповідь на питання, куди ділися пам’ятки стародавнього Криму, я знайшов у біблії сучасного українця. Це — Юрій Липа: «Всеукраїнська трилогія. — Том 1. — Призначення України»: «Ось москаль приходить до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами». І далі він наводить спогади очевидця — професора Кембриджського університету Е.Д. Клерка:

    «Руїни Херсонеса ще були тривалі, і скрізь були навіть двері. Як лише прийшов москаль, все зразу було зруйновано. Ці варвари зайнялись своїм улюбленим заняттям — плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише дотягнулись і що свідчило б до висвітлення старовинної історії країни.

    Ось приходять до Бахчисарая, де були не лише арабсько-татарські, але й готські, еллінські й руські (старокиївські) будівлі. Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було поділене на багато частин: грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не залишивши каменя на камені.

    У Керчі, місті Митридата Великого, Карфагені Евксинського моря, повного пам’яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе. В Керчі, зрівнявши з землею п’ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків.

    Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам’яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зоставили б і корінця, який би показував, де було це місто. Порівняно з росіянами турки видаються освіченими і культурними».

    Далі — знову Юрій Липа. Росіяни мусили це робити. Адже століття і тисячоліття дивилися на них з презирством з тих храмів, веж і будівель. Адже ж підбиті чи сфедеровані народи знаходили б у тих пам’ятках віру в себе, в свою власну велич і, передусім, у свою індивідуальність, у красу власного органічного життя. І це було небезпечно для Російської імперії, для її механістичності.

    А що залишилося від Хаджибея? А що залишилося від Ізмаїла? Скрізь — те саме. Білгород-Дністровська фортеця вціліла лише через те, що занадто пізно потрапила до складу Російської імперії. А де могили наших гетьманів? І чому старовинні фортеці і храми вціліли лише на землях Західної України, що входили до складу Австрійської імперії або Польської держави? Російська імперія воліла починати відлік часу на завойованих землях від того моменту, коли туди вперше ступав чобіт російського солдата. Такою була ця унікальна і вкрай небезпечна імперія.

    Питання про вік Одеси у науковій площині давно вирішене і не викликає наукових дискусій. Це приблизно шістсот років. А чому ж Одеса і досі святкує трохи більше ніж двісті років від свого народження? Тобто не історичну дату свого народження, а політичну, залишену нам у спадок новітньою Російською імперією — Радянським Союзом. Те саме у Севастополі, вік якого слід рахувати від віку Херсонеса. Те саме по всій Східній Україні.

    А що сталося з населенням Криму? Тисячоліттями Крим вбирав у себе різні етнічні групи, як губка воду, нікого не випускаючи за свої межі. Таври, греки, скіфи, сармати, русини, татари — це далеко не повний перелік найголовніших народів, що прийшли і залишились тут назавжди, ставши кримськотатарським народом. Переселення людей тисячоліттями йшло лише в бік Криму. Надто приваблива і благодатна була кримська земля. Аж ось уперше в історії Криму напрямок міграції населення різко змінився. Причиною цих змін стали дві російсько-турецькі війни у 1768—1774 та 1787—1779 роках. У ході першої з цих воєн росіяни повністю заволоділи Кримом. Із самого початку і до кінця війни активну участь у ній взяло козацтво України на боці Росії. Підсумком російсько-турецької війни 1768—1774 років було підписання Кючук-Кайнарджійського договору 1774-го, за яким Крим оголошувався незалежним від Османської імперії. Ця війна завершилась поразкою не тільки для турецько-татарської коаліції, але й для української сторони. Після повернення запорожців з війни Запорозька Січ була оточена російськими військами (на чолі з генералом П. Текелієм, що теж поверталися з турецького фронту) та зруйнована. Скидалося на те, що стосовно Криму у росіян був певний план і незалежне українське козацтво заважало реалізації цього плану. Підтвердженням такого припущення є і той факт, що в ході війни, точніше у 1780 році, у Криму були звільнені 120 тисяч українських невільників, але звільнення супроводжувалося їх примусовою депортацією з території Криму на територію материкової України.

    У 1783 році Росія, порушуючи тільки що підписаний договір з Туреччиною, приєднала Крим до себе. Важко точно визначити чисельність населення Криму тих часів. Різні автори наводять різні числа. В книжці Миколи Галичанця «Наш український Крим» наводяться такі дані. У цей час на території Кримського ханства мешкали 1 мільйон 235 тисяч українців, 650 тисяч татар і 36 тисяч представників інших національностей. У тому числі на самому півострові проживали 900 тисяч українців і 110 тисяч татар. Зауважимо, що чисельність кримського населення відновилася у зазначених числах лише на кінець двадцятого сторіччя. Депортація українців почалася у 1784 році. Саме вони були першим депортованим з території Криму народом. Російські військові загони прочісували територію півострова, вимагаючи від мешканців українських сіл залишати півострів. Великі валки українців — село за селом — хто на конях, хто на волах, хто на коровах, а хто і тягнучи за собою візки з майном, — посунули до Перекопу у супроводі російських солдатів.

    Цікаво, що разом з українцями з території Криму почалася депортація й іншого населення Криму: греків, вірмен, арабів, караїмів тощо. Це були переважно ремісники, торговці та купці.

    Більше трьохсот років татари гнали полонених українців на територію півострова. Попри всі поневіряння українців, Крим став для більшості полонених новою батьківщиною. Тепер уже росіяни силоміць зганяли українців із землі, що стала для них рідною. Протягом 1784—1785 років було депортоване майже все сільське українське населення Криму. Степи, передгір’я, долини гір перетворилися в незаселені пустки, заростали бур’яном необроблені ниви, запустіли сади і виноградники. У 1786—1788 роках депортували решту українців з міст, містечок, портів.

    У 1785-у, слідом за сільським українським населенням, почалася депортація кримських татар. Татар депортували не тільки за межі Криму, а і за межі України. Їх мазанки просто спалювали. У 1786 році росіяни взялися за депортацію татар з-поза меж півострова. Це Буджацький, Єдисанський, Джамбойський, Едичкульський улуси. Депортація татар закінчилася практично за рік.

    Замість депортованого корінного населення Криму його почали заселяти етнічними росіянами. На кінець вісімнадцятого сторіччя новітнє населення Криму вже становило понад 100 тисяч включно з солдатами і чиновниками.

    Початок дев’ятнадцятого сторіччя Крим зустрів економічним занепадом. Рівень життя населення був нижчим рівня бідності. Скрізь були руїни міст і сіл та цілковите запустіння.

    У таких же пропорціях міграційні процеси відбувалися і на Північному Кавказі за результатами перемоги Росії у Кавказькій війні. Російська імперія завжди прагнула захопити землю, не вміючи і не бажаючи її обробляти. Місцеві мешканці їй були при цьому не потрібні. До речі, так було і у часи новітньої Російської імперії — Радянського Союзу. Мільйони українців знищувалися на батьківщині або виселялися у віддалені регіони СРСР, а на їх місце потужним потоком переселявся імперський народ. Захоплення нових територій Російською імперією для населення цих територій завжди була руїна — цивілізаційна й етнічна.

    Навіть на кінець дев’ятнадцятого сторіччя населення Криму не наблизилося до своєї чисельності за часів Кримського ханства. За першим всеросійським переписом, у 1897-у на півострові мешкало лише 268 тисяч осіб. З них — 130 тисяч офіційних переселенців, насамперед етнічних росіян. Решта — залишки корінного населення Криму, яке всіма правдами й неправдами повернулося на свою землю. Це були передусім українці. Відсотковий склад населення був таким: 85% росіян, до яких зарахували всіх українців, 6% німців, 4% євреїв, 3% греків, 1,5% вірмен та 0,5% татар.

    Нарешті, у 1918 році, постала Українська держава. Найефектніше вона виглядала за часів гетьмана Скоропадського, підтриманого всією міццю Німецької імперії. Тоді Крим був у складі Української держави. Щоправда, тривало це менше року. Такою була доля України і гетьмана Скоропадського, тісно пов’язана з долею Німеччини.

    Після періоду гетьманату надалі ніхто вже не згадував про Крим і Кубань як частини української території. Але влада новітньої Російської імперії пам’ятала про таку можливість і зробила все можливе, щоби черговий раз перетворити Крим на пустелю і почати його нове заселення імперським народом.

    Україну і Крим залила хвиля кривавого більшовицького терору. Особливого розмаху він набув від моменту, коли 14 листопада 1920 року останній пароплав з військовиками Врангелівської армії залишив Крим. Крим остаточно став червоним. Багато хто з військових і службовців, які повірили оголошеній радянською владою амністії, залишився у Криму. 17 листопада 1920-го Кримревкомом був виданий наказ про обов’язкову реєстрацію в триденний термін іноземців, осіб, що прибули у Крим за період відсутності там радянської влади, офіцерів, чиновників і солдатів армії Врангеля. Далі були забуті всі обіцянки про амністію. Розстрілювали і тих, хто не пройшов реєстрацію, і тих, хто пройшов. У результаті розстріляли кілька десятків тисяч осіб (різні дослідники називають від 50 до 120 тисяч, а останнім часом зупиняються на числі 96 тисяч). Фактично розпочалося полювання на представників інтелігенції, незалежно від роду їхньої діяльності. За свідченням Максиміліана Волошина — відомого російського поета, з кожних трьох інтелігентів вцілів лише один.

    Як і Голодомор 1930-х, голод 1921—1923 років був наслідком людиноненависницької політики радянського керівництва. Літо 1921 року для Криму видалося посушливим, але посуха в окремо взятому регіоні будь-якої країни ніколи не є приводом для голоду в цьому регіоні. Для того й існує держава, щоб у критичний момент допомагати одним регіонам за рахунок інших. У Криму все склалося не так. Однією з головних причин майбутньої катастрофи був режим надзвичайного стану, встановлений у Криму відразу ж після приходу більшовиків восени 1920-го, внаслідок чого населенню не дозволяли залишати місця постійного проживання, що прирікало його на неминучу загибель.

    Тільки 16 лютого 1922 року, коли від голоду вже померли десятки тисяч, на засіданні президії ВЦВК Кримську РСР визнали районом, охопленим голодом. Але навіть після цього Наркомат продовольства РРФСР встановив для кримського села продподаток на 1,2 мільйона тонн зерна, тобто здати було потрібно все вирощене збіжжя. Причому селянам забороняли навіть засівати поля, оскільки посівне зерно також підлягало вилученню.

    Інформаційні зведення тих років рясніли повідомленнями про самогубства на ґрунті голоду і масове людоїдство. Дитяче засолене м’ясо знаходили всюди. У Карасубазарі міліція виявила склад, на якому було знайдено 17 засолених трупів, переважно дітей. 18 лютого 1922 року «Правда» писала: «...  в Криму: повністю з’їдено всю худобу й коней, сільське населення покидає свої житла і наводнює міста, відсоток смертності прогресивно зростає. На шосейних дорогах Севастополь — Сімферополь — Євпаторія, у містах, на вулицях і біля вокзалів валяються трупи... та залишені матерями діти». «У різних частинах міста Севастополя, — повідомлялося в добовому зведенні НК від 18 лютого 1922-го, — лежать трупи, яких не прибирають до двох діб. Обивателі, що проходять повз трупи, посилають прокльони Радвладі. Мертвих ховають без жодної реєстрації і без обрядів». На літо 1923 року кількість жителів півострова, які загинули голодною смертю, перевищила 100 тисяч осіб.

    Штучно створений голод 1921—1923 років мав для Криму воістину катастрофічні наслідки. Населення півострова зменшилося із 719531 до 569580 осіб. Але ще до початку голоду Крим уже втратив близько ста тисяч осіб. У запустінні опинилися багато населених пунктів. У Карасубазарі чисельність жителів упала на 48%, у Старому Криму — на 40,8, Феодосії — на 35,7, у Судацькому районі — на 36. Багато сіл гірського Криму, населені кримськими татарами, вимерли повністю. Найбільше постраждали українські селяни і татари. Наскільки процесом вимирання кримчан можна було керувати, настільки він спрямовувався, передовсім, на винищення українців і кримських татар. Голод у Криму став такою собі генеральною репетицією майбутнього Голодомору 1932—1933 років у всій Україні, а Крим — лабораторією червоного терору для тої ж України і не тільки.

    Фізична ізольованість Криму від решти країни, інформаційна блокада, висока концентрація військ, режим надзвичайного стану і терор чека — стали цінним набутком для подальшого використання цього досвіду в масштабах всієї України. На першому етапі знищення інтелігенції і деморалізація решти населення, а потім — сокира пролетарського терору вже рубає самий корінь людської спільноти — селянство.

    Крим завжди був ідилічною мрією російської душі. Мабуть для народу, що зростав у суворому кліматі півночі на неродючій і непривітній землі, де обрій завжди обмежувався верхівками найближчих дерев, Крим здавався раєм. Теплий клімат, родючі землі, простори степів і тепле море навкруги. Понад триста років він знову і знову намагається колонізувати кримську землю, але крім горя органічним мешканцям цієї землі і самим завойовникам це не призводить до жодних інших наслідків.

    Між двома світовими війнами Крим переживав стагнацію. Прогресу не спостерігалось у жодному сенсі. Каральні акції початку двадцятих років у Криму виявились настільки ефективними, що у нових потреб поки що не було. Голодомор 1932—1933 років Крим майже обминув. Каральні органи слідкували в першу чергу за тим, щоби продовольство з Криму не вивозилось у сусідні регіони України, оскільки Крим належав до Російської Федерації і, як тоді думалось, назавжди. Але навколо Криму почалась ще одна гра.

    Єврейські націоналісти зіграли провідну роль у здійсненні в Російській імперії пролетарської революції. Вони мріяли про багато чого, але і про власну етнічну державу також або хоча б автономію у складі іншої держави. Одним з таких привабливих варіантів міжнародний єврейський рух вбачав у створенні якщо не незалежної держави, то хоча б автономної республіки у складі Радянського Союзу на території Криму. До революції євреї володіли на півдні України і на півночі Криму 1 млн 200 тис. гектарів землі, в тому числі 208 тис. в Криму. Позитивно оцінила цей проект практично вся правляча верхівка Радянського Союзу. Сталін вів складну гру з міжнародними єврейськими організаціями. Йому була потрібна їх матеріальна й інформаційна підтримка. Цю підтримку він отримував майже протягом всього свого життя. Проте в практичному плані з цієї ідеї нічого не вийшло. За переписом 1926 року національний склад населення Криму був такий. Населення Криму (разом з Севастополем) складало 713,8 тис. (у тричі менше, ніж зараз): росіяни — 301,4 тис. (42,2%); татари — 179,1 тис (25,1%); українці — 77,4 тис. (10,8%); німці — 43,6 тис. (6,1%); євреї — 39,9 тис. (5,6%); греки — 16,0 тис. (2,3%); болгари — 11,4 тис. (1,6%); вірмени — 10,7 тис. (1,5%); кримські євреї — 6,0 тис. (0,8%); караїми — 4,2 тис.(0,6%). Попри великі зусилля центральної влади відсоток євреїв у Криму так і залишився невеликим. Активно протидіяли єврейській колонізації Криму кримські татари. Саме по них і прийшовся наступний потужний удар репресивного апарату Новітньої російської імперії.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

(Далі буде.)