Україна – Крим – Росія (Чорноморські новини - 2014 рік / № 34 (21505) (суботній випуск) cереда 30 квітня 2014 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21505/a-3845.html

Закінчення. Початок у номері за 26 квітня

    Але перед тим була німецька окупація Криму. Вона істотно не відрізнялася від окупації інших теренів України. Відмінність полягала в тому, що німці також не утрималися від спокуси вголос помріяти про майбутнє Криму, як суто німецької землі з домінуючим німецьким населенням. З огляду на об’єктивні причини, ці мрії витали недовго. У 1944-у на зміну Третьому рейху у Крим повернулася новітня Російська імперія. Разом з нею повернулася і мрія про суто російський Крим. Для початку, у травні 1944 року з території півострова виселили 183155 кримських татар (не враховуючи солдатів армії, які були відправлені на спецпоселення після демобілізації 1945-го). Татари були не поодинокі. У червні 1944 року виселили кримських вірмен, болгар, чехів і греків. Загалом було вивезено близько 300 тисяч осіб. Населення Криму в черговий раз скоротилося приблизно до півмільйона осіб. Приводом послужило звинувачення кримських татар і всіх інших народів у співпраці з німецькими окупантами. Більше таке звинувачення мало б стосуватися самих росіян, з огляду на великий відсоток росіян у складі вермахту і військ СС. Лише на дивізійному рівні на боці німецьких збройних сил служило 27 суто російських дивізій або зі змішаним російсько-німецьким складом. Але хто міг заступитися за кримських татар? А хто міг би заступитися за українців всієї України, щодо яких існував аналогічний наказ про депортацію, з різних причин так і не виконаний стовідсотково?

    Двадцяте сторіччя було сторіччям націоналізму. Майже кожен європейський народ, включно з євреями, відзначився своїм бажанням самореалізуватися або у рамках власної держави — наприклад, українці, євреї, поляки тощо, або у рамках власної імперії — німці, росіяни, італійці. Росія виявилася зосередженням найбільших у світі національних протиріч. Сильний єврейський націоналізм став згубним для класичної російської імперії, власний російський на початку двадцятого сторіччя ще тільки набирав силу. На теренах колишньої Російської імперії провідними гравцями були євреї і росіяни. Сталін загравав з обома цими народами.

    У 1920—1930-х роках у процесі підготовки Другої світової війни (світової революції) Сталін надавав перевагу євреям. У цьому контексті стає зрозумілим і його поступливість у питанні створення єврейської автономії у Криму. Наприкінці тридцятих років він відчував себе достатньо сильним для проведення власної політики. У 1937-у, напередодні вирішальних міжнародних подій, він провів тотальну чистку державного апарату Радянського Союзу включно з армією і каральними органами, щоб беззастережно підпорядкувати їх собі, не бажаючи ділити владу всередині країни з жодними міжнародними єврейськими організаціями. Варто зауважити, що з цього моменту й аж до своєї смерті Сталін спирався вже на російський націоналізм. Найбільш постраждалою стороною виявилися євреї. Були знищені сотні тисяч представників цього народу, що в часи революції і після неї масово наповнили органи державного управління. Про український націоналізм у 1937-у вже не йшлося, оскільки його кволі пагони були знищені значно раніше. Тепер проблему Криму слід було трактувати з точки зору інтересів російського етносу. «Великий російський державник» — так висловився щодо Сталіна відомий сучасний російський письменник.

    Після Другої світової війни Сталін використав питання Криму для початку ще одного наступу на радянське єврейство. Репресії проти ініціаторів та очільників руху створення єврейської автономної республіки у Криму почалися у 1948 році вбивством народного артиста СРСР, лауреата Сталінської премії С.М. Міхоелса і завершилися розстрілом у катівнях Луб’янки у 1952 році ряду визначних єврейських письменників, акторів та інших представників творчої інтелігенції. Крим остаточно став ро-сійським без жодних сторонніх зазіхань на нього.

    Від закінчення війни і до передачі півострова Україні він перебував у жалюгідному становищі. Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Росіяни із лісистої Росії важко приживалися у степу і не могли адаптуватися до гірської місцевості. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у житті. Суттєво скоротилась площа посівів. Що вже й казати про вирощене! Якщо у 1913-у середній урожай зернових культур на кримській землі становив 11,2 ц/га, то в 1940-у — 10,7, а в 1950-у — 3,9 ц/га. Зменшилося поголів’я великої рогатої худоби. В 1950 році порівняно з 1940-м Крим майже у п’ять разів скоротив продаж зерна, втричі — тютюну, вдвічі — овочів, майже в 5,5 раза — картоплі, в п’ять разів — ефіроолійних культур, майже вдвічі — винограду, в 2,5 раза — вовни. Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і залишалося неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону за рахунок переселенців з Росії виявилася безперспективною. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди зі степовою землеробською культурою. Питання про зміну підпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов. Саме тоді він і був обраний першим секретарем ЦК КПРС, головою ж президії ЦК та головою Ради міністрів залишався Г.М. Маленков.

    Зі спогадів зятя Хрущова Олексія Аджубея відомо, що невдовзі після пленуму Хрущов особисто відвідав Крим. За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали й обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів. «Це зараз я пишу: приїхали, — зазначає Аджубей, — а вони кричали: «Нас пригнали». З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або вкрай сумне: «Блощиці заїли». За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день виїхав до Києва. Мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку», — переконував Хрущов. Рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії — Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна — воно б не відбулося. Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Офіційно Крим указом передав Україні Г. Маленков, а підписав указ президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов.

    Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом «секретно» «О состоянии сельського хозяйства Крымской области» від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні. В Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібні магазини, 18 — м’ясопродуктів, 8 — молочних, 2 — тканин, 9 — взуття, 5 — будівельних матеріалів та 28 — книжкових крамниць. Виходячи з наведених даних, задамося: чим була передача Кримської області до складу УРСР — «щедрим дарунком» чи накинутим економічним ярмом?

    Я думаю, що ще однією важливою причиною передачі Криму Україні було намагання позбутися для Російської Федерації вантажу таємних обіцянок і домовленостей перед міжнародними єврейськими організаціями, що десятки років нагромаджувалися у сталінські часи.

    Для передачі Криму забезпечили й необхідне ідеологічне підґрунтя. У нагоді став ювілей — 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперій представляли возз’єднанням України з Росією. Відтак дату вирішили гучно відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята «вечной дружбы двух братских народов» чудово вписувалася в кремлівський сценарій.

    Тим часом без жодної помпи, на заміну, від України до Російської Федерації (протокол президії ЦК КПРС №49 від 25 січня 1954 р.) передали Таганрог і прикордонні до нього землі, за територією рівною площі півострова в Чорному морі і значно більшим населенням. Тобто Україна замість багатих чорноземних районів отримала засушливий солончаковий степ, без води, без натяків на зрошення, без електроенергії та енергоресурсів. Замість українського населення отримала російське, яке так ніколи і не стало в основній своїй масі лояльним до української держави. Пам’ятаю свої зустрічі з лікарем-терапевтом санаторію «Лівадія». Замість медичних проблем він чомусь увесь час обговорював зі мною питання самовизначення росіян. «Ми візьмемося за зброю», — кілька разів чув від нього. У 2005 році мені це видавалося маячнею. Тепер ми всі це побачили наочно.

    Територіальних втрат Україна зазнавала й раніше. Ще у 1924 році ЦК РКП(б) висунув безпідставні претензії РСФРР на Шахтинський і Таганрозький округи (загальна площа 5 тис. км) Донецької губернії, де українці становили 71,5% від усього населення, а 1925-го на підставі постанови «Про врегулювання кордонів з РСФРР і БСРР» значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губернії, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії. Впродовж 20-х років минулого століття тривали процеси перегляду кордонів УСРР і відчуження великих українських етнічних територій на користь РСФРР. Постановою президії ВУЦВК від 3.6.1924 р. у складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшла частина українських етнічних земель (існувала до 2.8.1940). Після утворення Молдавської РСР частина цих земель так і залишилася у складі Молдови. Тепер ці землі називають Придністровською республікою. Подивіться на карту України часів гетьмана Скоропадського. Там добре видно все те, що ми втратили за часів радянської влади. Тепер, у XXI сторіччі, у нас намагаються відібрати і Крим, який, щоби ситуація виглядала особливо глузливо, нам спочатку з великою помпою нібито «подарували» у 1954 році...

    Фрідріх Ніцше сказав: «Все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим». Отже, найближчим часом ми маємо пересвідчитися чи зробить нас ганебна поразка в Криму сильнішими, чи заб’є роковий цвях у труну української нації. Дмитро Донцов вважав, що кожна нація ділиться на козаків і свинопасів. Знову ж таки ми маємо найближчим часом переконатися: чи серед українців достатньо є справжніх козаків, а чи лише свинопаси?

    Млява реакція українського суспільства на події в Криму і Східній Україні — це не свідчення нашого миролюбства, а свідчення нашої слабкості, що лише заохочує Росію до подальших агресивних дій щодо України.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

Україна – Крим – Росія (Чорноморські новини - 2014 рік / № 32-33 (21503-21504) субота 26 квітня 2014 року)

     

https://chornomorka.com/archive/21503-21504/a-3831.html

    Тисячоліттями різні народи приходили на територію Криму і будували, будували, будували. У давні часи Крим став перлиною античної цивілізації.

    Мені було вже 56 років, коли я вперше відвідав Крим як пацієнт одного з санаторіїв. Я почувався зле. Вранішня зарядка, басейн, настільний теніс до обіду. Рюкзак на плечі і пішки світ за очі — після обіду. Пішохідні прогулянки поступово досягли 15 кілометрів на день. Пішки обійшовши Велику Ялту, почав використовувати маршрутний транспорт для поїздок за сотні кілометрів від санаторію. Таким було моє лікування. Додому повернувся фізично зміцнілою і позитивно налаштованою людиною. Розпочався новий етап мого життя з кращим розумінням його цінності і призначення.

    Подорожуючи Кримом звернув увагу на вбогість його культурних пам’яток старовини, хоча серед інших земель України саме Крим мав би найбільше пишатися своїм минулим. Старовинні грецькі міста-колонії, що з’явилися тут задовго до початку нової ери, славне Боспорське царство, могутнє Кримське ханство. Де те, що мало б від них залишитися? Від Херсонесу — найбільшого з багатьох грецьких міст-колоній, де київський князь Володимир, що хрестив Русь, сам прийняв хрещення від грецьких церковних ієрархів, залишилися лише розкопані в останні десятиліття фундаменти будівель, хоча й вони справляли сильне враження. У колишній столиці Кримського ханства — Бахчисараї — про минулі часи нагадує лише ханський палац. І жодної іншої споруди давніх часів. За свідченням мого студента, що родом з Керчі, у столиці Боспорського царства — Керчі — про славне минуле не нагадує ніщо. Правда, є там гора, що зветься горою Митридата — іменем найславетнішого з царів Боспорського царства, всіяна дрібними уламками кераміки і будівельного каміння.

    Часи класичної Російської імперії краще відобразилися у пам’ятках архітектури. Втім, архітектурних шедеврів серед них нема, але до певної міри вони компенсують враження від убогих забудов радянських часів.

    Відповідь на питання, куди ділися пам’ятки стародавнього Криму, я знайшов у біблії сучасного українця. Це — Юрій Липа: «Всеукраїнська трилогія. — Том 1. — Призначення України»: «Ось москаль приходить до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами». І далі він наводить спогади очевидця — професора Кембриджського університету Е.Д. Клерка:

    «Руїни Херсонеса ще були тривалі, і скрізь були навіть двері. Як лише прийшов москаль, все зразу було зруйновано. Ці варвари зайнялись своїм улюбленим заняттям — плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише дотягнулись і що свідчило б до висвітлення старовинної історії країни.

    Ось приходять до Бахчисарая, де були не лише арабсько-татарські, але й готські, еллінські й руські (старокиївські) будівлі. Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було поділене на багато частин: грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не залишивши каменя на камені.

    У Керчі, місті Митридата Великого, Карфагені Евксинського моря, повного пам’яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе. В Керчі, зрівнявши з землею п’ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків.

    Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам’яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зоставили б і корінця, який би показував, де було це місто. Порівняно з росіянами турки видаються освіченими і культурними».

    Далі — знову Юрій Липа. Росіяни мусили це робити. Адже століття і тисячоліття дивилися на них з презирством з тих храмів, веж і будівель. Адже ж підбиті чи сфедеровані народи знаходили б у тих пам’ятках віру в себе, в свою власну велич і, передусім, у свою індивідуальність, у красу власного органічного життя. І це було небезпечно для Російської імперії, для її механістичності.

    А що залишилося від Хаджибея? А що залишилося від Ізмаїла? Скрізь — те саме. Білгород-Дністровська фортеця вціліла лише через те, що занадто пізно потрапила до складу Російської імперії. А де могили наших гетьманів? І чому старовинні фортеці і храми вціліли лише на землях Західної України, що входили до складу Австрійської імперії або Польської держави? Російська імперія воліла починати відлік часу на завойованих землях від того моменту, коли туди вперше ступав чобіт російського солдата. Такою була ця унікальна і вкрай небезпечна імперія.

    Питання про вік Одеси у науковій площині давно вирішене і не викликає наукових дискусій. Це приблизно шістсот років. А чому ж Одеса і досі святкує трохи більше ніж двісті років від свого народження? Тобто не історичну дату свого народження, а політичну, залишену нам у спадок новітньою Російською імперією — Радянським Союзом. Те саме у Севастополі, вік якого слід рахувати від віку Херсонеса. Те саме по всій Східній Україні.

    А що сталося з населенням Криму? Тисячоліттями Крим вбирав у себе різні етнічні групи, як губка воду, нікого не випускаючи за свої межі. Таври, греки, скіфи, сармати, русини, татари — це далеко не повний перелік найголовніших народів, що прийшли і залишились тут назавжди, ставши кримськотатарським народом. Переселення людей тисячоліттями йшло лише в бік Криму. Надто приваблива і благодатна була кримська земля. Аж ось уперше в історії Криму напрямок міграції населення різко змінився. Причиною цих змін стали дві російсько-турецькі війни у 1768—1774 та 1787—1779 роках. У ході першої з цих воєн росіяни повністю заволоділи Кримом. Із самого початку і до кінця війни активну участь у ній взяло козацтво України на боці Росії. Підсумком російсько-турецької війни 1768—1774 років було підписання Кючук-Кайнарджійського договору 1774-го, за яким Крим оголошувався незалежним від Османської імперії. Ця війна завершилась поразкою не тільки для турецько-татарської коаліції, але й для української сторони. Після повернення запорожців з війни Запорозька Січ була оточена російськими військами (на чолі з генералом П. Текелієм, що теж поверталися з турецького фронту) та зруйнована. Скидалося на те, що стосовно Криму у росіян був певний план і незалежне українське козацтво заважало реалізації цього плану. Підтвердженням такого припущення є і той факт, що в ході війни, точніше у 1780 році, у Криму були звільнені 120 тисяч українських невільників, але звільнення супроводжувалося їх примусовою депортацією з території Криму на територію материкової України.

    У 1783 році Росія, порушуючи тільки що підписаний договір з Туреччиною, приєднала Крим до себе. Важко точно визначити чисельність населення Криму тих часів. Різні автори наводять різні числа. В книжці Миколи Галичанця «Наш український Крим» наводяться такі дані. У цей час на території Кримського ханства мешкали 1 мільйон 235 тисяч українців, 650 тисяч татар і 36 тисяч представників інших національностей. У тому числі на самому півострові проживали 900 тисяч українців і 110 тисяч татар. Зауважимо, що чисельність кримського населення відновилася у зазначених числах лише на кінець двадцятого сторіччя. Депортація українців почалася у 1784 році. Саме вони були першим депортованим з території Криму народом. Російські військові загони прочісували територію півострова, вимагаючи від мешканців українських сіл залишати півострів. Великі валки українців — село за селом — хто на конях, хто на волах, хто на коровах, а хто і тягнучи за собою візки з майном, — посунули до Перекопу у супроводі російських солдатів.

    Цікаво, що разом з українцями з території Криму почалася депортація й іншого населення Криму: греків, вірмен, арабів, караїмів тощо. Це були переважно ремісники, торговці та купці.

    Більше трьохсот років татари гнали полонених українців на територію півострова. Попри всі поневіряння українців, Крим став для більшості полонених новою батьківщиною. Тепер уже росіяни силоміць зганяли українців із землі, що стала для них рідною. Протягом 1784—1785 років було депортоване майже все сільське українське населення Криму. Степи, передгір’я, долини гір перетворилися в незаселені пустки, заростали бур’яном необроблені ниви, запустіли сади і виноградники. У 1786—1788 роках депортували решту українців з міст, містечок, портів.

    У 1785-у, слідом за сільським українським населенням, почалася депортація кримських татар. Татар депортували не тільки за межі Криму, а і за межі України. Їх мазанки просто спалювали. У 1786 році росіяни взялися за депортацію татар з-поза меж півострова. Це Буджацький, Єдисанський, Джамбойський, Едичкульський улуси. Депортація татар закінчилася практично за рік.

    Замість депортованого корінного населення Криму його почали заселяти етнічними росіянами. На кінець вісімнадцятого сторіччя новітнє населення Криму вже становило понад 100 тисяч включно з солдатами і чиновниками.

    Початок дев’ятнадцятого сторіччя Крим зустрів економічним занепадом. Рівень життя населення був нижчим рівня бідності. Скрізь були руїни міст і сіл та цілковите запустіння.

    У таких же пропорціях міграційні процеси відбувалися і на Північному Кавказі за результатами перемоги Росії у Кавказькій війні. Російська імперія завжди прагнула захопити землю, не вміючи і не бажаючи її обробляти. Місцеві мешканці їй були при цьому не потрібні. До речі, так було і у часи новітньої Російської імперії — Радянського Союзу. Мільйони українців знищувалися на батьківщині або виселялися у віддалені регіони СРСР, а на їх місце потужним потоком переселявся імперський народ. Захоплення нових територій Російською імперією для населення цих територій завжди була руїна — цивілізаційна й етнічна.

    Навіть на кінець дев’ятнадцятого сторіччя населення Криму не наблизилося до своєї чисельності за часів Кримського ханства. За першим всеросійським переписом, у 1897-у на півострові мешкало лише 268 тисяч осіб. З них — 130 тисяч офіційних переселенців, насамперед етнічних росіян. Решта — залишки корінного населення Криму, яке всіма правдами й неправдами повернулося на свою землю. Це були передусім українці. Відсотковий склад населення був таким: 85% росіян, до яких зарахували всіх українців, 6% німців, 4% євреїв, 3% греків, 1,5% вірмен та 0,5% татар.

    Нарешті, у 1918 році, постала Українська держава. Найефектніше вона виглядала за часів гетьмана Скоропадського, підтриманого всією міццю Німецької імперії. Тоді Крим був у складі Української держави. Щоправда, тривало це менше року. Такою була доля України і гетьмана Скоропадського, тісно пов’язана з долею Німеччини.

    Після періоду гетьманату надалі ніхто вже не згадував про Крим і Кубань як частини української території. Але влада новітньої Російської імперії пам’ятала про таку можливість і зробила все можливе, щоби черговий раз перетворити Крим на пустелю і почати його нове заселення імперським народом.

    Україну і Крим залила хвиля кривавого більшовицького терору. Особливого розмаху він набув від моменту, коли 14 листопада 1920 року останній пароплав з військовиками Врангелівської армії залишив Крим. Крим остаточно став червоним. Багато хто з військових і службовців, які повірили оголошеній радянською владою амністії, залишився у Криму. 17 листопада 1920-го Кримревкомом був виданий наказ про обов’язкову реєстрацію в триденний термін іноземців, осіб, що прибули у Крим за період відсутності там радянської влади, офіцерів, чиновників і солдатів армії Врангеля. Далі були забуті всі обіцянки про амністію. Розстрілювали і тих, хто не пройшов реєстрацію, і тих, хто пройшов. У результаті розстріляли кілька десятків тисяч осіб (різні дослідники називають від 50 до 120 тисяч, а останнім часом зупиняються на числі 96 тисяч). Фактично розпочалося полювання на представників інтелігенції, незалежно від роду їхньої діяльності. За свідченням Максиміліана Волошина — відомого російського поета, з кожних трьох інтелігентів вцілів лише один.

    Як і Голодомор 1930-х, голод 1921—1923 років був наслідком людиноненависницької політики радянського керівництва. Літо 1921 року для Криму видалося посушливим, але посуха в окремо взятому регіоні будь-якої країни ніколи не є приводом для голоду в цьому регіоні. Для того й існує держава, щоб у критичний момент допомагати одним регіонам за рахунок інших. У Криму все склалося не так. Однією з головних причин майбутньої катастрофи був режим надзвичайного стану, встановлений у Криму відразу ж після приходу більшовиків восени 1920-го, внаслідок чого населенню не дозволяли залишати місця постійного проживання, що прирікало його на неминучу загибель.

    Тільки 16 лютого 1922 року, коли від голоду вже померли десятки тисяч, на засіданні президії ВЦВК Кримську РСР визнали районом, охопленим голодом. Але навіть після цього Наркомат продовольства РРФСР встановив для кримського села продподаток на 1,2 мільйона тонн зерна, тобто здати було потрібно все вирощене збіжжя. Причому селянам забороняли навіть засівати поля, оскільки посівне зерно також підлягало вилученню.

    Інформаційні зведення тих років рясніли повідомленнями про самогубства на ґрунті голоду і масове людоїдство. Дитяче засолене м’ясо знаходили всюди. У Карасубазарі міліція виявила склад, на якому було знайдено 17 засолених трупів, переважно дітей. 18 лютого 1922 року «Правда» писала: «...  в Криму: повністю з’їдено всю худобу й коней, сільське населення покидає свої житла і наводнює міста, відсоток смертності прогресивно зростає. На шосейних дорогах Севастополь — Сімферополь — Євпаторія, у містах, на вулицях і біля вокзалів валяються трупи... та залишені матерями діти». «У різних частинах міста Севастополя, — повідомлялося в добовому зведенні НК від 18 лютого 1922-го, — лежать трупи, яких не прибирають до двох діб. Обивателі, що проходять повз трупи, посилають прокльони Радвладі. Мертвих ховають без жодної реєстрації і без обрядів». На літо 1923 року кількість жителів півострова, які загинули голодною смертю, перевищила 100 тисяч осіб.

    Штучно створений голод 1921—1923 років мав для Криму воістину катастрофічні наслідки. Населення півострова зменшилося із 719531 до 569580 осіб. Але ще до початку голоду Крим уже втратив близько ста тисяч осіб. У запустінні опинилися багато населених пунктів. У Карасубазарі чисельність жителів упала на 48%, у Старому Криму — на 40,8, Феодосії — на 35,7, у Судацькому районі — на 36. Багато сіл гірського Криму, населені кримськими татарами, вимерли повністю. Найбільше постраждали українські селяни і татари. Наскільки процесом вимирання кримчан можна було керувати, настільки він спрямовувався, передовсім, на винищення українців і кримських татар. Голод у Криму став такою собі генеральною репетицією майбутнього Голодомору 1932—1933 років у всій Україні, а Крим — лабораторією червоного терору для тої ж України і не тільки.

    Фізична ізольованість Криму від решти країни, інформаційна блокада, висока концентрація військ, режим надзвичайного стану і терор чека — стали цінним набутком для подальшого використання цього досвіду в масштабах всієї України. На першому етапі знищення інтелігенції і деморалізація решти населення, а потім — сокира пролетарського терору вже рубає самий корінь людської спільноти — селянство.

    Крим завжди був ідилічною мрією російської душі. Мабуть для народу, що зростав у суворому кліматі півночі на неродючій і непривітній землі, де обрій завжди обмежувався верхівками найближчих дерев, Крим здавався раєм. Теплий клімат, родючі землі, простори степів і тепле море навкруги. Понад триста років він знову і знову намагається колонізувати кримську землю, але крім горя органічним мешканцям цієї землі і самим завойовникам це не призводить до жодних інших наслідків.

    Між двома світовими війнами Крим переживав стагнацію. Прогресу не спостерігалось у жодному сенсі. Каральні акції початку двадцятих років у Криму виявились настільки ефективними, що у нових потреб поки що не було. Голодомор 1932—1933 років Крим майже обминув. Каральні органи слідкували в першу чергу за тим, щоби продовольство з Криму не вивозилось у сусідні регіони України, оскільки Крим належав до Російської Федерації і, як тоді думалось, назавжди. Але навколо Криму почалась ще одна гра.

    Єврейські націоналісти зіграли провідну роль у здійсненні в Російській імперії пролетарської революції. Вони мріяли про багато чого, але і про власну етнічну державу також або хоча б автономію у складі іншої держави. Одним з таких привабливих варіантів міжнародний єврейський рух вбачав у створенні якщо не незалежної держави, то хоча б автономної республіки у складі Радянського Союзу на території Криму. До революції євреї володіли на півдні України і на півночі Криму 1 млн 200 тис. гектарів землі, в тому числі 208 тис. в Криму. Позитивно оцінила цей проект практично вся правляча верхівка Радянського Союзу. Сталін вів складну гру з міжнародними єврейськими організаціями. Йому була потрібна їх матеріальна й інформаційна підтримка. Цю підтримку він отримував майже протягом всього свого життя. Проте в практичному плані з цієї ідеї нічого не вийшло. За переписом 1926 року національний склад населення Криму був такий. Населення Криму (разом з Севастополем) складало 713,8 тис. (у тричі менше, ніж зараз): росіяни — 301,4 тис. (42,2%); татари — 179,1 тис (25,1%); українці — 77,4 тис. (10,8%); німці — 43,6 тис. (6,1%); євреї — 39,9 тис. (5,6%); греки — 16,0 тис. (2,3%); болгари — 11,4 тис. (1,6%); вірмени — 10,7 тис. (1,5%); кримські євреї — 6,0 тис. (0,8%); караїми — 4,2 тис.(0,6%). Попри великі зусилля центральної влади відсоток євреїв у Криму так і залишився невеликим. Активно протидіяли єврейській колонізації Криму кримські татари. Саме по них і прийшовся наступний потужний удар репресивного апарату Новітньої російської імперії.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

(Далі буде.)

Чи здатні українці боронитися самостійно? (Чорноморські новини - 2014 рік / № 26 (21497) четвер 3 квітня 2014 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21497/a-3732.html

    Крим здано росіянам без жодного пострілу. Втрачене все озброєння, а його в Криму було чимало і не найгіршого, втрачений увесь український флот, що дислокувався на півострові, втрачена більшість особового складу української армії, який просто перейшов на бік ворога. Перейшов не з ідейних міркувань і не через страх, а за обіцянку більших грошей, тобто продався ворогові.

    За всю писемну історію України, починаючи з часів Київської Русі, — це наша найганебніша поразка. Ніхто не взяв на себе відповідальність за неї. Ніхто з вищих військових і цивільних керівників країни не застрелився відповідно до кодексу офіцерської честі. Нікого не покарано за цю національну ганьбу. Чи те, що відбулося, є результатом некомпетентності і непрофесійності наших військових і цивільних керманичів, чи результат зради? Ситуація, яка склалася, навіть не обговорюється як ганебна. Вона взагалі не обговорювалась серйозно на засіданнях Верховної Ради, на відміну від питання про акцизи на тютюн або щось подібне. Верховна Рада обговорює безліч справді серйозних питань, але всі вони втрачають сенс, якщо ми втратимо нашу державу.

    Наші військові — «герої». Вони не піддалися на провокації. А якби піддалися і просто виконували, а не порушували, вимоги військових статутів, — що тоді? Це дало б привід Росії розпочати повномасштабну війну проти України. А хіба Росії потрібний хоча б якийсь привід для агресії? А що її спонукало до нападу на Україну? Підготовка до такого нападу, судячи з його організованості, мала розпочатися ще задовго до подій на Майдані. А чому, власне, російські танки ще не захопили Одесу або Київ? Одеса — місто російської слави. От вам і привід. Київ — мати міст руських. От вам і ще один привід. Дарма, що Московія — історичні області росіян між річками Окою і верхів’ями Волги з містами Ярослав, Ростов, Суздаль, Володимир тощо — жодного дня не входили до складу Київської Русі і Руссю ніколи не називалися. Як не входили? А от в історії написано. В якій історії? Історії Російської імперії, перший варіант якої був створений ще Карамзіним і відтоді, аж до нашого часу, не зазнав принципових змін.

    Але ж добре відомо, що «Історія держави російської» — це не науковий, а художній твір, а Карамзін ніколи професійним істориком не був. Дарма. Сила російського народу — в його невігластві. Замість детального аналізу — проста і зрозуміла формула. «Грабуй награбоване» — більшого ідеологічного обґрунтування для трагедії, що почалася у 1917 році, виявилося і не потрібно. «Знищимо українських буржуазних контрреволюціонерів» — і розпочалася Перша кривава багаторічна російсько-українська війна. «Не дозволимо українським куркулям задушити революцію кістлявою рукою голоду» — і переможений у війні український народ був пограбований до такої міри, що в Україні розпочався голод 1921 року, який забрав мільйони життів. «Знищимо куркулів як клас» — і декілька мільйонів українців були виселені до Сибіру, а понад 7 мільйонів — знищені Голодомором. Далі — Друга світова війна, далі — Друга ро-сійсько-українська війна вже на теренах Західної України, третій Великий голод 1946—1947 років. І завжди все відбувалося під простими і зрозумілими гаслами. До речі, й окупація Криму відбувалася під по-дібним гаслом. «Врятуємо російськомовне населення Криму від бандерівців» — таким було це гасло. Годі намагатись зрозуміти його сенс. Саме ці слова можна було почути від російських солдатів, коли вони наважувалися хоч щось казати.

    Проста російська людина нагадує людину у стані гіпнозу, якій гіпнотизер каже: «На рахунок три ви розплющите очі». Число «три» тут особливої ролі не грає. Конкретна дія людини під гіпнозом також. Росіяни перебували у стані гіпнозу всю свою історію. Це ідеальний імперський народ. Ним легко маніпулювати. Українці відрізняються від росіян не тільки ментально, але й генетично, і то дуже сильно. Стан гіпнозу для них не є характерним. Проте штучний відбір радянських часів зробив свою справу. Українців десятки років знищували фізично. Насамперед знищували людей, здатних на самостійне мислення, на самостійні дії. Знищували тих, яких у побуті часто називають агресивними. Насправді — це переважно люди з активною життєвою позицією. Таких у нормальному суспільстві не більше за 10%, але без них суспільство ніколи не буває самодостатнім. Живими залишали покірних. Саме такі люди потрібні імперії. Меншою мірою це стосується Західної України, однак і там, за визнанням самих місцевих мешканців, ситуація радикально помінялася після масових репресій 1950-х. Тут репресій і знищення зазнали понад 10% населення.

    Найбільший відсоток покірних людей саме серед росіян як головного носія імперської ідеї. Але за радянські часи їх стало багато і серед українців. Відділивши для себе частину території Радянського Союзу, українці не зробили те саме з інформаційним простором. Інформаційним простір залишився спільним — тобто російським. Результат ми бачимо в Криму. Результат ми ще побачимо і на материковій Україні. У мене таке враження, що у вишах Одеси половина професури старшого віку радісно очікує російські танки на вулицях нашого міста. На щастя, серед студентів таких мало, але вони також є. Основне джерело зомбування людей — телебачення. Усі роки незалежності воно переважно працювало проти України. Я пригадую слова Ігоря Лосєва, видатного публіциста сучасної України: «Як довго може існувати держава, телебачення якої спрямоване проти неї?» Приклад Криму показав, що недовго. Державна влада валиться при першому ж невеликому струсі.

    Події в Криму засвідчили, що єдина команда, яку вміють виконувати наші військові, — це команда «не стріляти». Чи вміють вони виконувати протилежну команду — впевненості нема. Не можна захистити Батьківщину без готовності і вміння виконувати команду стріляти.

    Який мій прогноз? Метою Росії є не Крим. Крим — це завдання мінімум, і воно вже напрочуд легко розв’язане. Метою Росії є вся Україна. Агресія триватиме. Росія зупиниться лише тоді і там, коли і де зустріне справжній опір. Наскільки реальні наші подальші територіальні втрати? Цілком реальні. І вони будуть тим більшими, чим менший опір ми чинитимемо. Можливий і варіант окупації всієї України. Але час Російської імперії спливає. Рахунок пішов на роки.

    Велика війна ще тільки попереду, а бюджет Росії перенапружений. Вже зараз Росія має військовий бюджет воєнного часу. Він становить більше 20% загального бюджету країни і ще 25% складають його закриті статті, також пов’язані з війною. Добре відомо: якщо тривалий час військовий бюджет країни перевищує 5%, то це прирікає країну на прогресуючу бідність. Росія почала докорінне переозброєння своєї армії, яке планує завершити у 2015 — 2016 роках. Чи дадуть їй це зробити? Думаю, що ні. У Росії є проблема з нестачею нормальних солдатів: не алкоголіків, не наркоманів, без судимостей і просто фізично та психічно здорових. Тому в її планах на майбутнє українській молоді відводиться особливе місце. Вона із задоволенням бере до себе на службу колишніх українських вояків. Значна кількість наших вояків у Криму порушила присягу, перейшовши на бік ворога. На мою думку, їх чекатиме не матеріальна винагорода за зраду, на яку вони так сподіваються, а роль гарматного м’яса у тій великій війні, до якої Росія так старанно готується. Або у тій війні, яку вже зараз веде Росія на теренах України. Той, хто у двобої виявляє слабкість, провокує супротивника на ще більшу агресію. Такими слабаками є ми. І неминуча трагедія недалекого майбутнього — те, що по обидва боки лінії вогню гинутимуть українці. Одні з них захищатимуть свою Батьківщину, інші — відроблятимуть свої Іудині срібляки.

    Ми повернемося на втрачені землі. Ми повернемось і на наші інші етнічні землі, що входять до складу Росії. До речі, частина з них передана до складу Росії в обмін на приєднання Криму до України. Якою буде Україна на новітній карті Європи, залежатиме від того, наскільки ми здатні самі боронити свою державу і свій народ, а не лише чекати, поки за нас це зроблять інші країни, як би добре вони до нас не ставилися.

    Яким є головний міф, що деморалізує наших вояків і збиває з пантелику наших громадян? Це міф про те, що ми і росіяни — брати-слов’яни. Тільки зруйнувавши цей міф, ми здатні підвищити боєздатність нашої армії і зцементувати наше суспільство навколо ідеї справді вільної, незалежної і процвітаючої неньки України. На нашому боці практично весь цивілізований, за винятком деяких країн-ізгоїв, світ. Пам’ятаймо, хто був у цій Третій російсько-українській війні нашим ворогом і хто був нашим другом.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.

м. Одеса

ЕНЕРГЕТИЧНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ — В ЧОМУ ВОНА? (Дзеркало тижня - 27 квiтня, 2012)

 

https://zn.ua/ukr/energy_market/energetichna_bezpeka_ukrayini__v_chomu_vona.html

Валерій Швець

    У світлі невідворотної перспективи переходу в недалекому майбутньому атомної енергетики світу на реактори на швидких нейтронах, особливо важливим стає питання ядерної безпеки.

    Україна платить найвищу в світі ціну за російський природний газ. Він є однією з вагомих складових енергетичного балансу України. 2011 року базова ціна на газ для України склала 450 дол. за тисячу кубометрів, у той час як для Західної Європи - в межах 350 дол. (у 2010 році - 237 дол.). В інших країнах світу ціни значно нижчі за європейські. За 100-доларову знижку базової ціни, відповідно до Харківських угод, ми заплатили частиною своєї незалежності. Чи є якийсь розумний вихід із ситуації, що склалася в нашій енергетиці? У пошуках відповіді пропоную уважніше придивитися до атомної енергетики України.

    Енергетика світу, у тому числі енергетика України, має чотири головні аспекти: собівартість, існуючі запаси, безпечність, екологічність. Розглянемо їх детальніше.

    У 2011 році в Україні середній тариф на кіловат електричної енергії, виробленої на атомних електростанціях, склав 18,82 копійки, на теплових електростанціях - 56 копійок, на гідроелектростанціях - 12,92 копійки. При цьому у «гідротариф» ніколи не закладалися збитки від невикористання колосальних земельних угідь, затоплених водосховищами гідроелектростанцій.

    Є ще нетрадиційна енергетика, яка становить в енергетичному балансі людства 0,5%. За прогнозами аналітиків, її доля у загальному енергобалансі людства у найближчі десятиліття не зростатиме, хоча в абсолютних цифрах таке зростання спостерігається.

    Традиційним і найпоширенішим сьогодні представником цього напрямку розвитку енергетики є вітрові електричні станції. У деяких країнах Європи, зокрема у Німеччині, доля електричної енергії, виробленої на вітрових електричних станціях, становить уже декілька відсотків і продовжує зростати. Здавалося б, ось де енергетична перспектива людства. Але, за оцінками Кристофера Сміта, голови проекту ІТЕR (міжнародний експериментальний реактор Токамак), собівартість кіловата електричної енергії вітрових електричних станцій становить 50 центів і навряд чи в досяжному майбутньому у таких країнах, як Україна, знайдуться промисловці чи рядові громадяни, які дозволили б собі використання такої дорогої енергії. Значно дешевше було б ще вдесятеро дорожче купувати російський газ…

    Здавалося б, дуже перспективним джерелом енергії є Сонце. Але для досягнення потужності одного блока наших атомних електростанцій потрібно вкрити сонячними панелями 100 квадратних кілометрів земної поверхні. При тому, якщо атомна електростанція працює в одному режимі цілодобово, сонячна - загалом у ясний сонячний день. Уявлення про вартість такої електростанції може дати ціна на сонячну батарею побутових розмірів, наприклад 0,5 кв. м. Вона становить приблизно 100 дол. У результаті сонячні електростанції є значно дорожчими за вітрові. Отже, з точки зору собівартості, ядерна енергетика поза конкуренцією.

    Щодо наявних запасів палива у світі ситуація така. Уран з атомною масою 235 атомних одиниць (уран-235) - найбільш поширене тепер ядерне паливо - зустрічається в природі у суміші з ураном з атомною масою 238 атомних одиниць (уран-238) у співвідношенні 0,72% до 99,28% відповідно. Більшість атомних реакторів світу, у тому числі всі атомні реактори України, використовують саме уран-235. Решта ж урану, що входить до складу тепловидільних елементів (твелів) ядерних реакторів - паливо наступного покоління атомних реакторів. Тобто 99,28% потенційного палива залишається невикористаним і вивозиться у складі відпрацьованих твелів за межі України до країни-виробника, хоча третина з них виробляється з урану українських родовищ.

    Зазначу, що відпрацьований твел, на відміну від невідпрацьованого, містить не лише уран-238, але й плутоній. Останній утворюється при опроміненні урану-238 в активній зоні ядерного реактора нейтронами, що виникають при ядерній реакції поділу урану з атомною масою 235. При цьому кількість плутонію, що утворюється таким чином, може значно перевищувати кількість використаного урану-235. Так званий коефіцієнт відтворення ядерного палива може досягати 1,6. Цінність плутонію полягає у тому, що він, у свою чергу, може ефективно використовуватись як ядерне паливо.

    Недоліком плутонію в якості ядерного палива є складніший ядерний реактор для його використання. Це так званий реактор на швидких нейтронах. На думку фахівців, реактори на швидких нейтронах є майбутнім атомної енергетики світу, оскільки дозволяють використовувати в якості ядерного палива і уран-238, збільшуючи більше ніж у 120 разів запас потенційного ядерного палива.

    Що це означає для України? Україна має найбільші запаси природного урану в Європі (Новокостянтинівське родовище). Використання в якості ядерного палива лише урану-235 на нинішньому рівні забезпечене розвіданими українськими родовищами урану приблизно на 100 років. На цьому тлі число у 10 тис. років для України виглядає значно привабливішим, якщо мати на увазі наші наявні запаси також і урану-238. Для порівняння зазначу, що розвіданих запасів нафти у світі при нинішніх темпах споживання, за песимістичним сценарієм, вистачить приблизно років на 70. Для Росії ця перспектива вирахувана значно точніше - 21 рік. Вугілля при нинішніх темпах споживання має вистачити років на 400. Отже, з точки зору перспективи, на теперішній час серед існуючих джерел електричної енергії для атомних електростанцій немає альтернативи.

    Що потрібно для реалізації атомного енергетичного майбутнього України, подарованого нам природою - найбагатшими в Європі покладами урану і унікальним спадком колишньої радянської імперії у вигляді атомних електростанцій? Активно включитися в міжнародну науково-технічну співпрацю з розробки і вдосконалення ядерних реакторів на швидких нейтронах. Зробити розвиток ядерної фізики і ядерної енергетики пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки в Україні, почати вкладати серйозні кошти у відповідні дослідження.

    Відповідно до недавньої заяви голови «Росатому» Сергія Кирієнка, у Росії планують збудувати до 2020 року 26 нових атомних енергоблоків великої потужності. Зараз їх там 30. Це при тому, що Росія має на своїй території колосальні поклади органічного палива. За його ж словами, майбутнє ядерної енергетики Росії пов’язане з ядерними реакторами на швидких нейтронах. Разом із Францією розпочато будівництво сучасного атомного реактора на швидких нейтронах. Росія бере участь у найсучаснішому, найперспективнішому і одному з найдорожчих енергетичному міжнародному проекті ITER, пов’язаному з термоядерним синтезом. Росія робить ставку на енергетику майбутнього.

    У світлі невідворотної перспективи переходу в недалекому майбутньому атомної енергетики світу на реактори на швидких нейтронах, особливо важливим стає питання ядерної безпеки. Справа у тому, що критична маса чистого плутонію приблизно у чотири з половиною рази менша за критичну масу чистого урану-235 і становить приблизно 11 кілограм (для урану - 50 кілограм). Якщо плутонію надати форму кулі, то діаметр цієї кулі буде всього 10 сантиметрів. Плутоній має високу радіоактивність. Для того щоб відбувся ядерний вибух, достатньо дві півсфери зазначеного діаметра, зроблені з плутонію, привести у контакт своїми плоскими частинами. Тому міжнародну спільноту завжди турбують держави, що мають запаси збагаченого плутонію або навіть урану. Не випадково Україна кілька років тому була змушена передати свої запаси плутонію, а в минулому році і збагаченого урану, Сполученим Штатам Америки. Очевидно, всі роботи з використання плутонію у нас мають проводитися під ефективним міжнародним контролем, щоб у світової громадськості не виникало ні найменшого сумніву щодо його мирного використання.

    Україна зараз має 15 атомних енергоблоків великої потужності, на яких виробляється приблизно 50% електричної енергії країни. Вищий результат у цьому сенсі у Франції, Бельгії та Словаччині. Важливо, що три енергетичні блоки добудовані вже у незалежній Україні. Їх будівництво супроводжувалося дискусіями про доцільність подальшого розвитку атомної енергетики в Україні. З нашої точки зору, така доцільність не тільки існує, вона є нашою невідворотною долею. Чим раніше ми це зрозуміємо, тим якіснішими і безпечнішими будуть наші атомні електростанції, тим упевненіше Україна почуватиметься у своїх стосунках з іншими державами світу.

    Чорнобильська трагедія продемонструвала, у першу чергу, тотальну некомпетентність і безвідповідальність керівництва всіх рівнів від партійного до наукового у тоталітарній державі. За таких умов трагедія типу Чорнобильської була неминуча. Питання лише в тому, чому саме біля Києва проводилися дивні експерименти з атомним реактором. У ході цих експериментів потрібно було вимикати автоматичну систему захисту атомного реактора. Чому загинули наші героїчні пожежники, намагаючись загасити ланцюгову реакцію традиційними засобами - водою і піною? Вода при контакті з розплавленим ураном лише перетворювалася в радіоактивні аерозолі, які легко переносилися на значні відстані від зони реактора. Чому до в’язниці потрапив директор станції, що лише виконував накази з Москви, і не потрапив той, хто їх віддавав? Таких запитань можна поставити багато.

    Вагомим аргументом проти подальшого розвитку атомної енергетики стала аварія на японській атомній станції Фукусіма-1, що стала наслідком безпрецедентного в історії Японії цунамі. Але зважу на те, що внаслідок цього цунамі загинули тисячі осіб, а внаслідок аварії на атомній електростанції Фукусіма-1 - не загинула жодна. Не було і випадків променевої хвороби. На аварію в Японії відреагувала лише Німеччина, яка офіційно заявила про відмову від ядерної енергетики як такої. Політика ж таких лідерів атомної енергетики, як Франція залишилася незмінною і спрямована на подальше нарощування потужностей атомних електростанцій. Тут понад 78% електричної енергії виробляється саме на атомних електростанціях.

    Комфорт сучасної людини, що користується всіма благами цивілізації, постійно оплачується життями інших людей. У минулому році в Україні була видобута рекордна за останні роки кількість вугілля - понад 80 млн. тонн. За кожний мільйон тонн вугілля Україна сплачує двома-трьома людськими життями. Чому в Україні не ставиться питання про закриття всіх вугільних шахт? До речі, якщо помножити масу видобутого вугілля приблизно на три, ми отримаємо масу парникових газів, що викидаються в атмосферу України. Ми отримаємо також колосальну кількість канцерогенних речовин, розпорошуваних її територією.

    Від моменту відновлення української державності у 1991 році, Україна заявила про себе як миролюбну країну, що відмовилася від ядерної зброї. Заявила про себе як про країну, що готова до широкої міжнародної співпраці і міжнародного контролю, у тому числі й у сфері ядерної енергетики. Ми маємо моральне право думати про власне енергомайбутнє, власну енергетичну незалежність і безпеку. Атомні реактори у нас уже є. Вони становитимуть мінімальну небезпеку тоді, коли ми спрямуємо серйозні кошти на подальший розвиток і вдосконалення ядерних технологій і підготовку фахівців. Ядерна енергетика, адекватно сприйнята державою і громадянами України, може стати нашим містком до новітніх технологій узагалі, до відновлення відповідного сучасному світу стану науки у нашому суспільстві, до відновлення престижу точних наук і інженерних професій. З моєї точки зору, альтернативи атомній перспективі України немає. В цьому її шанс на повну енергетичну безпеку як у політичному, так і економічному сенсі. В Інтернеті з’явилась інформація, що Україна планує до 2030 року ввести у дію 11 нових блоків на АЕС та продовжити експлуатацію дев’яти нині працюючих атомних блоків. Залишається побажати щасливого плавання кораблю української атомної енергетики.

Рабство ХХ сторіччя. Українське село у Другій світовій війні (День - №: №110, (2013))

 

Так часто зустрічали німців в українських селах

https://day.kyiv.ua/article/ukrayina-incognita/rabstvo-khkh-stolittya

    Не вірте нікому, що німці — погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили. Ці слова не раз я чув від бабусі моєї дружини — баби Єлизавети. Все своє довге життя вона прожила в селі Липняжці Кіровоградської області. Село було великим і розташовувалось на дорозі Одеса — Київ. Під час останньої війни у ньому містився німецький гарнізон, а в хаті баби Єлизавети — німецька комендатура. Я не вступав у суперечку стосовно її слів, бо ще довго залишався в полоні відомих радянських стереотипів щодо Другої світової війни. Ці стереотипи настирливо впроваджували у нашу свідомість радянською школою, та й тепер так само впроваджують школою незалежної України. «Ми повернули вам правду історії», тобто радянський погляд на всіх і на себе — «волають» останнім часом великі плакати на вулицях Одеси. Яку саме пам’ять нам повернули?

    Вороже ставлення до селян від початку було одним з засадничих принципів марксизму. Селянам просто не було місця в омріяному лівою інтелігенцією Заходу ідеальному, з її точки зору, комуно-соціалістичному майбутньому. Тому ця інтелігенція соромливо відвертала очі від усього, що відбувалося в селі і з селом у Радянському Союзі, і не висловила навіть крихти співчуття українському народу, селяни якого у передвоєнні роки пережили справжній геноцид.

    Перед війною 66% населення України проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на кілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Правда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований в колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовували. Людина мусила працювати аж доти, доки трималася на ногах.

    Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не брали до уваги, за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи. Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, переживши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 років. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню доньку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибного господарства. Його площу влада постійно обмежувала. Відрізану від присадибних ділянок землю колгоспи ніяк не використовували, і вона перетворювалася на пустку. Фруктові дерева обкладали податками, і люди змушені були їх вирубувати. Село жило у суцільних злиднях. Грошей у людей практично не було. Щоб трохи заробити, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний, майже тваринний, жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи не поверталися. Виселення людей стало звичним ділом.

    За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (відомий закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих людей і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестю 1941 року виповнилося 17 років. Його разом з іншими однолітками, не питаючи згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. 1944 року такого ж віку дівчат, не питаючи, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникла такої долі. Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу ГУЛАГу. До того ж селян відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не просто про кріпацький стан села, а про його рабське становище. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища, як канібалізм, а в тридцяті роки ХХ століття в центрі Європи, в Україні воно набуло широкого розмаху. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у будь-який можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалася чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Щойно це сталося — Радянський Союз розвалився.

     Мене завжди цікавив Музей Великої Вітчизняної війни у Києві. Від часу його заснування на початку вісімдесятих років і до тепер я кілька разів відвідував його. В одній із зал ще під час перших відвідин мою увагу привернув стенд з листівкою-відозвою до радянських солдат: «Солдати! Фашистські солдати п’ють кров радянських дітей. Ось їх прізвища...» Далі було написано тридцять прізвищ, по два від кожної радянської соціалістичної республіки. Перші два прізвища — російські, наступні два — українські тощо, включно з казахськими, туркменськими, таджицькими. Ще тоді ця листівка здавалася мені відверто провокаційною. Спроба перевірити її сприйняття іншими людьми переконала мене, що практично всім вона здавалася за своїм змістом цілком правдоподібною. Так було і на початку дев’яностих років. Та лише після двотисячного року стенд із цією листівкою з музею зник. Правда, не виключено, що тепер він з’явиться знову. Пригадую ще одну світлину з музею. На ній — руїни Хрещатика і підпис: «Таким фашисти залишили нам Київ». Далі — руїни однієї з найбільших православних святинь України — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Від закінчення війни і до відновлення собору вже у незалежній Україні на цих руїнах завжди була табличка з написом про відповідальність німецьких загарбників за підрив собору. Якою ж була правда історії щодо Другої світової війни? Переказувати прочитане у книжках і побачене у фільмах — це й надалі блукати в темряві невизначеності. Єдина корисна справа — пригадати все почуте від людей, що пережили цю страшну війну. Але де ті люди? Давно немає в живих бабусі Єлизавети, немає моїх батьків і їхніх батьків. Немає однополчан мого батька, багатьох з яких я знав. Власне, вже немає нікого, хто справді пройшов ту війну. Лише моя пам’ять ще зберігає слова цих людей.

    Село Мошняги в Одеській області — Батьківщина моїх батька і матері. Село тихо ненавиділо радянську владу. Люди, здатні на відкритий опір зі зброєю в руках, були знищені ще на початку двадцятих. Люди, здатні на спротив словом, були знищені і виселені на початку тридцятих. Залишилися лише люди, що носили цей спротив у своєму серці. Одного літнього дня, після відступу радянських військ, до села заїхала група німецьких мотоциклістів. Вони зробили привал на центральній площі села біля школи. Почали збиратися люди, з цікавістю розглядаючи німецьких солдат. Одна, ще не стара, але вже одинока жінка (у передвоєнне десятиліття вона втратила всіх членів своєї родини) винесла німцям хліб і сіль. Згодом вона заплатила за це своїм життям. Німці не затрималися, поїхали далі, а село незабаром перейшло під юрисдикцію румунської адміністрації. Гітлер розплатився з союзником за участь у війні на його боці великим шматком української землі, до якого належало і село Мошняги. Незабаром додому повернувся дід Василь — батько моєї матері. Він разом із «колгоспним стадом» приєднався до однієї з відступаючих радянських частин і разом з нею потрапив у полон до німців, які відпустили його додому. Спочатку дід Василь боявся нової влади і чекав арешту. Але нову владу він як колишній голова колгоспу не зацікавив, а односельці, які під час колективізації, тобто конфіскації землі на користь тоталітарної держави, двічі невдало в нього стріляли, мабуть, просто не дожили до приходу німців. Повернувся додому і старший брат мого батька, якого взяли до війська у перші тижні війни. Як я з’ясував пізніше, німці відпустили додому до кінця 1941 року кілька сотень тисяч військовополонених українців. Відпускали лише їх. Далі вони цю практику припинили і звільняли лише тих, хто переходив на службу до поліції чи військових німецьких частин. Вони охоче поповнювали українцями свої підрозділи, але окремі українські підрозділи за одним лише винятком не створювали. Щодо росіян та інших народів Східної Європи — їхня політика була дещо іншою. Наприклад, з росіян було створено більше двадцяти окремих дивізій у складі Вермахту і СС. Зовні в селі все залишилося по-старому. Як і раніше, люди працювали в колгоспі, і за це їм нічого не платили. Відмінність полягала в тому, що тепер в колгоспі можна було красти. Правда, в селі від румунської влади була одна уповноважена особа, яка за всім слідкувала. Якщо вона когось ловила на гарячому, наприклад, з мішком колгоспного збіжжя на плечах, то лупцювала цю людину палицею. Але радикальніших заходів не вживала. За роки румунської окупації в селі не було заарештовано жодної людини. Як згадує моя мати, саме під час румунської окупації люди навчилися красти і не боятися влади. Такий ситуація залишалася в селі й після відновлення радянської влади аж до її краху 1991 року. Працювала школа, в якій викладали за радянськими підручниками. Деякі предмети не читались, бо не вистачало вчителів. Зате читались закон Божий і румунська мова замість російської. Сьомий клас мати закінчила вже за румунської окупації. При вступі до Балтського педучилища 1944 року їй зарахували той рік навчання. Відновила свою діяльність православна церква. Передачі по радіо починались зранку молитвою «Отче наш» — це вже розповідав мій старший колега по кафедрі, котрий дитиною пережив румунську окупацію в Одесі. На реставрацію великого православного собору в районному центрі Балта (десять кілометрів від Мошняг) зробила пожертву навіть королівська родина Румунії. Приватна ініціатива заохочувалась.

    Знову з’явилися в селі німці уже перед приходом Радянської армії. Дорога із залізничної станції Борщі спускалася до села крутим правим берегом річки Кодими неподалік від садиби мого діда Василя. Просто в його городі німці обладнали кулеметне гніздо, що мало своїм вогнем перекривати дорогу. Біля кулемета залишили одного солдата, на декілька днів ніби забувши про нього. Через деякий час дідові стало шкода солдата, і він спробував занести йому гарячу їжу. Солдат, неправильно зрозумівши наміри діда, зупинив його чергою з кулемета в повітря. Але згодом вони порозумілись, і на ті декілька днів солдат став ніби членом родини. То був літній чоловік. Один з його синів уже загинув на східному фронті, другий ще воював. Війни солдат не схвалював, у перемогу німців уже давно не вірив, Гітлера сприймав критично. Згодом солдата забрали звідти, хоч німці в селі ще деякий час залишалися. Страху перед ними у людей не було. У сусідньому селі Оленівка — одразу через річку Кодима від Мошняг на постої стояла калмицька частина, що воювала на боці німців. А тих — боялися.

    Після відновлення радянської влади дід Василь ще довго працював у колгоспі бригадиром тракторної бригади. У партію він так і не вступив. Напевно, він добре розумів усе, що діється у світі, та майже ніколи не казав зайвого. Свого часу він був першим парубком на селі — ватажком великої парубоцької компанії. У п’ятидесяті роки, відколи я його вже добре пам’ятаю, з тої компанії живим залишився лише він. Пригадую, як він не раз зі слізьми на очах згадував своїх братів — так він називав друзів своєї молодості, хоч у родині був єдиним сином. Лише деякі з його друзів загинули на фронтах Другої світової...

    «Німці у нього гуляли на весіллі, а влада його так і не заарештувала», — бідкався один чоловік на базарі в Липняжці щодо свого сусіди. «Якби не німці, то цієї дороги й досі не було б», — казав один пасажир в автобусі, що якраз їхав дорогою Одеса — Київ через село Липняжку. До війни ця важлива дорога була ѓрунтовою. Навіть від невеликого дощу вона буквально перетворювалася на непрохідне багно. На її будівництві при німцях час від часу, коли доходила черга, працювала молодою дівчиною моя майбутня теща. Її рідне село Новодобрянка було за десять кілометрів від Липняжки, і їх возили сюди підводами. Село Новодобрянка було невеликим — біля ста дворів. Єдиним представником німецької адміністрації в селі був староста. Він був із родини так званих куркулів. Ще на початку тридцятих років його разом з батьками виселили до Сибіру. Батьки там невдовзі померли. Йому якимось дивом вдалося перебратися на Донбас. Усією родиною, пішки, тягнучи за собою возики зі скромним домашнім скарбом, вони повернулися в село зразу після приходу німців. «А хто його призначив старостою?» — якось запитав я в тещі. «Люди обрали», — була відповідь. Був староста людиною тямущою, хазяйновитою, дбав про людей. За свою працю люди отримували від нього винагороду зазвичай частиною того, з чим працювали. Після відходу німців його родина знову повантажила своє майно на ті самі возики і, тягнучи їх за собою, подалася із села знайомою дорогою, але вже у зворотному напрямку. Час від часу до села заходили німецькі солдати з маршових відділків, що прямували на фронт. Звичайно просили у людей «млєко» та «яйкі». Люди давали продукти цілком добровільно і навіть охоче, оскільки вперше за багато останніх років всього того було вдосталь. Практично всі обмеження на присадибні ділянки за німців були зняті. Приватна ініціатива знову заохочувалася. Уже ніколи відтоді в селі не було стільки чоловіків. Повернулася більшість мобілізованих до Радянської армії в перші тижні війни, яких німці випустили з полону. Додалися ще молоді полонені українці — понад десяток (якщо визначати національність за мовою), яких німці не відпустили додому, а розселили між людьми. Ці хлопці працювали в колгоспі разом з іншими селянами.

    Школа в Новодобрянці не працювала. У молоді було доволі часу на розваги. Вечорами хлопці й дівчата збиралися разом і співали або танцювали. Син старости непогано грав на гітарі, хтось із хлопців грав на гармошці. Ніколи ще в селі не звучало так багато пісень, ніколи вже вони не звучали так часто. Багато хто з молодих хлопців, хоч навряд чи вони тоді про це здогадувалися, мав попереду лише кілька років життя. Вони відспівали тоді за всі свої непрожиті в майбутньому роки. Пощастило лише тим, кого німці вивезли на роботу в Німеччину. Ці здебільшого повернулись додому. До Німеччини брали й молодих незаміжніх дівчат. Всі вони повернулись додому не з порожніми руками, на долю не нарікали, радше навпаки. До Німеччини переважно брали на роботу саме українську молодь — 3,7 млн осіб.

        Уперше за багато років село за німців не голодувало. За офіційними даними, які стали відомими тільки нещодавно, німці відбирали у села лише половину того, що відбирала радянська влада, а остання відбирала все. Голод знову почав набирати обертів після відновлення радянської влади й досяг чергового апогею 1947 року, коли, за офіційними даними, в Україні загинуло від нього близько мільйона людей. І знову це були українські селяни. Після закінчення Балтського педучилища мою матір відправили на роботу в одне із сіл Херсонської області, яке опинилося в зоні найбільшого ураження голодом.

    Відступаючи, німці спробували забрати полонених із Новодобрянки із собою. Зібрали всіх і повели у райцентр, куди з навколишніх сіл стягували й інших полонених. Один із наших хлопців став тікати. За ним навздогін кинувся німець. Він був уже в літах і почав відставати від хлопця, який, не зупиняючись, біг через поле до лісу, не зважаючи на команду солдата зупинитись. Тоді німець прицілився й вистрелив. Постріл виявився смертельним. Майже на тому самому місці згодом люди з Новодобрянки й поховали хлопця. Певний час полонених тримали у шкільній будівлі, але годували погано, німецька інфраструктура швидко розвалювалася. Проте німці дозволяли місцевим мешканцям приносити полоненим їжу. Кілька разів моя майбутня теща в гурті з іншими молодими хлопцями й дівчатами з Новодобрянки приносили їм харчі. Доля і далі не сприяла полоненим. Невдовзі німці відступили, так і не забравши їх з собою. Полонені знову повернулись у село. Звідти за кілька днів їх відправили на фронт. Багато хто з цих хлопців по війні обіцяли повернутися в село. Але не повернувся ніхто, швидше за все, з тих причин, що й переважна більшість забраних до війська 1944 року. Фраза маршала Жукова: «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны прийдется выселять в Сибирь», — була не просто словами, а мала реальне втілення.

    В останні мої відвідини музею Великої Вітчизняної війни повз мене молода вчителька провела гурт маленьких школяриків. «Вони грабували й убивали наших людей», — почув я окремі слова із фрази. Вони — це, мабуть, німці. Все повертається на кола свої. Естафета ненависті передається новому поколінню громадян уже незалежної України. Але чи на ту адресу її спрямовано?

    Валерій Швець