Свобода, чи рабство? Формула влади

 

https://www.ar25.org/article/svoboda-chy-rabstvo-abo-yak-vymiryaty-riven-zovnishnogo-kontrolyu-nad-osoboyu-formula-vlady

    Багатство окремої людини є ключовим фактором її особистої свободи та зовнішньої влади над нею. Багата людина вільна не лише у виборі всього того, що можна купити за гроші, але вона максимально захищена і від влади суспільства над нею у будь-якій формі. Знищення приватної власності, проголошене марксизмом в якості своєї програмної мети, – це знищення особистої свободи людей.

          Кожна людина протягом життя балансує між власною свободою і необхідністю підкорятись обмеженням, якими просякнуте її життя, і які зменшують її особисту свободу. Якщо коротко, то людина балансує між свободою вибору і покорою обставинам. Реалізація свободи вибору часто вимагає напруження духовних і фізичних сил, вимагає взяття відповідальності на себе, вимагає ризику. Покора дозволяє зберегти духовні і фізичні сили, а відповідальність за власні дії перекласти на інших. Часто люди обирають передбачувану стабільність неволі непередбачуваним ризикам волі. Покора – це шлях до рабства, а рабство – це влада інших людей або знеособлена влада бюрократичних структур над даною особою. Є покора людини, є і влада над нею.

         Як виміряти рівні покори (зовнішньої влади над особою) і особистої свободи людини? Чи пов`язані між собою свобода і влада? Відповіді на ці запитання можна отримати не словами живої мови, а лише мовою математики. Перевага математичних термінів перед звичайними словами у тому, що перші не допускають багатозначності їх трактування і сприйняття різними людьми. Перевага математичних виразів перед словесними конструкціями у тому, що вони не мають емоційного забарвлення, що впливає на їх сприйняття. Математичні вирази просякнуті максимально доступною у природі логікою – законами математики.

      Але як перекласти складні властивості навколишнього світу на мову математики? Це можливе лише у рамках конкретної математичної моделі. Інструментарієм такої моделі завжди є закони математики, але не самі по собі. Ці закони лише дозволяють сформувати у вигляді математичних виразів і рівнянь базові фізичні принципи, покладені в основу моделі. Математика є лише безпомилковим шляхом від базових принципів до остаточних висновків. Чи можуть ці висновки бути помилковими? Ніколи! Можлива лише невідповідність взятих за основу фізичних принципів умовам навколишньої фізичної реальності. А як перевірити відповідність використовуваних засадничих фізичних принципів природі об`єкту, що моделюється? Тут суддею може бути лише експеримент. У царині суспільних процесів експериментів море. Ці експерименти ставило саме життя протягом століть. Проте все нескінчене багатство накопиченого експериментального матеріалу ми ще і досі намагаємось інтерпретувати в межах різноманітних псевдовчень типу марксизму-ленінізму-маоізму тощо, які є словами, словами і лише словами.

            В одній з наших попередніх статей [1] була запропонована математична модель особистої свободи людини. Тут ми використаємо ту саму математичну модель для опису людської покори і знайдемо співвідношення між особистою свободою і особистою покорою та владою, що використовує цю покору як ресурс. Багатство, або вся сукупність матеріальних благ, якими володіє особа, є основою особистої свободи людини. Багатство - це аналог енергії фізичної системи. І енергія, і матеріальні ресурси дозволяють виконувати роботу фізичною системою у першому випадку і людиною у  другому. Але між покорою і енергією також є певна аналогія. Покора – це також ресурс, що дозволяє виконувати роботу під зовнішнім примусом, яким є влада. Але це внутрішня енергія людини. При цьому зовнішніх матеріальних ресурсів у людини може і не бути. Покора рабів перед силою влади дозволила фараонам Давнього Єгипту використати їх енергію для будівництва пірамід. Покора радянських людей перед силою влади дозволила більшовицькій владі використати їх рабську працю для побудови Дніпрогесу, Біломор-каналу  і тисяч інших гігантів індустрії.

Картина українського художника Іллі Репіна: "Бурлаки на Волзі"

Тому першим таким припущенням буде аналогія між покорою і енергією. Енергія визначає здатність фізичних систем виконувати роботу. І покора визначає здатність людини виконувати роботу, як вже було сказано вище.

Сучасне рабство

Другим таким припущенням буде аналогія між фізичною системою, що складається з великої кількості елементів (атомів, молекул) і людською спільнотою, що також налічує велику кількість людей. Фізичну систему такого гатунку описує статистична фізика. Для людської спільноти слід застосувати математичну статистику. Статистична фізика тримається на трьох базових розподілах ймовірності: мікроканонічному, канонічному і великому канонічному. Останні два визначають закон, за яким вимірюється ймовірність фізичної системи, якою може бути навіть окремий атом або молекула, що взаємодіє з великою системою-термостатом, мати певну енергію. Цей закон показниковий і показником степеню є сама енергія із знаком мінус, поділена на температуру системи. Тобто, чим більшою є очікувана енергія системи внаслідок її взаємодії з термостатом, тим меншою є ймовірність її набуття. Аналогія між енергією і матеріальними ресурсами - багатством дозволяє для багатства людини використати по суті ту ж саму функцію розподілу ймовірностей, що у фізиці використовується для енергії. У разі покори ми підемо тим же шляхом.

Свобода

Покорі можна надати і цілком грошового виміру. Наприклад, ми знаємо скільки потрібно заплатити людині, щоб вона віддала для пересадки іншій людині частину свого тіла, або зрадила принципам моралі, або вчинила злочин, або виконала будь-яку корисну чи шкідливу роботу? Те саме людина може виконати і внаслідок покори, тобто наказу іншої людини або владної структури. Російські військові мобілізаційні структури вже експериментально намацали ту суму, у яку пересічні росіяни оцінюють своє життя, підписуючи контракт на службу у російській армії.

                  λ = 1 / T

Показниковий розподіл ймовірностей

Спрощеним аналогом канонічного розподілу у математичній статистиці є показниковий розподіл ймовірностей

ρ(x) = exp(- x / τ) / τ, 0 < x < ∞.

Тут ρ - густина ймовірностей, у нашому випадку x – характеристика системи, що аналізується, τ– параметр розподілу, що забезпечує його нормованість на одиницю. Якщо застосувати показниковий розподіл до великої кількості людей, то ймовірність того, що певна характеристика довільної людини належить інтервалу [x, x+dx]  буде

dρ(x) = exp(- x / τ) / τ dx.

З формули видно, що чим більшими є багатство або покора людини, тим меншою є ймовірність їх зустріти. Середнє значення багатства (математичне очікування), що припадає на одну особу, буде (x=ε, τ=T) [1]

Mε =  T.

Для фізичних систем параметр T має сенс абсолютної температури системи. За аналогіє ми називатимемо цей параметр абсолютною температурою суспільства. Середнє значення покори (математичне очікування), що припадає на одну особу, буде (x=ϵ, τ=t)

Mϵ =  t.

Дисперсія для нормального розподілу

Дисперсія, що визначає розкиданість значень багатства окремих осіб відносно її середнього значення, визначатиметься так [1]

Dε = T².

Для дисперсії покори матимемо

Dϵ =  t².

Дисперсія у довільному випадку для двох її різних значень

            Дисперсія характеризує неоднаковість людей стосовно їх здатності заробляти статки або чинити опір обставинам, тобто певну соціальну нерівність людей. Видно, що нерівномірність розподілу багатства і покори між людьми і середні значення цих багатства і покори, пов`язані між собою. Чим більшими є середні багатство або покора, тим більшою є і очікувана нерівномірність їх розподілу. І навпаки, чим менші середні багатство або покора, тим меншими є і ці види нерівності між людьми. Коли Т, t прямують до нуля, то до нуля прямують і середні значення багатства та покори, і їх дисперсії. Коли ж Т, t прямують до нескінченості, до нескінченості прямують і багатство та покора людини.

            Всі введені нами фізичні величини є розмірними, тобто їх числові значення залежать від вибору їх одиниць вимірювання. Це привносить певну незручність у подальший розгляд. Легше працювати з нерозмірними фізичними величинами. Їх знерозмірювати корисно лише тоді, коли є якісь виділені самою природою значення цих величин. У разі багатства таким виділеним його значенням є вартість прожиткового мінімуму. Позначимо його T_min./e (e – основа натурального логарифму). Саме такий вираз ми використаємо для подальшої зручності. Якщо статки одинокої особи менші за це значення і особа залишена напризволяще, то вона просто не виживає. Так само припустимо, що існує і якесь фізично виділене значення покори t_min. Конкретне значення цього параметру обговоримо пізніше.

     Базовими для подальшого розгляду будуть два припущення. Перше – це використання формули для ентропії фізичної системи в якості алгоритму обчислення особистої свободи особи, що належить до великої людської спільноти [1]

S(T) = ln(T / T_min).

Аналогічний результат матимемо для влади над особистістю

V(t) = ln(t / t_min).

Друге – це припущення, що особиста свобода людини або влада над нею можуть змінюватись у залежності від обставин, але їх сума завжди залишається нерозмірною сталою величиною E. Інтуїтивно зв`язок між особистою свободою людини і влади над нею очевидний. Наприклад, дитина пішла до школи, її особиста свобода S зменшилась, а влада суспільства над нею V зросла. Людина закінчила школу. Їх особиста свобода при цьому різко зросла, а влада суспільства над нею відповідно зменшилась. Проте ми посилюємо цей зв`язок до рівня виконання закону збереження: свобода плюс влада є сталою величиною за будь-яких обставин

S(T) + V(t) = E.

Виконання закону збереження можливе лише у тому разі, коли обидва доданки у лівиці рівняння залежать лише від одного аргументу, а не від двох різних. З останнього рівняння легко знайти, що

V(t) = V(T) = ln(e^E T_min / T).

Оскільки

V(T) = V(t),

то

t / t_min = e^E T_min / T.

Тепер середнє значення покори і її дисперсію ми можемо подати через параметри T, T_min , E. Нагадаємо, що математичне очікування багатства зростає прямо пропорційно зростанню температури суспільства, математичне очікування покори при цьому спадатиме обернено пропорційно цій температурі. Багата людина – непокірна людина. Бідна людина – покірна людина, зрозуміло у середньому. Аналогічним чином ведуть себе і дисперсії.

            Особиста свобода людини S є монотонно зростною функцією T. Фактично це графік натурального логарифму. При T = T_min графік перетинає вісь абсцис. З цього моменту свобода набуває лише додатних значень. Влада над людиною V є монотонно спадною функцією T. Графік цієї функції є симетричним графіку функції S щодо певної горизонтальної лінії    y = E / 2. При T = T_mах графік перетинає вісь абсцис. З цього моменту влада набуває лише від`ємних значень, тобто влада над такою людиною втрачає сенс. Відрізком, де одночасно і влада, і свобода мають додатні значення є [T<sub>min</sub> , T<sub>mах</sub>]. Характерне значення температури T<sub>mах</sub> відповідає такій величині багатства людини, які знімають всі обмеження на її особисту свободу. Така людина вже може виконувати лише ту роботу, яка їй до вподоби або не виконувати жодну, дозволити собі все, що можна купити за гроші. Подальше збільшення її багатства можливе, але воно вже ніяк не впливає на її особисту свободу, хіба що задовольняє її хворобливе честолюбство. Наведені вище міркування дозволяють пов`язати між собою , T_mах і E

Малюнок 1. Залежність особистої свободи і влади від температури (добробут)

ln(e^E T_min / T_max) = 0,

або

e^E T_min / T_max = 1.

Тепер вираз для влади над людиною можна записати так

V(T) = ln(T_max / T).

Ще раз порівняємо цей вираз з виразом для особистої свободи

S(T) = ln(T / T_min).

Для кожної країни величини T, T_min , T_max і, відповідно E, можна легко визначити у грошову еквіваленті і порівняти між собою свободу особистості, її добробут і ресурс влади над нею.

            Висновки:

            1.Багатство окремою людини відіграє ключову роль як фактор її особистої свободи, так і зовнішньої влади над нею. Багата людина вільна не лише у виборі всього того, що можна купити за гроші, але вона максимально захищена і від влади суспільства над нею у будь-якій формі. Знищення приватної власності, проголошене марксизмом в якості своєї програмної мети, - це знищення особистої свободи людей.

            Бідність практично знищує особисту свободу людини. Її залежність від зовнішніх чинників максимальна. До того ж існує рівень бідності, несумісний з фізичним виживанням людини.

            2.Влада над людиною – це ресурс авторитаризму і тоталітаризму. В країнах з високим рівнем добробуту людей ці варіанти центральної влади практично неможливі через малість цього ресурсу в межах країни. В країнах з низьким рівнем добробуту практично неможлива демократична влада. Надто великим є ресурс влади над окремою людиною і, відповідно, над суспільством у цілому.

            Після першої світової війни економіка більшості європейських країн була зруйнована. Така країна як Німеччина була просто розграбована країнами переможцями у війні. Рівень життя у Німеччині не просто впав, а катастрофічно впав. Більшість громадян цієї країни були поставлені на межу фізичного виживання. Ресурс влади на людьми набув величезних масштабів. Чи варто дивуватись, що у висліді виникла унікальна концентрація влади в руках однієї партії і одного лідера. Це дало можливість відродити економіку держави і підняти життєвий рівень громадян. Але це стало і другим за важливістю фактором, що спровокував Другу світову війну.

            Така ж ситуація спостерігалась і в Італії, Угорщині, Румунії. Двом великим європейським країнам Франції і Великій Британії вдалося зберегти і навіть наростити свій економічний потенціал (Франції за рахунок колосальних репарацій від Німеччини). Добробут громадян у цих країнах суттєво не погіршився у часи війни і значно зріс після неї. Чи варто дивуватись, що саме ці дві країни зберегли демократичну форму правління.

            Найдраматичніша ситуація склалась у колишній Російській імперії. Після виснажливої Першої світової війни більшовикам вдалося розв`язати криваву громадянську війну. Людські втрати у цій війні в рази перевищили втрати у Першій світовій, а економіка просто зупинилась. Життєвий рівень населення впав нижче межи фізичного виживання Мільйони людей загинули навіть не від війни, а від голоду. Втрати українців від штучного голоду, викликаного пограбуванням українського села російськими окупантами склали у 1921-1923 роках 3 млн осіб (дані СБУ). Страждання населення колишньої Російської імперії навіть близько не можна порівнювати з незручностями інших європейських країн. Ресурс влади над людиною був колосальним. Чи варто дивуватись, що саме в колишній Російській імперії виник найкривавішій в історії людства більшовицький режим, який зосередив практично весь ресурс влади над окремими людьми в руках одного диктатора. Ця влада для українців була настільки страшною, що за три штучні голодомори Україна втратила 15 млн життів (дані СБУ). Саме перемога більшовизму в новітній Російській імперії стала першим за важливістю фактором, що спровокував Другу світову війну.

Більшовизм

            Найкривавішою (гранично великою) була влада більшовиків у тридцяті роки минулого століття. При цьому і життєвий рівень населення опустився до мінімальної відмітки. У 1932 – 1933 роках 10.5 млн українців загинули від штучного голоду (дані СБУ), а решта вважали за подарунок долі елементарне фізичне виживання. За моїми архівними дослідженнями середня тривалість життя в українському селі у «неголодні» передвоєнні роки складала лише 17-20 років. Ці факти дивовижним чином узгоджуються з отриманим нами вище зв`язком між особистою свободою, владою над особистістю і добробутом окремих людей.

            У післявоєнні роки мільйони радянських людей побачили на власні очі життя у капіталістичних країнах Європи і мали можливість порівняти його з власним жебрацтвом у країні соціалізму. Навіть українська молодь, вивезена роботу в Німеччину і яка в колгоспах на батьківщині працювала примусово і безкоштовно, отримувала у промисловості в Німеччині 15-25 рейх марок на місяць (Ш І). Це при тому, що рядовий німецький солдат мав лише 30-40 рейх марок на місяць (Ш І). В літературі, присвяченій війні, я зустрів число 80 рейх марок, які отримував німецький солдат на східному фронті.  Варто перестати проливати крокодилячі сльози з приводу долі остарбайтерів з України у Німеччині. Лише в середині п`ятидесятих колгоспникам почали платити за роботу цілком символічні гроші (15-25 карбованців на місяць).

Радянська влада мусила якось реагувати на кричущу невідповідність рівнів життя у Радянському союзі і капіталістичному Заході. І рівень життя у післявоєнні роки почав поступово зростати. Автоматично, як це видно з отриманих нами вище результатів, почала дещо зростати і особиста свобода громадян. Разом з тим, відповідно до закону збереження, почав зменшуватись ресурс влади над громадянами. Радянський режим ставав менш репресивним. Але Радянська імперія могла існувати як моноліт лише в умовах деспотичної центральної влади. Тому вона і самоліквідувалась у 1991 році на фоні зростання добробуту громадян, зростання їх особистої свободи і зменшення ресурсу каральних можливостей центральної влади.

            Такий самий об`єктивний процес зростання добробуту громадян, збільшення їх особистої свобод і зменшення ресурсу влади відбувся в Іспанії і Португалії. Тут авторитарні режими Франка і Салазара, що зіграли велику позитивну роль на певних історичних етапах існування цих країн, змінили, на жаль, не стільки демократичні, скільки лівацьки уряди.

            Цікавим є порівняння Північної і Південної Корей. Весь світ вважає що в обох Кореях мешкає один і той самий народ із спільним історичним минулим. Але у капіталістичній Південній Кореї рівень життя громадян високий і, відповідно до отриманих нами формул, має бути високим рівень особистої свободи і демократична форма державного правління. У комуністичній Північній Кореї рівень життя вкрай низький і, відповідно до отриманих нами формул, має бути низьким рівень особистої свободи громадян і диктаторська форма правління. Так має бути на рівні формул, так є і у реальному житті. Отже наша проста модель непогано працює. Численні експериментальні дані її підтверджують.

Авторитаризм

            3.Авторитарна або деспотична влада може існувати лише в бідних країнах. Зараз до їх числа належать більшість країн Африки, Центральної Америки, Азії. Тому діти диявола в усіх розвинених країнах, де вони можуть впливати на внутрішню політику, пропагують соціал-комуністичні ідеї, збільшують податки, ускладнюють законодавство, роблячи його репресивнішим. Так у деяких європейських країнах передбачена кримінальна відповідальність навіть за сумніви щодо 6 млн жертв голокосту євреїв. (Можливо і нам доцільно запровадити у себе аналогічний закон щодо жертв голокосту українців у 20-му сторіччі. Всетаки 15 млн жертв – це небачене в історії людства число.) Ліві сприяють розмиванню у своїх країнах середнього класу, який є головним носієм загальнолюдських цінностей, зокрема особистої свободи. У решті країн світу цього не потрібно робити, оскільки там і без марксизму-ленінізму, а автоматично, через бідність, створюються умови для авторитарної або деспотичної форми правління. В усіх європейських країнах внутрішній валовий продукт на душу населення все ще зростає, але реальний добробут громадян має тенденцію до зменшення. Це сигнал до того, що автоматично зменшуватиметься особиста свобода і збільшуватиметься влада державного апарату.

            Прикінцеві зауваги: Що не враховує запропонована нами модель суспільства?

            1.Той факт, що всі люди, на відміну від атомів і молекул, навіть в межах одного етносу різні. Це означає, що нерівномірність розподілу багатства між людьми зумовлене не лише грою випадку, а й генетичними факторами.

            2.Той факт, що відрізняють між собою і різні етноси так само, як відрізняються між собою окремі люди. Приклад, за одного і того ж життєвого рівня московити прагнуть мати царя, а українці взагалі ніякої влади. Не випадково, що прокляття людства - більшовизм пишним цвітом розквітнув саме на просторах колишньої Російської імперії. «Більшовизм є доктриною народу, який стоїть на найнижчому щаблі цивілізації»: Адольф Гітлер. (Гелеаццо Чіано: «Останній монолог фашиста», в-о Залізний тато)

         3.Той факт, що людство складається з чоловіків і жінок. У них все різне: вага мозку, середній зріст, середня вага, наявність або відсутність певних частин тіла, їх біологічна роль у відтворенні людства тощо.

Але, можливо, найважливіша межа поділу людства – це поділ їх на гомосапієнсів і гомоінтелісів, тобто на нормальних людей і психопатів з медичної точки зору. Не боротьба класів, зокрема буржуазії і пролетаріату, а боротьба між цими двома видами людей пронизує багато тисячолітню історію людства.

            4.Той факт, що ми не враховуємо взаємодію між людьми: взаємодію між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми, між колегами по роботі, взаємодію між членами однієї партії і їх взаємодії з членами інших партій тощо. Саме ця взаємодія всередині згуртованого невеликого клану інколи дозволяє йому нав`язати свою волю неміряно більшій спільноті людей, які між собою майже не взаємодіють. Саме взаємодія між членами однієї родини робить її неприступною фортецею для зовнішньої влади. Тому ще одним засадничим гаслом марксизму є знищення родини, як комірки суспільства. Відривання дітей від батьків робить їх беззахисними перед сваволею зовнішньої влади. Розрив шлюбних стосунків між чоловіком і жінкою робить, в першу чергу, жінку, позбавлену захисту чоловіка, беззахисною перед сваволею зовнішньої влади. Це все також марксизм. Знищення релігії – це знищення конкурента, який утримує над людьми певну владу переважно морального плану. Це також марксизм. Якщо копнути глибше, то іллюмінізм. Якби вдалося реалізувати при проголошені відкрито людиноненависницькі ідеї марксизму, то на планеті Земля з’явився б жахливий монстр, що зосередив би у собі всю мислиму владу над людьми, опустивши їх до рівня біороботів, в ім’я чого? Нормальна людина не здатна відповісти на це питання. Його слід задати тим психопатам, які вже тисячі років намагаються зіштовхнути людство на цей кривавий шлях.

            5.Запропонована нами модель суспільства є аналогом у статистичній фізиці популярної моделі класичного ідеального газу. Навіть ця елементарна модель дозволила пояснити багато важливих закономірностей суспільного життя людства. Але у фізиці існує колосальна кількість різноманітних моделей для опису різноманітних проблем багатьох тіл. Не менше багатство моделей очікує свого застосування і для опису суспільних явищ.

            [1]. В. Т. Швець. Свобода через багатство, а не рівність через бідність – таким має бути гасло українця: https://www.ar25.org/article/svoboda-cherez-bagatstvo-ne-rivnist-cherez-bidnist-takym-maye-buty-gaslo-ukrayincya.html

           

 

 

Українське село у Другій світовій війні (Чорноморські новини - 2013 рік / № 51 (21419) четвер 27 червня 2013 року, продовження)

 

                                                          Ветерани дивізії СС-Галичина

https://chornomorka.com/archive/21419/a-2507.html

    Німці знову з’явилися у селі вже перед приходом радянської армії. Дорога з залізничної станції Борщі спускалася у Мошняги крутим правим берегом річки Кодими, недалеко від садиби мого діда Василя. Прямо в його городі німці обладнали кулеметне гніздо, що мало своїм вогнем перекривати дорогу. Біля кулемета залишили одного солдата, на декілька днів ніби забувши про нього. Через якийсь час дідові стало шкода солдата і він спробував принести йому гарячу їжу. Солдат, неправильно зрозумівши наміри діда, зупинив його чергою з кулемета в повітря. Але згодом вони порозумілися, і на ці кілька днів солдат став ніби членом родини. Це була літня людина. Один з його синів уже загинув на Східному фронті, другий ще воював. Війну солдат не схвалював, у перемогу німців вже давно не вірив, Гітлера сприймав критично. Згодом солдата з цього місця забрали, хоча німці в селі ще деякий час залишалися. Страху перед ними у людей не було. У сусідньому селі Оленівка — зразу через річку Кодима від Мошняг — на постої стояла калмицька частина, що воювала на боці німців. Калмиків боялися.

    Після відновлення радянської влади дід Василь ще довго працював у колгоспі бригадиром тракторної бригади. В партію він так і не вступив. Мені здається, що він розумів все, що діється в світі, та майже ніколи не казав зайвого. Свого часу він був першим парубком на селі — ватажком великої парубоцької кампанії. У п’ятдесяті роки, відколи я його вже добре пам’ятаю, з тої великої кампанії в живих залишився лише він. Пригадую, як не раз із слізьми на очах згадував своїх братів — так він називав друзів молодості, в родині був єдиним сином. Лише деякі з його друзів загинули на фронтах Другої світової війни.

Воїни дивізії СС-Галичина

    «Німці у нього гуляли на весіллі, а влада так його і не заарештувала», — бідкався один чоловік на базарі в Липняжці щодо свого сусіди. «Якби не німці, то цієї дороги і досі не було б», — казав один пасажир в автобусі, що якраз їхав дорогою Одеса—Київ через село Липняжку. До війни ця важлива дорога була ґрунтовою. Навіть невеликий дощ перетворював її в непрохідне багно. На її будівництві при німцях час від часу, коли доходила черга, ще будучи молодою дівчиною, працювала і моя майбутня теща. Її рідне село Новодобрянка було за десять кілометрів від Липняжки, і їх возили сюди підводами.

    Село Новодобрянка було невеликим — біля ста дворів. Єдиним представником німецької адміністрації там був староста. Був він з родини так званих куркулів. Ще на початку тридцятих років його разом з батьками виселили до Сибіру. Батьки там невдовзі і померли. Йому якимось дивом вдалося перебратися на Донбас. Всією родиною, пішки, тягнучи за собою возики із скромним домашнім скарбом, вони повернулися в село відразу після приходу німців. «А хто його призначив старостою?» — якось спитав я свою тещу. «Люди обрали», — була відповідь. Староста був чоловіком тямущим, хазяйновитим, дбав про людей. За свою працю селяни отримували від нього винагороду, звичайно частиною того, з чим працювали. Після відходу німців його родина знову повантажила своє майно на ті самі возики і, тягнучи їх за собою, подалася з села знайомою дорогою, але вже у зворотному напрямку.

    Час від часу в Новодобрянку заходили німецькі солдати з маршових відділів, що прямували на фронт. Зазвичай просили у людей «млєко» і «яйкі». Як правило, люди те давали цілком добровільно і навіть охоче, оскільки вперше за багато останніх років всього того було вдосталь. Практично всі обмеження на присадибні ділянки при німцях були зняті. Приватна ініціатива знову заохочувалася. Відтоді у селі вже ніколи не було стільки чоловіків. Повернулася більшість мобілізованих до радянської армії у перші тижні війни, яких німці випустили з полону. Додалися ще молоді полонені українці — більше десятка, якщо визначати національність за мовою, яких німці не відпустили додому, а розселили між людьми. Ці хлопці працювали в колгоспі разом з іншими селянами. Школа в Новодобрянці не діяла. У молоді було доволі часу на розваги. Вечорами хлопці і дівчата збиралися разом і співали або танцювали. Син старости непогано грав на гітарі, хтось із хлопців грав на гармошці. Ніколи ще в селі не звучало так багато пісень, ніколи потім вони вже не звучали так часто. У більшості молодих хлопців, хоча навряд чи вони могли про це здогадатися, попереду були лише кілька років життя. Вони відспівали тоді за всі свої непрожиті у майбутньому роки.

Як радянська пропаганда підробляла світлини

    Пощастило лише тим, кого німці вивезли на роботу в Німеччину. Ці, як правило, повернулися додому. До Німеччини брали і молодих незаміжніх дівчат. Вони всі повернулися додому не з порожніми руками, на долю не нарікали — швидше, навпаки. До Німеччини переважно брали на роботу саме українську молодь — 3,7 мільйона осіб. В Липняжці розповідали дивовижну історію. В хаті навпроти комендатури мешкав німецький офіцер. Якось він спитав хазяйку, чого так часто бачить її заплаканою. Вона сказала, що причиною її сліз є дочка, яку німці забрали на роботу в Німеччину. Офіцер пообіцяв написати до своєї родини, щоб дізналися про долю цієї дівчини. Яке ж було загальне здивування, коли з’ясувалося, що дочка потрапила на роботу якраз до його родини, яка мала одноосібне селянське господарство. Додому ця дівчина повернулася з великим, як на ті часи, посагом. Щоправда, заміж, як і багато інших дівчат, вона так і не вийшла — хлопців на всіх просто не вистачало. Після відновлення радянської влади тих дівчат, котрих мали відправити на роботу до Німеччини і котрі вже пройшли медичну комісію, але не виїхали через швидке просування фронту, відправили на шахти Донбасу. З них у село не повернувся ніхто. Копальні були популярним місцем примусового працевлаштування української сільської молоді.

    Вперше за багато років село при німцях не голодувало. За офіційними даними, що стали відомими лише тепер, німці відбирали у села лише половину того, що відбирала радянська влада, а остання відбирала все. Голод знову почав набирати обертів після відновлення радянської влади і досяг чергового апогею у 1947-у, коли, за офіційними даними, в Україні загинуло від нього близько мільйона осіб. І знову це були українські селяни. Після закінчення Балтського педучилища мою матір відправили на роботу в одне із сіл Херсонської області, що було в зоні найбільшого ураження голодом.

Один з українських офіцерів дивізії СС-Галичина

    При відході німці спробували забрати полонених із Новодобрянки з собою. Зібрали всіх і повели у райцентр, куди з навколишніх сіл стягувалися й інші полонені. Один з наших хлопців почав утікати. За ним навздогін кинувся німець. Він був уже в літах і почав відставати від хлопця, що, не зупиняючись, біг через поле до лісу, незважаючи на команду солдата зупинитись. Тоді німець прицілився і вистрелив. Постріл виявився смертельним. Майже на тому самому місці згодом люди з Новодобрянки і поховали хлопця. Певний час полонених тримали в приміщені школи, годували погано, німецька інфраструктура швидко розвалювалася. Проте німці дозволяли місцевим мешканцям приносити полоненим їжу. Кілька разів моя майбутня теща в гурті з іншими молодими хлопцями і дівчатами з Новодобрянки приносили їм харчі. Доля і далі не сприяла полоненим. Невдовзі німці відступили, так і не забравши їх із собою.

    Полонені знову повернулися в село. Звідти за кілька днів їх  відправили на фронт. Багато з цих хлопців обіцяли, що після війни повернуться. Не повернувся ніхто, швидше за все, з тих же причин, що й переважна більшість забраних до війська в 1944 році. Слова головного маршала Радянського Союзу Жукова «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется выселять в Сибирь» були не порожніми словами, а керівництвом до дії. Новобранців без найменшого вишколу відразу відправляли у бій. Інколи навіть не перевдягаючи у військову форму, інколи навіть без зброї в руках, інколи використовували їх для утворення проходів у мінних полях, якими далі просувалися вже кадрові війська.

    Мало не загинув і батько моєї тещі — дід Макар. Все його колгоспне життя пройшло біля коней і на фронті воно продовжувалося у тому ж ключі. Одного разу, відвізши чергову партію снарядів до лінії фронту, на зворотному шляху заблукав і потрапив у розташування німців. Обабіч польової дороги він побачив двох німців, що розмовляли між собою. Німці також його помітили. Один з них підняв гвинтівку і прицілився. Дід Макар замахав руками і почав волати, щоб той не стріляв. Німець, наче зрозумівши насправді не зрозумілу для нього мову, опустив гвинтівку і махнув рукою, ніби сказав: проїжджай.

Перші українські військові формування у складі німецької армії

    У Липняжці один чоловік, який під час війни був ще дитиною, розповідав, що у них у хаті довгий час мешкав німецький офіцер. Коли німці відступали, він залишив матері один із своїх військових мундирів і сказав, щоб вона повісила його на видному місці. Якщо раптом до хати заскочать німецькі солдати з фронтової частини, що відступає, то вигляд німецького офіцерського мундира має їх стримати від нерозважливих дій. Хоча, за свідченням селян,  загалом німці поводилися коректно, проте у 1944-у німецькі солдати вже були далеко не тими, якими вони прийшли в Україну в 1941 році.

    ...Про те, хто підірвав Успенський собор у Києво-Печерський лаврі, я дізнався ще у 1971 році під час моїх відвідин Києва у пошуках місця під сонцем. Тоді це була небезпечна правда. Тепер її знають усі, хто хоче знати. Так, це радянські війська, що замінували собор перед відходом з Києва, а підірвали вже за кілька днів після окупації міста німцями. Неодноразово наші газети писали і про пожежу, від якої вигоріла вся центральна частина Києва. Ситуація тут була абсолютно подібна до випадку з собором. А стосовно того, що німецькі солдати пили кров радянських дітей, то тут уже кожен нехай вирішує для себе сам, де тут правда. В усякому разі, офіційних спростувань не було. І, я думаю, не буде. Недарма нам, нарешті, «повернули правду історії».

    Не справдилися сподівання багатьох українців, що німці визволять нас з-під ярма більшовизму заради нас самих. Тоді доля України в черговий раз була в німецьких руках... Їхні стратегічні плани щодо України — це предмет окремої розмови. А нам слід пам’ятати слова Лесі Українки: «Хто звільниться сам — той вільним буде. Хто звільнить кого — в неволю візьме».

Радянські солдати в окупованому Берліні.

    ...Нарешті настали і для нас часи незалежності. Але доля подальшого поступу нашої держави вже втретє перебуває, значною мірою, у німецьких руках. Чи зробить Німеччина, нарешті, правильний висновок з історії наших стосунків? Вона завжди програвала, коли програвала Україна. Чи засвоїли українці слова своєї геніальної поетеси? Найближче майбутнє дасть нам відповідь. Майбутнє, яке ще не існує, але яке ми маємо створити власними руками.

    В останні мої відвідини музею Великої Вітчизняної війни молода вчителька провела повз мене гурт маленьких школяриків. «Вони грабували і вбивали наших людей», — почув я уривок фрази. Вони — це, мабуть, німці. Все повертається на круги своя. Естафета ненависті передається новому поколінню громадян уже незалежної України. Але чи на ту адресу вона спрямовується?

Валерій ШВЕЦЬ.

Українське село у Другій світовій війні (Чорноморські новини - 2013 рік / № 50 (21418) субота 22 червня 2013 року)

Присяга вояків Українського Визвольного Війська. 1943, Донбас

https://chornomorka.com/archive/21418/a-2494.html

     Не вірте нікому, що німці погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили. Ці слова не раз я чув від бабусі моєї дружини — баби Єлизавети. Все своє довге життя вона прожила в селі Липняжці Кіровоградської області. Село було великим і розташовувалось на дорозі Одеса—Київ. Під час останньої війни у ньому містився німецький гарнізон, а в хаті баби Єлизавети — німецька комендатура. Я не вступав у суперечку з приводу її слів, бо ще довго залишався в полоні відомих радянських стереотипів щодо Другої світової війни. Ці стереотипи настирливо впроваджувались у нашу свідомість радянською школою, та й тепер так само впроваджуються школою незалежної України. «Ми повернули Вам правду історії» (тобто радянський погляд на всіх і на себе) — волають останнім часом великі плакати на вулицях Одеси. Яку саме пам’ять нам повернули?

    Вороже ставлення до селян від початку було одним з засадничих принципів марксизму. Селянам просто не було місця в омріяному лівою інтелігенцією Заходу ідеальному, з її точки зору, комуно-соціалістичному майбутньому. Тому ця інтелігенція соромливо відвертала очі від всього, що відбувалося в селі і з селом у Радянському Союзі, й не висловила навіть крихти співчуття українському народові, селяни якого у перед­воєнні роки пережили справжній геноцид.

    Перед війною 66% населення в Україні проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на декілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Щоправда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований у колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко — більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати і сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовувалося. Людина мусила працювати аж доти, поки трималася на ногах. Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не бралася до уваги: за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи.

20 квітня 1943. СРСР, після третьої битви за Харків. Вальтер Крюгер на церемонії вручення Лицарського хреста 

    Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, витерпівши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 літ. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню дочку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибних господарств. Їх площа владою весь час обмежувалася. Відрізана від присадибних ділянок земля колгоспами ніяк не використовувалася і плодила бур’яни. Фруктові дерева обкладалися податками, тож люди змушені були їх вирубувати...

Радянська пропагандивна підробка

    Народившись у Латвії і маючи можливість порівнювати, я сприймав свій народ як народ жебраків. Село жило у суцільних злиднях. Практично всі речі для вжитку були саморобними. За ліжко слугували забиті у глиняну підлогу кілки, накриті неякісними дошками з накиданим зверху лахміттям. Грошей у людей практично не було. Щоб заробити трохи грошей, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний майже тваринний жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи додому не поверталися. Виселення селян стало звичайною практикою. За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (сумнозвісний закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестеві у 1941-у сповнилось 17 років. Його, разом з іншими однолітками, не питаючи їхньої згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. У 1944-у такого ж віку дівчат, не питаючи їхньої згоди, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникнула цієї долі.

    Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу Архіпелагу Гулаг. До всього цього, селян ще й відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не про кріпацький стан села, а про його рабське становище. З особливим натхненням влада нищила українських селян — прямих нащадків найдавнішої в Європі багатотисячолітньої землеробської Трипільської культури. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища як канібалізм, а в тридцяті роки двадцятого сторіччя в центрі Європи в Україні воно набуло широкого розповсюдження. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у всякий можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалась чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Як тільки це сталося, Радянський Союз і розвалився.

    Мене завжди цікавив музей Великої Вітчизняної війни у Києві. Від часу його заснування на початку вісімдесятих років і дотепер я кілька разів відвідував його. В одній із зал, ще при перших відвідинах, мою увагу привернув стенд з листівкою-відозвою до радянських солдатів: «Солдати! Фашистські солдати п’ють кров радянських дітей. Ось їх прізвища...». Далі йшли тридцять прізвищ. По два від кожної радянської соціалістичної республіки. Перші два прізвища — російські, наступні два — українські тощо, включно з казахськими, туркменськими, таджицькими. Ще тоді ця листівка здавалася мені відверто провокаційною. Спроба перевірити її сприйняття іншими людьми переконала мене, що практично всім за своїм змістом вона видавалася цілком правдоподібною. Так було і на початку 1990-х. І лише після двотисячного року стенд з цією листівкою із музею зник. Втім, не виключено, що тепер він з’явиться знову. Пригадую ще одну світлину з музею. На ній — руїни Хрещатика і підпис: «Таким фашисти залишили нам Київ». Далі — руїни однієї з найбільших православних святинь України — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Від закінчення війни і до відновлення собору вже у незалежній Україні на цих руїнах завжди була табличка з написом про відповідальність німецьких загарбників за підрив собору...

    Якою ж була правда історії про Другу світову війну? Переказувати прочитане у книжках і побачене у фільмах — це і далі блукати в темряві невизначеності. Єдина корисна справа — це пригадати все почуте від людей, що пережили цю страшну війну. Але де ті люди? Давно нема в живих бабусі Єлизавети, Нема моїх батьків і їхніх батьків. Нема однополчан мого батька, багатьох з яких я знав. Власне, вже нема нікого, хто справді пройшов ту війну. Лише моя пам’ять ще зберігає слова цих людей.

    Село Мошняги в Одеській області — батьківщина моїх батька і матері. Село тихо ненавиділо радянську владу. Люди, здатні на відкритий опір із зброєю в руках, були знищені ще на початку двадцятих. Люди, здатні на спротив словом, були знищені і виселені на початку тридцятих. Залишилися лише люди, що носили цей спротив у своєму серці.

    ...Одного літнього дня, після відступу радянських військ, до села заїхала група німецьких мотоциклістів. Вони зробили привал на центральній площі села біля школи. Почали збиратися люди, з цікавістю розглядаючи німецьких солдатів. Одна, ще не стара, але вже одинока жінка — у передвоєнне десятиліття вона втратила всіх членів своєї родини — винесла німцям хліб і сіль. Згодом вона заплатила за це своїм життям. Тут німці не затрималися, поїхали далі, а село незабаром перейшло під юрисдикцію румунської адміністрації. Гітлер розплатився з союзником за участь у війні на його боці великим шматком української землі, до якого належало і село Мошняги.

    Незабаром додому повернувся дід Василь — батько моєї матері. Він, разом із колгоспним стадом, приєднався до однієї з відступаючих радянських частин і разом з нею потрапив у полон до німців, які відпустили його додому. Спочатку дід Василь боявся нової влади і чекав арешту. Але нову владу він, як колишній голова колгоспу, не зацікавив, а односельці, які під час колективізації, тобто конфіскації землі на користь тоталітарної держави, двічі невдало в нього стріляли, мабуть, просто не дожили до приходу німців. Повернувся додому і старший брат мого батька, взятий до війська у перші тижні війни.

    Як я з’ясував пізніше, німці відпустили додому до кінця 1941 року декілька сотень тисяч військовополонених українців. Відпускали лише їх. Далі вони цю практику припинили і звільняли лише тих, хто переходив на службу до поліції чи військових німецьких частин. Вони охоче поповнювали українцями свої підрозділи, але окремі українські підрозділи, за одним винятком, не створювали. Щодо росіян та інших народів Східної Європи їх політика була дещо іншою. Наприклад, з росіян було створено більше двадцяти окремих дивізій у складі вермахту та СС.

    Зовні у Мошнягах усе залишилося по старому. Люди, як і раніше, працювали в колгоспі. За це їм, як і раніше, нічого не платили. Відмінність полягала у тому, що тепер у колгоспі можна було красти. Правда, в селі від румунської влади була одна уповноважена особа, яка за всім слідкувала. Якщо вона когось ловила на гарячому, наприклад, з мішком колгоспного збіжжя на плечах, то лупцювала цю людину палкою. Але радикальніших заходів не вживала. За роки румунської окупації в селі не заарештували жодної людини. За словами моєї матері, саме під час румунської окупації люди навчилися красти і не боятися влади. Такий стан речей залишався в селі і після відновлення радянської влади аж до її краху у 1991 році. Працювала школа. При цьому використовувалися радянські підручники. Деякі предмети не викладалися — бракувало вчителів. Зате читалися закон Божий і румунська мова замість російської. Сьомий клас мати закінчила вже в умовах румунської окупації. При вступі до Балтського педучилища у 1944-у їй цей рік навчання зарахували. Відновила свою діяльність православна церква. Передачі радіо починалися вранці молитвою «Отче наш» — це вже інформація від мого старшого колеги по кафедрі, що дитиною пережив румунську окупацію в Одесі. На реставрацію великого православного собору у районному центрі Балта (десять кілометрів від Мошняг) зробила пожертву навіть королівська родина Румунії. Приватна ініціатива заохочувалася.

Валерій ШВЕЦЬ.

(Далі буде).

Наш Юрій Липа (Чорноморські новини - 2013 рік / № 36-37 (21404-21405) четвер 2 травня 2013 року)

 https://chornomorka.com/archive/21404-21405/a-2299.html

    «Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а тоді, коли зруйнуємо Москву». Цими словами закінчив свою промову молодий хлопець років двадцяти. Замість аплодисментів майже заповнена зала встала, висловлюючи в такий спосіб своє найвище схвалення сказаному.

    Це був літній сонячний день 1997 року в Одесі. В російському театрі зібрався Всесвітній з’їзд чеченської діаспори. Серед гостей з’їзду, в групі представників Народного руху України, був і я. Тільки що переможно для чеченців закінчилася перша російсько-чеченська війна. На хвилі національного піднесення на з’їзді зібралися як поважні і шановані чеченці з різних країн світу, так і багато з тих, у кого руки були обпалені порохом війни. Останніх легко було вирізнити з-поміж присутніх і за віком, і за статурою. Чеченці ще не знали, що найскладніше випробування їхньої національної долі попереду — це випробування владою. Випробування неминуче для будь-якої революції. Ті люди, що перемагають у революційній боротьбі, не завжди є ідеальним матеріалом для створення політичного проводу народу. Часто ускладнює ситуацію і те, що найавторитетніші з них гинуть саме на етапі збройної боротьби. Для політичної консолідації потрібен певний час. Чеченцям Москва того часу не дала. Друга російсько-чеченська війна, яку Росія незабаром розпочала, для Ічкерії закінчилася тра­гічно. Змінилася влада в Чечні, змінилося і її ставлення до України. Ще вісім років я не втрачав надію. Нарешті зняв із стіни свого кабінету до кращих часів портрет першого президента Ічкерії Джохара Дудаєва, подарований мені чеченцями Одеси. За подібним сценарієм дещо пізніше відбувалися події і в Україні. Тільки національна революція, прорахована мінімум на два кроки вперед, має шанси на успіх. Але того літнього сонячного дня настрій у всіх був піднесеним. Майбутнє і для Ічкерії, і для України здавалося безхмарним. Молодий хлопець, промова якого справила на мене таке велике враження, був українцем — учасником збройної боротьби за незалежність Чечні.

    Що ж це за письменник, слова якого через десятки років після його трагічної загибелі надихали молодих українських хлопців, ризикуючи своїм життям, воювати за свободу іншого народу так, ніби це був їх власний народ? Цим письменником був наш знаменитий земляк Юрій Липа.

    Часто відвідуючи Львів у кінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років, я вже мав деякі твори Юрія Липи. Уважно перечитавши їх, я не знайшов слів, які так вразили мене на з’їзді. Це був певний виклик. Двадцятилітній хлопець знав письменника Юрія Липу краще, ніж сорокавосьмирічний професор. А може, ці слова не належали Юрієві Липі? За любов до України у далекі сорокові давали 10 років. За допомогу повстанцям — 15. За приналежність до повстанців — 20. А, власне, за що був по-звірячому закатований НКВС у 1944 році Юрій Липа, навіть не доправлений до в’язниці? Зброї до рук він не брав, хоча як лікар за фахом допомагав повстанцям. За покликанням він був письменником і публіцистом, причому дуже талановитим. Але найбільшою мірою його творчий дар розкрився як дар геополітика.

    У першій половині двадцятого сторіччя поряд з ним просто немає рівноцінної фігури серед національно свідомих українців. Його концептуальний геополітичний твір-трилогія «Призначення України», «Чорноморська доктрина» і «Розподіл Росії» багато десятиліть був центральним для розуміння і минулого України, і її майбутніх устремлінь. Таким він залишається і тепер. Деякі його засади дістали подальший розвиток на сучасній науковій основі, наприклад, про трипільське та арійське походження сучасних українців. Деякі засади реалізовані як сучасні геостратегічні проекти, наприклад, перша в Україні автомобільна дорога європейського рівня Одеса—Київ. Деякі засади взяли на озброєння російські геополітики. Насамперед я маю на увазі ідею Юрія Липи про життєво важливе для Української держави її опертя на чорноморське узбережжя. Зараз значною мірою для України воно заблоковане через величезну активність антиукраїнських сил у найважли­віших точках чорноморського узбережжя нашої держави — Одесі і Севастополі.

    Не менш унікальною є і проза Юрія Липи, зокрема його оповідання. Це талановиті світлини у прозі української національної революції. У роки Другої світової війни найвище керівництво воюючих держав — Німеччини і Радянського Союзу — добре знало Юрія Липу. Німці — як кращого україн­ського геополітика, росіяни — як заклятого ворога радянської імперії. У 1943 році німці навіть запропонували Юрієві Липі очолити український уряд. Саме в такий спосіб вони робити запізнілі спроби привернути до себе симпатії українців. Юрій Липа відмовився.

    Я став приділяти Юрію Липі ще більше уваги і збирати просто все, написане його рукою. Дякуючи зусиллям щирих українських патріотів, це стало можливим навіть в Одесі. Нарешті, аж у 2009-у, в першому томі «Антології українського націоналізму» я знайшов те, що шукав багато років. Ось ці слова: «Не може бути й мови про компроміси щодо сучасної ро­­с­ійської державності. Єдиним рятунком для існування української державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави». Найгірша форма Російської імперії під назвою Радянський Союз такі речі не могла вибачити і саме це коштувало Юрію Липі, на мою думку, життя.

    Втім, життя представників еліти будь-якого народу, до якого дотягувалися руки Москви, було загроженим. За словами відомого російського дисидента Володимира Буковського, приходячи на нові землі, радянська імперія завжди знищувала приблизно 10% населення, якщо народ не можна було цілком виселити з його землі. При цілковитому виселенні з різних причин гинуло більше. Цілком зрозуміло, що в ці 10%, у першу чергу, входила економічна, політична й інтелектуальна еліта. З решти вже можна було ліпити потрібне. Так було зі Східною Україною у 1917 — 1922 роках. Ще краще це вийшло зі Східною Україною у 1931 — 1933 роках, коли, крім еліти, була зроблена спроба знищити коріння українського дерева — її селян. Із Західною Україною так вчинили у 1939 — 1955 роках (150000 вбитих і 500000 виселених галичан).

    Юрій Липа був одним з найвизначніших представників української національної інтелектуальної еліти. Саме тому він загинув. Але його твори повертаються до українців через десятки років після смерті. До тих, передусім, українців, які народилися вже у незалежній державі. Повертаються тому, що вони написані талановитим письменником, а їх політичні аспекти не втратили актуальності і в сучасній Україні. Синдром приниженої нації для українців не тільки не послаблюється з роками незалежності, а, на жаль, посилюється.

    5 травня — день народження Юрія Липи — гарний привід ще раз згадати про великого сина україн­ського народу і нашого земляка, на мою думку, першого серед видатних одеситів. Я вірю, що вулиця Юрія Липи знову буде на мапі Одеси, як вона була і перед тим. А на будинку Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова (Новоросійського університету), в якому колись навчався Юрій Липа, нарешті з’явиться меморіальна дошка з його іменем.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.