Українське село у Другій світовій війні

      Народний оглядач. щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки. - sd.org.ua. - 2013. - 8 вересня

      Чорноморські новини - 2013 рік / № 51 (21419) четвер 27 червня 2013 року, продовження

 

                                                          Ветерани дивізії СС-Галичина

https://chornomorka.com/archive/21419/a-2507.html

    Німці знову з’явилися у селі вже перед приходом радянської армії. Дорога з залізничної станції Борщі спускалася у Мошняги крутим правим берегом річки Кодими, недалеко від садиби мого діда Василя. Прямо в його городі німці обладнали кулеметне гніздо, що мало своїм вогнем перекривати дорогу. Біля кулемета залишили одного солдата, на декілька днів ніби забувши про нього. Через якийсь час дідові стало шкода солдата і він спробував принести йому гарячу їжу. Солдат, неправильно зрозумівши наміри діда, зупинив його чергою з кулемета в повітря. Але згодом вони порозумілися, і на ці кілька днів солдат став ніби членом родини. Це була літня людина. Один з його синів уже загинув на Східному фронті, другий ще воював. Війну солдат не схвалював, у перемогу німців вже давно не вірив, Гітлера сприймав критично. Згодом солдата з цього місця забрали, хоча німці в селі ще деякий час залишалися. Страху перед ними у людей не було. У сусідньому селі Оленівка — зразу через річку Кодима від Мошняг — на постої стояла калмицька частина, що воювала на боці німців. Калмиків боялися.

    Після відновлення радянської влади дід Василь ще довго працював у колгоспі бригадиром тракторної бригади. В партію він так і не вступив. Мені здається, що він розумів все, що діється в світі, та майже ніколи не казав зайвого. Свого часу він був першим парубком на селі — ватажком великої парубоцької кампанії. У п’ятдесяті роки, відколи я його вже добре пам’ятаю, з тої великої кампанії в живих залишився лише він. Пригадую, як не раз із слізьми на очах згадував своїх братів — так він називав друзів молодості, в родині був єдиним сином. Лише деякі з його друзів загинули на фронтах Другої світової війни.

Воїни дивізії СС-Галичина

    «Німці у нього гуляли на весіллі, а влада так його і не заарештувала», — бідкався один чоловік на базарі в Липняжці щодо свого сусіди. «Якби не німці, то цієї дороги і досі не було б», — казав один пасажир в автобусі, що якраз їхав дорогою Одеса—Київ через село Липняжку. До війни ця важлива дорога була ґрунтовою. Навіть невеликий дощ перетворював її в непрохідне багно. На її будівництві при німцях час від часу, коли доходила черга, ще будучи молодою дівчиною, працювала і моя майбутня теща. Її рідне село Новодобрянка було за десять кілометрів від Липняжки, і їх возили сюди підводами.

    Село Новодобрянка було невеликим — біля ста дворів. Єдиним представником німецької адміністрації там був староста. Був він з родини так званих куркулів. Ще на початку тридцятих років його разом з батьками виселили до Сибіру. Батьки там невдовзі і померли. Йому якимось дивом вдалося перебратися на Донбас. Всією родиною, пішки, тягнучи за собою возики із скромним домашнім скарбом, вони повернулися в село відразу після приходу німців. «А хто його призначив старостою?» — якось спитав я свою тещу. «Люди обрали», — була відповідь. Староста був чоловіком тямущим, хазяйновитим, дбав про людей. За свою працю селяни отримували від нього винагороду, звичайно частиною того, з чим працювали. Після відходу німців його родина знову повантажила своє майно на ті самі возики і, тягнучи їх за собою, подалася з села знайомою дорогою, але вже у зворотному напрямку.

    Час від часу в Новодобрянку заходили німецькі солдати з маршових відділів, що прямували на фронт. Зазвичай просили у людей «млєко» і «яйкі». Як правило, люди те давали цілком добровільно і навіть охоче, оскільки вперше за багато останніх років всього того було вдосталь. Практично всі обмеження на присадибні ділянки при німцях були зняті. Приватна ініціатива знову заохочувалася. Відтоді у селі вже ніколи не було стільки чоловіків. Повернулася більшість мобілізованих до радянської армії у перші тижні війни, яких німці випустили з полону. Додалися ще молоді полонені українці — більше десятка, якщо визначати національність за мовою, яких німці не відпустили додому, а розселили між людьми. Ці хлопці працювали в колгоспі разом з іншими селянами. Школа в Новодобрянці не діяла. У молоді було доволі часу на розваги. Вечорами хлопці і дівчата збиралися разом і співали або танцювали. Син старости непогано грав на гітарі, хтось із хлопців грав на гармошці. Ніколи ще в селі не звучало так багато пісень, ніколи потім вони вже не звучали так часто. У більшості молодих хлопців, хоча навряд чи вони могли про це здогадатися, попереду були лише кілька років життя. Вони відспівали тоді за всі свої непрожиті у майбутньому роки.

Як радянська пропаганда підробляла світлини

    Пощастило лише тим, кого німці вивезли на роботу в Німеччину. Ці, як правило, повернулися додому. До Німеччини брали і молодих незаміжніх дівчат. Вони всі повернулися додому не з порожніми руками, на долю не нарікали — швидше, навпаки. До Німеччини переважно брали на роботу саме українську молодь — 3,7 мільйона осіб. В Липняжці розповідали дивовижну історію. В хаті навпроти комендатури мешкав німецький офіцер. Якось він спитав хазяйку, чого так часто бачить її заплаканою. Вона сказала, що причиною її сліз є дочка, яку німці забрали на роботу в Німеччину. Офіцер пообіцяв написати до своєї родини, щоб дізналися про долю цієї дівчини. Яке ж було загальне здивування, коли з’ясувалося, що дочка потрапила на роботу якраз до його родини, яка мала одноосібне селянське господарство. Додому ця дівчина повернулася з великим, як на ті часи, посагом. Щоправда, заміж, як і багато інших дівчат, вона так і не вийшла — хлопців на всіх просто не вистачало. Після відновлення радянської влади тих дівчат, котрих мали відправити на роботу до Німеччини і котрі вже пройшли медичну комісію, але не виїхали через швидке просування фронту, відправили на шахти Донбасу. З них у село не повернувся ніхто. Копальні були популярним місцем примусового працевлаштування української сільської молоді.

    Вперше за багато років село при німцях не голодувало. За офіційними даними, що стали відомими лише тепер, німці відбирали у села лише половину того, що відбирала радянська влада, а остання відбирала все. Голод знову почав набирати обертів після відновлення радянської влади і досяг чергового апогею у 1947-у, коли, за офіційними даними, в Україні загинуло від нього близько мільйона осіб. І знову це були українські селяни. Після закінчення Балтського педучилища мою матір відправили на роботу в одне із сіл Херсонської області, що було в зоні найбільшого ураження голодом.

Один з українських офіцерів дивізії СС-Галичина

    При відході німці спробували забрати полонених із Новодобрянки з собою. Зібрали всіх і повели у райцентр, куди з навколишніх сіл стягувалися й інші полонені. Один з наших хлопців почав утікати. За ним навздогін кинувся німець. Він був уже в літах і почав відставати від хлопця, що, не зупиняючись, біг через поле до лісу, незважаючи на команду солдата зупинитись. Тоді німець прицілився і вистрелив. Постріл виявився смертельним. Майже на тому самому місці згодом люди з Новодобрянки і поховали хлопця. Певний час полонених тримали в приміщені школи, годували погано, німецька інфраструктура швидко розвалювалася. Проте німці дозволяли місцевим мешканцям приносити полоненим їжу. Кілька разів моя майбутня теща в гурті з іншими молодими хлопцями і дівчатами з Новодобрянки приносили їм харчі. Доля і далі не сприяла полоненим. Невдовзі німці відступили, так і не забравши їх із собою.

    Полонені знову повернулися в село. Звідти за кілька днів їх  відправили на фронт. Багато з цих хлопців обіцяли, що після війни повернуться. Не повернувся ніхто, швидше за все, з тих же причин, що й переважна більшість забраних до війська в 1944 році. Слова головного маршала Радянського Союзу Жукова «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется выселять в Сибирь» були не порожніми словами, а керівництвом до дії. Новобранців без найменшого вишколу відразу відправляли у бій. Інколи навіть не перевдягаючи у військову форму, інколи навіть без зброї в руках, інколи використовували їх для утворення проходів у мінних полях, якими далі просувалися вже кадрові війська.

    Мало не загинув і батько моєї тещі — дід Макар. Все його колгоспне життя пройшло біля коней і на фронті воно продовжувалося у тому ж ключі. Одного разу, відвізши чергову партію снарядів до лінії фронту, на зворотному шляху заблукав і потрапив у розташування німців. Обабіч польової дороги він побачив двох німців, що розмовляли між собою. Німці також його помітили. Один з них підняв гвинтівку і прицілився. Дід Макар замахав руками і почав волати, щоб той не стріляв. Німець, наче зрозумівши насправді не зрозумілу для нього мову, опустив гвинтівку і махнув рукою, ніби сказав: проїжджай.

Перші українські військові формування у складі німецької армії

    У Липняжці один чоловік, який під час війни був ще дитиною, розповідав, що у них у хаті довгий час мешкав німецький офіцер. Коли німці відступали, він залишив матері один із своїх військових мундирів і сказав, щоб вона повісила його на видному місці. Якщо раптом до хати заскочать німецькі солдати з фронтової частини, що відступає, то вигляд німецького офіцерського мундира має їх стримати від нерозважливих дій. Хоча, за свідченням селян,  загалом німці поводилися коректно, проте у 1944-у німецькі солдати вже були далеко не тими, якими вони прийшли в Україну в 1941 році.

    ...Про те, хто підірвав Успенський собор у Києво-Печерський лаврі, я дізнався ще у 1971 році під час моїх відвідин Києва у пошуках місця під сонцем. Тоді це була небезпечна правда. Тепер її знають усі, хто хоче знати. Так, це радянські війська, що замінували собор перед відходом з Києва, а підірвали вже за кілька днів після окупації міста німцями. Неодноразово наші газети писали і про пожежу, від якої вигоріла вся центральна частина Києва. Ситуація тут була абсолютно подібна до випадку з собором. А стосовно того, що німецькі солдати пили кров радянських дітей, то тут уже кожен нехай вирішує для себе сам, де тут правда. В усякому разі, офіційних спростувань не було. І, я думаю, не буде. Недарма нам, нарешті, «повернули правду історії».

    Не справдилися сподівання багатьох українців, що німці визволять нас з-під ярма більшовизму заради нас самих. Тоді доля України в черговий раз була в німецьких руках... Їхні стратегічні плани щодо України — це предмет окремої розмови. А нам слід пам’ятати слова Лесі Українки: «Хто звільниться сам — той вільним буде. Хто звільнить кого — в неволю візьме».

Радянські солдати в окупованому Берліні.

    ...Нарешті настали і для нас часи незалежності. Але доля подальшого поступу нашої держави вже втретє перебуває, значною мірою, у німецьких руках. Чи зробить Німеччина, нарешті, правильний висновок з історії наших стосунків? Вона завжди програвала, коли програвала Україна. Чи засвоїли українці слова своєї геніальної поетеси? Найближче майбутнє дасть нам відповідь. Майбутнє, яке ще не існує, але яке ми маємо створити власними руками.

    В останні мої відвідини музею Великої Вітчизняної війни молода вчителька провела повз мене гурт маленьких школяриків. «Вони грабували і вбивали наших людей», — почув я уривок фрази. Вони — це, мабуть, німці. Все повертається на круги своя. Естафета ненависті передається новому поколінню громадян уже незалежної України. Але чи на ту адресу вона спрямовується?

Валерій ШВЕЦЬ.

Українське село у Другій світовій війні

      Народний оглядач. щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки. - sd.org.ua. - 2013. - 8 вересня

      Чорноморські новини - 2013 рік / № 50 (21418) субота 22 червня 2013 року

Присяга вояків Українського Визвольного Війська. 1943, Донбас

https://chornomorka.com/archive/21418/a-2494.html

     Не вірте нікому, що німці погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили. Ці слова не раз я чув від бабусі моєї дружини — баби Єлизавети. Все своє довге життя вона прожила в селі Липняжці Кіровоградської області. Село було великим і розташовувалось на дорозі Одеса—Київ. Під час останньої війни у ньому містився німецький гарнізон, а в хаті баби Єлизавети — німецька комендатура. Я не вступав у суперечку з приводу її слів, бо ще довго залишався в полоні відомих радянських стереотипів щодо Другої світової війни. Ці стереотипи настирливо впроваджувались у нашу свідомість радянською школою, та й тепер так само впроваджуються школою незалежної України. «Ми повернули Вам правду історії» (тобто радянський погляд на всіх і на себе) — волають останнім часом великі плакати на вулицях Одеси. Яку саме пам’ять нам повернули?

    Вороже ставлення до селян від початку було одним з засадничих принципів марксизму. Селянам просто не було місця в омріяному лівою інтелігенцією Заходу ідеальному, з її точки зору, комуно-соціалістичному майбутньому. Тому ця інтелігенція соромливо відвертала очі від всього, що відбувалося в селі і з селом у Радянському Союзі, й не висловила навіть крихти співчуття українському народові, селяни якого у перед­воєнні роки пережили справжній геноцид.

    Перед війною 66% населення в Україні проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на декілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Щоправда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований у колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко — більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати і сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовувалося. Людина мусила працювати аж доти, поки трималася на ногах. Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не бралася до уваги: за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи.

20 квітня 1943. СРСР, після третьої битви за Харків. Вальтер Крюгер на церемонії вручення Лицарського хреста 

    Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, витерпівши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 літ. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню дочку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибних господарств. Їх площа владою весь час обмежувалася. Відрізана від присадибних ділянок земля колгоспами ніяк не використовувалася і плодила бур’яни. Фруктові дерева обкладалися податками, тож люди змушені були їх вирубувати...

Радянська пропагандивна підробка

    Народившись у Латвії і маючи можливість порівнювати, я сприймав свій народ як народ жебраків. Село жило у суцільних злиднях. Практично всі речі для вжитку були саморобними. За ліжко слугували забиті у глиняну підлогу кілки, накриті неякісними дошками з накиданим зверху лахміттям. Грошей у людей практично не було. Щоб заробити трохи грошей, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний майже тваринний жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи додому не поверталися. Виселення селян стало звичайною практикою. За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (сумнозвісний закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестеві у 1941-у сповнилось 17 років. Його, разом з іншими однолітками, не питаючи їхньої згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. У 1944-у такого ж віку дівчат, не питаючи їхньої згоди, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникнула цієї долі.

    Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу Архіпелагу Гулаг. До всього цього, селян ще й відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не про кріпацький стан села, а про його рабське становище. З особливим натхненням влада нищила українських селян — прямих нащадків найдавнішої в Європі багатотисячолітньої землеробської Трипільської культури. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища як канібалізм, а в тридцяті роки двадцятого сторіччя в центрі Європи в Україні воно набуло широкого розповсюдження. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у всякий можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалась чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Як тільки це сталося, Радянський Союз і розвалився.

    Мене завжди цікавив музей Великої Вітчизняної війни у Києві. Від часу його заснування на початку вісімдесятих років і дотепер я кілька разів відвідував його. В одній із зал, ще при перших відвідинах, мою увагу привернув стенд з листівкою-відозвою до радянських солдатів: «Солдати! Фашистські солдати п’ють кров радянських дітей. Ось їх прізвища...». Далі йшли тридцять прізвищ. По два від кожної радянської соціалістичної республіки. Перші два прізвища — російські, наступні два — українські тощо, включно з казахськими, туркменськими, таджицькими. Ще тоді ця листівка здавалася мені відверто провокаційною. Спроба перевірити її сприйняття іншими людьми переконала мене, що практично всім за своїм змістом вона видавалася цілком правдоподібною. Так було і на початку 1990-х. І лише після двотисячного року стенд з цією листівкою із музею зник. Втім, не виключено, що тепер він з’явиться знову. Пригадую ще одну світлину з музею. На ній — руїни Хрещатика і підпис: «Таким фашисти залишили нам Київ». Далі — руїни однієї з найбільших православних святинь України — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Від закінчення війни і до відновлення собору вже у незалежній Україні на цих руїнах завжди була табличка з написом про відповідальність німецьких загарбників за підрив собору...

    Якою ж була правда історії про Другу світову війну? Переказувати прочитане у книжках і побачене у фільмах — це і далі блукати в темряві невизначеності. Єдина корисна справа — це пригадати все почуте від людей, що пережили цю страшну війну. Але де ті люди? Давно нема в живих бабусі Єлизавети, Нема моїх батьків і їхніх батьків. Нема однополчан мого батька, багатьох з яких я знав. Власне, вже нема нікого, хто справді пройшов ту війну. Лише моя пам’ять ще зберігає слова цих людей.

    Село Мошняги в Одеській області — батьківщина моїх батька і матері. Село тихо ненавиділо радянську владу. Люди, здатні на відкритий опір із зброєю в руках, були знищені ще на початку двадцятих. Люди, здатні на спротив словом, були знищені і виселені на початку тридцятих. Залишилися лише люди, що носили цей спротив у своєму серці.

    ...Одного літнього дня, після відступу радянських військ, до села заїхала група німецьких мотоциклістів. Вони зробили привал на центральній площі села біля школи. Почали збиратися люди, з цікавістю розглядаючи німецьких солдатів. Одна, ще не стара, але вже одинока жінка — у передвоєнне десятиліття вона втратила всіх членів своєї родини — винесла німцям хліб і сіль. Згодом вона заплатила за це своїм життям. Тут німці не затрималися, поїхали далі, а село незабаром перейшло під юрисдикцію румунської адміністрації. Гітлер розплатився з союзником за участь у війні на його боці великим шматком української землі, до якого належало і село Мошняги.

    Незабаром додому повернувся дід Василь — батько моєї матері. Він, разом із колгоспним стадом, приєднався до однієї з відступаючих радянських частин і разом з нею потрапив у полон до німців, які відпустили його додому. Спочатку дід Василь боявся нової влади і чекав арешту. Але нову владу він, як колишній голова колгоспу, не зацікавив, а односельці, які під час колективізації, тобто конфіскації землі на користь тоталітарної держави, двічі невдало в нього стріляли, мабуть, просто не дожили до приходу німців. Повернувся додому і старший брат мого батька, взятий до війська у перші тижні війни.

    Як я з’ясував пізніше, німці відпустили додому до кінця 1941 року декілька сотень тисяч військовополонених українців. Відпускали лише їх. Далі вони цю практику припинили і звільняли лише тих, хто переходив на службу до поліції чи військових німецьких частин. Вони охоче поповнювали українцями свої підрозділи, але окремі українські підрозділи, за одним винятком, не створювали. Щодо росіян та інших народів Східної Європи їх політика була дещо іншою. Наприклад, з росіян було створено більше двадцяти окремих дивізій у складі вермахту та СС.

    Зовні у Мошнягах усе залишилося по старому. Люди, як і раніше, працювали в колгоспі. За це їм, як і раніше, нічого не платили. Відмінність полягала у тому, що тепер у колгоспі можна було красти. Правда, в селі від румунської влади була одна уповноважена особа, яка за всім слідкувала. Якщо вона когось ловила на гарячому, наприклад, з мішком колгоспного збіжжя на плечах, то лупцювала цю людину палкою. Але радикальніших заходів не вживала. За роки румунської окупації в селі не заарештували жодної людини. За словами моєї матері, саме під час румунської окупації люди навчилися красти і не боятися влади. Такий стан речей залишався в селі і після відновлення радянської влади аж до її краху у 1991 році. Працювала школа. При цьому використовувалися радянські підручники. Деякі предмети не викладалися — бракувало вчителів. Зате читалися закон Божий і румунська мова замість російської. Сьомий клас мати закінчила вже в умовах румунської окупації. При вступі до Балтського педучилища у 1944-у їй цей рік навчання зарахували. Відновила свою діяльність православна церква. Передачі радіо починалися вранці молитвою «Отче наш» — це вже інформація від мого старшого колеги по кафедрі, що дитиною пережив румунську окупацію в Одесі. На реставрацію великого православного собору у районному центрі Балта (десять кілометрів від Мошняг) зробила пожертву навіть королівська родина Румунії. Приватна ініціатива заохочувалася.

Валерій ШВЕЦЬ.

(Далі буде).

Наш Юрій Липа

      Чорноморські новини - 2013 рік / № 36-37 (21404-21405) четвер 2 травня 2013 року

 https://chornomorka.com/archive/21404-21405/a-2299.html

    «Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а тоді, коли зруйнуємо Москву». Цими словами закінчив свою промову молодий хлопець років двадцяти. Замість аплодисментів майже заповнена зала встала, висловлюючи в такий спосіб своє найвище схвалення сказаному.

    Це був літній сонячний день 1997 року в Одесі. В російському театрі зібрався Всесвітній з’їзд чеченської діаспори. Серед гостей з’їзду, в групі представників Народного руху України, був і я. Тільки що переможно для чеченців закінчилася перша російсько-чеченська війна. На хвилі національного піднесення на з’їзді зібралися як поважні і шановані чеченці з різних країн світу, так і багато з тих, у кого руки були обпалені порохом війни. Останніх легко було вирізнити з-поміж присутніх і за віком, і за статурою. Чеченці ще не знали, що найскладніше випробування їхньої національної долі попереду — це випробування владою. Випробування неминуче для будь-якої революції. Ті люди, що перемагають у революційній боротьбі, не завжди є ідеальним матеріалом для створення політичного проводу народу. Часто ускладнює ситуацію і те, що найавторитетніші з них гинуть саме на етапі збройної боротьби. Для політичної консолідації потрібен певний час. Чеченцям Москва того часу не дала. Друга російсько-чеченська війна, яку Росія незабаром розпочала, для Ічкерії закінчилася тра­гічно. Змінилася влада в Чечні, змінилося і її ставлення до України. Ще вісім років я не втрачав надію. Нарешті зняв із стіни свого кабінету до кращих часів портрет першого президента Ічкерії Джохара Дудаєва, подарований мені чеченцями Одеси. За подібним сценарієм дещо пізніше відбувалися події і в Україні. Тільки національна революція, прорахована мінімум на два кроки вперед, має шанси на успіх. Але того літнього сонячного дня настрій у всіх був піднесеним. Майбутнє і для Ічкерії, і для України здавалося безхмарним. Молодий хлопець, промова якого справила на мене таке велике враження, був українцем — учасником збройної боротьби за незалежність Чечні.

    Що ж це за письменник, слова якого через десятки років після його трагічної загибелі надихали молодих українських хлопців, ризикуючи своїм життям, воювати за свободу іншого народу так, ніби це був їх власний народ? Цим письменником був наш знаменитий земляк Юрій Липа.

    Часто відвідуючи Львів у кінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років, я вже мав деякі твори Юрія Липи. Уважно перечитавши їх, я не знайшов слів, які так вразили мене на з’їзді. Це був певний виклик. Двадцятилітній хлопець знав письменника Юрія Липу краще, ніж сорокавосьмирічний професор. А може, ці слова не належали Юрієві Липі? За любов до України у далекі сорокові давали 10 років. За допомогу повстанцям — 15. За приналежність до повстанців — 20. А, власне, за що був по-звірячому закатований НКВС у 1944 році Юрій Липа, навіть не доправлений до в’язниці? Зброї до рук він не брав, хоча як лікар за фахом допомагав повстанцям. За покликанням він був письменником і публіцистом, причому дуже талановитим. Але найбільшою мірою його творчий дар розкрився як дар геополітика.

    У першій половині двадцятого сторіччя поряд з ним просто немає рівноцінної фігури серед національно свідомих українців. Його концептуальний геополітичний твір-трилогія «Призначення України», «Чорноморська доктрина» і «Розподіл Росії» багато десятиліть був центральним для розуміння і минулого України, і її майбутніх устремлінь. Таким він залишається і тепер. Деякі його засади дістали подальший розвиток на сучасній науковій основі, наприклад, про трипільське та арійське походження сучасних українців. Деякі засади реалізовані як сучасні геостратегічні проекти, наприклад, перша в Україні автомобільна дорога європейського рівня Одеса—Київ. Деякі засади взяли на озброєння російські геополітики. Насамперед я маю на увазі ідею Юрія Липи про життєво важливе для Української держави її опертя на чорноморське узбережжя. Зараз значною мірою для України воно заблоковане через величезну активність антиукраїнських сил у найважли­віших точках чорноморського узбережжя нашої держави — Одесі і Севастополі.

    Не менш унікальною є і проза Юрія Липи, зокрема його оповідання. Це талановиті світлини у прозі української національної революції. У роки Другої світової війни найвище керівництво воюючих держав — Німеччини і Радянського Союзу — добре знало Юрія Липу. Німці — як кращого україн­ського геополітика, росіяни — як заклятого ворога радянської імперії. У 1943 році німці навіть запропонували Юрієві Липі очолити український уряд. Саме в такий спосіб вони робити запізнілі спроби привернути до себе симпатії українців. Юрій Липа відмовився.

    Я став приділяти Юрію Липі ще більше уваги і збирати просто все, написане його рукою. Дякуючи зусиллям щирих українських патріотів, це стало можливим навіть в Одесі. Нарешті, аж у 2009-у, в першому томі «Антології українського націоналізму» я знайшов те, що шукав багато років. Ось ці слова: «Не може бути й мови про компроміси щодо сучасної ро­­с­ійської державності. Єдиним рятунком для існування української державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави». Найгірша форма Російської імперії під назвою Радянський Союз такі речі не могла вибачити і саме це коштувало Юрію Липі, на мою думку, життя.

    Втім, життя представників еліти будь-якого народу, до якого дотягувалися руки Москви, було загроженим. За словами відомого російського дисидента Володимира Буковського, приходячи на нові землі, радянська імперія завжди знищувала приблизно 10% населення, якщо народ не можна було цілком виселити з його землі. При цілковитому виселенні з різних причин гинуло більше. Цілком зрозуміло, що в ці 10%, у першу чергу, входила економічна, політична й інтелектуальна еліта. З решти вже можна було ліпити потрібне. Так було зі Східною Україною у 1917 — 1922 роках. Ще краще це вийшло зі Східною Україною у 1931 — 1933 роках, коли, крім еліти, була зроблена спроба знищити коріння українського дерева — її селян. Із Західною Україною так вчинили у 1939 — 1955 роках (150000 вбитих і 500000 виселених галичан).

    Юрій Липа був одним з найвизначніших представників української національної інтелектуальної еліти. Саме тому він загинув. Але його твори повертаються до українців через десятки років після смерті. До тих, передусім, українців, які народилися вже у незалежній державі. Повертаються тому, що вони написані талановитим письменником, а їх політичні аспекти не втратили актуальності і в сучасній Україні. Синдром приниженої нації для українців не тільки не послаблюється з роками незалежності, а, на жаль, посилюється.

    5 травня — день народження Юрія Липи — гарний привід ще раз згадати про великого сина україн­ського народу і нашого земляка, на мою думку, першого серед видатних одеситів. Я вірю, що вулиця Юрія Липи знову буде на мапі Одеси, як вона була і перед тим. А на будинку Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова (Новоросійського університету), в якому колись навчався Юрій Липа, нарешті з’явиться меморіальна дошка з його іменем.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.

Родовід українців

      Чорноморські новини - 2013 рік / № 23 (21391) субота 16 березня 2013 року

Наші предки - скіфи

 https://chornomorka.com/archive/21391/a-2109.html

    У Радянському Союзі національність мала значення. Вона мала велике значення. Вона була як присуд революційної трійки, що не підлягав оскарженню і мав бути виконаним щонайшвидше.

    У неділю партійний і комсомольський актив міста разом з міліцією і військовими звичайно йшов на полювання. Якщо гинув хто-небудь з мисливців, то це широко не розголошувалося. Якщо гинув хто-небудь з так званої «дичини», то впольовану «здобич» викладали на пострах іншим біля брами двору районного відділення МГБ (міністерства державної безпеки). Тим латишам, що мали статус дичини, діватись було нікуди. Це була інтелігенція: інженери, лікарі, вчителі, офіцери латиської і німецької армій, на яких навіть примарна амністія не розповсюджувалась. Ефективно проведена паспортизація місцевого населення поставила тих, хто був у лісі, поза будь-якою можливістю легалізуватися. Так само швидко, за добре відпрацьованим сценарієм, проведена колективізація сільського господарства не тільки спорожнила полиці продуктових магазинів і базари, а й позбавила повстанців можливості нормального харчування, оскільки селяни раптово стали бідними. А ночами на невеликих залізничних станціях у далеку дорогу вантажилися потяги з тими самими латишами. Їх нерухомість і майно, звичайно, діставалися «визволителям». Так було в м. Гулбене, де я народився. Так було і в м. Огре, куди ми згодом переїхали. Різниця була в тому, що в Огре наш двір межував з двором районного відділення МГБ, брами були поряд, а залізниця — через дорогу...

    «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется в Сибирь ссылать». Цей присуд належав знаменитому маршалу Жукову — представнику нації, що дала для німецької армії 26 дивізій проти однієї, створеної українцями, і стосувався наказ вже українців. Їх і топили в Дніпрі, і в інших ріках. Та й у чистому полі підставляли беззбройних під німецькі кулемети. З призову 1944 року з українців додому повернулися одиниці. Мій батько вижив тому, що був призваний до армії ще до початку війни. Батько моєї дружини вижив тому, що добровільно пішов до армії у 1944 році не з території України. Служба видавалася йому легшою за працю шахтаря на одній з шахт Кузбасу, куди у перші місяці війни його разом з іншими неповнолітніми хлопцями вивезли з українського села. Правила там були прості: норму не виконав — на поверхню не піднімають; вибився з сил — саботаж у воєнний час. А каліцтво і смерть завжди були поряд. Був і наказ від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців, що проживали на зайнятих німцями територіях, за підписом того ж Жукова та ще Берії. З низки причин наказ щодо українців не був виконаний, але інші, менші народи, були виселені...

    Чим же є національність? Чи можна її приховати, чи змінити за власним бажанням? На ці питання шукали відповіді багато науковців і в різні часи. Можливо, найбільший внесок зробили німецькі антропологи кінця ХІХ — початку ХХ століть, але також і французькі та англійські. Рівень тодішньої науки дозволяв виконувати лише зовнішні вимірювання різних параметрів людини, і ці вимірювання були доведені до досконалості. Яскравим представником цього напряму в Україні був Федір Вовк. Подальший крок був зроблений у першій половині ХХ сторіччя, коли почали брати до уваги групи крові людей. Це питання щодо українців докладно викладене у фундаментальній праці нашого знаменитого земляка-одесита Юрія Липи — одного з найкращих аналітиків України. Нарешті, у другій половині ХХ сторіччя почала стрімко розвиватися генетика. Науковці зрозуміли, де захована вся, без винятку, інформація про індивідуальність людини і її родовід протягом десятків тисяч років — це молекула ДНК, що міститься в ядрі кожної клітини людського організму.

    Є в Миколаєві чудовий краєзнавчий музей, побудований, як і більшість знакових культурних закладів України, в часи президентства Віктора Ющенка. Цей музей, на мою думку, — краще, що є в Миколаєві в сенсі культури. Є в цьому музеї і велика експозиція, присвячена трипільській культурі. Слова екскурсовода: «Я закохана в трипільську культуру. Вона настільки видатна, що легше повірити, що створена інопланетянами, ніж предками сучасних українців». Цікава річ. У нас забрали попередню назву нашої країни — Русь. Разом з назвою у нас намагаються забрати нашу давню історію — історію Київської Русі — і позбавити нас нашої стародавньої історії — яскравої і самобутньої трипільської цивілізації. Чому? Відповідь проста. Народ, що не має минулого, не має й майбутнього. Але чому цьому злочину допомагають люди, народжені на українській землі? Суперечка щодо трипільської культури триває давно. Істину можна знайти лише у разі, якщо відділити політику від науки. При цьому під наукою я розумію те, що й великий німецький філософ Еммануїл Кант, який казав: «У кожній науці стільки науки — скільки в ній математики». Тепер генетика — це точна наука, в якій нема місця політиці. В одній статті неможливо висвітлити всі аспекти проблеми походження українського народу, але відповісти на питання, чи є він нащадком трипільців, — цілком можливо.

    Список параметрів, за якими можна порівнювати різних людей, практично необмежений, але на початку списку сучасна наука ставить порівняння гаплогруп. Гаплогрупою називають групу людей, що мають одного предка з однією спільною мутацією Y-хромосоми. Технічно ці мутації легко визначаються. Нагадаємо, що X- i Y-хромосоми відповідають за стать людини. Жіноча яйцеклітина завжди має лише X-хромосому, чоловічий сперматозоїд може мати або X-, або Y-хромосому. Якщо при заплідненні об’єднуються X- i Y-хромосоми, то народиться хлопчик, якщо дві X-хромосоми — дівчинка.

    Гаплогрупи сформувалися досить давно — десятки тисяч років тому. Всього у світі їх — близько 20. Половина з них у різній мірі присутні в українців. Винятковість Y-хромосоми полягає в тому, що вона присутня лише у чоловіків і передається у спадок винятково від батька до сина. Ця хромосома надзвичайно сильно захищена від рекомбінації (обміну фрагментами ДНК) з іншими хромосомами, в тому числі й жіночими, і може змінюватися лише внаслідок власних мутацій, які відбуваються рідко — один раз на десятки тисяч років. Якщо мутація Y-хромосоми колись виникла, то всі нащадки по чоловічій лінії надалі цю мутацію обов’язково матимуть. Це історична пам’ять, яка назавжди зафіксована в генах і ніколи не може бути витерта, хіба що знищена разом з її носієм. Якщо на карту світу в кожній її точці нанести концентрацію носіїв тої чи іншої гаплогрупи, то можна прослідкувати і місцевість, де виникла певна мутація, і шляхи її розповсюдження по світу. При поширенні людей на нові території виникають і нові мутації, що накладаються на старі. Прекрасна аналітична стаття професора К. Тищенка на цю тему надрукована в «Українському тижні», № 16, від 20—26 квітня 2012 року.

    На що звертаєш увагу при ознайомленні з результатами досліджень на означену тему? На відсутність оригінальних робіт українських науковців, хоча подібні дослідження не вимагають надто великих коштів. На значний різнобій даних західноєвропейських науковців щодо України, що свідчить про складність дослідження генотипу іншого народу, якщо він сам тому не сприяє. На суттєву відмінність результатів російських авторів, які подібні дослідження, можливо, проводять, від результатів західноєвропейських науковців.

    У цій статті ми спиратимемося на результати досліджень західноєвропейських учених. За їхніми даними, переважна більшість європейських націй містять лише три гаплогрупи R1a, R1b та I. Як видно з назв, перші дві гаплогрупи насправді є підгрупами однієї більшої гаплогрупи. Відповідні мутації Y-хромосоми виникли у тій частині Азії, де тепер Афганістан й Іран. Тут і досі їх концентрація найвища в світі. Лише мутація, що відповідає гаплогрупі I, виникла в Європі, на Балканах, приблизно там, де тепер Боснія і Герцеговина.

    Носіїв гаплогрупи R1a пов’язують із скіфо-сарматськими (арійськими) племенами. Доля серед населення гаплогрупи R1a падає з просуванням зі сходу на захід Європи. Найвищою в Європі вона серед поляків — 51%. Ця цифра є науковим підтвердженням того, що поляки не даремно вважають себе нащадками сарматів. Серед українців носіїв гаплогрупи R1a — від 30% до 50%. До речі, серед німців носіїв гаплогрупи R1a менше ніж 30%. Цей факт зайвий раз доводить, як небезпечно, коли політики кладуть в основу ідеології великої нації науково не перевірені теорії. За останніми науковими даними, українці є більшими арійцями, ніж німці, білоруси — більшими, ніж українці, а поляки є найбільшими арійцями в Європі.

    Носіями гаплогрупи R1b вважаються кельти. Доля цієї гаплогрупи серед населення падає при просуванні із заходу на схід Європи. Найвищий відсоток цієї гаплогрупи спостерігається в Ірландії — більше 80%, не набагато менший — у Великій Британії та Іспанії. За теперішніми даними, ця гаплогрупа мало представлена серед українців — лише кілька відсотків, трохи більше — у білорусів, ще більше — у поляків, і є провідною групою серед німців — близько 40%.

    Серед українців переважає гаплогрупа I. Її в Україні — від 35% до 50% (швидше за все, цей відсоток ближчий до верхньої межі інтервалу). Якщо розташувати різні європейські народи за відсотком представників гаплогрупи I у спадному порядку, то цей список буде таким: боснійці (батьківщина мутації), українці, хорвати, серби, болгари, а також поляки, німці і французи. Присутня ця гаплогрупа й у всіх інших європейських націй. Отже, українці, в першу чергу, є нащадками саме хліборобських трипільських племен. Від них наша українська, майже патологічна, любов до землі. Цей факт вже неможливо спростувати. Його можна лише уточнити кількісно.

Скіфи - предки українців

    Але й без генетики ця істина була добре відома таким дослідникам, як Юрій Липа, ще до появи генетики як розвинутої науки. Саме він у своїй фундаментальній праці «Призначення України» поклав цю ознаку українців як основну. Й Олександр Довженко у своїй книзі «Зачарована Десна» в уста свого батька вклав слова: «Українці це ті, що землю орють». До речі, і ми інтуїтивно це завжди усвідомлювали. Як бачимо, інтуїція нас не підвела. Майже кожен другий українець є нащадком славних трипільських племен з їх понад 6000-літньою хліборобською культурою. По цій лінії всі зазначені вище народи є нашими найближчими родичами. Але українці є й арійцями, тобто кіммерійцями, скіфами, сарматами, аланами (звідси Роксолана). Як мінімум, кожен третій українець, а можливо, й кожен другий — нащадок давніх аріїв, які понад 3000 років тому прийшли на нашу землю. Причому, не виключено, що вона і є їх справжньою батьківщиною. Від них — назва нашої країни, що передувала назві Русь, а саме Велика Сарматія, а ще перед тим — Велика Скіфія. Цілком можливо, що й назви Русь та Україна — також від них. Від них — назви наших найбільших річок. Від них — назва нашого моря. Від них — імена більшості наших язичницьких богів. Від них — войовничий характер наших козаків і прагнення до особистої свободи — неприйняття рабства пересічними українцями. По цій лінії нашими найближчими родичами є поляки, білоруси, литовці (не на порожньому місці виникла одна з провідних держав середньовічної Європи — Річ Посполита), німці, чехи, словаки, а також афганці з персами. Українці, як і їх прапор, мають ці дві першооснови і є одним з найбільш етнічно однорідних народів Європи. Інших домішок в українців дуже мало, не більше 20%.

    Якщо відповідні дослідження застосувати до етнічних українців, а не до населення України, то вони будуть ще переконливішими. Цікаво, що генетичні дослідження не виявили специфічного германського або слов’янського генів. Усі європейські народи намальовані, в основному, трьома фарбами. Цікавим народом є німці. Це єдиний великий європейський народ, де розглянуті вище три гаплогрупи майже однаково суттєві, з невеликою перевагою кельтської складової.

    Я нічого не сказав про Росію. Але ця країна настільки велика за територією, настільки строката за населенням, що розмову, засновану на об’єктивних наукових дослідженнях, ще рано починати. Думаю, згодом дізнаємось щось достовірне і про цю країну. Поки що покладаймося на власну інтуїцію і на думку людей, яким довіряємо. З того факту, що предки росіян навчилися орати землю у часи Київської Русі, тобто на 5000 років пізніше за предків українців, не варто очікувати у росіян наявності трипільської складової. Так само не слід очікувати і наявності кельтської складової. Шансів на арійську складову більше, і саме за неї російські автори ведуть непереконливу боротьбу. Ситуацію ускладнює і та обставина, що без огляду на генетичні дослідження, не цілком очевидно, хто ж такі, насправді, росіяни? Єдине, що видається цілком правдоподібним, — це висновок, що кордон між Україною і Росією проходить територією України. А щодо України, то час розпочати серйозні наукові дослідження власної генетичної історії, а не чекати, як то ми звикли, поки нам її розкажуть представники хоч і братніх, але інших народів.

Освідчення у коханні

    Науковий підхід дозволяє уникати суперечок, оскільки наука ділить всіх людей на дві категорії — на тих, хто знає, як правильно, і на невігласів. У ХХІ сторіччі людину, що заперечує трипільську складову української нації як основну, можна вважати невігласом. Людину, що заперечує арійську складову української нації як основну, можна вважати невігласом. Людину, що заперечує надзвичайно високу етнічну однорідність української нації, можна вважати невігласом. Народ з таким генотипом, як наш, просто зобов’язаний мати велике майбутнє, але у спілці з іншими європейськими народами, насправді, дуже близькими нам генетично.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.
м. Одеса.

Україна на стародавніх мапах Європи

      Чорноморські новини - № 11 (21379) четвер 7 лютого 2013 року

    

https://chornomorka.com/archive/21379/a-1931.html

    Краще один раз побачити, ніж десять разів почути — каже народна мудрість. Слово «москаль» я в ранньому дитинстві не один раз чув і від мого діда по матері, і від мого діда по батькові. Як і в слово «жид», вони не вкладали в нього жодного негативного сенсу, а просто позначали ним етнічну приналежність людини, про яку йшла мова. Ще тоді це слово і відклалося в моїй пам’яті. У школі на уроках української літератури я знову не раз чув слово «москаль». Звідки воно прийшло в українську мову, ні діди, ні шкільна вчителька пояснити не могли. Й один, і другий діди — тому, що не знали, а вчителька — тому, що не хотіла торкатися делікатних питань російської історії.

    Моя допитливість у цьому сенсі отримала першу справжню поживу вже під час навчання в аспірантурі в середині 1970-х. У Радянському Союзі існував культ книжок. Книжок випускали багато. На душу населення більше, ніж деінде в світі, але доступними вони не були. Цікава література до полиць книжкових магазинів не доходила. Такі книжки купували переважно не ті, хто любив читати, а ті, у кого був до них доступ, так само, як і до всього іншого. У результаті читали в Радянському Союзі не так багато. Мій вихід з цієї ситуації мав назву — книжковий магазин «Дружба», що розташовувався тоді на розі вулиць Дерібасівської та Преображенської. В цьому магазині кожна соціалістична країна була представлена окремим відділом. У них було все найкраще, видане в цих країнах, за доступними цінами і за мінімальної кількості покупців. Так виникло моє захоплення польською мовою, що, частково, могло мати й генетичну основу: мій дід по матері мав польське прізвище і був нащадком польських осадників, яких у давнину було багато на півночі Одеської області.

На цій мапі південь вверху, а північ внизу

    Одного разу в магазині «Дружба», це був 1974 рік, я натрапив на справжній скарб — шеститомну трилогію Генрика Сенкевича: «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володи­йовський». Останні дві книги видавалися невеликим накладом і в Радянському Союзі, а от перша — «Вогнем і мечем» — не видавалася. Хоча в фондах наукової бібліотеки Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова і було її дореволюційне видання, але для доступу до неї був потрібен спе­ціальний дозвіл. На одному диханні прочитавши цей роман, я довго не міг зрозуміти, чому його так не любила радянська цензура. Нічого образливого для українців у ньому, як і в інших романах трилогії, я не побачив. Ставлення до українців — цілком доброзичливе. Відчувається біль за розбрат між братніми народами. Розбрат, який перетворив у руїну і Річ Посполиту, й Україну, і Кримське ханство, кинувши їх під ноги Москви. Росія там взагалі згадувалася вряди-годи. І раптом сталося прозріння. Справа лише в кількох словах: «Русь», «народ руський», «воєвода руський», «русин», «русинка» — ці слова вживалися винятково стосовно нинішніх українців, «Московія» — винятково щодо нинішньої Росії. Як згодом з’ясувалося, не Сенкевич таке придумав. Це загально прийняті в європейському середовищі тих часів назви й імена.

    На внутрішніх боках обкладинок були наведені середньовічні мапи Речі Посполитої та України, і як її складової частини, і як окремої країни. Шість томів — дванадцять мап. Там, де на мапу потрапляла нинішня Росія, скрізь написано «Московія». Нарешті я побачив те, що давно хотів побачити.

    Цікава ситуація склалася і з фільмом талановитого режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», знятим у 1999 році. За духом він абсолютно адекватний роману Сенкевича. Як і в романі, в ньому вживалися слова «Русь», «народ руський», «воєвода руський», «русин», «русинка» винятково стосовно нинішніх українців. Цей фільм, дубльований російською мовою, жодного з цих слів уже не містив, на відміну від фільму, дубльованого українською мовою, абсолютно ідентичного оригіналу. В цьому я переконався, продивившись всі три варіанти стрічки. Не любили раніше, не люблять і тепер сучасні росіяни слово «Московія», вживаного щодо них, і слів «Русь», «русин», уживаних щодо українців.

    Якою ж була перша мапа України? На це питання я отримав відповідь аж у 1990 році, купивши ще одну раніше заборонену книжку — Гійома Левассера де Боплана «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». У радянській імперії насувалися великі суспільні зміни, і національно орієнтовані інтелектуали по обидва боки кордону у свій спосіб обґрунтовували й наближали ці зміни. Ця книжка була вперше перекладена з французької мови на українську за активної участі Українського наукового інституту Гарвардського університету.

    Молодий військовий інженер, француз за походженням, Гійом Левассер де Боплан у 1630 році прибув у Річ Посполиту. Як найманий інженер став служити в артилерії польського коронного війська, що дислокувалося в Україні. Тут він прослужив до 1647-го, а потім повернувся до Франції. Багато подорожуючи Україною, він добре ви­вчив і наш народ, і нашу країну. Створена Бопланом мапа України вважається одним з найвищих досягнень європейської картографії XVII сторіччя. Боплан створив «Українську географічну карту», 12 карт окремих частин України і, нарешті, першу в історії світової картографії військову топографічну мапу цілої країни — «Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами та провінціями».

    Лише одна з цих мап потрапила до згадуваного вище видання книги Боплана як додаток. На мапі під назвою Україна об’єднані такі українські землі: Русь — нинішня Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, Сіверщина — північний схід України, Брацлавщина — центральна Україна, південніше Київщини, Бу­джак — нинішня Ізмаїльщина. Лівобережжя Дніпра вже було густо заселеним, але без спеціальної назви. Дике поле — мало заселена територія між пониззями Дніпра і Бугу, а також Крим, Валахія і Московія. Московія тоді лише краєчком насувалася на Україну з північного сходу. На півночі була Литва. На березі Чорного моря, між Богом (так на карті помічений теперішній Південний Буг) і Дністром, нанесені три відомі нам міста: Очаків, Аккерман, або Білго­род, та наша Одеса. Щоправда, на мапі не написано Одеса, а написано Коцюбіїв. Тобто більш як 350 років тому Одеса під іншою назвою на мапі, виданій у Європі, вже існувала. Наше місто вже тоді було у тій же ваговій категорії, що й знамениті Очаків і Білгород. Чому ж на 22-у році нашої державної незалежності ми все ще святкуємо в дусі махрових імперських часів історично не обґрунтовані річниці нібито заснування міста Одеси? Щодо ще однієї назви. Слово «Бог» — іранського походження. Такі ж за походженням і назви річок Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, Донець тощо. Сенс слова «Бог» зрозумілий без пояснень. Ріка з такою назвою ще за багато століть до Різдва Христового мала особливий статус у релігійній міфології скіфів. З друку мапа і книга вийшли у 1651 році. Мабуть, це і є перша поява України на мапах, виданих у Європі.

На цій мапі південь вверху, а північ внизу

    Справжній прорив стався у 2009 році, коли у київському видавництві ДНВП «Картографія» вийшов у світ атлас «Україна на стародавніх картах». У ньому міститься більше ста мап України, а також інших країн Східної Європи. Перша мапа, зрозуміло, як і декілька наступних, належить Гійому Левассеру де Боплану і відноситься до 1651 року. Остання — до 1772-го — року першого поділу Польщі. Після цього року, а особливо після другого і третього поділів Польщі, долі різних частин України на декілька століть розходяться. Всі історичні назви у східній Україні поступаються місцем російським імперським назвам з ключовим словом «губернія». Зникає і саме слово «Україна», поступаючись назві «Мала Русь», що, на мою думку, означає певне звуження назви Україна до назви Центральна або Головна Русь замість Центральна або Головна Країна. Сенс назви Мала Русь, як мені здається, цілком подібний до назв: Мала Греція, Мала Македонія, Мала Польща. Слово ж «Україна» відпо­відає англійському та німецькому слову inland — середина країни. In — це у або в, land — це країна.

    Тепер ще один лінгвістичний екскурс в історію. У скіфів кожній стороні світу відповідав певний колір: сходу — зелений, півдню — червоний, заходу — білий, півночі — чорний. Давні перси створили першу світову імперію, яка на півдні доходила до червоного, а на півночі — до чорного морів. На мою думку, звідси і назви цих морів. Якщо зважити на те, що давні русичі пере­йняли у скіфів назви своїх найбільших річок, скіфських богів (на центральному капищі в Києві більшість богів були іранського походження), як і саме слово «бог», то цілком логічно припустити, що кольори, які відповідали сторонам світу, також були запозичені у скіфів. Тобто в часи Київської Русі мали існувати Південна (Червона) Русь, Західна (Біла) Русь, Північна (Чорна) Русь, Східна (Зелена) Русь і Центральна (Мала) Русь. Такий поділ мав би сенс лише на території, заселеній етнічно однорідним населенням.

    У нас немає мап часів Київської Русі. У нас є мапи, створені більш як за триста років після руйнування Київської Русі. За цей час якісь назви могли зникнути, а якісь зміститися на інші місця, як це не раз і відбувалося в історії. Закріплення географічних назв за певними територіями відбулося лише з виникненням книгодруку, коли мапи великими накладами почали поширюватися серед правлячої верстви середньовічної Європи, тобто вже аж у XV сторіччі. Київ і Новгород (з 1999-го — Великий Новгород) практично лежать на одному меридіані. Тобто Новгород лежить на північ від Києва. Білорусь — на північному заході. Галичина — на південному заході. Москва — на північному сході від Києва. Що ж ми бачимо на мапах XVІІ сторіччя? Велика територія по обидва боки Дніпра з центром у Києві на всіх картах називається Україною, інколи Вкраїною, інколи — Вкраїною Козаків. Слід зауважити, що на мапах, присвячених суто Україні, Україною називається і центральна частина нинішньої України, і сукупність більшості регіонів, які й сьогодні входять до складу нашої держави. Майже на всіх мапах є Червона Русь (Russia Rubra). Найчастіше вона збігається з кордонами нинішньої Галичини. Інколи покриває всю територію на південь від Києва, тобто містить Поділля і Брацлавщину. На бага­тьох мапах є Біла Русь (Russia Alba) — там, де і тепер Білорусь, але разом із Смоленськом. На багатьох мапах є Північна Русь (Russia Nigra) — там, де тепер Новгородська область Російської Федерації. Жодного разу назва Чорна Русь не міститься там, де найчастіше їй відводять місце, тобто на північному заході сучасної Білорусі.

    Цікаво, що саме ця локалізація Північної Русі наводиться і в знаменитій книжці Миколи Аркаса «Історія України-Русі». Книзі, яку можна поставити слідом за «Кобзарем»

    Т. Г. Шевченка за важливістю у становленні національної свідомості української інтелігенції. На сході і на північному сході від Києва, там де мала б міститися Зелена Русь, жодної Русі нема і, з огляду на попередню історію Київської Русі, ніколи не було. Зате на всіх мапах атласу там розташована Московія (Moscovia). Часто зустрічаються дві рівновеликі за написанням назви — Московія і Татарія. Очевидно, що назва Татарія була перед назвою Московія, але оскільки західноєвропейським видавцям було важко розділити ці дві епохи, то вони вживали обидві назви. Слід зауважити, що не всі мапи атласу високої якості. За деякими дуже важко вгадати відомі із сучасних мап регіони. Є певна плутанина з назвами. Так, Червона Русь на деяких мапах називається Чорною Руссю, а Новгородська земля Руссю не називається. До честі Боплана, саме його мапи вигідно відрізняються від багатьох інших. Думаю, перш за все, через його надзвичайну освіченість й особисте знайомство з країною Україною, якій він присвятив своє творче життя.

    Дуже цікаво прослідкувати еволюцію географічних назв, не пов’язану з технічними помилками. З плином часу назва Росія дедалі частіше зустрічається у тій частині мапи, де розташована Московія. На деяких мапах замість Чорної Русі, в районі Новгорода, з’являється назва Росія для всієї півночі Московії. В міру того, як Московія почала приєднувати до себе інші етнічні території Русі: спочатку східну Білорусію (Смоленськ), а пізніше — лівобережжя України, на деяких мапах почали з’являтися рівновеликі за написанням назви Русь, Московія, Татарія. Тоді назва Татарія зникає, а замість попередніх двох назв з’являється назва Русь Московська. Потім — назва Велика Русь. При цьому на мапі України 1745 року, зробленій у Санкт-Петербурзі, зникли всі історичні назви на теренах України. На лівобережжі, що належало Московії, з’явилися назви: Київська губернія, Білгородська губернія. На правобережжі, що ще належало Польщі, залишилися лише назви населених пунктів. Нарешті, на мапі 1769 року, виданій в Одері-на-Майні, вже нема Московії, а є Ро­сійська імперія. Щоправда, є й Україна, але це з точки зору західних європейців. До першого поділу Польщі залишалося ще три роки. Так поступово, починаючи з часів царювання Петра І, який свідомо доклав до цього багато зусиль, назва Московія зникла з мап Європи на користь назви Російська імперія. Але в пам’яті українського народу вона залишилася аж до нинішніх часів. І слово «москаль» є свідченням цієї історичної пам’яті. Екскурс в історію питання тривав усе моє життя. Нарешті, для себе я розставив усі крапки над «і».

    Про що свідчать стародавні мапи України, видані в Західній Європі? Про те, що назва нашої держави «Україна» давня, історично й географічно обґрунтована і визнана у Європі ще в середні віки. Про те, що Україна, Червона, Біла і Чорна Русі ще понад п’ятсот років після занепаду Київської Русі існували на мапах Європи. Ця спорідненість географічних назв, швидше за все, була чимось більшим, ніж випадковим збігом історичних обставин. На цьому тлі принципова окремішність назви Московія також не є випадковою. Остаточну відповідь на таку постановку питання могли б дати лише генетичні дослідження населення, що широко проводяться в усіх європейських країнах, крім України. Але це вже предмет іншої розмови.

Г. А. Ладыженский. Хаджибей. 1899. Масло, холст. Одесский художественный музей

    У своєму історичному розвитку за останні декілька сотень років ми, українці, багато втратили порівняно з нашими славними предками. Але ми зберегли своє справжнє ім’я — українці і назву своєї країни — Україна, тобто Центральна, або Головна, країна. Будьмо достойними цього імені. Опертя на правильні ідеї — запорука наших великих звершень.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.