Моє 1 грудня 1991 року (Чорноморські новини - 2012 рік / № 95 (21359) субота 1 грудня 2012 року)

    

https://chornomorka.com/archive/21359/a-1655.html

    Слова мають силу. Слова навіть однієї https://chornomorka.com/archive/21359/a-1655.html можуть вплинути на долю країни. Такими були слова академіка Ігоря Рафаїловича Юхновського, сказані влітку 1991 року у Верховній Раді, про необхідність проведення всеукраїнського референдуму з питання державної незалежності України. Тільки вільне волевиявлення народу легітимізує будь-яку дію центральної влади в очах світової громадськості.

    Не в одного українця тривожно тьохнуло серце. Декларація про державний суверенітет України вже була проголосована в стінах Верховної Ради. А чи захоче більшість українського народу незалежності для своєї країни, власної відповідальності за її майбутнє? А що як більшість народу проголосує інакше, ніж Верховна Рада? У мене був певний досвід роботи у виборчих комісіях у радянські часи. Цинізм виборів тоді був просто вражаючим. Ще тоді я прийшов до висновку, що в умовах монополії на владу однієї партії вільне волевиявлення неможливе в принципі. Політична ситуація у 1991 році була непевна. Це, швидше, був стан нестійкої рівноваги між великою, але деморалізованою комуністичною партією і порівняно малим, але впевненим у своїх силах Народним рухом України. Тому коли почалося формування дільничних виборчих комісій, я з мандатом Народного руху України був направлений за місцем свого проживання в одну з них. Я знав можливі механізми фальсифікацій і хотів забезпечити чесність виборів і референдуму хоча б на своїй дільниці. До того ж я хотів для себе оцінити правдоподібність результатів референдуму, що будуть згодом оголошені через засоби масової інформації.

    ТЕПЕР про мій власний досвід. У 1980-у я, перейшовши з посади старшого наукового співробітника Інституту фізики Одеського державного університету на посаду доцента кафедри прикладної математики й обчислювальної техніки Одеського інституту холодильної промисловості, двічі брав участь у роботі дільничної виборчої комісії, що працювала під час виборів у приміщеннях інституту. Участь ця не була добровільною. Доцентів вузів ніхто не питав про їхні творчі плани і приховані бажання, а просто наказово залучали до всіх, як тоді називалося, громадських заходів.

    З дитинства у моїй свідомості відклалося число 99,99%. Такою була частка виборців, що завжди приходили на вибори, і таким був відсоток голосів, що завжди отримував блок комуністів і безпартійних за офіційними даними. Так тоді називалася перемога єдиного кандидата за принципом: на одне місце — один кандидат. Першого разу я лише спостерігав як цю стратегічну інформацію отримують мої колеги, котрі, як і я, брали участь у виборах і шукали відповіді на ті самі запитання. Другого разу я вже зібрав її сам.

    Увечері, перед закриттям дільниці, коли потік виборців практично припинився і більшість членів виборчої комісії, що також є порушенням, вже були відпущені додому, я, дочекавшись моменту, коли в залі для голосування не залишилося нікого, крім мене, швидко перерахував невикористані бюлетені. Їх виявилося близько двохсот. Це становило не менше 10% виборців. Крім того, я зрозумів, що коло посвячених у таємницю виборів людей складається всього з двох осіб, й уважно впродовж дня прислухався до їхніх розмов між собою. Розмов про те, наприклад, яке число тих, що проголосували, подати на дванадцяту годину дня, на п’яту тощо. Звичайно, подавали у телефонограмах до райкому партії приблизно ті самі цифри, що й на попередніх виборах. Я чув ці цифри і добре бачив, що вони не відповідають дійсності. На дев’яту годину вечора вже звучала цифра 99,99%. Більшість учасників виборчої комісії недаремно, на їх превелике задоволення, завчасно відпускали додому. Те, що відбувалося на дільниці після її закриття для голосування, не вимагало ні великої кількості людей, ні великої кількості очей.

    Зголосившись бути до кінця роботи комісії, я вже не міг відступити від участі у всьому подальшому дійстві. Спочатку мені здавалося, що головну інформацію я вже отримав і все, що потім, — просто марнування часу. Але дійсність була набагато цікавішою. З’ясувалося, що в сейфі зберігався ще один комплект чистих бюлетенів і підрахунок голосів виборців полягав просто у тому, що ці чисті бюлетені перераховувалися і складалися в окремі невеликі пачки. Їх загальна кількість мала відповідати зазначеному числу 99,99%. Ці пачки пакувалися у спеціальні мішки. Ці мішки опечатувалися і разом з протоколами відвозилися до окружної комісії. Списки виборців з відміткою про голосування також чомусь переписувалися, а не доповнювалися, що, як на мене, було значно простіше. Бюлетені ж, які пройшли через руки виборців, пакувалися окремо і підлягали знищенню. Частина цих бюлетенів, свідомо чи несвідомо, були просто зіпсовані виборцями. Деякі на звороті містили цілі літературні твори, що свідчили або про душевну хворобу виборця, або, що було дуже рідко, про його несприйняття лінії партії.

    Формально за вибори відповідав один з проректорів, хоча насправді він у процес не втручався. Реально всією кухнею керували дві людини, які у міжвиборчий період були малопомітними працівниками інституту на незначних посадах, хоча й членами партії. Під час виборів на дільниці весь час чергував представник райкому партії, який також ні в що не втручався і з відведеної йому кімнати не виходив. Цинізм таких виборів був настільки великий, що виникало запитання: навіщо взагалі імітувався процес підрахунку голосів, кого він мав обманювати? Для чого взагалі десь зберігалися мішки з бюлетенями, яких не торкалися руки виборців? Чи не краще було б після закриття виборчої дільниці для голосування взагалі не проводити жодних дій, а відразу ж оголошувати потрібні їх результати?

    Після таких виборів у мене не залишилося жодних ілюзій щодо результатів будь-яких виборів у тоталітарному суспільстві, позбавленому моралі. Цинізм суспільства не зникає за один день, а, можливо, іноді навіть посилюється, тому на будь-які наступні вибори я дивився через призму свого досвіду участі у виборах радянських часів.

    ДЛЯ мене референдум 1 грудня 1991 року розпочався десь за півгодини до відкриття дільниці для виборців. Я перевірив урни для голосування на предмет наявності в них вже проголосованих бюлетенів. Тут все було гаразд. З прикрістю з’ясував для себе, що я єдиний представник від громадських організацій і партій на цій виборчій дільниці. Із задоволенням побачив, що практично всі інші члени комісії, крім голови, у піднесеному настрої і зацікавлено придивляються до мене.

    Референдум і вибори почалися о шостій годині не менш активно, ніж у радянську епоху. Далі активність виборців почала швидко наростати і значно перевищила показники попередніх часів. Настрій у більшості людей був святковий. Уперше в їхньому житті під час виборів у них був вибір і від того вибору багато залежало. Дев’ять кандидатів у президенти — дев’ять яскравих особистостей, напружена передвиборна кампанія кожного з них, їхня практична одностайність у питанні державної незалежності України. Нарешті —  сам референдум.

    Голова дільничної комісії — колишній військовий — був на диво пасивною і небалакучою людиною. Практично від початку референдуму він усунувся від керівництва комісією, провівши весь день у робочій кімнаті. Складалося враження, що для нього цей день не був святковим. Очевидно, наказу саботувати референдум він не отримав, а самостійно діяти не наважувався. То просто ні в що не втручався. Рядові члени комісії прийняли мене на диво доброзичливо і чомусь з усіх питань почали звертатися саме до мене. Атмосфера навколо мене дивним чином відрізнялася від агресивної реакції на слово «Рух», до якої я звик у попередні роки. Дільницю двічі відвідували відповідальні особи. Ближче до обіду з’явився представник райвиконкому. Він несхвально висловився щодо незалежності України, але втручатися у роботу комісії не став. Відразу після обіду зайшов директор підприємства, у гуртожитку якого відбувалося голосування. Відразу спитав, чи є тут представники Руху. Обпік мене похмурим поглядом, але також втручатися в роботу комісії не став.

    Референдум почався о шостій, а вже близько дев’ятої я знав, що справу виграно. Людей було на диво багато. Люди не звикли до альтернативних виборів. У результаті процес голосування йшов значно повільніше, ніж раніше. Дільниці ж були обладнані абсолютно так, як і в радянські часи. Щоб не утворювалися занадто великі черги, я розпорядився винести з «червоного кутка» гуртожитку додаткові столи і стільці. Ми їх просто розташували у вільних місцях кімнати для голосування. Ніхто не говорив людям, щоб вони не йшли до кабінок, а заповнювали бюлетені для голосування за столами. Але частина виборців, щоб не стояти у черзі, саме так і почала робити. Неважко було помітити, як саме голосували люди. Переважна більшість впевнено голосувала за незалежність.

    Пригадую чоловіка напідпитку, який ледве піднявся сходами і зайшов до зали для голосування. Я хотів його не пустити, але перед тим спитав, чому він у такому стані прийшов на референдум, а не залишився вдома. Його відповідь втішила мене. Він сказав, що у такий важливий для долі України день він не може залишатися вдома, і я махнув рукою — хай голосує.

    Пам’ятаю літню сільську жінку, що розмовляла мішаною українською мовою, видно, нещодавно переїхала жити до дітей в Одесу. Погано орієнтуючись у техніці голосування, вона відразу спитала у членів комісії як їй проголосувати за Радянський Союз. Довелося пояснити.

    Пам’ятаю єврейську родину — матір і сина. Вони демонстративно, не заходячи до кабінки, проголосували за незалежність України, а також за кандидатуру В’ячеслава Максимовича Чорновола як можливого президента України.

    Пам’ятаю велику групу міліціонерів, які перед закриттям дільниці прийшли голосувати. Жваво і голосно обговорюючи свій вибір, вони, не заходячи в кабінки, проголосували і за незалежність України, і за В’ячеслава Максимовича Чорновола...

    Ніхто з членів комісії не просився додому до підведення підсумку голосування. І цікаво, що всім вистачило роботи — бюлетенів було багато і потрібно було не просто їх рахувати, а й ретельно сортувати відповідно до результатів волевиявлення. Пізно ввечері, після десятої години, всі члени комісії за одним великим столом підбивали підсумки голосування. На всяк випадок я слідкував за всіма етапами підрахунку голосів і за всіма його учасниками. При найменшій підозрі сам перераховував паки бюлетенів. Жодних зловживань не виявив. Результати, що були внесені в протоколи виборчої комісії, були оголошені всім членам виборчої комісії. Підписи під протоколами, у тому числі і мій, ставилися також у присутності всіх членів комісії. Результат по нашій дільниці щодо незалежності України був навіть кращим, ніж у середньому по країні, — 93% проти 91%. Для Одеси це був винятково добрий результат.

    Як я зрозумів пізніше, головним чинником тут був етнічний склад населення. В нашому мікрорайоні суттєво переважали українці. Я зміг оцінити національний склад населення у 1994 році за прізвищами людей, коли в моїх руках опинився повний список виборців Суворовського району Одеси. Українських прізвищ було близько 80%. Я не пам’ятаю всі інші результати голосування. Пригадую, що за Леоніда Кравчука проголосував значно більший відсоток виборців, ніж у середньому по країні, а за В’ячеслава Чорновола — значно менший. Значно більший відсоток виборців, ніж у  середньому по країні, проголосував і за Ігоря Юхновського. До речі, останнє стосувалося й Одеси загалом. Висновок: українці бажали незалежності, але більше довіряли старим перевіреним кадрам партійної номенклатури. Вони хотіли і незалежності, і комунізму одночасно.

Автор ідеї про Всенародний референдум академік Ігор Юхновський помер на 99 році життя 

    У цьому голосуванні виявився один нюанс. Я впевнений, що за незалежність в Україні проголосував 91% тих, хто прийшов на референдум. Але що ніколи не обговорювалося у засобах масової інформації, то це явка на референдум. Явка не була 100%. Я припускаю, що вона була на рівні 75% — 80% у середньому по країні. На референдум прийшли в основному українці. На референдум не прийшли в основному неукраїнці. Тільки цим можна пояснити, що за незалежність проголосував більший відсоток людей, ніж відсоток українців у населенні України. Надалі я переконався, що більшість неукраїнців, що взяли участь у голосуванні, таки за незалежність і не голосували. Притому і не всі українці голосували за незалежність. Відповідь у мене є принаймні щодо нашого мікрорайону. В голосуванні взяло участь не все населення мікрорайону, а лише приблизно 80%. Це було дещо менше, ніж у радянські часи, але відповідало моїй оцінці долі українців у населені району.

    Додаткове підтвердження цього висновку було таким. Для активізації процесу голосування я запропонував кільком членам комісії почати обходити ближні будинки, щоб полегшити голосування для тих, хто ледачий або кому важко прийти на дільницю. Сам я також пішов з ними. На моє велике здивування, більшість людей, що не прийшли на голосування, зробили це свідомо. На моє запитання «Чому?» найчастіше чув лайку на адресу моєї країни й українських націоналістів. Після кількох невдалих спроб у такий спосіб активізувати виборців, ми це припинили. Але добре, що ці люди не прийшли на дільницю. 1 грудня 1991 року стало для більшості справжнім святом, не затьмареним присмаком українофобії. Надалі вже так не було. Агресивність антиукраїнської меншості в Україні рік у рік зростала. Вона стала ходити на вибори, входити до складу дільничних комісій, впевнено і сміливо поборювати все дороге щирим українцям.

    МОЄ застереження щодо виборчого процесу в Україні. На мою думку, найвразливішою ділянкою виборчого процесу, що підтверджують й останні вибори, залишатимуться протоколи результатів голосування. Саме вони подаються до окружних виборчих комісій, і саме за ними підводяться загальні підсумки голосування. При цьому, між результатами реальних підрахунків голосів і числами в протоколах може не бути нічого спільного. Громадські спостерігачі, навіть іноземні, тут нічим зарадити не можуть. Ще ніхто і ніколи не перераховував бюлетені в разі сумнівів щодо достовірності даних у протоколах голосування, а слід було б хоч інколи це робити.

    1 грудня 1991 року було справжнім, нічим не затьмареним святом для більшості громадян України — моментом переходу у новий, забутий за багато віків стан власної і незалежної держави. Таким цей день залишиться в нашій пам’яті і назавжди залишиться в історії нашої держави.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.

На службі у Рейху (Чорноморські новини - 2012 рік / № 68 (21332) субота 1 вересня 2012 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21332/a-1230.html

Українці і росіяни у складі німецької армії в часи Другої світової війни

    Україна і Росія належать до тих небагатьох країн світу, де події Другої світової війни залишаються актуальними і по сьогодні, де відзначаються і початок, і кінець цієї війни, річниці видатних битв, дні звільнення тих чи інших міст, де активно підтримуються у громадській думці стереотипи радянських часів, хоча вже виросли покоління людей, народжених після них. Одним з таких стереотипів є теза про те, що радянський народ виграв війну завдяки безпрецедентній згуртованості навколо комуністичної партії і її вождя в ім’я перемоги. При цьому інколи згадують і купку запроданців, що перейшли під час війни на бік німців. До них, найчастіше, зараховують українців, кримських татар і деякі народи Кавказу.

    Як усе було насправді? Історична наука має відповідь на це питання. Однак ця наукова відповідь ще так і не стала частиною світогляду більшості громадян усіх країн колишнього Радянського Союзу. Отже, перейдемо до цієї відповіді.

    У часи Другої світової війни із 73 мільйонів жителів СРСР, що опинилися під німецькою окупацією, українці складали 30 мільйонів, росіяни — 20 мільйонів, естонці, латиші і литовці — 5 мільйонів, поляки — 1,5 мільйона, молдавани і румуни — 3 мільйони, євреї — 2 мільйони...

При своєму відступі радянські війська підірвали Дніпрогес.

    З українців було сформовано у складі німецької армії: 1 із приблизно 40 дивізій (2,5%); 3 із приблизно 60 бригад (5%); 20 із приблизно 250 полків (8%); 120 із приблизно 1000 батальйонів (11%). Точну кількість формувань важко навести, оскільки вони гинули і реорганізовувалися.

    Відповідно до Ялтинської угоди 1943 року, громадянство воюючих країн визначалося за станом на початок Другої світової війни, тобто на 1 вересня 1939-го. Таким чином, жителі Литви, Латвії, Естонії, Західної Білорусії і Західної України громадянами СРСР не вважалися і їх перебування у складі німецької армії, за цією угодою, не розглядалося як зрада. Зазначимо, що єдина українська дивізія у складі німецької армії була сформована з мешканців Західної України. На запитання, чому такий малий відсоток українців, здавалося б, попри всі криваві репресії радянської влади в Україні в передвоєнні роки, воював на боці німців, у мене нема простої відповіді.

Червоноармієць з жіночими годинниками на зап’ястях. Після зайняття Львову червоноармійці «полювали» на золоті та срібні годинники на ланцюжках – відбирали на вулицях, вривалися в квартири. Розстрілювали офіцерів польської армії і просто «підозрілих осіб». «З танків били до вікон».

    Загалом у німецький полон потрапило 5,74 мільйона громадян СРСР. У полоні в 1941 році опинився практично весь кадровий склад радянської армії, з яким вона починала цю війну. 318 тисяч військовослужбовців у 1941-у були відпущені з полону за місцем проживання під підписку про невиїзд. З них 41000 — це німці, прибалти, білоруси, 277761 — українці. У 1942 — 1944 роках звільнено з полону 505 тисяч осіб, але тепер уже з їхнім переходом на німецьку військову службу. Серед них — 160 — 170  тисяч представників народів Кавказу, Поволжя і Середньої Азії, 60 — 70 тисяч українців і 260 — 280 тисяч росіян включно з козаками. Для порівняння. Із 232000 полонених англійців, ірландців, американців, канадців, новозеландців на німецьку службу перейшли 300 осіб: 250 фольксдойче, 35 ірландців і 15 англосаксів. У часи Першої світової війни з 4 мільйонів військовополонених російської армії на німецьку службу перейшли лише кілька тисяч осіб. У німецькій армії служили близько 200 російських генералів: 50 — колишні радянські громадяни, 150 — російські емігранти. Служили також 5 україн­ських генералів з емігрантів, 1 білоруський, 1 естонський, 3 латиські, 1 вірменський, 1 грузинський, 2 генерали — вихідці з Північного Кавказу.

    Під час війни до складу німецької протиповітряної оборони були мобілізовані приблизно 35 тисяч юнаків і дівчат віком 14 — 17 років на термін 2 роки з наступним їх переведенням у частини СС. З них — 14 тисяч росіян, 10 тисяч українців, 3200 білорусів.

Київ, вул. Хрещатик. Перед відходом радянські війська замінували центральну частину Києва і підірвали її за кілька днів після окупації Києва німцями.

    У рейхскомісаріатах «Москва» і «Кавказ» в порядку експерименту були створені самоврядні автономні території. Це — Лепельський округ Брянської області (8 районів — 518 тисяч мешканців) і показовий Уманський відділ Кубанського козачого війська (6 районів — 160 тисяч мешканців). Вони були прообразом майбутніх маріонеткових держав «Московія» і «Казакія». Козаків у ті часи німці вважали зрусифікованими нащадками ост-готів-арійців. На території Лепельського округу була створена Російська визвольна народна армія у складі 1 бригади, 5 полків, 18 батальйонів. Разом з 8 районними управами міліції вона налічувала біля 20 тисяч осіб. На території Уманського відділу було сформоване козаче ополчення у 3300 осіб. В Україні було створено 442 єврейських гетто. У них діяла Єврейська допоміжна служба правопорядку. Найчисельнішою вона була у Львова — 750 осіб. Українська поліція Львова налічувала 425 осіб. Взагалі, у Західній Україні Українська допоміж­на поліція в 1941 році налічувала 6 тисяч осіб. Після переходу української поліції в 1943 році в УПА (Українська повстанська армія) німці призвали на службу 16 тисяч осіб із членів колишньої польської поліції.

    Німецьке військове керівництво, по можливості, приховувало від Гітлера і керівництва партії масштаби використання не німецьких національних формувань. Діяла заборона Гітлера на формування східних військових частин більших за батальйон. Німці вдавалися до заміни німецького персоналу східними добровольцями без зміни статусу і назви військових частин. Це дало можливість забезпечити особовим складом батальйони охорони концтаборів, артилерію берегової охорони, частини протиповітряних сил, важку артилерію, де на одного німця припадало 4 — 5 східних солдат.

При відступі радянські війська розстрілювали всіх в`язнів.

    Із 6 жовтня 1941 року німецьке командування дозволило набір в німецькі частини «добровільних помічників» (ХІВІ) з числа місцевих мешканців. Кращі ХІВІ за 2 — 4 місяці підписували контракт добровольців і переводилися у бойові військові частини. У ХІВІ німецьких частин Вермахту дозволялося брати лише росіян та українців за винятком бандерівців, членів ВКП(б) і злочинців. Максимальна чисельність ХІВІ становила 800 — 900 тисяч осіб. За національним складом, за російським джерелами, 72% становили росіяни і 28% українці. 6-а армія Вермахту, що наступала на Сталінград, мала у своєму складі 51 тисячу ХІВІ із 200 тисяч солдат, 11-а армія, що воювала в Криму, — 47 тисяч ХІВІ із 130 тисяч солдат.

    Значним за кількістю учасників формуванням була місцева поліція і сили самооборони. У 1943 році ці сили налічували 238 тисяч осіб. Сюди слід додати й сотні тисяч громадян Радянського Союзу, що працювали на різних посадах у німецькій окупаційній адмі­ністрації.

    Як перший висновок зазначу, що на жодному театрі військових дій у ХХ сторіччі не було прикладів такої масової співпраці з окупантами, як на території колишнього Радянського Союзу під час Другої світової війни. Головна причина, з моєї точки зору, може бути лише одна — антисоціальна, антинаціональна, антилюдська внутрішня політика більшовицького керівницт­ва Радянського Союзу. Нема простого пояснення, чому відносно малий відсоток українців співпрацював з німцями. Це — другий висновок.

Декомунізація України в окупованому німцями Києві.

    На завершення наведу список більшості військових формувань дивізійного рівня, утворених з представників народів, що проживали на теренах колишнього Радянського Союзу.

Українські дивізії:

14-а Гренадерська дивізія військ СС «Галичина» ФХА — СС.

Білоруські дивізії:

30-а Гренадерська дивізія військ СС «Рутенія» ФХА — СС.

Російські дивізії СС:

29-а Гренадерська дивізія військ СС «РОНА»;

30-а Гренадерська дивізія військ СС ФХА — СС;

1-а Донська казача кавалерійська дивізія;

2-а Кавказька кавалерійська дивізія;

3-а Пластунська казача дивізія;

1-а Козача російська кавалерійська дивізія військ СС ФХА — СС;

1-а Донська казача піша дивізія Козачого корпусу;

2-а Кавказька казача піша дивізія Козачого корпусу.

Російські дивізії Вермахту:

Російська піхотна дивізія «Фон Штумпфельд»;

Збірна козача кавалерійська охоронна дивізія польової поліції «Фон Шуленберг»;

136-а Східна дивізія особливого призначення;

140-а Дивізія особливого призначення Вермахту (німецько-російська);

442-а Дивізія особливого призначення Тилового району групи армій «Центр» Вермахту;

210-а Стаціонарна піхотна дивізія особливого призначення берегової охорони;

454-а Охоронна дивізія групи армій «А»;

201-а Охоронна дивізія групи армій «Центр»;

1-а Дивізія РВА КОНР (600-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

2-а Дивізія РВА КОНР (650-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

3-а Дивізія РВА КОНР (700-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

4-а Дивізія РВА КОНР;

353-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

134-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

71-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

76-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

297-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

Особлива дивізія «Росія» (сформована з колишніх білогвардійців та емігрантів);

1-а Російська національна дивізія.

Прибалтійські дивізії:

15-а Добровольча дивізія 6-го польового корпусу військ СС (латиська);

19-а Добровольча дивізія 6-го польового корпусу військ СС (латиська);

Латиська дивізійна бойова група «Єкельн»;

Латиська дивізійна бойова група «Бах-Зелевські»;

20-а Добровольча дивізій військ СС (естонська);

300-а естонська дивізія особливого призначення.

Кавказько-мусульманські дивізії:

219-а піхотна дивізія (кавказько-німецька);

162-а Тюркська піхотна дивізія;

242-а Стаціонарна піхотна дивізія (німці, кавказці, росіяни).

81-а Східна кадрова дивізія Вермахту;

709-а Піхотна дивізія (німці, росіяни, грузини).

Радянські військові, які потрапили в полон в бою за Київ. 1941 рік.

    Детальнішу інформацію за темою статті можна знайти, наприклад, у довіднику: Вадим Махно «Справочник. Полный перечень объединений и соединений

    3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины», 2010 рік, 156 с.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.
м. Одеса.

Чи є альтернатива атомній енергетиці в Україні? (Чорноморські новини - 2012 рік / № 28 (21292) субота 7 квітня 2012 року)

   

 https://chornomorka.com/archive/21292/a-657.html

    Енергетика світу, у тому числі енергетика України, має чотири головні аспекти: собівартість, наявні запаси, безпечність, екологічність. Розглянемо їх детальніше.

    У 2011 році в Україні собівартість кіловата електричної енергії, отриманого на атомних електростанціях, склала 18 копійок, на теплових електростанціях — 92 копійки. Ціна на оптовому ринку електричної енергії, виробленої гідроелектростанціями, становила 56 копійок за кіловат. При цьому у собівартість в останньому разі ніколи не закладалися збитки від невикористання колосальних земельних угідь, затоплених водосховищами гідроелектростанцій. Є ще нетрадиційна енергетика, яка в енергетичному балансі людства займає 0,5%. Традиційним і найпоширенішим сьогодні представником цього напрямку розвитку енергетики є вітрові електричні станції. У деяких країнах Європи, зокрема у Німеччині, доля електричної енергії, виробленої на вітрових електричних станціях, становить уже декілька відсотків і продовжує зростати. Здавалося б, ось де енергетична перспектива людства. Але, за оцінками Кристофера Сміта — голови проекту ІТЕР (міжнародний експериментальний реактор Токамак), собівартість кіловата електричної енергії вітрових електричних станцій становить 50 центів (приблизно 4 гривні за її нинішнім курсом щодо долара США) і навряд чи в досяжному майбутньому у таких країнах, як Україна, знайдуться промисловці чи рядові громадяни, які дозволили б собі використання такої дорогої енергії. Отже, з точки зору собівартості, ядерна енергетика поза конкуренцією.

    Щодо наявних запасів палива ситуація у світі така. Уран з атомною масою 235 атомних одиниць — найпоширеніше тепер ядерне паливо — зустрічається в природі у суміші з ураном з атомною масою 238 атомних одиниць у співвідношенні 0,72% до 99,28% відповідно. Більшість атомних реакторів світу, у тому числі всі атомні реактори України, використовують як ядерне паливо саме уран з атомною масою 235, тобто лише 0,72% природного урану наших родовищ. Решта ж урану, що входить до складу тепловидільних елементів (ТВЕЛів) ядерних реакторів, тобто 99,28%, залишається невикористаною і вивозиться у складі відпрацьованих ТВЕЛів за межі України до країни-виробника, хоча, здебільшого, виробляються вони з урану з українських родовищ.

    Зазначимо, що відпрацьований ТВЕЛ, на відміну від невідпрацьованого, містить не лише уран з атомною масою 238, але й плутоній з атомною масою 239. Останній утворюється при опроміненні урану з атомною масою 238 в активній зоні ядерного реактора нейтронами, що виникають при ядерній реакції поділу урану з атомною масою 235. При поглинанні ядром урану з атомною масою 238 одного нейтрона воно через невеликий час перетворюється, після випромінення двох електронів, у ядро плутонію. При цьому кількість плутонію, що утворюється таким чином, може значно перевищувати кількість використаного урану з атомною масою 235. Так званий коефіцієнт відтворення ядерного палива може досягати 1,6. Цінність плутонію полягає у тому, що його, у свою чергу, можна ефективно використовувати як ядерне паливо. Недоліком плутонію як ядерного палива є складніший ядерний реактор для його використання. Це так звані реактори на швидких нейтронах. Піонером у їх створенні і використанні є Росія. Вона вже десятки років займається технічним вдосконаленням таких реакторів і має їх кілька. Один з них навіть працює з 1980 року у складі 3-го блоку Білоярської АЕС. На думку фахівців, реактори на швидких нейтронах — майбутнє атомної енергетики світу, оскільки дозволяють використовувати як ядерне паливо й уран з атомною масою 238, збільшуючи у 120 з лишком разів запас потенційного ядерного палива. Що це означає для України?

    Україна має найбільші запаси природного урану в Європі, але, порівняно зі світовими, вони не такі вже й великі. Використання як ядерного палива урану з атомною масою 235 на нинішньому рівні забезпечене розвіданими українськими родовищами урану приблизно на 100 років. Зазначимо, що його світових запасів при використанні у традиційних ядерних реакторах вистачить років на 300. На цьому тлі число у 10000 років для України виглядає значно привабливішим, якщо мати на увазі наші наявні запаси й урану з атомною масою 238. Очевидно, для світу прогноз ще втішніший — 30000 років. Для порівняння наведемо оцінки перспективи використання викопних органічних джерел енергії. Розвіданих запасів нафти у світі при нинішніх темпах споживання вистачить приблизно років на 70. Для Росії ця перспектива вирахувана значно точніше — 21 рік. Вугілля за теперішніх темпів споживання має вистачити десь на 400 років. Отже, з точки зору перспективи, сьогодні серед існуючих джерел електричної енергії для атомних електростанцій нема альтернативи.

    Що потрібно для реалізації атомного енергетичного майбутнього України, подарованого нам природою (найбагатші у Європі поклади урану й унікальний спадок колишньої радянської імперії)? Активно включитися в міжнародну науково-технічну співпрацю з розробки і вдосконалення ядерних реакторів на швидких нейтронах. Це завдання полегшується і тим, що піонери цієї галузі географічно зовсім недалеко від нас і між нами нема мовного бар’єру. Зробити розвиток ядерної фізики і ядерної енергетики пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки в Україні, почати вкладати серйозні кошти у відповідні дослідження — саме такого відродження, заснованого на конкретних і принципово необхідних нашій державі потребах, чекає українська наука і техніка.

    Відповідно до недавньої заяви голови Росатому Сергія Кирієнка, до 2020 року у Росії мають збудувати 26 нових атомних енергоблоків великої потужності. Зазначимо, що за весь радянський період там було збудовано 30 таких енергоблоків. Тобто за найближчі дев’ять років Росія планує практично подвоїти свої ядерні потужності. Це при тому, що Росія має на своїй території колосальні поклади органічного палива. За його ж словами, майбутнє ядерної енергетики Росії пов’язане з ядерними реакторами на швидких нейтронах. Разом із Францією розпочато будівництво сучасного атомного реактора на швидких нейтронах. Активно ведуться роботи із створення термоядерного реактора. Росія бере участь у найсучаснішому, найперспективнішому і найдорожчому енергетичному міжнародному проекті ITER. Росія робить ставку на енергетику майбутнього. Ця країна агресивна не тільки у зовнішній політиці, а й у науковій (при цьому в останній, мабуть, навіть більше). Маргінальність же українського мислення полягає не тільки в тому, що ми сьогодні до пуття не можемо використати економічний та енергетичний спадок колишньої імперії, але й у відсутності стратегічного мислення в усіх напрямках, у тому числі й енергетичному.

    З огляду на невідворотну перспективу переходу в недалекому майбутньому світової атомної енергетики на реактори на швидких нейтронах, особливо важливим постає питання ядерної безпеки. Справа у тому, що критична маса чистого плутонію приблизно у чотири з половиною рази менша за критичну масу чистого урану з атомною масою 235 і становить приблизно 11 кілограмів (для урану — 50 кілограмів). За певних конструкційних умов вибухового пристрою цю критичну масу можна зробити як мінімум вдвічі меншою. Якщо плутонію надати форму кулі, то діаметр цієї кулі буде лише 10 сантиметрів. Плутоній має високу радіоактивність. Для різних його ізотопів період напіврозпаду змінюється від кількох років до кількох десятків тисяч років. Тоді як для урану з атомною масою 235 період напіврозпаду становить близько мільярда років. Для того, щоб відбувся ядерний вибух, достатньо дві півсфери зазначеного діаметра, зроблені з плутонію, привести у контакт своїми плоскими частинами. Ця обставина робить чистий плутоній привабливим об’єктом для використання терористами. Тому міжнародну спільноту завжди турбують держави, які мають запаси збагаченого плутонію або навіть і урану. Не випадково Україна кілька років тому була змушена передати свої запаси плутонію, а торік і збагаченого урану, Сполученим Штатам Америки. Початок роботи з переходу ядерної енергетики України на реактори на швидких нейтронах можливий лише в умовах політичної, економічної і фінансової стабільності в Україні, так само як і при низькому рівні корумпованості нашого державного апарату. Крім того, всі роботи з використання плутонію мають проводитися під ефективним міжнародним контролем, щоб у світової громадськості не виникало найменшого сумніву щодо використання плутонію і збагаченого урану поза задекларованою метою.

    Україна зараз має 15 атомних енергоблоків великої потужності. З них три добудовані вже у незалежній Україні. Їх будівництво весь час супроводжувалося дискусіями про доцільність подальшого розвитку атомної енергетики. З нашої точки зору, така доцільність не тільки існує, вона є нашою невідворотною долею. Чим раніше ми це зрозуміємо, тим якіснішими і безпечнішими будуть наші ядерні енергоблоки, тим впевненіше Україна почуватиметься у своїх стосунках з іншими державами світу.

    І ще раз про безпеку ядерних реакторів. Чорнобильська трагедія продемонструвала, насамперед, не небезпеку мирного атома як такого, а тотальну некомпетентність і безвідповідальність всіх рівнів керівництва — від партійного до наукового — у тоталітарній державі. У таких умовах трагедія зразка чорнобильської була неминуча. Питання лише в тому, чому саме біля Києва проводилися дивні експерименти з атомним реактором, що зумовили його вибух. Під час цих експериментів потрібно було вимикати автоматичну систему захисту атомного реактора від некерованої ланцюгової реакції, тобто від вибуху. Чому загинули наші героїчні пожежники, намагаючись загасити ланцюгову реакцію традиційними засобами — водою і піною? Хто їх на це надихнув? Чому до в’язниці потрапив директор атомної електричної станції, який лише виконував накази з Москви, і не потрапив той, хто ці накази віддавав? Таких питань можна поставити багато. Хто тепер на них відповість?

    Вагомим аргументом проти подальшого розвитку атомної енергетики послужила аварія на японській атомній станції «Фукусіма-1», що стала наслідком безпрецедентного в історії цієї країни цунамі. Але зважимо на те, що внаслідок цього цунамі загинуло близько 18000 осіб, а внаслідок аварії на «Фукусімі-1» — не загинула жодна. Ні в кого не виникло навіть натяку на променеву хворобу. На аварію в Японії відреагувала лише Німеччина, яка офіційно заявила про подальшу відмову від ядерної енергетики як такої. Який підтекст у такої політики? Важко сказати однозначно. Можливо, щоб оцінити цей крок Німеччини, слід розуміти, що деморалізація німецького суспільства, спричинена поразкою у Другій світовій війні, для неї є все ще актуальною. Політика ж таких лідерів у сфері атомної енергетики, як Франція, залишилася незмінною і спрямована на подальше нарощування потужності атомних електростанцій.

    Комфорт сучасної людини, що користується всіма благами цивілізації, постійно оплачується життями інших людей. Торік в Україні була видобута рекордна за останні роки кількість вугілля — понад 80 мільйонів тон. За кожен мільйон тон вугілля Україна платить 2 — 3 людськими життями. Це один з найгірших показників у світі. Чому в Україні не ставиться питання про закриття всіх вугільних шахт? До речі, якщо помножити масу видобутого вугілля приблизно на 3, ми отримаємо масу парникових газів, які викидаються в атмосферу Землі в Україні. Ми отримаємо також колосальну кількість канцерогенних речовин, які розпорошуються по території всієї нашої країни. Потужна сучасна теплова електрична станція споживає приблизно 10000 тон вугілля на добу. Його потрібно завезти і розвантажити. Атомна електрична станція такої ж потужності вимагає лише одну мільйонну долю такої маси у вигляді уранових стрижнів.

    Кожну годину на дорогах України внаслідок аварій гине приблизно одна людина. Чому в Україні не ставиться питання про заборону автомобільного транспорту і про перехід на кінську тяглову силу? Ще більше людей гине внаслідок тютюнопаління. Чому в Україні не ставиться питання про заборону або радикальне обмеження тютюнопаління? Ще набагато більше людей в Україні гине внаслідок вживання алкоголю і наркотиків. Тут рахунок йде на сотні тисяч людських життів на рік. Саме останній фактор є провідним у тій сумній статистиці, що середня тривалість життя чоловіків в Україні становить приблизно 63 роки. Гірша ситуація, мабуть, лише в Росії. Там це — 59 років. Чому не ставиться питання про заборону вживання алкоголю в Україні? Цей перелік факторів ризику для сучасної людини можна продовжувати далі. Чому нас найбільше лякають саме ризиком загибелі від наслідків аварії на атомних електростанціях, хоча за всю історію розвитку атомної енергетики загинуло лише кілька десятків осіб, причому майже всі в Радянському Союзі?

    Це залякування має дуже просте і раціональне походження. Завдяки йому людство має надзвичайно тривалий період мирного існування. Завдяки цьому залякуванню дещо стримується накопичення у світі плутонію як основного компонента ядерної зброї. Стримується розповзання ядерних технологій по світу. Зменшується ймовірність їх потрапляння «не у ті руки». Дякувати Богу, світ дбає про свою безпеку. Нещодавно закінчився міжнародний саміт у Сеулі, присвячений ядерній безпеці. У ньому взяли участь президенти провідних держав світу, у тому числі і наш президент. Цей саміт звернувся із закликом не використовувати ядерне паливо з високим рівнем збагачення урану. На жаль, нас цей заклик не стосується через нашу технологічну та ідеологічну, в сенсі ядерних технологій, відсталість.

    Від моменту відновлення української державності у 1991 році Україна заявила про себе як миролюбну країну, що відмовилася від ядерної зброї. Заявила про себе як про країну, що готова до широкої міжнародної співпраці і міжнародного контролю, у тому числі й у сфері ядерної енергетики. Тепер ми маємо моральне право думати про власне енергетичне майбутнє, про власну енергетичну незалежність, про власну безпеку. Атомні реактори у нас уже є. Вони будуть мінімально небезпечними тоді, коли ми спрямуємо серйозні кошти у подальший розвиток і вдосконалення ядерних технологій та підготовку фахівців. Ядерна енергетика, адекватно сприйнята державою і громадянами України, може стати нашим містком до новітніх технологій взагалі, до відновлення науки, яка відповідала б сучасному світу, до відновлення престижу точних наук та інженерних професій.

    З моєї точки зору, альтернативи атомній перспективі України нема.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.

 

Чи заперечують досліди Майкельсона і Морлі існування ефіру?

 

            Чи існує матеріальне середовище, у якому розповсюджуються електромагнітні хвилі? Від 19 сторіччя це середовище прийнято називати ефіром. Якщо ефір існує, то чи можна  пов`язати з ним абсолютну систему відліку? Якщо такий ефір існує, то чи можна було б експериментально визначити рух небесних тіл відносно нього?

Мал. 1. Принципова схема установки Майкельсона і Морлі

            З метою визначення можливого руху Землі відносно ефіру у 1887 році у Школі прикладних наук Кейса в м. Клівленді штату Огайо були здійснені знамениті досліди Альберта Майкельсона та Едварда Морлі. Перед дослідниками стояло завдання створення приладу, чутливого до руху Землі. В якості такого приладу був запропонований так званий інтерферометр Майкельсона.

 

Мал. 2. Сучасний вигляд установки Майкельсона і Морлі

 

В інтерферометрі початковий промінь розділяється на два за допомогою напівпрозорого дзеркала, а потім ці два промені, подолавши різний шлях, зводяться докупи й інтерферують. Характер інтерференційної картини свідчить про різницю шляхів, пройдені цими двома променями.

Мал. 3. Інтерференційна картина

 

            Якщо Земля рухається відносно ефіру, то промінь, перпендикулярний до руху Землі, і промінь, паралельний до руху Землі, мали б по різному відчувати рух ефіру, а отже, долати різний оптичний шлях. Таким чином, під час обертання інтерферометра інтерференційний малюнок мав змінюватися. Проте спостережувані зміни інтерференційної картини знаходились в межах похибки експерименту і не дозволяли стверджувати, що рух Землі щодо ефіру вдалося зафіксувати.

 

Мал. 4. Траєкторія руху Землі у системі відліку, пов`язаної із Сонцем

 

            Розглянемо спочатку очікуваний Майкельсоном і Морлі зсув інтерференційної картини. Для цього розглянемо інтерферометр з вдома взаємно перпендикулярними плечами однакової довжини L. Одне з цих плечей спрямуємо вздовж орбітального руху Землі, інше, відповідно, перпендикулярно йому. Нехай вздовж руху Землі буде спрямоване горизонтальне плече (Мал. 5)

Мал. 5. Схема досліду Майкельсона і Морлі

 

Поки світло рухається вздовж напрямку руху Землі і із швидкістю c відносно ефіру, відносно дзеркала, від якого воно має відбитись, воно рухається із швидкістю c-v. Тут v – швидкість, з якою рухається дзеркало відносно ефіру також рухаючись вздовж напрямку руху Землі. Час, за який світло досягне цього дзеркала буде t₁ = L / (c - v). Відбившись від дзеркала світло почне рухатись у протилежному напрямку щодо руху Землі із швидкістю c+v відносно дзеркала. Зворотній шлях воно пройде за час t₂ = L / (c + v).  Отже, шлях туди і назад світло пройде за час

T_l = t₁ + t₂ = 2 L c / (c² - v²).

            Розглянемо тепер рух світла у напрямку, перпендикулярному руху Землі. Поки світло рухатиметься до дзеркала, розташованого на перпендикулярному плечі інтерферометра, час t₃, це дзеркало, рухаючись вздовж напрямку руху Землі, пройде шлях v t₃. Отже, світло із швидкістю c до моменту відбиття від цього дзеркала має пройти шлях, відповідно до теореми Піфагора, c t₃ = √ (L² + v² t₃²). Такий же шлях світло пройде і після відбиття від дзеркала до початкової точки. Таким чином, шлях туди-назад світло пройде за час

T_t = 2 t₃ = 2 L / √ (c² - v²).

Різниця часів визначиться наступною формулою

ΔT = 2 L / c (1 / (1 - v² / c²) – 1 / √(1 – v² / c²)).

Обидва доданки в круглих дужках можна розкласти в ряд Маклорена за малим параметром v² / c², обмежившись першими двома членами. Тоді різниця часів дорівнюватиме

ΔT = (L / c) ( v² / c²).

При повороті інтерферометра на дев`яносто градусів різниця часів мала б змінити знак із відповідним зміщенням інтерференційної картини. Величина цього ефекту була якраз такою, яку цілком можна було б спостерегти вже у 1887 році, не говорячи вже про наш час.

Мал. 6. Народження або анігіляція електрон-позитронних пар

 

            Така невідповідність запропонованої теорії і реального експерименту вимагала вдосконалення теорії і таке вдосконалення було запропоноване Гендріком Антоном Лоренцом (1853-1928 рр.) у 1904 році. У фізику його відкриття ввійшло під назвою перетворень Лоренца. (Формули, що відомі зараз як перетворення Лоренца, першим вивів фізик Джозеф Лармор у 1900 році. Лоренц у 1904 році довів інваріантність системи рівнянь Максвелла відносно цих перетворень, проте фундаментальне положення сучасної фізики про рівноправність всіх інерційних систем відліку у нього було відсутнє. У 1905 році Анрі Пуанкаре узагальнив результати Лоренца та досяг повної коваріантності рівнянь електродинаміки. Саме Пуанкаре ввів у науковий обіг терміни перетворення Лоренца та група Лоренца.) Зокрема, з перетворень Лоренца випливало, що довжина тіла зменшується у напрямку його руху відповідно формулі

L = L₀ √ (1 -  v² / c²).

Зауважимо, що довжина плеча інтерферометра, перпендикулярного руху Землі залишиться незмінною.

            Таким чином, фундаментальне узагальнення фізики на предмет інваріантності всіх її рівнянь відносно перетворень Лоренца, тобто створення релятивістської фізики – фізики великих швидкостей, співмірних із швидкістю світла, дозволило пояснити негативний результат дослідів Майкельсона і Морлі. Але чи заперечують негативні результати цих дослідів існування ефіру, тобто матеріального середовища, в якому розповсюджуються всі взаємодії у природі? Альберт Айнштайн, який першим увів в обіг термін теорія відносності для позначення загально прийнятого тепер варіанту релятивістської фізики, вважав, що так - простір порожній. Це одна з основних засад запропонованого ним варіанта релятивістської фізики, відомого як теорія відносності. З ним не можна зв`язати жодної системи відліку, яку можна було б назвати виділеною серед інших або абсолютною. Рух – це завжди категорія відносна. Неможливо говорити про рух тіла, не пов`язуючи цей рух з іншим видимим тілом, яке відіграє роль системи відліку.

Мал. 7. Розподіл матерії у космічному просторі

            Але чи досліди Майкельсона і Морлі однозначно свідчили на користь відсутності ефіру? Чи весь їх потенціал був використаний для спростування можливості визначити рух Землі відносно так званого ефіру? Легко показати, що ні. У класичних дослідах Майкельсона і Морді світ розповсюджувався у повітрі, показник заломлення якого n близький до одиниці. Тому швидкість світла у повітрі практично така ж, як і у вакуумі, тобто c. У разі прозорого середовища з показником заломлення суттєво більшим за одиницю ця швидкість була б c/n. Відповідно виписана вище формула для різниці часів проходження світлом різних плеч інтерферометру буде вже дещо іншою

ΔT = (2 n / c) (L / (1 - v² n²/ c²) – L₀ / √(1 – v²n² / c²)).

Проте формула, що визначає скорочення довжини тіла, що рухається, буде тою самою, тобто показник заломлення в неї не входитиме. Цьому є просте пояснення: середовище, у якому розповсюджується світло, рухається разом з інтерферометром. Тепер різниця часів у квадратичному за часткою швидкостей наближенні буде наступною

ΔT = (n L₀ / c) (n²- 1) (v² / c²).

Сучасна точність вимірювань цілком здатна зафіксувати таке зміщення інтерференційної картини. Залишилось лише провести відповідні досліди.

Мал. 8. Роль темної енергії в еволюції всесвіту

            Незалежно від можливих результатів таких дослідів, на сьогодні цілком впевнено можна стверджувати, що вакуум не є порожнім. Він є основним станом всіх відомих квантованих полів. Якщо матеріальними є поля, то матеріальним є і їх основний стан. З вакууму, за старою термінологією з ефіру, за певних умов народжуються пари, що складаються з частинок і античастинок різних видів. Видима матерія становить лише 4% реального світу навколо нас, що на сьогодні здатні зафіксувати наші прилади за допомогою електромагнітного поля. Існування решти матерії – 96% ми здатні фіксувати лише через її гравітаційне поле. Тобто вакуум – це, на сьогодні, найскладніша і цілком матеріальна субстанція, з якою має справу науковий світ. Простір не є порожнім. Можливо найближчим часом нам доведеться розпрощатись із ще одним міфом сучасної фізики.

            Автор висловлює щиру подяку професору Сергію Васильовичу Козицькому за корисне обговорення результатів роботи і цінні зауваження.

Доктор фіз.-мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Швець В. Т.