На службі у Рейху (Чорноморські новини - 2012 рік / № 68 (21332) субота 1 вересня 2012 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21332/a-1230.html

Українці і росіяни у складі німецької армії в часи Другої світової війни

    Україна і Росія належать до тих небагатьох країн світу, де події Другої світової війни залишаються актуальними і по сьогодні, де відзначаються і початок, і кінець цієї війни, річниці видатних битв, дні звільнення тих чи інших міст, де активно підтримуються у громадській думці стереотипи радянських часів, хоча вже виросли покоління людей, народжених після них. Одним з таких стереотипів є теза про те, що радянський народ виграв війну завдяки безпрецедентній згуртованості навколо комуністичної партії і її вождя в ім’я перемоги. При цьому інколи згадують і купку запроданців, що перейшли під час війни на бік німців. До них, найчастіше, зараховують українців, кримських татар і деякі народи Кавказу.

    Як усе було насправді? Історична наука має відповідь на це питання. Однак ця наукова відповідь ще так і не стала частиною світогляду більшості громадян усіх країн колишнього Радянського Союзу. Отже, перейдемо до цієї відповіді.

    У часи Другої світової війни із 73 мільйонів жителів СРСР, що опинилися під німецькою окупацією, українці складали 30 мільйонів, росіяни — 20 мільйонів, естонці, латиші і литовці — 5 мільйонів, поляки — 1,5 мільйона, молдавани і румуни — 3 мільйони, євреї — 2 мільйони...

При своєму відступі радянські війська підірвали Дніпрогес.

    З українців було сформовано у складі німецької армії: 1 із приблизно 40 дивізій (2,5%); 3 із приблизно 60 бригад (5%); 20 із приблизно 250 полків (8%); 120 із приблизно 1000 батальйонів (11%). Точну кількість формувань важко навести, оскільки вони гинули і реорганізовувалися.

    Відповідно до Ялтинської угоди 1943 року, громадянство воюючих країн визначалося за станом на початок Другої світової війни, тобто на 1 вересня 1939-го. Таким чином, жителі Литви, Латвії, Естонії, Західної Білорусії і Західної України громадянами СРСР не вважалися і їх перебування у складі німецької армії, за цією угодою, не розглядалося як зрада. Зазначимо, що єдина українська дивізія у складі німецької армії була сформована з мешканців Західної України. На запитання, чому такий малий відсоток українців, здавалося б, попри всі криваві репресії радянської влади в Україні в передвоєнні роки, воював на боці німців, у мене нема простої відповіді.

Червоноармієць з жіночими годинниками на зап’ястях. Після зайняття Львову червоноармійці «полювали» на золоті та срібні годинники на ланцюжках – відбирали на вулицях, вривалися в квартири. Розстрілювали офіцерів польської армії і просто «підозрілих осіб». «З танків били до вікон».

    Загалом у німецький полон потрапило 5,74 мільйона громадян СРСР. У полоні в 1941 році опинився практично весь кадровий склад радянської армії, з яким вона починала цю війну. 318 тисяч військовослужбовців у 1941-у були відпущені з полону за місцем проживання під підписку про невиїзд. З них 41000 — це німці, прибалти, білоруси, 277761 — українці. У 1942 — 1944 роках звільнено з полону 505 тисяч осіб, але тепер уже з їхнім переходом на німецьку військову службу. Серед них — 160 — 170  тисяч представників народів Кавказу, Поволжя і Середньої Азії, 60 — 70 тисяч українців і 260 — 280 тисяч росіян включно з козаками. Для порівняння. Із 232000 полонених англійців, ірландців, американців, канадців, новозеландців на німецьку службу перейшли 300 осіб: 250 фольксдойче, 35 ірландців і 15 англосаксів. У часи Першої світової війни з 4 мільйонів військовополонених російської армії на німецьку службу перейшли лише кілька тисяч осіб. У німецькій армії служили близько 200 російських генералів: 50 — колишні радянські громадяни, 150 — російські емігранти. Служили також 5 україн­ських генералів з емігрантів, 1 білоруський, 1 естонський, 3 латиські, 1 вірменський, 1 грузинський, 2 генерали — вихідці з Північного Кавказу.

    Під час війни до складу німецької протиповітряної оборони були мобілізовані приблизно 35 тисяч юнаків і дівчат віком 14 — 17 років на термін 2 роки з наступним їх переведенням у частини СС. З них — 14 тисяч росіян, 10 тисяч українців, 3200 білорусів.

Київ, вул. Хрещатик. Перед відходом радянські війська замінували центральну частину Києва і підірвали її за кілька днів після окупації Києва німцями.

    У рейхскомісаріатах «Москва» і «Кавказ» в порядку експерименту були створені самоврядні автономні території. Це — Лепельський округ Брянської області (8 районів — 518 тисяч мешканців) і показовий Уманський відділ Кубанського козачого війська (6 районів — 160 тисяч мешканців). Вони були прообразом майбутніх маріонеткових держав «Московія» і «Казакія». Козаків у ті часи німці вважали зрусифікованими нащадками ост-готів-арійців. На території Лепельського округу була створена Російська визвольна народна армія у складі 1 бригади, 5 полків, 18 батальйонів. Разом з 8 районними управами міліції вона налічувала біля 20 тисяч осіб. На території Уманського відділу було сформоване козаче ополчення у 3300 осіб. В Україні було створено 442 єврейських гетто. У них діяла Єврейська допоміжна служба правопорядку. Найчисельнішою вона була у Львова — 750 осіб. Українська поліція Львова налічувала 425 осіб. Взагалі, у Західній Україні Українська допоміж­на поліція в 1941 році налічувала 6 тисяч осіб. Після переходу української поліції в 1943 році в УПА (Українська повстанська армія) німці призвали на службу 16 тисяч осіб із членів колишньої польської поліції.

    Німецьке військове керівництво, по можливості, приховувало від Гітлера і керівництва партії масштаби використання не німецьких національних формувань. Діяла заборона Гітлера на формування східних військових частин більших за батальйон. Німці вдавалися до заміни німецького персоналу східними добровольцями без зміни статусу і назви військових частин. Це дало можливість забезпечити особовим складом батальйони охорони концтаборів, артилерію берегової охорони, частини протиповітряних сил, важку артилерію, де на одного німця припадало 4 — 5 східних солдат.

При відступі радянські війська розстрілювали всіх в`язнів.

    Із 6 жовтня 1941 року німецьке командування дозволило набір в німецькі частини «добровільних помічників» (ХІВІ) з числа місцевих мешканців. Кращі ХІВІ за 2 — 4 місяці підписували контракт добровольців і переводилися у бойові військові частини. У ХІВІ німецьких частин Вермахту дозволялося брати лише росіян та українців за винятком бандерівців, членів ВКП(б) і злочинців. Максимальна чисельність ХІВІ становила 800 — 900 тисяч осіб. За національним складом, за російським джерелами, 72% становили росіяни і 28% українці. 6-а армія Вермахту, що наступала на Сталінград, мала у своєму складі 51 тисячу ХІВІ із 200 тисяч солдат, 11-а армія, що воювала в Криму, — 47 тисяч ХІВІ із 130 тисяч солдат.

    Значним за кількістю учасників формуванням була місцева поліція і сили самооборони. У 1943 році ці сили налічували 238 тисяч осіб. Сюди слід додати й сотні тисяч громадян Радянського Союзу, що працювали на різних посадах у німецькій окупаційній адмі­ністрації.

    Як перший висновок зазначу, що на жодному театрі військових дій у ХХ сторіччі не було прикладів такої масової співпраці з окупантами, як на території колишнього Радянського Союзу під час Другої світової війни. Головна причина, з моєї точки зору, може бути лише одна — антисоціальна, антинаціональна, антилюдська внутрішня політика більшовицького керівницт­ва Радянського Союзу. Нема простого пояснення, чому відносно малий відсоток українців співпрацював з німцями. Це — другий висновок.

Декомунізація України в окупованому німцями Києві.

    На завершення наведу список більшості військових формувань дивізійного рівня, утворених з представників народів, що проживали на теренах колишнього Радянського Союзу.

Українські дивізії:

14-а Гренадерська дивізія військ СС «Галичина» ФХА — СС.

Білоруські дивізії:

30-а Гренадерська дивізія військ СС «Рутенія» ФХА — СС.

Російські дивізії СС:

29-а Гренадерська дивізія військ СС «РОНА»;

30-а Гренадерська дивізія військ СС ФХА — СС;

1-а Донська казача кавалерійська дивізія;

2-а Кавказька кавалерійська дивізія;

3-а Пластунська казача дивізія;

1-а Козача російська кавалерійська дивізія військ СС ФХА — СС;

1-а Донська казача піша дивізія Козачого корпусу;

2-а Кавказька казача піша дивізія Козачого корпусу.

Російські дивізії Вермахту:

Російська піхотна дивізія «Фон Штумпфельд»;

Збірна козача кавалерійська охоронна дивізія польової поліції «Фон Шуленберг»;

136-а Східна дивізія особливого призначення;

140-а Дивізія особливого призначення Вермахту (німецько-російська);

442-а Дивізія особливого призначення Тилового району групи армій «Центр» Вермахту;

210-а Стаціонарна піхотна дивізія особливого призначення берегової охорони;

454-а Охоронна дивізія групи армій «А»;

201-а Охоронна дивізія групи армій «Центр»;

1-а Дивізія РВА КОНР (600-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

2-а Дивізія РВА КОНР (650-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

3-а Дивізія РВА КОНР (700-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

4-а Дивізія РВА КОНР;

353-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

134-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

71-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

76-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

297-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

Особлива дивізія «Росія» (сформована з колишніх білогвардійців та емігрантів);

1-а Російська національна дивізія.

Прибалтійські дивізії:

15-а Добровольча дивізія 6-го польового корпусу військ СС (латиська);

19-а Добровольча дивізія 6-го польового корпусу військ СС (латиська);

Латиська дивізійна бойова група «Єкельн»;

Латиська дивізійна бойова група «Бах-Зелевські»;

20-а Добровольча дивізій військ СС (естонська);

300-а естонська дивізія особливого призначення.

Кавказько-мусульманські дивізії:

219-а піхотна дивізія (кавказько-німецька);

162-а Тюркська піхотна дивізія;

242-а Стаціонарна піхотна дивізія (німці, кавказці, росіяни).

81-а Східна кадрова дивізія Вермахту;

709-а Піхотна дивізія (німці, росіяни, грузини).

Радянські військові, які потрапили в полон в бою за Київ. 1941 рік.

    Детальнішу інформацію за темою статті можна знайти, наприклад, у довіднику: Вадим Махно «Справочник. Полный перечень объединений и соединений

    3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины», 2010 рік, 156 с.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.
м. Одеса.

Чи є альтернатива атомній енергетиці в Україні? (Чорноморські новини - 2012 рік / № 28 (21292) субота 7 квітня 2012 року)

   

 https://chornomorka.com/archive/21292/a-657.html

    Енергетика світу, у тому числі енергетика України, має чотири головні аспекти: собівартість, наявні запаси, безпечність, екологічність. Розглянемо їх детальніше.

    У 2011 році в Україні собівартість кіловата електричної енергії, отриманого на атомних електростанціях, склала 18 копійок, на теплових електростанціях — 92 копійки. Ціна на оптовому ринку електричної енергії, виробленої гідроелектростанціями, становила 56 копійок за кіловат. При цьому у собівартість в останньому разі ніколи не закладалися збитки від невикористання колосальних земельних угідь, затоплених водосховищами гідроелектростанцій. Є ще нетрадиційна енергетика, яка в енергетичному балансі людства займає 0,5%. Традиційним і найпоширенішим сьогодні представником цього напрямку розвитку енергетики є вітрові електричні станції. У деяких країнах Європи, зокрема у Німеччині, доля електричної енергії, виробленої на вітрових електричних станціях, становить уже декілька відсотків і продовжує зростати. Здавалося б, ось де енергетична перспектива людства. Але, за оцінками Кристофера Сміта — голови проекту ІТЕР (міжнародний експериментальний реактор Токамак), собівартість кіловата електричної енергії вітрових електричних станцій становить 50 центів (приблизно 4 гривні за її нинішнім курсом щодо долара США) і навряд чи в досяжному майбутньому у таких країнах, як Україна, знайдуться промисловці чи рядові громадяни, які дозволили б собі використання такої дорогої енергії. Отже, з точки зору собівартості, ядерна енергетика поза конкуренцією.

    Щодо наявних запасів палива ситуація у світі така. Уран з атомною масою 235 атомних одиниць — найпоширеніше тепер ядерне паливо — зустрічається в природі у суміші з ураном з атомною масою 238 атомних одиниць у співвідношенні 0,72% до 99,28% відповідно. Більшість атомних реакторів світу, у тому числі всі атомні реактори України, використовують як ядерне паливо саме уран з атомною масою 235, тобто лише 0,72% природного урану наших родовищ. Решта ж урану, що входить до складу тепловидільних елементів (ТВЕЛів) ядерних реакторів, тобто 99,28%, залишається невикористаною і вивозиться у складі відпрацьованих ТВЕЛів за межі України до країни-виробника, хоча, здебільшого, виробляються вони з урану з українських родовищ.

    Зазначимо, що відпрацьований ТВЕЛ, на відміну від невідпрацьованого, містить не лише уран з атомною масою 238, але й плутоній з атомною масою 239. Останній утворюється при опроміненні урану з атомною масою 238 в активній зоні ядерного реактора нейтронами, що виникають при ядерній реакції поділу урану з атомною масою 235. При поглинанні ядром урану з атомною масою 238 одного нейтрона воно через невеликий час перетворюється, після випромінення двох електронів, у ядро плутонію. При цьому кількість плутонію, що утворюється таким чином, може значно перевищувати кількість використаного урану з атомною масою 235. Так званий коефіцієнт відтворення ядерного палива може досягати 1,6. Цінність плутонію полягає у тому, що його, у свою чергу, можна ефективно використовувати як ядерне паливо. Недоліком плутонію як ядерного палива є складніший ядерний реактор для його використання. Це так звані реактори на швидких нейтронах. Піонером у їх створенні і використанні є Росія. Вона вже десятки років займається технічним вдосконаленням таких реакторів і має їх кілька. Один з них навіть працює з 1980 року у складі 3-го блоку Білоярської АЕС. На думку фахівців, реактори на швидких нейтронах — майбутнє атомної енергетики світу, оскільки дозволяють використовувати як ядерне паливо й уран з атомною масою 238, збільшуючи у 120 з лишком разів запас потенційного ядерного палива. Що це означає для України?

    Україна має найбільші запаси природного урану в Європі, але, порівняно зі світовими, вони не такі вже й великі. Використання як ядерного палива урану з атомною масою 235 на нинішньому рівні забезпечене розвіданими українськими родовищами урану приблизно на 100 років. Зазначимо, що його світових запасів при використанні у традиційних ядерних реакторах вистачить років на 300. На цьому тлі число у 10000 років для України виглядає значно привабливішим, якщо мати на увазі наші наявні запаси й урану з атомною масою 238. Очевидно, для світу прогноз ще втішніший — 30000 років. Для порівняння наведемо оцінки перспективи використання викопних органічних джерел енергії. Розвіданих запасів нафти у світі при нинішніх темпах споживання вистачить приблизно років на 70. Для Росії ця перспектива вирахувана значно точніше — 21 рік. Вугілля за теперішніх темпів споживання має вистачити десь на 400 років. Отже, з точки зору перспективи, сьогодні серед існуючих джерел електричної енергії для атомних електростанцій нема альтернативи.

    Що потрібно для реалізації атомного енергетичного майбутнього України, подарованого нам природою (найбагатші у Європі поклади урану й унікальний спадок колишньої радянської імперії)? Активно включитися в міжнародну науково-технічну співпрацю з розробки і вдосконалення ядерних реакторів на швидких нейтронах. Це завдання полегшується і тим, що піонери цієї галузі географічно зовсім недалеко від нас і між нами нема мовного бар’єру. Зробити розвиток ядерної фізики і ядерної енергетики пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки в Україні, почати вкладати серйозні кошти у відповідні дослідження — саме такого відродження, заснованого на конкретних і принципово необхідних нашій державі потребах, чекає українська наука і техніка.

    Відповідно до недавньої заяви голови Росатому Сергія Кирієнка, до 2020 року у Росії мають збудувати 26 нових атомних енергоблоків великої потужності. Зазначимо, що за весь радянський період там було збудовано 30 таких енергоблоків. Тобто за найближчі дев’ять років Росія планує практично подвоїти свої ядерні потужності. Це при тому, що Росія має на своїй території колосальні поклади органічного палива. За його ж словами, майбутнє ядерної енергетики Росії пов’язане з ядерними реакторами на швидких нейтронах. Разом із Францією розпочато будівництво сучасного атомного реактора на швидких нейтронах. Активно ведуться роботи із створення термоядерного реактора. Росія бере участь у найсучаснішому, найперспективнішому і найдорожчому енергетичному міжнародному проекті ITER. Росія робить ставку на енергетику майбутнього. Ця країна агресивна не тільки у зовнішній політиці, а й у науковій (при цьому в останній, мабуть, навіть більше). Маргінальність же українського мислення полягає не тільки в тому, що ми сьогодні до пуття не можемо використати економічний та енергетичний спадок колишньої імперії, але й у відсутності стратегічного мислення в усіх напрямках, у тому числі й енергетичному.

    З огляду на невідворотну перспективу переходу в недалекому майбутньому світової атомної енергетики на реактори на швидких нейтронах, особливо важливим постає питання ядерної безпеки. Справа у тому, що критична маса чистого плутонію приблизно у чотири з половиною рази менша за критичну масу чистого урану з атомною масою 235 і становить приблизно 11 кілограмів (для урану — 50 кілограмів). За певних конструкційних умов вибухового пристрою цю критичну масу можна зробити як мінімум вдвічі меншою. Якщо плутонію надати форму кулі, то діаметр цієї кулі буде лише 10 сантиметрів. Плутоній має високу радіоактивність. Для різних його ізотопів період напіврозпаду змінюється від кількох років до кількох десятків тисяч років. Тоді як для урану з атомною масою 235 період напіврозпаду становить близько мільярда років. Для того, щоб відбувся ядерний вибух, достатньо дві півсфери зазначеного діаметра, зроблені з плутонію, привести у контакт своїми плоскими частинами. Ця обставина робить чистий плутоній привабливим об’єктом для використання терористами. Тому міжнародну спільноту завжди турбують держави, які мають запаси збагаченого плутонію або навіть і урану. Не випадково Україна кілька років тому була змушена передати свої запаси плутонію, а торік і збагаченого урану, Сполученим Штатам Америки. Початок роботи з переходу ядерної енергетики України на реактори на швидких нейтронах можливий лише в умовах політичної, економічної і фінансової стабільності в Україні, так само як і при низькому рівні корумпованості нашого державного апарату. Крім того, всі роботи з використання плутонію мають проводитися під ефективним міжнародним контролем, щоб у світової громадськості не виникало найменшого сумніву щодо використання плутонію і збагаченого урану поза задекларованою метою.

    Україна зараз має 15 атомних енергоблоків великої потужності. З них три добудовані вже у незалежній Україні. Їх будівництво весь час супроводжувалося дискусіями про доцільність подальшого розвитку атомної енергетики. З нашої точки зору, така доцільність не тільки існує, вона є нашою невідворотною долею. Чим раніше ми це зрозуміємо, тим якіснішими і безпечнішими будуть наші ядерні енергоблоки, тим впевненіше Україна почуватиметься у своїх стосунках з іншими державами світу.

    І ще раз про безпеку ядерних реакторів. Чорнобильська трагедія продемонструвала, насамперед, не небезпеку мирного атома як такого, а тотальну некомпетентність і безвідповідальність всіх рівнів керівництва — від партійного до наукового — у тоталітарній державі. У таких умовах трагедія зразка чорнобильської була неминуча. Питання лише в тому, чому саме біля Києва проводилися дивні експерименти з атомним реактором, що зумовили його вибух. Під час цих експериментів потрібно було вимикати автоматичну систему захисту атомного реактора від некерованої ланцюгової реакції, тобто від вибуху. Чому загинули наші героїчні пожежники, намагаючись загасити ланцюгову реакцію традиційними засобами — водою і піною? Хто їх на це надихнув? Чому до в’язниці потрапив директор атомної електричної станції, який лише виконував накази з Москви, і не потрапив той, хто ці накази віддавав? Таких питань можна поставити багато. Хто тепер на них відповість?

    Вагомим аргументом проти подальшого розвитку атомної енергетики послужила аварія на японській атомній станції «Фукусіма-1», що стала наслідком безпрецедентного в історії цієї країни цунамі. Але зважимо на те, що внаслідок цього цунамі загинуло близько 18000 осіб, а внаслідок аварії на «Фукусімі-1» — не загинула жодна. Ні в кого не виникло навіть натяку на променеву хворобу. На аварію в Японії відреагувала лише Німеччина, яка офіційно заявила про подальшу відмову від ядерної енергетики як такої. Який підтекст у такої політики? Важко сказати однозначно. Можливо, щоб оцінити цей крок Німеччини, слід розуміти, що деморалізація німецького суспільства, спричинена поразкою у Другій світовій війні, для неї є все ще актуальною. Політика ж таких лідерів у сфері атомної енергетики, як Франція, залишилася незмінною і спрямована на подальше нарощування потужності атомних електростанцій.

    Комфорт сучасної людини, що користується всіма благами цивілізації, постійно оплачується життями інших людей. Торік в Україні була видобута рекордна за останні роки кількість вугілля — понад 80 мільйонів тон. За кожен мільйон тон вугілля Україна платить 2 — 3 людськими життями. Це один з найгірших показників у світі. Чому в Україні не ставиться питання про закриття всіх вугільних шахт? До речі, якщо помножити масу видобутого вугілля приблизно на 3, ми отримаємо масу парникових газів, які викидаються в атмосферу Землі в Україні. Ми отримаємо також колосальну кількість канцерогенних речовин, які розпорошуються по території всієї нашої країни. Потужна сучасна теплова електрична станція споживає приблизно 10000 тон вугілля на добу. Його потрібно завезти і розвантажити. Атомна електрична станція такої ж потужності вимагає лише одну мільйонну долю такої маси у вигляді уранових стрижнів.

    Кожну годину на дорогах України внаслідок аварій гине приблизно одна людина. Чому в Україні не ставиться питання про заборону автомобільного транспорту і про перехід на кінську тяглову силу? Ще більше людей гине внаслідок тютюнопаління. Чому в Україні не ставиться питання про заборону або радикальне обмеження тютюнопаління? Ще набагато більше людей в Україні гине внаслідок вживання алкоголю і наркотиків. Тут рахунок йде на сотні тисяч людських життів на рік. Саме останній фактор є провідним у тій сумній статистиці, що середня тривалість життя чоловіків в Україні становить приблизно 63 роки. Гірша ситуація, мабуть, лише в Росії. Там це — 59 років. Чому не ставиться питання про заборону вживання алкоголю в Україні? Цей перелік факторів ризику для сучасної людини можна продовжувати далі. Чому нас найбільше лякають саме ризиком загибелі від наслідків аварії на атомних електростанціях, хоча за всю історію розвитку атомної енергетики загинуло лише кілька десятків осіб, причому майже всі в Радянському Союзі?

    Це залякування має дуже просте і раціональне походження. Завдяки йому людство має надзвичайно тривалий період мирного існування. Завдяки цьому залякуванню дещо стримується накопичення у світі плутонію як основного компонента ядерної зброї. Стримується розповзання ядерних технологій по світу. Зменшується ймовірність їх потрапляння «не у ті руки». Дякувати Богу, світ дбає про свою безпеку. Нещодавно закінчився міжнародний саміт у Сеулі, присвячений ядерній безпеці. У ньому взяли участь президенти провідних держав світу, у тому числі і наш президент. Цей саміт звернувся із закликом не використовувати ядерне паливо з високим рівнем збагачення урану. На жаль, нас цей заклик не стосується через нашу технологічну та ідеологічну, в сенсі ядерних технологій, відсталість.

    Від моменту відновлення української державності у 1991 році Україна заявила про себе як миролюбну країну, що відмовилася від ядерної зброї. Заявила про себе як про країну, що готова до широкої міжнародної співпраці і міжнародного контролю, у тому числі й у сфері ядерної енергетики. Тепер ми маємо моральне право думати про власне енергетичне майбутнє, про власну енергетичну незалежність, про власну безпеку. Атомні реактори у нас уже є. Вони будуть мінімально небезпечними тоді, коли ми спрямуємо серйозні кошти у подальший розвиток і вдосконалення ядерних технологій та підготовку фахівців. Ядерна енергетика, адекватно сприйнята державою і громадянами України, може стати нашим містком до новітніх технологій взагалі, до відновлення науки, яка відповідала б сучасному світу, до відновлення престижу точних наук та інженерних професій.

    З моєї точки зору, альтернативи атомній перспективі України нема.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.

 

Числовий вимір геноциду українців (Сурма -№ 26 (107) —28.06.2024, Сан-Франциско, США)

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 15

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 26

    Скільки було знищено українців у двадцятому сторіччі? При цьому у центрі уваги звичайно залишаються події 1932-33 років. Це друга лінія оборони московських імперців та їхніх посіпак в Україні. В якості таких посіпак виступають здебільшого представники племені професійних істориків, що здобули свої наукові ступені і звання ще у Радянському союзі або невдовзі після його розвалу. Нажаль, люстрація цих «професіоналів» так і не була проведена, і їхні голоси досі гучно звучать в інформаційному просторі України та за її межами. 

    Першу лінію оборони національно орієнтовані українці вже зламали. Перша лінія – це повне заперечення самого факту геноциду українського народу. Тепер йдеться про кількість жертв цього геноциду. Щодо геноциду голодом у 1932-33 роках імперці відстоюють число у 3,5 млн знищених українців у повній відповідності з методичками з Москви. Інші прояви геноциду вони вважають несуттєвими. Автор спробує провести власне оцінювання кількості жертв геноциду, виходячи з загально доступних статистичних даних і надійної математичної моделі. Як джерело статистичних даних використаний довідник: Українська РСР у цифрах у 1977 році. – Київ. – Техніка. – 1978. Таке джерело не є надійним, як і всі радянські джерела. Тут кожне число ретельно відпрацьоване і зроблено все, щоб приховати злочини радянського режиму, точніше було б сказати російського, проти інших народів Радянського союзу. Так, статистичні дані у довіднику подаються за всіма напрямками щорічно. Проте за період найбільших масових злочинів російської влади дані надані лише за 1913, 1940 і 1951 роки. Це, на думку авторів довідника, точніше партійних органів, що затверджували відповідні ключові числа, мало б унеможливити виявлення справжнього стану справ передусім у період  ленінізму-сталінізму. Проте математика, найпотужніша серед точних наук, дозволяє і тут викрити підступний політичний режим тих років у його ставленні до українців. Автор виходить з припущення, що використання цього довідника може забезпечити лише знаходження нижньої межі для кількості жертв геноциду. Справжня кількість жертв має бути вищою. Точніші результати можуть дати лише результати архівної роботи, але за останні роки доступ до архівів всіх рівнів українською владою був суттєво ускладнений. В якості базової математичної моделі автор взяв модель Мальтуса. Вона використовує лише два параметри: природний приріст населення і його початкову кількість. Модель дає абсолютно точний прогноз лише у разі, якщо природний приріст населення є сталою величиною. Вона є цілком прийнятною, якщо приріст змінюється у не надто великих межах. Наприклад, її цілком можна використовувати у випадку України в періоди 1913 – 1940 років, або 1940 – 1951 років. Так у 1913 році приріст населення становив 18,9 осіб на 1000 мешканців, а у 1940 році – 13,0. 1913 рік був останнім мирним роком перед першою світовою війною, а 1940 рік останнім мирним роком перед російсько-німецькою війною. В обох випадках сторонні фактори мінімально впливали на природний приріст населення і ці значення приросту можна взяти за основу. У проміжку між 1913 і 1940 роками в Україні відбулись безпрецедентні катастрофічні події і вони не могли не вплинути на приріст населення. Ясно, що він був менший, ніж у зазначені роки, але це зменшення якраз і є прямим наслідком геноциду, що його пережила Україна, і має бути зараховане до одного з проявів цього геноциду. У 1940 році в селі Мошняги – батьківщині моїх батьків вперше видали на трудодні зерно. Рішення про майбутню війну з Німеччиною, очевидно, вже було прийняте і влада спробувала задобрити народ, який до того лише нищила і визискувала. Це був перший рік, коли село не голодувало. Якщо використовувати модель Мальтуса безпосередньо, то виникає запитання, яке число взяти в якості природного приросту населення – 18,9 осіб чи 13,0 осіб? Ясно, що обидва варіанти даватимуть різні результати. У першому випадку ми отримаємо у 1940 році 58,6 млн осіб, у другому – 50,0 млн осіб. Заявлена ж у довіднику чисельність населення України становить 41,3 млн осіб. У першому випадку слід пояснити, куди поділись 17,3 млн. осіб, у другому – 8,7 млн осіб. Обидва числа втрат є надзвичайно великими. Але яке з цих двох чисел ближче до істини. На мою думку, перше, оскільки саме падіння природного приросту населення України було зумовлене насамперед режимом терору, що панував у ті роки на території України. Це було не просто фізичне винищення українських селян за допомогою штучного голоду, це були і мільйони людей, відправлені у концтабори без шансу повернутись додому, це були і сотні тисяч розстріляних українців, це були і мільйони виселених з території України українців. Ситуація ускладнюється  ще і тим, що мільйони росіян були ввезені в Україну. Саме наявність цих мільйонів тодішніх російських переселенців у сучасній Україні було провокуючим фактором нинішньої російсько-української війни. Саме ці мільйони колишніх переселенців допомогли московитам захопити Донбас і Крим. Саме ці мільйони колишніх переселенців заважали обранню української влади в Україні. Натомість, за їхньої підтримки до влади прийшов відвертий агент Москви – Янукович. Досить придивитись до політики московитів на тимчасово окупованих українських землях. За роки війни тільки до Криму було завезено близько 1 млн московитів. Нинішня ситуація пояснюється тими ж причинами, що і геноцид українців у тридцятих роках. Тоді вони змогли, за моральної і матеріальної підтримки соціалістів, комуністів, сіоністів, лібералів цивілізованого світу фізично винищувати українців, не використовуючи танки і літаки. Тепер у них такої можливості не стало і вони використовують фактор «гарячої» війни для досягнення тої ж мети. Повернемось до отриманих нами числових результатів. ка дозволяє отримати компромісне значення числа втрат від геноциду в період перед Другою світовою війною. Якщо використати лінійну інтерполяцію для приросту населення між його крайніми значеннями, то відповідне диференційне рівняння дещо ускладниться. Але воно все одно дозволяє аналітичний розв’язок, а отже і високу простоту й точність числових розрахунків. При цьому очікувана кількість населення в Україні у 1940 році мала б становити 54,1 млн осіб. Тобто тут слід пояснити – куди зникли 12,8 млн осіб. Очевидно, що цей результат також є заниженою оцінкою кількості жертв, оскільки він не враховує ту обставину, що в окремі роки може бути катастрофічне падіння і народжуваності, і катастрофічне збільшення смертності українців. Невідповідності між очікуваними значеннями кількості населення України і її значенням з довідника зумовлені багатьма факторами: Першою світовою війною, так званою революцією, штучним голодом 1921-1923 років, штучним голодом 1932-1933 років, масовими розстрілами, ув’язненнями мільйонів українців у концтабори і їхнім виселенням за межі України, помітним зменшенням середньої тривалості життя українців і кількості народжених дітей. Перші два фактори є незрівнянно меншої ваги за решту. Ця решта факторів і є проявами геноциду українського народу.

    Висновки: Число у 3,5 млн жертв, яке відстоюють антиукраїнські сили в Україні і за її межами, не є навіть натяком на їхню справжню кількість. Реальні втрати українців від геноциду перед Другою світовою війною лежать у межах від 12,8 млн осіб до 17,3 млн осіб, якщо дані, наведені у довіднику, вважати достовірними. Але, як ми вже зазначали вище, ці дані можутьприховуватибажаннявладимаксимальноприменшитинаслідкигеноциду. Наш результат добре корелює з даними Служби безпеки України, що провела безпрецедентну за своїми масштабами роботу з дослідження жертв голодоморів: 1921-1923 роки – 3 млн жертв і 1932-1933 роки – 10,5 млн жертв – разом 13,5 млн. жертв. Правда, вони враховували і винищення українців за межами України в місцях їхнього компактного проживання. У 1913 році росіян у російській імперії було 55 млн осіб, а українців 35,2 млн осіб. При цьому приріст населення України перевищував приріст населення російської імперії в межах нинішньої Московії. Протягом двадцятого століття кількість українців мала б перевищити кількість росіян. Надалі все вийшло з точністю до навпаки щодо очікуваного результату. У 1940 році росіян було вже 100 млн осіб, а українців 41,2 млн осіб. Ось справжня мета геноциду українців. Коли московит підходить до тебе, ховаючи руки за спиною, і називає тебе братом, пам`ятай, що там, за спиною, він тримає для тебе сокиру. ГУЛАГ В СРСР Найбільша таємниця радянської влади полягає у тому, що середня тривалість життя в Україні у передвоєнні роки суттєво впала проти її значення до приходу радянської влади і досягла значень часів Трипільської культури, що існувала на території України в період 5500 – 3000 років до нової ери. Не слід було українцям так необачно пов’зувати свою долю з долею дітей диявола. Середня тривалість життя українців знову суттєво зросла на окупованих територіях. Можливо, тому ще десятки років після Другої світової війни у різноманітних анкетах у Радянському союзі слід було вказувати, чи перебував анкетований на окупованій території. Частково таких людей чоловічої статі цілеспрямовано знищили ще під час війни, інших, чоловіків і жінок, залякали і примусили тримати язика за зубами. 

    На гаслах, що подобаються черні, до влади може прийти лише зграя мерзотників, що і відбулось у російській імперії у 1917 році. На жаль, Західний світ впевненими кроками прямує саме до соціалістичного завтра. Досвід російської імперії нікого і нічому не навчив. Видно, що кожний народ має самостійно перехворіти цією хворобою, щоб отримати від неї стійкий імунітет.    Про автора: Валерій Швець – доктор фізико-математичних наук за спеціальністю теоретична фізика, професор, академік Академії наук вищої школи України.

Чи заперечують досліди Майкельсона і Морлі існування ефіру?

 

            Чи існує матеріальне середовище, у якому розповсюджуються електромагнітні хвилі? Від 19 сторіччя це середовище прийнято називати ефіром. Якщо ефір існує, то чи можна  пов`язати з ним абсолютну систему відліку? Якщо такий ефір існує, то чи можна було б експериментально визначити рух небесних тіл відносно нього?

Мал. 1. Принципова схема установки Майкельсона і Морлі

            З метою визначення можливого руху Землі відносно ефіру у 1887 році у Школі прикладних наук Кейса в м. Клівленді штату Огайо були здійснені знамениті досліди Альберта Майкельсона та Едварда Морлі. Перед дослідниками стояло завдання створення приладу, чутливого до руху Землі. В якості такого приладу був запропонований так званий інтерферометр Майкельсона.

 

Мал. 2. Сучасний вигляд установки Майкельсона і Морлі

 

В інтерферометрі початковий промінь розділяється на два за допомогою напівпрозорого дзеркала, а потім ці два промені, подолавши різний шлях, зводяться докупи й інтерферують. Характер інтерференційної картини свідчить про різницю шляхів, пройдені цими двома променями.

Мал. 3. Інтерференційна картина

 

            Якщо Земля рухається відносно ефіру, то промінь, перпендикулярний до руху Землі, і промінь, паралельний до руху Землі, мали б по різному відчувати рух ефіру, а отже, долати різний оптичний шлях. Таким чином, під час обертання інтерферометра інтерференційний малюнок мав змінюватися. Проте спостережувані зміни інтерференційної картини знаходились в межах похибки експерименту і не дозволяли стверджувати, що рух Землі щодо ефіру вдалося зафіксувати.

 

Мал. 4. Траєкторія руху Землі у системі відліку, пов`язаної із Сонцем

 

            Розглянемо спочатку очікуваний Майкельсоном і Морлі зсув інтерференційної картини. Для цього розглянемо інтерферометр з вдома взаємно перпендикулярними плечами однакової довжини L. Одне з цих плечей спрямуємо вздовж орбітального руху Землі, інше, відповідно, перпендикулярно йому. Нехай вздовж руху Землі буде спрямоване горизонтальне плече (Мал. 5)

Мал. 5. Схема досліду Майкельсона і Морлі

 

Поки світло рухається вздовж напрямку руху Землі і із швидкістю c відносно ефіру, відносно дзеркала, від якого воно має відбитись, воно рухається із швидкістю c-v. Тут v – швидкість, з якою рухається дзеркало відносно ефіру також рухаючись вздовж напрямку руху Землі. Час, за який світло досягне цього дзеркала буде t₁ = L / (c - v). Відбившись від дзеркала світло почне рухатись у протилежному напрямку щодо руху Землі із швидкістю c+v відносно дзеркала. Зворотній шлях воно пройде за час t₂ = L / (c + v).  Отже, шлях туди і назад світло пройде за час

T_l = t₁ + t₂ = 2 L c / (c² - v²).

            Розглянемо тепер рух світла у напрямку, перпендикулярному руху Землі. Поки світло рухатиметься до дзеркала, розташованого на перпендикулярному плечі інтерферометра, час t₃, це дзеркало, рухаючись вздовж напрямку руху Землі, пройде шлях v t₃. Отже, світло із швидкістю c до моменту відбиття від цього дзеркала має пройти шлях, відповідно до теореми Піфагора, c t₃ = √ (L² + v² t₃²). Такий же шлях світло пройде і після відбиття від дзеркала до початкової точки. Таким чином, шлях туди-назад світло пройде за час

T_t = 2 t₃ = 2 L / √ (c² - v²).

Різниця часів визначиться наступною формулою

ΔT = 2 L / c (1 / (1 - v² / c²) – 1 / √(1 – v² / c²)).

Обидва доданки в круглих дужках можна розкласти в ряд Маклорена за малим параметром v² / c², обмежившись першими двома членами. Тоді різниця часів дорівнюватиме

ΔT = (L / c) ( v² / c²).

При повороті інтерферометра на дев`яносто градусів різниця часів мала б змінити знак із відповідним зміщенням інтерференційної картини. Величина цього ефекту була якраз такою, яку цілком можна було б спостерегти вже у 1887 році, не говорячи вже про наш час.

Мал. 6. Народження або анігіляція електрон-позитронних пар

 

            Така невідповідність запропонованої теорії і реального експерименту вимагала вдосконалення теорії і таке вдосконалення було запропоноване Гендріком Антоном Лоренцом (1853-1928 рр.) у 1904 році. У фізику його відкриття ввійшло під назвою перетворень Лоренца. (Формули, що відомі зараз як перетворення Лоренца, першим вивів фізик Джозеф Лармор у 1900 році. Лоренц у 1904 році довів інваріантність системи рівнянь Максвелла відносно цих перетворень, проте фундаментальне положення сучасної фізики про рівноправність всіх інерційних систем відліку у нього було відсутнє. У 1905 році Анрі Пуанкаре узагальнив результати Лоренца та досяг повної коваріантності рівнянь електродинаміки. Саме Пуанкаре ввів у науковий обіг терміни перетворення Лоренца та група Лоренца.) Зокрема, з перетворень Лоренца випливало, що довжина тіла зменшується у напрямку його руху відповідно формулі

L = L₀ √ (1 -  v² / c²).

Зауважимо, що довжина плеча інтерферометра, перпендикулярного руху Землі залишиться незмінною.

            Таким чином, фундаментальне узагальнення фізики на предмет інваріантності всіх її рівнянь відносно перетворень Лоренца, тобто створення релятивістської фізики – фізики великих швидкостей, співмірних із швидкістю світла, дозволило пояснити негативний результат дослідів Майкельсона і Морлі. Але чи заперечують негативні результати цих дослідів існування ефіру, тобто матеріального середовища, в якому розповсюджуються всі взаємодії у природі? Альберт Айнштайн, який першим увів в обіг термін теорія відносності для позначення загально прийнятого тепер варіанту релятивістської фізики, вважав, що так - простір порожній. Це одна з основних засад запропонованого ним варіанта релятивістської фізики, відомого як теорія відносності. З ним не можна зв`язати жодної системи відліку, яку можна було б назвати виділеною серед інших або абсолютною. Рух – це завжди категорія відносна. Неможливо говорити про рух тіла, не пов`язуючи цей рух з іншим видимим тілом, яке відіграє роль системи відліку.

Мал. 7. Розподіл матерії у космічному просторі

            Але чи досліди Майкельсона і Морлі однозначно свідчили на користь відсутності ефіру? Чи весь їх потенціал був використаний для спростування можливості визначити рух Землі відносно так званого ефіру? Легко показати, що ні. У класичних дослідах Майкельсона і Морді світ розповсюджувався у повітрі, показник заломлення якого n близький до одиниці. Тому швидкість світла у повітрі практично така ж, як і у вакуумі, тобто c. У разі прозорого середовища з показником заломлення суттєво більшим за одиницю ця швидкість була б c/n. Відповідно виписана вище формула для різниці часів проходження світлом різних плеч інтерферометру буде вже дещо іншою

ΔT = (2 n / c) (L / (1 - v² n²/ c²) – L₀ / √(1 – v²n² / c²)).

Проте формула, що визначає скорочення довжини тіла, що рухається, буде тою самою, тобто показник заломлення в неї не входитиме. Цьому є просте пояснення: середовище, у якому розповсюджується світло, рухається разом з інтерферометром. Тепер різниця часів у квадратичному за часткою швидкостей наближенні буде наступною

ΔT = (n L₀ / c) (n²- 1) (v² / c²).

Сучасна точність вимірювань цілком здатна зафіксувати таке зміщення інтерференційної картини. Залишилось лише провести відповідні досліди.

Мал. 8. Роль темної енергії в еволюції всесвіту

            Незалежно від можливих результатів таких дослідів, на сьогодні цілком впевнено можна стверджувати, що вакуум не є порожнім. Він є основним станом всіх відомих квантованих полів. Якщо матеріальними є поля, то матеріальним є і їх основний стан. З вакууму, за старою термінологією з ефіру, за певних умов народжуються пари, що складаються з частинок і античастинок різних видів. Видима матерія становить лише 4% реального світу навколо нас, що на сьогодні здатні зафіксувати наші прилади за допомогою електромагнітного поля. Існування решти матерії – 96% ми здатні фіксувати лише через її гравітаційне поле. Тобто вакуум – це, на сьогодні, найскладніша і цілком матеріальна субстанція, з якою має справу науковий світ. Простір не є порожнім. Можливо найближчим часом нам доведеться розпрощатись із ще одним міфом сучасної фізики.

            Автор висловлює щиру подяку професору Сергію Васильовичу Козицькому за корисне обговорення результатів роботи і цінні зауваження.

Доктор фіз.-мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Швець В. Т.