Моє покоління, та й не лише моє, уявляло собі окупацію за радянськими фільмами і книжками: німці входять у мирні міста і села на машинах і мотоциклах, вриваються на подвір’я з криками «Матка, млеко, яйки!». Їм протистоять мужні підпільники і партизани. Були ще зрадники – старости, поліцаї (саме так, «поліцаї», а не поліцейські) – небагато, але були, і ще населення, що стогнало під ярмом окупантів.
Але реальна картина на окупованих територіях була дещо іншою. Діти ходили до школи, у селах відкрились початкові класи, у містах – семирічки, в обласних центрах – інститути і університети. Переважна більшість вчителів і вузівських викладачів, які залишились на окупованій території, повернулись до своїх обов’язків. Робітники прийшли на свої підприємства, колгоспники – у збережені німцями в незайманості колгоспи, а чиновники у чималій кількості поповнили створену німцями систему місцевого самоврядування.
На прикладі Києва можна пересвідчитись: незважаючи на усі біди і трагедії окупації, життя продовжувалось. Як жив Київ 2 роки під німцями? Бабин Яр, вибухи і пожежі Хрещатика, підрив Успенського собору, розстріли заручників і примусовий вивіз молоді на роботу до Німеччини – ці трагічні факти є загальновідомими. Але крім них існувала і інша сторона життя Києва і майже чотирьохсот тисяч його мешканців, що залишились в окупації. Крім цього на житлоплощу, що залишилась після евакуйованих і розстріляних киян приїхали жителі навколишніх сіл і західних областей, разом – більш ніж півмільйона жителів.
І ці люди зовсім не палахкотіли патріотичним бажанням боротись проти окупантів, що пересічні громадяни, що партійні активісти, яких залишали в Києві для підпільної роботи. Одна з радянських легенд – про масовий спротив нацистам з перших днів окупації. Практично все київське партійне підпілля було викрите і знищене ще до кінця 1941р. І неабияку роль в цьому зіграв секретар Ленінського райкому КП(б)У Іван Романченко, який повідомив гестапо прізвища і адреси підпільників, радянських і партійних працівників, активістів, які залишились в Києві. (Мало того, член партії з 1931р. Романченко разом із працівником відділу кадрів міськкому партії Листовничим пішли працювати в поліцію – слідчими з політичних справ). А до весни 1942р. ворог знищив і практично все ОУНівске підпілля в місті.
Зайнявши Київ, німці приступили до створення місцевих органів влади. 21 вересня, на третій день окупації, у місті була створена Міська управа, керівництво якою німецьке командування доручило професору Олександру Оглобліну. Міська управа містилась на бульварі Т.Шевченка,18. Після призначення Оглоблін через газету «Українське Слово» звернувся до населення Києва з відозвою, що закликала до відновлення зруйнованого міського господарства і відкриття приватної торгівельної і підприємницької мережі.
При міській управі були створені відділи: комунальний, фінансовий, житловий, торгівельний, агітації і пропаганди, соціального забезпечення, охорони здоров’я, освіти і мистецтва. Окрім міської управи, у кожному районі були організовані районні управи.
Назви районів німцями були змінені: Ленінський район перейменували у Богданівський, решту районів - у Софіївський, Печерський, Шевченківський і т.д. Змінили і назви багатьох вулиць.
Кожна районна управа підпорядковувалась безпосередньо Міській управі. У кожній районній управі були аналогічні Міській управі відділи. Відділи з перших днів свого існування зайнялись обліком майна і будівель, які їм підпорядковувались.
Зокрема, відділ агітації і пропаганди міської управи реквізував і взяв на облік музеї і книгарні; відділ охорони здоров’я взяв на облік усі лікарні, поліклініки, аптеки, а також обладнання і інструмент евакуйованих медичних працівників, що залишилось у їх квартирах. Житловий відділ через районні управи і кербудів провів облік усіх вільних квартир, які через райжитловідділи розподілялись населенню, що залишилось без житла внаслідок пожеж і вибухів. Відділи соціального забезпечення районних управ почали реєстрацію пенсіонерів, відділи комунального господарства приступили до ремонту трамвайних колій, фунікулера, водопроводу і каналізації. Відділ мистецтв приступив до обліку артистичних і художніх сил, що залишились у Києві, і готував до відкриття Оперний театр і театр муздрамкомедії (зараз це театр оперети). Керував відділом мистецтв відомий режисер і скульптор Іван Кавалерідзе. У будинку, де містилась заслужена капела «Думка», організувалась «Українська національна міська капела». У Будинку народної творчості по вул.Ворошилова (зараз – Ярославів Вал) проходив запис до гуртків – хорового, драматичного, музичного, хореографічного.
У 1941-1943рр. в Києві виходили 6 щоденних газет на українській і російській мовах. Найбільш відомі з них – «Українське Слово», «Київські вісті» і «Последніе новості». Тираж «Українського Слова», редакція якого містилася на Бульварно-Кудрявській,24, сягав 35-40 тисяч примірників. Його матриці передавали також у Бориспіль, Таращу, Білу Церкву і Житомир, таким чином тираж газети майже подвоювався. За націоналістично-самостійницький напрям «Українського Слова» німці заборонили газету, а редакторів 12 грудня 1941р. заарештували і розстріляли. Натомість з наказу німців з'явилося так зване «Нове Українське Слово» з виразною пронімецькою спрямованістю, редактором якого став професор К.Штепа.
Працювали лікарні, банки, готелі, кілька вишів, зокрема і медичний, 67 шкіл-семирічок, 4 чотирирічні і 24 гімназії (10 чоловічих і 14 жіночих). Був відновлений рух трамваїв (тролейбуси німці вивезли), але в січні 1942р. через труднощі з електропостачанням пасажирські перевезенн припинились,Київський поштамт на Фундуклеївській,44 (зараз вул.Б.Хмельницького) приймав кореспонденцію і посилки до 33 міст і залізничних станцій тодішнього рейхскомісаріату «Україна» із столицею у м.Рівному. В будинку № 38 на вул.Короленка (зараз вул.Володимирська) відкрився художній салон, де проводили виставки і вернісажі. У 1943 році в Києві відбулись дві художні виставки, на яких виставляли свої роботи 216 художників. Картини купували, звісно, переважно німці.
Влітку 1942р. відновився пляжний сезон на Трухановому острові, проходили футбольні матчі між місцевими командами і окупаційними частинами.
Працювали 8 кінотеатрів: «Глорія», «Люкс», «Оріон», Ліра», «Ехо», «Титанія», «Метрополь» і ім.Шевченка. Головний кінопоказ сезону 1943 року – фільм «Ешнапурський тигр». Продовження цього фільму - «Індійська гробниця» - як трофейна стрічка демонструвалась по війні в СРСР.
Працювали Оперний театр, капела бандуристів, хореографічна і дві музичних школи. В приміщенні нинішнього театру ім.Л.Українки працював Український драматичний театр ім.М.Садовського, там же давала спектаклі оперета. На Дегтярівській,6 працював Український драматичний театр ім.Шевченка, в будинку нинішнього театру оперети працювало вар’єте, у приміщенні клубу «Харчовик» на Подолі – мюзик-холл, був ще театр ляльок на Володимирській,46, «Кляйнкунсттеатр» (театр малих форм). Цирк на вул.К.Маркса був зруйнований під час знищення Хрещатика. Зоопарк теж закрився, більшість тварин загинули під час боїв при обороні Києва, частину тих, що вижили, німці вивезли до Кенігсбергу.
Дл слова, театри працювали тоді не лише у Києві, але й практично у всіх окупованих містах України.
Немає коментарів:
Дописати коментар