Чим далі віддаляються злочини, вчинені Кремлем у першій половині ХХ століття, тим більше стають зрозумілими їх руйнівні наслідки для української нації. Саме нації, бо особливо тяжкий злочин Московії був спрямований передовсім на знищення Української держави та української нації. Понад 90 років минуло з тих пір, коли Голодоморами-геноцидами було знищено мільйони українців, але політика московських людожерів щодо України зовсім не змінилася. Хіба що раніше Москва ще так-сяк маскувала свої злочини, вчинені проти українства, а тепер не тільки не маскує, а й відкрито заявляє, що це головна мета кремлівських демонів.
Коли Україну та українців виморювали голодом у 1932-1933 рр., моя родина вже зазнавала величезних страждань на засланні в архангельських лісах, на крайній півночі Московії. В 1929-1931 рр. була одна з найбільших хвиль депортацій українських хліборобів і мої родичі серед багатьох інших потрапили до цієї жахливої сталінської м’ясорубки. Диктатор Сталін та його поплічники вже тоді ламали хребет українській нації. Ці нелюди відбирали в українців землю, худобу, реманент, помешкання, тобто все, що можна відібрати. Мета кремлівських окупантів – насильно загнати людей до колгоспів, тобто в рабство. Колгоспи – це були фактично тюрми для більшої частини українських селян.
Досліджуючи ті складні часи, я знаходив архівні документи про примусові депортації українців у 1929 – 1930 рр., а от про депортації українських хліборобів у 1931 році інформації дуже мало, все було зачищене в архівах комуністами. Деяку дані я отримав з Інституту історії України НАНУ. Крім того, мені повідомили, що практично ніяких наукових досліджень на цю тематику зараз немає і не заплановано їх проводити в найближчий час. Життя українських хліборобів під час окупації України так званими більшовиками (групою мафіозних осіб) – це суцільна трагедія з колосальною чисельністю людських жертв. Та, мабуть, у сучасних українських істориків поки що руки не дійшли до теми депортацій. Дуже хотілося б так думати, але сувора дійсність не дає на це підстави.
Цифри масових депортацій просто жахливі. За дуже приблизними даними Вікіпедії, це до 170 тисяч українських сімей. В округи далекої півночі, куди потрапила і моя родина, було вивезено 70 тисяч сімей, Сибіру – 50 тисяч сімей, Уралу – 20-25 тисяч сімей, Казахстану – 20-25 тисяч сімей. Виходячи з того, що більшість тогочасних українських сімей були багатодітними, мова йде про майже 1 млн репресованих і депортованих українців. А також про багато сотень тисяч жертв загиблих від голоду, холоду, тяжкої праці та хворіб. Дивно, але чомусь ці жертви депортацій не значяться в підрахунку жертв голодоморів різних часів. Хоч і без них встановлена на сьогодні кількість жертв Українського Голодомору просто жахливо вражаюча. За даними патріотичних дослідників Голодомору В. Сергійчука, В. Василенка, В. Марочка, О. Стасюк та ін., котрі присвятили своє життя створенню правдивої української історичної школи й довели за допомогою архівних першоджерел, що число загиблих у 1932-1933 рр., як мінімум, становить 10,5 млн українців. Ці дослідження підтвердженні низкою комплексних судових експертиз, які провела Служба безпеки України. В архівах США, а також у приватних архівах діаспори зберігаються документи, що свідчать про знищення Сталіним у 1932-1933 рр. від 10 до15 млн українців.
Справжній науковий подвиг звершив доктор історичних наук, завідувач кафедрою Київського національного університету ім. Т. Шевченка, голова Міжнародної асоціації дослідників Голодомору-геноциду Володимир Сергійчук. Він один зробив те, що було б під силу лише багаточисельному колективу науковців. Роками працюючи в історичних архівах різних регіонів України, які найбільше постраждали від Голодомору-геноциду, опрацьовуючи документи Міністерства освіти, він виявив, що тільки дітей шкільного віку в Україні від голоду загинуло понад 4 млн. Тим самим Сергійчук зробив неможливим заперечення ворогами України, а також «п’ятою колоною» цифри у 10,5 млн знищених українців. А от кількість загиблих українців внаслідок депортацій з рідних місць й досі залишається не встановленою.
Сьогодні великою бідою української науки є відсутність української історичної школи. І цим у повній мірі користуються наші вороги. Українські історики т. зв. «радянської школи», дотепер вживають принизливі терміни окупаційного режиму: «куркуль» – замість український фермер; «селянин» – замість український хлібороб чи землероб; «загальносоюзний голод» – замість «штучний голод чи злочин геноцид»; «антисовєтські елементи» – замість борці за незалежність України і тому подібне. Оця на перший погляд нібито безневинна підміна понять практично фальсифікує сучасну українську науку. А з точки зору української діаспори це є зрада Української держави. Депортації і так звана колективізація є одними із найстрашніших злочинів комуністичного режиму. Вони були передумовою Голодомору-геноциду, коли відбирали землю, худобу, реманент, житло, продукти харчування і перед нами ставав не власник-господар, а повністю залежний від тоталітарного режиму безземельник, пограбований до нитки і абсолютно беззахисний. Українського хлібороба перетворювали з господаря власної долі на безликого раба. Бо «селянин» це вже була істота, в котрої нічого не було, навіть паспорту. Це був раб з котрим тоталітарний режим міг зробити що завгодно.
Отаке й трапилося з нашою родиною, коли страшного 1930 року, в розпал конфіскації-колективізації, розпочалася депортація українських землевласників у віддалені райони московської Півночі. Мої родичі з села Лехнівка, нині Баришівського р-ну Київської обл. Мого дідуся звали Павло Олександрович Петренко, бабусю – Оксана Кузьмівна (в дівоцтві – Діденко). Їхали довго, в товарних вагонах, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках тіла померлих від голоду, холоду та хворіб. З ними були їхні доньки: Галя (3 роки), Оля (11 років), Лариса ( 9 років – моя мама). Приїхали посеред зими на Північ в район селища Плесецьк, де зараз знаходиться найбільший російський космодром. Люті морози, снігу по пояс, серед дикої тайги викинули українські родини. Тепер ми знаємо що космодром постав на кістках висланих українців. Як і всі великі будови російської та совєтської імперій. Українців тієї зими загинуло багато. В наднелюдських умовах потрібно було якось вижити, та ще й з малими дітьми. Спочатку будували собі халабуди з соснових гіляк і грілися біля багаття. Треба було працювати на лісоповалі аби спокутувати свою «провину» перед пролетарською державою. А «провинилися» вони тільки тим, що були українськими хліборобами, хотіли працювати на своїй землі, а не в колгоспі, та мріяли про свою незалежну державу.
На роботу щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися маленькі діти. Якщо вони падали з нар їх поїдали лиси та інші звірі, які вільно заходили до хиж. Повернувшись з роботи нещасні батьки замість дітей знаходили невелику купку кісточок. Та й на дорослих чекала лиха доля. До весни дожили далеко не всі. Гинули від важкої роботи, хворіб, холоду й голоду. З нашої родини загинула наймолодша Галя – моя тьотя, їй вже було 4 роки. Тьотя Оля (померла в 2008 р.) розповідала, що кожної весни починався голод. Від нестерпного голоду вона їла кору з дерев, а моя мати Лариса – траву і мох. Їм було 12 і 10 років. Люди помирали цілими родинами від голоду й цинги.
Українців на місцях заслання була абсолютна більшість. Деякі українські прізвища наших сусідів пам’ятаю дотепер. Офіційно нас називали «кулаки-переселенці». Саме такий напис був на картонній обкладинці особової справи мого дідуся, яку в 1994 році я витребував з Архангельського Управління внутрішніх справ у Київ та ознайомився з нею. Ця справа мала назву «Личное дело кулака-переселенца Петренко П.А.».
Ще раз хочу звернути увагу на лукаву термінологію комуністичного режиму. Наприклад, знищити куркулів як клас, насправді означало фізичне винищення українських хліборобів. Тому «совєцький» режим ніколи не вживав цього визначення. Спецпереселенець – особа, яка насильно виселена з місця постійного проживання без судової процедури, тобто, насправді це означало жорстоку депортацію (геноцид). Доля «спецпереселенців» є одна з найтрагічніших сторінок в історії людства. Мільйони відірваних від своєї батьківщини українців були без суду й слідства депортовані в найбільш віддалені та необжиті райони Московії. Вони були залишені без будь-яких засобів до існування та приречені на загибель. Їхня доля була навіть страшніша за долю в’язнів «ГУЛАГУ», що навіть важко собі уявити. У концтаборах давали хоча б якийсь мізерний пайок та тримали ув’язнених в бараках.
Депортованих українських «переселенців» викидали серед тайги, боліт, дикої місцевости. І там вони повинні були якось облаштуватися. При цьому виконувати найважчу роботу на лісоповалах, шахтах та будівництві. Будь-яку допомогу депортованим з боку місцевих жителів вважали злочином і жорстоко за неї карали. Смертність серед переселенців була значно вищою, ніж у таборах, хоча б тому, що серед них було багато дітей та людей похилого віку, які помирали першими. Отака доля спіткала й мою родину.
Пригадую і деякі деталі нашого життя після повернення із заслання в Україну. Дідусеві не дозволили повернутися в рідне село Лехнівку і тому родина опинилися в селищі Калинівці Васильківського району на Київщині. Поверталися додому ми в товарному вагоні та везли з собою з Півночі корову молочної холмогорської породи. Таких в Україні не було, а дідусеві хліборобські гени не могли дозволити покинути годувальницю. Вже дома мали великі проблеми з випасанням корови, бо це були часи хрущовських реформ, коли в землеробів відбирали домашніх тварин, присадибні ділянки й сади. Це нагадувало часи колективізації, але того разу це було в м’якшій формі. Нікого не висилали, але створювали такі умови, що людина не могла тримати домашній скот, бо не було де її пасти та чим годувати. Жителі сільської місцевості повинні були після «добровільної» реквізиції присадибних ділянок та тварин харчуватися на фабриках-кухнях. Зараз у це важко навіть повірити. От такі були «реформи».
Пригадую 1958 рік, мені було 9 років. Ми пасли нашу корову разом з бабусею Оксаною на налигачі (короткий повадок), щоб вона, не дай боже, не зайшла на радгоспну власність. Але на думку наглядача, що трапився нам при дорозі, це все рівно був «злочин». Він повалив бабусю на землю і почав нещадно жорстоко бити. Бабуся жахливо кричала, а я з невимовним жахом спостерігав цю картину, бігаючи навкруги та кидаючи в цього виродка грудками землі. Ближче підійти я боявся, бо він був з рушницею. Втомившись від своїх дій, цей п’яний покидьок забрав нашу корову й повів у радгоспну контору. Це був мій перший дитячий досвід спілкування з представниками «совєтської влади». А влада в нього була така, що він міг застосувати рушницю проти дитини чи старої жінки просто так. Були ми беззахисні і безправні на засланні – такими залишилися й на рідній українській землі, бо була вона не наша. Цей випадок глибоко травмував мене і відчуття беззахисності та приниження залишилось у мене на все життя. Про що вже говорити, якщо ця рабовласницька держава під назвою СРСР тільки в 70-ті роки 20-го сторіччя видала паспорти українцям, які проживали в сільській місцевості. Мабуть немає аналогів в історії людства, щоб фактично все населення країни складали раби. Знаючи про це, стає зрозуміло, чому цей режим був готовий захищати «здобутки» совєтської влади аж до атомної війни, бо таких надприбутків від нелюдської експлуатації в історії також не було.
І ще декілька штрихів з історії нашої родини. Іноді до нас у Калинівку приїздив разом з родиною племінник мого дідуся Павла, дядько Льова з Норильська. Він перебував у радянських концтаборах і після звільнення залишився жити на Півночі. Але була в нього мрія купити житло в Україні і повернутися. Він розповідав такі жахливі речі про концтабори, що мені по молодості аж не вірилося. Як я жалкую, що не записував це під час його розповідей. Запам’яталась його розповідь про те, як він вижив у своєму бараку серед небагатьох, бо інші вимерли від нелюдської праці і голодування. Кожного вечора після відбою він повз у кінець бараку і лікар-українець давав йому миску каші. Це й зберегло йому життя.
Також він розповідав як діяв закон про «саботаж» в сталінських концтаборах під час війни. «Саботажниками» в концтаборах звеліли вважати всіх тих, хто вже не міг працювати. Їх виводили під руки надвір і розстрілювали на очах у всіх в’язнів. Це робилися для залякування інших. Такими способами подавляли волю до спротиву. Через якийсь час ці каральні заходи відмінили, бо мало хто залишався в живих і нікому вже було працювати. Така була «гуманність» сталінської системи. А сьогодні нащадки комуністів розповідають нам про нацистські табори, чомусь забуваючи про сталінські, які були набагато страшнішими.
Працюючи в архівах я дійшов висновку, що в науковий обіг введено дуже мало документів, котрі свідчать про небачені в історії злочини проти людства, вчинені кремлівськими катами. Безумовно, значна частина документів знищена тоталітарним режимом, а ті, що залишились, оберігаються рашистами як найбільший секрет. Але цивілізований світ повинен знати правду про злочини Кремля та його посіпак, вчинені проти українців, казахів, башкирів, інгушів, чеченців, калмиків, кримських татар та ін. поневолених народів. Також ми повинні поіменно назвати всіх тих, хто нині приховує злочини Кремля та працює на нього.
На сьогодні тему депортацій в Україні практично ніхто не досліджує. А чому? Єдине пояснення цьому, що при владі за часи незалежности України були не українські сили, а нащадки комуністів, агенти Кремля, представники різних «міжнародних центрів». Їхня мета лише пограбувати Україну та зробити її колоніальною країною. Зовсім інше завдання для українців – перемога над Московією, її «п’ятою колоною» та побудова Української держави на українських цінностях.
Слава Україні! Україна переможе!
Павло Маковський, президент Асоціації вихідців з України в США, член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих
Немає коментарів:
Дописати коментар