.jfif)
Причини і перебіг нинішньої російсько-української війни свідчать, що слідом за російською мовою ідуть російські танки й установки залпового вогню. Небезпека втрати тієї чи іншої української території прямо пропорційна ступеню її русифікації. Тепер питання мови — це питання національної безпеки. Це питання міцності нашого тилу. Це питання здатності наших солдатів до виконання свого військового і патріотичного обов’язку на фронті. Навіть мобілізація до лав Збройних сил напряму пов’язана з мовним питанням.
За своє професійне життя я написав сотні наукових і публіцистичних статей, більше десяти монографій і навчальних посібників. Проте не написав жодного матеріалу в оборону української мови. Вважав, що статті на цю тему звичайно не виходять за коло національно орієнтованих людей, які і так беззастережно прихильні до української мови. Двадцять п’ять років сором’язливої агітації за українську мову в незалежній українській державі показали її майже повну недієвість. Час агітації минув. Настав час діяти.
Розглянемо динаміку вживаності української мови в Україні за останні сто років. У 1913-у в межах нинішніх кордонів України мешкало 38,59 мільйона осіб. З них 85% проживало в селах і 15% — у містах. Московити становили близько 9% населення. В селах російська мова не вживалася — лише у містах. Частину населення тодішньої України, що послуговувалася російською мовою, можна грубо оцінити десь у 9—15 відсотків. Швидше, ближче до 9%, оскільки в містах українська мова також була відчутно поширеною. Отже, тоді українська тотально переважала за вживаністю всі інші мови на теренах України.
За переписом 2001 року частка росіян в Україні вже становить близько 17%. З них 63% народилися за межами України. Із 1897-го по 2001-й чисельність росіян у межах сучасної України збільшилася на 374%. Частка міського населення у 2001 році склала 67%. При цьому, хоча міста, в основному, поповнювалися за рахунок українських селян, українська мова, переважно, так і не стала мовою міст. Виняток — міста Західної України. За моїми оцінками, кількість україномовного населення України не перевищує 40%. Відчуваєте різницю і загрозливість цієї тенденції?! Нас не повинен при цьому заспокоювати той факт, що рідною мовою українську вважає більшість населення України. Вважає, але не послуговується. Це край прірви, до якої лише один крок.
Ця тенденція була очевидною ще в радянські часи, і ми мріяли про незалежну українську державу як головного оборонця нашої національної ідентичності, а відповідно — й української мови.
Головною мінімальною функцією держави завжди є оборона.
Під час російської агресії з’ясувалося, що армії, як такої, у нас нема. Замість неї є бюрократична структура, заповнена вищим офіцерським складом з незрозумілими повноваженнями, зайнята утилізацією військового майна, що залишилося у спадок від Радянського Союзу. Першими Україну боронили недержавні добровольчі формування.
З’ясувалося, що митниці, як такої, у нас також нема. Замість неї, фактично, приватизовані структури, які за відповідний «відкат» без сплати економічно обґрунтованого мита запускають на територію України дешеву іноземну продукцію, яка в принципі робить неможливим власне виробництво аналогічних товарів. Саме добровольчі формування, замість митниці, змушені були перекривати кордон з Кримом, для економічної блокади півострова, відповідно до елементарної логіки російсько-української війни.
З’ясувалося, що наша державна бюрократія не вміє і не бажає керувати конкретним виробничим процесом. Більшість українських промислових підприємств державної форми власності були цілеспрямовано збанкрутовані, а далі за мінімальними цінами їх передали в приватні руки часто тим, хто їх і довів до банкрутства. Основний подальший варіант — це примітивна утилізація майна, наприклад, у вигляді металобрухту. Найяскравішим свідченням цього процесу є зникнення найбільшого пароплавства в Радянському Союзі — Чорноморського. Особливістю суден було вміння плавати, і то дуже далеко. Ця обставина й вирішила їх долю. Якби в Одесі вміли плавати будинки, що належали державі, вони також дуже швидко причалили б до чужого берега.
Все, що реально відбувається в світі, спочатку відбувається віртуально в головах людей. Свідомість людей легше контролювати, ніж їхнє майно. Але, отримавши контроль над свідомістю людей, можна легко перебрати на себе і їхнє майно. Все, що є «руській мір», є сферою імперіалістичних інтересів Московії. Так оголосила Держдума, так проголосив і президент Московії. А де територія «руського міра»? Там, де контроль над людського свідомістю з Москви переважає контроль над людською свідомістю із столиці нібито незалежної держави. Кордони «руського міра» — це кордони інформаційного простору, який контролює Московія. Велетенським є територіальний простір Московії, але значно більшим є її інформаційний простір.
Інформаційна експансія завжди передує маршу танкових колон для фізичного захоплення бажаної території. Яким був інформаційний простір української держави напередодні Революції Гідності? Невеликим: декілька областей Західної та Центральної України. Якби не Революція Гідності, ми могли б знову на століття, а можливо, і назавжди, загубитися на задвірках Московії. Мовний кордон — це найважливіший кордон держави в інформаційній війні. Чи боронила наша держава цей кордон у попередні роки? Однозначно — ні. Чи підтримувала вона українське книгодрукарство, кіновиробництво, розвиток гуманітарних наук — основи національної культури, точних наук — цивілізаційного підмурку держави у світі, національного виробника — основи економічного процвітання держави і добробуту її населення? А чим взагалі займалася держава в Україні?
Державний апарат за роки незалежності став більшим. Але в радянській системі держава контролювала все: рільництво, промисловість, торгівлю, військову безпеку, ідеологію, культуру, медицину, освіту. Тоталітарна держава контролювала тотально все. Що контролює сучасна українська держава? Нічого з того, що перераховано вище. Єдине дійство, у якому вона досягла досконалості, — це контроль прибутків представників малого і середнього бізнесу з метою їх привласнення, це дерибан бюджету, це колосальна корупція, яка є способом вилучення колосальних коштів з кишень простих громадян. А великий бізнес чиновницькій дрібноті не під силу. Він сам вміє її контролювати через старий, як світ, механізм. Підсумок: державний апарат за роки незалежності став більшим, відмовившись від більшості властивих раніше для нього функцій. Скажемо собі: «Ну і слава Богу». Але чому те, що робить значно менше, стало значно більшим?
Сучасна держава перестала бути місцем служіння, а перетворилася на поле підприємницької діяльності людей, які часто не здатні створити власний законний бізнес, робити хоча б щось, що створює додану вартість, матеріальну чи духовну. Це часто сукупність людей, які здатні лише споживати додану вартість, створену іншими людьми, заважаючи їм ефективно працювати і принагідно принижуючи їх.
Чи потрібна у такому разі нам держава взагалі? Така держава, яка лише послаблює націю, висмоктуючи її найкращі фізичні і духовні сили, — ні. Держава, про яку мріяли покоління українських революціонерів, яка захищає націю від зовнішнього ворога, створює сприятливі умови для всебічного розвитку підприємницької і творчої активності її громадянам, — так. Нам потрібна ефективна держава, а не ракова пухлина. Нам потрібен концентратор наших творчих зусиль, а не чорна діра, куди вони безслідно зникають.
Захистити державну мову — це не тільки проголосити її державною. Це, перш за все, захистити її в нетрях безмежного державного механізму. Українська мова тут віддана на відкуп поодиноким ентузіастам, які, всупереч власним матеріальним і кар’єрним інтересам, запроваджують її, наприклад, у навчальному процесі. Пам’ятаю, як у 1994 році, коли я прочитав першу в нашій академії лекцію українською мовою, мене відразу викликали в деканат: хтось із студентів встиг поскаржитися. Декан мені зауважив, що я порушую прийнятий у навчальному закладі мовний режим. На що, у відповідь, я спитав: чи не боїться він порушувати українські закони? Але чи багато знайшлося в академії моїх послідовників за всі наступні роки? Пальців двох рук цілком вистачить, щоб їх сьогодні порахувати в нашому інституті — колишній академії. Таких стало навіть значно менше, ніж у 1990-ті, оскільки у рази скоротилися колективи тих двох кафедр: вищої математики, яку я очолював, і соціальних наук, очолювану моїм однодумцем, що перейшли на викладання українською мовою. Не стало і мого товариша. Як на мене, йому не вибачили колишнє членство в комуністичній партії і зраду її ідеалів, зокрема у мовному питанні. Мене, через активну діяльність у Народному русі України, чіпати побоялися.
Я вимагаю, щоб при вступі на державну службу кандидат складав іспит на всебічне володіння державною мовою, а можливо, і мовами певних національних менших. У контракті, який укладається регулярно з кожним викладачем вишу протягом всієї його професійної кар’єри, серед декількох сторінок тексту має бути бодай одне речення-вимога того, що претендент на певну посаду має володіти державною мовою і використовувати її як робочу у своїй професійній діяльності. Порушення державними службовцями мовного режиму має бути підставою для їх подальшого непереобрання на відповідну посаду. Зараз на ринку праці надлишок тих, хто прагне працювати як у державних структурах, так і у вищій школі. Вибрати є з кого. Не хотілось би цього казати, але мовна невідповідність службовців, як правило, корелює з їх інтелектуальною невідповідністю. Чітка мовна політика щодо державної служби — це потужний удар по п’ятій колоні, яка затромбувала судини українського державного апарату на всіх рівнях. Це найпростіший спосіб позбутися на державній службі людей, які годинами готові сидіти біля вікна в радісному очікуванні появи на вулицях міста російських танків.
Чому цього не було зроблено раніше? А чи була у нас до Революції Гідності повноцінна українська держава? Ворог не лише на наших кордонах, він уже на нашій святій землі. Час діяти. Ми створили армію, створимо й ефективний державний апарат. Інтелектуальний рівень провідників нашої держави і злагодженість їх дій як ніколи високі. «Якщо полководець розмовляє з солдатами ласкаво й шанобливо — він втратив своє військо» (Сунь-цзи: «Мистецтво війни»).
Немає коментарів:
Дописати коментар