РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА (Нація і держава - 31 березня 2017 р.)

Валерій Швець

https://www.facebook.com/profile/100063504579731/search/?q=Валерій%20Швець

 У засобах масової інформації промайнула інформація про те, що Московія приступила до створення військових підрозділів інформаційної війни. Такі підрозділи були в Радянському Союзі, є вони і тепер у складі армії Сполучених Штатів Америки і деяких інших країн. Про що свідчить такий крок? Це крок до подальшого розгортання військових дій, і не обов’язково лише в Україні. Путін підвищує ставки у небезпечній грі зі світом. Він все ще думає, що контролює процес ескалації військового протистояння у світі, крок за кроком підвищуючи напругу. Насправді, він вже не може зупинитись. Зупинка означає політичну, а можливо і фізичну, смерть його одного у близькій перспективі через внутрішні чинники, що діють в Московії. Продовження ескалації означає неминучу політичну і фізичну смерть у більш віддаленому майбутньому, але разом з мільйонами невинних людей. Поки що він обирає останній шлях.

Московія і дотепер вкладала і вкладає колосальні кошти в інформаційну війну. Саме це дозволило їй у мирний спосіб відібрати у нас Крим і створити криваву рану в тілі України на Донбасі. Інформаційна ефективність Московії сьогодні настільки перевищує можливості України, яка демонструє цілковиту безпорадність у цій царині, що для підтримання нинішнього статус-кво у війні з Україною інформаційні війська Московії не потрібні. Отже, потрібно готуватись до гіршого.

На початку тридцятих років минулого сторіччя за наказом Сталіна російською мовою була перекладена з німецької одна програмова книжка, що називалась «Моя боротьба». Вона увійшла, поряд з книгами з військової стратегії і тактики, до «Бібліотечки червоного командира». Багато сторінок цієї ґрунтовної книги присвячено військовій пропаганді. Я використаю ряд цитат з неї, щоб показати, що нинішню московську пропаганду можна цілком зрозуміти на їхній основі, в проекції викладених засадничих принципів на ментальність нашого північного сусіда.

«Будь-яка спроба здолати певну ідею силою зброї приречена на поразку, якщо тільки боротьба проти зазначеної ідеї сама не набере форму наступальної боротьби за новий світогляд. Лише у разі, якщо проти одного світогляду в ідейному всеозброєнні виступає інший світогляд, насилля відіграє вирішальну роль і принесе користь тій стороні, яка зуміє його застосувати з максимальною безпощадністю і тривалістю». Арсенал таких цілком хибних ідей, придатних для зовнішньої експансії, у Московії завжди був достатньо великим. Збирання руських земель, Москва – третій Рим, захист православ’я, світова революція.

Яка ідея протистоїть нам на сході України і в Криму сьогодні? Ідея так званого «русского міра». Щодо тривалості застосування цієї універсальної ідеї. У кого є сумніви? Щодо безпощадності. Згадайте розстріл наших солдат і офіцерів при їх виході з Іловайського котла через узгоджений з московитами «коридор безпеки». А з нашого боку що? Ідея європейського вибору України? Ідея захисту незалежності України? Ідея демократії і свободи? А може, українська національна ідея або ідея українського світу? Тоді решта є лише її складовими. Хибна ідея «русского міра» звучить вагомо для пересічного російського совка в Московії і Україні. Деталі для нього не суттєві. Ми ж весь час говоримо про деталі, уникаючи короткого означення – український світ.

«Задача пропаганди полягає не в тому, щоб дати наукову освіту окремим особам, а в тому, щоб вплинути на масу, зробити доступними її розумінню окремі важливі, хоча і не чисельні факти і події, про які маса до того не мала уявлення». Наведу кілька прикладів щодо совка-московита. «Києв – мать городов русских». І спробуй йому пояснити, що він і його народ має до давнього Києва такий же стосунок, як румун до давнього Риму. Або, «Украіна – ето окраіна», причому, зрозуміло, – його рідної Московії. І спробуй йому пояснити, що за сотні років до заснування Москви Україна вже згадувалась у літописах. А щодо Трипілля, Скіфії, Сарматії, історичної Русі-України не варто і починати розмову. А чого варте сполучення слів: хрест, хлопчик, розп’яття. І подіяло це словосполучення на всю Московію з Кримом і Донбасом на додачу, а пролунало на весь світ. А істеричні зойки про те, що кожному українському солдату обіцяно по два раби з місцевого донбаського населення. І ніхто не вибачився за цей глум над Україною. А ми й не вимагали вибачення. А де ж тоді наша прокуратура і міністерство закордонних справ? Знову цитата – це про події Першої світової війни: «Військова пропаганда англійців і американців була з психологічної точки зору абсолютно правильною. Англійці і американці малювали німців у вигляді варварів і гунів; цим вони готували своїх солдат до всіляких жахіть війни». Московити цілковито скористались цією порадою.

Особисто я вважаю, що наука, особливо гуманітарна, і культура – це також пропаганда, розрахована на вироблення саме наукового світогляду провідної верстви суспільства. але переважна маса громадян потребує значно простішого підходу. Особливо це стосується зони війни на сході України, звідки більшість притомних громадян уже виїхала. Не можна шкодувати грошей на весь спектр пропагандивних заходів, адже суть сучасної війни, в першу чергу, в завоюванні душі і розуму людей в зоні конфлікту. Чи наша пропаганда носить на сході України і в Криму наступальний характер? Війна йде вже четвертий рік, а в знаменитому селищі Авдіївці, що по наш бік лінії фронту, ще й досі не приймають українське телебачення. Що вже говорити про окуповану територію! А про прилеглу до кордонів України територію Московії? Російсько-український кордон на всій своїй протяжності, фактично, проходить етнічною територією України. Невже нам байдужі етнічні українці по той бік кордону, що є одночасно запіллям нашого ворога? Така байдужість не властива жодному європейському народу. Але ж ми прагнемо в Європу.

Велику «радість» викликає той факт, що нарешті на четвертому році війни будівництво радіовежі в селі Чонгар Херсонської області, на кордоні з Кримом, завершується. Ще років десять війни, і ми побудуємо телевежу, щоб нас у Криму не тільки чули, але й бачили. А за тиждень московити її підірвуть, бо на відміну від нас розуміють її згубну для себе дію. Коли ми вже зрозуміємо, що ефектна картинка має вагоміший вплив на свідомість людини, ніж вибух снаряду. Одна телевежа значно дешевша за один танк, а зона її ураження – це сотні або й тисячі квадратних кілометрів. Ми воюємо тільки за території чи також, і в першу чергу, за людей? Якщо за людей, то між кількістю танків і кількістю телевеж має бути певний паритет, достатній для виграшу інформаційної війни. «…Бо пропаганда є тією ж зброєю боротьби, а в руках професіонала – найстрашнішою зброєю». Ось вам і інформаційні війська. Московити взяли на озброєння весь арсенал інформаційної (психологічної) війни, а українці до цієї роботи ще й не приступали. Знову цитата. «Народні почуття не складні, навіть дуже прості й одноманітні. Тут немає місця для особливо тонкої диференціації. Народ говорить «так» або «ні»; він любить або ненавидить. Правда або кривда. Народ розмірковує прямолінійно У нього немає половинчатості». «Сприйняття маси дуже обмежене, коло її розуміння дуже вузьке, зате забудькуватість дуже велика. Вже через це всяка пропаганда, якщо вона хоче бути успішною, має обмежуватись лише небагатьма пунктами і викладати їх лаконічно, ясно і зрозуміло, у формі гасел, що легко запам’ятовуються, повторюючи їх до тих пір, поки вже не може бути жодного сумніву, що найвідсталіший слухач напевно засвоїв те, що ми хотіли. Як тільки ми відмовимося від цього принципу і спробуємо зробити нашу пропаганду всебічною, вплив її почне розсіюватись, оскільки широка маса не в змозі ні перетравити, ні запам’ятати весь матеріал». Тому – «русскій мір», «Києв – мать городов русскіх», «Святая Русь» і крапка.

Боюсь, що у московитів справа з інформаційними військами складеться якнайкраще. Саме вони є спадкоємцями більшості традицій Радянського Союзу. Чим є інформаційна війна, доведена до свої крайніх форм, можна прослідкувати на прикладі гасла «Убий німця». Коло витоків інформаційної кампанії, що прокотилась у 1942 році всіма радянськими фронтами і Радянським Союзом, стояв один з найвідоміших письменників тих часів, лауреат Нобелівської премії Михайло Шолохов, що у своєму оповіданні «Наука ненависті» вперше висунув і обгрунтував це гасло. Його підтримав весь багатотисячний пропагандивний апарат країни. Певне уявлення про напругу цієї кампанії дають уривки з творів двох не менш відомих, аніж Шолохов, письменників тих часів.

… Пусть горит его дом, а не твой,

И пускай не твоя жена,

А его пусть будет вдовой.

Пусть исплачется не твоя,

А его родившая мать,

Не твоя, а его семья

По напрасну пусть будет ждать.

Так убей же хоть одного!

Так убей же его скорей!

Сколько раз увидишь его,

Столько раз его и убей!

(Константин Симонов)

«Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье. Отныне слово «немец» разряжает ружьё. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал. Если ты думаешь, что за тебя немца убьёт твой сосед, ты не понял угрозы. Если ты не убьёшь немца, немец убьёт тебя. Он возьмёт твоих [близких] и будет мучить их в своей окаянной Германии. Если ты не можеш убить немца пулей, убей немца штыком. Если на твоем участке затишье, если ты ждёшь боя, убей немца до боя. Если ты оставиш немца жить, немец повесит русского человека и опозорит русскую женщину. Если ты убил одного немца, убей другого – нет для нас ничего веселее немецких трупов. …. (Илья Эренбург)

Через три роки війна ще тривала, але радянські війська вже були на території Німеччини. Чи мало якісь наслідки гасло «Убий німця»? В цьому місці статті доцільно звернутись до спогадів очевидця тих подій.

http://patrioty.org.ua/society/materi-i-dochky-lezhat-uzdovzh-shose-pered-kozhnoiu--hohochushcha-armada-zi-spushchenymy-shtanamy-ditei-shcho-kydaiutsia-na-dopomohu-rozstriliuiut--pro-zvirstva-rosiian-18-119661.htmlсубота, 21 травень 2016, 15:13

http://www.kontrast.org.ua/print/2408/html

Патріоти України пропонують читачеві познайомитися з витягами з мемуарів російського художника і живописця Леоніда Миколайовича Рабічева, який пройшов Велику Вітчизняну війну з листопада 1942 року по травень 1945 р року у званні командира взводу 100-ї окремої армійської роти ВНОС Західного фронту і нагороджений орденом Червоної Зірки. У книзі «Война все спишет» Леонід Мико­лайович ділиться з нами своїм баченням жахів війни.

Февраль 1945 года. Восточная Пруссия.

…Снимаем с повозки мертвого солдата, вынимаем из кармана его военный билет, бирку. Его надо похоронить. Но сначала заходим в дом. Три больших комнаты, две мертве женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома, вторая дверь, коридор, дверь и еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертве женщины с раздвинутыми ногами и бутылками. Откуда это садистское желание – воткнуть бутылки? Ну предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание – воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры. Я понимаю – убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме. Нет, не мы, не армейские связисты. Это пехотинцы, танкисты, минометчики. Они первые входили в дома.

…Да, это было п’ять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других, оставляемых немецкой армией, городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком, старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно, по всем дорогам и магистралям страны, уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тисячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стогогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливаю­щихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует – нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам – этот адский смертельный групповой секс. До горизонта между перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей. Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет.

А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков.

– Кончай! По машинам!

А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, ко­то­рые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, пе­ревернутых повозок – трупы женщин, стариков, детей.

Шоссе освобождается для движения. Темнеет. Слева и справа немецкие фольварки. Получаем команду расположиться на ночлег. Это часть штаба на­шей армии: командуючий артиллерии, ПВО, политотдел.

Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Мы так устали, что, не обращая на них внимания, ложимся на пол. между ними и засыпаем.

Весна, на земле первая зеленая трава, яркое горячее солнце. Дом наш островерхий, с флюгерами, в готическом стиле, крытый красной черепицей, вероятно, ему лет двести, двор, мощенный каменными плитами, которым лет пятьсот. В Европе мы, в Европе! Размечтался, и вдруг в распахнутые ворота входять две шестнадцатилетние девочки-немки. В глазах никакого страха, но жуткое беспокойство. Увидели меня, подбежали и, перебивая друг друга, на немецком языке пытаются мне объяснить что-то. Хотя языка я не знаю, но слышу слова «мутер», «фатер», «брудер». Мне становится понятно, что в обстановке панического бегства они где-то потеряли свою семью. Мне ужасно жалко их, я понимаю, что им надо из нашего штабного двора бежать куда глаза глядят и быстрее, и я говорю им:

– Муттер, фатер, брудер – нихт! – и показываю пальцем на вторые дальние ворота – туда, мол. И подталкиваю их. Тут они понимают меня, стремительно уходят, исчезают из поля зрения, и я с облегчением вздыхаю – хоть двух девочек спас, и направляюсь на второй этаж к своим телефонам, внимательно слежу за передвижением частей, но не проходит и двадцяти минут, как до меня со двора доносяться какие-то крики, вопли, смех, мат. Бросаюсь к окну. На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели тех самих двух девочек, а напротив – вся штабармейская обслуга – шофера, ординарцы, писари, посыльные.

– Николаев, Сидоров, Харитонов, Пименов… – командует майор А. – Взять девочек за руки и ноги, юбки и блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай!

А. командует, а по лестнице из дома бегут и подстраиваются в шеренги мои связисты, мой взвод. А две «спасенные» мной девочки лежат на древних каменных плитах, руки в тисках, рты забиты косынками, ноги раздвинуты – они уже не пытаются вырываться из рук четырех сержантов, а пятый срывает и рвет на части их блузочки, лифчики, юбки, штанишки. Выбежали из дома мои телефонистки – смех и мат. А шеренги не уменьшаются, поднимаются одни, спускаються другие, а вокруг мучениц уже лужи крови, а шеренгам, гоготу и мату нет конца. Девчонки уже без сознания, а оргия продолжается. Гордо подбоченясь, командует майор А. Но вот поднимается последний, и на два полутрупа набрасываются палачи-сержанты. Майор А. вытаскивает из кобуры наган и стреляет в окровавленные рты мучениц, и сержанты тащат их изуродованные тела в свинарник, и голодне свинки начинают отрывать у них уши, носы, груди, и через несколько минут от них остаються только два черепа, кости, позвонки. Мне страшно, отвратительно. Внезапно к горлу подкатывает тошнота, и меня выворачивает наизнанку. Майор А. – боже, какой подлец! Я не могу работать, выбегаю из дома, не разбирая дороги, иду куда-то, возвращаюсь, я не могу, я должен заглянуть в свинарник. Передо мной налитые кровью свинные глаза, а среди соломы, свиного помета два черепа, челюсть, несколько позвонков и костей и два золотих крестика – две «спасенные» мной девочки.

В этом году (2016) Леониду Николаевичу исполнится 93 года.»

Ми не маємо права програти цю війну. У нас страшний ворог. Накал інформаційної війни проти нас надто нагадує роки Другої світової війни. Наша симетрична відповідь – це створення військ інформаційної контрпропаганди. Гібридна війна – це тотальна війна. І інформаційна її складова – надважлива.

Усі реакції:

33

ЧОМУ ГОЛОДОМОР СТАВ МОЖЛИВИМ? (Нація і Держава - 3 грудня 2015 р.)

Україна - 1933

https://www.facebook.com/profile/100063504579731/search/?q=Валерій%20Швець

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 15

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 26

Iнформацiйно-аналiтична газета "Контраст"

Валерій ШВЕЦЬ,

доктор фіз.-мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України

– Гриша! Ти щось бачиш?

– Ні.

– І я нічого не бачу.

Такими словами мати зазвичай починала розповідь про 1933 рік. Матері тоді було шість років, а її брату вісім. Тримаючись за руки, вони злазили з ліжка на долівку і по під стіною поволі виходили з хати. Далі сідали біля порогу і певний час грілися вранішнім сонцем, аж поки набряки біля очей трохи спадали і вони починали щось бачити. Батьки йшли на роботу ще до сходу сонця, і діти бачили їх лише пізно ввечері, коли вони, знесилені працею і голодом, брудні і непривітні, поверталися додому. Батько був головою колгоспу і ніс свою долю відповідальності за все, що коїлось у селі Мошняги на півночі Одеської області. Моєму батькові, який жив у тому ж селі, але на території іншого колгоспу, тоді було вже дванадцять років, і у їхній великій родині ситуація була ще гіршою. Хоча його родина не була «заможною», на відміну від родини матері, вона вперто не бажала йти до колгоспу і попала під розкуркулення. У них забрали хату і все майно та готували до виселення до Сибіру. Спас їх щасливий випадок, але одну зиму їм довелось прожити попід чужими хатами. Я знав заборонену у радянські часи правду про Голодомор з обох боків. З боку тих, хто служив тій владі, і з боку тих, хто був її прямою жертвою. Ця правда, як з’ясувалось, коли обидві родини породичались, практично не відрізнялась. Відданість діда по матері радянській владі не йшла занадто далеко. Він так і не вступив до більшовицької партії, а дід по батькові не сприймав її від самого початку. Повернувся він з Великої війни у 1920 році, де, за його словами, не воював ні за білих, ні за червоних.

Спротив селян радянській владі був не лише пасивним, але і збройним. Напри­клад, у мого діда по матері двічі стріляли. Тільки деталями відрізнялась правда про голодомор, що я почув від своїх тестя і тещі, які народились і виросли у самому, там навіть є відповідний пам’ятний знак, центрі України у селах Липняжці та Новодобрянці. І там люди чинили спротив владі. Партійному активісту, якого влада прислала аж з Ленінграда для прискорення конфіскації землі у селян, останні відрубали голову і поклали поряд з тілом під містком через Сухий Ташлик у центрі Липняжки. Про ті події нагадує лише одинокий обеліск на старому цвинтарі Липняжки, витесаний з погано обробленого червонуватого граніту, без знищеної часом традиційної зірки на верхівці та імені небіжчика. Навколо нього поодинокі і колективні горбочки могил жертв голодомору, на яких давно зотліли хрести і через які люди вже протоптали стежки. Так пам’ятник кату залишився єдиним нагадуванням про найбільшу трагедію цього села. Кількість встановлених жертв – 230 осіб.

Я вважаю, що в наш час стосовно тих подій не слід вживати слово колективізація, що, відповідно до новомови, створеної радянською владою, означало конфіскацію, а саме це, останнє, слово. Коли слова втрачають свій сенс – люди втрачають свою свободу (Конфуцій). Думаю, вірно і навпаки. Свобода повертається разом із втраченим сенсом слів.

Спротив селян конфіскації у них землі – це тема, яку ще навіть і не починали серйозно розробляти наші дослідники. Вони традиційно схильні лише до сліз і християнської молитви за ворога, який, нібито, не відав, що творить. Відав, але я хочу обговорити інший, також мало досліджений аспект голодомору – чому він став можливим?.

Розглянемо спочатку аргументи противної сторони. Головнокомандувачем першої лінії оброни є сам президент сусідньої держави, яка нещодавно урвала чималий шмат нашої землі. За його словами жодного голоду в Радянському Союзі не було, а були певні продовольчі труднощі. З його подачі цю точку зору поділяють 90 відсотків громадян Московії. Але так у Московії було майже за будь-якого царя. Цю тезу не варто навіть коментувати.

Другий рубіж оборони займає чимала команда ліберальної інтелігенції Московії – голод, пов’язаний з неврожаєм, був, але від нього однаково страждали представники всіх етносів, що мешкали в Радянському Союзі. Слідом за ними цю точку зору поділяють 5 відсотків з тих 10-ти, які не підтримали першу точку зору. Тут вже потрібен коментар. Що не тільки по українцях-русинах вдарив голод – це точно. Якщо українців-русинів на Великій Україні-Русі загинуло близько 25 відсотків, то відсоток казахів, які загинули, був значно більшим – до 50 відсотків. Там населення було переважно кочовим і харчувалось їжею тваринного походження, а отари свійських тварин було важко сховати. Переважно врятувались ті, які зуміли у цей страшний час відкочувати на територію Китаю. З не меншою силою, ніж по українцях-русинах, голод ударив по кримських татарах і німцях у місцях їх компактного поселення, де вони мешкали мішано з українцями-русинами, зокрема, у Поволжі. Поки Гітлер лише розмовляв про необхідність завоювання життєвого простору для німецької нації і бачив таку можливість лише у наступній великій війні, Сталін цей життєвий простір реально завойовував для московитського народу у мирний час.

Жодний народ у списку жертв голодомору не потрапив туди випадково. Там, де українсько-русинські села чергувались з московитськими, вимирали лише наші села. Спорожнілі села Великої України-Русі заселялись московитами. Майбутня війна на Сході України-Руси, яка надовго буде нашою незагойною раною, була запрограмована у часи Голодомору. Саме тоді, через вимирання українсько-русинського етносу на цих землях, там з’явився потужний прошарок московитів. Саме вони у наші дні відстоюють інтереси своєї історичної батьківщини, спираючись на її всебічну підтримку. Війна на Сході – це, в першу чергу, міжетнічна війна, і вона триватиме. Можливо, варто дослухатись таких відомих особистостей як Дмитро Корчинський. Можливо, слід евакуювати все населення з окупованих територій і прифронтової зони у внутрішні області України-Русі і остаточно вирішити протистояння з сепаратистами на Сході у військовий спосіб? Основа для етнічної переваги московитів у Криму над українцями-русинами і кримськими татарами також була закладена у роки найбільшого Голодомору. До речі, за всіма експертними оцінками і спогадами очевидців, зокрема, моїх родичів, врожай 1932–1933 років скрізь був цілком нормальним. Отже, голод повсюдно був штучним.

Третій рубіж оборони щодо Голодомору очолюють вже інтелектуал-патріоти Московії. Це також десь 5 відсотків московитів. Їм раптом спало на думку, що захмарно високі інтереси Радянського Союзу – рахуй, Московії, вимагали таких екстраординарних заходів як голодомор, щоби конфіскованим зерном, фактично життями людей, сплатити вартість колосальних поставок обладнання і технологій із Сполучених штатів Америки. Роки Голодомору збіглися з роками індустріалізації Радянського Союзу, а без індустріалізації Радянський Союз не зміг би успішно протистояти Німеччині у майбутній війні і спасти світ від фашизму. Це якби чума запропонувала світу спасти його від нежиті.

Сільське господарство вимагає від селян важкої щоденної праці. Зрозуміло, що змучена голодом людина не здатна працювати так само продуктивно як сита. Крім того, висока смертність постійно скорочувала кількість робочих рук, в першу чергу, чоловічих. Виробництво сільськогосподарської продукції мало б за таких умов зменшуватись. Так, на початку конфіскації землі у 1930 році за радянськими статистичними даними експорт зерна Радянським Союзом складав 4.8 млн. тон, у 1931 році колгоспів стало більше і у них стали забирати більшу частку вирощеного зерна експорт склав 5,2 млн тон. У 1932 році, коли в колгоспи загнали майже всіх селян і вилучили у них практично все зерно, – початок голоду – експорт склав лише 1.8 млн. тон. Опір конфіскації землі чинили лише поодинокі селяни, подібні до мого діда по батькові. У 1933 рік, попри те, що виробництво зерна ще більше скоротилось через голод, що лютував уже в повну силу, експорт також склав 1,8 млн тон. Саме у цьому році у селян забрали навіть посівне зерно, і голод почав знищувати цілі села. У наступному 1934 році вже нікому було повноцінно працювати в полі, і експорт склав лише 0.8 млн. тон. Так що знищення українських, німецьких і кримсько-татарських селян не тільки не допомогло індустріалізації, а прямо протирічило її ефективному проведенню. Висновок: у Голодомору точно була цілком інша мета, ніж індустріалізація.

Тепер про обсяги експорту зерна у найкращому з цієї точки зору 1930 році. Він був майже удвічі менший, ніж експорт Російської імперії напередодні Першої світової війни. Далася взнаки руйнівна щодо рільництва політика більшовицької влади. Він був і вкрай малим для потреб індустріалізації. За роки перших двох п’ятирічок в Радянському Союзі було побудовано майже 9 тисяч великих і гігантських підприємств: Уралмаш, Дніпрогес, Криворіжсталь, Харківський тракторний – насправді танковий тощо. Всього зернового експорту не вистачило б навіть на будівництво одного такого гіганта. Зауважу, що незалежна Україна, позбавившись колгоспів, стабільно експортує щорічно вперше у своїй історії приблизно 30 млн. тон зерна. Це найкраща відповідь на питання чи потрібна конфіскація землі і багатомільйонні людські жертви для збільшення її продуктивності.

Джерело фінансування індустріалізації в Радянському Союзі – фактично підготовки його для майбутньої війні – це одна з найбільших таємниць історії ХХ сторіччя. Якби джерело фінансування походило з Радянського Союзу, то подібний масштаб замовлень мав би викликати нечуване економічне зростання всіх промислово розвинутих країн і в першу чергу Сполучених штатів. Замість цього, в міру зростання темпів індустріалізації Західний світ котився в прірву економічного занепаду. Отже джерело фінансування знаходилось десь у Західному світі. На мою думку, колосальні кошти Західного світу були вилучені з природного для них обігу і спрямовані на індустріалізацію Радянського Союзу. Це могло відбутись лише за рахунок різкого зменшення внутрішнього кредитування. Далі криза неплатежів і зупинка більшості промислових підприємств. Я дотримуюсь тої точки зору, що ті тисячі підприємств, що з’являлись в Радянському Союзі, були просто демонтовані в охопленій кризою Америці, робітники викинуті на вулицю, а обладнання цілком вивезене до Радянського Союзу разом з інженерно-технічним персоналом, який змонтував його на новому місті. Чому міжнародний фінансовий синдикат вирішав вкласти кошти у світову революцію? Хто відповість на це запитання? Велика загадка історії і в тому, що міг Радянський Союз покласти на протилежну індустріалізації шальку політико-фінансових терезів? Такі безпрецедентні подарунки, як індустріалізація, не робляться за так.

Цікаво, що ще одна країна в цей же час бурхливо модернізувалась. Ви вгадали – це Німеччина. Тут схеми фінансування більш-менш відомі, що швидше за все, пов’язано з тим, що Німеччина Другу світову війну програла. Можливо, не випадково новий курс президента Сполучених Штатів Франкліна Рузвельта був спрямований, зокрема, і проти фінансового капіталу. Епоха монополістичного капіталу нібито добігла кінця. Закон Гласса-Стігана від 1935 року забороняв банкам займатись інвестиційною діяльністю. Зазначу, що індустріалізація Радянського Союзу була результатом саме такої інвестиційної діяльності провідних світових банків. Деякі занадто великі банки були поділені і позбавлені свого монопольного становища на ринку капіталу.

Остання лінія оборони громадян Московії від відповідальності за геноцид українсько-русинського народу – це відвертий антисемітизм. «Во всем виноваты Эпштейн! А также Крицман и другие», – пише, наприклад московитська газета «Пенсионер и общество», № 11(90), 2007 р. Для малотямущих пенсіонерів у газеті є примітка: «фамилии евреев выделены синим цветом». Або гасло, що його легко зустріти в інтернеті: «Всемирная сио­нистская организация ЗАГОЛОДОМОРИЛА Украину». З подібною точкою зору я зустрівся ще у дев’яності роки. Важко сказати, на яку кількість громадян Московії і України-Русі розрахована ця лінія оборони. Зараз вона ніби резервна. Але з крахом перших трьох вона може стати основною.

Я не є прибічником лівої ідеї. Швидше навпаки. Жодна глобальна ідея не залишила такого кривавого сліду в історії людства як ліва. Але заради об’єктивності звернуся до найяскравішого виразника цієї ідеї в Радянському Союзі і, одночасно, українського єврея Льва Троцького. Він був одним з ініціаторів українізації державного апарату Радянської України, відродження української культури, шкільництва. Він розумів, що для того, щоб в україномовному середовищі існували єврейські школи, найперше там мають існувати українські школи. Для того, щоб в Україні вільно розвивалась єврейська культура, обов’язково має розвиватись українська культура. Протягом всього життя він не полишав українське питання. При цьому його погляди все більше радикалізовувались. Незадовго до смерті він першим з відомих світових політичних лідерів проголосив наступне: «Питання долі України постало на повний зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: єдина вільна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна! Але ж незалежність об'єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР! – вигукнуть хором "друзі" Кремля. – Що ж тут такого жахливого? – заперечимо ми зі свого боку. Відокремлення України не означало би послаблення зв'язків із працюючими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу». ("Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)", № 77-78, 1939 р.).

Лев Троцький був не лише одним з ідеологів і організаторів більшовицької революції. Він був символом єврейства, яке масово прийшло в революцію і склало велику частину нової більшовицької господарчої, військової і політичної бюрократії. Боротьба Сталіна з Троцьким – це була боротьба двох складових нової більшовицької еліти між собою – москвинської і єврейської. Відповідно до новомови Сталін боровся не з євреями, а з Троцьким і троцькістами. Висилка Троцького з Радянського Союзу у 1929 році означала втрату євреями, яких називали троцькістами, всіх ключових посад у партії, уряді і армії. З цього моменту відповідальність за все, що відбувалось в країні, вони вже не несли. Це також означало закриття спочатку єврейських шкіл, а за ними і українських – скрізь, де вони тільки но з’явились. Це означало також закінчення українського національного відродження і початок українського розстріляного відродження. Риска під троцькізмом була підведена у 1937–1938 роках, коли більшість євреїв, що раніше прийшли у владу, були фізично знищені. При цьому було знищено багато і неєвреїв, так що назовні це ніби і не виглядало як переслідування саме євреїв. Проте після цих подій євреїв у владі практично не залишилось, крім тих небагатьох, хто довів свою лояльність безкомпромісною боротьбою з троцькізмом.

Тепер моє бачення проблеми Голодомору. Головною причиною Голодомору була конкуренція двох етносів – українського-русинського і московитського, що претендували на ту саму землю. Для українців-русинів це було природно, оскільки вони проживали на цій землі протягом тисячоліть. Для московитів це також було природно, оскільки вони давно звикли відбирати у інших народів те, що їм дуже подобалось і до чого могли дотягнутись. Українсько-русинський етнос, генетично пов’язаний з землею від часів трипільської культури, мав одну із найвищих у Європі народжуваностей, що значно перевищувала народжуваність московитів на їхніх корінних землях. При збереженні наявних темпів зростання населення, українців-русинів ще у двадцятому сторіччі мало в межах Радянського Союзу стати більше за московитів. Але ж їх тепер десь у два з половиною рази менше, ніж московитів? Це і є той результат Голодомору, що закладався у внутрішній політиці тридцятих років у Радянському Союзі. Ось як це сформулював один з виконавців цього злочину, приналежний до середньої ланки державного апарату: «Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а тож і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням».

Другою причиною, що провокувала терор проти українців-русинів, була військова поразка українських визвольних змагань у 1918–1922 роках у висліді першої українсько-російської війни. Це була розплата за поразку тих українців, які вважали, що національно-визвольна війна – то не їх справа і їм байдуже, яка влада надворі. Слабкого добивають якнайшвидше, щоб він вже ніколи не отямився.

Третя причина – це виникнення у тридцяті роки безпрецедентної в історії людства тоталітарної держави, про неминучість виникнення якої попереджав ще один із знаменитих ідеологів анархізму Михайло Бакунін. Він стверджував наступне. Марксова ідея диктатури пролетаріату нездійснена, оскільки весь робітничий клас водночас бути диктатором не може. Диктатура пролетаріату поступово виявиться у руках керівної меншості, яка відстоюватиме не народні, а свої інтереси, захищатиме свій привілейований стан. З встановленням державної власності зміцниться економічний фундамент панування «червоної бюрократії». Саме це і відбувалось у тридцяті роки. Внутрішня боротьба новоствореної більшовицької еліти двадцятих років завершувалась. Тридцяті роки були роками внутрішньої консолідації еліти вже на основі москвинського етносу. Конфіскація землі у селян була необхідна для зосередження всіх багатств країни без винятку в руках «червоної бюрократії». Індустріалізація була потрібна для тотальної мілітаризації країни на основі найновіших військових технологій. Мілітаризація країни була потрібна цій еліті для здійснення світової революції. Відповідно до новомови термін «світова революція» означав те, що у часи Орди звучал­о як дійти до останнього моря і підбити під себе всі землі, що зустрінуться по дорозі.

Четверта причина – неукраїнці, що ледве вміли читати і писати, керували Україною. Жорстокість і безпринципність добре корелюють з низьким рівнем освіти. Такі люди – ідеальні виконавці брудної роботи. Перша особа – це завжди генеральний або перший секретар ЦК КП(б) У.

1921 р. – 1923 р. – Мануїльський Дмитро Захарович, освіта середня, українець. Ще триває російсько-українська війна, потрібен українець.

1923 р. – 1925 р. – Квірінг Еммануїл Йонович, освіта п’ять класів. Розгортається процес українізації України, за яким потрібен нагляд, але не дуже обтяжливий для українців-русинів.

1925 р. – 1928 р. – Лазар Мойсейович Каганович, за офіційною справкою члена ЦК – самоук (до школи не ходив), за іншими джерелами освіта початкова, український єврей. Національний підйом в Україні почав непокоїти Сталіна, прийшов час його пригальмувати, потрібна була людина, особисто йому віддана.

1928 р. – 1938 р. – Косіор Станіслав Вікентійович, освіта три класи, поляк. Прийшов час ламати хребет українській нації. Ідеальна кандидатура з точки зору підбурювання українців проти поляків.

1933 р. – 1937 р. Постишев Павло Петрович, до школи не ходив, московит. Другий секретар ЦК КП(б) У. Основна функція – контроль за першим секретарем і своєчасне інформування про все Сталіна.

1938 р. – 1948 р. – Микита Сергійович Хрущов, до школи не ходив, українець. Головна справа зроблена, попереду велика війна і приєднання до імперії нових територій, заселених українцями-русинами, потрібно було дещо попустити віжки.

П’ята причина Голодомору – це сприятлива для Москви ситуація у зовнішньому світі. Світ про все знав, але на офіційному рівні робив вигляд, що нічого не відбувається. Єдиною державою світу, що засудила Голодомор, була націонал-соціалістична Німеччина. Про нього в своїх промовах не раз говорили Адольф Гітлер і Йозеф Геббельс, що викликало рішучі протести офіційної Москви. Так, 1935 року, на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, міністр освіти та пропаганди Йозеф Геббельс виголосив славнозвісну промову «Комунізм без маски». Прочитавши її (вона є в інтернеті), кожен може пересвідчитись, що вже тоді Німеччина визнавала страшний злочин більшовицького режиму стосовно українського народу. Адольф Гітлер наказав надавати державну підтримку громадським організаціям, що збирали гроші для надання допомоги співвітчизникам, і особисто пожертвував 1000 марок до фонду допомоги німцям, які голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і до українців, які жили поряд із німцями.

Єдиною церквою, що засудила голодомор, була католицька церква.

Українці за кордоном СРСР зверталися із протестами до Ліги Націй, до урядів різних держав. 27 вересня 1933 р. представник Уряду УНР в еміграції Олександр Шульгин звернувся до 14-ої Асамблеї Ліги Націй з листом, у якому приверталася увага світової спільноти до голоду в Україні. 29 вересня 1933 році у Женеві відбулося таємне засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Президент чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте вони були зацікавлені у співпраці з СРСР і відкидали допомогу голодуючим українцям, зважаючи на те, що СРСР не є членом Ліги Націй, і, таким чином, голод – це внутрішня проблема СРСР. «За» висловилися лише три держави (націонал-соціалістична Німеччина, фашистська Італія та Ірландія), «проти» – 11 країн, серед яких більшість провідних «демократичних» країн Європи. В тому ж році Сполучені Штати визнали Радянський Союз, а вже у наступному році Московію прийняли до Ліги Націй. Починалась Велика гра, і життя мільйонів українців-русинів у цій грі нічого не важили. Це черговий раз підтверджує історичний урок – не чекай справедливості від чужинців, а будь сильним і вмій постояти за себе.

Шостою причиною можна вважати радянофільство значної частини західної інтелігенції. Це відомі літератори Б. Шоу, Р. Ролан, А. Барбюс тощо, які принципово не бажали помічати жодного ганджу в омріяній ними «найвільнішій» країні світу.

Але світ міняється. У 1985 році Конгрес США створив спеціальну комісії з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Ще у 1982 році на конференції Голокост і Геноцид у Тель-Авіві він заявив: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті – нема проблем». «Ваші мертві вибрали мене» – так називається широко відома книга Джеймса Мейсона. У 1993 році він переїхав із Сполучених Штатів до Києва, де одружився, викладав у Києво-Могилянській академії, друкувався у газеті «День». Помер 3 травня 2004, похований у Києві на Байковому цвинтарі. Завдяки Джеймсу Мейсу та ще одному досліднику Голодомору Роберту Конквесту, автору широко відомої книги «Жнива скорботи», правда про Голодомор стала широко відомою всьому світу.

Все, викладене вище, не могло б відбутися без фантастичної активності нашої американської діаспори. Щира подяка їй від всіх щирих українців Великої України – матері всіх українців-русинів світу.

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Це Австралія (2003, 2008), Андорра (2009), Аргентина (2007), Бразилія (2007), Ватикан (2001, 2003), Грузія (2005), Еквадор (2007), Естонія (1993), Іспанія (2007), Італія (2004, 2007), Канада (2003, 2008), Колумбія (2007), Латвія (2008), Литва (2005), Мексика (2008), Парагвай (2007), Перу (2007), Польща (2006), Словаччина (2007), США (2003, 2006, 2008), Угорщина (2003), Чехія (2007), Чилі (2007). На жаль, у цьому списку відсутня Німеччина. Ну що ж, націонал-соціалістична Німеччина повелася людяніше щодо України, ніж демократична Німеччина. Шкода! Немає там і Франції з Великою Британією, які і в 1933 році у Лізі Націй виступили проти допомоги голодуючій Україні. Можливо, Велика гра все ще продовжується? Чи можна тоді розраховувати на щиру підтримку цих країн у нинішній російсько-українській війні?

Всі українські президенти не оминули у своїй діяльності теми голодомору, але лише один з них – Віктор Андрійович Ющенко підняв цю трагедію до рівня засадничого принципу державної політики України. Саме він не дозволив темі Голодомору тихенько і назавжди зникнути з пам’яті українсько-русинського народу разом з останніми його свідками.

У листопаді 2003 року 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ої річниці Великого голоду 1932–1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. 23 жовтня 2008 року Європарламент визнав Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народу.

28 квітня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вшанування пам'яті загиблих в результаті голоду 1932–1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам'ять загиблих від голоду і засудивши жорстоку політику сталінського режиму.

Геноцидом українського народу Голодомор визнають католицька церква, Константинопольська православна церква, Українська православна церква – Київський патріархат, Українська православна церква (Московського патріархату) та Українська автокефальна православна церква.

2003 року Український парламент назвав, а 2006 – офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Мойсейовича Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Окрім того, необхідно враховувати неполічену кількість загиблих від супутніх захворювань.

Правда про Голодомор, його причини і наслідки, попри наші бажання чи небажання, стає засадничим принципом існування новітньої української держави. Він має всі ознаки геноциду проти українського народу і не обмежується 1932–1933 роками. Наступна хвиля геноциду проти українського народу була замаскована під втрати у часи Другої світової війни. НКВД під час відступу радянської армії підірвала греблю Дніпрогесу, не попередивши завчасно про це місцеве населення. Від повені, що виникла внаслідок вибуху, загинуло біля 100 тисяч мирного населення. А чого варті слова «славного маршала наших перемог»: «Чим більше хохлів утопимо в Дніпрі, тим менше після війни доведеться переселяти до Сибіру». І таки втопили у Дніпрі біля мільйону українців, яких, непідготовлених, майже неозброєних, без плавзасобів і у цивільному одязі, погнали на штурм цієї ріки у 1943 році. А наказ про депортацію всіх українців, які проживали на окупованих німцями територіях, підписаний тим самим Жуковим та ще Берією в наступному році?. Ще одна хвиля була замаскована під неврожай 1946–1947. І знову, як і у 1933 році, потяги з українським зерном прямували до Європи. Але геноцид тривав всі, без винятку, роки радянської (московитської) влади в Україні, часом приймаючи ледь помітні латентні форми, а часом набуваючи загрозливої сили дев’ятого валу.

Великий Боже! Для чого ти піддав мій народ таким нелюдським випробуванням? Скільки ще їх чекає нас попереду? А може ми нарешті зберемо всі свої сили і в останній битві з віковічним злом знищимо його? Схоже, іншого шляху у нас немає.

На фото: Виїзд червоної валки з хлібом. Харківська область, 1932 рік

Європейські країни і свобода особистості (Інформаційно-аналітична газета Контраст)

 

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Серпень 30,2021    Схожі новини В цій темі нема новин http://www.kontrast.org.ua/news/3041.html Дві речі, на мою думку, головні для людини у житті – свобода і повага. Ця розмова про свободу. Чи можна її виміряти так, щоб сказати, що у цій країні вона більша, а в цій менша? Єдина наука, що дає інструмент для такого порівняння – математика. Математика починається з числа. Число (дійсне) – це єдиний математичний об`єкт, який можна порівнювати з іншим подібним об’єктом. Яке ж число можна поставити у відповідність такій важливій категорії нашого життя, як особиста свобода. Одним з варіантів такого числа є ймовірність втратити свободу. Для того, щоб свобода одних людей у суспільстві не була за рахунок інших, людство придумало писані і неписані норми поведінки. За неписані норми поведінки ми відповідаємо лише перед своїм сумлінням. Нормальна людина намагається бути моральною і вимагає того ж від оточуючих людей. Механізм утримання інших людей від ганебних вчинків буває різним. Як сказано в одному з Хадисів: «Якщо ти зустрівся зі злом, виправ його своїми руками, не можеш – своїми устами, не можеш – у своєму серці, але це найменший ступінь віри». Насправді кількість людей, що сповідує таке ставлення до життя, мала. Більшість людей байдужі до всього, що не зачіпає їх особисті інтереси. Тому почнемо з аналізу писаних норм поведінки. За їх дотриманням слідкують спеціальні люди на державному утриманні, і за їх порушення позбавляють волі. Сотні років розвивається і вдосконалюється законодавство кожної країни. У ньому – весь набутий досвід суспільства або тих, хто звик керувати цим суспільством. Чим більше законодавство відповідає природі людини і спрямоване на досягнення ладу в суспільстві, який більшістю членів суспільства сприймається як справедливий, тим менше люди його порушують, тим менше в`язнів у такій державі. Чим далі законодавство від інтересів суспільства і ближче до касти тих, хто цим суспільством керує, тим частіше це законодавство порушується і тим більша кількість в`язнів у такій країні. В авторитарній країні слід очікувати велику кількість в`язнів, у демократичній - малу. Тобто порівнюючи кількість в`язнів, що припадають на душу населення, а це і є ймовірність потрапити за грати пересічному громадянину країни, можна і без аналізу політичної та економічної ситуації зробити висновок чи ця країна є авторитарною, чи демократичною. Безумовно, слід використовувати достовірні дані, що у випадку авторитарних режимів є великою проблемою. Звичайно, всі компрометуючі їх дані ними ретельно приховуються, а оприлюднені можна використовувати лише як мінімальну оцінку рівня свободи в такій країні. До таких країн Європи належать, фактично, лише дві країни: Російська федерація і Білорусь. Щодо Російської федерації, то тут достовірно невідома навіть кількість її населення. Тим не менш, ми змушені використовувати те, що нам показують. Чи є інший спосіб охарактеризувати особисту свободу числом? Є й доволі простий. Політичну свободу можна цілком однозначно охарактеризувати кількістю співробітників спецслужб, що здійснюють нагляд за політичним життям країни. У Радянському союзі це був Комітет державної безпеки (КДБ), у Німецькій демократичній республіці (НДР) – Штазі, у націонал-соціалістичній Німеччині – гестапо. Після зникнення НДР стали відомі наступні числа: кількість штатних співробітників Штазі – близько 100 тисяч осіб, кількість позаштатних співробітників – близько 200 тисяч осіб, кількість досьє на громадян країни – близько 6 млн. штук при загальній чисельності населення у 16 млн. осіб. Тобто один штатний співробітник Штазі припадав на 160 громадян країни. Багато це чи мало? З чим це можна порівняти? У часи ІІІ Рейха один співробітник гестапо припадав на 2000 громадян Рейху, а це приблизно у 13 разів менше, ніж у тій же країні, де переміг пролетаріат. Тобто політичний терор у націонал-соціалістичній Німеччині, де рушійною силою був середній клас, був значно меншим, ніж у соціалістичній Німеччині, де рушійною силою був пролетаріат. Дуже привабливим виглядає порівняння питомої кількості співробітників спецслужб різних держав. Проблема в тому, що ці кількості ніде взяти. Про Радянський союз числа, які можна знайти в різних джерелах, мають пропагандивний характер. Можна лише припустити, що репресивний апарат Радянського союзу був значно потужніший, ніж і у націонал-соціалістичній Німеччині, і соціалістичній Німеччині, оскільки мав набагато довшу історію і спирався на відсталіший у культурному сенсі народ. Перехід від аристократичної форми правління (приблизно 27 тисяч каторжників) перед Першою світовою війною [2] до пролетарської форми правління (рахунок в’язнів концтаборів йшов на мільйони, але точно не відомий) говорить сам за себе. У наступній таблиці [1] наведені ймовірності потрапити за грати – рівень несвободи у різних країнах Європи, помножена, для зручності, на 100 тисяч.   № Країна Ймовірність 1. Російська федерація 626 2. Білорусь 468 3. Україна 321 4. Латвія 288 5. Естонія 273 6. Литва 234 7. Молдова 227 8. Польща 224 9. Чехія 201 10 11. Іспанія 162 12. Албанія 159 13. Люксембург 155 14. Велика Британія 152 15. Угорщина 149 16. Словаччина 148 17. Болгарія 144 18. Румунія 125 19. Сербія 122 20. Греція 109 21. Чорногорія 108 22. Північна Македонія 107 23. Португалія 104 24. Нідерланди 100 25. Франція 96 26. Австрія 95 27. Бельгія 93 28. Хорватія 93 29. Італія 92 30. Німеччина 88 31. Ірландія 81 32. Швейцарія 76 33. Швеція 74 34. Норвегія 69 35. Боснія і Герцеговина 67 36. Словенія 65 37. Фінляндія 64 38. Данія 63 39. Ліхтенштейн 20 Як і слід було очікувати, на першому місці за рівнем несвободи перебуває Російська федерація. Цілком очікувано, що друге місце займає Білорусь. На третьому місці, хоча і з удвічі меншим результатом щодо першого, знаходиться Україна. За Україною йдуть інші європейські країни, що колись входили до складу Радянського союзу. Так і мало бути. Виявляється, не можна за 30 років незалежності позбутися каїнової печатки Совка. За цією ж логікою далі мали б бути країни соціалістичного табору. Так і є: Польща і Чехія. Далі Іспанія з проблемою сепаратизму басків. Далі недалеко від неї Велика Британія з проблемою ірландського сепаратизму. У середині списку інші країни колишнього соціалістичного табору. Причому країни, що утворились на базі колишньої Югославії, яка відчутно дистанціювалась весь час свого існування від Радянського союзу, знаходяться значно нижче у списку, ніж інші країни соціалістичного табору. Такі провідні європейські країни, як Франція, Австрія, Німеччина впевнено займають місце в таблиці, що відповідає малому рівню несвободи. Останній рядок займає Ліхтенштейн, де ймовірність потрапити до в’язниці у 31 раз менша, ніж у Російській федерації.   Висновки: Наша математична модель однозначно підтверджує справедливість терміну: «Вільний світ» щодо провідних країн Європи і правильність нашого шляху до політичної і економічної інтеграції з ними. Головна проблема сучасних українців у тому, що й досі значна їх кількість не вбачає ворога у Російській федерації. Це суттєво зменшує нашу відпорність. Джерела: Вікіпедія. Список країн за кількістю в’язнів: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA_%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD_%D0%B7%D0%B0_%D0%BA%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8E_%D0%B2%27%D1%8F%D0%B7%D0%BD%D1%96%D0%B2 Каторга в Росийской империи конца ХІХ – начала ХХ века: https://www.politforums.net/historypages/1528754029.html 18808 раз прочитано

Оцініть зміст статті? 1 2 3 4 5   (всього 238 голосів)