Science with Shvets V. T.

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА (Нація і держава - 31 березня 2017 р.)

Валерій Швець

https://www.facebook.com/profile/100063504579731/search/?q=Валерій%20Швець

У засобах масової інформації промайнула інформація про те, що Московія приступила до створення військових підрозділів інформаційної війни. Такі підрозділи були в Радянському Союзі, є вони і тепер у складі армії Сполучених Штатів Америки і деяких інших країн. Про що свідчить такий крок? Це крок до подальшого розгортання військових дій, і не обов’язково лише в Україні. Путін підвищує ставки у небезпечній грі зі світом. Він все ще думає, що контролює процес ескалації військового протистояння у світі, крок за кроком підвищуючи напругу. Насправді, він вже не може зупинитись. Зупинка означає політичну, а можливо і фізичну, смерть його одного у близькій перспективі через внутрішні чинники, що діють в Московії. Продовження ескалації означає неминучу політичну і фізичну смерть у більш віддаленому майбутньому, але разом з мільйонами невинних людей. Поки що він обирає останній шлях.

Московія і дотепер вкладала і вкладає колосальні кошти в інформаційну війну. Саме це дозволило їй у мирний спосіб відібрати у нас Крим і створити криваву рану в тілі України на Донбасі. Інформаційна ефективність Московії сьогодні настільки перевищує можливості України, яка демонструє цілковиту безпорадність у цій царині, що для підтримання нинішнього статус-кво у війні з Україною інформаційні війська Московії не потрібні. Отже, потрібно готуватись до гіршого.

На початку тридцятих років минулого сторіччя за наказом Сталіна російською мовою була перекладена з німецької одна програмова книжка, що називалась «Моя боротьба». Вона увійшла, поряд з книгами з військової стратегії і тактики, до «Бібліотечки червоного командира». Багато сторінок цієї ґрунтовної книги присвячено військовій пропаганді. Я використаю ряд цитат з неї, щоб показати, що нинішню московську пропаганду можна цілком зрозуміти на їхній основі, в проекції викладених засадничих принципів на ментальність нашого північного сусіда.

«Будь-яка спроба здолати певну ідею силою зброї приречена на поразку, якщо тільки боротьба проти зазначеної ідеї сама не набере форму наступальної боротьби за новий світогляд. Лише у разі, якщо проти одного світогляду в ідейному всеозброєнні виступає інший світогляд, насилля відіграє вирішальну роль і принесе користь тій стороні, яка зуміє його застосувати з максимальною безпощадністю і тривалістю». Арсенал таких цілком хибних ідей, придатних для зовнішньої експансії, у Московії завжди був достатньо великим. Збирання руських земель, Москва – третій Рим, захист православ’я, світова революція.

Яка ідея протистоїть нам на сході України і в Криму сьогодні? Ідея так званого «русского міра». Щодо тривалості застосування цієї універсальної ідеї. У кого є сумніви? Щодо безпощадності. Згадайте розстріл наших солдат і офіцерів при їх виході з Іловайського котла через узгоджений з московитами «коридор безпеки». А з нашого боку що? Ідея європейського вибору України? Ідея захисту незалежності України? Ідея демократії і свободи? А може, українська національна ідея або ідея українського світу? Тоді решта є лише її складовими. Хибна ідея «русского міра» звучить вагомо для пересічного російського совка в Московії і Україні. Деталі для нього не суттєві. Ми ж весь час говоримо про деталі, уникаючи короткого означення – український світ.

«Задача пропаганди полягає не в тому, щоб дати наукову освіту окремим особам, а в тому, щоб вплинути на масу, зробити доступними її розумінню окремі важливі, хоча і не чисельні факти і події, про які маса до того не мала уявлення». Наведу кілька прикладів щодо совка-московита. «Києв – мать городов русских». І спробуй йому пояснити, що він і його народ має до давнього Києва такий же стосунок, як румун до давнього Риму. Або, «Украіна – ето окраіна», причому, зрозуміло, – його рідної Московії. І спробуй йому пояснити, що за сотні років до заснування Москви Україна вже згадувалась у літописах. А щодо Трипілля, Скіфії, Сарматії, історичної Русі-України не варто і починати розмову. А чого варте сполучення слів: хрест, хлопчик, розп’яття. І подіяло це словосполучення на всю Московію з Кримом і Донбасом на додачу, а пролунало на весь світ. А істеричні зойки про те, що кожному українському солдату обіцяно по два раби з місцевого донбаського населення. І ніхто не вибачився за цей глум над Україною. А ми й не вимагали вибачення. А де ж тоді наша прокуратура і міністерство закордонних справ? Знову цитата – це про події Першої світової війни: «Військова пропаганда англійців і американців була з психологічної точки зору абсолютно правильною. Англійці і американці малювали німців у вигляді варварів і гунів; цим вони готували своїх солдат до всіляких жахіть війни». Московити цілковито скористались цією порадою.

Особисто я вважаю, що наука, особливо гуманітарна, і культура – це також пропаганда, розрахована на вироблення саме наукового світогляду провідної верстви суспільства. але переважна маса громадян потребує значно простішого підходу. Особливо це стосується зони війни на сході України, звідки більшість притомних громадян уже виїхала. Не можна шкодувати грошей на весь спектр пропагандивних заходів, адже суть сучасної війни, в першу чергу, в завоюванні душі і розуму людей в зоні конфлікту. Чи наша пропаганда носить на сході України і в Криму наступальний характер? Війна йде вже четвертий рік, а в знаменитому селищі Авдіївці, що по наш бік лінії фронту, ще й досі не приймають українське телебачення. Що вже говорити про окуповану територію! А про прилеглу до кордонів України територію Московії? Російсько-український кордон на всій своїй протяжності, фактично, проходить етнічною територією України. Невже нам байдужі етнічні українці по той бік кордону, що є одночасно запіллям нашого ворога? Така байдужість не властива жодному європейському народу. Але ж ми прагнемо в Європу.

Велику «радість» викликає той факт, що нарешті на четвертому році війни будівництво радіовежі в селі Чонгар Херсонської області, на кордоні з Кримом, завершується. Ще років десять війни, і ми побудуємо телевежу, щоб нас у Криму не тільки чули, але й бачили. А за тиждень московити її підірвуть, бо на відміну від нас розуміють її згубну для себе дію. Коли ми вже зрозуміємо, що ефектна картинка має вагоміший вплив на свідомість людини, ніж вибух снаряду. Одна телевежа значно дешевша за один танк, а зона її ураження – це сотні або й тисячі квадратних кілометрів. Ми воюємо тільки за території чи також, і в першу чергу, за людей? Якщо за людей, то між кількістю танків і кількістю телевеж має бути певний паритет, достатній для виграшу інформаційної війни. «…Бо пропаганда є тією ж зброєю боротьби, а в руках професіонала – найстрашнішою зброєю». Ось вам і інформаційні війська. Московити взяли на озброєння весь арсенал інформаційної (психологічної) війни, а українці до цієї роботи ще й не приступали. Знову цитата. «Народні почуття не складні, навіть дуже прості й одноманітні. Тут немає місця для особливо тонкої диференціації. Народ говорить «так» або «ні»; він любить або ненавидить. Правда або кривда. Народ розмірковує прямолінійно У нього немає половинчатості». «Сприйняття маси дуже обмежене, коло її розуміння дуже вузьке, зате забудькуватість дуже велика. Вже через це всяка пропаганда, якщо вона хоче бути успішною, має обмежуватись лише небагатьма пунктами і викладати їх лаконічно, ясно і зрозуміло, у формі гасел, що легко запам’ятовуються, повторюючи їх до тих пір, поки вже не може бути жодного сумніву, що найвідсталіший слухач напевно засвоїв те, що ми хотіли. Як тільки ми відмовимося від цього принципу і спробуємо зробити нашу пропаганду всебічною, вплив її почне розсіюватись, оскільки широка маса не в змозі ні перетравити, ні запам’ятати весь матеріал». Тому – «русскій мір», «Києв – мать городов русскіх», «Святая Русь» і крапка.

Боюсь, що у московитів справа з інформаційними військами складеться якнайкраще. Саме вони є спадкоємцями більшості традицій Радянського Союзу. Чим є інформаційна війна, доведена до свої крайніх форм, можна прослідкувати на прикладі гасла «Убий німця». Коло витоків інформаційної кампанії, що прокотилась у 1942 році всіма радянськими фронтами і Радянським Союзом, стояв один з найвідоміших письменників тих часів, лауреат Нобелівської премії Михайло Шолохов, що у своєму оповіданні «Наука ненависті» вперше висунув і обгрунтував це гасло. Його підтримав весь багатотисячний пропагандивний апарат країни. Певне уявлення про напругу цієї кампанії дають уривки з творів двох не менш відомих, аніж Шолохов, письменників тих часів.

… Пусть горит его дом, а не твой,

И пускай не твоя жена,

А его пусть будет вдовой.

Пусть исплачется не твоя,

А его родившая мать,

Не твоя, а его семья

По напрасну пусть будет ждать.

Так убей же хоть одного!

Так убей же его скорей!

Сколько раз увидишь его,

Столько раз его и убей!

(Константин Симонов)

«Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье. Отныне слово «немец» разряжает ружьё. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал. Если ты думаешь, что за тебя немца убьёт твой сосед, ты не понял угрозы. Если ты не убьёшь немца, немец убьёт тебя. Он возьмёт твоих [близких] и будет мучить их в своей окаянной Германии. Если ты не можеш убить немца пулей, убей немца штыком. Если на твоем участке затишье, если ты ждёшь боя, убей немца до боя. Если ты оставиш немца жить, немец повесит русского человека и опозорит русскую женщину. Если ты убил одного немца, убей другого – нет для нас ничего веселее немецких трупов. …. (Илья Эренбург)

Через три роки війна ще тривала, але радянські війська вже були на території Німеччини. Чи мало якісь наслідки гасло «Убий німця»? В цьому місці статті доцільно звернутись до спогадів очевидця тих подій.

http://patrioty.org.ua/society/materi-i-dochky-lezhat-uzdovzh-shose-pered-kozhnoiu--hohochushcha-armada-zi-spushchenymy-shtanamy-ditei-shcho-kydaiutsia-na-dopomohu-rozstriliuiut--pro-zvirstva-rosiian-18-119661.htmlсубота, 21 травень 2016, 15:13

http://www.kontrast.org.ua/print/2408/html

Патріоти України пропонують читачеві познайомитися з витягами з мемуарів російського художника і живописця Леоніда Миколайовича Рабічева, який пройшов Велику Вітчизняну війну з листопада 1942 року по травень 1945 р року у званні командира взводу 100-ї окремої армійської роти ВНОС Західного фронту і нагороджений орденом Червоної Зірки. У книзі «Война все спишет» Леонід Миколайович ділиться з нами своїм баченням жахів війни.

Февраль 1945 года. Восточная Пруссия.

…Снимаем с повозки мертвого солдата, вынимаем из кармана его военный билет, бирку. Его надо похоронить. Но сначала заходим в дом. Три больших комнаты, две мертве женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома, вторая дверь, коридор, дверь и еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертве женщины с раздвинутыми ногами и бутылками. Откуда это садистское желание – воткнуть бутылки? Ну предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание – воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры. Я понимаю – убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме. Нет, не мы, не армейские связисты. Это пехотинцы, танкисты, минометчики. Они первые входили в дома.

…Да, это было п’ять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других, оставляемых немецкой армией, городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком, старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно, по всем дорогам и магистралям страны, уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тисячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стогогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует – нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам – этот адский смертельный групповой секс. До горизонта между перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей. Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет.

А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков.

– Кончай! По машинам!

А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок – трупы женщин, стариков, детей.

Шоссе освобождается для движения. Темнеет. Слева и справа немецкие фольварки. Получаем команду расположиться на ночлег. Это часть штаба нашей армии: командуючий артиллерии, ПВО, политотдел.

Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Мы так устали, что, не обращая на них внимания, ложимся на пол. между ними и засыпаем.

Весна, на земле первая зеленая трава, яркое горячее солнце. Дом наш островерхий, с флюгерами, в готическом стиле, крытый красной черепицей, вероятно, ему лет двести, двор, мощенный каменными плитами, которым лет пятьсот. В Европе мы, в Европе! Размечтался, и вдруг в распахнутые ворота входять две шестнадцатилетние девочки-немки. В глазах никакого страха, но жуткое беспокойство. Увидели меня, подбежали и, перебивая друг друга, на немецком языке пытаются мне объяснить что-то. Хотя языка я не знаю, но слышу слова «мутер», «фатер», «брудер». Мне становится понятно, что в обстановке панического бегства они где-то потеряли свою семью. Мне ужасно жалко их, я понимаю, что им надо из нашего штабного двора бежать куда глаза глядят и быстрее, и я говорю им:

– Муттер, фатер, брудер – нихт! – и показываю пальцем на вторые дальние ворота – туда, мол. И подталкиваю их. Тут они понимают меня, стремительно уходят, исчезают из поля зрения, и я с облегчением вздыхаю – хоть двух девочек спас, и направляюсь на второй этаж к своим телефонам, внимательно слежу за передвижением частей, но не проходит и двадцяти минут, как до меня со двора доносяться какие-то крики, вопли, смех, мат. Бросаюсь к окну. На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели тех самих двух девочек, а напротив – вся штабармейская обслуга – шофера, ординарцы, писари, посыльные.

– Николаев, Сидоров, Харитонов, Пименов… – командует майор А. – Взять девочек за руки и ноги, юбки и блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай!

А. командует, а по лестнице из дома бегут и подстраиваются в шеренги мои связисты, мой взвод. А две «спасенные» мной девочки лежат на древних каменных плитах, руки в тисках, рты забиты косынками, ноги раздвинуты – они уже не пытаются вырываться из рук четырех сержантов, а пятый срывает и рвет на части их блузочки, лифчики, юбки, штанишки. Выбежали из дома мои телефонистки – смех и мат. А шеренги не уменьшаются, поднимаются одни, спускаються другие, а вокруг мучениц уже лужи крови, а шеренгам, гоготу и мату нет конца. Девчонки уже без сознания, а оргия продолжается. Гордо подбоченясь, командует майор А. Но вот поднимается последний, и на два полутрупа набрасываются палачи-сержанты. Майор А. вытаскивает из кобуры наган и стреляет в окровавленные рты мучениц, и сержанты тащат их изуродованные тела в свинарник, и голодне свинки начинают отрывать у них уши, носы, груди, и через несколько минут от них остаються только два черепа, кости, позвонки. Мне страшно, отвратительно. Внезапно к горлу подкатывает тошнота, и меня выворачивает наизнанку. Майор А. – боже, какой подлец! Я не могу работать, выбегаю из дома, не разбирая дороги, иду куда-то, возвращаюсь, я не могу, я должен заглянуть в свинарник. Передо мной налитые кровью свинные глаза, а среди соломы, свиного помета два черепа, челюсть, несколько позвонков и костей и два золотих крестика – две «спасенные» мной девочки.

В этом году (2016) Леониду Николаевичу исполнится 93 года.»

Ми не маємо права програти цю війну. У нас страшний ворог. Накал інформаційної війни проти нас надто нагадує роки Другої світової війни. Наша симетрична відповідь – це створення військ інформаційної контрпропаганди. Гібридна війна – це тотальна війна. І інформаційна її складова – надважлива.

Усі реакції:

Європейські країни і свобода особистості (Інформаційно-аналітична газета Контраст)

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Серпень 30,2021

Схожі новини

В цій темі нема новин

http://www.kontrast.org.ua/news/3041.html

Дві речі, на мою думку, головні для людини у житті – свобода і повага. Ця розмова про свободу. Чи можна її виміряти так, щоб сказати, що у цій країні вона більша, а в цій менша? Єдина наука, що дає інструмент для такого порівняння – математика. Математика починається з числа. Число (дійсне) – це єдиний математичний об`єкт, який можна порівнювати з іншим подібним об’єктом. Яке ж число можна поставити у відповідність такій важливій категорії нашого життя, як особиста свобода. Одним з варіантів такого числа є ймовірність втратити свободу.

Для того, щоб свобода одних людей у суспільстві не була за рахунок інших, людство придумало писані і неписані норми поведінки. За неписані норми поведінки ми відповідаємо лише перед своїм сумлінням. Нормальна людина намагається бути моральною і вимагає того ж від оточуючих людей. Механізм утримання інших людей від ганебних вчинків буває різним. Як сказано в одному з Хадисів: «Якщо ти зустрівся зі злом, виправ його своїми руками, не можеш – своїми устами, не можеш – у своєму серці, але це найменший ступінь віри». Насправді кількість людей, що сповідує таке ставлення до життя, мала. Більшість людей байдужі до всього, що не зачіпає їх особисті інтереси. Тому почнемо з аналізу писаних норм поведінки. За їх дотриманням слідкують спеціальні люди на державному утриманні, і за їх порушення позбавляють волі.

Сотні років розвивається і вдосконалюється законодавство кожної країни. У ньому – весь набутий досвід суспільства або тих, хто звик керувати цим суспільством. Чим більше законодавство відповідає природі людини і спрямоване на досягнення ладу в суспільстві, який більшістю членів суспільства сприймається як справедливий, тим менше люди його порушують, тим менше в`язнів у такій державі. Чим далі законодавство від інтересів суспільства і ближче до касти тих, хто цим суспільством керує, тим частіше це законодавство порушується і тим більша кількість в`язнів у такій країні. В авторитарній країні слід очікувати велику кількість в`язнів, у демократичній - малу. Тобто порівнюючи кількість в`язнів, що припадають на душу населення, а це і є ймовірність потрапити за грати пересічному громадянину країни, можна і без аналізу політичної та економічної ситуації зробити висновок чи ця країна є авторитарною, чи демократичною. Безумовно, слід використовувати достовірні дані, що у випадку авторитарних режимів є великою проблемою. Звичайно, всі компрометуючі їх дані ними ретельно приховуються, а оприлюднені можна використовувати лише як мінімальну оцінку рівня свободи в такій країні. До таких країн Європи належать, фактично, лише дві країни: Російська федерація і Білорусь. Щодо Російської федерації, то тут достовірно невідома навіть кількість її населення. Тим не менш, ми змушені використовувати те, що нам показують.

Чи є інший спосіб охарактеризувати особисту свободу числом? Є й доволі простий. Політичну свободу можна цілком однозначно охарактеризувати кількістю співробітників спецслужб, що здійснюють нагляд за політичним життям країни. У Радянському союзі це був Комітет державної безпеки (КДБ), у Німецькій демократичній республіці (НДР) – Штазі, у націонал-соціалістичній Німеччині – гестапо. Після зникнення НДР стали відомі наступні числа: кількість штатних співробітників Штазі – близько 100 тисяч осіб, кількість позаштатних співробітників – близько 200 тисяч осіб, кількість досьє на громадян країни – близько 6 млн. штук при загальній чисельності населення у 16 млн. осіб. Тобто один штатний співробітник Штазі припадав на 160 громадян країни.

Багато це чи мало? З чим це можна порівняти? У часи ІІІ Рейха один співробітник гестапо припадав на 2000 громадян Рейху, а це приблизно у 13 разів менше, ніж у тій же країні, де переміг пролетаріат. Тобто політичний терор у націонал-соціалістичній Німеччині, де рушійною силою був середній клас, був значно меншим, ніж у соціалістичній Німеччині, де рушійною силою був пролетаріат.

Дуже привабливим виглядає порівняння питомої кількості співробітників спецслужб різних держав. Проблема в тому, що ці кількості ніде взяти. Про Радянський союз числа, які можна знайти в різних джерелах, мають пропагандивний характер. Можна лише припустити, що репресивний апарат Радянського союзу був значно потужніший, ніж і у націонал-соціалістичній Німеччині, і соціалістичній Німеччині, оскільки мав набагато довшу історію і спирався на відсталіший у культурному сенсі народ. Перехід від аристократичної форми правління (приблизно 27 тисяч каторжників) перед Першою світовою війною [2] до пролетарської форми правління (рахунок в’язнів концтаборів йшов на мільйони, але точно не відомий) говорить сам за себе.

У наступній таблиці [1] наведені ймовірності потрапити за грати – рівень несвободи у різних країнах Європи, помножена, для зручності, на 100 тисяч.

№	Країна	Ймовірність
1.	Російська федерація	626
2.	Білорусь	468
3.	Україна	321
4.	Латвія	288
5.	Естонія	273
6.	Литва	234
7.	Молдова	227
8.	Польща	224
9.	Чехія	201
10
11.	Іспанія	162
12.	Албанія	159
13.	Люксембург	155
14.	Велика Британія	152
15.	Угорщина	149
16.	Словаччина	148
17.	Болгарія	144
18.	Румунія	125
19.	Сербія	122
20.	Греція	109
21.	Чорногорія	108
22.	Північна Македонія	107
23.	Португалія	104
24.	Нідерланди	100
25.	Франція	96
26.	Австрія	95
27.	Бельгія	93
28.	Хорватія	93
29.	Італія	92
30.	Німеччина	88
31.	Ірландія	81
32.	Швейцарія	76
33.	Швеція	74
34.	Норвегія	69
35.	Боснія і Герцеговина	67
36.	Словенія	65
37.	Фінляндія	64
38.	Данія	63
39.	Ліхтенштейн	20

Як і слід було очікувати, на першому місці за рівнем несвободи перебуває Російська федерація. Цілком очікувано, що друге місце займає Білорусь. На третьому місці, хоча і з удвічі меншим результатом щодо першого, знаходиться Україна. За Україною йдуть інші європейські країни, що колись входили до складу Радянського союзу. Так і мало бути. Виявляється, не можна за 30 років незалежності позбутися каїнової печатки Совка.

За цією ж логікою далі мали б бути країни соціалістичного табору. Так і є: Польща і Чехія. Далі Іспанія з проблемою сепаратизму басків. Далі недалеко від неї Велика Британія з проблемою ірландського сепаратизму. У середині списку інші країни колишнього соціалістичного табору. Причому країни, що утворились на базі колишньої Югославії, яка відчутно дистанціювалась весь час свого існування від Радянського союзу, знаходяться значно нижче у списку, ніж інші країни соціалістичного табору.

Такі провідні європейські країни, як Франція, Австрія, Німеччина впевнено займають місце в таблиці, що відповідає малому рівню несвободи. Останній рядок займає Ліхтенштейн, де ймовірність потрапити до в’язниці у 31 раз менша, ніж у Російській федерації.

Висновки:

Наша математична модель однозначно підтверджує справедливість терміну: «Вільний світ» щодо провідних країн Європи і правильність нашого шляху до політичної і економічної інтеграції з ними.
Головна проблема сучасних українців у тому, що й досі значна їх кількість не вбачає ворога у Російській федерації. Це суттєво зменшує нашу відпорність.

Джерела:

Вікіпедія. Список країн за кількістю в’язнів: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA_%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD_%D0%B7%D0%B0_%D0%BA%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8E_%D0%B2%27%D1%8F%D0%B7%D0%BD%D1%96%D0%B2
Каторга в Росийской империи конца ХІХ – начала ХХ века: https://www.politforums.net/historypages/1528754029.html

18808 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

Сенс нашої боротьби (Чорноморські новини - 2018 рік / № 43 (21953) субота 19 травня 2018 року)

https://chornomorka.com/archive/21953/a-11130.html

Продовження. Початок у номері за 18 травня.

Для найбільшої потуги світу — США — Московія є ворогом, але звичним і прийнятним. Московію як імперію могли цілком знищити ще на початку ХХ століття, після використання її як гарматного м’яса для перемоги над Німеччиною та Австрією у Першій світовій війні. Але оскільки ця війна не вирішила всіх глобальних проблем тогочасного світу і потрібна була ще одна війна, то Московії допомогли перефарбуватися у Радянський Союз, добре озброїли і знову використали в якості гарматного м’яса вже у Другій світовій війні для чергової, а можливо, й остаточної перемоги над Німеччиною та Австрією.

Після спустошливих світових воєн Європа тепер уже ні для кого не становить небезпеки. Але на Сході Євразії виникла нова надпотуга — Китай. Китай на шляху дивовижного зростання своєї могутності повторив шлях Радянського Союзу у передвоєнні роки. Але необхідний для цього потужний творчий, фінансовий і технологічний імпульс він отримав, на мою думку, вже переважно не зі Сполучених Штатів, а з Європи.

Необхідність балансу сил у світі може знову зробити спокусливою ідею використання Московії як ефективної противаги вже щодо Китаю. Така спокуса для Сполучених Штатів, мені здається, існує, і їх нинішні зусилля спрямовані не на остаточний розподіл Московії, а на зміну режиму в ній на більш передбачуваний і керований. Єдиною країною світу, зацікавленою в утилізації Московії, насправді є Китай. Існує багато шансів, що Китай роздавить Московію у дружніх обіймах. Є і багато шансів, що Китай переможе Московію на полі бою.

Але чи убезпечить Україну заміна російсько-українського кордону на китайсько-український? Загроза зі Сходу для України не зникне в будь-якому разі. Підтримка наших союзників ніколи не буде абсолютною. Єдиний рецепт нашого виживання — бути сильними на своїй землі і в світі. Ми маємо стати ще одним народом, здатним на це.

Розглядаючи світові потуги, не можна не згадати про одну з найбільших — євреїв. Їхня сила не стільки в державі — Ізраїлі, як у впливі на загальний світовий порядок через їхні фінансові та інформаційні можливості.

Силу свого інформаційного впливу на світ євреї яскраво продемонстрували у 1926 році, коли агент НКВС Самуїл Швардбард у Парижі вбив лідера українських визвольних змагань Симона Петлюру. Єврейські організації у тогочасній фінансовій столиці світу Лондоні створили комітет з його захисту. Вони зібрали значні кошти, найняли знаменитого адвоката, в рамках всієї Європи провели потужну інформаційну кампанію на користь Швардбарда. Убивцю Петлюри перетворили на месника за кривди свого народу. Із колишнього громадянина Російської імперії зробили добропорядного громадянина Франції. Його кримінальне минуле (у 1908 році був заарештований у Відні за спробу пограбувати банк, втік з в’язниці до Румунії, де невдовзі був заарештований за спробу пограбувати ресторан) жодним чином не вплинуло на його репутацію. Натомість Симон Петлюра став винуватцем усіх єврейських негараздів в Україні. Суд над убивцею перетворився у суд над його жертвою. Чи слід дивуватися, що сталася безпрецедентна подія — під гучні оплески присутніх убивцю виправдали. Принагідно зазначу, що витрати на судовий процес з боку загиблого взяла на себе Польща. Десятки українських емігрантських організацій, які діяли тоді в Європі, виявили свою повну безпорадність. Згодом Самуїл Швардбард став національним героєм Ізраїлю. Його тлінні останки перепоховані саме там. Там увічнена і його пам’ять. А що Симон Петлюра? І досі в столиці нашої держави нема пам’ятника одному з найвидатніших героїв і лідерів нашої національно-визвольної боротьби. А хіба тільки йому?

Та пропагандистка кампанія скомпрометувала весь український визвольний рух і здалася мені генеральною репетицією подальшого інформаційного супроводу на теренах Європи і Сполучених Штатів Голодомору в Україні 1932—1933 років, довівши колосальні можливості засобів масової інформації у формуванні суспільної думки. Перед Другою світовою війною лише одна країна світу — націонал-соціалістична Німеччина — наважилася говорити на весь світ правду про цю найбільшу трагедію українського народу. Але її інформаційні можливості були обмеженими, а політичне становище достатньо непевним, щоб надто педалювати цю тему. Багато країн світу згодом визнали Голодомор геноцидом українського народу. Першою була Естонія (1993), другим — Ватикан (2001) і лише у 2006 році це зробила сама Україна. Зробили це і Польща, і низка інших країн, проте і досі не зробили Ізраїль та Велика Британія. Не зробила цього і сучасна Німеччина, яка буквально у всьому намагається відхреститися від свого націонал-соціалістичного минулого.

Але знаючи і пам’ятаючи минуле, слід дивитися у майбутнє. Драматичні для обох сторін україн-сько-єврейські взаємини ХХ сторіччя потрібно назавжди залишити позаду, зробивши з них правильні висновки.

Наша перемога над Московією видається проблематичною без дружньої нам Польщі.

Польщі часто дорікають, що у міжвоєнний період вона намагалася полонізувати українців Західної України. Але при цьому забувають, що Польща врятувала Західну Україну від нищівного котка геноциду тридцятих років, що пройшовся по решті України. Якби він прокотився і по Західній Україні, то не було б героїчної боротьби Української повстанської армії. Полум’я національно-визвольних змагань могло б згаснути у всій Україні ще у двадцяті роки минулого століття, і, можливо, назавжди. Й інакше: якби вся територія України в міжвоєнний період увійшла до складу Польщі, то мільйони українців не загинули б від голоду або від пострілу в потилицю у катівнях НКВС, не були б депортовані до Сибіру, не перетворилися б у рабів на власній землі після її конфіскації. Польща, фактично, зберегла нам частину нашого етносу для подальшої національно-визвольної боротьби.

Не забуваймо, що саме героїчна боротьба самих поляків протягом ХІХ століття за свою незалеж-ність будила і в українців почуття національної ідентичності і вказувала єдино можливий шлях її справжньої реалізації — власну державу. Невипадково гімн України починається словами: «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…», тими ж словами, що починається і мазурка Домбровського — гімн Польщі: «Єще Польска не згінела…». Але спочатку був гімн Польщі.

Люди однієї крові, звичайно, не спроможні на таку нелюдську жорстокість одне до одного, як люди різної крові. Люди однієї крові найчастіше намагаються навернути одне одного до своєї віри. Взаємна агресія людей часто пропорційна відстані між ними по крові. Інколи ця агресія доходить до намагання знищити одне одного. Це відчули на собі індіанці обох Америк, євреї, цигани, вірмени, а також українці. В пам’яті зринули спогади одного німецького офіцера часів Другої світової війни про Україну. Він знав про найбільшу трагедію нашого народу — Голодомор — і відзначав у своєму щоденнику, що його першим враженням про Україну було відчуття, що ця земля і цей народ пережили страшну пошесть. І відбиток цієї пошесті ще у 1941 році був на всьому: на хатах, на людях, на землі.

Наші стосунки з Польщею ще довго затьмарюватиме «Волинська трагедія». Звертає на себе увагу те, що вона відбулася в найменш націоналістичному й, одночасно, найбільш прокомуністичному регіоні Західної України. Тут нам не обійтися без становлення справді української історичної науки. Вона варта будь-яких фінансових витрат. Ставку слід робити на молодь, бо, за окремими винятками, представники старшого, ще радянського, покоління істориків не можуть позбавитися стереотипів радянського минулого. Волинську трагедію слід дослідити до найменших дрібниць, буквально погодинно, і на основі історичної правди досягти консенсусу з польською стороною.

Мені не здається випадковим факт активізації істерії щодо Волинської трагедії в Польщі саме зараз. Розслідування авіаційної катастрофи під Смоленськом, де була знищена вся польська керівна верхівка на чолі з президентом, добігає кінця. Російський слід у ній очевидний. Ідеальним засобом переключити увагу поляків з нещодавніх подій, які затьмарюють польсько-російські відносини, на щось інше є якраз Волинська трагедія 75-річної давнини, що завжди псувала польсько-українські взаємини. Для цього є і відповідний механізм, як у Польщі, так і в Україні, — десь по півмільйона позаштатних співробітників КДБ у кожній з держав, що залишилися ще з радянських часів. Багато з них, я впевнений, ще й досі зберігають впливові посади і відданість своїм колишнім кураторам.

П’ята ідея — приборкання наших олігархів.

Прогрес людства у всіх царинах діяльності — науці, літературі, музиці, живопису, технологіях, менеджменті, бізнесі тощо — це, в першу чергу, результат праці небагатьох талановитих, геніальних людей. Саме вони визначають темп і якість поступу людства. Саме вони формулюють правила гри у всіх сферах. Спроба зробити ставку на сіру масу, взяти не якістю, а кількістю — це негативний досвід Радянського Союзу, який закінчився доволі швидким крахом цієї держави.

Найбільша потуга сучасного світу — Сполучені Штати Америки — завдячують саме олігархам своєю економічною, промисловою і науковою міццю, своїми амбіціями на світове лідерство. Багато славетних імен. Генріх Форд — піонер сучасного масового конвеєрного виробництва, який першим розпочав серійний випуск автомобілів, зробивши їх доступними для простих американців. Джон Девісон Рокфеллер — найбільший нафтовий магнат Сполучених Штатів, один із засновників Федеральної резервної системи США; його нафтова компанія «Стандарт ойл» стала найбільшою в світі; завдяки Рокфеллеру США і досі є світовим лідером у нафтопереробці і нафтовидобутку та контролі за світовими нафтовими потоками. Корнеліус Ван Дер Більт — залізничний магнат, який об’єднав багато локальних залізниць у загальнонаціональні мережі. Ендрю Карнегі — найбільший металургійний магнат Сполучених Штатів і світу, започаткував будівництво хмарочосів, що базувалося на металевому каркасі. Джон Пірпонт Морган — фінансовий геній, який посприяв становленню США як фінансової столиці світу, створив одну з найбільших на планеті фінансових імперій, заснував шість індустріальних гігантів: «Америкен телефон-енд-телеграф», «Дженерел електрик», «Інтернешенел харвестер», «Юнайтед стейтс стіл», «Вестинхауз електрик корпорейшен», «Вестерн юніон корпорейшен». Білл Гейтс — комп’ютерний геній сучасної Америки і світу, лідер революції персональних комп’ютерів, у 1995–2017 роках — найбагатша людина на планеті.

Список американських олігархів доволі довгий, але не надто. У ньому — лише кілька десятків осіб. Але саме вони радикально вплинули на життя сотень мільйонів людей своєї країни і мільярдів — по всьому світу. Саме вони зробили Америку величною країною — найбільшою потугою сучасності у всіх сенсах. Але не слід думати, що всі олігархи «білі й пухнасті», що ночей не сплять, думаючи про нагальні потреби людства. Олігархами стають і лідери кримінального світу, і просто випадкові люди, наділені від природи безмежною жадобою до грошей і не обтяжені жодними моральними чеснотами. Саме інтереси хазяїв грошей найперше стоять за світовими війнами і багатьма іншими катаклізмами людської цивілізації. Саме американські олігархи профі-нансували модернізацію і Німеччини, і Радянського Союзу напередодні Другої світової війни. Це, на мою думку, були різні олігархічні клани. У висліді Другої світової більше виграли ті, хто вклав гроші в Радянський Союз.

Але говорячи про американських олігархів, слід пам’ятати про той благодатний ґрунт, на якому виросли ці гіганти світового бізнесу. У щорічному зверненні до Конгресу одного з президентів США прозвучали слова: «Головним багатством Америки є освічені, працелюбні й амбітні американці». Працелюбність та освіченість притаманні й українцям. Їм бракує лише амбітності. Замість того, щоб стати успішними на своїй Батьківщині, багато з них беруться за найнепрестижнішу роботу за кордоном без шансів на життєвий успіх.

(Далі буде).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор