.jfif)
Продовження. Початок у номері за 18 травня.
Для найбільшої потуги світу — США — Московія є ворогом, але звичним і прийнятним. Московію як імперію могли цілком знищити ще на початку ХХ століття, після використання її як гарматного м’яса для перемоги над Німеччиною та Австрією у Першій світовій війні. Але оскільки ця війна не вирішила всіх глобальних проблем тогочасного світу і потрібна була ще одна війна, то Московії допомогли перефарбуватися у Радянський Союз, добре озброїли і знову використали в якості гарматного м’яса вже у Другій світовій війні для чергової, а можливо, й остаточної перемоги над Німеччиною та Австрією.
Після спустошливих світових воєн Європа тепер уже ні для кого не становить небезпеки. Але на Сході Євразії виникла нова надпотуга — Китай. Китай на шляху дивовижного зростання своєї могутності повторив шлях Радянського Союзу у передвоєнні роки. Але необхідний для цього потужний творчий, фінансовий і технологічний імпульс він отримав, на мою думку, вже переважно не зі Сполучених Штатів, а з Європи.
Необхідність балансу сил у світі може знову зробити спокусливою ідею використання Московії як ефективної противаги вже щодо Китаю. Така спокуса для Сполучених Штатів, мені здається, існує, і їх нинішні зусилля спрямовані не на остаточний розподіл Московії, а на зміну режиму в ній на більш передбачуваний і керований. Єдиною країною світу, зацікавленою в утилізації Московії, насправді є Китай. Існує багато шансів, що Китай роздавить Московію у дружніх обіймах. Є і багато шансів, що Китай переможе Московію на полі бою.
Але чи убезпечить Україну заміна російсько-українського кордону на китайсько-український? Загроза зі Сходу для України не зникне в будь-якому разі. Підтримка наших союзників ніколи не буде абсолютною. Єдиний рецепт нашого виживання — бути сильними на своїй землі і в світі. Ми маємо стати ще одним народом, здатним на це.
Розглядаючи світові потуги, не можна не згадати про одну з найбільших — євреїв. Їхня сила не стільки в державі — Ізраїлі, як у впливі на загальний світовий порядок через їхні фінансові та інформаційні можливості.
Силу свого інформаційного впливу на світ євреї яскраво продемонстрували у 1926 році, коли агент НКВС Самуїл Швардбард у Парижі вбив лідера українських визвольних змагань Симона Петлюру. Єврейські організації у тогочасній фінансовій столиці світу Лондоні створили комітет з його захисту. Вони зібрали значні кошти, найняли знаменитого адвоката, в рамках всієї Європи провели потужну інформаційну кампанію на користь Швардбарда. Убивцю Петлюри перетворили на месника за кривди свого народу. Із колишнього громадянина Російської імперії зробили добропорядного громадянина Франції. Його кримінальне минуле (у 1908 році був заарештований у Відні за спробу пограбувати банк, втік з в’язниці до Румунії, де невдовзі був заарештований за спробу пограбувати ресторан) жодним чином не вплинуло на його репутацію. Натомість Симон Петлюра став винуватцем усіх єврейських негараздів в Україні. Суд над убивцею перетворився у суд над його жертвою. Чи слід дивуватися, що сталася безпрецедентна подія — під гучні оплески присутніх убивцю виправдали. Принагідно зазначу, що витрати на судовий процес з боку загиблого взяла на себе Польща. Десятки українських емігрантських організацій, які діяли тоді в Європі, виявили свою повну безпорадність. Згодом Самуїл Швардбард став національним героєм Ізраїлю. Його тлінні останки перепоховані саме там. Там увічнена і його пам’ять. А що Симон Петлюра? І досі в столиці нашої держави нема пам’ятника одному з найвидатніших героїв і лідерів нашої національно-визвольної боротьби. А хіба тільки йому?
Та пропагандистка кампанія скомпрометувала весь український визвольний рух і здалася мені генеральною репетицією подальшого інформаційного супроводу на теренах Європи і Сполучених Штатів Голодомору в Україні 1932—1933 років, довівши колосальні можливості засобів масової інформації у формуванні суспільної думки. Перед Другою світовою війною лише одна країна світу — націонал-соціалістична Німеччина — наважилася говорити на весь світ правду про цю найбільшу трагедію українського народу. Але її інформаційні можливості були обмеженими, а політичне становище достатньо непевним, щоб надто педалювати цю тему. Багато країн світу згодом визнали Голодомор геноцидом українського народу. Першою була Естонія (1993), другим — Ватикан (2001) і лише у 2006 році це зробила сама Україна. Зробили це і Польща, і низка інших країн, проте і досі не зробили Ізраїль та Велика Британія. Не зробила цього і сучасна Німеччина, яка буквально у всьому намагається відхреститися від свого націонал-соціалістичного минулого.
Але знаючи і пам’ятаючи минуле, слід дивитися у майбутнє. Драматичні для обох сторін україн-сько-єврейські взаємини ХХ сторіччя потрібно назавжди залишити позаду, зробивши з них правильні висновки.
Наша перемога над Московією видається проблематичною без дружньої нам Польщі.
Польщі часто дорікають, що у міжвоєнний період вона намагалася полонізувати українців Західної України. Але при цьому забувають, що Польща врятувала Західну Україну від нищівного котка геноциду тридцятих років, що пройшовся по решті України. Якби він прокотився і по Західній Україні, то не було б героїчної боротьби Української повстанської армії. Полум’я національно-визвольних змагань могло б згаснути у всій Україні ще у двадцяті роки минулого століття, і, можливо, назавжди. Й інакше: якби вся територія України в міжвоєнний період увійшла до складу Польщі, то мільйони українців не загинули б від голоду або від пострілу в потилицю у катівнях НКВС, не були б депортовані до Сибіру, не перетворилися б у рабів на власній землі після її конфіскації. Польща, фактично, зберегла нам частину нашого етносу для подальшої національно-визвольної боротьби.
Не забуваймо, що саме героїчна боротьба самих поляків протягом ХІХ століття за свою незалеж-ність будила і в українців почуття національної ідентичності і вказувала єдино можливий шлях її справжньої реалізації — власну державу. Невипадково гімн України починається словами: «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…», тими ж словами, що починається і мазурка Домбровського — гімн Польщі: «Єще Польска не згінела…». Але спочатку був гімн Польщі.
Люди однієї крові, звичайно, не спроможні на таку нелюдську жорстокість одне до одного, як люди різної крові. Люди однієї крові найчастіше намагаються навернути одне одного до своєї віри. Взаємна агресія людей часто пропорційна відстані між ними по крові. Інколи ця агресія доходить до намагання знищити одне одного. Це відчули на собі індіанці обох Америк, євреї, цигани, вірмени, а також українці. В пам’яті зринули спогади одного німецького офіцера часів Другої світової війни про Україну. Він знав про найбільшу трагедію нашого народу — Голодомор — і відзначав у своєму щоденнику, що його першим враженням про Україну було відчуття, що ця земля і цей народ пережили страшну пошесть. І відбиток цієї пошесті ще у 1941 році був на всьому: на хатах, на людях, на землі.
Наші стосунки з Польщею ще довго затьмарюватиме «Волинська трагедія». Звертає на себе увагу те, що вона відбулася в найменш націоналістичному й, одночасно, найбільш прокомуністичному регіоні Західної України. Тут нам не обійтися без становлення справді української історичної науки. Вона варта будь-яких фінансових витрат. Ставку слід робити на молодь, бо, за окремими винятками, представники старшого, ще радянського, покоління істориків не можуть позбавитися стереотипів радянського минулого. Волинську трагедію слід дослідити до найменших дрібниць, буквально погодинно, і на основі історичної правди досягти консенсусу з польською стороною.
Мені не здається випадковим факт активізації істерії щодо Волинської трагедії в Польщі саме зараз. Розслідування авіаційної катастрофи під Смоленськом, де була знищена вся польська керівна верхівка на чолі з президентом, добігає кінця. Російський слід у ній очевидний. Ідеальним засобом переключити увагу поляків з нещодавніх подій, які затьмарюють польсько-російські відносини, на щось інше є якраз Волинська трагедія 75-річної давнини, що завжди псувала польсько-українські взаємини. Для цього є і відповідний механізм, як у Польщі, так і в Україні, — десь по півмільйона позаштатних співробітників КДБ у кожній з держав, що залишилися ще з радянських часів. Багато з них, я впевнений, ще й досі зберігають впливові посади і відданість своїм колишнім кураторам.
П’ята ідея — приборкання наших олігархів.
Прогрес людства у всіх царинах діяльності — науці, літературі, музиці, живопису, технологіях, менеджменті, бізнесі тощо — це, в першу чергу, результат праці небагатьох талановитих, геніальних людей. Саме вони визначають темп і якість поступу людства. Саме вони формулюють правила гри у всіх сферах. Спроба зробити ставку на сіру масу, взяти не якістю, а кількістю — це негативний досвід Радянського Союзу, який закінчився доволі швидким крахом цієї держави.
Найбільша потуга сучасного світу — Сполучені Штати Америки — завдячують саме олігархам своєю економічною, промисловою і науковою міццю, своїми амбіціями на світове лідерство. Багато славетних імен. Генріх Форд — піонер сучасного масового конвеєрного виробництва, який першим розпочав серійний випуск автомобілів, зробивши їх доступними для простих американців. Джон Девісон Рокфеллер — найбільший нафтовий магнат Сполучених Штатів, один із засновників Федеральної резервної системи США; його нафтова компанія «Стандарт ойл» стала найбільшою в світі; завдяки Рокфеллеру США і досі є світовим лідером у нафтопереробці і нафтовидобутку та контролі за світовими нафтовими потоками. Корнеліус Ван Дер Більт — залізничний магнат, який об’єднав багато локальних залізниць у загальнонаціональні мережі. Ендрю Карнегі — найбільший металургійний магнат Сполучених Штатів і світу, започаткував будівництво хмарочосів, що базувалося на металевому каркасі. Джон Пірпонт Морган — фінансовий геній, який посприяв становленню США як фінансової столиці світу, створив одну з найбільших на планеті фінансових імперій, заснував шість індустріальних гігантів: «Америкен телефон-енд-телеграф», «Дженерел електрик», «Інтернешенел харвестер», «Юнайтед стейтс стіл», «Вестинхауз електрик корпорейшен», «Вестерн юніон корпорейшен». Білл Гейтс — комп’ютерний геній сучасної Америки і світу, лідер революції персональних комп’ютерів, у 1995–2017 роках — найбагатша людина на планеті.
Список американських олігархів доволі довгий, але не надто. У ньому — лише кілька десятків осіб. Але саме вони радикально вплинули на життя сотень мільйонів людей своєї країни і мільярдів — по всьому світу. Саме вони зробили Америку величною країною — найбільшою потугою сучасності у всіх сенсах. Але не слід думати, що всі олігархи «білі й пухнасті», що ночей не сплять, думаючи про нагальні потреби людства. Олігархами стають і лідери кримінального світу, і просто випадкові люди, наділені від природи безмежною жадобою до грошей і не обтяжені жодними моральними чеснотами. Саме інтереси хазяїв грошей найперше стоять за світовими війнами і багатьма іншими катаклізмами людської цивілізації. Саме американські олігархи профі-нансували модернізацію і Німеччини, і Радянського Союзу напередодні Другої світової війни. Це, на мою думку, були різні олігархічні клани. У висліді Другої світової більше виграли ті, хто вклав гроші в Радянський Союз.
Але говорячи про американських олігархів, слід пам’ятати про той благодатний ґрунт, на якому виросли ці гіганти світового бізнесу. У щорічному зверненні до Конгресу одного з президентів США прозвучали слова: «Головним багатством Америки є освічені, працелюбні й амбітні американці». Працелюбність та освіченість притаманні й українцям. Їм бракує лише амбітності. Замість того, щоб стати успішними на своїй Батьківщині, багато з них беруться за найнепрестижнішу роботу за кордоном без шансів на життєвий успіх.
(Далі буде).
(Створено Валерій Швець, Грудень 21, 2017, 5:29 PM)