Солдати ворога (Інформаційно аналітична газета Контраст)

 http://www.kontrast.org.ua/news/1982.html

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Серпень 24,2014 Вдача будь-якого народу – це певна константа, що залишається такою протягом тисячоліть. Якщо ти бажаєш дізнатись, якою буде твоя майбутня дружина, подивись на її матір – так каже народна мудрість. Якщо ти бажаєш з`ясувати психологічний портрет солдатів ворожої армії, згадай, якими були батьки і діди цих солдатів. Засадничі речі добре бачаться здалеку. Отже, йде війна. Гинуть кращі представники нашого народу, гинуть ті, що, не чекаючи мобілізації, добровільно пішли у діючу армію України, що вже кілька місяців веде неперервні і важкі бої на Сході нашої країни (я не схильний якось інакше сприймати події на Сході попри заспокійливі і оптимістичні повідомлення наших засобів масової інформації). Той, хто планує з боку ворога стратегію всіх військових операцій, хто забезпечує їх зброєю всіх вагових категорій, прийнятих на озброєння сучасною російською армією, хто забезпечує оперативне керівництво всіма військовими операціями безпосередньо на полі бою, той забезпечує проведення цих операцій не лише керівними офіцерськими кадрами, а й професійними виконавцями середньої ланки. Саме останні керують танками, бронетранспортерами, установками залпового вогню, ракетними комплексами, мінують і знищують інфраструктуру Сходу нашої країни. Чиїх батьків і дідів це діти і онуки? А ті з місцевих мешканців, що надають певну масовість всім військовим операціям ворога на Сході, вони чиї нащадки? Візьмемо за точку відліку Другу світову війну. Військовий конфлікт між Німеччиною і Росією був неминучим. Німецький третій райх і російська радянська імперія в однаковій мірі претендували на контроль над усім світом. Перші – під гаслом захисту арійської раси, другі – під гаслом світової революції. Крайній націоналізм і крайній інтернаціоналізм взаємно виключали одне одного. У світі мало залишитись щось одне. Німці напали першими. Маючи в п`ять-сім разів менше військової техніки всіх ґатунків (танки, літаки, артилерія). Взагалі не маючи цілих класів найсучаснішого на той час озброєння (важкі танки, літаки-бомбардувальники далекої дії). Маючи майже вдвічі менше солдатів і офіцерів, німецька армія посунула на Схід Європи. У перші місяці війни німецькі війська просувались вперед рівно настільки, наскільки витримували техніка і солдати – десятки кілометрів на добу. До кінця сорок першого року практично вся кадрова російська армія була в німецькому полоні, а це порядку чотирьох мільйонів осіб. Разом за всі роки війни до німецького полону потрапило біля 5 760 000 осіб. Чому так сталося? У кожного народу були свої причини. Українці не бажали воювати за російську імперію, пам`ятаючи геноцид, що тривав проти них практично з кінця 1918 року. Росіяни – через безпорадність перед переважаючими якостями німецьких солдат і офіцерів, їх вмотивованістю, дисципліною, вишколом, професіоналізмом, освітою і культурою, що більше ніж компенсували нестачу військового спорядження. Що почалося далі? Далі почався масовий вступ військовополонених і населення окупованих німцями територій до лав німецьких збройних сил. На співпрацю з німцями зголосились представники всіх народів Радянського Союзу включно з євреями, але за абсолютними цифрами перше місце, безумовно, належало російському народу. Їх найбільше військове формування називалось Військові сили конгресу визволення народів Росії – так звані власівці. На травень 1945 року це формування мало 128 000 осіб і складалося з однієї армії, трьох корпусів, восьми дивізій, восьми бригад, 52 полків і 150 батальйонів. Незалежно від цієї військової частини у 1942 – 1945 роках у складі Вермахту діяла Російська визвольна армія Вермахту. Ця армія складалась з 12 охоронних корпусів (карателів), 13 дивізій, 30 бригад. До складу військ СС входили ще вісім дивізій, сформованих з росіян – переважно з донських козаків і частково кубанських (6 дивізій). Безумовно, всі ці військові формування на 100% не складалися лише з росіян. По-перше, керівний склад більшості великих формувань був німецький, по-друге, серед рядового складу формувань невеликий відсоток складали представники абсолютно всіх народів Радянського Союзу. Більшість з них мали і власні великі військові формування на рівні дивізії, але й там серед рядового складу невеликий відсоток складали росіяни, а серед керівного складу переважали німці. І без згадки про військові формування рівня менше дивізійного наведений вище список військових формувань є вражаючим, хоча загальну кількість вояків у складі зазначених формувань важко підрахувати, оскільки вони часто міняли свої назви, структуру і підпорядкування, створювались і зникали у різні часові проміжки. Цей список свідчить, що росіяни легко переорієнтувалися на очевидно сильного гравця і масово ставали на його бік попри всякі ідеологічні забобони. Чи росіяни служили німцям вірою і правдою? Так – поки перевага німців була незаперечною. Ні – коли їх поразка стала очевидною. У кінці війни Військові сили конгресу визволення народів Росії під керівництвом генерала Власова – найбільшого російського військового формування під проводом німців – перейшли на бік радянської армії, збройно виступивши проти німців (Прага). Сталося те, про що весь час попереджав своїх генералів Адольф Гітлер. Чи всі військові формування, створені на окупованих німцями територіях, вели себе подібним чином? Ні. Наприклад, вояки єдиної сформованої німцями з  українців дивізії СС-Галичина билися на боці німців практично до останнього дня Другої світової війни. Відступ з бойових позицій в напрямку території, вже окупованої англо-американськими військами, фронтові частини дивізії почали лише о 6.00 8 травня 1945 року. На австрійській землі на місцях останніх боїв Другої світової війни на місцевих цвинтарях залишились сотні могил вояків дивізії. Ці могили й досі дбайливо доглядаються місцевою владою. Отже, перший висновок щодо російських солдат – це дуже ненадійні люди. Друге, що кидається у вічі при аналізі списку російських військових формувань – це велика їх кількість: тринадцять під назвою охоронні корпуси. Головна мета цих військових формувань – утримування в покорі населення окупованих територій. Так в Рейхскомісаріаті «Москва» був проведений «успішний» експеримент з керування автономною територією, заселеною переважно росіянами (Лепельський округ Брянської області: 8 районів – 581 000 мешканців). Цей автономний округ віддали під контроль військових формувань Російської визвольної армії загальною чисельністю 20000 осіб. У результаті цього контролю було спалено 24 села і знищено близько 10000 місцевих мешканців. Останній керівник цього автономного округу Б.С. Камінський, згодом генерал-майор військ СС, очолив 29 гренадерську дивізію військ СС «РОНА», сформовану переважно з росіян. Ця дивізія брала участь у придушені Варшавського повстання у 1944 році і «уславилася» безпрецедентною жорстокістю, за що її командир і був розстріляний самими німцями. Лише один з полків цієї дивізії (полк Фролова) знищив від 5 до 10 тисяч варшав`ян. Російські військові формування брали участь у бойових діях і на Західному фронті. Зокрема, це була 136 дивізія особливого призначення зі складу Російської визвольної армії. Після того, як вояки цієї дивізії, що мали досвід бойових дій проти партизан Білорусії, здійснили «зачистку» території Західного фронту, де висадився повітряний англо-американський десант, внаслідок чого цей десант був знищений, англійці і американці перестали брати солдатів цієї дивізії в полон, надаючи перевагу їх розстрілу на місці. Отже, другий висновок, щодо росіян зі зброєю в руках – вони надзвичайно жорстокі люди. Останнім часом стало широко відомо про поведінку радянських солдат на окупованих територіях Німеччини відразу після її поразки в Другій світовій війні. Саме росіяни становили більшість цих солдат. А недавній досвід російсько-чеченської війни хіба не свідчить про те ж саме? Викрадення людей, знищення їх без суду і слідства, тортури, зґвалтування, мародерство. А цілеспрямоване нищення інфраструктури Східної України, а вся палітра провокацій, десятиліттями напрацьована ФСБ Росії, спрямованих проти місцевого населення Сходу і наших військ? Третій висновок щодо росіян є підсиленням першого: росіяни – це підступні люди. Вірніше, такими є їхні лідери, яких підтримує мало не 90% населення Росії. І чим підступніше себе ведуть ці лідери, тим більшою є їх масова підтримка. Чи все так погано щодо росіян? Думаю, що ні. У лавах УПА, крім українців, воювали і росіяни. Ну, не зовсім росіяни, а донські, кубанські і інші козаки. Було їх до 3000 осіб. Дуже прикро, що на Сході України нащадки цих козаків цілими військовими формуваннями перейшли на нашу територію і намагаються знищити дух свободи, що набирає сили на теренах нашої Батьківщини. Я думаю, що саме козаки є перспективним напрямом нашої контрпропаганди. Саме вони могли би, повернувшись врешті решт додому, пробудити і там почуття власної гідності, свободи й відповідальності за себе і за свою країну. Звернімо увагу, що на тепер зона антитерористичної операції скоротилась до порівняно невеликого регіону, де частка росіян серед місцевих мешканців становить не менше половини населення. Це дозволяє припустити, що наші громадяни, які створюють масовку в російсько-українській війні на боці ворога – це переважно росіяни, але не козацького кореню. Єдиним зрозумілим аргументом для них є сила. Мало освіченій людині важко зрозуміти, що таке справедливість, але легко зрозуміти, що таке сила. Так будьмо сильними, підкріпимо справедливість нашої справи нашою силою. З нами цивілізований світ, у нас нарешті з`явилась надія на цивілізоване майбутнє. Слава українській нації і смерть її ворогам! Професор Валерій Швець 17209 раз прочитано

Оцініть зміст статті? 1 2 3 4 5   (всього 22 голосів)

Четверта російсько-українська війна (Інформаційно-аналітична газета Контраст)

http://www.kontrast.org.ua/news/1969.html

Червень 18,2014

Війна – це мир.

Свобода – це рабство.

Незнання – сила.

Такими були засадничі партійні гасла вигаданої Джорджем Оруелом країни Океанії з єдиною правлячою силою під назвою «Партія» – однієї з трьох світових імперій майбутнього. Захмарне майбутнє для Оруела мало цілком реалізуватись уже в 1984 році. Тому його роман, написаний у 1948 році, що приніс йому світову славу, так і називався «1984». Він просто переставив місцями дві останні цифри року написання роману.

Англійська нація дала неперевершених особистостей у всіх сферах інтелектуальної діяльності людства і одним з них був Джордж Оруел. Маючи диплом Ітона – одного з найпрестижніших коледжів Великої Британії, Джордж Оруел замість успішної кар’єрі у будь-якій сфері діяльності, що є типовим для випускників Ітона, присвятив своє коротке життя боротьбі за ідею демократичного соціалізму. Романтика і ідеалізм молодості привели його в тридцяті роки в Іспанію на бік республіканців. Там, на відміну від більшості лівої інтелігенції Заходу, він реально зіткнувся зі справжнім – сталінським – обличчям соціалізму. Він так і не знайшов відповідь на питання – чи можливий соціалізм з якимось іншим обличчям, але, повернувшись з Іспанії, усі свої творчі сили віддав боротьбі з тоталітаризмом як політичною системою, що реально загрожувала людству тоді. Не зникла у світі ця загроза й сьогодні.  Одинока постать Джорджа Оруела багато років вивищувалась над лавами чисельних представників західної інтелігенції, що вважали Радянський Союз форпостом світової революції. Він вважав Радянський Союз імперією зла. Роман 1984 – це роман про Радянський Союз, хоча його дії відбуваються в Лондоні у 1984 році.

Нас має бути багато. Нам воювати ще не одну сотню років.

Однією з властивих ознак тоталітарного суспільства є «новояз». Характерні приклади такої мови наведено в перших рядках цієї статті. Ця нова мова руйнує класичну, вбиває саму можливість мислити, оскільки людина мислить словами, а слова тепер нічого не значать. Біле – це чорне, а чорне – це біле. Не намагайтесь зрозуміти, що це означає. Просто виконуйте те, що наказано. Чи Росія – це щось інше, ніж Радянський Союз? Чи просто дещо зменшена його копія, яка прагне, як мінімум, повернутись до попереднього статусу. Швидше друге. Чи новітня Росія визнала злочини Радянського Союзу, чи відмежувалась від них? Ні! Згадаймо хоча б голодомор в Україні. «Нічого не було» – слова її президента. Чи в Росії є реально багатопартійна система, чи монопольно править одна сила, яку за Оруелом можна назвати «Партією»? Чи Росія вже відмовилась від «новоязу» радянських часів? Ні! Біле – це, як і раніше, чорне, а чорне – це, як і раніше, біле. Ми всі маємо можливість оцінити діяльність російських засобів масової інформації, особливо в останні місяці під час четвертої російсько-української війни.

Спочатку, при запровадженні «новоязу», людина починає помилково сприймати реальну дійсність, а зрештою перестає розуміти її взагалі. Як сказав і написав один з наших президентів: «Україні – це не Росія». Але чи навчились ми мислити адекватно ситуації і самостійно? Український народ генетично не схильний до тоталітаризму. Йому притаманний невгамовний потяг до волі, до свободи – аж до анархії. Але для чого нам «новояз»?

Чому російський спецназ у Криму ми називали зеленими чоловічками? Чому нездатність нашої армії боронити навіть території власних військових частин від зелених чоловічків ми називали бажанням не викликати людські втрати? Чому ми називаємо сепаратистами людей, які виступають зі зброєю в руках за приєднання Східної України до Росії? Сепаратизм – це відокремлення, а не приєднання. Адекватним ситуації є не термін сепаратист, а термін загарбник. Однак цей термін вимагає деталізації. Загарбник у даному разі це військові формування, очолювані російськими кадровими офіцерами, наповнені в значній мірі представниками різних російських військових формувань і доукомплектовані місцевим люмпеном. Ці формування озброєні сучасною російською зброєю і не тільки постачаються, а й фінансуються з різних джерел на території Росії. Це російська армія вторгнення, яка за сприятливих політичних умов може швидко досягти потрібної чисельності для виконання будь-яких завдань щодо України. Чому ми говоримо про війну з бандитами і терористами? Ми ведемо війну з Росією, з її армією вторгнення, з її громадянами, хоча часто вони мають і українські паспорти. Навіть якби Росія як держава не мала жодного стосунку до цієї війни, все одно ця війна є російсько-українською. Далі я це поясню.

Виникає декілька запитань. Чому Луганська і Донецька області?

Тому, що це області з максимальною концентрацією етнічних росіян або тих, хто вважає себе етнічними росіянами на території України. Тому, що, одночасно, це області з найвищою кримінальною активністю населення. Тому, що це, одночасно, області в Україні з найширшим прошарком маргінального населення. Тому, що маючи у приграничних з Росією регіонах можливість вибору між українськими засобами масової інформації і російськими, етнічні росіяни обирають, зазвичай, російські, причому, найбільш провокативні з них. Тому, що на світ вони дивляться московськими очами. Тому, що вони так і не стали громадянами  України, хоча, формально, мають українські паспорти.

Чому антиукраїнська діяльність почала розгортатись не просто у великих містах на сході України, а в центральних частинах цих міст?

Тому, що саме у великих містах Донецької і Луганської областей кількість етнічних росіян досягає 50%. Це в середньому. А в центральних частинах цих міст їх кількість сягає 90%. Це не тільки на сході України. Це є й у Києві і, навіть, у Львові. Як це відбувалось, наприклад, у Львові?

Найнебезпечніша ситуація для місцевих мешканців виникала тоді, коли комусь з високопосадовців новоствореної радянської адміністрації сподобалось їхнє житло. Це житло відбиралось, а у його мешканців, залежно від можливостей агресора, було кілька варіантів майбутнього. Найпростіший і найгуманніший – просто самим кудись дітися. Менш гуманний – потрапити у категорію виселенців до Сибіру, якщо більш пощастить, то – у Східну Україну або Польщу. Про тих, кому геть не повезло, не хочеться й говорити.

Друга можливість захоплення житла корінних мешканців центральних частин міст, що виникала для представників колоніальної адміністрації, була просто наслідком масових репресій щодо місцевого населення. Звичайно під маховик таких репресій першими потрапляли заможні прошарки місцевих громад, які, як правило, і мешкали в центральних частинах міст. Тоді житло, що вивільнялося, централізовано розподілялось у середовищі представників колоніальної адміністрації.

Третя можливість щодо місцевого населення була «найгуманнішою». На якомусь етапі Другої світової війни центральна частина міста просто знищувалась у різний спосіб. У Києві вона була замінована і підірвана при відступі радянських військ, в Тернополі і Рівному вона була знищена внаслідок вдало проведеної військової операції радянськими військами з визволення місцевого населення від фашистсько-німецьких загарбників. Далі ці частини міста поступово забудовувались, а помешкання виділялися відповідно до уподобань радянської влади. Частина мого дитинства пройшла в місті Балті Одеської області, і я добре пам’ятаю ті часи, коли всі керівні посади, без виключення, у районі з цілком однорідним українським населенням від першого секретаря райкому партії до начальника поштового відділення займали етнічні росіяни. Для них і був центр міста. В Одесі формування однієї з найбільших російських громад на півдні України відбувалося через надання житла відставникам радянської армії. Саме для них, в першу чергу, будувались «Черьомушкі» – південно-західний житловий масив Одеси ще за часів Хрущова.

Якою все-таки є головна причина четвертої російсько-української війни? На кого робить основну ставку Кремль для поповнення своєї армії вторгнення? Хто створює благодатний ґрунт для всіх його політичних провокацій на теренах України? Це, безумовно, та частина етнічних росіян, що в глибині душі вважають себе окупантами, звісно, не називаючи себе так явно. Чим вирізняється окупант серед решти громадян держави? Він зневажає мову корінного народу, зневажає його культуру, його історію, його героїв, всі його досягнення, чинну владу, якщо вона не є суто окупаційною. Це яке блюзнірство: вважати лайкою святі імена наших героїв: «мазєпінци», «петлюровци», «бандєровци».

Я сам доволі скупався у своєму житті цією пекучою ненавистю до всього українського. Остання лайка як найсвятіший прапор нової релігійної війни об’єднав навколо себе в єдиному пориві мільйони росіян по обидва боки російсько-українського кордону. Я далекий від того, щоб вважати всіх етнічних росіян в Україні монолітом, готовим виконувати будь-які забаганки Кремля. Порядний і розумний росіянин не буде нашим ворогом. Я далекий від того, щоб вважати монолітом український народ, навіть у часи найважчих наших національних випробувань. У люмпена не має національності і національних інтересів. Про це казав ще Карл Маркс, правда, використовуючи замість слова люмпен слово пролетарій.

Ще в середині дев’яностих років я якось зустрів у пресі результати соціологічних опитувань в Росії і Україні. За ними 70% росіян негативно сприймали Україну і лише 30% українців негативно сприймали Росію. Ще тоді я сказав своїм однопартійцям-рухівцям, що Росія вже готова до війни з Україною, але Україна ще не готова до війни з Росією. Відтоді я вже відстежував цей показник регулярно і бачив, що він практично не змінювався роками. Наступний мій висновок на тлі такої безрадісної ситуації був такий: війна між Росією і Україно – це питання часу, причому Україна до неї буде неготова з будь-якого боку. Так і сталося весною 2014 року.

Щира українська душа не бачить різниці між словом і ділом. Для неї слово й є дія. До Кримських подій більшість українців (100% – 30% = 70%) вважали росіян братнім народом. Термін «братній народ» російський президент вживав регулярно і щодо українського народу, хоча рівень підтримки такого гасла серед росіян був завжди невеликим (100% – 70% = 30%). Російська ментальність цілком відмінна від української. Для російської душі слово не має жодного стосунку до діла. Слово саме по собі, діло саме по собі. Ще найвидатніший канцлер Німеччини – Бісмарк у кінці дев’ятнадцятого сторіччя сказав про зрадливість Росії, що будь-який договір з Росією не вартий паперу, на якому він написаний. Чомусь українцям було потрібно майже 150 років щоб весною 2014 року черговий раз у цьому переконатись.

За законами «іноязі», що діють у сучасній Росії, так само як вони діяли в Радянському Союзі, кожне визначення слід, як мінімум, розуміти з точністю до навпаки (дивись початок статті). Тому слова братський народ стосовно українців у вустах президента Росії завжди звучали доволі зловісно – як вирок, як заявка на новий підступ. Якось виступаю по Одеському державному телебаченні, ще до кримських подій, на прохання ведучої розповісти про те, що нас об’єднує з великим братнім російським народом, я не знайшов у своїй пам’яті жодного прикладу, який би свідчив про братні російсько-українські стосунки, хоча очікував подібне запитання. Зате я пригадав і сказав про це телеглядачам, що протягом останніх ста років триває перманентна війна Росії проти України з фазами загострення до рівня військових конфліктів і фазами тимчасового примирення.

Символічним початком першої війни можна вважати знаменитий бій під Крутами зимою 1918 року, де наша славна молодь малими силами намагалася зупинити російські війська у їх наступі на Київ. Далі декілька років тривала повномасштабна російсько-українська війна, яку за законами «іноязі» і досі в підручниках історії кваліфікують як громадянську. Запроваджений більшовиками НЕП виглядав як викинутий ними білий прапор переможених, показова українізація колоніальної адміністрації України ще більше нібито переконувала, що, навіть програвши військову кампанію, українство все-таки, нехай частково, перемогло. Це була помилка. Друга російсько-українська війна виявилась найкривавішою за кількістю жертв. Вона захопила українців зненацька. Російська сокира на цей раз вдарила у корінь української нації – в українське селянство, правда при цьому була знищена й українська інтелігенція. Ця війна, за законами «іноязі», називалася колективізацією, хоча реально земля не колективізовувалась, а конфісковувалась на користь російської держави. Згадайте блюзнірське гасло більшовиків: «Земля – селянам». Знову ж таки у повній відповідності до «іноязі».

Для українства ця друга війна була розплатою за поразку у першій війні, нелюдське покарання за спробу втілити в життя свої віковічні прагнення про власну державу. Росія сама розпочала цю війну, сама й зупинила. Треба було кінчати внутрішні війни і розпочинати тотальну підготовку до другої світової війни. Цю війну фахівці з «іноязі» охрестили світовою революцією.  Третя російсько-українська війна почалась після нападу Німеччини на Польщу – в середині вересня 1939 року разом з окупацією Західної України Радянським Союзом, яке, за законами «іноязі», називалося визволенням. Ця війна знову носила збройний характер і тривала до середини п’ятдесятих років. Усі три війни українці програли. Головна причина, з моєї точки зору, – вони відбувались у несприятливих зовнішньополітичних для України умовах. У жодній з цих воєн українці не отримали жодної підтримки західних демократій, що визначали політичну карту Європи тих часів. Єдину надію тоді українці могли покладати лише на Німеччину. Першу російсько-українську війну Україна програла тому, що Німеччина програла Першу світову. Коли Україну добивали у другій російсько-українській війні, Німеччина ще була занадто слабкою. Програш Німеччиною Другої світової війни надовго зробив шанси українців на створення власної держави майже нульовими. Тепер триває четверта російсько-українська війна. Що змінилось у наших шансах на перемогу? Кардинально змінилася зовнішньополітична ситуація для України. Тепер з нами не тільки Німеччина, а й весь цивілізований демократичний світ, частиною якого, нарешті, стала і сама Німеччина. Тепер з нами лідер цього світу – Сполучені Штати Америки. Тепер у світі є розуміння, що Російська імперія, хоч би як вона називалась тепер, становить загрозу для всієї Західної цивілізації, а не лише для Донецької і Луганської областей або навіть всієї України, але лише України.

Що нам робити? Не очікувати, що за кілька тижнів війна на Сході України припиниться. Навіть, якщо ми здолаємо військовий опір на Сході, що цілком реально, у короткий термін, військова загроза з боку Росії і далі буде підсилюватися. Жодними перемовинами з Росією цього не змінити. Жодні домовленості з нею нічого не варті. Реальністю є той факт, що Росія є імперією азійського зразка, подібною до імперії Чінгізхана з тими самим внутрішніми імпульсами до механічного поширення на якомога більші території. Дійти до останнього моря – таким був заповіт Чінгізхана своїм нащадкам. Успадкувавши імперію Чінгізхана, вірніше ту її частину, що займала малолюдні околиці Євроазії, москвини, так їх було б правильніше називати, успадкували і весь арсенал її духовних і моральних цінностей.

Від часів Київської Русі роль України – бути форпостом на кордоні цивілізованого світу і великого степу, який починається від степів України і закінчується степами Монголії, і сьогодні є переважно тим, що називається Росію. На час Московського поневолення ми втратили цю роль, але тепер обставини змушують нас до неї повернутись. Нам, нарешті, слід відмовитись від «іноязі». Не Київська Русь, а Русь зі столицею у Києві. Іншої Русі просто не було. Не Росія, а Московія – як то є на середньовічним мапах Європи. Тепер Русь-Україна вже не є частиною Московії, і жодних юридичних підстав Московію називати Росією немає.

Ще слід пам’ятати, що в часи Богдана Хмельницького, коли наші стосунки з Московією ще тільки починались, українців на наших землях було 11 мільйонів, а московітів на їх землях – лише 10 мільйонів. Тобто русинів-українців було більше ніж московітів-росіян. Тепер, внаслідок 350 літньої взаємодії двох етносів, що носила далеко не братній характер, московітів-росіян на їх землях утричі більше, ніж русинів-українців на наших землях. Занадто обнадійлива тенденція для них, і не надто оптимістична для нас.

Крок за кроком Україна має перетворюватись у військовий табір, у потужну військову, економічну і політичну сила. Нам властиве генетичне прагнення до демократії – влади народу. Цю нашу схильність слід розвивати, але пам’ятати при цьому, що головним надзавданням сьогодні є виживання нас як нації на наших споконвічних від тисячоліть, від часів трипільської культури, землях.

І нарешті, слід пам’ятати заповіти наших геніальних провидців, зокрема: «Не може бути й мови про компроміс щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування російської державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави (Юрій Липа)».

Валерій Швець, професор

5052 раз прочитано

Альтернативний погляд на Другу світову війну. Початок. (інформаційно аналітична газета Контраст)

http://www.kontrast.org.ua/news/3055.html

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Жовтень 30,2021 

Выпьем за Родину, выпьем за Сталина, выпьем и снова нальем. Оскільки інших слів пісні компанія не знала, то наведена фраза повторювалась знову і знову. У ці слова вкладалося стільки щирого натхнення, що здавалося, вони ринули з глибини душі кожного співака. Далі пролунала українська пісня «Несе Галя воду». Я сидів перед відчиненим вікном на дачі і писав статтю якраз про Сталіна, і про початок радянсько-німецької війни, а у сусідів був званий обід. О, український народе! Воістину ти заслужив свою гірку долю.

Початок радянсько-німецької війни – один з досі чесно не висвітлених її періодів. Тези про напад зненацька та про неготовність до війни Радянського союзу не варті обговорення. Натомість проаналізуємо реальне співвідношення сил обох сторін. Мозок війни – це невелика група військових вищого рангу, що розробляють і приймають важливі для війни рішення.

З боку Радянського союзу це був генералісимус Сталін (Джугашвілі) – син шевця. Мав закінчену початкову освіту – чотири класи духовного училища і незакінчену середню – чотири класи духовної семінарії (з п’ятого був відрахованим за неявку на іспити), річна з математики – трійка, в армії не служив. Проте мав великий досвід участі у терористичних актах напередодні і під час війни: рекет на нафтових промислах Баку, організація заворушень, збройні напади на поштові карети, банки. Шість разів потрапляв до в’язниці, але поблажливі, як на мене, судові вироки у кожній справі примушують припустити співпрацю з правоохоронними органами імперії.

Найближче оточення Сталіна з військових складали маршали. Георгій Жуков – син селянина, освіта початкова, у роки Першої світової війни (далі просто війни) унтер-офіцер. Його позиція щодо українців сконцентрована в одній фразі: «Чим більше хохлів у Дніпрі утоне, тим менше після війни доведеться висилати до Сибіру». І утонуло при штурмі Дніпра близько мільйона. Семен Будений – син селянина, до школи не ходив, на війні був рядовим. Клімент Ворошилов – син селянина, освіта початкова, не воював. Костянтин Рокосовський – син службовця, освіта початкова, у роки війни унтер-офіцер. Іван Конєв – син селянина, освіта початкова, у роки війни унтер-офіцер. Григорій Кулик – син селянина, до школи не ходив, у роки війни рядовий. Семен Тимошенко – син селянина, освіта початкова, на війні рядовий. Родіон Малиновський – освіта початкова, на війні єфрейтор. Олександр Василевський – син священика, освіта середня (духовна семінарія), у війну дослужився до звання штабс-капітана. Кирило Мерецков – син селянина, освіта початкова, не воював. Борис Шапошников – перед війною закінчив Академію генерального штабу, за час війни дослужився до звання полковника.

Борис Шапошников був єдиним офіцером, до якого Сталін звертався на ім’я та по батькові, і єдиним офіцером, що мав професійну військову освіту. Але ж у так звану громадянську війну до червоної армії були примусово мобілізовані десятки тисяч офіцерів царської армії. Їх тут було більше, ніж у білій армії. Куди ж вони поділись далі?

Спочатку червона армія за допомогою царських офіцерів розібралася з офіцерами білої армії, а далі червоні комісари у шкірянках і з маузерами в руках так само розібралися з колишніми царським офіцерами. Офіцери, які не захотіли загинути з честю, загинули без честі з кулею в потилиці. Борис Шапошников якось вцілів. До речі, шкірянки, маузери і будьонівки, а також гроші на утримання багатомільйонної армії – це подарунок більшовикам від їх симпатиків з-за кордону, доставлений, швидше за все, через порти Мурманська, Одеси, Владивостока, контрольованих під час громадянської війни військами Антанти.

Якщо вважати перерахованих вище людей мозком, то це мозок аматора-початківця, який взявся не за свою справу.

З німецького боку це були Гітлер – син службовця, освіта незакінчена середня, у роки Першої світової війни – фельдфебель, виявив неабияку хоробрість, на війну пішов добровольцем. Його соратниками були генерал-фельдмаршали. Федір фон Бок – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова, Першу світову війну (далі просто війну) закінчив у званні майора, як зазначалося в одному з нагородних листів – проявив неймовірну хоробрість. Ернст Буш – син чиновника, освіта вища військова, війну закінчив командиром батальйону, виявив надзвичайну хоробрість. Гайнц Гудеріан – син військового офіцера, освіта вища військова, під час війни навчався в академії Генерального штабу. Евальд фон Кляйст – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу). Війну закінчив офіцером Генерального штабу 225 піхотної дивізії. Гюнтер фон Клюге – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу), війну закінчив офіцером Генерального штабу 89 піхотної дивізії. Генріх фон Клюге – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу), закінчив війну начальником оперативного відділу штабу 9 піхотної дивізії. Вільгельм фон Лееб – з аристократичної родини, освіта вища військова (академія Генерального штабу), закінчив війну офіцером Генерального штабу групи військ. Вільгельм фон Ліст – з родини лікаря, освіта вища військова, війну закінчив офіцером Генерального штабу баварської піхотної дивізії у звані майора. Еріх фон Манштайн – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу), війну закінчив на посаді начальника оперативного відділу 213 піхотної дивізії у званні гауптмана. Моріц Модель – з родини викладача музики, війну закінчив офіцером штабу 36 резервної армії у званні гауптмана. Фрідріх Паулюс – з родини бухгалтера, освіта незакінчена вища, війну закінчив офіцером Генерального штабу у званні гауптмана. Герд фон Рундштедт – з аристократичної родини, спадковий військовий, освіта вища військова (академія Генерального штабу), війну закінчив на посаді начальника штабу 53 армійського корпусу у званні майора.

Мозком німецької армії були офіцери з унікальним військовим досвідом, гранично високою професійною підготовкою і непересічною особистою хоробрістю. Зауважу, що німецька армія не програла Першу світову війну. Війну програла Німецька держава, до влади в якій у висліді революції прийшли пройдисвіти типу тих, що і в Московії. Від імені німецького народу, на що вони не мали жодного морального права, вони поклали всю відповідальність за цю війну на Німецьку державу.

Порівнювати вищий офіцерський склад радянської і німецької армій, як ми бачимо, просто не має сенсу через невідповідність їх потенціалів. Так само не має сенс порівнювати і решту складу двох армій. Уже той факт, що вся кадрова армія Радянського союзу під кінець 1941 року була або знищена, або опинилась у німецькому полоні, говорить сам за себе. Тому будемо порівнювати матеріальні засоби війни.

Зброя війни може бути такою, що використовується в наступальній війні: танки, штурмові гармати, авіація, і оборонній війні: артилерія, обладнані оборонні споруди. За наведеними у таблиці даними видно, що у Радянського союзу танків і штурмових гармат було майже в чотири рази більше, ніж у Німеччини. Серед них була значна кількість важких танків, відсутніх у Німеччини. Також майже втричі було більше і середніх танків, причому ці танки за своїми тактико-технічними даними перевищували німецькі. Гармати навіть легких радянських танків пробивали броню середніх німецьких танків. У німців легкі танки взагалі не мали гармат, а лише два кулемети Коли ми говоримо про німецькі танки, то насправді це танки всієї підкореної німцями Європи. Якщо врахувати, що на кінець 1940 року в американців було лише 18 середніх і 10 легких танків, то можна стверджувати, що кількість танків у Радянському союзі на початок війни більше, ніж втричі перевищувала кількість танків решти світу.

 

Вид озброєння	Радянська армія	Німецька армія	Співвідношення
Танки та штурмові гармати	23106 [1]	6292 [1]	3.67
Важкі танки на лінії зіткнення	255 [1] 504 – загалом	Немає [1]	∞
Середні танки на лінії зіткнення	506 [1]	210 [1]	2.41
Літаки (нові типи)	24480[1]	6852 [1]	3.57
Гармати і міномети	117581 [1]	88251 [1]	1.33
Особовий склад	3061160  (лінія зіткнення) [4]	3562400 (лінія зіткнення) [4]	0.92

 

Примітка. Дані взяті з московських джерел. Це означає, що реальні числа для Німеччини є меншими, а для Радянського союзу – більшими. Наскільки? – Невідомо.

Майже в чотири рази у Радянської армії було більше і сучасних на той час літаків. А от гармат і мінометів, які потрібні для оборонної війни, у Радянського союзу було лише на 33% більше, ніж у Німеччини. Стандартний підхід до наступальної війни передбачає потрійну перевагу в озброєнні і особовому складі. Враховуючи інтелектуальний потенціал очільників радянської армії, навряд вони мислили інакше. То до якої війни готувався Радянський союз, маючи як мінімум потрійну перевагу в озброєнні над рештою світу? При цьому слід врахувати, що озброєння з лінії оборонних споруд на старому радянсько-польському кордоні було демонтоване. Але ж особовий склад Радянської армії був меншим за особовий склад німецької армії, кажуть московські історики, зокрема меншим він був і в прикордонній зоні. Чи так це насправді?

Попри необ’єктивність і явну брехливість московських інформаційних джерел, певне уявлення про справжню розстановку сил напередодні початку радянсько-німецької війни дає документ, складений не раніше 15 травня 1941 року першим заступником начальника оперативного відділу генерального штабу збройних сил Радянського союзу майбутнім маршалом О.М. Василевським [5]: «Соображения Генерального штаба Красной Армии по плану стратегического развертывания Вооруженных Сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками». Тут він точно фіксує розташування німецьких дивізій на території Європи і визначає кількість дивізій збройних сил Радянського союзу у 303. (Сюди слід додати ще дивізії НКВС [6]. Їх було 58 і 23 окремих бригади.) У той час як кількість усіх німецьких дивізій у прикордонній зоні документ оцінює у 112. Далі говориться, що в разі нападу на Радянський союз Німеччина зможе виставити 180 дивізій. Це число і перекочувало згодом у підручники історії. Тому говорити про німецький напад зненацька просто несерйозно і про перевагу в кількості особового складу в німців також. Причому, наведене співвідношення особових складів двох армій відповідало ситуації, коли німецька армія була відмобілізована за законами військового часу, а в Радянського союзу все ще була армія так би мовити мирного часу при тому, що її мобілізаційний потенціал втричі перевищував німецький, який значною мірою вже був використаний.

Документ містив наступну рекомендацію: «вважаю необхідним у жодному разі не давати ініціативи дій німецькому командуванню, випередити противника в розгортанні й атакувати німецьку армію в той момент, коли вона знаходитиметься у стадії розгортання і ще не встигне організувати фронт і взаємодію родів військ»

Загальна багатократна перевага збройних сил Радянського союзу і, в першу чергу, наступального озброєння свідчить про підготовку його до наступальної війни. Невелика перевага німецької армії в особовому складі в прикордонній області свідчить, що наступати Радянська армія планувала не відразу після початку війни.

Основні числа, наведені в документі, підтвердив і Сталін у своєму виступі на прийомі в кремлі випускників військових академій 5 травня 1941 року. Зокрема він сказав: «У нас із Німеччиною не склалися дружні відносини. Війна з Німеччиною неминуча». Далі він сказав і таке: «Мирна політика — справа хороша. Ми до пори до часу проводили таку лінію на оборону — доти, поки не переозброїли нашу армію, не забезпечили армію сучасними засобами боротьби. А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наситили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильними, — тепер треба перейти від оборони до наступу. Червона армія є сучасною армією, а сучасна армія — армія наступальна» [7]. Отже наступ радянської армії з метою захвату всієї Європи був неминучим, але за яким сценарієм?

Певним дисонансом здаються наступні слова Сталіна: «Війна з Німеччиною неминуча, і (повернувшись до Молотова) якщо товариш Молотов і апарат Наркомінсправ зуміють відтягнути початок війни, то це наше щастя». 5 травня 1941 року Сталін прагнув відтягнути війну. Що він мав на увазі? Думаю те, щоб відтягнути війну ближче до осені, коли дороги стануть непрохідними. Доріг у Радянському союзі насправді не було, були лише напрямки. Перші нормальні дороги німці почали тут будувати лише після окупації відповідних територій. Вести маневрену війну вони могли тут лише за сухої теплої погоди. Таке відтягування початку війни було додатковим застережним заходом проти можливої поразки. Якби німці розпочали свій наступ на місяць раніше, то з високою ймовірністю вони захопили б Москву ще до початку зими. Так що радянські дипломати зіграли важливу роль у виживанні Радянського союзу. Але той факт, що, готуючись до наступальної війни, Сталін намагався відтягнути перший постріл цієї війни ближче до осені, красномовно свідчить про те, що першим пострілом мав бути німецький.

Знаменитий письменник і військовий аналітик Віктор Суворов вважає, що радянська армія планувала напасти першою і лише на лічені дні німці її випередили. Думаю, що такий план існував, але це був план Б. Слова Сталіна свідчать про те, що основний сценарій війни – план А полягав у тому, що наступ радянської армії мав розпочатися у відповідь на спробу німецької армії перейти кордони Радянського союзу.

Що говорить на користь цієї точки зору, крім слів Сталіна? Розташування радянських військ утворювало три стратегічні ешелони. Лише перший з них розміщувався безпосередньо біля радянсько-німецького кордону. Другий і третій були на значній відстані від нього, але паралельно йому. Про існування цих двох додаткових стратегічних ешелонів німці нічого не знали. У них не було аналогу Комінтерну на теренах Радянського союзу. Перша мета такого розташування військ, з мого погляду, – страховка, якщо з першим ешелоном станеться щось не за сценарієм. Друга мета – не налякати німців надто великою перевагою радянської армії на лінії майбутнього зіткнення в зоні дії їх військової розвідки. Тому в прикордонній області радянських військ було навіть дещо менше, ніж німецьких.

Ще одна важлива обставина. Для тотальної переваги над німцями в особовому складі доцільно було провести загальну мобілізацію на території Радянського союзу. Тобто десь потроїти і так колосальну радянську армію. Але початок тотальної мобілізації, за військовими канонами, – це і є початок війни, а війну першими починати не хотілось. Гасло: «На нашу мирну країну підступно напали без оголошення війни» було надто привабливим і гарантувало моральну, а за нею і необхідну матеріальну підтримку Сполучених штатів у разі необхідності. Наскільки Радянський союз в озброєнні переважав решту світу, настільки Сполучені штати його переважали економічно. Війну міг виграти лише той, на чиєму боці була матеріальна підтримка Сполучених штатів. Тому Радянський союз першим нападати не хотів. Це була ще одна страховка від непередбачуваного розвитку подій. Як з’ясувалось пізніше, саме цей застережний захід і врятував Радянський союз від поразки.

Майбутня війна була не першою за участі Радянського союзу. Перед цим була війна з Фінляндією. Там теж, за версією Москви, фіни здійснили військову провокацію проти Радянського союзу – нібито зробили гарматний постріл по радянським військам. Світ не повірив у цю пропагандивну качку. Радянський союз виключили з Ліги націй, він потрапив у політичну ізоляцію. Перед тим була ще одна війна з Польщею. На неї домовились напасти одночасно з німцями. Німці напали 1 вересня 1941 року, і вже за кілька днів Франція і Велика Британія оголосили Німеччині війну, а Радянський союз все вичікував. І лише 17 вересня радянська армія розпочала свій «визвольний похід» на Польщу. Ця теза і досі підтримується офіційною Москвою. Цей трюк дозволив уникнути війни з Францією і Великою Британією. У країни Прибалтики радянські війська були введені під приводом їх захисту від німецької агресії, але це швидко закінчилось приєднанням їх до Радянського союзу. Проте Франція, Велика Британія і Сполучені штати знову це проковтнули. Тобто обгортка для загарбницької війни мала важливе значення.

Досвід Фінляндії свідчив, що довіри до Радянського союзу немає і звичайна провокація не може бути причиною для Великої війни проти Німеччини і подальшого захоплення всієї Європи. Було потрібно, щоб перші бої Великої війни розгорнулись саме на території Радянського союзу. Для цього почати війну мали німці. Дати можливість німецьким військам зайти на територію Радянського союзу, так щоб у військових зведеннях пролунали назви радянських міст, отримати привід для тотальної мобілізації і багатократно переважаючою силою нанести німцям нищівний удар – ось кришталева мрія генералісимуса. Заради цього можна було навіть пожертвувати першим стратегічним ешелоном. Тому на кордоні знімались дротяні загорожі, залишались недоторканими переправи через прикордонні річки, не споруджувались навіть польові укріплення. І хоча про день і час німецького нападу було заздалегідь відомо, війська не приводились у бойову готовність. Перехід кордону німецькими військами мав відбуватись у комфортних для них умовах.

Але одночасно з усіх точок Радянського союзу від початку червня в бік західного кордону почали рухатись ешелони з військами. Назад вони вже не повернулись. Думаю, що відповідно до цитованого вище документу, одночасно почалась і прихована масова мобілізація до радянської армії. За два місяці вона поповнилась на 11 млн. солдатів. Звичайно подібну мобілізацію проводять перед початком війни, оскільки відірвати такі маси чоловіків від продуктивної праці і утримувати без використання є доволі дорогою справою. Ще не пролунало жодного пострілу, а війна вже почалась. При цьому вже не мало жодного значення буде перший постріл цієї війни німецьким – план А, що давав німцям хоч якійсь шанс на перемогу, але, одночасно давав Радянському союзу величезний шанс не програти цю війну, чи радянським – план Б, який, фактично, гарантував розгром Німеччини, але робив сумнівними плани захоплення всієї Європи через американський фактор.

Показовою є оборона Брестської фортеці. Там нею керували кілька лейтенантів, один капітан, один майор і навіть рядові бійці. А де були старші за званням військові? Перед початком війни там розміщувався штаб піхотної дивізії і численні підрозділи різних родів військ. Думаю, ці підрозділи були відведені далі від кордону перед початком війни. Навіть зручність оборони цієї унікальної фортеці не примусила залишити там основну масу радянських військ. Не дай бог вдалося б зупинити німців на підступах до Бресту. Спробуй тоді довести світу, що бої йшли саме з радянського боку кордону.

Після візиту наприкінці 1940 року Молотова до Берліну німці зрозуміли, що війна з Радянським союзом неминуча і приступили до розробки Плану Барбароса. Загарбницькі апетити Радянського союзу перевищували колишні апетити Московії. Навіть захоплення проливів Босфор і Дарданелли разом із Стамбулом для нього було недостатнім. Чекати першого удару проти себе німці не могли. При існуючій колосальній перевазі радянської армії за всіма кількісними параметрами навряд вони змогли б протриматись більше півроку. Їх перший удар давав хоч якійсь шанс на перемогу. І від безвиході вони вдарили. Думаю, що ефект від їх першого удару був неочікуваним навіть для самих німців. За пів року війна добігала кінця. І так би воно і сталось, і були б збережені десятки мільйонів життів радянських людей, якби не одна важлива обставина. …

За різними джерелами 42-49-53 мільйона людей не дорахувався Радянський союз у 1945 році проти 1941 року. Це була плата радянських людей за можливість і далі жити в концтаборі і час від часу використовувати один одного в якості їжі. Великий соціальний прошарок людей у Російській федерації ще і тепер б’ється в істериці зі словами: «Ми перемогли і можемо повторити». Це прошарок людей з крайнім ступенем інтелектуальної і моральної деградації. Вони – ці люди – вкрай небезпечні для решти світу. Пам’ятаймо про трагедію другої Великої війни людства і остерігаймося людей і країн, які все це готові знову повторити. А для себе знаймо, що на боці Радянського союзу це була не наша війна, хоча ми заплатили за неї 14 мільйонами життів українців. А чи виграв цю війну Радянський союз при таких втратах? Думаю, що його безславний кінець у 1991 році був зумовлений саме цією ціною. Нищівної поразки зазнала й Німеччина, але кров’ю німецьких солдат наступ азійської орди на Європу був зупинений.

Висновки

1. Головною ідеологічною передумовою Другої світової війни була ідея Світової революції, що оволоділа розумом очільників Радянського союзу і була логічним продовженням споконвічного прагнення Московії до територіальної експансії.

2. Другою передумовою був несправедливий щодо Німеччини Версальський мирний договір за результатами Першої світової війни.

3. Після проведення кривавої індустріалізації в Радянському союзі ідеологічна передумова була підкріплена безпрецедентною військовою могутністю цієї країни.

4. Радянсько-Німецька війна була неминучою і мала розпочатись влітку 1941 року.

5. У висліді розгрому німецької армії Радянський союз планував захопити всю Європу.

6. Для виправдання цієї експансії Німеччина мала зробити перший постріл у цій війні.

7. Якби німці не наважались на цей крок, то війну за «визволення» Європи мала розпочати радянська армія.

8. Головним винуватцем Другої світової війни був Радянський союз.

Література

1.Радянські міфи про 22 червня 1941 року.

 https://zaxid.net/radyanski_mifi_pro_22_chervnya_1941_roku_n1132107

2.Енциклопедія історії України.   http://resource.history.org.ua/cgi-in/eiu/history.exe?&I21DBN= EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Radianska_armiia

3.Вермахт. https://uk.wikipedia.org/wiki/Вермахт

4.Каким было соотношение сил к 22 июня 1941 года. https://rg.ru/2016/06/16/rodina-sssr-germaniya.html

5. Соображения Генерального штаба Красной Армии по плану стратегического развертывания Вооруженных Сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками. https://www.1000dokumente.de/?c=dokument_ru&dokument=0024_zuk&object=translation&l=ru

6.Войска НКВС в годи Великой Отечественной войны (1941- 1945 гг). https://rosguard.gov.ru/ru/page/index/vojska-nkvd-v-gody-velikoj-otechestvennoj-vojny-1941--1945-gg

7. Москва, Кремль, 5 травня 1941 року. Одкровення Сталіна перед військовою елітою Радянського союзу. https://zn.ua/ukr/SOCIUM/moskva,_kreml,_5_travnya_1941_roku_

odkrovennya_stalina_pered_viyskovoyu_elitoyu_radyanskogo_soyuzu.html

Альтернативний погляд на Другу світову війну. Напередодні. (Інформаційно-аналітична газета Контраст)

Валерій ШВЕЦЬ, ОДЕСА on Жовтень 28,2021

Журнал Look (USA) зазначає, що справжньою метою нацистів У Другій світовій війні є природні багатства та промисловий потенціал України. Заради заволодіння ресурсами Берлін планує створити 40-мільйонну маріонеткову українську державу на територіях Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР.

http://www.kontrast.org.ua/news/3054.html

Кожна велика війна починається за десятки років до першого пострілу.

«Ми склали документ, що гарантує початок війни через 20 років. … Коли висуваєш умови, які народ (Німеччини) не здатен виконати, то примушуєш протилежну сторону або порушити домовленість, або почати війну». Цей прогноз надалі здійснився з точністю до одного року, але локомотивом нової Великої війни стала не Німеччина.

Наведене висловлювання належить одному з авторів Версальського договору Ллойду Джорджу. Це один з видатних політиків Великої Британії всіх часів – прем’єр-міністр країни у часи підписання Версальського мирного договору. Цей договір не відповідав його переконанням, але не він грав першу скрипку серед тих, хто вирішували долю Німеччини. Велика Британія була переможцем у Першій світовій війні суто формально. Вона зіграла внічию, залишивши недоторканою свою імперію, але суттєво виснаживши ресурси. Справжнім переможцем були Сполучені штати. Вони теж формально ніби нічого не виграли, але вперше відчули свій вирішальний вплив на світові події і ніби провели генеральну репетицію перед остаточним захопленням верхньої сходинки світової піраміди влади.

Сполучені штати вступили у війну приблизно за рік до її завершення на боці Антанти. Жодним чином вони не були ініціаторами війни. Але саме їх промисловий і фінансовий потенціал відіграв вирішальну роль у перемозі Антанти. Розуміючи, що війна неминуча, ще у 1913 році у Сполучених штатах для максимальної консолідації всіх фінансових ресурсів країни був створений центральний банк – Федеральна резервна система. Саме цей банк надалі здійснював емісію доларів у країні. Його унікальність серед центральних банків інших провідних країн світу була у тому, що він був приватним. Контрольним пакетом у момент створення володіла найбільша фінансова сила тодішнього світу – Ротшильди (нині цей контрольний пакет належить Рокфеллерам).

Ротшильди були провідною фінансовою силою у багатьох країнах Європи – найбільше у Великій Британії. Ефективне функціонування Британської колоніальної імперії значною мірою завдячувалося саме Ротшильдам. На початку двадцятого століття британський фунт-стерлінгів був засобом міжнародних платежів. Який сенс Ротшильдам був ініціювати створення конкуруючого фінансового центру у Сполучених штатах і, відповідно, підсилювати конкуруючу валюту? Сенс був. Фунт стерлінгів друкувався казначейством Великої Британії і обслуговував інтереси цієї країни. Долар з моменту створення Федеральної резервної системи друкувався приватним банком.

Фактично зі створенням на території Сполучених штатів Федеральної резервної системи на світовій арені з’явився новий самостійний інтернаціональний гравець, не тотожній Сполученим штатам, хоча саме він відповідав за емісію національних грошей країни. Головним інтересом цього гравця було зробити долар засобом міжнародних платежів. Це дозволило б певній групі банкірів впливати на економічні процеси у всьому світі.

Наскільки це вигідно? Припустимо, ви монопольно забезпечуєте світ грошима. Припустимо далі, що товарообіг країн світу зріс на 10%. Для забезпечення міжнародної торгівлі за стабільними цінами потрібно приблизно на 10% збільшити грошову масу. Ви створюєте ці гроші і впроваджуєте їх у міжнародний обіг. Як впроваджуєте? Видаєте іншим державам кредити на цю суму, або купуєте товари за кордоном. У будь-якому разі ви обмінюєте універсальний еквівалент вартості на саму вартість – на реальні ресурси.

Наскільки це вигідно країні, від імені якої друкуються ці гроші? На перший погляд ніби вигідно, але, вивозячи за межі держави гроші, ви завозите у державу товари на цю ж суму. Тим самим ви знищуєте власну промисловість. Звідси спад виробництва, безробіття, соціальна напруга і маса інших проблем. Отже експорт грошей вигідний банкірам, але не вигідний промисловцям. Коли міжнародні гроші друкує держава, то вона шукає компромісу між всіма силами, задіяними в економіці країни. Коли гроші друкують приватні банкіри, то в першу чергу беруться до уваги їхні інтереси.

Також до вершин світової влади прагнула Німеччина. Величезні досягнення у всіх сферах людської діяльності: культура, наука, технології робили її лідером у всіх цих царинах. Проте вона пізно консолідувалася в окрему державу, коли весь світ вже був поділений між старшими за віком державами.

Ще одним гравцем на міжнародній арені був сіонізм. Єврейський народ, розкиданий у всьому світі, прагнув створити власну державу. У тодішньому світі потужних імперій це було неможливо. Як висловився один з авторитетних діячів сіонізму: «У єврейської держави є шанси постати лише в разі, якщо провідні світові країни будуть послаблені взаємною війною». Подібні надії мали і багато інших народів включно з українцями, що входили до складу, наприклад, Австро-Угорської або Московської імперій.

Перевага євреїв перед іншими недержавними народами полягала в тому, що за ними стояв колосальний фінансовий капітал, зосереджений у руках єврейських банкірів. Це десятки відомих прізвищ: Ротшильди, Опенгеймери, Шифи тощо. Найдивовижнішою особою цього довгого списку я вважаю Бернарда Баруха. Почавши свою фінансову кар’єру з нульовим капіталом, він залишив після себе (1965 р.) трильйон доларів. Значно багатшими були Ротшильди, але їх багатство створювалось багатьма поколіннями і належало кільком гілкам їньої великої родини. Так само багатшими були і Рокфеллери – німці за походженням, але тут та сама історія. Не кожні гроші є владою, але їх можна конвертувати у владу. Бернарду Баруху це вдалося. У 1912 році своїми грошима (50 тисяч доларів) він підтримав Вудро Вільсона на президентських виборах у Сполучених штатах. У подяку за це Вільсон під час Першої світової війни призначив його головою Військово-промислового комітету, через який йшло фінансування військових витрат країни. Після закінчення війни Барух став економічним радником Вудро Вільсона, а також наступних американських президентів – Воррена Гардінга, Герберта Гувера, Франкліна Рузвельта, Гаррі Трумена. 

Вразливим місцем сіонізму було те, що у світі не було території з компактним проживанням євреїв, на яку вони могли б спиратись, як на свою історичну батьківщину. У всіх інших недержавних народів такі території були.

Незмінним борцем за світове панування завжди була Московська імперія. Не маючи фінансової, промислової або культурної потуги, рівної з можливостями інших провідних країн світу, Московія прагнула до світового панування через безмежне розширення своїх кордонів. Починаючи зі свого статусу улусу Золотої орди, вона спочатку заволоділа всією спадщиною імперії Чингізхана, далі спадком Давньої Русі (України), далі була Річ Посполита. На початку двадцятого сторіччя черга дійшла до спадку Візантійської імперії – проливів Босфору і Дарданеллів разом із Константинополем (Стамбулом). Московія завжди починала загарбницьку війну при першій-ліпшій нагоді і такою залишається й дотепер. Зазвичай такою нагодою для війни ставала суттєва військова перевага Московії над потенційними жертвами агресії.

Об’єктивні передумови для Великої війни склалися на початку двадцятого століття, і війна почалась. Постріл у Сараєво, що обірвав життя спадкоємця престолу Австро-Угорської імперії, був не більше, ніж привід. Якби не ця подія, то була б якась інша.

Кривавою була Перша світова війна. Приблизно 10 млн життів коштувала вона світу. Європа захлинулася кров’ю своїх громадян. Через військову поразку від німецької армії, прискорену революцією в Московії, остання вибула з війни. Через рік революція в Німеччині унеможливила її перемогу на Західному фронті. Після цього війна швидко закінчилась поразкою Німеччини – поразкою, яка не була результатом військової поразки, а лише результатом дії політичних чинників. Дивним чином уся відповідальність за цю війну була покладена на Німеччину. Умови мирного договору були несумісні з можливістю навіть біологічного існування німецького народу. Післявоєнні роки у Німеччині добре описані у романах Еріха Марії Ремарка.

Зауважимо, що серед наслідків Великої війни були і позитивні. Незалежність отримала ціла низка країн: Фінляндія, Литва, Естонія, Латвія, Польща, Угорщина, Чехословаччина. Іншим недержавним народам, включно з українцями, слід було чекати наступної Великої війни для нової спроби реалізації своєї державності.

Після завершення світової війни жодна країна Європи, крім однієї, не хотіла нової війни. Цією однією країною була Московія. Після 1918 року Європа поволі поверталася до мирного життя. Продовжувала воювати лише одна країна – Московія. За відсутністю зовнішнього ворога вона воювала сама з собою. Це була так звана громадянська війна. Кількість жертв цієї внутрішньої війни врешті перевищила загальну кількість загиблих у Першій світовій війні. До 1920 року освічена частина Московської імперії була або винищена, або витіснена за кордон. Війна мала б припинитись, але не припинилася. Гасло «Даєш світову революцію», тобто даєш нову світову війну, спрямувало не вгамовану попередньою різаниною чернь до зовнішньої експансії. Тільки мужність і героїзм поляків, які розбили більшовицькі орди на підступах до Варшави, зупинили на деякий час цю експансію до Європи. Воювати все ще хотілось, але не було чим. Потрібна була зброя, багато сучасної зброї, але перш за все, потрібні були заводи для її виготовлення – заводи, яких імперія не мала. Зате імперія мала нафту. До половини тодішнього світового видобутку нафти (приблизно 10 млн. тон) добувалось у Баку.

Московія на певний час відклала війну і почала індустріалізацію. Рокфеллери – головні гравці на світовому нафтовому ринку стали першими потужними інвесторами цієї індустріалізації. Їх інтерес полягав у Бакинській нафті. Вони отримали право її продажу на світовому ринку. Експортний нафтовий потік з Московії стрімко наростав – відкривались і освоювались усе нові й нові нафтові родовища в різних кінцях імперії. У Московії була мета і були засоби для її досягнення. Конкретний постачальник економічних послуг тут грав другорядну роль. Прості оцінки показують, що прибутки Радянського союзу від продажу нафти в десятки разів перевищували прибутки від продажу зерна. Так, у найтрагічнішому для українців 1933 році за кордон був проданий лише 1 млн. тон зерна. Українці помирали мільйонами не тому, що помилково вивезли за кордон цей мільйон тон зерна, а цей мільйон тон вивезли спеціально для того, щоб мільйони українців померли з голоду. У голодоморів в Україні і Казахстані було інше, позаекономічне призначення.

Не обійшлось тут і без Федеральної резервної системи. Від початку двадцятих років остання стрімко збільшувала обсяг грошової маси в країні, видаючи багато дешевих кредитів. І раптом грошова маса в країни різко зменшилася через стрімке подорожчання кредитів. Який економічний процес запускає таке подорожчання? Розглянемо це на прикладі будівельної компанії. Стрімке подорожчання кредитів різко зменшує продаж збудованих квартир, оскільки значна їх частка купувалась у кредит. Зменшення продажу призводить до зниження цін. Зниження цін призводить до зменшення прибутку компанії. Але перед цим у часи дешевих кредитів компанія у кредит закупила обладнання і будівельні матеріали. Ці кредити потрібно повертати, а отриманого прибутку недостатньо. Компанія змушена брати новий вже дорогий кредит. Так запускається механізм банкрутства.

І лавина банкрутств розпочалась. 28 жовтня 1929 на другому році першої п’ятирічки у Радянському союзі стався крах головної біржі Сполучених штатів на Волл-стріт. Куди ділися гроші з внутрішнього обігу? Хоча платіжний баланс Радянського союзу тих років ще й досі засекречений, смію припустити, що саме наприкінці двадцятих років були надані колосальні кредити Радянському союзу. Стрімке падіння цін на обладнання і банкрутство цілого ряду промислових підприємств внаслідок економічної кризи у Сполучених штатах дозволило за безцінь скуповувати це обладнання. Безробіття серед технічного персоналу дозволило за безцінь наймати американських інженерів для проектування і будівництва більше як 9 тисяч середніх і великих підприємств на території Радянського союзу. Вважаю, що Велика депресія у Сполучених штатах і індустріалізація Радянського союзу тісно пов’язані між собою. Про те, що Федеральна резервна система була ініціатором цієї кризи, свідчить і той факт, що жодний її акціонер не постраждав. Більше того, Бернард Барух, щоб показати могутність системи, запросив майбутнього прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля на біржу Нью-Йорка саме в день біржового краху, про який він, очевидно, знав наперед.

На мою думку, Велика депресія у Сполучених штатах була революцією групи банкірів з метою захоплення влади у Сполучених штатах. Велика депресія дозволила досягти наступні цілі:

1. Банкрутство більшості незалежних дрібних і середніх банків, тобто консолідації фінансових ресурсів країни у руках небагатьох банкірів.

2. Витіснення з ключових позицій в економіці країни представників промислового капіталу. Навіть знаменитий підприємець Генріх Форд мало не збанкрутував під час цієї кризи. Зауважимо, що дев`ятнадцяте століття у Сполучених штатах було століттям промисловців.

3. На тлі економічної і політичної нестабільності в країні привести до влади «свого» президента. Ним став Франклін Рузвельт. Його фізична слабкість – паралізовані ноги лише збільшувала його керованість. Саме керованість Франкліна Рузвельта з боку фінансового олігархату дозволила йому всупереч американській конституції займати посаду президента чотири рази підряд.

4. Нова економічна політика, проголошена Франкліном Рузвельтом, означала великі державні інвестиції в економіку країни. Кінцевим пунктом призначення цих капіталовкладень був переважно військово-промисловий комплекс. Тобто Сполучені штати хотіли повторити сценарій Першої світової війни, краще підготувавшись до нього у військовому плані.

5. У найтрагічнішому для українців 1933 році уряд Франкліна Рузвельта визнав Радянський союз, що потрібно було для ефективнішого забезпечення економічної співпраці з ним. Засоби масової інформації країни, а також інших країн, де їх можна було контролювати, придушували всі намагання чесних людей донести до міжнародної громадськості правду про геноцид українців і казахів.

6. Провідні банки країни отримали колосальні прибутки за рахунок величезних кредитів Радянському союзу.

Стрімке наростання військового потенціалу на тлі агресивної зовнішньої і антилюдської внутрішньої політики Радянського союзу створювало реальну небезпеку існуванню всіх без виключення європейських держав. Попри своє небажання, вона мали також розпочати реалізацію програми озброєння. Але цього було замало.

Радянський союз створив міжнародну терористичну організацію під назвою Комінтерн. У кожній європейській країні існувала гілка цієї організації. Метою організації було силове захоплення політичної влади у відповідних країнах. Ідеї більшовизму, що оволоділи черню Московії, швидко поширювались серед черні європейських країн. На відміну від Радянського союзу, де чернь досягла своєї критичної маси, потрібної для насильницького захоплення політичної влади, в країнах Європи такої критичної маси ще не було, але Велика депресія сприяла пролетаризації населення Європи і це було лише питанням часу.

Ідеям більшовизму можна було протиставити лише співмірні за силою ідеї. Суть більшовизму в тому, щоб відібрати і поділити, чого цілком достатньо для черні. Захід Європи відрізнявся від її Сходу наявністю значного прошарку представників середнього класу. Ідеї черні його не надихали, а от ідеї національної гідності, честі цілком відповідали його менталітету. Тому практично в усіх європейських країнах: Іспанії, Португалії, Італії, Великій Британії, Німеччині, Австрії, Румунії, Угорщині, Хорватії, Словаччині тощо пожвавилися націоналістичні рухи. І саме на ці рухи зробили ставку тверезі ділові кола Європи і світу. Націоналісти країн Європи отримали необхідну їм матеріальну підтримку. Рокфеллери завжди пам`ятали про своє німецьке походження. Хоча у Німеччини не було нафти, яка могла б їх зацікавити, вони надали колосальну допомогу відновленню економіки Німеччини.

Найуспішнішими у справі національної консолідації були Італія й Німеччина. У Німеччини, крім страху перед воєнною експансією Радянського союзу, потужним чинником її зовнішньої політики було національне приниження за наслідками Першої світової війни. Більшовицький ідеологічний наступ на Європу був зупинений, але військова загроза з боку Радянського союзу наростала. І почалось військове переозброєння більшості країн Європи. Гонка озброєнь – це найчастіше предтеча війни. Війна звичайно починається тоді, коли найбільш агресивний учасник цієї гонки досягає піку своєї готовності. Такого піку першим досяг Радянський союз, оскільки першим почав переозброєння. У червні 1941 року ще не пролунав жодний постріл, але вся країна прийшла у рух. З усіх куточків Радянського союзу у бік західного кордону потягнулись ешелони з військами. Назад вони вже не повернулись. Ще не пролунав жодний постріл, а нова Велика війна фактично почалась. Чий буде цей перший постріл, не мало вже жодного значення. І ми повертаємось до цитованого вище висловлювання Ллойда Джорджа. Чому двадцять років? Стільки років потрібно для переозброєння головного агресора і втягування у гонку озброєнь інших потенційних учасників війни.

 

19023 раз прочитано