Представник першої групи студентів пояснив свою точку зору тим, що всі це знають, а від себе додав: менше тіло завжди рухається довкола більшого. На моє запитання: а як бути з двома космічними тілами приблизно однакової маси, він не знав, що відповісти. Представник другої групи свою позицію пояснив так: кожному очевидно, що якщо стати лицем на південь, то вранці Сонце знаходиться ліворуч від тебе, а ввечері — праворуч.
Яким же було здивування студентів, коли я сказав, що відповідь на поставлене запитання залежить від вибору системи відліку. В системі відліку, пов’язаної з Сонцем, Земля рухається відносно Сонця. В системі відліку, пов’язаній із Землею, Сонце рухається відносно Землі. При цьому абсолютної системи відліку не існує, а кількість можливих систем відліку нічим не обмежена. Все це ази шкільного курсу фізики, але хто на ці ази у сучасній школі звертає увагу?
Ця лекція відбулася зо двадцять років тому. Відтоді ситуація з освітою нашої молоді лише погіршилася. Таке враження, що 90% молодих людей середня школа нічому корисному навчити не може. Інколи я ставлю студентам запитання зразка: чому у нас влітку спекотно, а взимку холодно? Стандартне їх пояснення полягає у тому, що влітку Земля ближче до Сонця, а взимку — далі. А це вже матеріал початкової школи. Такий перелік елементарних, з точки зору середньої школи, запитань можна продовжувати з тими ж наслідками.
Цей вступ до статті є ілюстрацією інтелектуальної нерівності навіть людей, приналежних до однієї раси, одного етносу й однієї вікової категорії. Як можна ставити на одну шальку терезів студента, який успішно навчається, а згодом досягає найвищих висот у сфері науки, освіти, виробництва, і випускника вишу, який, попри наявність диплома про вищу освіту, змушений заробляти на життя звичайним робітником? Як можна ставити знак рівності між студентом, який, попри всі намагання викладача, не може зрозуміти, що таке похідна, і Ньютоном або Лейбніцем, які ще сотні років тому цю похідну ввели у науковий обіг?
Такі ж запитання, утім, дуже обережно, я час від часу ставлю і дорослим. Вислід цих експериментів ще гірший, ніж у випадку зі студентами. Мій загальний висновок такий: рівень освіти пересічної людини не виходить за межі початкової школи. Більшість знає літери і вміє читати складами, але не більше, й у своєму житті не прочитала жодної книжки. Крім того, більшість людей вміє розписуватися і навіть писати коротенькі фрази, щоправда, з помилками, але не здатна написати бодай сторінку тексту.
Чим відрізняється малоосвічена людина від високоосвіченої? Чим нижчою є освіта людини, тим легше нею маніпулювати, нав’язуючи їй алгоритм поведінки, вигідний маніпулятору. А хто є маніпулятором? Будь-хто, хто має можливість впливати на інформаційний простір держави. Ця можливість безпосередньо пов’язана з кількістю грошей, які він здатен залучити до інформаційної кампанії. Отже, малоосвічена людина, вважаючи, що вона самостійно приймає рішення, насправді робить те, що запрограмував маніпулятор. Таким чином, недостатня освіта нейтралізує здатність людини самостійно приймати політичне рішення, від якого може залежати доля країни. Маючи право на один голос, малоосвічена людина фактично не здатна ним скористатися в інтересах держави, а відтак й у власних інтересах. Як може людина, яка ніколи у своєму житті ніким і нічим не керувала, а таких виборців — більшість, кваліфіковано визначити, який з кандидатів краще підходить на роль очільника держави?
Кілька прикладів. У 1926 році у Парижі було вбито Симона Петлюру — очільника уряду Української Народної Республіки. Вбив його штатний агент НКВС. Французький суд присяжних засудив його до штрафу в один франк за забруднення тротуару кров’ю жертви. Таке рішення суду — результат безпрецедентної інформаційної компанії у провідних засобах масової інформації Заходу, контрольованих єврейськими організаціями. Саме ці ЗМІ зробили вбивцю героєм в очах присяжних.
Геноцид українців тривав із 1920-го по 1953 рік. Демографічні втрати українців лише від трьох штучних голодоморів становили 15 мільйонів осіб. Завдяки професійним маніпуляціям провідних ЗМІ пересічні громадяни країн Заходу нічого про це не знали. Такою є сила засобів масової інформації в руках плутократів, психопатів, а простіше — співучасників злочину.
Демократія — це влада народу в інтересах народу, який реалізує її через своїх представників, котрих сам й обирає. Але який алгоритм виборів найсправедливіший?
Розглянемо вибори найвищої посадової особи у державі — президента. У чому полягає принцип справедливості для участі громадян у такому голосуванні? Ви скажете: у тому, щоб кожен повнолітній громадянин держави мав один голос. І де ж тут справедливість? У кожному суспільстві малоосвічених людей у рази більше, ніж високоосвічених. Отже, у підсумку результат голосування визначать саме малоосвічені виборці, та й, власне, не вони, а спритні і грошовиті маніпулятори. Хіба не так президентом України став сумнозвісний Янукович, маючи серед своїх життєвих досягнень три судимості і дві відсидки у в’язниці за кримінальні злочини? І це, на жаль, не єдиний випадок такого голосування. Обрати під час війни на посаду очільника держави й автоматично на посаду верховного головнокомандувача представника шоу-бізнесу — це вже щось! То, може, у нас охлократія (влада черні)? Не поспішайте з висновками.
Хто зацікавлений в алгоритмі «один виборець — один голос»? Малоосвічені люди? З одного буку, вони пишаються тим, що впливають на долю держави так само, як і найталановитіші інтелектуали. З другого — вони при цьому зазвичай програють, не розуміючи цього, бо голосують за тих кандидатів, які шкодять їхнім глибинним інтересам. У голосуванні за принципом ««одна людина — один голос»« не зацікавлені високоосвічені люди, голоси яких фактично не впливають на перебіг виборів. Зацікавлені лише маніпулятори, яких хвилюють власні інтереси, що можуть кардинально відрізнятися від інтересів держави, а отже і більшості громадян. Чим менше серед виборців високоосвічених осіб, тим легше маніпулювати такими виборами. Але чому вважається, що найвищим проявом демократії є якраз принцип «одна людина — один голос»? Насправді така «демократія» — це тотальна влада маніпуляторів і в жодному разі не влада народу. Для маніпуляцій в інформаційному полі потрібні великі гроші. То, може, у нас плутократія (влада найбагатших людей)? Це твердження вже ближче до істини.
То як же голосувати, щоб максимально захистити інтереси всіх громадян країни — й освічених, і неосвічених — та не порушити їхнього фундаментального права впливати на долю країни шляхом голосування? Це питання не стільки до політиків, скільки до науковців, які, без сумніву, здатні його розв’язати. Це точно не складніше, ніж посадити космічний апарат на поверхню Марса. Потрібно лише відібрати право вирішувати суспільні питання фундаментального рівня від політиків, які не мають спеціальної освіти у жодній царині, а часто і взагалі її не мають. Один з можливих алгоритмів справедливого голосування я хотів би запропонувати у цій статі.
Перш за все, не варто позбавляти непрацюючих повнолітніх громадян їхнього голосу. Для них залишається все, як було раніше: «одна людина — один голос». Більше того, право голосу потрібно надати і неповнолітнім громадянам країни, але реалізацію цього права перекласти на батьків. Це буде одним із стимулів мати в родині більше дітей. А от працюючим громадянам слід надати додаткові можливості для голосування, і тим більші, чим вищий їхній внесок у розбудову держави.
Почнемо з навідних міркувань. Розглянемо будь-яку акціонерну компанію (більшість компаній сьогодні є акціонерними). Як визначається політика такої компанії у різних царинах її діяльності? На зборах акціонерів шляхом голосування. А як підраховуються голоси? Відповідно до кількості акцій, якими володіє кожен акціонер. Мільйони акціонерних компаній існують у всьому світі й завжди голосування відбувається саме так. А чому б не спробувати голосувати за принципом один акціонер — один голос, незалежно від кількості акцій на руках? Подібні спроби в історії були, але такі компанії швидко банкрутували і тим самим заперечували ефективність цього способу голосування.
Принцип ««одна людина — один голос»« у бізнесі призводить лише до економічної катастрофи. А як, наприклад, у державних установах типу вищого навчального закладу? Там також час від часу потрібно приймати важливі для вишу рішення. Можливо, вони ухвалюються шляхом загального голосування на зборах всього колективу за принципом «одна людина — один голос»? І тут не так. Усі важливі рішення щодо діяльності вишу голосуються членами вченої ради. Колектив у цілому не здатен, через професійну неготовність, зрозуміти складний механізм функціонування ВНЗ й ухвалити важливе рішення щодо його діяльності. А от керівники підрозділів таку професійну підготовку мають. Очевидно, що керівник краще розуміє інтереси вишу, ніж його рядовий член, тому, наприклад, інтереси кожної кафедри представляє лише одна людина — її завідувач. Якби у вишах з принципових питань влаштовували загальні голосування усіх працівників, то такий виш також швидко б збанкрутував.
То чому ж очільники більшості країн світу обираються за принципом «один виборець — один голос»? Для того, щоб діти диявола, які є у кожній країні, за ширмою цього спекулятивного гасла мали найбільше шансів на реальне керівництво долею країни. Тобто такий принцип голосування означає не максимальну демократію, владу народу, а максимально сприятливі умови для дітей диявола реалізувати свої інтереси через владу, видурену у народу. Тут знову ж таки маємо справу не з демократією, а з плутократією.
Низка економічно розвинених країн взагалі не довіряє рядовим виборцям обрання найвищих посадових осіб держави. Так, у Великій Британії, прем’єр-міністром обирається лідер правлячої партії. У Німеччині канцлер обирається парламентом, тобто вже доволі кваліфікованими людьми, які пройшли попередній відбір за досить високими критеріями. У Сполучених Штатах Америки між виборцями й обранням президента створена прокладка у вигляді колегії виборців. Саме колегія виборців обирає президента. Щоправда, членів колегії обирають рядові виборці, але колегія не зобов’язана голосувати відповідно до наказу виборців. Якщо воля виборців загрожуватиме інтересам Сполучених Штатів, то колегія виборців має право стати на захист цих інтересів незалежно від наказу.
З моєї точки зору, те, що ефективно працює в економіці, те, що ефективно працює навіть у державних установах середньої ланки, потрібно переносити на рівень політики держави. Останню доцільно розглядати як акціонерну компанію, де акціонерами є її громадяни. Але кількість акцій у кожного повнолітнього громадянина залежить від його внеску у державний бюджет. А цей внесок визначається величиною податків, що сплачує цей громадянин. У цьому разі додаткова кількість голосів в окремого працюючого виборця може бути і більшою, і меншою одиниці. Інформація про виборця міститься на спеціальній електронній картці. Процес голосування зводиться до прикладання картки до екрана відповідного терміналу. Інформація відразу надходить у єдиний центр, де миттєво враховується вплив даного виборця на перебіг виборів. Не потрібні дні й тижні для підрахунку голосів та підкилимних маніпуляцій цими голосами. Зникає можливість заробити на підтасуванні результатів виборів.
А який зв’язок між освітою і податками? Чому освічені люди матимуть перевагу перед малоосвіченими? Більшість людей прагне бути освіченими не через природну допитливість, а через розуміння того, що саме освіта відкриває двері до вищих стандартів життя, до вищих заробітків, а відповідно і вищих податків. При цьому багато хто вважає ознакою вищої освіти диплом. Я все життя пропрацював у сфері вищої освіти і добре знаю, що прямого зв’язку між дипломом й освітою нема. Багато нинішніх студентів на виході з вищої школи мають не більший, а часто й менший обсяг знань, ніж на вході. Чому це так — окрема розмова.
Життя все розставляє на свої місця. Краще освічені люди у середньому мають вищу зар-плату або дохід і сплачують вищі податки, а отже і більше впливатимуть на перебіг виборів.
Зменшити роль невігласів у вирішенні долі держави і збільшити роль людей шанованих та авторитетних — це і є справедливість у моєму розумінні.
Базова формула для обчислення кількості голосів в окремого виборця може бути такою: до одного голосу, який мають усі громадяни держави, незалежно від віку, слід додати податок, сплачений цим виборцем, поді-лений на середнє значення податку, що припадає на одного працюючого жителя країни.
Крім податків слід враховувати й інші досягнення людей. Додаткові голоси потрібно нараховувати за особливий внесок у розбудову держави. Я маю на увазі всіх тих громадян, які мають державні відзнаки, отримані як на полі бою, так і за мирну працю. Ті, хто пройшов через фронт, повинні мати щонайменше три додаткові голоси. Не слід забувати і про осіб, які мають наукові ступені та звання. Їхня зарплата радикально не перевищує середню у державі, але їхній внесок у розвиток освіти, науки, культури — колосальний. Для врахування всіх наведених факторів необхідна колективна думка спеціальної комісії фахівців, і тут я не пропонуватиму конкретні рецепти.
Усі проблеми сучасної України пов’язані з низькою якістю обраної народом влади. Тридцять років незалежності наша держава переважно розкрадалася владою, «обраною» народом за принципом «один виборець — один голос». Власне державо-творчий процес був при цьому на десятому плані. Хоча траплялися й винятки. До них я відніс би президентства Ющенка і Порошенка, а також Верховну Раду кількох перших скликань. Саме тоді у ній було багато видатних науковців, письменників, громадських діячів. У нинішній Верховній Раді ця категорія українців не представлена жодною особою. Частково змінити цю гнітючу тенденцію можна лише, збільшивши роль у виборчому процесі високоосвічених, високопрофесійних, успішних у бізнесі людей і, відповідно, зменшивши роль малоосвічених, маргінальних прошарків нашого суспільства. Якість влади — це якість нашого життя сьогодні, це додатковий шанс на становлення могутньої, процвітаючої української нації у майбутньому. Стереотипи мислення кам’яної доби не повинні заважати нам іти цим шляхом.
Важко відразу перейти до максимально досконалої і справедливої системи виборів, але важливо почати рухатися у цьому напрямку. Інакше ми ніколи не вийдемо за рамки трагічного кола, яким ходимо вже більше тридцяти років.
Сучасна демократія найчастіше — це не влада народу, як думає народ, а влада грошей. Більшість виборців не здатна оцінити складність посади, про яку йде мова, складність державних завдань і шляхів їх вирішення. Пересічний виборець не розуміє того, як далеко зайшла наука про способи маніпуляції громадською думкою. А ті, хто здатен таку оцінку зробити, завжди у меншості. Вибори — це рекламна кампанія, а у такій кампанії найчастіше перемагає той, хто вкладає у неї більше грошей, хто діє зухваліше і підступніше. Отже, діагноз на сьогодні — плутократія під фальшивим прикриттям демократії.
Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України.
.jfif)
.jfif)
.png)
