Воюють не правителі, воюють народи (Чорноморські новини - 2017 рік / № 46 (21837) субота 13 травня 2017 року)

Микола Олександрович Бердяєв

6.03.1874 (маєток Обухів під Києвом) - 24.03.1948 (Кламар під Парижем)

https://chornomorka.com/archive/21837/a-9328.html

     Коли пишеш про інший народ, то завжди існує великий ризик упередженого ставлення до нього, особливо, якщо твій народ з тим іншим народом перебуває у стані війни. Краще послуговуватися авторитетними свідченнями представників того, іншого народу. Таким незаперечним авторитетом для московитів є Микола Олександрович Бердяєв. Хоча його дитинство й молоді роки пов’язані з Україною, а в зрілому віці він уже жив за кордоном, де і помер, його з цілковитою певністю можна вважати найвидатнішим російським інтелектуалом ХХ сторіччя. Ніхто краще за нього не зумів зрозуміти суті здійсненого в 1917-у більшовицького перевороту.

Нарешті розбагатіли

    У Російській імперії цінністю для Бердяєва був лише російський народ. Інші народи він просто не помічав. Ось що він пише про події 1917 року («Роздуми про російську революцію»): «Поверхово і помилково дивляться на більшовизм ті, хто вбачає в ньому винятково зовнішнє насилля над російським народом банди розбійників». Сучасний російський націоналізм  події в Російській імперії в 1917 році трактує саме так: інтернаціональна банда пройдисвітів з переважаючою єврейською складовою зґвалтувала морально досконалий, цнотливий російський народ. Натомість Бердяєв вважає: «Більшовики — це не банда розбійників, що напала на російський народ на його історичному шляху і пов’язала йому руки й ноги, і не випадкова їхня перемога. Більшовизм є явищем глибшим, страшнішим і зловіснішим. Банда розбійників була б набагато невиннішим явищем. Більшовизм є не зовнішнім, а внутрішнім для російського народу явищем, його тяжкою духовною хворобою, органічною недугою російського народу. Більшовизм є лише відображенням внутрішнього зла, що живе у нас… Він є лише галюцинацією хворого народного духу». Тобто, за Бердяєвим, більшовизм — це лише тимчасова хвороба здорового народного організму.

    Тут Бердяєв, незважаючи на свою виняткову проникливість, анітрохи не відійшов від провідного тренду російської інтелігенції про виняткові моральні риси російського народу. Вона вважала, що досить передати владу широким верствам народу, і на просторах колишньої Російської імперії виникне царство свободи та справедливості. Російська інтелігенція, не знаходячи високих моральних чеснот у власному середовищі, шукала їх там, де замість реальної картини життя  мала лише фантастичні уявлення про якесь ідеальне суспільство, конкретні риси якого вона не вміла осягнути. Досить передати владу народу, тобто зруйнувати існуючу, переважно дворянську, правлячу еліту, і все буде добре. Але звернімо увагу на те, що при кожному новому історичному зламі російський народ демонструє одні й ті ж моральні якості. Отже, йдеться не про хворобу, а про основний і при тому винятково стабільний його стан.

    Попри те, що в керівних структурах радянської влади у перші роки її існування етнічні євреї часто перевищували за кількістю представників інші етноси колишньої Російської імперії, Бердяєв не звернув уваги на цей очевидний факт, не вважаючи його визначальним для природи радянської влади. «Радянська влада не демократична влада і не поставлена якимось законодавчим органом. Але жодна влада не створювалася формально, її завжди створювала сила… Ця влада виявилася народною у дуже несхвальному для неї сенсі… І більшовики не скеровували революцію, а були лише її слухняною зброєю… Більшовики зовсім не були максималістами, вони були мінімалістами, вони діяли в напрямку найменшого опору, у повній відповідності до інстинктивних прагнень солдатів, які були змучені непосильною війною і прагнули миру, селян, що жадали панської землі, робітників, налаштованих злісно і мстиво».

    У першій половині ХХ сторіччя у правлячій еліті Російської імперії двічі відбулися докорінні зміни. До жовтня 1917 року це була влада освіченої меншості суспільства з переважанням у ній російського дворянського елементу. У 1917-у її змінила справді інтернаціональна мало освічена маса вихідців із соціальних низів російського суспільства з очевидними лідерськими позиціями містечкового єврейства. Беззаперечним лідером не лише їх, а й усієї революції, особливо після смерті Володимира Леніна, був Лев Давидович Троцький. У 1929 році Троцького вислали з Радянського Союзу, а його прибічників-троцькістів піддали масовим репресіям. Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х відбулася вже друга зміна правлячої еліти в новітній Російській імперії, зумовлена тим самим народним чинником. У рази збільшився бюрократичний апарат держави. Основне його поповнення рекрутувалося вже з практично неосвічених прошарків суспільства. Нагадаю, якщо перший секретар РКП(б) Сталін мав початкову освіту, то його наступником у п’ятдесяті і шістдесяті роки була людина, яка до школи взагалі не ходила. У висліді чергової зміни правлячої еліти переважаючим етнічним елементом на всіх щаблях влади стали росіяни. Саме в цей період Радянський Союз почав швидко перетворюватись на похмуру середньовічну тоталітарну державу з концтаборами, масовими репресіями, переселеннями, голодоморами, тотальною русифікацією всіх аспектів державного життя. Закінчилося українське відродження двадцятих років. Його змінило розстріляне українське відродження тридцятих. Закривалися українські, білоруські, єврейські школи тощо.

    У Бердяєва є пояснення цієї еволюції. «Більшовизм був викривленою, вивернутою навиворіт реалізацією російської ідеї, і тому він переміг. Допомогло те, що у росіян занадто слабке ієрархічне почуття, але надто сильна схильність до авторитарної влади. Ні про яку правову, конституційну державу російський народ і чути не хотів… Відбулася страшна примітивізація життя, примітивізація всього побуту, утвердився солдатсько-народний спосіб життя. Більшовики не стільки створили це брутальне життя, брутальний спосіб володарювання, скільки відобразили брутальний спосіб народного життя, що вже утвердився. Влада, яка побажала б бути культурною, не змогла б існувати, не відповідала б стану народу. Освічений прошарок, витонченіший і відданий традиціям, не зміг би  далі володарювати в Росії. Господь наче передав владу більшовикам як покарання за гріхи народу».

Поіменний аналіз складу перших більшовицьких органів влади свідчить, що з 540 керівних та впливових посад в першому савецькому уряді були зайняті:

чехами .......................... 1 посада (0,19%)

угорцями ....................... 1 посада (0,19%)

українцями ................... 1 посада (0,19%)

грузинами .................... 2 посади (0,37%)

поляками ...................... 3 посади (0,56%)

фінами .......................... 3 посади (0,56%)

вірменами .................... 10 посад (1,85%)

німцями ........................ 11 посад (2%)

росіянами ..................... 28 посад (5%)

латишами ..................... 35 посад (6,48%)

євреями......................... 441 посада (81,85%)

http://unr.6te.net/1917.htm

    Цікаво, що сучасні російські націоналісти,  всупереч висновкам Бердяєва, продовжують розігрувати єврейську карту. Наприклад, щодо Голодомору в Україні вони діляться на дві категорії. Перша не визнає самого факту Голодомору, друга покладає вину за нього на євреїв.  Провідний тренд других — більшовизм — це єврейська змова проти народу-богоносця. Проте найжахливіші прояви більшовизму припали саме на тридцяті роки, коли єврейська зірка майже зникла з політичного небосхилу, а російська засяяла у всій своїй красі.

    Минуло майже тридцять років після більшовицького перевороту 1917-го в Московії. Чи змінилася при цьому поведінка російського солдата на окупованій території тепер уже не України, а Німеччини? Ось витяг з листа від 6 травня 1977 року видатного польського письменника єврейського походження Станіслава Лема до Майкла Кендля — американського перекладача його творів. У цьому листі Станіслав Лем посилається на мемуари одного німецького лікаря, що пережив всі ці події. (Даруйте за лексику, вжиту автором мемуарів, але написано саме так. — Прим. ред.) «… Натомість росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розперезаність; отож, ґвалтуючи 80-річ-них бабусь, роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим, валячи, руйнуючи і нищачи всі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності, демонструючи в безкорисливості цього нищення чималу Завбачливість, Ініціативу, Увагу, Зосередженість, Напруження волі — завдяки цьому вони мстили не лише німцям за те, що німці влаштували в Росії, а й мстилися всьому світові поза межами своєї в’язниці помстою, найпідлішою з можливих: адже вони обсирали все — жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ ЗАПЕКЛОСТІ, яку демонстрували росіяни, забиваючи і наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали, біде, клозети, серучи на книжки, килими, вівтарі; у цьому сранні на весь світ, яке вони тепер МОГЛИ, яка ж це радість!.. Скопати, стовкти, обісрати, а до всього ще й зґвалтувати й убити (вони ґвалтували жінок після пологів, жінок після важких операцій, ґвалтували жінок, які лежали в калюжах крові, ґвалтували і срали...» (Володимир Федько: Станіслав Лем про психотип «совєтів»… (www.ar25.org/article/stanislav-lem-pro-psyhotyp-sovyetiv.html).

Які злочини чинили в Україні більшовики рівно сто років тому 

    На шляху до Німеччини ро-сійський солдат пройшов територією союзної йому Польщі. Саме Польща, поляки і полячки були головним репетиційним майданчиком для вистави, головна дія якої відбулася вже на території Німеччини. Чомусь поляки не згадують нині про це. Їх більше хвилюють події на Волині між українцями і поляками, хоча й за цими подіями проглядає нахабна пика московита — їхнього «визволителя».

Сто років тому: злочини більшовиків проти представників духовенства влітку 1919 року

    Минуло ще п’ятдесят років, і російський національний характер сповна проявив себе у ро-сійсько-чеченській війні. Мародерство, насилля, ґвалтування, приниження людської гідності, тортури, вбивства людей без суду і слідства. Все — за старими перевіреними рецептами.

Звірства радянської армії

    Минуло ще двадцять років, і все те саме повторилося у російсько-українській війні.

    Бердяєв фактично ототожнив більшовизм з російським народом. Про те, що він не помилявся, свідчить хоча б те, що єдиною країною на всьому пострадянському просторі, де повністю збереглася більшовицька символіка, де не знесений жодний пам’ятник Леніну, де країна починається з Червоної площі, в центрі якої стоїть піраміда з прахом вождя, є саме Московія. І в Україні, після початку її декомунізації, остання отримала найбільший спротив там, де присутня помітна російська етнічна складова серед місцевого населення.

Звірства радянської армії

    Певний період свого життя Бердяєв мав деякі ілюзії щодо революції в Росії. Але розчарування його було великим. «… більшовицька революція нічого нового з собою не принесла… Більшовизм спирається на ті ж солдатські штики, на ту ж темну і грубу фізичну силу, на які спиралася і стара влада, що вже розклалася. Нічого не змінилося. Маса залишилася у тій же темряві… Не випадково так складно відрізнити в темній масі більшовиків від чорносотенців… А ненависть до буржуазії є природна ненависть темного Сходу до культури… У всьому цьому нема нічого схожого на революцію, на демократію, на соціалізм, на суттєві зміни в суспільстві і народі. Все це — моторошний і зловісний маскарад. Засади самовладдя і деспотизму продовжують святкувати і чинити свою оргію». Дивне поєднання демократії і соціалізму в одному реченні комою. Чим далі на Схід, тим більше трупів було обабіч дороги до соціалізму. Наприклад, у Кампучії знищили кожного третього.

Нинішня війна з московитами - Буча

    Бердяєв шукав приклади успішних революцій і знайшов їх у, на перший погляд, цілком неочікуваному місці. «Італійський фашизм всупереч поширеній думці також був революцією, здійсненою молодими людьми, що пройшли школу війни, повними енергії і жадоби переваги в житті. Ці молоді люди мали психологічну подобу до радянських молодих людей, але енергія їхня була спрямована в інше річище і набула не руйнівного, а будівничого характеру. Ми живемо в епоху цезаризму. І значення матимуть лише люди типу Муссоліні, єдиного, можливо, творчого державного діяча Європи, який зумів підкорити собі і державній ідеї войовничо-насильницькі інстинкти молоді, дав вихід їх енергії». Тобто схильність росіян до авторитарної влади не оминула і самого Бердяєва.

    А від себе я б додав. Попри деякі спільні риси, революції у різних народів різні, як і самі народи. Революції — це завжди повернення до витоків, до глибинної моралі народів, їхніх інстинктів. Тому наша остання революція називалася по праву Революцією Гідності. Саме гідність — це те, що було властиво українському народу всю історію його існування. Це те, що в ньому постійно принижувалося і знищувалося нашим найбільшим ворогом. Почуття власної гідності — це те, що якраз відсутнє у нашого найбільшого ворога, і тому викликає у нього найбільшу лють. Революція — це завжди повернення до витоків. Якщо в Московії відбудеться революція, то якою вона буде, можна уявити з того, якою вона вже була. Якщо Московія виграє російсько-українську війну, то те, що вона чинитиме в окупованій Україні, також буде таким, яким уже було. Душа народу — доволі інертна субстанція. Століття для неї, як одна мить. Душа московита щодо українців проявляється в повній мірі сьогодні у майже беззастережній підтримці нахабної експансіоністської політики їхнього президента. Під час нещодавніх доволі масових протестних акцій у Московії жодного разу не прозвучав осуд російсько-української війни. Проста зміна президента в Московії не змінить ситуації у російсько-українських стосунках. Революція в Московії може лише ще більше їх загострити. Революційна Московія може стати ще більшою загрозою для нас і для всієї Європи. Не слід очікувати замирення з Московією внаслідок зміни правителя. Насправді завжди воюють не правителі, а воюють народи. Головним аргументом має бути лише наша сила, реалізована за сприятливих обставин у світі і в самій Московії.

    Микола Бердяєв вважав: «Російський народ має бути виведений з більшовицького стану, подолати в собі більшовизм». Щоправда, він не сказав, як це зробити. Думаю, радикальними ліками для такого одужання могла б бути лише тотальна поразка Московії у її нинішній війні з усім цивілізованим світом.

    Валерій ШВЕЦЬ.

Село як дзеркало епох, або Що я вичитав між рядками родоводу (Чорноморські новини - 2019 рік / № 8 (22027) четвер 31 січня 2019 року)

 

Соціальна опора більшовизму

https://chornomorka.com/archive/22027/a-12106.html

(Закінчення. Початок у номері за 26 січня)

    Мабуть, селяни всієї України відчули подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армій Махна, Зеленого та десятків інших ватажків. Десь у тих загонах воював і мій дід Петро — батько мого батька. Я на все життя запам’ятав його слова: «Я не воював ні за білих, ні за червоних». Слова, абсолютно незрозумілі в роки мого дитинства. На мою думку, більшість селян, які взялися за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилося у них в час конання старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, яка належить до гнобленої нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються ще в гіршій якості під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації.

    Я вибірково подивися і дані, про інші села Балтщини. Мій висновок — той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною, не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.

    Аналізувати дані радянських часів надзвичайно важко. Гортаю довідник тих часів: «УРСР в цифрах». За роки перед Другою світовою війною там подана лише інформація за 1913, 1939, 1940 роки. Починаючи з 1970-го така інформація подається вже щорічно, а от між 1943-м та 1970-м — епізодично. Тобто всі найважчі періоди історії України ретельно приховані від допитливого ока дослідника.

    Дещо прояснюють ситуацію із тривалістю життя селян архівні дані, які і наводжу в таблиці: таблиці видно, що всі передвоєнні роки середня тривалість життя невпинно скорочувалася, досягши перед війною рівня початку ХХ століття, тобто тривалості життя неандертальців. При цьому, якщо в двадцяті роки народжуваність перевищувала смертність, то у тридцяті все відбувалося навпаки. Складається враження, що середня тривалість життя в радянські часи залежала від відстані до владних установ та якості доріг між населеними пунктами. Чим меншою була ця відстань, тим меншою була і середня тривалість життя. Чим гіршою була якість доріг, тим вищою була середня тривалість життя.

    Московська влада намагалася перетворити українські села на суцільний цвинтар, оскільки розуміла, що якраз українські села і є тим ґрунтом, на якому виростають наступні покоління нескорених. Найяскравішим прикладом є доля села Бензарі, що безпосередньо межує з райцентром. У 1936-у середня тривалість життя тут складала 5 років. А 12 літ двома роками раніше — це набагато краще? А що було у 1932-у—1933-у, з якими ми пов’язуємо офіційно визнаний світом Голодомор-геноцид українського народу?.. Я впевнений, що могили закатованих голодом розверзнуться, і ми пред’явимо справжній рахунок новітній Московській імперії, яка офіційно проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу.

    Таким був комунізм сталінських часів, про який з ностальгією згадували у дев’яності старенькі бабусі. Але щось же вони отримали взамін убогого життя? Так, вони отримали владу — найбільшу можливу владу тих часів, владу над життям і смертю односельців, владу і гарантоване виживання.

    Про трійку таких жінок-активісток не раз згадувала бабуся моєї дружини. Вони у 1932—1933 роках тероризували велику частину села Липняжки, що у центральній Україні. Ходили по хатах з обшуками, коли їм заманеться або коли закінчаться власні продукти. І це поза регулярними централізованими обшуками. Якось обнишпоривши хату бабусі, вони таки знайшли на горищі клунок з квасолею. Задоволені своєю здобиччю, вже хотіли йти додому, аж тут терпець бабусі, тоді молодої і сильної жінки, урвався. Вона схопила рогача і гнала тих активісток аж до воріт садиби, намагаючись встромити його в сідницю останньої з утікачок. Подальша доля тих жінок склалася по-різному. Одну з них невдовзі розбив параліч і вона швидко померла. Мабуть, трохи сумління у неї таки було. Дві інші прожили довге життя, виростили і добре прилаштували своїх дітей. Можна уявити, за кого вони та їхні діти голосували на виборах усіх рівнів, і як вони згадували «зірковий час» свого життя…

    Аж ось настав 1941 рік. У Мошняги спочатку зайшли німці, а пізніше, як і весь Балтський район, село потрапило в зону румунської окупації. Німецький підрозділ, який першим заїхав у Мошняги на мотоциклах, селяни зустрічали хлібом-сіллю. Що тут коментувати? У 1944-у сюди зайшла Червона армія, але хліба-солі не було.

Розкуркулення - геть з власної хати

    У дитинстві я вважав своїх дідів найрозумнішими-наймудрішими людьми серед усіх, кого я знав. Як же вони сприймали німців? Прямого запитання за їхнього життя я поставити не спромігся, а самі вони про це при мені нічого не сказали. Але знаю один красномовний факт. У 1944 році, коли вже було чути гуркіт гармат фронту, який наближався до села, на городі мого діда Василя, батька моєї матері, німці влаштували кулеметне гніздо, що мало прикривати в’їзд у Мошняги з боку залізничної станції Борщі. Воно там проіснувало кілька днів. Годував-обігрівав того німецького солдата поважного віку мій дід Василь. Робив це з власної волі, знаючи, що з цього можуть бути негативні наслідки. Коли дід Василь уперше покликав німця обідати, той, неправильно зрозумівши його наміри, зустрів його пострілами у повітря, але згодом вони порозумілися. Дід Василь, який до війни був головою одного з колгоспів села Мошняги, побоюючись переслідувань від нової окупаційної влади, приєднався до однієї з радянських військових частин і відступав разом з нею. Разом з нею і потрапив у полон, з якого його відразу відпустили додому…

    Втім, як же із запропонованим мною критерієм якості життя, тобто його тривалістю? Мало даних для глобальних висновків. Можливо, вони були знищені, можливо, погано зберігалися. Щодо Балтського району я знайшов лише розрізнені дані, що стосувалися кількох колгоспів зі старими комуністичними назвами, без зазначення відповідних населених пунктів, тай то лише за 1943 рік. За цими даними, середня тривалість життя склала 32 роки. Знайшов також дивом уцілілі відомості про село Волове. Там середня тривалість життя становила аж 43 роки. Що ж, схоже, румунська окупація позитивно вплинула на середню тривалість життя селян.

"

"Вільна праця вільних людей у вільній країні"

    Виглядає, що найгіршою окупацією була московська. Чому я вживаю цей термін? Невже влада на місцях належала лише московитам?

    Так, думаю, що всі ключові посади належали винятково московитам. Мої особисті спогади про балтську владу починаються з другої половини 1950-х. Тоді на рівні району не було жодної посади, яку обіймав би українець. Перший і другий секретарі районного комітету компартії, директори підприємств, командири військових частин, вищий офіцерський склад, начальники райвідділу міліції та пожежної охорони, пошти... Що ще я забув? Так, кілька років директором моєї школи була людина з єврейським прізвищем, але її швидко замінили на першого секретаря райкому, якого потрібно було працевлаштувати після чергової зміни партійної влади. У Балті була значна громада старовірів, але і їм шлях до влади був закритий — неблагонадійні. Деякі зміни у кадровій політиці партії відбулися лише в кінці шістдесятих. З подібною ситуацією я зіткнувся, коли на початку вісімдесятих почав працювати викладачем у виші. Із 25 завідувачів кафедрами українців було троє чи четверо. Тож радянську владу цілком справедливо можна називати московитською і найгіршим варіантом окупа-ційної влади в України за всі часи після монголо-татарської навали.

    Більшовизм, з моєї точки зору, — це найяскравіший прояв наймерзенніших інстинктів московитської черні, яка волею випадку прийшла до влади у колишній Російській імперії, зробивши її вершником апокаліпсису для всього світу. Не лише в теоретичному, але й в практичному сенсах роль запалу, на мою думку, зіграв єврейський чинник. Але вулкан ненависті й жорстокості, який дрімав у московському люді сотні років, мав колись вибухнути. І він вибухнув у жовтні 1917-го. Це виверження ще не закінчилося. Ми присутні на одному з його етапів — чергової російсько-української війни. Цивілізований світ має зрозуміти, що без пацифікації колосальної території Євро-Азії під назвою Московія загроза всесвітнього апокаліпсису весь час наростатиме.

Кроком руш у щасливе майбутнє

    Моє найбільше відкриття після десятків годин архівної роботи полягає в тому, що геноцид українського народу тривав не лише у 1932—1933 роках, як вважається тепер. Він тривав усі роки перед Другою світовою війною, він тривав і після її завершення, аж до смерті Сталіна. Він почався до індустріалізації і не закінчився після неї. Він не був випадковим. Сталін був дуже важливим, але лише одним із гвинтиків страхітливої машини фізичного знищення української нації.

    Емоційні основи цього геноциду криються у найтемніших закутках душі московитської черні, але різке загострення геноциду, я б сказав, його демонстраційний характер, у 1932—1933 роках, усе-таки пов’язаний з індустріалізацією. І причина буда не в зерні. Ті півтора мільйона тонн зерна на рік, що вивозили з України на експорт, не могли суттєво вплинути на темпи індустріалізації. Геноцид безумовно мав міжнародний аспект. Про це свідчить, зокрема, надзвичайно ефективний інформаційний його супровід на світовій арені. Блокування правди про Голодомор, реклама «колосальних» позитивних досягнень «країни рад» коштували величезних коштів і вимагали тотального контролю над провідними міжнародними засобами масової інформації. Цей тотальний контроль не поширювався лише на територію націонал-соціалістичної Німеччини. Колосальних коштів вимагала сама індустріалізація. Дев’ять з половино тисяч великих і середніх під-приємств, побудованих за передвоєнне десятиліття, не могли зводитися коштом зруйнованої більшовиками країни. Міжнародний «партнер» Сталіна мешкав, на мою думку, десь у Нью-Йорку і мав колосальний фінансовий та владний ресурс. Безумовно, це не одна людина і не уряд тої країни…

Соціальна опора більшовизму

    А що мої любі Мошняги? Нема вже хати діда Петра, нема хати і діда Василя. Нема більшості хат навколо, які пам’ятаю з часів дитинства. Село вмирає. З тисячі мешканців за сто років у ньому залишилося, може, 200 осіб, переважно похилого віку. Що стане з нашою країною-Україною, коли загинуть її села, висохне її коріння?

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор

Село як дзеркало епох, або Що я вичитав між рядками родоводу (Чорноморські новини - 2019 рік / № 7 (22026) субота 26 січня 2019 року)

 

https://chornomorka.com/archive/22026/a-12089.html

    «Раніше ми жили при комунізмі, тільки ми цього не знали». Не раз у дев’яності я чув ці слова від літніх жінок сільського вигляду. У двохтисячні роки такі голоси вже майже затихли. Час узяв своє. Навіть ті, хто в молодості нищив ближніх своїх, виживаючи за їх рахунок, здебільшого відійшли в інший світ.

    Але осінь приходить до всіх. Прийшла вона і до мене. Захотілося розібратися у своєму житті, згадати всіх рідних, дослідити історію свого роду і зібране передати далі, своїм прямим і непрямим нащадкам. Так я потрапив в Одеський обласний архів.

    Як з’ясувалося, всі мої родичі з давніх-давен проживали в одному селі на півночі Одещини. Я зміг простежити свій родовід до п’ятого покоління і по лінії батька, і по лінії матері — десь до 1800 року. Далі пошук слід було продовжити в архіві колишньої Подільської губернії, що зберігається за межами Одеси.

Супутникова карта села

    З приємністю зауважив, що всі мої предки, без винятку, належали до селянського стану. Саме селяни були будівельним матеріалом потужних держав та імперій усіх часів. Римська імперія існувала доти, доки провідною верствою суспільства були дрібні вільні землевласники. Коли їх витіснили раби, імперія впала. У ті далекі часи селяни були аналогом нинішнього середнього класу. Володіння землею лежало в основі їхнього світогляду. Любов до землі, патріотизм, готовність загинути в бою за рідну землю мали для них буквальне значення. А от Радянський Союз в ряду інших держав та імперій був унікальним явищем-винятком. Більшовизм не став кроком уперед на шляху поступу людства, а кроком назад, у темні часи навіть не середньовіччя — рабовласництва. Він споживав селянську кров у шаленому темпі. Він забрав у селян землю, а разом з нею і свободу, а в українських селян він забирав, по можливості, й життя. Їм нічого не платили за їхню працю, вони працювали без вихідних і не могли від неї ухилитися. Мати мого батька занедужала, не могла працювати в полі, і за кілька років померла. Так-от, їй дозволили не виходити на роботу лише за умови, що її норму виконуватиме дочка. Так закінчилися шкільні роки дванадцятилітньої дівчинки, і все своє подальше життя вона вже не полишала тої роботи.

    Навіть юридично колгоспники, а вони в сталінські часи становили більшість населення країни, не були повноправними її громадянами. До Хрущовської відлиги у них не було паспортів і вони не мали права без дозволу влади відлучатися із села. Раби на землі і найдешевші у світі робітники у містах, безвідмовне гарматне м’ясо на війні — це доля селян у радянські часи аж до смерті Сталіна. Пізніше люмпенізоване селянство стало і кадровим джерелом для самої правлячої партії. Їй потрібні були не здібні, а слухняні, і серед сільського люмпену таких було чимало.

    Цілеспрямовано висотуючи селянські життя, влада не розуміла, що разом із селянами вона висотує свій, фактично єдиний, ресурс для існування. Починаючи із шістдесятих провідною верствою радянського суспільства ставала інтелігенція, але вона вже не належала цілком, як ресурс, партійно-державній бюрократії. Катастрофа для більшовизму сталася тоді, коли селянський ресурс був практично вичерпаний, а інтелігенція стала масовою.

Типовий сільський пейзаж сьогодні

    Як псевдотеорія марксизм визрів частково в середовищі іудаїзму, частково — в середовищі іудо-християнства. Самі марксисти були здебільшого атеїстами, але, відкидаючи ідею Бога, вони наскрізь були просякнуті всіма найгіршими забобонами того середовища, можливо, навіть не усвідомлюючи цього. У марксизм селяни не вписувалися. Хоча у ХІХ і навіть у першій половині ХХ сторіч вони становили більшість населення всіх європейських країн (у Російській імперії у 1913 році — 80%), їм не було місця в прокрустовому ложі марксизму з його примітивним поділом світу на два класи — буржуазію та пролетаріат. Основою особистої свободи завжди є якійсь вартісний ресурс. У найпростішому варіанті це матеріальний ресурс, наприклад, земля або рахунок в банку. Тепер ми розуміємо, що найвартіснішим насправді є духовний ресурс. Його найвищий прояв — це те, що ми називаємо талантом. Але селяни володіли землею. Їх особиста свобода підкріплювалася вагомим унікальним природним ресурсом, і це викликало ненависть до них марксистів. Взагалі, вони ненавиділи все, від чого віяло особистою свободою і незалежністю. Втім, багатих селян було мало. Більшість з них відстоювали свій статус вільних і незалежних людей важкою фізичною працею впродовж усього життя. А це вже викликало презирство в середовищі марксистів Чого ніколи не було в цьому середовищі щодо селян — це поваги і доброзичливості.

    Я виявився нащадком чотирьох численних родів: Швеців, М’ясковських, Кузенків і Чепелюків. У прізвищах мої предків відбилася географія всієї України — від Сяну до Дону. На межі XVIII і XIX століть кожен рід був представлений однією родиною. Це означає, що засновник кожного роду мав народитися десь у середині XVIII сторіччя. А що було перед тим? Думаю, просто не було поіменного письмово-го згадування мешканців села в офіційних документах. Доленосною подією вважаю заснування в селі моїх батьків — Мошнягах — греко-католицької церкви святого мученика Олександра у 1750 році. З цього моменту, мабуть, і почалася для більшості мешканців села письмова фіксація їхніх прізвищ.

    Цікава етимологія назви Мошняги. Молдовською слово «мошняг» означає «мудра людина». Отже, Мошняги — це село мудрих людей. Переглядаючи метричні книги ХІХ сторіччя, я практично не зустрів на їх сторінках молдовських прізвищ. Звідки ж така назва села? За даними Вікіпедії, воно засноване у 1176 році. Між ХІІ та XVIII сторіччями багато чого могло статися, не зафіксованого на папері.

    У 1794-у греко-католицька церква була перетворена на православну церкву святого Іоанна Богослова. Це означає, що в тих роках Російська імперія на теренах Одещини почувалася вже цілком упевнено. На ці землі — через шістсот років після заснування села! — прийшла Новоросія. Всі записи в метричних книгах кінця ХІХ — початку ХХ століть виглядають дуже охайними. Гарний каліграфічний почерк настоятеля церкви, що їх вів, викликає естетичне задоволення і легко читається, попри на суттєву відмінність орфографії тих часів від сучасної. Вражає і наявність метричних книг за всі роки від 1890-го до 1920-го — до моменту утвердження радянської влади на цих землях.

    Але Революція докотилася і до Мошняг. У 1918 році священика вбили, про що свідчить запис у метричній книзі. Записи почала вести інша людина, хоча й духовного сану, але з нижчих щаблів ієрархії. Кострубатий, неохайний почерк малоосвіченої людини, велика кількість граматичних помилок. Схоже, навіть серед священиків високоосвічених людей було небагато.

    Про те, що щось недобре діялося в Російській імперії після 1914 року, можна зрозуміти з того, що з’явилися нові причини смерті людей, як-от тиф та іспанка — незмінні супутники війни. Про те ж, що в 1920-у нова влада таки утвердилася в Мошнягах, красномовно свідчить запис у метричній книзі про смерть чотирьох молодих людей в один день із зазначенням причини: убитий. Можна лише здогадуватися, як це відбувалося.

    Після 1920 року функцію реєстратора громадянського стану людей взяла на себе держава. Лаконічні й дуже інформативні записи в церковних метричних книгах були замінені на двосторінкові анкети, де потрібно було лише заповнити відповідні пробіли у тексті. Інколи записи велися українською мовою, інколи — російською, але вкрай неохайно і безграмотно.

    Тепер церква вже була повністю виключена з громадського життя і стала непотрібною. Її проповіді про високі людські ідеали увійшли в протиріччя з класовою мораллю нової влади, з її приматом класової (бюрократично-партійної) доцільності над будь-якими загальнолюдськими цінностями. Тому ще в роки дитинства моїх батьків церкву зруйнували.

    Тільки-но держава взяла відповідальність за реєстрацію громадянського стану людей на себе, у дослідника відразу зникла можливість систематичного аналізу цих даних. За деякі роки метричні книги були просто знищені (1927—1933). Так мені сказали працівники архіву. Це для того, щоб не лише не можна було точно з’ясувати кількість жертв геноциду, але й неможливо було б, на думку відповідальних державних осіб, оцінити їх на основі аналізу даних за попередні роки. За деякі інші роки книги зникли через недбале зберігання. Тож матеріалів для аналізу за радянський період небагато. Відтак зрозуміла та розбіжність оцінок у кількості жертв Голодомору-геноциду, яку знаходимо у відповідних публікаціях, а саме: від 4 до 10 мільйонів жертв. За моїми оцінками, зробленими на основі аналізу стандартної математичної моделі розвитку біологічних популяцій, виходить число, ближче до верхньої межі цього діапазону. Брехня у всьому і приховування — це головна суть радянської влади і її спадкоємиці — влади сучасної Московії.

    Чи можна щось сказати про якість життя у селі Мошняги в різні періоди його існування? Або хоча б чи є характерні параметри, безпосередньо пов’язані з цією якістю?

    Вважаю, що першим таким параметром є середня тривалість життя. Другим — перевищення народжуваності над смертністю. Останній параметр свідчить про подальші перспективи нації.

    Ця таблиця дає певне уявлення про життя села Мошняги у часи Російської імперії:

    У цій таблиці звертає на себе увагу низька тривалість життя селян на початку ХХ сторіччя. Ці числа є значно меншими від статистичних даних з офіційних джерел Російської імперії. Схоже, не більшовики першими винайшли брехню як основний засіб свого існування. Очевидно, що за таких умов життя не могло бути медом. Наведена тривалість життя — це, за оцінкою науковців, тривалість життя неандертальців, які населяли європейський континент 30—40 тисяч років тому.

    Але ця таблиця добре узгоджується з даними про демографічний вибух на теренах всієї України в ті часи. Суттєве перевищення народжуваності над смертністю давало підстави надзвичайно оптимістично оцінювати національні перспективи України у ХХ сторіччі (якби не радянська влада). З таблиці видно також стрімке зростання середньої тривалості життя у наступні роки. Найбільшого значення тривалість життя досягла у 1919-у (42 роки) — перед приходом у село московитської влади.

    Перша світова війна розпочалася у 1914-у. Величезну кількість чоловіків мобілізували до війська. Здавалося, народжуваність мала б суттєво скоротитися. Однак зменшення хоч і є, але малопомітне. За п’ять передвоєнних років середня кількість народжувань на рік становила 39 осіб, а за п’ять років війни — 37 осіб. Практично за незмінної народжуваності кількість смертей дещо збільшилася. Тут якраз і спрацювали хвороби, що супроводжують війни. За п’ять довоєнних років смертність у середньому склала 24 особи, а за п’ять воєнних — 29 осіб.

    Цікаво, що середня тривалість життя мешканців села помітно зросла. За п’ять передвоєнних років вона в середньому становила 19 років, а за п’ять воєнних — 29. Єдине пояснення цього інтригуючого факту, як на мене, полягає в тому, що воєнні роки збіглися із згасанням репресивної здатності Московської імперії. Це виявилося в тому, що селяни просто стали менше працювати і краще харчуватися, а отже — довше жити. При цьому хвороби, що супроводжують війни, забирали переважно слабких людей, для яких ті хвороби є не причиною смерті, а приводом до неї. На мою думку, доброю ілюстрацією такого припущення є різке зростання тривалості життя саме у 1919 році, коли стара Московська імперія вже перестала існувати, а нова ще не дотягнулась до села. Мошняги порядкували без зовнішнього управління і нікому не сплачували податків.

(Далі буде)

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.

Сенс нашої боротьби (Чорноморські новини - 2018 рік / № 44 (21954) четвер 24 травня 2018 року)

https://chornomorka.com/archive/21954/a-11148.html

 Закінчення. Початок у номерах за 17 та 19 травня.

    А що ж наші олігархи? Які передові технології вони подарували світу? Як посприяли звеличенню нашої держави, процвітанню українського народу? А ніякі й ніяк.

    У якийсь момент наша держава втратила важелі керування над своєю власністю, створеною попередніми поколіннями українців за рахунок їх нещадної експлуатації та жебрацького існування. Фіговий листок всенародної приватизації не може приховати того очевидного факту, що ця власність, майже в повному обсязі, перейшла найчастіше до жадібних рук випадкових людей, не обтяжених професійними та моральними чеснотами. Причому українці серед них виявилися в меншості. Більшість нових хазяїв грошей самі були подивовані таким неочікуваним везінням. Не потрібно було поколінь наполегливої праці, власного важкого життєвого шляху впродовж десятиліть. Багатство прийшло все й відразу.

Як нищився потужний український флот |

    Що робили більшовики, прийшовши у 1917 році до влади? Вони ховали на закордонних рахунках колосальні кошти, отримані шляхом різноманітних конфіскацій, не вірячи у тривалість свого панування. Що роблять наші олігархи? Може, ночами не сплять, плануючи нові технологічні прориви? Ні. Вони чавлять до денця контрольовану ними колишню державну власність і кожну вичавлену копійку намагаються сховати в закордонних активах, не вірячи в тривалість свого владарювання.

    Усі роки незалежності у нас спостерігається від’ємне сальдо платіжного балансу. Тобто з країни офіційно вивозиться більше валюти, ніж ввозиться до неї. Якщо олігарх отримує прибуток у гривнях, а за кордон потрібно вивезти долари, то де він їх бере? Купує на валютній біржі. Масова потреба конвертувати свої гривневі прибутки у долари створює потужний тиск на національну валюту. Для підтримання її стабільності Національний банк мусить продавати на біржі свої доларові запаси. Головне джерело їх надходження — зовнішні позики. Тобто ми ввозимо в країну позичену валюту, аби наші олігархи вивезли її у зворотному напрямку, викупивши за гривні.

    Ви звернули увагу, що Національний банк усі позики робить з метою поповнення своїх валютних резервів? Зверніть також увагу й на те, що, попри регулярні позики, ці резерви практично не збільшуються. Про причину цього, а, фактично, про катастрофічне зростання нашої зовнішньої заборгованості, я вже сказав вище. Отже, зовнішні позики, які є кайданами на ногах майбутніх поколінь українців, — це вияв невгамовного потягу наших олігархів до приховування грошей у надійному місці, тобто за кордоном.

    Ще одним джерелом покриття дефіциту платіжного балансу є заохочення заробітчанства за кордоном. Щороку саме заробітчани завозять в Україну мільярди доларів, зароблених важкою й некваліфікованою працею, щоб олігархи згодом вивезли їх у зворотному напрямку. Відтак олігархи безпосередньо зацікавлені у максимальному поширенні заробітчанства.

    Наступне. Як ви думаєте, чому зарплата українців у доларовому еквіваленті — найнижча у Європі? Чому це відбувається в найбагатшій за природними ресурсами європейській країні, з працелюбним й освіченим населенням? Щоправда, якщо перерахувати цю платню за паритетом купівельної спроможності, то ми вже далеко не на останньому місці. Ми ніби у штучній фінансовій ямі: жити можна, а вибратися — ні. Моя відповідь така. Серед наших олігархів найвпливовіші ті, що заробляють за кордоном у доларах, а вдома витрачаються у гривнях. Максимальність їхнього прибутку досягається тоді, коли вони все продають за світовими цінами у доларах, а витрати несуть за символічними цінами всередині України у гривнях. Для цього гривня щодо долара має бути максимально дешевою. І так воно є всі роки існування незалежної України.

    Такий перепад на ціну праці всередині України і будь-де за кордоном знекровлює країну, витискуючи з неї наймолодшу, найактивнішу, часто найосвіченішу частину населення. На тлі падіння народжуваності це найвагоміший фактор прогресуючого обезлюднення України.

'    Чи не занадто багато ми дозволяємо своїм олігархам, і чому власне? Список претензій до олігархів України насправді дуже великий. Яка з претензій найбільша? Вважаю, та, що наші олігархи після Революції Гідності взяли відповідальність на себе лише за свою власність, як вони думають, а не за долю України, як ми думаємо. Насправді у них є лише така альтернатива — забезпечити собі надійне майбутнє в Україні, провівши всебічну модернізацію країни, або зійти з історичної арени. Це головна запорука нашого не тільки економічного, але й культурного процвітання, це наш головний шанс для перемоги у війні з нашим історичним ворогом.

    Які кошти для цього потрібні? Помножте зовнішній державний борг України на п’ять — це приблизно те, за моєю оцінкою, що вони вивезли за кордон. Візьміть третину цієї суми, і ви отримаєте необхідні кошти для інфраструктурної, промислової, культурної модернізації країни. Най-ближча наша сусідка Польща вже завершує таку модернізацію, і не даремно два мільйони українців їй у цьому допомагають. Показником успішності модернізації України, як на мене, був би факт присутності у нас принаймні чотирьох мільйонів заробітчан із Польщі. Нашим олігархам є над чим замислитися. Я б не радив їм надто зловживати терпінням українського народу. Українському народові потрібна перемога, життєвий успіх і впевненість у майбутньому на тисячі років уперед, оскільки його опорою у минулому є сім тисяч років його власної історії.

    І сказав Господь: українці є народом великим і сильним, і благословляться в них всі народи землі, тому що Я обрав їх для того, щоб вони заповідали синам своїм і дому своєму після себе, ходити путтю Господньою, творячи правду і суд. І подивіться на небо, і порахуйте зірки, якщо можете порахувати їх, стільки буде у вас нащадків. І повірили українці Господу, і Він поставив їм це у праведність. У ці свої слова я вкладаю свою віру і свої переконання.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.

Сенс нашої боротьби (Чорноморські новини - 2018 рік / № 42 (21952) четвер 17 травня 2018 року)

Заратустра

https://chornomorka.com/archive/21952/a-11108.html

     Це були часи, коли боги розмовляли, як люди, і розмовляли з людьми, любили шанування, як люди, і вимагали його від людей. «… і зроблю нащадків твоїх, як пісок земний; якщо хто може порахувати пісок земний, то і нащадки твої полічені будуть», — так сказав Господь родоначальнику всіх арабів і євреїв Аврааму. «…встань, пройди по землі цій у довжину і ширину її, бо Я дам її тобі і нащадкам твоїм назавжди».

    Цікаво було б знати, що сказав Господь родоначальнику всіх українців? Можливо, так: «Для чого земля ваша, якщо у вас нема нащадків? Чуже рало оратиме її згодом, чужий меч захищатиме її від ворогів, але не для вас і не для людей вашої крові».

Лев Силенко

    Цінність кожного Святого Письма у тому, що у ньому завжди закарбований досвід тисячоліть, досвід живої природи, який передається вустами людей наступним поколінням. Сенс існування кожної живої істоти, кожної рослини у тому, щоб залишити після себе собі подібних. Усе живе, що нас оточує, — це якраз те, що зуміло протягом століть, тисячоліть і мільйонів років зберегти маленьке й унікальне диво, закарбоване в його генах.

    Головна наша біда — не москалі. За чотири роки війни вони, або їх зброя, вбили п’ятнадцять тисяч українців. Насправді ж за цей час українців стало на два мільйони менше.

    Ми вимираємо з такою швидкістю, що слушно пригадати найтрагічніші часи нашої історії. За останню чверть сторіччя ми втратили стільки ж людей, як за три голодомори ХХ століття. Якщо на початку 1990-х нас було 52 мільйони, то тепер, за оптимістичними оцінками, лише 42 мільйони. За сто років після початку Першої світової війни ми так і не досягли чисельності, що мали тоді, і маємо багато шансів її вже не досягнути. Влада держави уникає проведення регулярних переписів населення, щоб не пригнічувати людей справжніми числами наших втрат. Останні, швидше за все, відповідають песимістичним оцінкам.

    Вимирання — не лише наша біда. Вимирає вся Європа. Але ми вимираємо особливо швидко. Нищівна поразка націонал-соціалістичної Німеччини та фашистської Італії і менш очевидна, але таки поразка всіх інших європейських країн у Другій світовій війні одним зі своїх наслідків мала для Європи крутий лівий розворот на її Заході і катастрофічне політичне підсилення Імперії зла — Союзу радянських соціалістичних республік — на Сході.

    З моєї точки зору, шлях до соціалізму в його марксистському розумінні — це шлях в нікуди, точніше, до смерті. Й от Європа, якій світ зобов’язаний безпрецедентним в історії людства вибуховим розвитком науки, культури, технологій, вимирає й, одночасно, заміщується людьми інших рас. Але ми не повинні розділити долю Європи. Сенс нашої боротьби у тому, щоб вижити тепер у небезпечній війні з Московією, щоб вижити надалі в наших дітях та онуках і примножитися в них. Щоб передати їм дбайливо доглянутий найпрекрасніший на всій планеті куточок землі — нашу Арату-Скіфію-Сарматію-Русь-Україну. Це і є наша національна ідея. Все решта — другорядне і має сенс лише через сприяння реалізації головного нашого призначення.

    Для виживання окремої людини не потрібна жодна абстрактна ідея. Для виживання етносу або нації така ідея потрібна. Силу подібної ідеї легко зрозуміти на прикладі євреїв. Тисячі років розсіяння всією земною кулею, і, попри це, на їхній історичній батьківщині таки виникла єврейська держава. За формальними ознаками — це маленька держава з маленьким населенням, з маленьким економічним потенціалом. Але розглядаючи стосунки Ізраїля і, наприклад, Сполучених Штатів — найбільшої потуги сучасного світу, не так просто відповісти на питання, хто тут головний партнер.

    «І сказав Господь: чи утаю Я від Авраама, що хочу вчинити! Від Авраама дійсно піде народ великий і сильний, і благословляться в ньому всі народи землі, тому що Я обрав його для того, щоб він заповів синам своїм і дому своєму після себе, ходити путтю Господньою, творячи правду і суд». Талмуд зберіг євреїв від зникнення та асиміляції, вірніше, зберіг їх той комплекс ідей, що в ньому. І головною з цих ідей була ідея богообраності євреїв.

    Де наше святе письмо, яке забезпечило б нам виживання навіть не в цілому світі, а хоча б на своїй землі?! Все ХХ сторіччя нас нищили фізично наші вороги, а тепер ми продовжуємо нищити себе самі завдяки хибному комплексу чужих світоглядних ідей. Де шукати наші власні засадничі ідеї? Можливо, в зороастризмі — першій світовій монотеїстичній релігії, створеній одним з наших предків скіфського роду Заратустрою? Можливо, в Євангеліях, якщо вважати, що в них викладені життя і духовний заповіт людини арійського кореня Ісуса з Галілеї? Але тоді слід користуватися Євангеліями, звільненими від пізніших вставок, що спотворюють їх зміст. Ця титанічна праця вже виконана нашим сучасником — українським науковцем Ігорем Каганцем. Можливо, в ісламі, оскільки кримськотатарська частина нашого народу, для якої Україна, як і для українців, є історичною батьківщиною, сповідує іслам? Звернімо увагу, що жодний народ ісламського світу не вимирає. І жодний народ світу, що сповідує християнство, не примножується. Якби на одну мить ми уявили собі всю Україну ісламською, проблеми вимирання у нас не було б. Можливо, у святому письмі Магавірі, написаному українцем Левом Силенком для українців у другій половині ХХ сторіччя? Можливо, в аріанстві, що активно й успішно розвивається на сторінках «Народного оглядача»? Я думаю, скрізь, але час уже сформулювати цей комплекс ідей цілком конкретно. Наш історичний ворог переступив поріг нашої хати і не чекатиме, поки ми зліземо з печі.

    Першою такою ідеєю, з моєї точки зору, є ідея неможливості мирного існування незалежної України поряд з Московською імперією. Як писав класик українського націоналізму Юрій Липа: «Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а коли зруйнуємо Москву, як столицю імперії». Мир між Україною і Московією — це не більше, ніж нестійка рівновага потуг, що при невеликому збуренні швидко переходить у стійку, тобто у війну. Знищення Московії як імперії, як ракової пухлини цілого світу — це історичний обов’язок української нації перед цивілізованим світом і умова нашого власного виживання. Прийнятним для нас, і насправді благодатним для московитів, є перетворення Московії в типову для Європи переважно моноетнічну державу. Можливо, лише так вдасться досягти тривалого миру. Проте, швидше за все, «Що було, те і буде», як сказано в Біблії. Тобто мир між нами ніколи не буде надто тривалим.

    Друга ідея — це державотворення, націєтворення, зміцнення біологічної основи українського етносу як керованого саме волею української інтелектуальної еліти процесу, а не переважно зовнішніми чинниками, таємний задум яких поза нашим розумінням. Такий процес має базуватися на вже існуючих ідеологічних концепціях, які пройшли перевірку часом і виявили свою ефективність. Базовою ідеологією має бути націоналізм. Але важливо проаналізувати існуючі позитивні досягнення цієї ідеології у різних народів.

Гетьман Павло Скоропадський

    Націоналізм кожного народу неповторний і є виявом лише одному йому властивого глибинного поклику його власної душі. Жодного сенсу не мають спроби наклеїти ярлик німецького націоналізму у формі націонал-соціалізму, або італійського націоналізму у формі фашизму, або єврейського націоналізму у формі сіонізму якомусь іншому народові. Неможливо повторити чужий шлях. Насправді кожен народ іде своєю національною дорогою, але досвід інших народів надзвичайно важливий. Слід видати українською мовою засадничі праці теоретиків націоналізму інших народів. Це допоможе зрозуміти нам наш власний національний шлях. Нам потрібен націоналізм з українським обличчям. Націоналізм — імунітет нації щодо зовнішніх і внутрішніх загроз — це умова нашого виживання, але без його теоретичного осмислення він безплідний, як ідея прогресу, і може реалізуватися лише як вульгарний націоналізм з його ймовірними руйнівними наслідками.

    Класичним прикладом глибоко розробленої націоналістичної концепції, звернутої до одного народу, є Талмуд. Ефективність цієї концепції довів досвід єврейського народу протягом тисячоліть. На протилежному полюсі націоналізму — концепція, спрямована на реалізацію інтересів однієї раси, до якої належить інший народ, — це німецький націонал-соціалізм. Гідні подиву досягнення довоєнної Німеччини мали трагічний кінець, ще й досі цілком не подоланий німецьким народом. Яскравий вибух національної енергії, що був, як спалах наднової зірки, тривав лише кілька років. Що і чому пішло не так?

Вячеслав Максимович Чорновіл

    Третя ідея — це ідея братства європейських народів — наших сусідів. Деякі з них мають подібну до нашої мову. Але всі вони, попри інколи суттєву відмінність мов, є близької нам крові: румуни, угорці, австрійці, німці, або навіть однієї крові: білоруси, поляки, литовці, словаки, чехи, болгари, хорвати. Виняток становлять лише московити, що є, швидше, азіатами, ніж європейцями, і то у всіх проявах свого національного характеру і своєї фізичної природи. Мови наших сусідів в Україні повинні не роз’єднувати людей, а об’єднувати. В усіх школах України має вивчатися як предмет одна з цих мов. Польську мову мають вивчати не тільки поляки, але й українці, угорську мову — не тільки угорці Закарпаття, а й українці всієї Україні. Мову кримських татар мають знати й інші українці. Українці мають навчитися читати єврейських авторів, починаючи з їх священних книг, в оригіналі. Разом з мовою до України прийде і культура відповідного народу. Вона неодмінно збагатить українську культуру, а українці — носії такої мови і такої культури — стануть додатковим містком між Україною і нашими сусідами, нашими потенційними союзниками.

    Що ж сьогодні: де кіно наших сусідів, де українські переклади їхніх книжок, де концертні турне їхніх виконавців, де інтенсивний науковий обмін, де спільні масштабні проекти? Поки що культурний обмін між Україною і сусідами полягає у прибиранні українцями вулиць і площ їх міст.

Віктор Андрійович Ющенко

    Вступаючи до герцю, якщо не хочеш програти, обери собі одного ворога, а не змагайся з багатьма. Покажи іншим, що, захищаючи себе, ти захищаєш і їх, зроби їх своїми союзниками, нагадай їм, що Україна є прадавньою Батьківщиною більшості європейських народів, що Україна — це Хартленд.

    Четверта ідея стосується визначення головних світових гравців, що безпосередньо впливають на долю нашої Батьківщини. На жаль, такими гравцями не є ні німці, ні австрійці, які, рішуче підтримавши нашу незалежність на початку ХХ сторіччя, тим самим зробили її можливою у кінці цього сторіччя. Деморалізовані поразками у двох світових війнах, відповідальність за які цілком несправедливо, як на мене, на них же і поклали, вони ще не скоро, а можливо, й ніколи не стануть головними світовими політичними потугами. І Західна Європа в цілому зараз перебуває у такому непевному стані, що від завоювання Московією її убезпечує лише санітарний кордон з таких країн, як Україна, Польща і країни Балтії, підтримуваний Сполученими Штатами.

(Далі буде).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.