Село як дзеркало епох, або Що я вичитав між рядками родоводу (Чорноморські новини - 2019 рік / № 8 (22027) четвер 31 січня 2019 року)

 

Соціальна опора більшовизму

https://chornomorka.com/archive/22027/a-12106.html

(Закінчення. Початок у номері за 26 січня)

    Мабуть, селяни всієї України відчули подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армій Махна, Зеленого та десятків інших ватажків. Десь у тих загонах воював і мій дід Петро — батько мого батька. Я на все життя запам’ятав його слова: «Я не воював ні за білих, ні за червоних». Слова, абсолютно незрозумілі в роки мого дитинства. На мою думку, більшість селян, які взялися за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилося у них в час конання старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, яка належить до гнобленої нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються ще в гіршій якості під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації.

    Я вибірково подивися і дані, про інші села Балтщини. Мій висновок — той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною, не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.

    Аналізувати дані радянських часів надзвичайно важко. Гортаю довідник тих часів: «УРСР в цифрах». За роки перед Другою світовою війною там подана лише інформація за 1913, 1939, 1940 роки. Починаючи з 1970-го така інформація подається вже щорічно, а от між 1943-м та 1970-м — епізодично. Тобто всі найважчі періоди історії України ретельно приховані від допитливого ока дослідника.

    Дещо прояснюють ситуацію із тривалістю життя селян архівні дані, які і наводжу в таблиці: таблиці видно, що всі передвоєнні роки середня тривалість життя невпинно скорочувалася, досягши перед війною рівня початку ХХ століття, тобто тривалості життя неандертальців. При цьому, якщо в двадцяті роки народжуваність перевищувала смертність, то у тридцяті все відбувалося навпаки. Складається враження, що середня тривалість життя в радянські часи залежала від відстані до владних установ та якості доріг між населеними пунктами. Чим меншою була ця відстань, тим меншою була і середня тривалість життя. Чим гіршою була якість доріг, тим вищою була середня тривалість життя.

    Московська влада намагалася перетворити українські села на суцільний цвинтар, оскільки розуміла, що якраз українські села і є тим ґрунтом, на якому виростають наступні покоління нескорених. Найяскравішим прикладом є доля села Бензарі, що безпосередньо межує з райцентром. У 1936-у середня тривалість життя тут складала 5 років. А 12 літ двома роками раніше — це набагато краще? А що було у 1932-у—1933-у, з якими ми пов’язуємо офіційно визнаний світом Голодомор-геноцид українського народу?.. Я впевнений, що могили закатованих голодом розверзнуться, і ми пред’явимо справжній рахунок новітній Московській імперії, яка офіційно проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу.

    Таким був комунізм сталінських часів, про який з ностальгією згадували у дев’яності старенькі бабусі. Але щось же вони отримали взамін убогого життя? Так, вони отримали владу — найбільшу можливу владу тих часів, владу над життям і смертю односельців, владу і гарантоване виживання.

    Про трійку таких жінок-активісток не раз згадувала бабуся моєї дружини. Вони у 1932—1933 роках тероризували велику частину села Липняжки, що у центральній Україні. Ходили по хатах з обшуками, коли їм заманеться або коли закінчаться власні продукти. І це поза регулярними централізованими обшуками. Якось обнишпоривши хату бабусі, вони таки знайшли на горищі клунок з квасолею. Задоволені своєю здобиччю, вже хотіли йти додому, аж тут терпець бабусі, тоді молодої і сильної жінки, урвався. Вона схопила рогача і гнала тих активісток аж до воріт садиби, намагаючись встромити його в сідницю останньої з утікачок. Подальша доля тих жінок склалася по-різному. Одну з них невдовзі розбив параліч і вона швидко померла. Мабуть, трохи сумління у неї таки було. Дві інші прожили довге життя, виростили і добре прилаштували своїх дітей. Можна уявити, за кого вони та їхні діти голосували на виборах усіх рівнів, і як вони згадували «зірковий час» свого життя…

    Аж ось настав 1941 рік. У Мошняги спочатку зайшли німці, а пізніше, як і весь Балтський район, село потрапило в зону румунської окупації. Німецький підрозділ, який першим заїхав у Мошняги на мотоциклах, селяни зустрічали хлібом-сіллю. Що тут коментувати? У 1944-у сюди зайшла Червона армія, але хліба-солі не було.

Розкуркулення - геть з власної хати

    У дитинстві я вважав своїх дідів найрозумнішими-наймудрішими людьми серед усіх, кого я знав. Як же вони сприймали німців? Прямого запитання за їхнього життя я поставити не спромігся, а самі вони про це при мені нічого не сказали. Але знаю один красномовний факт. У 1944 році, коли вже було чути гуркіт гармат фронту, який наближався до села, на городі мого діда Василя, батька моєї матері, німці влаштували кулеметне гніздо, що мало прикривати в’їзд у Мошняги з боку залізничної станції Борщі. Воно там проіснувало кілька днів. Годував-обігрівав того німецького солдата поважного віку мій дід Василь. Робив це з власної волі, знаючи, що з цього можуть бути негативні наслідки. Коли дід Василь уперше покликав німця обідати, той, неправильно зрозумівши його наміри, зустрів його пострілами у повітря, але згодом вони порозумілися. Дід Василь, який до війни був головою одного з колгоспів села Мошняги, побоюючись переслідувань від нової окупаційної влади, приєднався до однієї з радянських військових частин і відступав разом з нею. Разом з нею і потрапив у полон, з якого його відразу відпустили додому…

    Втім, як же із запропонованим мною критерієм якості життя, тобто його тривалістю? Мало даних для глобальних висновків. Можливо, вони були знищені, можливо, погано зберігалися. Щодо Балтського району я знайшов лише розрізнені дані, що стосувалися кількох колгоспів зі старими комуністичними назвами, без зазначення відповідних населених пунктів, тай то лише за 1943 рік. За цими даними, середня тривалість життя склала 32 роки. Знайшов також дивом уцілілі відомості про село Волове. Там середня тривалість життя становила аж 43 роки. Що ж, схоже, румунська окупація позитивно вплинула на середню тривалість життя селян.

"

"Вільна праця вільних людей у вільній країні"

    Виглядає, що найгіршою окупацією була московська. Чому я вживаю цей термін? Невже влада на місцях належала лише московитам?

    Так, думаю, що всі ключові посади належали винятково московитам. Мої особисті спогади про балтську владу починаються з другої половини 1950-х. Тоді на рівні району не було жодної посади, яку обіймав би українець. Перший і другий секретарі районного комітету компартії, директори підприємств, командири військових частин, вищий офіцерський склад, начальники райвідділу міліції та пожежної охорони, пошти... Що ще я забув? Так, кілька років директором моєї школи була людина з єврейським прізвищем, але її швидко замінили на першого секретаря райкому, якого потрібно було працевлаштувати після чергової зміни партійної влади. У Балті була значна громада старовірів, але і їм шлях до влади був закритий — неблагонадійні. Деякі зміни у кадровій політиці партії відбулися лише в кінці шістдесятих. З подібною ситуацією я зіткнувся, коли на початку вісімдесятих почав працювати викладачем у виші. Із 25 завідувачів кафедрами українців було троє чи четверо. Тож радянську владу цілком справедливо можна називати московитською і найгіршим варіантом окупа-ційної влади в України за всі часи після монголо-татарської навали.

    Більшовизм, з моєї точки зору, — це найяскравіший прояв наймерзенніших інстинктів московитської черні, яка волею випадку прийшла до влади у колишній Російській імперії, зробивши її вершником апокаліпсису для всього світу. Не лише в теоретичному, але й в практичному сенсах роль запалу, на мою думку, зіграв єврейський чинник. Але вулкан ненависті й жорстокості, який дрімав у московському люді сотні років, мав колись вибухнути. І він вибухнув у жовтні 1917-го. Це виверження ще не закінчилося. Ми присутні на одному з його етапів — чергової російсько-української війни. Цивілізований світ має зрозуміти, що без пацифікації колосальної території Євро-Азії під назвою Московія загроза всесвітнього апокаліпсису весь час наростатиме.

Кроком руш у щасливе майбутнє

    Моє найбільше відкриття після десятків годин архівної роботи полягає в тому, що геноцид українського народу тривав не лише у 1932—1933 роках, як вважається тепер. Він тривав усі роки перед Другою світовою війною, він тривав і після її завершення, аж до смерті Сталіна. Він почався до індустріалізації і не закінчився після неї. Він не був випадковим. Сталін був дуже важливим, але лише одним із гвинтиків страхітливої машини фізичного знищення української нації.

    Емоційні основи цього геноциду криються у найтемніших закутках душі московитської черні, але різке загострення геноциду, я б сказав, його демонстраційний характер, у 1932—1933 роках, усе-таки пов’язаний з індустріалізацією. І причина буда не в зерні. Ті півтора мільйона тонн зерна на рік, що вивозили з України на експорт, не могли суттєво вплинути на темпи індустріалізації. Геноцид безумовно мав міжнародний аспект. Про це свідчить, зокрема, надзвичайно ефективний інформаційний його супровід на світовій арені. Блокування правди про Голодомор, реклама «колосальних» позитивних досягнень «країни рад» коштували величезних коштів і вимагали тотального контролю над провідними міжнародними засобами масової інформації. Цей тотальний контроль не поширювався лише на територію націонал-соціалістичної Німеччини. Колосальних коштів вимагала сама індустріалізація. Дев’ять з половино тисяч великих і середніх під-приємств, побудованих за передвоєнне десятиліття, не могли зводитися коштом зруйнованої більшовиками країни. Міжнародний «партнер» Сталіна мешкав, на мою думку, десь у Нью-Йорку і мав колосальний фінансовий та владний ресурс. Безумовно, це не одна людина і не уряд тої країни…

Соціальна опора більшовизму

    А що мої любі Мошняги? Нема вже хати діда Петра, нема хати і діда Василя. Нема більшості хат навколо, які пам’ятаю з часів дитинства. Село вмирає. З тисячі мешканців за сто років у ньому залишилося, може, 200 осіб, переважно похилого віку. Що стане з нашою країною-Україною, коли загинуть її села, висохне її коріння?

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор

     

     

      Інші сторінки мого блогу:

      Valeriy Shvets selected: https://valeriyshvetsselected.blogspot.com/

      Література: https://valeriyshvetsscienceliterature.blogspot.com/

      Точні науки: https://shvetsvtnew.blogspot.com/

      Народний Рух України: https://peoplemovementofukraine.blogspot.com/

      Геноцид українців: https://genotsyd.blogspot.com/

Село як дзеркало епох, або Що я вичитав між рядками родоводу (Чорноморські новини - 2019 рік / № 7 (22026) субота 26 січня 2019 року)

 

https://chornomorka.com/archive/22026/a-12089.html

    «Раніше ми жили при комунізмі, тільки ми цього не знали». Не раз у дев’яності я чув ці слова від літніх жінок сільського вигляду. У двохтисячні роки такі голоси вже майже затихли. Час узяв своє. Навіть ті, хто в молодості нищив ближніх своїх, виживаючи за їх рахунок, здебільшого відійшли в інший світ.

    Але осінь приходить до всіх. Прийшла вона і до мене. Захотілося розібратися у своєму житті, згадати всіх рідних, дослідити історію свого роду і зібране передати далі, своїм прямим і непрямим нащадкам. Так я потрапив в Одеський обласний архів.

    Як з’ясувалося, всі мої родичі з давніх-давен проживали в одному селі на півночі Одещини. Я зміг простежити свій родовід до п’ятого покоління і по лінії батька, і по лінії матері — десь до 1800 року. Далі пошук слід було продовжити в архіві колишньої Подільської губернії, що зберігається за межами Одеси.

Супутникова карта села

    З приємністю зауважив, що всі мої предки, без винятку, належали до селянського стану. Саме селяни були будівельним матеріалом потужних держав та імперій усіх часів. Римська імперія існувала доти, доки провідною верствою суспільства були дрібні вільні землевласники. Коли їх витіснили раби, імперія впала. У ті далекі часи селяни були аналогом нинішнього середнього класу. Володіння землею лежало в основі їхнього світогляду. Любов до землі, патріотизм, готовність загинути в бою за рідну землю мали для них буквальне значення. А от Радянський Союз в ряду інших держав та імперій був унікальним явищем-винятком. Більшовизм не став кроком уперед на шляху поступу людства, а кроком назад, у темні часи навіть не середньовіччя — рабовласництва. Він споживав селянську кров у шаленому темпі. Він забрав у селян землю, а разом з нею і свободу, а в українських селян він забирав, по можливості, й життя. Їм нічого не платили за їхню працю, вони працювали без вихідних і не могли від неї ухилитися. Мати мого батька занедужала, не могла працювати в полі, і за кілька років померла. Так-от, їй дозволили не виходити на роботу лише за умови, що її норму виконуватиме дочка. Так закінчилися шкільні роки дванадцятилітньої дівчинки, і все своє подальше життя вона вже не полишала тої роботи.

    Навіть юридично колгоспники, а вони в сталінські часи становили більшість населення країни, не були повноправними її громадянами. До Хрущовської відлиги у них не було паспортів і вони не мали права без дозволу влади відлучатися із села. Раби на землі і найдешевші у світі робітники у містах, безвідмовне гарматне м’ясо на війні — це доля селян у радянські часи аж до смерті Сталіна. Пізніше люмпенізоване селянство стало і кадровим джерелом для самої правлячої партії. Їй потрібні були не здібні, а слухняні, і серед сільського люмпену таких було чимало.

    Цілеспрямовано висотуючи селянські життя, влада не розуміла, що разом із селянами вона висотує свій, фактично єдиний, ресурс для існування. Починаючи із шістдесятих провідною верствою радянського суспільства ставала інтелігенція, але вона вже не належала цілком, як ресурс, партійно-державній бюрократії. Катастрофа для більшовизму сталася тоді, коли селянський ресурс був практично вичерпаний, а інтелігенція стала масовою.

Типовий сільський пейзаж сьогодні

    Як псевдотеорія марксизм визрів частково в середовищі іудаїзму, частково — в середовищі іудо-християнства. Самі марксисти були здебільшого атеїстами, але, відкидаючи ідею Бога, вони наскрізь були просякнуті всіма найгіршими забобонами того середовища, можливо, навіть не усвідомлюючи цього. У марксизм селяни не вписувалися. Хоча у ХІХ і навіть у першій половині ХХ сторіч вони становили більшість населення всіх європейських країн (у Російській імперії у 1913 році — 80%), їм не було місця в прокрустовому ложі марксизму з його примітивним поділом світу на два класи — буржуазію та пролетаріат. Основою особистої свободи завжди є якійсь вартісний ресурс. У найпростішому варіанті це матеріальний ресурс, наприклад, земля або рахунок в банку. Тепер ми розуміємо, що найвартіснішим насправді є духовний ресурс. Його найвищий прояв — це те, що ми називаємо талантом. Але селяни володіли землею. Їх особиста свобода підкріплювалася вагомим унікальним природним ресурсом, і це викликало ненависть до них марксистів. Взагалі, вони ненавиділи все, від чого віяло особистою свободою і незалежністю. Втім, багатих селян було мало. Більшість з них відстоювали свій статус вільних і незалежних людей важкою фізичною працею впродовж усього життя. А це вже викликало презирство в середовищі марксистів Чого ніколи не було в цьому середовищі щодо селян — це поваги і доброзичливості.

    Я виявився нащадком чотирьох численних родів: Швеців, М’ясковських, Кузенків і Чепелюків. У прізвищах мої предків відбилася географія всієї України — від Сяну до Дону. На межі XVIII і XIX століть кожен рід був представлений однією родиною. Це означає, що засновник кожного роду мав народитися десь у середині XVIII сторіччя. А що було перед тим? Думаю, просто не було поіменного письмово-го згадування мешканців села в офіційних документах. Доленосною подією вважаю заснування в селі моїх батьків — Мошнягах — греко-католицької церкви святого мученика Олександра у 1750 році. З цього моменту, мабуть, і почалася для більшості мешканців села письмова фіксація їхніх прізвищ.

    Цікава етимологія назви Мошняги. Молдовською слово «мошняг» означає «мудра людина». Отже, Мошняги — це село мудрих людей. Переглядаючи метричні книги ХІХ сторіччя, я практично не зустрів на їх сторінках молдовських прізвищ. Звідки ж така назва села? За даними Вікіпедії, воно засноване у 1176 році. Між ХІІ та XVIII сторіччями багато чого могло статися, не зафіксованого на папері.

    У 1794-у греко-католицька церква була перетворена на православну церкву святого Іоанна Богослова. Це означає, що в тих роках Російська імперія на теренах Одещини почувалася вже цілком упевнено. На ці землі — через шістсот років після заснування села! — прийшла Новоросія. Всі записи в метричних книгах кінця ХІХ — початку ХХ століть виглядають дуже охайними. Гарний каліграфічний почерк настоятеля церкви, що їх вів, викликає естетичне задоволення і легко читається, попри на суттєву відмінність орфографії тих часів від сучасної. Вражає і наявність метричних книг за всі роки від 1890-го до 1920-го — до моменту утвердження радянської влади на цих землях.

    Але Революція докотилася і до Мошняг. У 1918 році священика вбили, про що свідчить запис у метричній книзі. Записи почала вести інша людина, хоча й духовного сану, але з нижчих щаблів ієрархії. Кострубатий, неохайний почерк малоосвіченої людини, велика кількість граматичних помилок. Схоже, навіть серед священиків високоосвічених людей було небагато.

    Про те, що щось недобре діялося в Російській імперії після 1914 року, можна зрозуміти з того, що з’явилися нові причини смерті людей, як-от тиф та іспанка — незмінні супутники війни. Про те ж, що в 1920-у нова влада таки утвердилася в Мошнягах, красномовно свідчить запис у метричній книзі про смерть чотирьох молодих людей в один день із зазначенням причини: убитий. Можна лише здогадуватися, як це відбувалося.

    Після 1920 року функцію реєстратора громадянського стану людей взяла на себе держава. Лаконічні й дуже інформативні записи в церковних метричних книгах були замінені на двосторінкові анкети, де потрібно було лише заповнити відповідні пробіли у тексті. Інколи записи велися українською мовою, інколи — російською, але вкрай неохайно і безграмотно.

    Тепер церква вже була повністю виключена з громадського життя і стала непотрібною. Її проповіді про високі людські ідеали увійшли в протиріччя з класовою мораллю нової влади, з її приматом класової (бюрократично-партійної) доцільності над будь-якими загальнолюдськими цінностями. Тому ще в роки дитинства моїх батьків церкву зруйнували.

    Тільки-но держава взяла відповідальність за реєстрацію громадянського стану людей на себе, у дослідника відразу зникла можливість систематичного аналізу цих даних. За деякі роки метричні книги були просто знищені (1927—1933). Так мені сказали працівники архіву. Це для того, щоб не лише не можна було точно з’ясувати кількість жертв геноциду, але й неможливо було б, на думку відповідальних державних осіб, оцінити їх на основі аналізу даних за попередні роки. За деякі інші роки книги зникли через недбале зберігання. Тож матеріалів для аналізу за радянський період небагато. Відтак зрозуміла та розбіжність оцінок у кількості жертв Голодомору-геноциду, яку знаходимо у відповідних публікаціях, а саме: від 4 до 10 мільйонів жертв. За моїми оцінками, зробленими на основі аналізу стандартної математичної моделі розвитку біологічних популяцій, виходить число, ближче до верхньої межі цього діапазону. Брехня у всьому і приховування — це головна суть радянської влади і її спадкоємиці — влади сучасної Московії.

    Чи можна щось сказати про якість життя у селі Мошняги в різні періоди його існування? Або хоча б чи є характерні параметри, безпосередньо пов’язані з цією якістю?

    Вважаю, що першим таким параметром є середня тривалість життя. Другим — перевищення народжуваності над смертністю. Останній параметр свідчить про подальші перспективи нації.

    Ця таблиця дає певне уявлення про життя села Мошняги у часи Російської імперії:

    У цій таблиці звертає на себе увагу низька тривалість життя селян на початку ХХ сторіччя. Ці числа є значно меншими від статистичних даних з офіційних джерел Російської імперії. Схоже, не більшовики першими винайшли брехню як основний засіб свого існування. Очевидно, що за таких умов життя не могло бути медом. Наведена тривалість життя — це, за оцінкою науковців, тривалість життя неандертальців, які населяли європейський континент 30—40 тисяч років тому.

    Але ця таблиця добре узгоджується з даними про демографічний вибух на теренах всієї України в ті часи. Суттєве перевищення народжуваності над смертністю давало підстави надзвичайно оптимістично оцінювати національні перспективи України у ХХ сторіччі (якби не радянська влада). З таблиці видно також стрімке зростання середньої тривалості життя у наступні роки. Найбільшого значення тривалість життя досягла у 1919-у (42 роки) — перед приходом у село московитської влади.

    Перша світова війна розпочалася у 1914-у. Величезну кількість чоловіків мобілізували до війська. Здавалося, народжуваність мала б суттєво скоротитися. Однак зменшення хоч і є, але малопомітне. За п’ять передвоєнних років середня кількість народжувань на рік становила 39 осіб, а за п’ять років війни — 37 осіб. Практично за незмінної народжуваності кількість смертей дещо збільшилася. Тут якраз і спрацювали хвороби, що супроводжують війни. За п’ять довоєнних років смертність у середньому склала 24 особи, а за п’ять воєнних — 29 осіб.

    Цікаво, що середня тривалість життя мешканців села помітно зросла. За п’ять передвоєнних років вона в середньому становила 19 років, а за п’ять воєнних — 29. Єдине пояснення цього інтригуючого факту, як на мене, полягає в тому, що воєнні роки збіглися із згасанням репресивної здатності Московської імперії. Це виявилося в тому, що селяни просто стали менше працювати і краще харчуватися, а отже — довше жити. При цьому хвороби, що супроводжують війни, забирали переважно слабких людей, для яких ті хвороби є не причиною смерті, а приводом до неї. На мою думку, доброю ілюстрацією такого припущення є різке зростання тривалості життя саме у 1919 році, коли стара Московська імперія вже перестала існувати, а нова ще не дотягнулась до села. Мошняги порядкували без зовнішнього управління і нікому не сплачували податків.

(Далі буде)

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.

     

     

      Інші сторінки мого блогу:

      Valeriy Shvets selected: https://valeriyshvetsselected.blogspot.com/

      Література: https://valeriyshvetsscienceliterature.blogspot.com/

      Точні науки: https://shvetsvtnew.blogspot.com/

      Народний Рух України: https://peoplemovementofukraine.blogspot.com/

      Геноцид українців: https://genotsyd.blogspot.com/

Сенс нашої боротьби (Чорноморські новини - 2018 рік / № 44 (21954) четвер 24 травня 2018 року)

https://chornomorka.com/archive/21954/a-11148.html

 Закінчення. Початок у номерах за 17 та 19 травня.

    А що ж наші олігархи? Які передові технології вони подарували світу? Як посприяли звеличенню нашої держави, процвітанню українського народу? А ніякі й ніяк.

    У якийсь момент наша держава втратила важелі керування над своєю власністю, створеною попередніми поколіннями українців за рахунок їх нещадної експлуатації та жебрацького існування. Фіговий листок всенародної приватизації не може приховати того очевидного факту, що ця власність, майже в повному обсязі, перейшла найчастіше до жадібних рук випадкових людей, не обтяжених професійними та моральними чеснотами. Причому українці серед них виявилися в меншості. Більшість нових хазяїв грошей самі були подивовані таким неочікуваним везінням. Не потрібно було поколінь наполегливої праці, власного важкого життєвого шляху впродовж десятиліть. Багатство прийшло все й відразу.

Як нищився потужний український флот |

    Що робили більшовики, прийшовши у 1917 році до влади? Вони ховали на закордонних рахунках колосальні кошти, отримані шляхом різноманітних конфіскацій, не вірячи у тривалість свого панування. Що роблять наші олігархи? Може, ночами не сплять, плануючи нові технологічні прориви? Ні. Вони чавлять до денця контрольовану ними колишню державну власність і кожну вичавлену копійку намагаються сховати в закордонних активах, не вірячи в тривалість свого владарювання.

    Усі роки незалежності у нас спостерігається від’ємне сальдо платіжного балансу. Тобто з країни офіційно вивозиться більше валюти, ніж ввозиться до неї. Якщо олігарх отримує прибуток у гривнях, а за кордон потрібно вивезти долари, то де він їх бере? Купує на валютній біржі. Масова потреба конвертувати свої гривневі прибутки у долари створює потужний тиск на національну валюту. Для підтримання її стабільності Національний банк мусить продавати на біржі свої доларові запаси. Головне джерело їх надходження — зовнішні позики. Тобто ми ввозимо в країну позичену валюту, аби наші олігархи вивезли її у зворотному напрямку, викупивши за гривні.

    Ви звернули увагу, що Національний банк усі позики робить з метою поповнення своїх валютних резервів? Зверніть також увагу й на те, що, попри регулярні позики, ці резерви практично не збільшуються. Про причину цього, а, фактично, про катастрофічне зростання нашої зовнішньої заборгованості, я вже сказав вище. Отже, зовнішні позики, які є кайданами на ногах майбутніх поколінь українців, — це вияв невгамовного потягу наших олігархів до приховування грошей у надійному місці, тобто за кордоном.

    Ще одним джерелом покриття дефіциту платіжного балансу є заохочення заробітчанства за кордоном. Щороку саме заробітчани завозять в Україну мільярди доларів, зароблених важкою й некваліфікованою працею, щоб олігархи згодом вивезли їх у зворотному напрямку. Відтак олігархи безпосередньо зацікавлені у максимальному поширенні заробітчанства.

    Наступне. Як ви думаєте, чому зарплата українців у доларовому еквіваленті — найнижча у Європі? Чому це відбувається в найбагатшій за природними ресурсами європейській країні, з працелюбним й освіченим населенням? Щоправда, якщо перерахувати цю платню за паритетом купівельної спроможності, то ми вже далеко не на останньому місці. Ми ніби у штучній фінансовій ямі: жити можна, а вибратися — ні. Моя відповідь така. Серед наших олігархів найвпливовіші ті, що заробляють за кордоном у доларах, а вдома витрачаються у гривнях. Максимальність їхнього прибутку досягається тоді, коли вони все продають за світовими цінами у доларах, а витрати несуть за символічними цінами всередині України у гривнях. Для цього гривня щодо долара має бути максимально дешевою. І так воно є всі роки існування незалежної України.

    Такий перепад на ціну праці всередині України і будь-де за кордоном знекровлює країну, витискуючи з неї наймолодшу, найактивнішу, часто найосвіченішу частину населення. На тлі падіння народжуваності це найвагоміший фактор прогресуючого обезлюднення України.

'    Чи не занадто багато ми дозволяємо своїм олігархам, і чому власне? Список претензій до олігархів України насправді дуже великий. Яка з претензій найбільша? Вважаю, та, що наші олігархи після Революції Гідності взяли відповідальність на себе лише за свою власність, як вони думають, а не за долю України, як ми думаємо. Насправді у них є лише така альтернатива — забезпечити собі надійне майбутнє в Україні, провівши всебічну модернізацію країни, або зійти з історичної арени. Це головна запорука нашого не тільки економічного, але й культурного процвітання, це наш головний шанс для перемоги у війні з нашим історичним ворогом.

    Які кошти для цього потрібні? Помножте зовнішній державний борг України на п’ять — це приблизно те, за моєю оцінкою, що вони вивезли за кордон. Візьміть третину цієї суми, і ви отримаєте необхідні кошти для інфраструктурної, промислової, культурної модернізації країни. Най-ближча наша сусідка Польща вже завершує таку модернізацію, і не даремно два мільйони українців їй у цьому допомагають. Показником успішності модернізації України, як на мене, був би факт присутності у нас принаймні чотирьох мільйонів заробітчан із Польщі. Нашим олігархам є над чим замислитися. Я б не радив їм надто зловживати терпінням українського народу. Українському народові потрібна перемога, життєвий успіх і впевненість у майбутньому на тисячі років уперед, оскільки його опорою у минулому є сім тисяч років його власної історії.

    І сказав Господь: українці є народом великим і сильним, і благословляться в них всі народи землі, тому що Я обрав їх для того, щоб вони заповідали синам своїм і дому своєму після себе, ходити путтю Господньою, творячи правду і суд. І подивіться на небо, і порахуйте зірки, якщо можете порахувати їх, стільки буде у вас нащадків. І повірили українці Господу, і Він поставив їм це у праведність. У ці свої слова я вкладаю свою віру і свої переконання.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.

Сенс нашої боротьби (Чорноморські новини - 2018 рік / № 42 (21952) четвер 17 травня 2018 року)

Заратустра

https://chornomorka.com/archive/21952/a-11108.html

     Це були часи, коли боги розмовляли, як люди, і розмовляли з людьми, любили шанування, як люди, і вимагали його від людей. «… і зроблю нащадків твоїх, як пісок земний; якщо хто може порахувати пісок земний, то і нащадки твої полічені будуть», — так сказав Господь родоначальнику всіх арабів і євреїв Аврааму. «…встань, пройди по землі цій у довжину і ширину її, бо Я дам її тобі і нащадкам твоїм назавжди».

    Цікаво було б знати, що сказав Господь родоначальнику всіх українців? Можливо, так: «Для чого земля ваша, якщо у вас нема нащадків? Чуже рало оратиме її згодом, чужий меч захищатиме її від ворогів, але не для вас і не для людей вашої крові».

Лев Силенко

    Цінність кожного Святого Письма у тому, що у ньому завжди закарбований досвід тисячоліть, досвід живої природи, який передається вустами людей наступним поколінням. Сенс існування кожної живої істоти, кожної рослини у тому, щоб залишити після себе собі подібних. Усе живе, що нас оточує, — це якраз те, що зуміло протягом століть, тисячоліть і мільйонів років зберегти маленьке й унікальне диво, закарбоване в його генах.

    Головна наша біда — не москалі. За чотири роки війни вони, або їх зброя, вбили п’ятнадцять тисяч українців. Насправді ж за цей час українців стало на два мільйони менше.

    Ми вимираємо з такою швидкістю, що слушно пригадати найтрагічніші часи нашої історії. За останню чверть сторіччя ми втратили стільки ж людей, як за три голодомори ХХ століття. Якщо на початку 1990-х нас було 52 мільйони, то тепер, за оптимістичними оцінками, лише 42 мільйони. За сто років після початку Першої світової війни ми так і не досягли чисельності, що мали тоді, і маємо багато шансів її вже не досягнути. Влада держави уникає проведення регулярних переписів населення, щоб не пригнічувати людей справжніми числами наших втрат. Останні, швидше за все, відповідають песимістичним оцінкам.

    Вимирання — не лише наша біда. Вимирає вся Європа. Але ми вимираємо особливо швидко. Нищівна поразка націонал-соціалістичної Німеччини та фашистської Італії і менш очевидна, але таки поразка всіх інших європейських країн у Другій світовій війні одним зі своїх наслідків мала для Європи крутий лівий розворот на її Заході і катастрофічне політичне підсилення Імперії зла — Союзу радянських соціалістичних республік — на Сході.

    З моєї точки зору, шлях до соціалізму в його марксистському розумінні — це шлях в нікуди, точніше, до смерті. Й от Європа, якій світ зобов’язаний безпрецедентним в історії людства вибуховим розвитком науки, культури, технологій, вимирає й, одночасно, заміщується людьми інших рас. Але ми не повинні розділити долю Європи. Сенс нашої боротьби у тому, щоб вижити тепер у небезпечній війні з Московією, щоб вижити надалі в наших дітях та онуках і примножитися в них. Щоб передати їм дбайливо доглянутий найпрекрасніший на всій планеті куточок землі — нашу Арату-Скіфію-Сарматію-Русь-Україну. Це і є наша національна ідея. Все решта — другорядне і має сенс лише через сприяння реалізації головного нашого призначення.

    Для виживання окремої людини не потрібна жодна абстрактна ідея. Для виживання етносу або нації така ідея потрібна. Силу подібної ідеї легко зрозуміти на прикладі євреїв. Тисячі років розсіяння всією земною кулею, і, попри це, на їхній історичній батьківщині таки виникла єврейська держава. За формальними ознаками — це маленька держава з маленьким населенням, з маленьким економічним потенціалом. Але розглядаючи стосунки Ізраїля і, наприклад, Сполучених Штатів — найбільшої потуги сучасного світу, не так просто відповісти на питання, хто тут головний партнер.

    «І сказав Господь: чи утаю Я від Авраама, що хочу вчинити! Від Авраама дійсно піде народ великий і сильний, і благословляться в ньому всі народи землі, тому що Я обрав його для того, щоб він заповів синам своїм і дому своєму після себе, ходити путтю Господньою, творячи правду і суд». Талмуд зберіг євреїв від зникнення та асиміляції, вірніше, зберіг їх той комплекс ідей, що в ньому. І головною з цих ідей була ідея богообраності євреїв.

    Де наше святе письмо, яке забезпечило б нам виживання навіть не в цілому світі, а хоча б на своїй землі?! Все ХХ сторіччя нас нищили фізично наші вороги, а тепер ми продовжуємо нищити себе самі завдяки хибному комплексу чужих світоглядних ідей. Де шукати наші власні засадничі ідеї? Можливо, в зороастризмі — першій світовій монотеїстичній релігії, створеній одним з наших предків скіфського роду Заратустрою? Можливо, в Євангеліях, якщо вважати, що в них викладені життя і духовний заповіт людини арійського кореня Ісуса з Галілеї? Але тоді слід користуватися Євангеліями, звільненими від пізніших вставок, що спотворюють їх зміст. Ця титанічна праця вже виконана нашим сучасником — українським науковцем Ігорем Каганцем. Можливо, в ісламі, оскільки кримськотатарська частина нашого народу, для якої Україна, як і для українців, є історичною батьківщиною, сповідує іслам? Звернімо увагу, що жодний народ ісламського світу не вимирає. І жодний народ світу, що сповідує християнство, не примножується. Якби на одну мить ми уявили собі всю Україну ісламською, проблеми вимирання у нас не було б. Можливо, у святому письмі Магавірі, написаному українцем Левом Силенком для українців у другій половині ХХ сторіччя? Можливо, в аріанстві, що активно й успішно розвивається на сторінках «Народного оглядача»? Я думаю, скрізь, але час уже сформулювати цей комплекс ідей цілком конкретно. Наш історичний ворог переступив поріг нашої хати і не чекатиме, поки ми зліземо з печі.

    Першою такою ідеєю, з моєї точки зору, є ідея неможливості мирного існування незалежної України поряд з Московською імперією. Як писав класик українського націоналізму Юрій Липа: «Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а коли зруйнуємо Москву, як столицю імперії». Мир між Україною і Московією — це не більше, ніж нестійка рівновага потуг, що при невеликому збуренні швидко переходить у стійку, тобто у війну. Знищення Московії як імперії, як ракової пухлини цілого світу — це історичний обов’язок української нації перед цивілізованим світом і умова нашого власного виживання. Прийнятним для нас, і насправді благодатним для московитів, є перетворення Московії в типову для Європи переважно моноетнічну державу. Можливо, лише так вдасться досягти тривалого миру. Проте, швидше за все, «Що було, те і буде», як сказано в Біблії. Тобто мир між нами ніколи не буде надто тривалим.

    Друга ідея — це державотворення, націєтворення, зміцнення біологічної основи українського етносу як керованого саме волею української інтелектуальної еліти процесу, а не переважно зовнішніми чинниками, таємний задум яких поза нашим розумінням. Такий процес має базуватися на вже існуючих ідеологічних концепціях, які пройшли перевірку часом і виявили свою ефективність. Базовою ідеологією має бути націоналізм. Але важливо проаналізувати існуючі позитивні досягнення цієї ідеології у різних народів.

Гетьман Павло Скоропадський

    Націоналізм кожного народу неповторний і є виявом лише одному йому властивого глибинного поклику його власної душі. Жодного сенсу не мають спроби наклеїти ярлик німецького націоналізму у формі націонал-соціалізму, або італійського націоналізму у формі фашизму, або єврейського націоналізму у формі сіонізму якомусь іншому народові. Неможливо повторити чужий шлях. Насправді кожен народ іде своєю національною дорогою, але досвід інших народів надзвичайно важливий. Слід видати українською мовою засадничі праці теоретиків націоналізму інших народів. Це допоможе зрозуміти нам наш власний національний шлях. Нам потрібен націоналізм з українським обличчям. Націоналізм — імунітет нації щодо зовнішніх і внутрішніх загроз — це умова нашого виживання, але без його теоретичного осмислення він безплідний, як ідея прогресу, і може реалізуватися лише як вульгарний націоналізм з його ймовірними руйнівними наслідками.

    Класичним прикладом глибоко розробленої націоналістичної концепції, звернутої до одного народу, є Талмуд. Ефективність цієї концепції довів досвід єврейського народу протягом тисячоліть. На протилежному полюсі націоналізму — концепція, спрямована на реалізацію інтересів однієї раси, до якої належить інший народ, — це німецький націонал-соціалізм. Гідні подиву досягнення довоєнної Німеччини мали трагічний кінець, ще й досі цілком не подоланий німецьким народом. Яскравий вибух національної енергії, що був, як спалах наднової зірки, тривав лише кілька років. Що і чому пішло не так?

Вячеслав Максимович Чорновіл

    Третя ідея — це ідея братства європейських народів — наших сусідів. Деякі з них мають подібну до нашої мову. Але всі вони, попри інколи суттєву відмінність мов, є близької нам крові: румуни, угорці, австрійці, німці, або навіть однієї крові: білоруси, поляки, литовці, словаки, чехи, болгари, хорвати. Виняток становлять лише московити, що є, швидше, азіатами, ніж європейцями, і то у всіх проявах свого національного характеру і своєї фізичної природи. Мови наших сусідів в Україні повинні не роз’єднувати людей, а об’єднувати. В усіх школах України має вивчатися як предмет одна з цих мов. Польську мову мають вивчати не тільки поляки, але й українці, угорську мову — не тільки угорці Закарпаття, а й українці всієї Україні. Мову кримських татар мають знати й інші українці. Українці мають навчитися читати єврейських авторів, починаючи з їх священних книг, в оригіналі. Разом з мовою до України прийде і культура відповідного народу. Вона неодмінно збагатить українську культуру, а українці — носії такої мови і такої культури — стануть додатковим містком між Україною і нашими сусідами, нашими потенційними союзниками.

    Що ж сьогодні: де кіно наших сусідів, де українські переклади їхніх книжок, де концертні турне їхніх виконавців, де інтенсивний науковий обмін, де спільні масштабні проекти? Поки що культурний обмін між Україною і сусідами полягає у прибиранні українцями вулиць і площ їх міст.

Віктор Андрійович Ющенко

    Вступаючи до герцю, якщо не хочеш програти, обери собі одного ворога, а не змагайся з багатьма. Покажи іншим, що, захищаючи себе, ти захищаєш і їх, зроби їх своїми союзниками, нагадай їм, що Україна є прадавньою Батьківщиною більшості європейських народів, що Україна — це Хартленд.

    Четверта ідея стосується визначення головних світових гравців, що безпосередньо впливають на долю нашої Батьківщини. На жаль, такими гравцями не є ні німці, ні австрійці, які, рішуче підтримавши нашу незалежність на початку ХХ сторіччя, тим самим зробили її можливою у кінці цього сторіччя. Деморалізовані поразками у двох світових війнах, відповідальність за які цілком несправедливо, як на мене, на них же і поклали, вони ще не скоро, а можливо, й ніколи не стануть головними світовими політичними потугами. І Західна Європа в цілому зараз перебуває у такому непевному стані, що від завоювання Московією її убезпечує лише санітарний кордон з таких країн, як Україна, Польща і країни Балтії, підтримуваний Сполученими Штатами.

(Далі буде).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.

Економічний феодалізм і війна на Донбасі (Чорноморські новини - 2017 рік / № 32-33 (21823-21824) субота 1 квітня 2017 року)

 https://chornomorka.com/archive/21823-21824/a-9165.html

    Сунь-дзи сказав: «Війна — справа надзвичайної ваги для держави, справа, що визначає життя і смерть…». Жодна війна неможлива без підтримки народу. Першою необхідною умовою переможної війни є, за висловом знаменитого військового китайського стратега Сунь-дзи, шлях дао (мистецтво війни). «Шлях дао — це те, що дає людям і владі можливість діяти як одне ціле. Слідування шляхом дао дає державі можливість посилати людей на смерть або дозволяти їм жити, і вони сприймають це без жодних сумнівів».

    Цим шляхом у російсько-українській війні не слідує жодна зі сторін. Російський президент намагається приховати від світової громадськості, й у тому числі від власного народу, сам факт цієї війни. Український президент також робить вигляд, що війни з Московією нема, а є антитерористична операція з анонімними терористами. Проте рівень довіри до російського президента зашкалює. Якщо завтра російський президент оголосить нам війну, то Московію накриє дев’ятий вал патріотичного угару. Щодо нашого президента, то я боюся навіть назвати відповідні оцінки його рейтингу. Але ж для того, щоб очолити рішучий спротив агресору, потрібно мати високий авторитет.

    Чому так сталося? Російський президент відразу підкинув у полум’я російського патріотизму вибухову речовину — Крим. Український же президент поки що нічим не підживив український патріотизм. Швидше — навпаки. Деякі його кроки просто деморалізують українських патріотів. До того ж він ніяк не може обрати між бізнесом і війною. Невизнання окупованої території окупованою, торгівля з окупованою територією, торгівля з ворогом, який і досі є нашим головним торговельним партнером. Причому в торгівлі з ворогом спостерігається подальше перевищення імпорту з Московії над нашим експортом до неї. Московія і тут заробляє на нас.

    Чому торгівля з ворогом така приваблива для наших олігархів? Тому що обидві сторони є ментально, а часто й етнічно близькими. Вони розуміють одна одну з півслова. Їм ні про що не потрібно спеціально домовлятися. І предмети їхнього торговельного обміну часто мають цінність лише для них самих і не є конкурентоздатними на світовому ринку. Загалом, виграти цю війну бажає лише національно орієнтована частина українського суспільства. Більшість нашого компрадорського олігархату — поза нею. Єдине, чого вони бажають, — це заробити на війні. Можливо, вони навіть не проти її програти на вигідних для себе умовах. Згадайте нещодавню статтю нашого олігарха Пінчука в одній з американських газет про умови відмови України від претензій на Крим. Привертає увагу й те, що Московія безцеремонно привласнює собі майно української держави та українських бізнесових структур на окупованих територіях. Натомість російські державні установи і бізнес-структури діють на українській землі без найменших перешкод і без жодного остраху, наче війни нема.

    Чому очільники держави не бажають визнати окуповані території на сході України окупованими? Тому що наступним кроком мало б бути припинення всяких економічних стосунків з тими територіями. А це кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Це також наближення кінця самої війни — через нездатність ворога утримувати необхідну для війни інфраструктуру на окупованих територіях. Чому наші очільники бояться розриву дипломатичних стосунків з країною-агресором? Тому що наступним кроком має бути припинення всяких економічних стосунків з країною-агресором. А це знову ж таки кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Торгівля з нинішньою Московією вкрай шкідлива для майбутнього України. Це консервація економічного олігархічного феодалізму в сучасній Україні. Торгівля з агресором підсилює п’яту колону всередині країни і зменшує волю до перемоги.

Донбас сьогодні

    Чи так уже нам потрібна торгівля з ворогом? Ми вже більше року не купуємо там газ, і країна від цього лише виграла. Нарешті припинено газовий шантаж. Нагадаю, що саме газовий шантаж примусив Україну продовжити термін перебування ро-сійських військ на військово-морській базі в Севастополі (Харківські угоди). Саме ці війська згодом і стали ударною силою для захоплення Криму.

    Інший приклад. Для того, щоб не залежати від імпорту російського вугілля, бо нарощування виробництва власного вимагає, бачите, певних зусиль, закупівельні ціни на це паливо були підвищені до рівня світових з відповідним підвищенням комунальних оплат населення (схема «Амстердам плюс»). За світовими цінами вугілля можна було б купувати будь-де. Але замість цього продовжили купувати його на окупованих територіях. Після ж блокади цієї торгівлі нашими патріотами це ж вугілля почали вже завозити через російський кордон. Ці «хлопці» точно не вбачають у Московії ворога, не їхні діти гинуть на фронті.

    У наших економічних втратах на Донбасі слід вбачати позитив. Метал Донбасу, що є основою нашого нинішнього експорту, — не благо для України, а її прокляття. Це те, що пов’язує сучасну Україну з радянським минулим. Усе життя України й українців підпорядковане обслуговуванню цього експорту. В Україні раніше існувало два основних джерела шаленого незаконного збагачення олігархів — закупівля в Московії газу, тобто імпорт, і продаж металу, тобто експорт. Ви звернули увагу, що тількино ми відмовилися від безпосередньої закупівлі газу в Московії, обсяги його закупівлі різко впали і вперше за багато років почав зростати власний видобуток газу? В кінці кожного року країну вже не трясе лихоманка щодо ціни на газ на наступний рік. Газу в країні вистачає, і він має нижчу закупівельну ціну (більш ніж удвічі). Цікаво, чому ж тоді зменшилися обсяги його імпорту?

    У висліді експорт металу вийшов на перше місце за економічною привабливістю для олігархів. Чому? Моя відповідь така: все, що стосується експорту — поза зоною контролю нашої держави. Для того й існують офшори, щоб можна було вивести зпід контролю держави реальний прибуток від експорту. Наші олігархи сплачують податки не з того прибутку, який є насправді, а з того, який вони згодні показати нашим податковим структурам. Щоправда, і в цих умовах олігархам нелегко отримати прибуток. Обладнання металургійних заводів зношене на 70—80 відсотків. Ефективно оновлювати його вони не вміють і не бажають. Технології не відповідають сучасним вимогам. Усе це негативно позначається на собівартості металу.

Руський мір на Донбасі

    Єдиний резерв, який усе ще не вичерпаний, — це низька оплата праці робітників та службовців металургійних заводів і всього ланцюга підприємств, що обслуговують цей сектор, у тому числі вугільних шахт. Найефективніший спосіб контролю платні найманих працівників — це контроль курсу долара щодо гривні. Виручка експортерів визначається в доларах і вона майже незмінна. Достатньо знизити курс гривні щодо долара — і в таку ж кількість разів зменшуються видатки олігархів на оплату праці найманих працівників. А якщо курс гривні обвалити втричі, як це було зроблено нещодавно, що буде з прибутками від експорту? Очевидно, вони мають різко зрости. Так воно і сталося насправді.

    Беруся стверджувати, що у нашій країні курс гривні щодо долара визначається позаринковими механізмами і не на користь гривні. Олігархи-експортери кровно зацікавлені у штучному заниженні курсу нашої національної валюти. Однак це не призводить до зростання прибутків держави, а лише до зростання прибутків експортерів, які вони ховають за межами країни. Те, що курс гривні штучно занижений щодо долара і всіх інших іноземних валют, видно хоча б того факту, що в будь-якій країні вигідніше, ніж в Україні, виконувати навіть найпростішу роботу. Країна може бути багатшою за Україну, може бути біднішою, але і в першій, і в другій у рази вигідніше підмітати вулицю, ніж в Україні. Безпрецедентно занижений курс гривні щодо долара, що ніяк не відповідає реальній купівельній спроможності нашої валюти, ураганом вимітає за кордони України працездатне населення. Тому, за деяким оцінками, близько 6 мільйонів українців змушені заробляти за кордоном, виконуючи здебільшого найне-престижнішу роботу. Катастрофічне зменшення населення України зумовлене, насамперед, штучно створеним відпливом найактивнішого і наймолодшого за віком населення за кордони держави. Значною мірою зменшення народжуваності — це один з наслідків відтоку за кордон саме цих людей.

Українські солдати

    Аби приховати від українців, які все ще залишаються в Україні, катастрофічний демографічний стан, олігархічна влада на порушення закону просто перестала проводити переписи населення. Україна без українців — як це для декого привабливо! Чим менше людей, тим простіше відібрати у залишків українського народу без війни найдорожчий його скарб — українську землю. Для цього побільше активних людей слід випхати за кордон, причому останні думатимуть, що виїжджають добровільно. Старші люди у селах вимруть самі. Ось тоді й можна буде донесхочу поласувати українською землицею.

    Що робити з окупованою частиною Донбасу? Що робити з її промисловістю? Як ставитися до її населення? Один з варіантів відповіді можна легко знайти в інтернеті і приписують його класикові української радянської літератури Олесеві Гончару. Нібито він у своєму нотатнику в червні 1993 року зробив запис, який цензор, коли виходив друком тритомник щоденника, без відома автора вилучив: «Донбас — це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, нашій культурі? Ковбасний регіон і ковбасна психологія! Єдину українську школу — й ту зацькували... Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. 

    Ми здатні будемо відродитись, увійти в європейську цивілізовану сім’ю... А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж».

Український солдат у бою

    Чесно кажучи, я не вірю, що ці рядки належать Гончару. Але навіть якщо це й так, то я категорично з ним не згодний. Віддати Донбас — це поразка. Нації цементуються перемогами, а не поразками. Віддати Донбас — це зробити полем битви з Московією Одещину або Харківщину. Це перенести лінію фронту ближче до Києва. Метою Московії — цієї сучасної недоімперії — є Бахчисарай, Київ, Стамбул. Бахчисарай вона вже здобула, а якщо ще й втримає, то цілком може вважати себе спадкоємницею Золотої Орди. Якщо здобуде Київ і втримає, то цілком зможе називати себе спадкоємицею Київської Русі і матиме право й надалі називатися Росією замість Московією. Якщо здобуде Стамбул і втримає, то матиме право вважати себе Третім Римом, а четвертому — не бувати. В ланцюжку «Бахчисарай, Київ, Стамбул» — весь менталітет московита, вся його загадкова душа. Відвойовуючи Донбас, ми захищаємо Київ, робимо крок до повернення Бахчисарая й унеможливлюємо захоплення Стамбула. Наша перемога — це кінець хворобливим маренням московитів.

    Чи потрібна нам промисловість окупованої частини Донбасу? Ця промисловість — гирі на ногах України, це загроза на десятки років знову повернутися в лоно олігархічного, бездіяльного, паразитичного економічного феодалізму. Нехай анонімні терористи, для яких ми так і не придумали адекватного імені, поріжуть її на брухт. Щоправда, рахунок за це ми все одно маємо виставити сповна. Український Донбас чекає нова індустріалізація на основі сучасних технологій, із залученням європейського капіталу.

    Тим людям на окупованих територіях, які чекають нашого повернення, ми забезпечимо привабливе майбутнє в процвітаючій українській державі. На тих, хто взяв у руки проти нас зброю, на кому кров українців, очікує суворий і справедливий український суд. Так, Донбас — це ракова пухлина. Тим, кому неприйнятний український світ, ми забезпечимо можливість виїзду на історичну батьківщину, повернення в «русскій мір». Після нашої перемоги в Україні не має залишитися жодного смітника з назвою «русскій мір». Але сучасна медицина здатна часто дуже ефективно лікувати рак. Війна з Московією на Донбасі — це радикальний, хірургічний, спосіб лікування страшної недуги. Але будь-яка терапія тоді ефективна, коли вона комплексна.

Українські танки

    Оцінюючи співвідношення сил у російсько-українській війні, до нашої військової потуги слід додати безпрецедентну моральну і матеріальну підтримку провідних країн світу. Час працює на нас. У нас є й великі досягнення. Це, перш за все, наша армія. Це декомунізація країни, як важливий крок до її дерусифікації. У боях з московитами народжується модерна українська нація, її нова еліта. Справжня еліта — це завжди витвір війни, а не дерибану пострадянської економіки. Головним же нашим нагальним внутрішнім завданням є перехід від економічного олігархічного феодалізму до сучасного демо-кратичного суспільства європейського зразка. А далі — модернізація економіки і розквіт української культури та науки як її найважливішої складової.

    Однак усе це неможливе без повернення довіри до влади. Відмінність між українцями і московитами полягає ще й у тому, що московити люблять свого президента всупереч тому, що він порушує моральні засади цивілізованого суспільства. Умовою ж довіри українського народу до свого президента може бути лише дотримання президентом у стосунках з власним народом високих принципів моралі, вироблених людством за тисячоліття своєї історії.

Валерій ШВЕЦЬ.

     

     

      Інші сторінки мого блогу:

      Valeriy Shvets selected: https://valeriyshvetsselected.blogspot.com/

      Література: https://valeriyshvetsscienceliterature.blogspot.com/

      Точні науки: https://shvetsvtnew.blogspot.com/

      Народний Рух України: https://peoplemovementofukraine.blogspot.com/

      Геноцид українців: https://genotsyd.blogspot.com/