Економічний феодалізм і війна на Донбасі (Чорноморські новини - 2017 рік / № 32-33 (21823-21824) субота 1 квітня 2017 року)

 https://chornomorka.com/archive/21823-21824/a-9165.html

    Сунь-дзи сказав: «Війна — справа надзвичайної ваги для держави, справа, що визначає життя і смерть…». Жодна війна неможлива без підтримки народу. Першою необхідною умовою переможної війни є, за висловом знаменитого військового китайського стратега Сунь-дзи, шлях дао (мистецтво війни). «Шлях дао — це те, що дає людям і владі можливість діяти як одне ціле. Слідування шляхом дао дає державі можливість посилати людей на смерть або дозволяти їм жити, і вони сприймають це без жодних сумнівів».

    Цим шляхом у російсько-українській війні не слідує жодна зі сторін. Російський президент намагається приховати від світової громадськості, й у тому числі від власного народу, сам факт цієї війни. Український президент також робить вигляд, що війни з Московією нема, а є антитерористична операція з анонімними терористами. Проте рівень довіри до російського президента зашкалює. Якщо завтра російський президент оголосить нам війну, то Московію накриє дев’ятий вал патріотичного угару. Щодо нашого президента, то я боюся навіть назвати відповідні оцінки його рейтингу. Але ж для того, щоб очолити рішучий спротив агресору, потрібно мати високий авторитет.

    Чому так сталося? Російський президент відразу підкинув у полум’я російського патріотизму вибухову речовину — Крим. Український же президент поки що нічим не підживив український патріотизм. Швидше — навпаки. Деякі його кроки просто деморалізують українських патріотів. До того ж він ніяк не може обрати між бізнесом і війною. Невизнання окупованої території окупованою, торгівля з окупованою територією, торгівля з ворогом, який і досі є нашим головним торговельним партнером. Причому в торгівлі з ворогом спостерігається подальше перевищення імпорту з Московії над нашим експортом до неї. Московія і тут заробляє на нас.

    Чому торгівля з ворогом така приваблива для наших олігархів? Тому що обидві сторони є ментально, а часто й етнічно близькими. Вони розуміють одна одну з півслова. Їм ні про що не потрібно спеціально домовлятися. І предмети їхнього торговельного обміну часто мають цінність лише для них самих і не є конкурентоздатними на світовому ринку. Загалом, виграти цю війну бажає лише національно орієнтована частина українського суспільства. Більшість нашого компрадорського олігархату — поза нею. Єдине, чого вони бажають, — це заробити на війні. Можливо, вони навіть не проти її програти на вигідних для себе умовах. Згадайте нещодавню статтю нашого олігарха Пінчука в одній з американських газет про умови відмови України від претензій на Крим. Привертає увагу й те, що Московія безцеремонно привласнює собі майно української держави та українських бізнесових структур на окупованих територіях. Натомість російські державні установи і бізнес-структури діють на українській землі без найменших перешкод і без жодного остраху, наче війни нема.

    Чому очільники держави не бажають визнати окуповані території на сході України окупованими? Тому що наступним кроком мало б бути припинення всяких економічних стосунків з тими територіями. А це кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Це також наближення кінця самої війни — через нездатність ворога утримувати необхідну для війни інфраструктуру на окупованих територіях. Чому наші очільники бояться розриву дипломатичних стосунків з країною-агресором? Тому що наступним кроком має бути припинення всяких економічних стосунків з країною-агресором. А це знову ж таки кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Торгівля з нинішньою Московією вкрай шкідлива для майбутнього України. Це консервація економічного олігархічного феодалізму в сучасній Україні. Торгівля з агресором підсилює п’яту колону всередині країни і зменшує волю до перемоги.

Донбас сьогодні

    Чи так уже нам потрібна торгівля з ворогом? Ми вже більше року не купуємо там газ, і країна від цього лише виграла. Нарешті припинено газовий шантаж. Нагадаю, що саме газовий шантаж примусив Україну продовжити термін перебування ро-сійських військ на військово-морській базі в Севастополі (Харківські угоди). Саме ці війська згодом і стали ударною силою для захоплення Криму.

    Інший приклад. Для того, щоб не залежати від імпорту російського вугілля, бо нарощування виробництва власного вимагає, бачите, певних зусиль, закупівельні ціни на це паливо були підвищені до рівня світових з відповідним підвищенням комунальних оплат населення (схема «Амстердам плюс»). За світовими цінами вугілля можна було б купувати будь-де. Але замість цього продовжили купувати його на окупованих територіях. Після ж блокади цієї торгівлі нашими патріотами це ж вугілля почали вже завозити через російський кордон. Ці «хлопці» точно не вбачають у Московії ворога, не їхні діти гинуть на фронті.

    У наших економічних втратах на Донбасі слід вбачати позитив. Метал Донбасу, що є основою нашого нинішнього експорту, — не благо для України, а її прокляття. Це те, що пов’язує сучасну Україну з радянським минулим. Усе життя України й українців підпорядковане обслуговуванню цього експорту. В Україні раніше існувало два основних джерела шаленого незаконного збагачення олігархів — закупівля в Московії газу, тобто імпорт, і продаж металу, тобто експорт. Ви звернули увагу, що тількино ми відмовилися від безпосередньої закупівлі газу в Московії, обсяги його закупівлі різко впали і вперше за багато років почав зростати власний видобуток газу? В кінці кожного року країну вже не трясе лихоманка щодо ціни на газ на наступний рік. Газу в країні вистачає, і він має нижчу закупівельну ціну (більш ніж удвічі). Цікаво, чому ж тоді зменшилися обсяги його імпорту?

    У висліді експорт металу вийшов на перше місце за економічною привабливістю для олігархів. Чому? Моя відповідь така: все, що стосується експорту — поза зоною контролю нашої держави. Для того й існують офшори, щоб можна було вивести зпід контролю держави реальний прибуток від експорту. Наші олігархи сплачують податки не з того прибутку, який є насправді, а з того, який вони згодні показати нашим податковим структурам. Щоправда, і в цих умовах олігархам нелегко отримати прибуток. Обладнання металургійних заводів зношене на 70—80 відсотків. Ефективно оновлювати його вони не вміють і не бажають. Технології не відповідають сучасним вимогам. Усе це негативно позначається на собівартості металу.

Руський мір на Донбасі

    Єдиний резерв, який усе ще не вичерпаний, — це низька оплата праці робітників та службовців металургійних заводів і всього ланцюга підприємств, що обслуговують цей сектор, у тому числі вугільних шахт. Найефективніший спосіб контролю платні найманих працівників — це контроль курсу долара щодо гривні. Виручка експортерів визначається в доларах і вона майже незмінна. Достатньо знизити курс гривні щодо долара — і в таку ж кількість разів зменшуються видатки олігархів на оплату праці найманих працівників. А якщо курс гривні обвалити втричі, як це було зроблено нещодавно, що буде з прибутками від експорту? Очевидно, вони мають різко зрости. Так воно і сталося насправді.

    Беруся стверджувати, що у нашій країні курс гривні щодо долара визначається позаринковими механізмами і не на користь гривні. Олігархи-експортери кровно зацікавлені у штучному заниженні курсу нашої національної валюти. Однак це не призводить до зростання прибутків держави, а лише до зростання прибутків експортерів, які вони ховають за межами країни. Те, що курс гривні штучно занижений щодо долара і всіх інших іноземних валют, видно хоча б того факту, що в будь-якій країні вигідніше, ніж в Україні, виконувати навіть найпростішу роботу. Країна може бути багатшою за Україну, може бути біднішою, але і в першій, і в другій у рази вигідніше підмітати вулицю, ніж в Україні. Безпрецедентно занижений курс гривні щодо долара, що ніяк не відповідає реальній купівельній спроможності нашої валюти, ураганом вимітає за кордони України працездатне населення. Тому, за деяким оцінками, близько 6 мільйонів українців змушені заробляти за кордоном, виконуючи здебільшого найне-престижнішу роботу. Катастрофічне зменшення населення України зумовлене, насамперед, штучно створеним відпливом найактивнішого і наймолодшого за віком населення за кордони держави. Значною мірою зменшення народжуваності — це один з наслідків відтоку за кордон саме цих людей.

Українські солдати

    Аби приховати від українців, які все ще залишаються в Україні, катастрофічний демографічний стан, олігархічна влада на порушення закону просто перестала проводити переписи населення. Україна без українців — як це для декого привабливо! Чим менше людей, тим простіше відібрати у залишків українського народу без війни найдорожчий його скарб — українську землю. Для цього побільше активних людей слід випхати за кордон, причому останні думатимуть, що виїжджають добровільно. Старші люди у селах вимруть самі. Ось тоді й можна буде донесхочу поласувати українською землицею.

    Що робити з окупованою частиною Донбасу? Що робити з її промисловістю? Як ставитися до її населення? Один з варіантів відповіді можна легко знайти в інтернеті і приписують його класикові української радянської літератури Олесеві Гончару. Нібито він у своєму нотатнику в червні 1993 року зробив запис, який цензор, коли виходив друком тритомник щоденника, без відома автора вилучив: «Донбас — це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, нашій культурі? Ковбасний регіон і ковбасна психологія! Єдину українську школу — й ту зацькували... Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. 

    Ми здатні будемо відродитись, увійти в європейську цивілізовану сім’ю... А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж».

Український солдат у бою

    Чесно кажучи, я не вірю, що ці рядки належать Гончару. Але навіть якщо це й так, то я категорично з ним не згодний. Віддати Донбас — це поразка. Нації цементуються перемогами, а не поразками. Віддати Донбас — це зробити полем битви з Московією Одещину або Харківщину. Це перенести лінію фронту ближче до Києва. Метою Московії — цієї сучасної недоімперії — є Бахчисарай, Київ, Стамбул. Бахчисарай вона вже здобула, а якщо ще й втримає, то цілком може вважати себе спадкоємницею Золотої Орди. Якщо здобуде Київ і втримає, то цілком зможе називати себе спадкоємицею Київської Русі і матиме право й надалі називатися Росією замість Московією. Якщо здобуде Стамбул і втримає, то матиме право вважати себе Третім Римом, а четвертому — не бувати. В ланцюжку «Бахчисарай, Київ, Стамбул» — весь менталітет московита, вся його загадкова душа. Відвойовуючи Донбас, ми захищаємо Київ, робимо крок до повернення Бахчисарая й унеможливлюємо захоплення Стамбула. Наша перемога — це кінець хворобливим маренням московитів.

    Чи потрібна нам промисловість окупованої частини Донбасу? Ця промисловість — гирі на ногах України, це загроза на десятки років знову повернутися в лоно олігархічного, бездіяльного, паразитичного економічного феодалізму. Нехай анонімні терористи, для яких ми так і не придумали адекватного імені, поріжуть її на брухт. Щоправда, рахунок за це ми все одно маємо виставити сповна. Український Донбас чекає нова індустріалізація на основі сучасних технологій, із залученням європейського капіталу.

    Тим людям на окупованих територіях, які чекають нашого повернення, ми забезпечимо привабливе майбутнє в процвітаючій українській державі. На тих, хто взяв у руки проти нас зброю, на кому кров українців, очікує суворий і справедливий український суд. Так, Донбас — це ракова пухлина. Тим, кому неприйнятний український світ, ми забезпечимо можливість виїзду на історичну батьківщину, повернення в «русскій мір». Після нашої перемоги в Україні не має залишитися жодного смітника з назвою «русскій мір». Але сучасна медицина здатна часто дуже ефективно лікувати рак. Війна з Московією на Донбасі — це радикальний, хірургічний, спосіб лікування страшної недуги. Але будь-яка терапія тоді ефективна, коли вона комплексна.

Українські танки

    Оцінюючи співвідношення сил у російсько-українській війні, до нашої військової потуги слід додати безпрецедентну моральну і матеріальну підтримку провідних країн світу. Час працює на нас. У нас є й великі досягнення. Це, перш за все, наша армія. Це декомунізація країни, як важливий крок до її дерусифікації. У боях з московитами народжується модерна українська нація, її нова еліта. Справжня еліта — це завжди витвір війни, а не дерибану пострадянської економіки. Головним же нашим нагальним внутрішнім завданням є перехід від економічного олігархічного феодалізму до сучасного демо-кратичного суспільства європейського зразка. А далі — модернізація економіки і розквіт української культури та науки як її найважливішої складової.

    Однак усе це неможливе без повернення довіри до влади. Відмінність між українцями і московитами полягає ще й у тому, що московити люблять свого президента всупереч тому, що він порушує моральні засади цивілізованого суспільства. Умовою ж довіри українського народу до свого президента може бути лише дотримання президентом у стосунках з власним народом високих принципів моралі, вироблених людством за тисячоліття своєї історії.

Валерій ШВЕЦЬ.

Російсько-українська інформаційна війна (Чорноморські новини - 2017 рік / № 27-28 (21818-21819) субота 18 березня 2017 року)

https://chornomorka.com/archive/21818-21819/a-9095.html

     У ЗМІ промайнуло повідомлення про те, що Московія приступила до створення військових підрозділів інформаційної війни. Такі підрозділи були в Радянському Союзі, є вони і тепер у складі армії Сполучених Штатів і деяких інших країн. Про що свідчить такий крок? Це крок до подальшого розгортання військових дій, і не обов’язково лише в Україні. Путін підвищує ставки у небезпечній грі зі світом. Він усе ще думає, що контролює процес ескалації військового протистояння на планеті, крок за кроком підвищуючи напругу. Насправді ж він уже не може зупинитися. Зупинка означає його політичну, а можливо, й фізичну смерть у близькій перспективі через внутрішні чинники, що діють у Московії. Продовження ескалації означає неминучу політичну та фізичну смерть у більш віддаленому майбутньому, але разом з мільйонами невинних людей. Поки що він обирає останній шлях.

Технологія інформаційної війни

    Московія дотепер вкладала і вкладає колосальні кошти в інформаційну війну. Саме це дозволило їй у мирний спосіб відібрати у нас Крим і створити криваву рану на тілі України — на Донбасі. Інформаційна ефективність Московії сьогодні настільки перевищує можливості України, яка демонструє цілковиту безпорадність у цій царині, що для підтримання нинішнього статус-кво у війні з Україною інформаційні війська Московії не потрібні. Отже, варто готуватися до гіршого.

    На початку тридцятих років минулого сторіччя за наказом Сталіна російською мовою була перекладена з німецької одна програмова книжка, що називалася «Моя боротьба». Вона увійшла, поряд з посібниками з військової стратегії і тактики, до «Бібліотечки червоного командира». Багато сторінок цієї ґрунтовної книги присвячені військовій пропаганді. Я використаю низку цитат з неї, аби показати, що нинішню московську пропаганду можна цілком зрозуміти на їх основі, в проекції викладених засадничих принципів на ментальність нашого північного сусіда.

    «Будь-яка спроба здолати певну ідею силою зброї приречена на поразку, якщо тільки боротьба проти зазначеної ідеї сама не набере форму наступальної боротьби за новий світогляд. Лише у разі, якщо проти одного світогляду в ідейному всеозброєнні виступає інший світогляд, насилля відіграє вирішальну роль і принесе користь тій стороні, яка зуміє його застосувати з максимальною безпощадністю і тривалістю». Арсенал таких цілком хибних ідей, придатних для зовнішньої експансії, у Московії завжди був достатньо великим. Збирання земель, Москва — третій Рим, захист православ’я, світова революція...

    Яка ідея протистоїть нам на сході України і в Криму сьогодні? Ідея так званого «русского міра». Щодо тривалості застосування цієї універсальної ідеї. У кого є сумніви? Щодо безпощадності. Згадайте розстріл наших солдатів та офіцерів під час їхнього виходу з Іловайського котла через узгоджений з московитами «коридор безпеки». А з нашого боку — що? Ідея європейського вибору України? Ідея захисту незалежності України? Ідея демократії і свободи? А може, українська національна ідея або ідея українського світу? Тоді решта є лише її складовими. Хибна ідея «русского міра» звучить вагомо для пересічного російського совка в Московії і в Україні. Деталі для нього несуттєві. Ми ж увесь час говоримо про деталі, уникаючи короткого означення — український світ.

    «Завданняа пропаганди полягає не в тому, щоб дати наукову освіту окремим особам, а в тому, щоб вплинути на масу, зробити доступним її розумінню окремі важливі, хоча й нечисельні факти і події, про які маса до того не мала уявлення». Наведу кілька прикладів щодо совка-московита. «Киев — мать городов русских». І спробуй йому пояснити, що він і його народ має до давнього Києва такий же стосунок, як румун до давнього Риму. Або — «Украина — это окраина», причому, зрозуміло, його рідної Московії. І спробуй йому пояснити, що за сотні років до заснування Москви Україна вже згадувалася у літописах. А щодо Трипілля, Скіфії, Сарматії, історичної Русі-України не варто й починати розмову. А чого варте поєднання слів: хрест, хлопчик, розп’яття. І подіяло це поєднання на всю Московію з Кримом і Донбасом на додачу, а пролунало на весь світ. А істеричні зойки про те, що кожному українському солдатові обіцяно по два раби з місцевого донбаського населення? І ніхто не вибачився за цей глум над Україною. А ми й не вимагали вибачення. А де ж тоді наша прокуратура і міністерство закордонних справ?

    Знову цитата — це про події Першої світової війни: «Військова пропаганда англійців та американців була з психологічної точки зору абсолютно правильною. Англійці та американці малювали німців у вигляді варварів і гунів; цим вони готували своїх солдатів до всіляких жахіть війни». Московити цілковито скористалися цією порадою.

    Особисто я вважаю, що наука, особливо гуманітарна, і культура — це також пропаганда, розрахована на вироблення саме наукового світогляду провідної верстви суспільства. Але переважна маса громадян потребує значно простішого підходу. Особливо це стосується зони війни на сході України, звідки більшість притомних громадян уже виїхала. Не можна шкодувати грошей на весь спектр пропагандистських заходів, адже суть сучасної війни, передусім, у завоюванні душі і розуму людей у зоні конфлікту. Чи має наша пропаганда на сході України і в Криму наступальний характер? Війна йде вже четвертий рік, а в Авдіївці, що по наш бік лінії фронту, ще й досі не приймають українське телебачення. Що вже й казати про окуповану територію?! А про прилеглу до кордонів України територію Московії? Російсько-український кордон на всій своїй протяжності проходить, фактично, етнічною територією України. Невже нам байдужі етнічні українці по той бік кордону, що є одночасно запіллям нашого ворога? Така байдужість не властива жодному європейському народові. А ми ж прагнемо у Європу.

В окупованому Берліні

    Велику «радість» викликає той факт, що, нарешті, на четвертому році війни завершується будівництво радіовежі в селі Чонгар Херсонської області на межі з анексованим Кримом. Ще років десять війни і ми зведемо телевежу, щоб нас у Криму не тільки чули, а й бачили. А за тиждень московити її підірвуть, бо, на відміну від нас, розуміють її згубну для себе дію. Коли ми вже зрозуміємо, що ефектна картинка має вагоміший вплив на свідомість людини, ніж вибух снаряда?! Одна телевежа значно дешевша за один танк, а зона її ураження — це сотні або й тисячі квадратних кілометрів. Ми воюємо тільки за території чи також, і в першу чергу, за людей? Якщо за людей, то між кількістю танків і кількістю телевеж має бути певний паритет, достатній для виграшу інформаційної війни. «…Бо пропаганда є тією ж зброєю боротьби, а в руках професіонала — найстрашнішою зброєю». Ось вам і інформаційні війська.

    Московити взяли на озброєння весь арсенал інформаційної (психологічної) війни, а українці до цієї роботи ще й не приступали. Знову цитата: «Народні почуття не складні, навіть дуже прості й одноманітні. Тут нема місця для особливо тонкої диференціації. Народ говорить «так» або «ні»; він любить або ненавидить. Правда або кривда. Народ розмірковує прямолінійно У нього нема половинчастості». Ще одна: «Сприйняття маси дуже обмежене, коло її розуміння дуже вузьке, зате забудькуватість дуже велика. Вже через це всяка пропаганда, якщо вона хоче бути успішною, має обмежуватися лише небагатьма пунктами і викладати їх лаконічно, ясно і зрозуміло, у формі гасел, що легко запам’ятовуються, повторюючи їх доти, поки вже не може бути жодного сумніву, що найвідсталіший слухач напевне засвоїв те, що ми хотіли. Як тільки ми відмовимося від цього принципу і спробуємо зробити нашу пропаганду всебічною, вплив її почне розсіюватися, оскільки широка маса не в змозі ні перетравити, ні запа-м’ятати весь матеріал». Тому — «русский мир», «Киев — мать городов русских», «Святая Русь», і крапка.

    Боюсь, що у московитів справа з інформаційними військами складеться якнайкраще. Саме вони є спадкоємцями більшості традицій Радянського Союзу. Чим є інформаційна війна, доведена до своїх крайніх форм, можна простежити на прикладі гасла «Убий німця!». Біля витоків інформаційної кампанії, що прокотилася у 1942 році всіма радянськими фронтами і Радянським Союзом, стояв один з найвідоміших письменників тих часів, лауреат Нобелівської премії Михайло Шолохов, який у своєму оповіданні «Наука ненависті» вперше висунув й обґрунтував це гасло. Його підтримав увесь багатотисячний пропагандистський апарат країни. Певне уявлення про напругу цієї кампанії дають уривки з творів двох не менш відомих, аніж Шолохов, тодішніх письменників.

…Пусть горит его дом, а не твой,
И пускай не твоя жена,
А его пусть будет вдовой.
Пусть исплачется не твоя,
А его родившая мать,
Не твоя, а его семья
Понапрасну пусть будет ждать.

Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей!
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей!

Це — Костянтин Симонов. А ось слова Іллі Еренбурга:

    «Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье. Отныне слово «немец» разряжает ружьё. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал. Если ты думаешь, что за тебя немца убьёт твой сосед, ты не понял угрозы. Если ты не убьёшь немца, немец убьёт тебя. Он возьмёт твоих [близких] и будет мучить их в своей окаянной Германии. Если ты не можешь убить немца пулей, убей немца штыком. Если на твоём участке затишье, если ты ждёшь боя, убей немца до боя. Если ты оставишь немца жить, немец повесит русского человека и опозорит русскую женщину. Если ты убил одного немца, убей другого — нет для нас ничего веселее немецких трупов…».

    Війна тривала ще три роки. Радянські війська вже були на території Німеччини. Гасло «Убий німця!», втовкмачене у голови пропагандою, робило свою чорну справу: радянські війська, «звільняючи Німеччину від німців», заливали її кров’ю зґвалтованих, розтерзаних дівчат і жінок, убитих дітей та старих. Про ті жахіття нині відкрито багато документів, очевидцями написано немало спогадів...

    Напруга інформаційної війни, розгорнутої проти України Московією, надто нагадує роки Другої світової. Наша симетрична відповідь — це створення військ інформаційної контрпропаганди. Гібридна війна — це тотальна війна. Й інформаційна її складова — надважлива.

    У нас страшний ворог. Ми не маємо права програти цю війну.

Валерій ШВЕЦЬ.

Згадаємо разом історію Руху ( Чорноморські новини - 2017 рік / № 14 (21805) субота 11 лютого 2017 року)

 

Учасники Першого з'їзду НРУ у Кишиневі

                                         https://chornomorka.com/archive/21805/a-8924.html

    Народний рух України зіграв визначну роль у становленні незалежної Української держави. Він вартий того, щоб усі ще живі учасники того історичного і політичного процесу поділилися з громадськістю спогадами про ті часи і події. І чим більше таких спогадів буде оприлюднено, тим об’єктивнішим буде наше розуміння епохи дев’яностих.

    Знаковою подією для Одеси стало відновлення пам’ятника Катерині ІІ у 2007 році. Ця подія була кінцевою ланкою цілої низки інших подій. Про це у матеріалі 1990-х, який, як це не дивно, не втратив своєї актуальності й сьогодні.

Кандидат історичних наук, доцент, науковець і письменник Анатолій Іванович Мисечко. Був великим симпатиком Руху але надавав перевагу науковій роботі національного спрямування і не прагнув до політичної діяльності.

Заява Одеської крайової організації Народного руху України з приводу відновлення в Одесі пам’ятника Катерині ІІ

    Ми із задоволенням констатуємо, що ряд наших пропозицій були враховані міською владою в процесі відновлення історичного вигляду Одеси.

    Разом з тим, однозначно негативну реакцію всіх членів нашої партії викликало рішення міськвиконкому з приводу відновлення в Одесі пам’ятника Катерині ІІ.

    Зазначимо також, що цей крок міськвиконкому викликав неоднозначну реакцію одеситів, а українською громадою був сприйнятий як образа. При цьому українці в Одесі, за нашими оцінками, становлять близько 70% населення, а не 49%, як про це свідчить радянська статистика імперських часів. Виникла реальна небезпека загострення міжнаціональних стосунків у нашому місті. Одного цього достатньо, щоб знову повернутись до питання доцільності відновлення зазначеного пам’ятника.

    Не є переконливими і посилання міської влади на відновлення історичної справедливості. Якщо визначати вік нашого міста так, як був визначений вік Москви, тобто від першої згадки про населений пункт у літопису, то Одесі близько 600 років. Якщо ж визначати його так, як визначався вік Києва, Рима, Афін, тобто за результатами археологічних розкопок, — то значно більше. То чи є історична справедливість у тому, що минулого року ми з великою помпою відзначили 200-річчя Одеси? Чи патріоти ми Одеси при цьому? Ні! Ми патріоти імперії, яка вже конає, але ще небезпечна. Бо саме 200 років тому російська імперія прийшла в наш край. А за її законами історія будь-якого краю починалася в той момент, коли туди перший раз ступав чобіт російського солдата.

Вячеслав Максимович Чорновіл

    Не виникла за часів Катерини ІІ навіть вулиця, пізніше названа на її честь. На цій вулиці ще за часів турецького панування знаходилась відома кав’ярня, де полюбляла збиратися місцева інтелігенція. То чи є історична справедливість у назві вулиці Катерининська? Чому перейменування вулиць в історичній частині нашого міста почалося саме з неї? Відповідь цілком очевидна. Тому що ця назва, на відміну від більшості інших, є незаперечним символом Російської імперії, росій-ського панування в нашому краї.

    Останні 200 років Одеса розвивалася не тільки як економічний та культурний центр півдня України, але і як південний форпост Російської імперії. Не випадково, що перший відомий указ Катерини ІІ щодо нашого міста стосується влаштування в Хаджибеї (ця назва зазначена в указі) військової гавані. Тому все, що пов’язане з історією в Одесі, слід чітко розді-ляти на те, що є історією міста, і на те, що є історією Російської імперії. Назва Катерининська, пам’ятник Катерині ІІ належать у першу чергу до символів імперії. Відновлення останніх шкідливе для нашої молодої держави та образливе для більшості її громадян. Не завжди легко провести межу між двома зазначеними категоріями пам’яток. Десь треба зупинитися. Ми вважаємо, що зупинитися треба до пам’ятника Катерині ІІ. Здавши цей рубіж, ми проявимо свою слабкість і спровокуємо наступний крок тих самих сил, які протягом уже багатьох років ведуть цілеспрямовану боротьбу за відновлення російського панування на нашій землі. Перейменування вулиць, відновлення пам’ятників — це один із небезпечних проявів цієї боротьби.

    Ми закликаємо міськвиконком ще раз зважити, на яку державу він працює, на інтереси якого народу він орієнтується, на яке майбутнє розраховує, і ще раз повернутися до питання про відновлення пам’ятника Катерині ІІ.

    Провід Одеської крайової організації НРУ.
    Липень 1995 року.

2009 рік, зустріч ветеранів Руху з його колишнім лідером

    Текст заяви я взяв з липневого номера за 1995 рік газети нашої організації «РУХ». Крім заяв, у нашому арсеналі були також такі методи висловлення своєї точки зору, як пікетування, мітинги і демонстрації. Наша газета виходила один раз на місяць і її наклад на той час складав 1500 примірників. У першому півріччі її існування газету можна було передплатити. Але надалі ми відмовилися від передплати, оскільки «Укрпошта» фактично не здійснювала її доставку читачам.

    Наведена заява не узгоджувалася з негласною позицією Києва щодо цього питання і свідчила про цілком незалежний статус проводу нашої організації з усіх принципово важливих питань політичного життя країни.

Середина дев'яностих, члени Народного руху України

    Жодного важливого рішення я ніколи не приймав без ґрунтовного обговорення на проводі органі-зації. Там було з ким радитися і до кого дослухатися. Всі свої заяви ми, звичайно, розсилали у різні газети Одеси, і ця заява — не виняток. Іноді нас друкували, іноді — ні. Останній чинник і спонукав нас створити власну газету. Хотів би принагідно згадати теплим словом редактора газети «РУХ», нині вже покійного, — доцента, кандидата філософських наук, ветерана 62-ї армії, члена нашої організації Івана Григоровича Батюка.

2009, Київ, я і мої найвідданіші товариші по боротьбі. Народний рух був не просто партією , а войовничою партією і партійні будні у ті далекі часи нагадували лінію фронту. На жаль, наші наступники тепер вже зовсім інші.  Праворуч Олег Олійників - талановитий письменник. У центрі у білій вишиванці голова Ананьївської районної організацій пан. Валерій - прекрасна людина і щирий український патріот, беззастережно відданий нашій справі, яких завжди мало навіть у патріотичних організаціях.

    Хотів би також зазначити, що тодішня міська влада таки дослухалася до наших пропозицій. Так, зокрема, замість вулиці Московської на Пересипу з’явилася вулиця Чорноморського козацтва, на деякий час в Одесі з’явилася і вулиця Івана та Юрія Лип. Остання пропозиція виходила не лише від нас. Знесення пам’ятника Леніна біля Пересипського мосту також було нашою пропозицією. Нагадаю, що міська влада на чолі з Едуардом Гурвіцем розпочала декомунізацію Одеси на двадцять років раніше за решту України.

Валерій ШВЕЦЬ.

Бути правим (Чорноморські новини - 2017 рік / № 4 (21795) субота 14 січня 2017 року)

https://chornomorka.com/archive/21795/a-8780.html

    Правими бути складно. Радикалізм правих лякає людей, тому фінансова і політична підтримка їхніх дій мінімальна. Але у критичний момент саме праві здійснюють вчинки, які різко пришвидшують процес політичної еволюції суспільства, перетворюючи його в революцію. Революція – це як операція для хворого. Потрібно все зробити, щоб її уникнути, але коли виникає загроза життю, то відмова від неї рівноцінна втраті самого життя.

Кандидат філософських наук Цимбалюк Віктор Дем'янович

    Революція 2013 року в Україні означала битву за цивілізаційний вибір нашої держави — інтегрування в європейську цивілізацію чи повернення до маргінальної північноазійської цивілізації, частиною якої ми вже були, з її нескінченими війнами і голодоморами, з її цілеспрямованим фізичним винищенням саме українського етносу, що тривав усе двадцяте століття. Водночас, праві — улюблений об’єкт розробки спецслужб, оскільки за вмілого втручання завжди можна спрямувати їхні дії не на користь суспільству. Я думаю, всі звернули увагу, що деякі праві організації Європи підтримують дії Московії з розхитування ситуації в Україні і в самій Європі. Як у «потрібний» момент мобілізувалися певні праві організації Польщі у галасливій кампанії з дискредитації України й українців. «Смерть українцям!» — волали деякі з поляків під час нещодавньої маніфестації в Перемишлі.

Професор Уйомов Авенір Іванович

    Гадаю, було б помилково вважати, що головним завданням КГБ у радянські часи та ФСБ тепер у їхній закордонній діяльності було збирання економічної та військової інформації. Збирання компромату на провідних політичних діячів, встановлення зв’язків з радикальними організаціями та їхніми лідерами, налагодження каналів їх фінансування, скуповування засобів масової інформації та окремих журналістів. Словом, таємна інформаційна війна, успішне проведення якої створює ідеальні передумови для прямої воєнної агресії на разок захоплення Криму та Східного Донбасу.

    Пам’ятаю свої перші враження від дій правих в Одесі. Це була, мабуть, весна 1990 року. У Дюківському парку проходив черговий мітинг. Оратори традиційно лаяли владу, аж раптом посеред натовпу хтось підняв український прапор. На той час це було нечуване зухвальство. Прапор майорів над натовпом буквально лічені секунди. Якісь молоді й дужі хлопці вирвали його з рук прапороносця і на очах у натовпу пошматували на дрібні клапті. Мітинг відновився, але не надовго. Неочікувано зо два десятки  людей різного віку посеред натовпу, взявшись за руки, створили велике коло. В його центрі знову з’явилася людина з високо піднятим українським прапором у руках. Хлопці, що пошматували попередній стяг, було, кинулися і до другого, але натовп їм цього вже не дозволив. Так до кінця мітингу і майорів над людьми синьо-жовтий український прапор, нагадуючи його героїчну історію і провіщаючи його славне майбутнє.

    Після мітингу я затримався на майдані. Майже вся людність уже розійшлася. Мою увагу привернув полковник міліції, навпроти якого півколом стояв з десяток молодиків — тих самих, що шматували прапор. Підійшовши ближче, я зрозумів, що йшов розбір інциденту з прапором. Хлопці були приблизно одного віку, міцної статури, з досить приємними обличчями. За моїм припущенням, це були слухачі Одеської середньої школи міліції. Так влада поборювала український націоналізм на самих початках його відкритих проявів.

Кандидат історичних наук Олекса Болдирєв

    У середині дев’яностих років перевага надавалася вже вкиданню в ЗМІ наперед неправдивої інформації про націоналістів в Одесі. Характерний приклад. Мітинг у парку імені Т.Г. Шевченка, що його проводив Народний рух України. Все йшло добре. Погода гарна, людей багато, промовці досвідчені й цікаві. Я вже оголосив про за-кінчення мітингу і відійшов від мікрофона, як раптом до нього підбіг один з учасників і викрикнув: «Жидів і москалів — геть з України!». За хвилину біля мене опинилися кореспонденти низки одеських газет, яких я ні до, ні після на наших мітингах не бачив, і почали вимагати пояснень. У наступні дні кілька місцевих видань вмістили інформацію про шабаш, який зчинили українські націоналісти в парку Шевченка. В ті ж часи містом ширилися чутки про можливі єврейські погроми, які буцімто готуються цими клятими націоналістами. Інформацію про це я регулярно отримував від своєї однокласниці, з якою не один рік сидів за однією партою. Перед тим, як виїхати до Ізраїлю, її родина кілька років мешкала в Одесі. Порада прихильникам правих: «З обережністю сприймайте інформацію у засобах масової інформації про дії правих. Завжди оцінюйте її з точки зору, кому це вигідно».

Професор, доктор медичних наук Волянський Валерій Юхимович

    Ще один епізод. Весна 2001 року. Тоді ми покладали свої політичні надії на Віктора Андрійовича Ющенка — прем’єр-міністра України, але його стосунки з президентом  загострювалися і виникла загроза відставки. Ми вирішили пройти ходою вулицями міста з плакатами на його підтримку, жодним чином не провокуючи подальшого загострення стосунків між двома найвищими посадовцями країни. Спершу нашу заявку на проходження колони влада задовольнила, однак перед початком маніфестації на пункт збору людей біля оперного театру прийшли міліцейські чини і попередили нас про  заборону акції. Люди вже зібрались, і ми вирішили йти. Щоб надати присутнім більшої впевненості, я очолив колону. Па-м’ятаю, як ми йшли Рішельєвською, скандуючи цілком нейтральні гасла: «Ющенко!» і «Ющенко — так!». Я тоді вже не очолював НРУ, але все ще був членом обласного проводу. Раптом у мене за спиною ситуація змінилася: до нас приєднався гурт молодиків і почав скандувати: «Кучму — на нари!». У перерві між скандуванням вони про щось приязно розмовляли з тодішнім головою нашої органі-зації. Мій висновок був простий: це спланована й узгоджена провокація. Я залишив своє місце попереду колони, підійшов до голови і в ультимативній формі висловився або за припинення акції, або за вигнання з колони неочікуваних «помічників». Зробили останнє. Маніфестація продовжилася, але вона вже втратила будь-який позитивний сенс.

Професори Остапчук Микола Васильович і Чумак Анатолій Федорович

    Цей випадок в Одесі пригадався мені, коли я прочитав у засобах масової інформації про скандування в Перемишлі: «Смерть українцям!». Не поспішаймо з висновками. В українців і поляків є лише одна альтернатива: або разом загинути як націям, або разом перемогти. Права ідея набуває небаченої додаткової сили у світі, коли виходить за державні кордони і вже не роз’єднує, а об’єднує народи.

    Німецький націонал-соціалізм був ідеологією не тільки для німців, а й для багатьох інших народів Європи, тому він становив таку колосальну загрозу для іншого світу, тому боротьба з ним не припиняється і досі. На відміну від нього, італійський фашизм ніколи не виходив за рамки Італії, тому про нього вже майже забули і ніхто не дорікає італійцям за їхнє націоналістичне минуле.

Письменник Олійник Олег Семенови

    Політичне життя в Україні започаткували дві громадські організації — Товариство української мови імені Т.Г Шевченка і «Меморіал», що виникли на початку 1989 року. «Меморіал» в Одесі так і не вийшов за межі інтелігентського гуртка, а товариство української мови, знане у нас як «Південна громада» було попервах доволі масовою організацією. Вона і стала основою для творення, десь через півроку, нової, масовішої, організації — Народного руху України (НРУ). Остання організація, що ставила перед собою політичну мету — приходу до влади, була привабливішою для людей різних національностей. Часи політичних та економічних катаклізмів завжди породжують у багатьох людей спокусу швидкого успіху, наприклад, розбагатіти або дістатися влади і тоді розбагатіти. Декому це вдавалося. Багатьом хотілося щось очолити: посада, печатка, право підпису на якихось паперах. За це варто було позмагатися. Кількість співголів в одеському Народному русі досягла 11 осіб. Вони вже не вміщувалися у президії. Але потік бажаючих щось очолити не зменшувався. Тоді на базі Народного руху почали творитися нові партії з посадами і печатками. Республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Селянська партія. Виникли аж чотири відверто націоналістичні партії: Конгрес українських націоналістів (КУН) (бандерівці), Організація українських націоналістів (ОУН) (мельниківці), ОУН в Україні — невідомо хто, Українська національна асамблея (УНА-УНСО). Нарешті, на початку 1992-го на третьому з’їзді НРУ було прийняте абсолютно правильне рішення про перехід Руху зі статусу громадської організації у статус партії. Це вже передбачало і чітку відповідальну керівну вертикаль, і фіксоване членство.

Професор, доктор фізико-математичних наук Лепіх Ярослав Ілліч

    У реаліях Одеси у дев’яності роки життєздатними виявились дві партії: НРУ і КУН. Більшість лідерів нових партій не розуміли, що не посада голови дає владу над людьми, а вміння відстоювати їх цінності або, принаймні, інтереси, врешті, вміння працювати і керувати людьми. Як тільки люди відчувають, що ти починаєш працювати на себе, вони полишають тебе, і твоя влада над ними закінчується. А без людей печатка нічого не варта.

    Немало важив і вік людей. Пам’ятаю, як я був подивований, побачивши на одному із зібрань «Південної громади» свого колишнього студента Олександра Болдирева. Навчання на факультеті низькотемпературної техніки, п’ятірка з математики, яку я викладав, диплом з відзнакою і кандидатська дисертація з історії України. Такою була ця людина. Я ще більше здивувався, коли пізніше побачив його на зібранні членів УНА-УНСО вже як  ідеолога. Ми підтримували з ним приязні стосунки впродовж усього його короткого життя. Йому ще не було й сорока, коли він помер від інсульту. Такі речі, як бути прикутим кайданками до батареї опалення і спостерігати за обшуком у власній оселі, не проходять без наслідків для здоров’я. Після себе він залишив п’ять чудових книжок, одну з них англійською мовою. Він започаткував рух, який зараз набирає дедалі більшої сили, — за відновлення справжньої історії міста — «Одесі — 600». Тільки такі непересічні люди мали тоді справжній авторитет у громади. Час бариг від політики вже починався, але була ще ілюзія, що переконання сильніші за гроші.

Доцент, кандидат технічних наук Кудря Володимир Григорович

    Я був набагато старшим за Олександра. В 1992-у, у 43-річному віці, я захистив докторську дисертацію з теоретичної фізики і мав непогані перспективи на подальше професійне життя. Мій вік і соціальний стан не дозволяли мені позиціюватися занадто вправо. Я зупинив свій вибір на НРУ, зокрема й тому, що брав активну участь у деяких його важливих заходах. Мені подобалося також, що ініціатором створення НРУ була Спілка письменників України і її знані представники: І. Драч, Д. Павличко і багато інших. На початку 1992 року я зареєструвався членом цієї партії, тільки-но така реєстрація почалася, не маючи навіть думки про входження в керівництво організації. 

    Але сталося не так, як гадалося. У квітні 1994-го я вже виконував обов’язки голови обласної організації НРУ. Одеська організація явно переживала не найкращі часи. У неї забрали офіс і вона тулилася у занедбаному підсобному приміщенні Українського культурного центру. Із 11 колишніх співголів не залишилося жодного. Напередодні мого приходу було звільнено голову управи, єдину оплачувану особу у складі організації. Це була досвідчена людина (полковник у відставці), що деякий час працювала на цій посаді і мала досвід організаційної роботи. Мені не перейшов у спадок жодний канал фінансування організації. Централізованого фінансування також не було. Як я дізнався десь через три роки, важливим спонсором організації була праправнучка українського гетьмана Брюховецького, що мала значний бізнес в Одесі. Але якраз весною 1994 року хтось кинув гранату в її офіс. Налякана жінка спродала свій бізнес і виїхала з міста. Архіви організації зникли. Попередній голова нібито передав їх кудись на зберігання. Я думаю, в СБУ. Не було навіть списку членів організації і жодного українського прапора. Лише менше сотні недбало заповнених облікових карток на членів партії, половина з яких уже механічно вибули з неї.

    Але не все було так погано. Залишився невеликий колектив гарних людей — провід обласної організації: Микола Васильович Осадчук, професор, доктор технічних наук, мав багаторічний досвід керівництва кафедрою і факультетом в Одеській національній академії харчових технологій. Анатолій Федорович Чумак, професор, доктор історичних наук, також мав багаторічний досвід керівництва кафедрою і працював у тій же академії. Авенір Іванович Уйомов, професор, доктор філософських наук, якого я знав ще в роки навчання на фізичному факультеті Одеського університету, а Радянський Союз знав його як видатного науковця. Вже тоді він був відомий своїм вільнодумством і через це змушений був полишити університет. Було ще багато гарних та освічених людей: лікарі, інженери, науковці. Без щирої підтримки членів проводу моя спроба налагодити роботу організації відразу зазнала б краху. Більшість цих гарних людей чекали від мене доленосних рішень, а я сам потребував від них елементарних порад з організаційної роботи, фінансування структури, юридичних питань, інформації про людей міста та області. Уже згадані професори годилися мені в батьки, і були тими, хто справді розумів мої проблеми. Саме завдяки їм я швидко набував досвіду. Це був мій перший досвід керівної роботи у житті, що став надзвичайно корисним у подальшій професійній кар’єрі: завідувача кафедри, декана, вченого секретаря, проректора академії холоду. Уже давно нема серед живих моїх шановних наставників, але вдячну пам’ять про них я зберігатиму решту свого життя.

    Дещо скандальний імідж організації почав змінюватися на позитивніший. Ми почали видавати газету «Рух», ретельно продумувати і проводити різні політичні акції. Серед нас було кому виступити і на радіо, і на телебаченні, дати продумане інтерв’ю засобам масової інформації. Поступово до нас стали повертатися колишні активісти, відновився зв’язок з осередками партії в області, почався притік нових членів. З’явилася низка дуже активних особистостей, але це вже були люди, швидше, інтересів, ніж цінностей. Ми отримали цілком задовільне приміщення для партійного офісу. Завжди було важко з грошима. Організація існувала в умовах суворої фінансової дієти. За два роки список членів партії налічував уже 340 осіб. Мертві душі мене не цікавили. Якщо людина вступала в партію, то вона мусила брати участь у всіх її заходах. Більшість тих, хто розійшовся по інших партіях, так і не спромоглися створити власне виразне політичне обличчя. Вони не проводили своїх публічних акцій, а зазвичай брали участь у наших, відчуваючи, що ми діємо правильно і вміємо це робити. Реально на міжпартійній основі я співпрацював лише з КУНом. Отже, кадри вирішують долю ідеологічної політичної сили більше, ніж інші чинники.

Одеська делегація на з'їзді НРУ

    Посада голови обласної організації вимагала від мене надзусиль. Вона відбирала час від моєї основної роботи, за рахунок якої я, власне, і жив: наукові статті, монографії, навчальні посібники, участь у конкурсах на отримання грантів і їх освоєння, не кажучи вже про буденну і доволі виснажливу викладацьку роботу. Я спалював свічку свого життя відразу з двох кінців. Зрештою, я привів організацію до цілком пристойного стану і вирішив передати справу в інші руки, залишаючись у її проводі. Моїх наступників виявилося відразу двоє. Я їм посильно допомагав, плануючи і, навіть, організовуючи деякі принципово важливі акції.

    Яке завдання правих сил я зрозумів у ті роки? Це, по-перше, монопольний контроль вулиці. Для цього публічні акції мають відбуватися з регулярністю природних явищ — як повний місяць на небі, і для цього не потрібно аж так багато людей. По-друге, — це постійна присутність у засобах масової інформації. Аксіомою є: акція відбулася лише у тому разі, якщо вона набула розголосу. Для цього слід працювати із ЗМІ. У дев’яності ми контролювали вулицю, тому пам’ятник Катерині ІІ, що міг з’явитися в Одесі ще у 1996-у, завдяки нам тоді не з’явився. Лише у 2000 роки, коли відведений історією час для НРУ добігав кінця, ми втратили цей контроль і пам’ятник Катерині ІІ у місті таки постав. Більше того, Одеса мало не пішла шляхом Донецька і Луганська, про що свідчать події 2 травня 2014 року. По-третє, з членами партії і прихильниками потрібно постійно проводити ідеологічний вишкіл. З цією метою у нас діяли два культурологічних семінари, так ми їх називали. З цією ж метою щотижня у певний час я зустрічався з рядовими членами партії. І ще слід пам’ятати: ви не одні. За вами уважно наглядають. Можливо, навіть деякі ваші активні члени є джерелами витоку важливої партійної інформації або агентами впливу на діяльність партії з боку сторонніх організацій. Чим радикальніша організація, чим непрозоріша її діяльність, тим вища ймовірність існування поряд з вами таких людей. Зважаючи на це, складна історія нашого націоналістичного підпілля середини ХХ сторіччя виглядає не такою вже й заплутаною.

    У наш швидкозмінний час навіть ідеологічна партійна сила не живе довше, ніж її харизматичні засновники. НРУ втратив силу, фактично, після вбивства В’ячеслава Максимовича Чорновола.

    Україна може відбутися лише як національна держава. Тільки права ідея здатна вивести її на шлях могутності і процвітання. І так скрізь у світі. Праві сили завжди сприяють розбудові власних націй і держав. Ліві — лише їх послаблюють. Газ і гальмо, праві і ліві — дві складові життя людства. Вражаючий поступ у розвитку суспільства відбувається лише тому, що педаль газу використовується частіше за педаль гальма. Вмілий водій завжди тримає праву ногу на педалі газу під час їзди і лише зрідка використовує педаль гальма. Республіканці і демократи у Сполучених Штатах, консерватори і лейбористи у Великій Британії, християнські демократи і соціал-демократи у Німеччині — скрізь один і той самий біполярний світ. Звертаю увагу, що в усіх названих стратегічно важливих для України країнах при владі перебувають праві партії. У Польщі при владі — права партія «Право і справедливість». Цікаво, що її основним опонентом на останніх виборах була інша права партія — «Громадянська платформа».

    Це створює сприятливі зовнішні умови для консолідації правих сил в Україні. Відхід від криміналу і популізму у політиці, створення потужної правої сили, озброєної ідеологічно нашою творчою інтелігенцією і підкріпленої матеріально нашою буржуазією, — такий неминучий поступ українського суспільства. А поки що маємо лише окремі сегменти з неперервного правого політичного спектру. Проте заслуги наших правих перед Україною величезні. Досить лише згадати, що вони першими стали на захист країни від російської агресії. Це і є їхнім покликанням. Страшно собі уявити, де проходила б лінія фронту, якби не вони. Щасти вам, бо ви — праві і за вами — майбутнє. З Новим роком!

Валерій ШВЕЦЬ.

Дві держави — один народ? (Чорноморські новини - 2016 рік / № 73-74 (21751-21752) субота 27 серпня 2016 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21751-21752/a-8053.html

Закінчення. Початок в номері за 20 серпня.

    Для того щоб краще зрозуміти Хмельниччину, доцільно взяти пізніший український досвід. Наймасовішим народним зривом 1918 — 1920 років в Україні-Руси була махновщина. Хоча повстанці майже на 100% були українцями, жодного національного гасла вони не виголосили. Причому саме вони унеможливили похід Денікіна на Москву, врятувавши більшовиків від цілковитої поразки, що насувалася. Саме вони штурмом взяли Перекоп і допомогли більшовикам переможно завершити війну за владу. Саме вони послідовно боролися з будь-якою київською владою національного спрямування.

    А українські соціал-демократи? Хіба не вони замість допомоги у розбудові Гетьманської України всіляко їй шкодили? Хіба не вони, замість підтримки гетьмана в момент відходу німців з України, коли Україну могла врятувати лише консолідація всіх наявних національних сил, заохочували український народ до повстання проти гетьмана? Московські гроші і безвідповідальність соціал-демократів зробили це повстання успішним, а ще більше — укорінена в українців неповага до власної аристократії. Потім, як завжди буває з великими балакунами і фантазерами, вони, перебравши владу, виявили свою повну безпорадність і, фактично, втратили контроль над ситуацією.

    Що далі? Далі кілька років самовідданої нерівної боротьби кращих синів українського народу за незалежність своєї Батьківщини на фоні наростаючої анархії в країні. Для перемоги ідеї незалежності їх виявилося занадто мало. Більшість тих, хто взявся за зброю, були подібні до махновців, тобто вони воювали не за Україну, для них малозрозумілу, а проти чогось, наприклад, політики військового комунізму більшовиків. Закономірний вислід такої боротьби — РУЇНА.

    Що після РУЇНИ? Знесилена країна впала до ніг московських деспотів-більшовиків. Зрив селян за панську землю (близько 20%) закінчився через десять років повною конфіскацією селянської землі разом з цими неправомірно захопленими 20%. Картярські шулери завжди, перш ніж повністю роздягнути клієнта, спочатку дають йому трохи виграти. Вигравши битву проти військового комунізму й отримавши від більшовиків НЕП, махновці та їм подібні програли війну. У 1932—1933 роках їх уже мільйонами нищили голодом і репресіями. Ті ж, хто боровся за волю України, тоді програли, але завдяки саме їм Україна тепер є незалежною державою.

    Вбити поляка — це те саме, що вбити українця. Вбити українця — це те саме, що вбити поляка. Зневажити поляка — це те саме, що зневажити українця. Зневажити українця — це те саме, що зневажити поляка. Якби українці-русини і поляки почали дивитися на світ такими очима, то щира приязнь цих народів могла б народити нову світову культурну й економічну потугу у центрі Європи. Основою цієї потуги могло б стати гасло «Дві держави — один народ», але в жодному разі не гасло: «Два народи — одна держава».

    Проте ухвала польського Сейму щодо Волинської трагедії свідчить, що у польському суспільства відсутня еліта рівня, відповідного таким високим ідеям. Більше того, складається враження, що за останні 300 років не тільки польська еліта, а й усе польське суспільство так і не відмовилися від сприйняття українця як «пшеклентого хлопа-хама». Вражає навіть не те, що Сейм прийняв таку постанову, а те, що не знайшлося жодного голосу проти неї. Ба більше, жодна шанована й авторитетна в Польщі людина не виступила публічно проти. Хвороба під назвою «пшекленти хлоп-хам», судячи з усього, зайшла надто далеко.

    Як слід оцінювати цю постанову без огляду на її зміст? По-перше, поляки вважають Україну слабкою, не здатною адекватно відповісти на відверту провокацію через крайню загроженість свого становища. Слабшою, ніж будь-коли, оскільки Сейм міг би прийняти цю постанову і п’ять років тому, і десять, або через п’ять років, чи через десять.

    По-друге, вони частково позначили територію своїх домагань, навіть якщо прямі переговори з цього приводу і не ведуться. З цього випливає, що польська сторона прогнозує подальше небезпечне загострення російсько-української війни, з можливою поразкою України. Ця постанова може бути певним сигналом агресору. Ділити територію своїх сусідів Польщі не в новину. У сімнадцятому сторіччі вона ділила Україну з Московією. У вісімнадцятому — Московія вже тричі ділила саму Польщу з Пруссією та Австрією. У 1921 році Польща ділила територію України з Московією. У 1938-у Польща ділила Чехословаччину з Німеччиною. У 1939-у Німеччина і Московія ділили вже територію Польщі. У 1945 році Польща знову ділила території Німеччини й України з Московією. Проте поляки мають пам’ятати, що кожного разу, коли їх беруть у спілку для поділу території сусіда, надалі ділять уже їхню територію.

    По-третє, поляки зовсім не беруть до уваги той факт, що у 1943 році на Волині було не дві діючі особи — поляки й українці, а принаймні — чотири. Найважливішою діючою особою, як завжди в таких справах, були московські спецслужби. Чи пробували поляки дослідити їхню роль у цій трагедії? Також важливою стороною на Волині мусила бути Німеччина, оскільки все відбувалося на окупованій німцями території. Слід зважити, що райхскомісаром України був Еріх Кох, завербований російськими спецслужбами задовго до початку Другої світової війни. Цікаво, що після війни на польському суді (чому польському?) Кох заявляв про свої симпатії до СРСР, ставив собі за заслугу протидію планам Альфреда Розенберга утвердити на окупованій території Українську державу. До речі, самого Розенберга, колишнього райхсміністра у справах окупованих територій, було засуджено до смертної кари, хоча особливих підстав для цього не було. Альфреду Розенбергу пригадали його бажання створити Україн-ську державу в кордонах Гетьманської України 1918 року. Тобто у складі не лише Криму, але й частини Північного Кавказу та Поволжя.

    Замість смертної кари, цілком ним заслуженої, Еріх Кох отримав довічне ув’язнення, утримувався в польській в’язниці в комфортних умовах, помер у 1986 році(!). Московит Д.М. Медведєв, співробітник однієї з російських спецслужб та автор книги «Сильні духом», приписує Коху такі слова: «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно». Цілком ймовірно, що такою була установка саме російських спецслужб.

    Українське націоналістичне підпілля на Волині у 1943 році було вкрай неоднорідним. У ньому були ті, хто орієнтувався на німців, і ті, що орієнтувалися на антигітлерівську коаліцію. Неоднорідним був і польський націоналістичний рух. Частина польських партизанів — Армія Крайова — орієнтувалася на польський уряд у Лондоні, частина — Армія Людова — на Москву. Крім націоналістів, по лісах було повно радянських партизанів — насправді диверсійних підрозділів російських спецслужб і ще Бог знає кого. Хто саме з українських і польських націоналістів брав участь у трагічних подіях і якими були їх стосунки з російськими спецслужбами? Всі ці факти польська сторона навіть не намагалася дослідити. Насторожує і різнобій в оцінці кількості жертв з польського боку. Різні оцінки відрізняються вдесятеро. Нема надійної оцінки українських втрат. Одне слово, ситуація настільки заплутана, що будь-яка безапеляційна її оцінка виглядає як відверта провокація.

    Винна й українська сторона. Де тонко, там і рветься. Українське життєве кредо — «якось то воно буде» — не спрацювало. Слід було б давно на державному рівні дослідити Волинську трагедію. Найкращі ліки для українсько-польських стосунків — це історична правда і безсторонність у дослідженні всіх аспектів трагедії. Те, що це досі не зроблено, свідчить не тільки про брак розуміння стратегічної важливості українсько-польських відносин, а й про слабкість української історичної науки. Більшість професійних українських істориків, на мою думку, і досі залишаються радянськими істориками.

    В Україні завжди так було і так є, що всі події, до яких причетні російські спецслужби, або не розслідуються, або їх розслідування губиться у часі, або їх результати замовчуються. Деякі з них можу навести. Це загибель у 1996 році в Одесі чеченського співака Імама Алімсултанова — вбитий автоматною чергою у помешканні, де проживав. Це вбивство лідера Народного руху України В’яче-слава Чорновола у 1999-у — автомобільна катастрофа в добре опрацьованій спецслужбами ситуації. Це діяльність в Одесі сумнозвісного Маркова, що відверто роками знущався над українською владою та українською громадою міста, вільно проводячи чисельні провокативні акції. Його зв’язки з ро-сійськими спецслужбами були очевидними. Це масова загибель людей в Одесі 2 травня 2014-го — впродовж кількох місяців будинок обласної профспілки в центрі Одеси, де поряд вокзал і всі обласні державні установи, включно з облдержадміністрацією, на очах одеситів і на очах самої влади перетворювався на бойовий штаб спротиву українській владі. Тільки масова загибель людей врятувала Одесу від долі Донецька або Луганська. Це події на майдані Незалежності під час Революції Гідності. Хіба роль у них російських спецслужб детально досліджена і результати широко оприлюднені? Так, щось сказано крізь міцно стулені зуби, і на тому все. А події в Криму і на Донбасі? Де широке інформування суспільства про роль російських спецслужб, хоча у даному разі вона просто очевидна? На моє глибоке переконання, теперішня Україна обплутана густою російською агентурною мережею. Це стосується також правоохоронних органів та органів державного управління. Наша ж центральна влада намагається робити вигляд, що нічого особливого не відбувається.

    «Пшекленти хлоп-хам» — може, в цьому є щось від об’єктивної реальності? Можливо, вже час позбавитися свого родового клейма? Поляки мали 4% високоосвічених людей у 1917 році. Більшість з них була патріотично налаштована. Тому відродження Польщі було закономірним, а диво під Варшавою, де були зупинені азійські орди більшовиків, зовсім не було дивом. Бути патріотом — це найбільша чеснота людини, і в поляків вона завжди була присутня. В Україні у 1917-у інтелігенція становила, як і у всій Московії, лише 2% населення. Лише частина цієї інтелігенції була українською і лише частина останньої була національно свідомою. Програш визвольних змагань у цій ситуації також був закономірним. Шляхтич шаблею захищає свою державу, хлоп і хам грабує панський маєток. Тому поляки продемонстрували світові диво над Віслою, а українці — розгул махновщини.

    «Єще польска не згінела…» — так починається гімн сучасної Польщі, мазурка Домбровського, написана ще у 1795-у. Лише через 67 років (у 1862-у) з’явився вірш Павла Чубинського, що став гімном сучасної України. Цей гімн починається словами: «Ще не вмерли України…». Відчуваєте подібність? Але зверніть також увагу на різницю у часі між національним дозріванням поляків та українців-русинів. Не випадково це дозрівання чітко відповідало концентрації польського населення на території України-Руси. Там, де концентрація поляків була більшою, там дозрівання відбувалося швидше. Багато важив приклад поляків. Особливу роль при цьому відіграло польське антиросійське повстання 1863 року. Українці в цей час якраз були на шляху від етнічного патріотизму до правдивого українського націоналізму. Чи бажали поляки пробудження українського націоналізму? Далекоглядні поляки бажали, розуміючи, що самі вони з Московією не впораються. Саме вони найдовше в світи, довше, ніж ми самі, називали нас русинами, а москалів — москалями. Не слід забувати, що у 1920 році поляки заради нас відбили Київ у більшовиків. Лише організаційна слабкість українського визвольного руху не дозволила нам закріпити цей успіх. Слід пам’ятати і те, що саме Польща першою на європейському континенті визнала незалежність України.

    І поляки, і московити були щодо українців-русинів колонізаторами. Чи можна їх порівняти, скажімо, в період між світовими війнами? В культурному плані дискримінація поляків щодо українців на Західній Україні, безумовно, була. Поляки наполегливо намагалися перетворити українців на поляків, але ніколи не намагалися їх знищити. При тому у Львові видавалось багато українських газет. Після Другої світової війни там видавалася лише одна україномовна газета — орган Львівського обкому КПУ. На Східній Україні московити пішли радикальнішим шляхом. Нема людини — нема проблеми. Таким було засадниче гасло їх вождя. Тут українців не намагалися перетворити на московитів. Їх просто почали систематично винищувати за будь-якого приводу. Сама ж русифікація вже була логічним наслідком геноциду українців у намаганні останніх вижити, замаскувавшись якось під неукраїнців. Тим не менш, на Волині горіли саме польські села, а також і українські. При цьому за всю історію в Україні-Русі не було спалене жодне московитське село. Чи не дивно це? Гучні терористичні акції наших націоналістів також були спрямовані проти польських високопосадовців. Щоправда, нібито загинув і якийсь дрібний чиновник російського консульства у Львові. Але це могла бути звичайна підстава російських спецслужб і, насправді, ніхто не загинув або загинула анонімна людина, яку після смерті наділили певним прізвищем і посадою. Як нам бракує ґрунтовної та об’єктивної історії України-Руси!

    Можливо, геноцид щодо українців-русинів був Божою карою за кволість їх національної самосвідомості у часи Національно-визвольних змагань 1917—1921 років? Часто й сьогодні ми бачимо, що українці легко відмовляються від своєї національної ідентичності на користь майже безумовного рефлексу пристосування до навколишнього середовища. Найчастіше вигода від цього цілком примарна, а втрати вагомі.

    У вихованні молоді ми мусимо пам’ятати, що українська література ХІХ сторіччя створювалася у несприятливих умовах. Бажання героїзувати нашу історію козацької доби обмежувалося вузькими рамками. Серед всіх навколишніх народів на сторінках художніх творів безпечно було перемагати лише недержавних поляків і кримських татар. Саме їх і перемагали козаки в інтерпретації Миколи Гоголя — геніального українського прозаїка світового рівня. Але письменник залишає поза увагою той факт, що елітна частина козаків входила до реєстру і мала щорічне утримання від польської корони. Ігнорує також те, що Запорізьку Січ знищили не поляки, а імператриця Московії. Його знаменитий «Тарас Бульба» був написаний не для того, щоби письменник став мучеником за Україну, а щоби сподобатись російському читачеві та імператорській родині, стати відомим і прийнятним для московитської еліти. Саме імператор і підтримував матеріально Миколу Гоголя у часи його довгих перебувань за кордоном. Микола Гоголь замолоду відмовився від служіння Україні-Русі, а чи виборов, натомість, власне щастя? Його рання і трагічна смерть свідчить, що ні.

    Коли я пригадую появу у себе ще в дитинстві упередженості проти поляків, то однозначно пов’язую її із прочитанням саме цього твору нашого генія. Це попри те, що у мене самого є частка польської крові. Я б тепер добре подумав, чому варто вчити наших дітей і з якою метою.

    Я впевнений, що зараз ситуація і в культурному, і в патріотичному сенсах кардинально змінюється. Більшість випускників шкіл уперше в історії України мають можливість навчатися у вишах. Це вже не частки відсотка, як до Першої світової війни, не 15% — 20%, як за радянської влади, а всі 85%. Якісна вища освіта разом з патріотичним вихованням(!) — це запорука нашої впевненості у світлому майбутньому нашої країни і її народу. Ми обдаровані від природи. Примножмо цей дар освітою і наполегливою працею в ім’я України-Руси.

    І все-таки у майбутньому я бачу дві держави і один народ. Один не тільки генетично, а й ментально. Лише тоді ми станемо надійною підтримкою один одному. Коли саме це станеться? Це залежить і від поляків. Інтенсивний культурницький рух назустріч один одному слід починати не гаючи часу. Альтернатива також завжди є. Можемо знову разом повернутися до складу новітньої Золотої орди. Нашою ж стратегічною метою не є досягнення миру з Московією. Історія наших стосунків з нею впродовж останнього тисячоліття свідчить, що це неможливо. Нашим надзавданням є знищення Московії як імперії.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук
вищої школи України.