Чому Голодомор став можливим? (Чорноморські новини - 2015 рік / № 95 (21667) субота 28 листопада 2015 року)


 https://chornomorka.com/archive/21667/a-6640.html

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 15

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 26

(Закінчення. Початок у номері за 26 листопада).

    Тепер моє бачення проблеми Голодомору. Головною його причиною була конкуренція двох етносів — українсько-русинського і московитського, що претендували на ту саму землю. Для українців-русинів це було природно, оскільки вони проживали на цій землі впродовж тисячоліть. Для московитів це також було природно, оскільки вони давно звикли відбирати в інших народів те, що їм дуже подобалося і до чого могли дотягнутися.

    Українсько-русинський етнос, генетично пов’язаний із землею від часів трипільської культури, мав одну з найвищих у Європі народжуваностей, що значно перевищувала народжуваність московитів на їхніх корінних землях. За збереження наявних темпів зростання населення українців-русинів ще у ХХ сторіччі мало в межах Радянського Союзу стати більше за московитів. Але ж їх тепер десь у два з половиною рази менше, ніж московитів! Це і є той результат Голодомору, що закладався у внутрішній політиці 1930-х у Радянському Союзі. Ось як це сформулював один з виконавців цього злочину, приналежний до середньої ланки державного апарату: «Наслідком теперішнього лиха в Україні буде ро-сійська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому, і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а отже й про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням».

    Другою причиною, що провокувала терор проти українців-русинів, була військова поразка українських визвольних змагань у 1918—1922 роках у висліді першої українсько-російської війни. Це була розплата за поразку тих українців, які вважали, що національно-визвольна війна — то не їхня справа і їм байдуже, яка влада надворі. Слабкого добивають якнайшвидше, щоб він уже ніколи не отямився.

    Третя причина — це виникнення у тридцяті роки безпрецедентної в історії людства тоталітарної держави, про неминучість постання якої попереджав ще один із знаменитих ідеологів анархізму Михайло Бакунін. Він стверджував таке. Марксова ідея диктатури пролетаріату нездійсненна, оскільки весь робітничий клас водночас бути диктатором не може. Диктатура пролетарі-ату поступово опиниться у руках керівної меншості, яка відстоюватиме не народні, а свої інтереси, захищатиме свій привілейований стан. Зі встановленням державної власності зміцниться економічний фундамент панування «червоної бюрократії».

    Саме це й відбувалося у 1930-х. Внутрішня боротьба новоствореної більшовицької еліти двадцятих років завершувалася. Тридцяті роки були роками внутрішньої консолідації еліти вже на основі московитського етносу. Конфіскація землі у селян була необхідна для зосередження всіх багатств країни, без винятку, в руках «червоної бюрократії». Індустріалізація була потрібна для тотальної мілітаризації країни на основі найновіших військових технологій. Мілітаризація країни була потрібна цій еліті для здійснення світової революції. Відповідно до новомови, термін «світова революція» означав те, що у часи Орди звучало, як дійти до останнього моря і підібрати під себе всі землі, що зустрінуться по дорозі.

    Четверта причина — неукраїнці, що ледве вміли читати і писати, керували Україною. Жорстокість і безпринципність добре корелюють з низьким рівнем освіти. Такі люди — ідеальні виконавці брудної роботи. Перша особа — це завжди генеральний або перший секретар ЦК КП(б)У.

    1921—1923 рр. — Мануїльський Дмитро Захарович, освіта — середня, українець. Ще триває ро-сійсько-українська війна, потрібен українець.

   1923—1925 рр. — Квірінг Еммануїл Йонович, освіта — п’ять класів. Розгортається процес українізації України, за яким потрібен нагляд, але не дуже обтяжливий для українців-русинів.

    1925—1928 рр. — Каганович Лазар Мойсейович, за офіційною довідкою члена ЦК — самоук (до школи не ходив), за іншими джерелами — освіта початкова, український єврей. Національний підйом в Україні почав непокоїти Сталіна, настав час його пригальмувати, потрібна була людина, особисто йому віддана.

    1928—1938 рр. — Косіор Стані-слав Вікентійович, освіта — три класи, поляк. Настав час ламати хребет українській нації. Ідеальна кандидатура з точки зору підбурювання українців проти поляків.

    1933—1937 рр. — Постишев Павло Петрович, до школи не ходив, московит. Другий секретар ЦК КП(б)У. Основна функція — контроль за першим секретарем і своєчасне інформування про все Сталіна.

    1938—1948 рр. — Хрущов Микита Сергійович, до школи не ходив, українець. Головна справа зроблена, попереду — велика війна і приєднання до імперії нових територій, заселених українцями-русинами, потрібно було дещо попустити віжки.

    П’ята причина голодомору — це сприятлива для Москви ситуація у зовнішньому світі. Світ про все знав, але на офіційному рівні робив ви-гляд, що нічого не відбувається. Єдиною державою, яка засудила Голодомор, була націонал-соціалістична Німеччина. Про нього в своїх промовах не раз говорили Адольф Гітлер та Йозеф Геббельс, що ви-кликало рішучі протести офіційної Москви. Так, у 1935 році на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини міністр освіти та пропаганди Йозеф Геббельс виголосив славнозвісну промову «Комунізм без маски». Прочитавши її (вона є в інтернеті), кожен може пересвідчитися, що вже тоді Німеччина визнавала страшний злочин більшовицького режиму проти українського народу. Адольф Гітлер наказав надавати державну під-тримку громадським організаціям, які збирали гроші для надання допомоги співвітчизникам, й особисто пожертвував 1000 марок до фонду допомоги німцям, що голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і до українців, котрі жили поряд з німцями.

    Єдиною церквою, що засудила Голодомор, була католицька церква.

    Українці за кордоном СРСР зверталися з протестами до Ліги націй, до урядів різних держав. 27 вересня 1933 року представник уряду УНР в еміграції Олександр Шульгин звернувся до 14-ї асамблеї Ліги націй з листом, у якому приверталася увага світової спільноти до голоду в Україні. 29 вересня 1933-го у Женеві відбулося таємне засідання Ліги націй за участі 14 держав. Президент чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте вони були зацікавлені у співпраці з СРСР і відкидали допомогу голодуючим українцям, зважаючи на те, що СРСР не є членом Ліги націй і, таким чином, голод — це внутрішня проблема СРСР. «За» висловилися лише три держави (націонал-соці-алістична Німеччина, фашистська Італія та Ірландія), «проти» — 11 країн, серед яких більшість провідних «демократичних» країн Європи. В тому ж році Сполучені Штати визнали Радянський Союз, а вже у наступному Московію прийняли до Ліги націй. Починалася Велика гра, і життя мільйонів українців-русинів у цій грі нічого не важили. Це черговий раз підтверджує історичний урок: не чекай справедливості від чужинців, а будь сильним і вмій постояти за себе.

    Шостою причиною можна вважати радянофільство значної частини західної інтелігенції. Це відомі літератори Б. Шоу, Р. Роллан, А. Барбюс та інші, які принципово не бажали помічати жодного ґанджу в омріяній ними «найвільнішій» країні світу.

    Але світ міняється. У 1985 році Конгрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Ще у 1982-у на конференції про Голокост і геноцид у Тель-Авіві він заявив: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті — нема проблем». «Ваші мертві вибрали мене» — так називається широко відома книга Джеймса Мейса. У 1993-у він переїхав зі Сполучених Штатів у Київ, де одружився, викладав у Києво-Могилянській академії, редагував газету «День». Помер 3 травня 2004 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі. Завдяки Джеймсу Мейсу та ще одному досліднику трагедії українського народу — Роберту Конквесту, автору широко відомої книги «Жнива скорботи», правда про Голодомор зазвучала на весь світ.

    Правда про Голодомор не могла би пробитися до світла без фантастичної активності нашої американської діаспори. Щира подяка їй від всіх щирих українців Великої України — матері всіх українців-русинів світу.

    У своїх дослідженнях Джеймс Мейс та Роберт Конквест доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Це — Австралія (2003, 2008), Андорра (2009), Аргентина (2007), Бразилія (2007), Ватикан (2001, 2003), Грузія (2005), Еквадор (2007), Естонія (1993), Іспанія (2007), Італія (2004, 2007), Канада (2003, 2008), Колумбія (2007), Латвія (2008), Литва (2005), Мексика (2008), Парагвай (2007), Перу (2007), Польща (2006), Словаччина (2007), США (2003, 2006, 2008), Угорщина (2003), Чехія (2007), Чилі (2007). На жаль, у цьому списку відсутня Німеччина. Ну що ж, націонал-соціалістична Німеччина повелася людяніше щодо України, ніж Німеччина демократична. Шкода! Нема там і Франції з Великою Британією, які і в 1933-у у Лізі націй виступили проти допомоги голодуючій Україні. Можливо, Велика гра все ще продовжується? Чи можна тоді розраховувати на щиру підтримку цих країн у нинішній російсько-українській війні?

    Всі українські президенти не оминули у своїй діяльності теми Голодомору, але лише один з них — Віктор Андрійович Ющенко — підняв цю трагедію до рівня засадничого принципу державної полі-тики України. Саме він не дозволив темі Голодомору тихенько і назавжди зникнути з пам’яті українсько-русинського народу разом з останніми його свідками.

    У листопаді 2003-го 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ої річниці Великого голоду 1932—1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. 23 жовтня 2008-го Європарламент визнав Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народові. 28 квітня 2010-го Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вшанування пам’яті загиблих у результаті голоду 1932—1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам’ять загиблих від голоду і засудивши жорстоку політику сталінського режиму.

    Геноцидом українського народу Голодомор визнають Католицька церква, Константинопольська православна церква, Українська православна церква (Київський патріархат), Українська православна церква (Московський патріархат), Українська греко-католицька церква та Українська автокефальна православна церква.

    2003 року Український парламент назвав, а 2006-го — офіційно ви-знав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УРСР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науково-демо-графічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також, за даними слідства, було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Окрім того, необхідно враховувати неполічену кількість загиблих від супутніх захворювань.

    Правда про Голодомор, його причини і наслідки, попри наші бажання чи небажання, стає засадничим принципом існування новітньої української держави. Він має всі ознаки геноциду проти українського народу і не обмежується 1932—1933 роками. Наступна хвиля геноциду проти українського народу була замаскована під втрати у часи Другої світової війни. НКВД під час відступу радянської армії підірвала греблю «Дніпрогесу», не попередивши завчасно про це місцеве населення. Від повені, що виникла внаслідок вибуху, загинуло близько 100 тисяч мирного населення. А чого варті слова «славного маршала наших перемог»: «Чим більше хохлів утопимо в Дніпрі, тим менше після війни доведеться переселяти до Сибіру»?! І таки втопили у Дніпрі близько мільйона українців, яких, непідготовлених, майже неозброєних, без плавзасобів і в цивільному одязі, погнали на штурм цієї ріки у 1943-у. А наказ про депортацію всіх українців, що проживали на окупованих німцями територіях, підписаний тим самим Жуковим та ще Берією в наступному році?! Ще одна хвиля була замаскована під неврожай 1946—1947 років. І знову, як і в 1933-у потяги з українським зерном прямували до Європи. Втім, геноцид тривав усі, без винятку, роки радянської (московитської) влади в Україні, часом приймаючи ледь помітні латентні форми, а часом набуваючи загрозливої сили дев’ятого валу.

    Великий Боже! Для чого Ти послав на мій народ такі нелюдські випробування? Скільки їх ще чекає попереду? А може, ми нарешті зберемо всі свої сили і в останній битві з віковічним злом знищимо його? Схоже, іншого шляху у нас нема.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України.

Чому Голодомор став можливим? (Чорноморські новини - 2015 рік / № 94 (21666) четвер 26 листопада 2015 року)


 
https://chornomorka.com/archive/21666/a-6621.html

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 15

Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 26

28 листопада — День пам’яті жертв голодоморів 

    «Гришо! Ти щось бачиш?» — «Ні». — «І я нічого не бачу». Такими словами мати звичайно починала розповідь про 1933-й.

    Матері тоді було шість років, а її братові — вісім. Тримаючись за руки, вони злазили з ліжка на долівку і попід стіною поволі виходили з хати. Сідали біля порога і певний час грілися вранішнім сонцем, аж поки набряки біля очей трохи спадали, і вони починали щось бачити.

    Батьки йшли на роботу ще до сходу сонця, і діти бачили їх лише пізно ввечері, коли вони, знесилені працею і голодом, брудні й непривітні, поверталися додому.

    Батько був головою колгоспу і ніс свою долю відповідальності за все, що коїлося у селі Мошняги на півночі Одеської області. Моєму батькові, що жив у тому ж селі, але на території іншого колгоспу, тоді було вже дванадцять років і в їхній великій родині ситуація була ще гіршою. Хоча його родина не була «заможною», на відміну від родини матері, вона вперто не бажала йти до колгоспу і попала під розкуркулення. У них забрали хату і все майно та готували до виселення у Сибір. Урятував їх щасливий випадок, але одну зиму їм довелося прожити попід чужими хатами.

    Я знав заборонену у радянські часи правду про Голодомор з обох боків. З боку тих, хто служив тій владі, і з боку тих, хто був її прямою жертвою. Ця правда, як з’ясувалося, коли обидві родини породичалися, практично не відрізнялася. Відданість діда по матері радянській владі не йшла занадто далеко. Він так і не вступив до більшовицької партії. А дід по батькові не сприймав її від самого початку. Повернувся він з Великої війни у 1920 році, де, за його словами, не воював ні за білих, ні за червоних. Спротив селян радянській владі був не лише пасивним, але і збройним. Наприклад, у мого діда по матері двічі стріляли.

    Тільки деталями відрізнялася правда про Голодомор, що я почув від своїх тестя і тещі, які народилися і виросли у самому — там навіть є відповідний пам’ятний знак — центрі України, у селах Липняжці та Новодобрянці. І там люди чинили спротив владі. Партійному активісту, якого влада прислала аж з Ленінграда для прискорення конфі-скації землі у селян, останні відрубали голову і поклали поряд з тілом під містком через Сухий Ташлик у центрі Липняжки. Про ті події нагадує лише одинокий обеліск на старому цвинтарі цього села, витесаний з погано обробленого червонуватого граніту, без знищеної часом традиційної зірки на верхівці та імені небіжчика. Навколо нього — поодинокі і колективні горбочки могил жертв Голодомору, на яких давно зотліли хрести і через які люди вже протоптали стежки. Так пам’ятник кату залишився єдиним нагадуванням про найбільшу трагедію цього села. Кількість встановлених жертв — 230 осіб.

    Вважаю, що в наш час стосовно тих подій не слід вживати слово «колективізація», яке, відповідно до новомови, створеної радянською владою, означало конфіскацію, а саме це останнє слово — «конфіскація». Коли слова втрачають свій сенс — люди втрачають свою свободу (Конфуцій). Думаю, правильно й навпаки: свобода повертається разом із втраченим сенсом слів.

    Спротив селян конфіскації у них землі — це тема, яку ще навіть і не починали серйозно розробляти наші дослідники. Вони традиційно схильні лише до сліз і християнської молитви за ворога, який, нібито, не відав, що творить. Відав. Але я хочу обговорити інший, також малодосліджений аспект Голодомору — «Чому він став можливим?».

    Розглянемо спочатку аргументи протилежної сторони. Головнокомандувачем першої лінії оброни є сам президент сусідньої держави, яка нещодавно урвала чималий шмат нашої землі. За його словами, жодного голоду в Радянському Союзі не було, а були певні продовольчі труднощі. З його подачі цю точку зору поділяє 90% громадян Московії. Але так у Московії було майже за будь-якого царя. Цю тезу не варто навіть коментувати.

    Другий рубіж оборони займає чимала команда ліберальної інтелі-генції Московії: голод, пов’язаний з неврожаєм, був, але від нього однаково страждали представники всіх етносів, що мешкали в Радянському Союзі. Слідом за ними цю точку зору поділяють 5% із тих 10%, що не підтримують першу. Тут уже потрібен коментар.

    Те, що не тільки по українцях-русинах ударив голод, — це точно. Якщо українців-русинів на Великій Україні-Русі загинуло близько 25%, то відсоток казахів, які загинули, був значно більшим — до 50. Там населення було переважно кочовим і харчувалося їжею тваринного походження, а отари свійських тварин було важко сховати. Здебільшого врятувалися ті, хто зумів у цей страшний час відкочувати на територію Китаю. З не меншою силою, ніж по українцях-русинах, голод ударив по кримських татарах і німцях у місцях їх компактного поселення, де вони мешкали мішано з українцями-русинами, зокрема у Поволжі.

    Поки Гітлер лише розмовляв про необхідність завоювання життєвого простору для німецької нації і бачив таку можливість лише у наступній великій війні, Сталін цей життєвий простір реально завойовував для московитського народу у мирний час. Жоден народ у списку жертв Голодомору не потрапив туди випадково. Там, де українсько-русинські села чергувалися з московитськими, вимирали лише наші села. Спустілі села Великої України-Русі заселялися московитами. Майбутня війна на Сході України-Руси, яка надовго буде нашою незагойною раною, була запрограмована у часи Голодомору. Саме тоді, через вимирання українсько-русинського етносу на цих землях, там з’явився потужний прошарок московитів. Саме вони у наші дні відстоюють інтереси своєї історичної батьківщини, спираючись на її всебічну підтримку. Війна на Сході — це, в першу чергу, міжетнічна війна, і вона триватиме. Можливо, варто дослухатися таких відомих особистостей, як Дмитро Корчинський. Можливо, слід евакуювати все населення з окупованих територій і прифронтової зони у внутрішні області України-Руси й остаточно вирішити протистояння з сепаратистами на Сході у військовий спосіб? Основа для етнічної переваги московитів у Криму над українцями-русинами і кримськими татарами також була закладена у роки най-більшого Голодомору. До речі, за всіма експертними оцінками і спогадами очевидців, зокрема моїх родичів, урожай 1932—1933 років скрізь був цілком нормальним. Отже, голод скрізь був штучним.

    Третій рубіж оборони щодо Голодомору очолюють уже інтелектуал-патріоти Московії. Це також десь 5% московитів. Їм раптом спало на думку, що захмарно високі інтереси Радянського Союзу — вважай Московії — вимагали таких екстраординарних заходів, як Голодомор, щоби конфіскованим зерном, фактично життями людей, сплатити вартість колосальних поставок обладнання і технологій із Сполучених Штатів Америки. Роки Голодомору збіглися з роками індустріалізації Радянського Союзу, а без індустріалізації СРСР не зміг би успішно протистояти Німеччині у майбутній війні і врятувати світ від фашизму. Це — якби чума запропонувала світу врятувати його від нежитю.

    Сільське господарство вимагає від селян важкої щоденної праці. Зрозуміло, що змучена голодом людина не здатна працювати так само продуктивно, як сита. Крім того, через високу смертність постійно скорочувалася кількість робочих рук, передусім — чоловічих. Виробництво сільськогосподарської продукції мало б за таких умов зменшуватися. Так, на початку конфіскації землі у 1930 році, за радянськими статистичними даними, експорт зерна СРСР складав 4,8 млн тонн. У 1931-у, коли колгоспів стало більше й у них почали забирати більшу частку вирощеного зерна, експорт сягнув 5,2 млн тонн. У 1932-у, коли в колгоспи за-гнали майже всіх селян і вилучили у них практично все зерно — початок голоду, — на експорт пішло лише 1,8 млн тонн. Опір конфіскації землі чинили лише поодинокі селяни, подібні до мого діда по батькові. У 1933-у, попри те, що виробництво зерна ще більше скоротилося через голод, який лютував уже на повну силу, експорт також склав 1,8 млн тонн. Саме у цьому році у селян забрали навіть посівне зерно і голод почав знищувати цілі села. У наступному 1934-у вже нікому було повноцінно працювати в полі, й на експорт відправили лише 0,8 млн тонн. Тож знищення українських, німецьких і кримськотатарських селян не тільки не допомогло індустрі-алізації, а прямо суперечило її ефективному проведенню. Висновок: у Голодомору точно була інша мета, ніж індустріалізація.

    Тепер про обсяги експорту зерна у найкращому з цієї точки зору 1930 році. Він був майже удвічі менший, ніж експорт Російської імперії напередодні Першої світової війни. Далася взнаки руйнівна щодо рільництва політика більшовицької влади. Він був і вкрай малим для потреб індустріалізації. За роки перших двох п’ятирічок у Радянському Союзі було зведено майже 9 тисяч великих і гігантських підприємств: «Уралмаш», «Дніпрогес», «Криворіжсталь», Харківський тракторний (насправді танковий) тощо. Всього зернового експорту не вистачило б навіть на будівництво одного такого гіганта. Зауважу, що незалежна Україна, позбувшись колгоспів, стабільно експортує щорічно — вперше у своїй історії — приблизно 30 млн тонн зерна. Це найкраща відповідь на питання: чи потрібна конфіскація землі і багатомільйонні людські жертви для збільшення її продуктивності.

    Джерело фінансування індустріалізації в Радянському Союзі — по-суті, підготовки його для майбутньої війни — це одна з найбільших таємниць історії ХХ сторіччя. Якби джерело фінансування походило з Радянського Союзу, то подібний масштаб замовлень мав би викликати нечуване економічне зростання всіх промислово розвинутих країн і, насамперед, Сполучених Штатів. Замість цього, із зростанням темпів індустріалізації, Західний світ котився у прірву економічного занепаду. Отже, джерело фінансування було десь у Західному світі. На мою думку, колосальні кошти Західного світу були вилучені з природного для них обігу і спрямовані на індустріалізацію Радянського Союзу. Це могло відбутися лише за рахунок різкого зменшення внутрішнього кредитування. Далі — криза неплатежів і зупинка більшості промислових підприємств. Я дотримуюся тієї точки зору, що ті тисячі підприємств, що з’являлися в Радянському Союзі, були просто демонтовані в охопленій кризою Америці, робітники викинуті на вулицю, а обладнання цілком вивезене до Радянського Союзу разом з інженерно-технічним персоналом, що змонтував його на новому місті.

    Чому міжнародний фінансовий синдикат вирішив вкласти кошти у світову революцію? Хто відповість на це запитання? Велика загадка історії і в тому, що міг Радянський Союз покласти на протилежну індустріалізації шальку політико-фінансових терезів? Такі безпрецедентні подарунки, як індустріалізація, не робляться за так.

    Цікаво, що ще одна країна у цей же час бурхливо модернізувалася. Ви вгадали: це — Німеччина. Тут схеми фінансування більш-менш відомі. Це, швидше за все, пов’язане з тим, що Німеччина Другу світову війну програла.

    Можливо, невипадково новий курс президента Сполучених Штатів Франкліна Рузвельта був спрямований, зокрема, і проти фінансового капіталу. Епоха монополістичного капіталу нібито добігла кінця. Закон Гласса—Стігана від 1935 року забороняв банкам займатися інвестиційною діяльністю. Зазначу, що індустріалізація Радянського Союзу була результатом саме такої інвестиційної діяльності провідних світових банків. Деякі занадто великі банки були поділені і позбавлені свого монопольного становища на ринку капіталу.

    Остання лінія оборони громадян Московії від відповідальності за геноцид українсько-русинського народу — це відвертий антисемітизм. «Во всем виноват Эпштейн! А также Крицман и другие», — писала, наприклад, московитська газета «Пенсионер и общество» (№ 11(90), 2007). Для мало тямущих пенсіонерів у газеті є примітка: «фамилии евреев выделены синим цветом». Або гасло, що його легко зустріти в інтернеті: «Всемирная сионистская организация ЗАГОЛОДОМОРИЛА Украину». З подібною точкою зору я зустрівся ще у 1990-ті. Важко сказати, на яку кількість громадян Московії та України-Руси розрахована ця лінія оборони. Зараз вона ніби резервна. Але з крахом перших трьох вона може стати основною.

    Я не є прибічником лівої ідеї. Швидше — навпаки. Жодна глобальна ідея не залишила такого кривавого сліду в історії людства, як ліва. Але, заради об’єктивності, звернуся до найяскравішого виразника цієї ідеї в Радянському Союзі й, одночасно, українського єврея Льва Троцького. Він був одним з ініціаторів українізації державного апарату Радянської України, відродження української культури, шкільництва. Він розумів, що для того, щоб в україномовному середовищі існували єврейські школи, найперше там мають існувати українські школи. Для того, щоб в Україні вільно розвивалася єврейська культура, обов’язково має розвиватися українська культура. Впродовж усього життя він не полишав українське питання. При цьому його погляди дедалі більше радикалізувалися. Незадовго до смерті Лев Троцький першим з відомих світових політичних лідерів проголосив таке: «Питання долі України постало на повний зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: Єдина вільна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна! Але ж незалежність об’єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР! — вигукнуть хором «друзі» Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми зі свого боку. Відділення України не означало би послаблення зв’язків із працюючими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу» («Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)», № 77-78, 1939 р.).

    Лев Троцький був не лише одним з ідеологів та організаторів більшовицької революції. Він був символом єврейства, яке масово прийшло в революцію і склало велику частину нової більшовицької господарчої, військової і політичної бюрократії. Боротьба Сталіна з Троцьким — це була боротьба двох складових нової більшовицької еліти між собою: московитської та єврейської. Відповідно до новомови, Сталін боровся не з євреями, а з Троцьким і троцькістами. Висилка Троцького з Радянського Союзу у 1929-у означала втрату євреями, яких називали троцькістами, всіх ключових посад у партії, уряді та армії. З цього моменту відповідальності за все, що відбувалося в країні, вони вже не несли. Це також означало закриття спочатку єврейських шкіл, а за ними — й українських скрізь, де вони тільки-но з’явилися. Це означало також закінчення українського національного відродження і початок українського Розстріляного відро-дження. Риску під троцькізмом підвели у 1937—1938 роках, коли більшість євреїв, що раніше прийшли у владу, фізично знищили. При цьому було знищено багато і неєвреїв, тож назовні це ніби й не виглядало як переслідування саме євреїв. Проте після цих подій євреїв у владі практично не залишилося, крім тих небагатьох, хто довів свою лояльність безкомпромісною боротьбою з троцькізмом.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України.

Який він – типовий європеєць? (Інформаційно-аналітична газета КОНТРАСТ)

 


http://www.kontrast.org.ua/news/3059.html

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Січень 07,2022

small font medium font large font
image

Один з варіантів біологічної ідентифікації людей – це ідентифікація їх за групами крові. Розглянемо найпопулярнішу систему ідентифікації груп крові за антигенами А і В та резус-фактором. Для першої групи крові характерна відсутність обох антигенів. Для другої характерна наявність на поверхні еритроцита антигену А, третьої – В, четвертої – обох антигенів А і В. З урахуванням наявності або відсутності у кожної групи крові резус-фактора маємо вісім груп крові. Частоти – частки населення з даною групою крові у відсотках, з якими зустрічаються різні групи крові у різних народів, різні. Для споріднених народів ці частки ближчі. Для неспоріднених народів вони відрізняються більше. За цим показником можна з’ясувати ступінь спорідненості різних народів. Але нас цікавитиме образ абстрактного європейського народу з усередненими значеннями частот різних груп крові. В якості такого середнього не можна брати середнє арифметичне для кожної з груп крові. Європейські країни суттєво відрізняються за чисельністю, а середнє арифметичне не враховує цю відмінність. Теорія ймовірностей пропонує вирішення проблеми знаходження такого середнього за допомогою формули повної ймовірності [3], де кожна країна дає внесок, пропорційний долі її населення в населенні цілої Європи.

Дані щодо частот груп крові серед населення різних країн ми взяли з англійського варіанту Вікіпедії [1]. Від українського варіанту Вікіпедії [2] ці дані відрізняються більшою кількістю країн (125 проти 105). Зокрема, в них присутня Білорусь, відсутня в українському варіанті. Для переважної більшості країн наявні в обох статтях дані щодо частот груп крові збігаються. Для невеликої частини є невеликі відмінності, пов’язані з дещо різною часовою прив’язкою цих даних. Лише для однієї країни ці відмінності суттєві – для Російської федерації. До квітня 2021 року вони також були ідентичними в обох статтях. Далі в англійському варіанті Вікіпедії вони суттєво змінились, тому ми використовуємо їх старі значення, ідентичні українському варіанту Вікіпедії. На жаль, іншими мовами аналогів цих статей автору знайти не вдалося.



Є ще одна обставина, взята автором до уваги. Переважна більшість європейських країн – це мононаціональні країни, хоча приплив емігрантів в останні роки почав цю ситуацію в деяких країнах дещо змінювати. Проте суттєва неоднорідність етнічного складу спостерігається лише у двох великих європейських країнах – це Російська федерація і Україна. Тому для цих двох країн ми провели розрахунки у двох варіантах. Перший варіант – взяли до уваги все населення країн. Другий варіант – взяли населення України без росіян, що складають 20% населення України, і населення Російської федерації без українців. Останні за нашими оцінками складаю до 15% населення Російської федерації. Мовна ідентифікація тут ролі не грає.

Використання формули повної ймовірності дає нам наступні результати для груп крові середньостатистичної європейської країни – другий рядок таблиці. Такі ж розрахунки, виконані для 125 країн світу містяться у третьому рядку таблиці. Для зручності ми наводимо результати у відсотках. Із порівняння цих даних видно, що для європейців характерне при позитивному резус-факторі суттєве перевищення долі другої групи крові порівняно зі світовим рівнем, суттєво менша частка першої групи крові та майже удвічі менша частки третьої групи. Ще однією характерною рисою європейців є у рази більша частка різних груп крові з негативним резус-фактором.

У четвертому рядку таблиці міститься інформація щодо українців. Частки різних груп крові для них мало відрізняються від відповідних часток для середньостатистичної європейської країни. Можна звернути увагу хіба що на помітно більшу частку другої групи крові з позитивним резус-фактором.

 

 

0+

А+

В+

АВ+

0-

А-

В-

АВ-

Європа

33.804

33.888

12.203

4.584

6.292

6.189

2.170

0.862

Світ

37.57

27.154

22.766

6.223

2.678

2.087

1.153

0.366

Україна

33.231

35.231

13.462

4.385

5.031

6.062

1.631

0.969

 

Значний інтерес становить з’ясування питання: наскільки суттєві відмінності у значеннях часток різних груп крові для різних європейських країн відносно середньоєвропейських даних.



Математика дозволяє безпосередньо порівнювати між собою лише дійсні числа. Які дійсні числа – по одному для кожної країни – слід взяти до уваги для такого порівняння? Ми пропонуємо розглядати частки, що відповідають восьми групам крові для конкретної країни, як координати точки у восьмивимірному просторі. Тоді кожній країні відповідає одна така точка. Ступінь близькості країн або народів за групами крові можна виміряти як відстань між відповідними точками. Якщо частки груп крові однієї з країн замінити на середньоєвропейські значення цих часток, то ми отримаємо відстань відповідної країни від середньоєвропейського рівня. Розрахунки, виконані для всіх європейських країн, наведені у наступній таблиці. Одиниці вимірювання відстані можна обрати довільно. Проте, оскільки координатами точки є частки груп крові, виміряні у відсотках, то ми залишили саме це мірило відстані.

З таблиці видно, що середньоєвропейські значення часток груп крові не відповідають жодній з 41 європейської країни, що цілком очікувано для невеликої сукупності порівнюваних об’єктів. Проте ступінь близькості часток їх груп крові до зазначених середніх даних часто відрізняється у рази. На першому місті за близькістю до середньоєвропейських стандартів виявились українці. Це не суперечить поширеній ще в 19 столітті гіпотезою про те, що колискою індоєвропейських народів була територія України між Дніпром і Доном. На сьогодні так вважає більшість дослідників. Далі йдуть серби, словени і литовці. Зазначимо, що близькість до певного стандарту означає і взаємну близькість. Найдалі від середньоєвропейських значень часток знаходяться Російська федерація (без українців), Велика Британія, Ісландія і Ірландія. Проте однакова віддаленість від середніх значень не означає взаємну близькість (всі точки сфери знаходяться на однаковій відстані від її центру, проте відстань між ними змінюється в широких межах). У даному разі причинами віддаленості перерахованих країн різні. Мешканці Британських островів найменше зазнали змішування з народами Азії, що сотнями років хвилями накочувались на Європу. Російська федерація такі впливи зазначала у найбільшій мірі через своє відкрите з боку Азії географічне положення. Кількісний аналіз фактора змішування вимагає окремого дослідження на основі аналізу такої фізичної характеристики як ентропія.



Другий варіант наших розрахунків стосувався населення Україні, а не лише українців, так само як і всього населення Російської федерації. Тут Україна відразу віддалилась від початку таблиці на 5 позицій, а Російська федерація віддалилась від кінця таблиці на 9 позицій. На першу позицію таблиці вийшла Сербія. Проти і у цьому разі Україна залишається серед лідерів близькості до середньоєвропейських значень часток груп крові.

До кола європейських народів ми долучили також і Туреччину. З таблиць видно, що вона за формулою крові є типовим європейським народом. Основа цієї єдності, очевидно, була закладена ще у часи Римської імперії.

Висновки:

1.Наші розрахунки підтверджують гіпотезу про прабатьківщину індоєвропейських народів, локалізовану на території України.

2.Українці і на тепер у Європі найкраще відповідають середньоєвропейським показникам формули крові.

3.Населення України і на тепер у Європі є одним з найближчих до середньоєвропейських показників формули крові.

4.Наш шлях до політичної, економічної і військової інтеграції до Європи є поверненням в родину братніх нам народів.



Література:

1.Wikipedia: Blood type distribution by country https://en.wikipedia.org/wiki/Blood_type_distribution_by_country.

2.Wikipedia:Розподіл популяції за групами крові за країною https://uk.wikipedia.org/wiki

3.В.Т. Швець. Теорія ймовірностей і математична статистика.- ВМВ. – Одеса, 2014. – 200 с. https://card-file.onaft.edu.ua/bitstream/123456789/17874/3/000804A.pdf

 

Країна

Відстань

1

Україна

1.892

2

Сербія

2.055

3

Словенія

3.397

4

Литва

3.455

5

Боснія і Герцеговина

3.506

6

Ліхтенштейн

3.819

7

Албанія

3.873

8

Швеція

4.019

9

Австрія

4.509

10

Північна Македонія

4.66

11

Німеччина

4.719

12

Люксембург

4.719

13

Польща

4.736

14

Греція

5.168

15

Білорусь

5.289

16

Данія

5.567

17

Хорватія

5.578

18

Бельгія

5.593

19

Швейцарія

6.218

20

Іспанія

6.331

21

Туреччина

6.401

22

Латвія

6.507

23

Болгарія

6.676

24

Румунія

6.712

25

Фінляндія

6.965

26

Франція

7.353

27

Словаччина

7.411

28

Кіпр

7.420

29

Чеська республіка

7.575

30

Молдова

7.992

31

Італія

8.071

32

Угорщина

8.274

33

Португалія

8.802

34

Нідерланди

8.911

35

Норвегія

9.485

36

Мальта

10.185

37

Естонія

10.228

38

Російська федерація

12.412

39

Велика Британія

13.700

40

Ісландія

15.988

41

Ірландія

16.665

 

 

Країна

Відстань

 

Україна

1.892

 

Сербія

2.055

 

Словенія

3.397

 

Литва

3.455

 

Боснія і Герцеговина

3.506

 

Ліхтенштейн

3.819

 

Албанія

3.873

 

Швеція

4.019

 

Австрія

4.509

110

Північна Македонія

4.66

11

Німеччина

4.719

12

Люксембург

4.719

13

Польща

4.736

14

Греція

5.168

15

Білорусь

5.289

16

Данія

5.567

17

Хорватія

5.578

18

Бельгія

5.593

19

Швейцарія

6.218

20

Іспанія

6.331

21

Туреччина

6.401

22

Латвія

6.507

23

Болгарія

6.676

24

Румунія

6.712

25

Фінляндія

6.965

26

Франція

7.353

27

Словаччина

7.411

28

Кіпр

7.420

29

Чеська республіка

7.575

30

Молдова

7.992

31

Італія

8.071

32

Угорщина

8.274

33

Португалія

8.802

34

Нідерланди

8.911

35

Норвегія

9.485

36

Мальта

10.185

37

Естонія

10.228

38

Російська федерація

12.412

39

Велика Британія

13.700

40

Ісландія

15.988

41

Ірландія

16.665

 


17403 раз прочитано


Дмитро Донцов – націоналіст у добу фашизму. Народний оглядач

«… те, що сьогодні взагалі ми розуміємо в людині, можна пояснити, лише сприймаючи її як машину.» (Фрідріх Ніцше) ...