https://chornomorka.com/archive/21667/a-6640.html
Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 15
Національна асоціація дослідників Голодомору - геноциду українців | Публікація 26
(Закінчення. Початок у номері за 26 листопада).
Тепер моє бачення проблеми Голодомору. Головною його причиною була конкуренція двох етносів — українсько-русинського і московитського, що претендували на ту саму землю. Для українців-русинів це було природно, оскільки вони проживали на цій землі впродовж тисячоліть. Для московитів це також було природно, оскільки вони давно звикли відбирати в інших народів те, що їм дуже подобалося і до чого могли дотягнутися.
Українсько-русинський етнос, генетично пов’язаний із землею від часів трипільської культури, мав одну з найвищих у Європі народжуваностей, що значно перевищувала народжуваність московитів на їхніх корінних землях. За збереження наявних темпів зростання населення українців-русинів ще у ХХ сторіччі мало в межах Радянського Союзу стати більше за московитів. Але ж їх тепер десь у два з половиною рази менше, ніж московитів! Це і є той результат Голодомору, що закладався у внутрішній політиці 1930-х у Радянському Союзі. Ось як це сформулював один з виконавців цього злочину, приналежний до середньої ланки державного апарату: «Наслідком теперішнього лиха в Україні буде ро-сійська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому, і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а отже й про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням».
Другою причиною, що провокувала терор проти українців-русинів, була військова поразка українських визвольних змагань у 1918—1922 роках у висліді першої українсько-російської війни. Це була розплата за поразку тих українців, які вважали, що національно-визвольна війна — то не їхня справа і їм байдуже, яка влада надворі. Слабкого добивають якнайшвидше, щоб він уже ніколи не отямився.
Третя причина — це виникнення у тридцяті роки безпрецедентної в історії людства тоталітарної держави, про неминучість постання якої попереджав ще один із знаменитих ідеологів анархізму Михайло Бакунін. Він стверджував таке. Марксова ідея диктатури пролетаріату нездійсненна, оскільки весь робітничий клас водночас бути диктатором не може. Диктатура пролетарі-ату поступово опиниться у руках керівної меншості, яка відстоюватиме не народні, а свої інтереси, захищатиме свій привілейований стан. Зі встановленням державної власності зміцниться економічний фундамент панування «червоної бюрократії».
Саме це й відбувалося у 1930-х. Внутрішня боротьба новоствореної більшовицької еліти двадцятих років завершувалася. Тридцяті роки були роками внутрішньої консолідації еліти вже на основі московитського етносу. Конфіскація землі у селян була необхідна для зосередження всіх багатств країни, без винятку, в руках «червоної бюрократії». Індустріалізація була потрібна для тотальної мілітаризації країни на основі найновіших військових технологій. Мілітаризація країни була потрібна цій еліті для здійснення світової революції. Відповідно до новомови, термін «світова революція» означав те, що у часи Орди звучало, як дійти до останнього моря і підібрати під себе всі землі, що зустрінуться по дорозі.
Четверта причина — неукраїнці, що ледве вміли читати і писати, керували Україною. Жорстокість і безпринципність добре корелюють з низьким рівнем освіти. Такі люди — ідеальні виконавці брудної роботи. Перша особа — це завжди генеральний або перший секретар ЦК КП(б)У.
1921—1923 рр. — Мануїльський Дмитро Захарович, освіта — середня, українець. Ще триває ро-сійсько-українська війна, потрібен українець.
1923—1925 рр. — Квірінг Еммануїл Йонович, освіта — п’ять класів. Розгортається процес українізації України, за яким потрібен нагляд, але не дуже обтяжливий для українців-русинів.
1925—1928 рр. — Каганович Лазар Мойсейович, за офіційною довідкою члена ЦК — самоук (до школи не ходив), за іншими джерелами — освіта початкова, український єврей. Національний підйом в Україні почав непокоїти Сталіна, настав час його пригальмувати, потрібна була людина, особисто йому віддана.
1928—1938 рр. — Косіор Стані-слав Вікентійович, освіта — три класи, поляк. Настав час ламати хребет українській нації. Ідеальна кандидатура з точки зору підбурювання українців проти поляків.
1933—1937 рр. — Постишев Павло Петрович, до школи не ходив, московит. Другий секретар ЦК КП(б)У. Основна функція — контроль за першим секретарем і своєчасне інформування про все Сталіна.
1938—1948 рр. — Хрущов Микита Сергійович, до школи не ходив, українець. Головна справа зроблена, попереду — велика війна і приєднання до імперії нових територій, заселених українцями-русинами, потрібно було дещо попустити віжки.
П’ята причина голодомору — це сприятлива для Москви ситуація у зовнішньому світі. Світ про все знав, але на офіційному рівні робив ви-гляд, що нічого не відбувається. Єдиною державою, яка засудила Голодомор, була націонал-соціалістична Німеччина. Про нього в своїх промовах не раз говорили Адольф Гітлер та Йозеф Геббельс, що ви-кликало рішучі протести офіційної Москви. Так, у 1935 році на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини міністр освіти та пропаганди Йозеф Геббельс виголосив славнозвісну промову «Комунізм без маски». Прочитавши її (вона є в інтернеті), кожен може пересвідчитися, що вже тоді Німеччина визнавала страшний злочин більшовицького режиму проти українського народу. Адольф Гітлер наказав надавати державну під-тримку громадським організаціям, які збирали гроші для надання допомоги співвітчизникам, й особисто пожертвував 1000 марок до фонду допомоги німцям, що голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і до українців, котрі жили поряд з німцями.
Єдиною церквою, що засудила Голодомор, була католицька церква.
Українці за кордоном СРСР зверталися з протестами до Ліги націй, до урядів різних держав. 27 вересня 1933 року представник уряду УНР в еміграції Олександр Шульгин звернувся до 14-ї асамблеї Ліги націй з листом, у якому приверталася увага світової спільноти до голоду в Україні. 29 вересня 1933-го у Женеві відбулося таємне засідання Ліги націй за участі 14 держав. Президент чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте вони були зацікавлені у співпраці з СРСР і відкидали допомогу голодуючим українцям, зважаючи на те, що СРСР не є членом Ліги націй і, таким чином, голод — це внутрішня проблема СРСР. «За» висловилися лише три держави (націонал-соці-алістична Німеччина, фашистська Італія та Ірландія), «проти» — 11 країн, серед яких більшість провідних «демократичних» країн Європи. В тому ж році Сполучені Штати визнали Радянський Союз, а вже у наступному Московію прийняли до Ліги націй. Починалася Велика гра, і життя мільйонів українців-русинів у цій грі нічого не важили. Це черговий раз підтверджує історичний урок: не чекай справедливості від чужинців, а будь сильним і вмій постояти за себе.
Шостою причиною можна вважати радянофільство значної частини західної інтелігенції. Це відомі літератори Б. Шоу, Р. Роллан, А. Барбюс та інші, які принципово не бажали помічати жодного ґанджу в омріяній ними «найвільнішій» країні світу.
Але світ міняється. У 1985 році Конгрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Ще у 1982-у на конференції про Голокост і геноцид у Тель-Авіві він заявив: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті — нема проблем». «Ваші мертві вибрали мене» — так називається широко відома книга Джеймса Мейса. У 1993-у він переїхав зі Сполучених Штатів у Київ, де одружився, викладав у Києво-Могилянській академії, редагував газету «День». Помер 3 травня 2004 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі. Завдяки Джеймсу Мейсу та ще одному досліднику трагедії українського народу — Роберту Конквесту, автору широко відомої книги «Жнива скорботи», правда про Голодомор зазвучала на весь світ.
Правда про Голодомор не могла би пробитися до світла без фантастичної активності нашої американської діаспори. Щира подяка їй від всіх щирих українців Великої України — матері всіх українців-русинів світу.
У своїх дослідженнях Джеймс Мейс та Роберт Конквест доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Це — Австралія (2003, 2008), Андорра (2009), Аргентина (2007), Бразилія (2007), Ватикан (2001, 2003), Грузія (2005), Еквадор (2007), Естонія (1993), Іспанія (2007), Італія (2004, 2007), Канада (2003, 2008), Колумбія (2007), Латвія (2008), Литва (2005), Мексика (2008), Парагвай (2007), Перу (2007), Польща (2006), Словаччина (2007), США (2003, 2006, 2008), Угорщина (2003), Чехія (2007), Чилі (2007). На жаль, у цьому списку відсутня Німеччина. Ну що ж, націонал-соціалістична Німеччина повелася людяніше щодо України, ніж Німеччина демократична. Шкода! Нема там і Франції з Великою Британією, які і в 1933-у у Лізі націй виступили проти допомоги голодуючій Україні. Можливо, Велика гра все ще продовжується? Чи можна тоді розраховувати на щиру підтримку цих країн у нинішній російсько-українській війні?
Всі українські президенти не оминули у своїй діяльності теми Голодомору, але лише один з них — Віктор Андрійович Ющенко — підняв цю трагедію до рівня засадничого принципу державної полі-тики України. Саме він не дозволив темі Голодомору тихенько і назавжди зникнути з пам’яті українсько-русинського народу разом з останніми його свідками.
У листопаді 2003-го 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ої річниці Великого голоду 1932—1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. 23 жовтня 2008-го Європарламент визнав Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народові. 28 квітня 2010-го Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вшанування пам’яті загиблих у результаті голоду 1932—1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам’ять загиблих від голоду і засудивши жорстоку політику сталінського режиму.
Геноцидом українського народу Голодомор визнають Католицька церква, Константинопольська православна церква, Українська православна церква (Київський патріархат), Українська православна церква (Московський патріархат), Українська греко-католицька церква та Українська автокефальна православна церква.
2003 року Український парламент назвав, а 2006-го — офіційно ви-знав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УРСР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науково-демо-графічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також, за даними слідства, було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Окрім того, необхідно враховувати неполічену кількість загиблих від супутніх захворювань.
Правда про Голодомор, його причини і наслідки, попри наші бажання чи небажання, стає засадничим принципом існування новітньої української держави. Він має всі ознаки геноциду проти українського народу і не обмежується 1932—1933 роками. Наступна хвиля геноциду проти українського народу була замаскована під втрати у часи Другої світової війни. НКВД під час відступу радянської армії підірвала греблю «Дніпрогесу», не попередивши завчасно про це місцеве населення. Від повені, що виникла внаслідок вибуху, загинуло близько 100 тисяч мирного населення. А чого варті слова «славного маршала наших перемог»: «Чим більше хохлів утопимо в Дніпрі, тим менше після війни доведеться переселяти до Сибіру»?! І таки втопили у Дніпрі близько мільйона українців, яких, непідготовлених, майже неозброєних, без плавзасобів і в цивільному одязі, погнали на штурм цієї ріки у 1943-у. А наказ про депортацію всіх українців, що проживали на окупованих німцями територіях, підписаний тим самим Жуковим та ще Берією в наступному році?! Ще одна хвиля була замаскована під неврожай 1946—1947 років. І знову, як і в 1933-у потяги з українським зерном прямували до Європи. Втім, геноцид тривав усі, без винятку, роки радянської (московитської) влади в Україні, часом приймаючи ледь помітні латентні форми, а часом набуваючи загрозливої сили дев’ятого валу.
Великий Боже! Для чого Ти послав на мій народ такі нелюдські випробування? Скільки їх ще чекає попереду? А може, ми нарешті зберемо всі свої сили і в останній битві з віковічним злом знищимо його? Схоже, іншого шляху у нас нема.
.jpg)
.jpg)
