Радянська армія незалежної України (Чорноморські новини - 2015 рік / № 35-36 (21607-21608) четвер-субота 7-9 травня 2015 року)

Радянська армія окуповує Польщу

https://chornomorka.com/archive/21607-21608/a-5684.html

     Для успішних країн армія і держава завжди становили єдине ціле. Сильна армія завжди породжувала могутню державу або імперію. Слабшала армія — руйнувалася імперія, зникала держава. Такими були всі імперії світу. З озброєного загону вікінгів починалася й одна з найпотужніших і найвеличніших держав середньовічної Європи — наша Русь-Україна. А їй на цих же землях передувала не менш відома держава античного світу — Велика Сарматія, а ще раніше — Велика Скіфія. Остання не раз кидала виклик могутнім і непереможним персам.

    Чи можна побудувати незалежну державу без армії? Наскільки мені відомо, першу таку спробу зробила Українська Центральна рада у 1917-у. Її іменем один відомий тогочасний український прозаїк, що примхливою долею був піднесений на рівень одного з очільників Української Народної Республіки, сказав приблизно таке: «Незалежній Українській державі армія не потрібна…». Розуміючи, що єдиною реальною загрозою існуванню цієї держави могла бути лише Росія, він додав: «Революційна Росія ніколи не нападе на революційну Україну».

    Не минуло й кількох місяців, як російські війська вже були під Києвом. Від мільйона солдатів царської армії, які готові були стати українською армією, не залишилося майже нікого. Зник і український прапор, що замайорів було над Чорноморським військовим флотом Російської імперії. Київ боронити було нікому. Лише жертовна смерть українських гімназистів і студентів, що прийняли нерівний бій під станцією Крути, розбудила очільників Української держави і весь український народ від летаргійного сну.

Радянська армія у німецькому полоні

    Українську Народну Республіку в цій ситуації могла врятувати лише армія, і така армія знайшлася. Оскільки на створення власного війська часу і можливостей уже не було, то захист нової Української держави взяло на себе німецьке. Гетьман Скоропадський, який очолив тоді Українську державу, впродовж восьми місяців свого правління намагався створити потужну українську армію, але тут заважали вже німці. Вони вважали, що поки німецька армія перебуває на українській землі, українській державі ніщо не загрожує, а озброювати народ у прихильному ставленні якого до себе у них виникали великі сумніви, було б нерозважливо. Все вони передбачали добре, крім одного — що термін існування німецької імперії вичерпався. Далі німці покинули територію України, на московські гроші проти гетьмана Скоропадського було вчинено успішний заколот і знову згаданий вище прозаїк опинився на гребені революційної хвилі. Ще кілька років тривала нерівна збройна боротьба. Простори України залила мільйонна російська армія, яка й вирішила подальшу долю України — з майбутніми голодоморами, нищенням інтелігенції і манкуртизацією тих, хто залишився жити далі.

Офіцери радянської армії

    І знову у 1991 році постала незалежна Українська держава. У спадок від Радянського Союзу Україна отримала колосальну армію, яка прийняла присягу на вірність українському народу, і третій у світі ракетно-ядерний потенціал. Такій державі, в принципі, не міг загрожувати жоден зовнішній ворог. Але в газеті «Нью-Йорк таймс» з’являється стаття про небезпеку для світу, що виникає внаслідок володіння Україною ядерною зброєю. Нове старе компартійне керівництво незалежної України сприйняло цю публікацію як статтю у газеті «Правда» радянських часів з неминучими оргвисновками. Відомий поет і справді дуже гарна людина вніс у Верховній Раді пропозицію про добровільну відмову України від ядерного статусу, і Верховна Рада, майже одностайно, за це проголосувала. Шизофренічний пацифізм української еліти так і не скінчився. Відтоді Українську державу захищав уже не потужний ракетно-ядерний потенціал, а папірець, що від імені Росії та кількох західних держав в обмін на відмову від ядерної зброї гарантував територіальну цілісність України. З того моменту війна з Росією стала неминучою, і, нарешті, ми її отримали.

    По всій Україні були підірвані сотні пускових ракетних шахт. Дві такі я бачив на власні очі неподалік села Липняжка — вулкани після виверження. Для чого це? Їх цілком можна було законсервувати або використовувати для пуску ракет без ядерних зарядів. Наш перший президент не раз переконував нас, що в України не було можливості обслуговувати ядерні боєголовки. Можна було віддати більшість з них, а собі залишити лише невелику частину. Обслуговування — це питання грошей, і не більше. До речі, від довгого зберігання плутонієві ядерні заряди стають небезпечнішими для ворога. Вони до певної міри втрачають свої властивості вибухових пристроїв, але набувають небезпечних властивостей радіоактивних забруднювачів. Якщо на місцевості, де вибухнула новостворена плутонієва бомба, за кілька років уже можна жити, то на території, забрудненій вибухом брудної плутонієвої бомби, доведеться чекати досить довго, оскільки період піврозпаду плутонію 239 становить 24000 років. Це страшна зброя стримування і її не треба багато. Можна було б віддати плутонієві ядерні боєголовки, але залишити боєголовки на основі урану 235, значно безпечніші з точки зору умов і термінів зберігання. Нарешті, можна було віддати всі боєголовки, але залишити за собою юридично ядерний статус. Це дало б нам можливість, при потребі, у стислі терміни відновити свій ядерний потенціал на власній технологічній основі. Передумови у нас для цього ідеальні. Всі радянські реактори на атомних електростанціях мають подвійне призначення — джерело дешевої електричної енергії і виробники плутонію для плутонієвих бомб. Щороку у нас накопичується величезна кількість цього металу, який ми просто продаємо за кордон.

Калініченко Олександр Олександрович

    Чи наше керівництво не розуміло, що воно робить, відмовляючись від ядерного статусу України? Думаю, розуміло. Та переважна більшість наших провідників проривається до влади не для того, щоб принести себе в жертву на вівтар свободи і процвітання власного народу. Горизонт їхніх інтересів вимірюється не тисячоліттями, на зразок тисячолітнього третього гетьманату, і навіть не століттями, а лише кількома роками, що вони реально можуть утриматися на керівних посадах. За ці кілька років потрібно встигнути багато зробити, але зробити для себе. До речі, цією обставиною пояснюється і вакханалія зовнішніх запозичень. Кожен владоможець абсолютно впевнений, що від чергового кредиту він точно отримає певну вигоду для себе, а віддавати позичене доведеться вже не йому.

    Якою ж є армія незалежної України? Дивина в ній починається вже на стадії призову. До українського війська після закінчення університету пішов мій син, до речі, чомусь єдиний з усіх його однокурсників, яких було близько ста.

    Крім спогадів сина про українську армію, у мене були і власні враження. У 1994 у я тількино очолив Одеську обласну організацію Народного руху України і мене запросили виступити перед офіцерами штабу Одеського військового округу. У призначений день і годину прийшов я у штаб. Начальника оперативного відділу, від якого отримав запрошення, того дня не було. Зустріли мене його секретарка та офіцер особливого відділу. Секретарка запропонувала каву, а офіцер ввів у курс справи. Зокрема, сказав, що серед присутніх буде лише один українець, решта — росіяни. Це мене не здивувало. Не набагато кращою була кадрова ситуація за національним складом і в моїй академії.

    У цей день для офіцерів оперативного відділу проводився якийсь плановий виховний захід. Крім мене, на нього запросили і першого секретаря Одеського обкому Комуністичної партії України. Захід уже розпочався і що п’ять хвилин за стіною кімнати, де я перебував в очікуванні своєї черги, лунали гучні аплодисменти. Комуніст виступав першим й, очевидно, був тепло зустрінутий присутніми. Прийшла моя черга. Складність аудиторії відчув одразу. У залі було 35—40 офіцерів у званнях не нижче підполковника. Короткочасне зацікавлення спогляданням живого рухівця, а в їхньому розумінні — бандерівця, швидко перейшло в стриману недоброзичливість. Слухали мене мовчки, без жодних аплодисментів. Питання ставили коректні за формою, але в’їдливі за змістом. Я почувався, наче у ворожому таборі. Про український патріотизм присутніх навіть не йшлося. Це був уламок російської армії, який із ситуативних міркувань мусив підкорятися київській, а не московській владі. Якби моє життя залежало лише від їхньої волі, то воно тривало б недовго. Але над штабом округу майорів український національний прапор. Вони мусили мене слухати.

Все тут з точністю до навпаки

    Найбільше запитань я отримав від кремезного невисокого офіцера. Після кожного, як йому здавалося, вдалого запитання він повертався до зали, ніби бажаючи відчути схвалення і підтримку присутніх. Моя зустріч з офіцерами добігла кінця. Я не пам’ятаю, чи аплодували мені хоча б наостанок, але пам’ятаю свої останні слова: «Я впевнений у європейському майбутньому України і в тому, що у неї буде сучасна і потужна армія, але в тій армії не буде місця таким офіцерам, як ви». А щодо кремезного невисокого офіцера, то це і був той єдиний українець, про якого мене попереджав офіцер особливого відділу.

    У наступні роки ще двічі запрошували мене на зустрічі з офіцерами Одеського військового округу. Але це було вже в Будинку офіцерів. Там виступати також було складно, але я вже відчував певну підтримку аудиторії, особливо молодих офіцерів.

    Минуло багато років. Якось у коридорі академії я ще здалеку побачив знайому фігуру. Вона з почуттям неприхованої радості на обличчі наблизилася до мене і привіталася. Це і був той кремезний невисокий офіцер, тепер уже у відставці, що влаштувався на якусь посаду в академії холоду. Я тоді був уже одним з проректорів вишу.

Українська армія

    Але повернімося у 1997 рік. Якось до мене зателефонував командир великого десантного корабля «Рівне» капітан першого рангу Олександр Олександрович Калініченко і запросив до себе на судно. Я із здивуванням і зацікавленням прийняв запрошення. Ще ніколи мені не випадала нагода відвідати справжній бойовий корабель. І ось я там. Командир дозволив мені оглянути його весь — від машинного відділення до командирської рубки. Корабель, як на мене, був у гарному стані. Щоправда, позитивне враження псували порожні шафи, де мала б бути електронна апаратура. З них стирчали лише уривки дротів — під час розділу Чорноморського флоту при передачі корабля до складу української армії росіяни просто повиривали апаратуру з призначених для неї місць і викинули за борт. Але командир знайшов спонсорів і відновлювальні роботи вже почалися. Проблема була в іншому. Керівництво українським військовим флотом замість повного відновлення боєздатності корабля планувало продати його в Туреччину на металобрухт. У середині 1990-х армією котилася хвиля нищення і розпродажу військового майна. Ми знову будували державу без армії. Це вже вдруге за одне століття. Впертий народ — українці. Що з того, що такого не буває? Що їм досвід багатотисячолітньої історії людства? Так хочеться мати синицю у своїй кишені вже сьогодні, ніж лелеку в небі України завтра.

Українська армія

    Дійшла черга і до великого десантного корабля «Рівне». Командир хотів зберегти судно і просив моєї допомоги. Я вперше зустрів серед старших офіцерів щирого українського патріота і не міг відмовити. Багатьох таких офіцерів у відставці я знав по роботі в академії холоду. Більшість з них були українцями, але це не спонукало їх до патріотизму. А от українофоби серед них були. Такими, мабуть, були умови відбору офіцерів на вищі посади в радянській армії, як, по суті, й скрізь. Почали з найпростішого. Я звернувся до головного редактора газети «Юг» Юлія Мазура з проханням провести журналістське розслідування і написати цикл статей про проблеми Українського військового Чорноморського флоту. Я давно знав Юлія Марковича як розумну, сміливу і патріотичну людину. Він був одним з перших, а можливо, й першим відомим одеситом, який у серпні 1991-го виступив проти державного перевороту в Москві. Він сміливо силою слова публіциста ламав створені Москвою стереотипи щодо Чеченської війни. І так у всьому. Згодом у газеті «Юг» з’явилися очікувані нами ґрунтовні статті. Мабуть, справа продажу військового корабля на металобрухт була дуже нечистою, бо широкий її розголос швидко досяг мети. Від керівництва флотом надійшла інформація, що «Рівне» залишиться у складі українського військового флоту.

Українська армія

    Ми святкували перемогу, але радість виявилася передчасною. Оскільки корабель довгий час стояв на приколі, то туди направляли добувати службу всіх правопорушників з активно діючих кораблів флоту. Тримати під контролем дисципліну з такою специфічною командою було важко. В цих умовах на судні була, на мою думку, влаштована провокація, вину за яку поклали на командира. Цього разу мені довелося вже йти на прийом до військового прокурора. Це мало допомогло. Командир таки змушений був піти у відставку. А корабель? А корабель, врешті-решт, таки продали невідомій загалу приватній фірмі. Колишній командир ще довго плавав на цивільних суднах різних компаній світу. З нього вийшов і гарний письменник. Ми й тепер інколи зустрічаємося на різних патріотичних заходах в Одесі. Міцного здоров’я і довгих років життя цій симпатичній людині.

    З часів дев’яностих ситуація в українській армії не стала кращою. Про це може свідчити той факт, що громадяни Росії двічі поспіль напередодні Революції Гідності були міністрами оборони незалежної української держави. Вони довершили руйнування армії. Тож нічого дивного в тому, що при першій же нагоді десятки тисяч військовослужбовців у Криму перейшли на бік ворога. Можливо, не один з них уже загинув на Сході України, воюючи на боці Росії. Вічне їм прокляття.

    На момент початку останньої війни в українській армії було 43 генерали. Це один з найвищих показників у світі у пропорції до загальної кількості солдатів та офіцерів і значно вищий, ніж був у радянській армії. Попри це, російський наступ на Сході був зупинений відвагою наших добровольчих батальйонів, а не кадровою армією. А тепер навколо цих батальйонів спостерігається підозріла метушня. Інколи складається враження, що вони непокоять українську владу більше, ніж російська армія. А чи могло бути інакше? Збройні Сили України не брали участі в жодних військових діях, останні ж військові навчання, якщо вірити фахівцям, були у 1997 році і то лише на дивізійному рівні. У них залишилася на озброєнні лише стара радянська техніка, яка за 24 роки незалежності стала ще на 24 роки старішою і, практично, непридатною для використання. В останні роки навіть проведення військового параду з участю такої техніки стало вкрай проблематичним.

    Армія — це дзеркальне відображення держави. Подивись на армію і скажеш, яка це держава. На початок війни українське військо, на мою думку, було незрівнянно гіршим, ніж радянське напередодні розвалу СРСР. Російська ж армія залишилася на рівні радянської й дотепер. І навіть після Революції Гідності ніхто не був покараним за нищення армії, а отже й держави. Зрештою, і всі інші злодіяння попередньої влади також залишилися непокараними. Чому?

Українська армія

    Нестачу зброї можна компенсувати лише перевагою офіцерського корпусу. У 1941 році співвідношення основних видів озброєння у німців і росіян було приблизно 1 до 5 на користь росіян. Незважаючи на це, до кінця 1941-го практично вся кадрова радянська армія вже була у німецькому полоні. Далася взнаки перевага німецького офіцерського корпусу. Проти радянських маршалів з двома класами церковно-приходської школи (Жуков) воювали спадкоємні офіцери німецької армії, вихідці з найкращих аристократичних родин. А що у нас? У момент, коли над країною нависла смертельна небезпека, на посаді міністра оборони з’явилася людина, що закінчила Івано-Франківську спеціалізовану середню школу міліції. Що, більшовики все ще при владі? Що, вони все ще переконані, вслід за Леніним, що кухарка може керувати сучасною державою? Вони освіту своїх дітей довіряють лише кращим закордонним професорам. Вони власне здоров’я і життя довіряють лише кращим закордонним лікарям. А здоров’я і життя української нації готові довірити дільничному фельдшеру? Чому?

Українська армія

    Які висновки з усього цього?

    Україна в принципі не може існувати без сильної, сучасної, відданої інтересам українського народу армії. Надто гарна у нас земля і надто близька до неї ворожа до нас частина Азії. Вона на північному і східному кордонах України.

    Старші офіцери армії — її мозок. В української держави має бути український мозок. Це реально зараз найслабша ланка нашої армії, хоча мала б бути найсильнішою. Так не може тривати далі. За кожну помилку нашого командування, навмисну чи ненавмисну, ми платимо найдорожчу ціну — життя наших найкращих людей.

    Наша програма-мінімум — витримати ворожу навалу і повернути втрачене.

    Наша програма-максимум — знищити ворожу імперію, повернувши російський народ у природні етнічні кордони, давши йому шанс на цивілізоване існування серед інших цивілізованих народів світу.

    Але й це не був би кінець нашої військової історії. На сході постає могутня імперія — Китай. Московія може знову перетворитися на улус новітньої Золотої орди. Тоді вона стане ще небезпечнішою. Потреба в потужній армії тільки зросте. Чи можна протистояти імперії? Можна. Останню в’єтнамсько-китайську війну виграв В’єтнам.

    Часу у нас не залишилося. Все, що можна згаяти, — ми згаяли. Тотальна мілітаризація країни без згортання демократичних свобод, бо саме наша свобода і є головним призом у цій війні. Приклад — сучасний Ізраїль. Створення територіальної добровольчої армії. Тоді власне армія може бути невеликою, мобільною, добре навченою й озброєною. Поступове озброєння населення. Для початку слід залишити зброю тим, хто вже пройшов через війну на Сході України. Приклад — Швейцарія. Кожен повнолітній громадянин України, незалежно від статі, — солдат, має власну зброю і є членом якоїсь військової структури.

Українська армія

    Основою української державності завжди були її заможні громадяни, а люмпенізована частина населення — стратегічним резервом Росії на нашій території. Більшість громадян України мають стати заможними — це питання військової безпеки України. В цьому сенс української незалежності.

    А в основі всього має бути виховання наших дітей, виховання у них відповідальності за власне життя, за життя свого народу, відповідальності за долю всієї європейської цивілізації, коріння якої у нашій землі і захисним рубежем якої на Сході ми є і досі.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.
м. Одеса.

 

Етнічна складова російсько-української війни (Чорноморські новини - 2015 рік / № 16 (21588) субота 7 березня 2015 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21588/a-5373.html

    Це ж як треба ненавидіти все українське, щоб за першої сприятливої можливості взятися за зброю і почати вбивати?! Такий рівень ненависті, в принципі, неможливий усередині одного етносу. Якщо ж він є, то шукай ще один етнос, який претендує на ту саму землю. Але на сході України його не потрібно шукати. Він відверто назвався своїм ім’ям — це, за означенням президента сусідньої держави, «русскій мір» і його носії — «русскіє люді».

     Чому російсько-українська війна не почалася у Криму? Тому що в Криму українці в меншості і в них просто не вистачило мужності. Чому війна почалася на сході? Тому що там мешкає найбільший відсоток росіян порівняно з іншими регіонами материкової України. Втім, тут уже росіяни в меншості, але, за-охочені Росією, вони бувають сміливими навіть у меншості. Чому бойові дії охопили не всю Донецьку або Луганську області? Тому що на контрольованих українською владою територіях цих областей помітно переважає український етнос. Які території українська влада так і не змогла взяти під свій контроль? Там, де росіяни становлять до 50% населення. Чим характерні ці території? Вони характерні наявністю великих міст, зокрема Донецька і Луганська.

    Специфіка проживання російської етнічної меншини в Україні полягає в її зосередженні, в основному, у великих містах. Щоправда після голодомору 1932 — 1933 років в Україні з’явилося багато російських сіл на місці вимерлих українських, а після закінчення Другої світової війни російські села з’явилися і на місці німецьких, але в глобальному вимірі найбільше росіян живе саме у найбільших містах України. Ось деякі цифри. За переписом 2001 року, в Донецьку мешкало 46% українців і 48% росіян, тоді як у Донецькій області, включно з Донецьком, — 57% українців і лише 38% росіян. За тим же переписом, у Луганську проживало 50% українців і 47% росіян, тоді як у Луганській області, включно з Луганськом, 58% українців і лише 39% росіян. Насправді ці дані вже застарілі — за 13 років після перепису вони значно змінилися на користь українського етносу, якщо брати до уваги тенденцію всіх попередніх років існування незалежної України. Динаміка цього зростання настільки переконлива, що ще з десять років, і ці регіони раз і назавжди пройшли б точку неповернення, і в Росії просто забракло б критичної маси етнічних росіян, щоб спровокувати тут серйозний міжетнічний конфлікт. Тож час вибору початку війни на сході України був зумовлений і врахуванням цієї обставини.

    Чому антиукраїнські сили систематично перетворюють села й невеликі міста у зону випаленої землі? Тому що ці села й невеликі міста — переважно українські і їх їм не шкода. Чому обстріли великих міст, таких як Донецьк і Луганськ, ведуться лише в обмежених масштабах? Тому що відсоток росіян там надзвичайно великий. Самі ж обстріли потрібні для підтримки ворожих настроїв місцевого населення щодо української влади, оскільки вони списуються на українське військо. Як це нагадує війну з ОУН — УПА на Західній Україні. Там також підрозділи НКВС, що видавали себе за повстанців, нищили місцеве населення.

    Можливо, краще було б не згадувати етнічні передумови війни на сході? Це так немодно у сучасному світі — говорити про нації, народи, етноси, про національну ідею. А слово «націоналізм» стало тепер майже лайливим. На це відповім так: «Мода приходить і відходить, а нації, народи, етноси залишаються, якщо вміють себе боронити». А успішно боронити себе найкраще тоді, коли ти називаєш речі своїми іменами, коли ти знаєш, що відбувається, коли знаєш ліки, які допомагають. Якщо ж ти блукаєш манівцями, та ще й у темряві, не сподівайся на перемогу, особливо, коли ворог застосовує проти тебе найпотужнішу зброю. Ця зброя — російський націоналізм, або російська національна ідея під умовною назвою «русскій мір», яка завжди і раніше, й тепер — полягає в необмеженій експансії на землі інших народів і знищенні або прибиранні їх під себе. Проти такої зброї успішною може бути лише аналогічна зброя під назвою «українська національна ідея», яка ніколи не передбачала раніше і не передбачає тепер експансію на землі інших народів та їх нищення або прибирання під себе. Українська національна ідея, на мою думку, — це фізичне і духовне повернення в родину справді братніх по крові й по духу народів і гідне існування серед них як рівного серед рівних, без жодної руйнації власного національного організму.

    При цьому не слід боятися терміну «націоналізм». Націоналізм властивий кожному народу. Якщо його нема, то нема і самого народу або він не має власної держави. Якщо порівнювати народ з людським організмом, то рівень націоналізму є відповідником рівню імунітету. Я взагалі замінив би термін «націоналізм» терміном «національний імунітет». Людина тоді хворіє на інфекційні й навіть онкологічні хвороби, коли рівень імунітету недостатній для знищення бактеріальної або вірусної інфекції, або клітин, що почали безконтрольний поділ. Що найперше роблять при лікуванні інфекційних хвороб? Намагаються підвищити імунітет людини. Чому ми так легко віддали Крим? Тому що наш національний імунітет був тоді ще в пригніченому стані. Чому ми досі не втратили Донбас, а далі — і всю Україну? Тому що наш національний імунітет почав швидко посилюватися і його вже достатньо, щоб підтримувати військову рівновагу з агресором. Чим загрожує нам послаблення національного імунітету? Тим, що інфекція, присутня у всіх великих містах України, може вийти з-під контролю, як це сталося на Донбасі. Тим паче, що вона різко підсилюється з кожною хвилею біженців зі сходу. Не всі вони виїжджають до України з любов’ю до неї, деякі відверто демонструють свою нелояльність. Що потрібно для того, щоб порушити військову рівновагу з агресором на нашу користь? Зміцнювати й надалі свій національний імунітет.

    При цьому слід пам’ятати, що супервисокий рівень імунітету людського організму також може бути для нього смертельно небезпечним. Це так звані аутоімунні захворювання. При них імунна система організму починає активно нищити цілком здорові клітини власного організму, вважаючи їх ворожими. Атаці піддаються цілі органи: серце, печінка, нирки, підшлункова залоза тощо. Починається руйнація цих органів з наступним трагічним фіналом. Історії добре відомий такий патологічний стан національного імунітету і в часи Першої світової війни, і в часи Другої, й етнічні чистки під час Балканської кризи, й події на Африканському континенті. Особливо жахливих форм це аутоімунне захворювання набуло в Радянському Союзі. Тут фізично винищувалися великі прошарки, навіть класи, населення — інтелігенція, селянство. Комплексному нищенню піддавалися цілі народи, найбільше — українці, казахи, кримські татари, німці, чеченці, інгуші, калмики тощо. Сьогодні Росія кожним своїм кроком намагається довести, що вона є достойним спадкоємцем Радянського Союзу саме в його «класичній» редакції. Застосовувати найпотужнішу зброю Другої світової війни — реактивну артилерію проти народу, який вона все ще лицемірно називає братським, — це вже занадто. З чим ми маємо справу сьогодні? З патологічним станом російського національного імунітету, який триває, щонайменше, з 1917 року. Причому перші його атаки почалися проти власної еліти — мозку нації.

    Нинішні події в Україні свідчать, що Україна як незалежна держава може відбутися лише у статусі національної держави, оскільки лише така держава здатна ефективно себе захищати, тільки за таку державу українці готові віддати власні життя. Намагання загравати з певною агресивною національною меншиною або її лідерами ніколи не буде сприйматися нею як вияв доброї волі, а лише як вияв слабкості. В сучасному цивілізованому світі вироблені цілком слушні правила співжиття поряд різних етносів, і їх просто слід дотримуватися. Завдання номер один для нинішньої влади — це не втратити довіри саме українського народу, бо тоді її вже ніщо не врятує. У цьому зв’язку пригадую долю Народного руху України. Він завжди прагнув подобатися всьому народу України, втрачаючи при цьому свій бойовий запал, а врешті перестав подобатися навіть тим 10% — 15% українського народу, які за нього традиційно голосували.

    Чи здатні етнічні відмінності українців і росіян пояснити запеклість нинішньої війни, що аж зашкалює? Чи є ми одним народом, як вважають навіть ті росіяни, які нам симпатизують? Чи були ми одним народом, а потім розійшлися по своїх домівках, як вважав ще один «вождь світового пролетаріату» — Сталін? Яке справжнє минуле наших народів і яке їх майбутнє? «Що далі ви спроможетеся подивитися назад, — казав Черчілль, — то далі ви побачите вперед».

    Наскільки далеко ми можемо подивитися вглиб нашої, української історії? Ми мали блискучий старт, пов’язаний з найдавнішою землеробською культурою Європи, а можливо, і світу, — культурою Трипілля — Кукутень. Її назва походить від назв двох населених пунктів — українського і румунського. Археолог Вікентій Хвойка—відкрив перше трипільське поселення у 1893—1894 роках на вулиці Кирилівській, 55 у Києві. Розквіт цієї культури припадає на 5500 — 2750 роки до нової ери. Нагадаємо, що знамениті шумерська та єгипетська цивілізації виникли лише у четвертому тисячолітті до нової ери. Давній Шумер був колискою писемності. Йому ж приписували довгий час і винайдення колеса. Проте у 1991 році в Румунії, у межах території трипільської цивілізації, було знайдено колесо, що на тисячу років давніше за шумерське. Поза зоною трипільської цивілізації, але в межах Лівобережної України було знайдено і найдавніший кістяк свійського коня, якому близько 6 тисяч років. Трипільці створили найбільші в Європі протоміста з населенням понад 15000 мешканців. Є думка, що їм належить і винахід бронзи. На територію України ця цивілізація прийшла з території Румунії. Половина її площі припадає на Румунію разом із Молдовою, половина — на Україну. Чи є ми нащадками трипільських племен? Приблизно кожен другий українець є носієм специфічного генного маркера, присутнього в у-хромосомах чоловіків, що відповідає гаплогрупі І. Цю гаплогрупу сучасна наука пов’язує якраз із трипільськими племенами, так само, як майже відсутню серед українців гаплогрупу R1b — з кельтськими племенами, а присутню майже у кожного другого українського чоловіка гаплогрупу R1a — з арійськими племенами. А як румуни? У них цей специфічний маркер І присутній ще у більшого відсотка чоловічого населення. У росіян, з очевидної причини, ця гаплогрупа відсутня, а у білорусів і поляків є, хоча й дещо рідше, ніж в українців. То де наші справжні брати по крові?

Поляки і українці - це один народ

    А що ж росіяни? Коли вони з’явилися на історичній арені? Лише в часи виникнення нашої знаменитої держави — Русі. Землеробство на корінних московитських землях з’явилося лише внаслідок колонізації їх земель Руссю. Почну словами українського класика: «Кільканадцять урало-алтайських номадських (кочівних) племен без культури і держави підбили київські, а пізніше новгородські культуртрегери в Х — ХІІ ст. і християнізували, нав’язавши їм богослужбову мову Київа, кріпацтво для ліпшого економічного визиску і назву, що вказувала на приналежність до Київа — Русі «русскіє»» (Юрій Липа, «Призначення України)». Заявили вони про себе як певна окремішня від русинів сила у цілком характерний і донині для них спосіб: 8 — 12 березня 1169 року під проводом Володимиро-Суздальського князя Андрія Боголюбського — ім’я ж яке у їхнього майбутнього святого! — вперше, але не востаннє захопивши і зруйнувавши Київ. Це дата початку власне московитської історії.

    Юрій Липа як національно свідома українська людина — особа зацікавлена. Давайте візьмемо одну з найяскравіших постатей ХІХ сторіччя — Карла Маркса, людину, в якої саме в Росії, а згодом — Радянському Союзі виявилося найбільше прихильників і послідовників. «Росія, що не має жодного стосунку до Русі й отримавши, точніше — вкравши свою нинішню назву в кращому разі у XVIII сторіччі, тим не менш — нагло претендує на історичний спадок Русі, створеної на вісімсот років раніше. Однак московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфальшована» (Карл Маркс, «Спростування дипломатичної історії XIII сторіччя»).

Народи Балкан і Скандинавії - наші брати

    Доречним буде посилання і на більшовицьких авторитетів перших років радянської влади. Так, старий більшовик, академік Покровський писав, що Москва є спадкоємицею Золотої Орди, і це цілком схвально сприймав «вождь світового пролетаріату» Ленін.

    А що говорить генетика? А генетику в Радянському Союзі за часів Сталіна не випадково заборонили. У післясталінські часи цю дражливу тему також намагалися і намагаються не чіпати. Генетика — наука точна, а точна наука дає точну відповідь. У даному разі точна відповідь небезпечна. Хоча, насправді, точну відповідь знали ще за десятки років до появи генетики.

    У 1850 році міністр внутрішніх справ Російської імперії граф Л.О. Перовський доручив відомому археологу О.С. Уварову провести археологічні дослідження «… в Суздалі та біля Суздаля, на місцевості, ніколи не дослідженій…». Місце досліджень було вибране не випадково — це, фактично, етнічний центр народу, який увійшов в історію як русскій, пізніше московський, пізніше і донині — знову як русскій. Дослідження були проведені в 1851 — 1854 роках у повітах: Суздальському, Юріївському, Переяславському і Ростовському. Усього було досліджено 163 місцевості й розкопано 7729 курганів — число вражаюче навіть для теперішнього часу. Розкопані кургани припадали на часовий проміжок з VII — VIII і до XVI сторіч. Виявилося, що всі поховання належали народу мері. Паралельно з ним у сусідніх містах і селах працювали учні О.С Уварова. Разом вони склали детальну карту земель, заселених народом меря. Цю карту можна побачити в книжці Володимира Білінського «Москва ординська». Наведу лише назви міст, відомих і дотепер: Кострома, Ярославль, Владимир, Ростов, Твер, Торжок, Клин, Коломна, Кашира, Рязань, нарешті, Москва.

    Південніше мерянської землі розташовані землі споріднених з нею племен мещери, муроми і мордви. Східніше — марі, північніше — весі белозерської. Північно-західніше — весі єгонської. А де ж слов’яни? Єдиних, кого можна було б зарахувати до слов’ян у Східній Європі — українців і білорусів або мешканців Новгорода, там не знайшли. Зауважу, що слов’янський ген і досі не знайдений, мабуть, з тієї причини, що його в природі не існує. Кельтський генетичний маркер є, трипільський є, арійський є. Є ще багато інших, крім власне слов’янського. Останній термін видається тепер цілком політичним і є на службі у найнебезпечнішої імперії сучасного світу.

    Висновок: українці і росіяни генетично не належать навіть до однієї раси. У сторіччя авто, потягів та літаків десь щось трохи змінилося, але не радикально. Українсько-російський кордон був і залишається кордоном між Азією та Європою. Російсько-українська війна — це не просто етнічний конфлікт, це конфлікт між расами. Особливо показовою є участь у ньому калмиків, бурятів та інших народів, азійське походження яких не викликає жодних сумнівів. Цей конфлікт почався не в цьому сторіччі, не в цьому сторіччі він завершиться. Сподівання, що ми ось-ось про щось там домовимося і все буде тихо й мирно, марні. Тільки постійна рівновага сил, а ще краще — перевага нашої сили, можуть гарантувати тривале перемир’я. Подивіться, як безжально Москва кидає представників практично всіх підкорених нею народів під кулі український воїнів. Не дай Боже, нам знову стати гарматним м’ясом у нескінчених російських війнах за маніакальну ідею підкорення світу, відповідно до заповіту Чингізхана, уламок імперії якого просто впав до рук племені меря.

    І давайте позбудемося ще однієї ілюзії. «Стрічаємо в таборовій пресі (еміграції) й розмови про «російський народ», про те, що треба ж відрізняти поганий режим, який «гнобить так само росіян, як і нас», від російського народу, який є зовсім неповинний в цім пеклі, що запровадив в Україні царат чи більшовизм. І цю стару, переграну катеринку (платівку) награють нам знову і знову, так ніби останніх тридцять літ минуло без сліду. Так ніби можна знайти хоч одного однісінького москаля, який би визнавав не те що право України на самостійне, незалежне від Московщини, життя, а який би взагалі визнавав українців як націю! Так ніби можна було знайти якогось москаля, пана, священика, робітника чи селянина, який би не уважав всіх отих «хохлів», «персіяшків», «чухну» чи інших «інородців» за нижчу расу, над якою сама доля призначила «старшому» московському «братові» панувати і їх за чуба тримати! Так ніби то якийсь режим, а не московські Ваньки вогнем і мечем вздовж і впоперек переходили Україну в 1917—21 роках, плюндруючи її майно, мордуючи її населення! Байка про недобрий московський режим і чеснотливого московського Ваньку знов вдовбується в хохлацькі черепи, щоб не догадався хохол, що справа йде не про режим, а про імперіалістичний народ московський, з яким Україна мусить — коли не хоче загинути — зробити свій історичний обрахунок (Дмитро Донцов, «Московська по-літграмота під маскою націоналізму», грудень 1948 року).

    А як бути з росіянами, що на нашому боці в цій війні? Якщо вони це роблять свідомо, то це розумні люди, які краще розуміють вигоди свого народу, ніж його нинішні провідники. Вони розуміють, що їх народ небезпечно помиляється. Чи надалі вони долучаться до української політичної нації, чи стануть провідниками власної — кожен варіант гарний. Сам факт існування таких росіян дає надію на можливе одужання російського народу від імперського марева та його щасливу долю в об’єднаному і справедливому світі.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.
м. Одеса.

Демократія, охлократія чи плутократія (Народний оглядач)

 https://www.ar25.org/article/demokratiya-ohlokratiya-chy-plutokratiya-yakyy-v-ukrayini-politychnyy-rezhym.html

Якось я читав лекцію з вищої математики для студентів другого курсу в одному з Одеських вузів. Студенти презентували колись найпрестижніший фах – теплофізику. Тепер це був найнепрестижніший фах і абітурієнтів приймали на нього за залишковим принципом. Темою лекції була похідна та її властивості. Пояснити молодим людям що таке похідна було справою абсолютно безнадійною, оскільки їхні знання з математики не виходили за межі початкової школи. Щоб якось оживити гнітючу атмосферу лекції, я спитав: як ви думаєте, Сонце рухається довкола Землі, чи Земля рухається довкола Сонця? Атмосфера в аудиторії відразу розрядилась. На моє здивування почалась жвава дискусія. Для того, щоб з’ясувати переважаючу точку зору, я провів голосування. Виявилось, що п’ятеро студентів вважають, що Земля рухається довкола Сонця, а шестеро вважають, що Сонце рухається довкола Землі. Представник першої групи студентів пояснив свою точку зору тим, що всі це знають, а від себе додав: менше тіло завжди рухається довкола більшого. На моє запитання, а як бути з двома космічними тілами приблизно однакової маси, він не знайшовся, що відповісти. Представник другої групи пояснив свою позицію так: кожному очевидно, що якщо стати лицем на південь, то вранці Сонце знаходиться ліворуч від тебе, а ввечері праворуч.

          Яким же було здивування студентів, коли я сказав, що відповідь на поставлене запитання залежить від вибору системи відліку. В системі відліку, пов’язаної з Сонцем, Земля рухається відносно Сонця. В системі відліку, пов’язаній з Землею, Сонце рухається відносно Землі. При цьому абсолютної системи відліку не існує, а кількість можливих систем відліку нічим не обмежена. Все це ази шкільного курсу фізики, але хто на ці ази у сучасній школі звертає увагу?

          Ця лекція відбулась років двадцять тому. З того часу ситуація з освітою нашої молоді лише погіршилась. Таке враження, що середня школа 90% молодих людей нічому корисному навчити не може. Інколи я задаю студентам запитання типу: чому у нас влітку спекотно, а взимку холодно? Стандартне їх пояснення полягає у тому, що влітку Земля ближче до Сонця, а зимою далі. А це вже матеріал початкової школи. Такий перелік елементарних, з точки зору середньої школи, запитань можна продовжувати з тими ж наслідками.

          Цей вступ до статті є ілюстрацією інтелектуальної нерівності навіть людей, приналежних до однієї раси, одного етносу і однієї вікової категорії. Як можна ставити на одну шальку терезів студента, що успішно навчається, а згодом досягає найвищих висот у сфері науки, освіти, виробництва, і випускника вузу, що попри наявність диплому про вищу освіту змушений заробляти на життя звичайним робітником. Як можна ставити знак рівності між студентом, який попри всі намагання викладача не може зрозуміти, що таке похідна, і Ньютоном або Лейбніцем, які ще сотні років тому цю похідну ввели у науковий обіг?

          Такі ж запитання, але дуже обережно, я час від часу ставлю і дорослим. Вислід цих експериментів ще гірший, ніж у разі студентів. Мій загальний висновок такий: рівень освіти пересічної людини не виходить за межі початкової школи. Більшість людей знають літери і вміють читати складами, але не більше, і у своєму житті не прочитали жодної книжки. Крім того, більшість людей вміє розписуватись і навіть писати коротенькі фрази, правда з помилками, але не здатні написати бодай сторінку тексту.

          Чим відрізняється малоосвічена людина від високоосвіченої? Чим нижчою є освіта людини, тим легше нею маніпулювати, нав’язуючи їй алгоритм поведінки, вигідний маніпулятору. А хто є маніпулятором? Будь-хто, хто здатен впливати на інформаційний простір держави. Ця можливість безпосередньо пов’язана з кількістю грошей, які він здатен залучити до інформаційної кампанії. Отже, малоосвічена людина, вважаючи, що вона самостійно приймає рішення, насправді робить те, що запрограмував маніпулятор. Таким чином, недостатня освіта нейтралізує здатність людини самостійно приймати політичне рішення, від якого може залежати доля країни. Маючи право на один голос малоосвічена людина фактично не здатна ним скористатись в інтересах держави, а отже і у власних інтересах. Як може людина, яка ніколи у своєму житті ніким і нічим не керувала, а таких виборців більшість, кваліфіковано визначити, який з кандидатів краще підходить на роль очільника держави?

          Кілька прикладів. У 1926 році у Парижі було вбито Симона Петлюру – очільника уряду Української народної республіки. Вбив його штатний агент НКВС. Французький суд присяжних засудив його до штрафу в 1 франк за забруднення тротуару кров’ю жертви. Таке рішення суду було результатом безпрецедентної інформаційної компанії у провідних засобах масової інформації Заходу, контрольованих єврейськими організаціями. Саме ці засоби зробили вбивцю героєм в очах присяжних.

          Геноцид українців тривав з 1920 року по 1953 рік. Демографічні втрати українців лише від трьох штучних голодоморів становили 15 млн осіб. Завдяки професійним маніпуляціям провідних засобів західної інформації пересічні громадяни країн Заходу нічого про це не знали. Такою є сила засобів масової інформації в руках плутократів, психопатів, а простіше – співучасників злочину.

          Демократія – це влада народу в інтересах народу, який реалізує її через своїх представників, що сам і обирає. Але який алгоритм виборів найсправедливіший? Розглянемо вибори найвищої посадової особи у державі – президента. У чому полягає принцип справедливості для участі громадян у такому голосуванні? Ви скажете у тому, щоб кожний повнолітній громадянин держави мав один голос. І де ж тут справедливість? У кожному суспільстві малоосвічених людей у рази більше, ніж високоосвічених. Отже у підсумку голосування його долю визначать саме малоосвічені виборці, та власне не вони, а спритні і грошовиті маніпулятори. Хіба не так президентом України став славнозвісний Янукович, маючи серед своїх життєвих досягнень три судимості і дві відсидки у в’язниці за кримінальні злочини? І це, на жаль, не єдиний випадок такого голосування. Обрати під час війни на посаду очільника держави і автоматично на посаду верховного головнокомандувача представника шоу-бізнесу – це вже щось!!! Так може у нас охлократія (влада черні)? Не поспішайте з висновками.

          Хто зацікавлений у алгоритмі один виборець – один голос? Малоосвічені люди? З одного буку вони пишаються тим, що впливають на долю держави так само як і найталановитіші науковці. З другого - вони звичайно при цьому програють, не розуміючи цього, тому що голосують за тих кандидатів, що шкодять їх глибинним інтересам. У голосуванні за принципом одна людина – один голос  не зацікавлені високоосвічені люди, голос яких фактично не впливає на перебіг виборів? Зацікавлені лише маніпулятори, яких хвилюють лише власні інтереси, що можуть кардинально відрізнятись від інтересів держави, а отже і більшості громадян. Чим менше серед виборців високоосвічених осіб, тим легше маніпулювати такими виборами. Але чому вважається, що найвищим проявом демократії є якраз принцип одна людина – один голос? Насправді така «демократія» – це тотальна влада маніпуляторів і у жодному разі не влада народу. Для маніпуляцій в інформаційному полі потрібні великі гроші. Так може у нас плутократія (влада найбагатших людей)? Це твердження вже ближче до істини.

          То як же голосувати, щоб максимально захистити інтереси всіх громадян країни і освічених, і неосвічених та не порушити їх фундаментального права впливати на долю країни шляхом голосування. Це питання не стільки до політиків, скільки до науковців, які без сумніву здатні його розв’язати. Це точно не складніше, ніж посадити космічний апарат на поверхню Марса. Потрібно лише відібрати право вирішувати суспільні питання фундаментального рівня від політиків, що не мають спеціальної освіти у жодній царині, а часто і взагалі її не мають. Один з можливих алгоритмів справедливого голосування я хотів би запропонувати у даній статі.

          Перш за все, не варто позбавляти непрацюючих повнолітніх громадян їх голосу. Для них залишається все, як було раніше, – одна людина – один голос. Більше того, право голосу потрібно надати і неповнолітнім громадянам країни, але реалізацію цього права перекласти на батьків. Це буде одним із стимулів мати в родині більше дітей. Проте працюючим громадянам належить надати додаткові можливості для голосування і тим більші, чим вищий їх внесок у розбудову держави.

          Почнемо з навідних міркувань. Розглянемо будь-яку акціонерну компанію (більшість компаній на сьогодні є акціонерними). Як визначається політика такої компанії у різних царинах її діяльності? На зборах акціонерів шляхом голосування. А як підраховуються голоси? Відповідно до кількості акцій, якими володіє кожний акціонер. Мільйони акціонерних компаній існують у всьому світі і завжди голосування відбувається саме так. А чому б не спробувати голосувати за принципом один акціонер – один голос, незалежно від кількості акцій на руках? Подібні спроби в історії були, але такі компанії швидко банкрутували і тим самим заперечували ефективність даного способу голосування.

          Принцип одна людина – один голос в бізнесі призводить лише до економічної катастрофи. А як, наприклад, у державних установах типу вищого навчального закладу? Там також час від часу потрібно приймати важливі для вузу рішення? Можливо тут вони приймаються шляхом загального голосування на зборах всього колективу за принципом одна людина -  один голос? І тут не так. Всі важливі рішення щодо діяльності вузу голосуються членами вченої ради. Колектив у цілому не здатен, через професійну неготовність, зрозуміти складний механізм функціонування вузу і прийняти будь-яке важливе рішення щодо його діяльності. А от керівники підрозділів таку професійну підготовку мають. Очевидно, що керівник краще розуміє інтереси вузу, ніж рядовий його член, тому, наприклад, інтереси кожної кафедри представляє лише одна людина – її завідувач. Якби у вузах з принципових питань влаштовували загальні голосування всіх співробітників, то такий вуз також швидко б збанкрутував. То чому ж очільники більшості країн світу обираються за принципом один виборець – один голос? Для того, щоб діти диявола, які є у кожній країні, за ширмою цього спекулятивного гасла мали найбільше шансів на реальний керунок долею країни. Тобто, такий принцип голосування означає не максимальну демократію, тобто владу народу, а максимально сприятливі умови для дітей диявола реалізувати свої інтереси через владу, видурену у народу. Тут знову ж таки ми маємо справу не з демократією, а плутократією.

          Ряд економічно розвинених країн взагалі не довіряють рядовим виборцям обрання найвищих посадових осіб держави. Так, наприклад, у Великій Британії, прем’єр-міністром обирається лідер правлячої партії. У Німеччині канцлер обирається парламентом, тобто вже доволі кваліфікованими людьми, що пройшли попередній відбір за доволі високими критеріями. У Сполучених штатах між виборцями і обранням президента зроблена прокладка у вигляді колегії виборців. Саме колегія виборців обирає президента. Правда членів колегії обирають рядові виборці, але колегія не зобов’язана голосувати відповідно до наказу виборців. Якщо воля виборців загрожуватиме інтересам Сполучених штатів, то колегія виборців має право стати на захист цих інтересів незалежно від наказу.

          З моєї точки зору те, що ефективно працює в економіці, те що ефективно працює навіть у державних установах середньої ланки потрібно переносити  на рівень політики держави. Останню доцільно розглядати, як акціонерну компанію, де акціонерами є її громадяни. Але кількість акцій у кожного повнолітнього громадянина залежить від його внеску у державний бюджет. А цей внесок визначається величиною податків, що сплачує цей громадянин. У цьому разі додаткова кількість голосів у окремого працюючого виборця може бути і більшою, і меншою одиниці. Інформація про виборця міститься на спеціальній електронній картці. Процес голосування зводиться до прикладання картки до екрану відповідного терміналу. Інформація відразу надходить у єдиний центр, де миттєво враховується вплив даного виборця на перебіг виборів. Не потрібні дні і тижні для підрахунку голосів і підкилимних маніпуляцій цими голосами. Зникає можливість заробити на підтасовці результатів виборів.

          А який зв’язок між освітою і податками? Чому освічені люди матимуть перевагу перед малоосвіченими? Більшість людей прагне бути освіченими не через природну допитливість, а через розуміння того, що саме освіта відкриває двері до вищих стандартів життя, до вищих заробітків, а відповідно і вищих податків. При цьому багато хто вважає ознакою вищої освіти диплом. Я все життя пропрацював у сфері вищої освіти і добре знаю, що прямого зв’язку між дипломом і освітою немає. Багато нинішніх студентів на виході з вищої школи мають не більший, а часто менший обсяг знань, ніж на вході. Чому це так – окрема розмова.

          Життя все розставляє своїми місцями. Краще освічені люди у середньому мають вищу платню або дохід і сплачують вищі податки, а отже і більше впливатимуть на перебіг виборів.

          Зменшити роль невігласів у вирішенні долі держави і збільшити роль людей шанованих і авторитетних. Це і є справедливість у моєму розумінні.

          Базова формула для обчислення кількості голосів у окремого виборця може бути такою: до одного голосу, що мають всі мешканці країни незалежно від віку, слід додати податок, сплачуваний даним виборцем, поділений на середнє значення податку, що припадає на одного працюючого громадянина держави.

          Крім податків слід враховувати і інші досягнення людей. Додаткові голоси потрібно нараховувати за особливий внесок у розбудову держави. Я маю на увазі всіх тих громадян, що мають державні відзнаки, отримані як на полі бою, так і у мирній праці. Ті, хто пройшов через фронт, повинен мати як мінімум три додаткові голоси. Також не слід забувати про осіб, що мають наукові ступені і звання. Їх платня радикально не перевищує середню платню у державі, але їх внесок у розвиток освіти, науки і культури колосальний. Для врахування всіх наведених факторів потрібна колективна думка спеціальної комісії фахівців і тут я не буду пропонувати конкретні рецепти.

          Всі проблеми сучасної України пов’язані з низькою якістю обраної народом влади. Тридцять років незалежності Україна переважно розкрадалась владою, «обраною» народом за принципом один виборець – один голос. Власне державотворчий процес був при цьому на десятому плані. Хоча були і виключення. До них я відніс би президентства Ющенка і Порошенка, а також Верховну владу декількох перших скликань. Саме тоді у ній було багато визначних науковців, письменників, громадських діячів.  У нинішній Верховній раді ця категорія українців не представлена жодною особою. Частково змінити цю гнітючу тенденцію можна лише збільшивши роль у виборчому процесі високоосвічених, високопрофесійних, успішних у бізнесі людей, відповідно зменшивши роль малоосвічених, маргінальних прошарків українського суспільства. Якість влади – це якість нашого життя сьогодні, - це додатковий шанс на становлення могутньої, процвітаючої української нації у майбутньому. Стереотипи мислення кам’яної доби не повинні заважати нам йти цим шляхом.

          Важко відразу перейти до максимально досконалої і справедливої системи виборів, але важливо почати рухатись у цьому напрямку. Інакше ми ніколи не вийдемо за рамки трагічного кола, яким ми ходимо вже більше тридцяти років незалежної України.

          Сучасна демократія найчастіше – це не влада народу, як думає народ, а влада грошей. Більшість виборців не здатна оцінити складність посади про яку йде мова, складність державних завдань і шляхи їх вирішення. Пересічний виборець не розуміє того, як далеко зайшла наука про способи маніпуляції громадською думкою. А ті, хто здатен таку оцінку зробити, завжди у меншості. Вибори – це рекламна кампанія, а у такій кампанії найчастіше перемагає той, хто вкладає у неї більше грошей, хто діє зухваліше і підступніше. Отже діагноз на сьогодні – плутократія під фальшивим прикриттям демократії.

 

Про заочну освіту і не тільки (Чорноморські новини - 2015 рік / № 7 (21579) субота 31 січня 2015 року)

https://chornomorka.com/archive/21579/a-5196.html

     Земна цивілізація починалась з декількох епохальних відкриттів. Це приручення коня, що сприяло розселенню арійських племен від островів Великої Британії до Північної Індії. Це винайдення колеса, що допомогло цьому розселенню і створило передумови для стрімкого технічного прогресу людства. Це, нарешті, створення писемності, що дозволило накопичення існуючої і створення нової інформації.

    До першого з цих відкриттів безпосередній стосунок мають предки українців. Найдавніший кістяк прирученого коня знайдено в одному з курганів лівобережної України. Він датується початком четвертого тисячоліття до нової ери. Ознакою одомашнення були характерні сліди від вудил на щелепах коня. Розкопки, що стали справжньою науковою сенсацією, були здійснені лише декілька десятиліть тому. Вперше про них я дізнався з тогочасних газет. Але в якості авторитетного посилання пропоную читачу солідне видання — «Енциклопедію винаходів і відкриттів», перекладену на українську з англійської за виданням «Timelines of Science and Technology» видавництвом «Махаон-Україна».

    Сучасна цивілізація стала можливою не тільки через названі відкриття, але й завдяки колосальній кількості інших, дрібніших, здійснених упродовж всієї історії розвитку людства. Кожен етнос, кожна нація і кожна держава додали до цього переліку свій більший або менший внесок. Не став винятком і Радянський Союз. Тут були винайдені перші концтабори. Тут була відшліфована унікальна система допиту підозрюваних: їх спочатку били, а тоді, при потребі, допитували про скоєний злочин. Гестапо, попри багаторічну співпрацю із спецслужбами Радянського Союзу, так і не підтягнулося до їх рівня. Там, усе ж таки, спочатку допитували, а тоді, при потребі, били. Ви скажете: «А перший супутник Землі?» Я відповім, що його, фактично, вивів на навколоземну орбіту німецький ракетоносій ФАУ-2, підземний завод зі створення якого, разом з персоналом і складом готової продукції, опинився після закінчення Другої світової війни в зоні окупації Радянського Союзу. Якби результати цієї війни були сприятливішими для Німеччини, то перший штучний супутник у Землі з’явився б ще у сорокових роках...

    Але у Радянського Союзу є незаперечне досягнення в галузі освіти. Саме тут 28 серпня 1938 року вперше в світі запрацювала система заочної освіти. Цьому передували численні локальні спроби її створення, починаючи від 1918-го.

    Частина населення, охоплена заочною і вечірньою формами навчання, відразу стала надзвичайно вагомою. У 1940 році це було 27% від загальної кількості студентів вузів, у 1965-у — близько 50%, у 1975-у — 46%, у 1980-у — 43%. Паралельно набував популярності прийом на стаціонари ВНЗ молодих людей, які вже мали стаж роботи за робітничими спеціальностями не менше двох років: у 1958-у їх було 45%, у 1962-у — 59%. Після відставки Микити Хрущова цей відсоток почав швидко зменшуватися.

    У 1980 році я почав свою кар’єру викладача в одному з технічних вишів Одеси і вперше зіткнувся із студентами заочної форми навчання. У перші ж місяці моєї нової роботи мене залучили як експерта до службового розслідування діяльності одного з викладачів нашого ВНЗ, який поставив на потік виготовлення контрольних робіт для студентів-заочників. Розслідування завершилося звільненням цього викладача. Практично одночасно у мене з’явилось і навчальне навантаження, пов’язане із заочною освітою.

    Знайомство з студентами-заочниками справило на мене сумне враження. Переважна їх  більшість не володіла знаннями з математики навіть в обсязі 5—6 класів середньої школи. Методи роботи з ними були такими. Дві години вищої математики на початку семестру. З обов’язковою видачею двох контрольних робіт на семестр. У кінці семестру студенти приїжджали на сесію, де перед іспитом їм вичитувався теоретичний курс вищої математики і проводилися практичні заняття загальним обсягом приблизно 10 годин. Контрольні роботи студенти мали здати ще до приїзду на сесію. Годі й казати, що за таких умов ніхто з них  самостійно контрольні роботи не виконував, та й не міг виконати. На консультації перед іспитом я спеціально проводив відповідне опитування студентів, обіцяючи суттєво вищу оцінку у разі виявлення факту самостійного виконання контрольної роботи. Жодного разу від 1980 року ніхто зі студентів руки не підняв. Інколи, не кожного року, піднімалися одна-дві руки у відповідь на запитання: «Хто хоча б спробував розв’язати контрольну роботу самостійно?» Моїм основним завданням на іспиті було пояснити спосіб розв’язання, на вибір студента,  будь-якої із задач контрольної роботи, про що я попереджав їх ще на початку семестру. Навіть така спрощена форма іспиту для більшості була непосильною. Я пробував максимально зменшувати кількість задач у контрольній роботі та їх складність. Результат — той самий. Тоді, у відчаї, з метою зменшення фінансового тягаря для студентів, я почав радикально скорочувати кількість варіантів завдань, довівши їх в останні роки існування мого ВНЗ до двох, у такий спосіб протестуючи проти наведеної форми роботи зі студентами. Мої оцінки свідчили, що у бізнесі, пов’язаному з контрольними роботами, в межах країни крутилися суми, співмірні з фондом  плати всіх вишів країни.

    Не всі кошти йшли саме до викладачів. Охочих заробляти на заочниках у країні було багато. Але й викладачі у цьому бізнесі також брали активну участь. Знову ж таки переконався я у цьому особисто, коли, перевіряючи контрольні роботи своїх заочників, почав зустрічати почерк одного з колег по кафедрі. У деяких випадках студенти просто лінувалися переписати контрольну роботу власноруч. Оскільки на той момент я вже завідував кафедрою, то моїх  повноважень цілком вистачило, щоб позбутися цього викладача.

    Як ви думаєте, з чим пов’язана значна складність контрольних робіт, що перевищує не тільки можливості заочників, але й можливості пересічних студентів стаціонарів? А з чим пов’язана велика кількість варіантів завдань, наприклад 100, та регулярна їх зміна? Великий німецький філософ Гегель якось сказав: «Все, що існує, — розумне». Один з мотивів існування заочної форми навчання виглядає так. Студентам потрібні дипломи, і вони готові платити. Іншим учасниках навчального процесу потрібні гроші, і вони готові брати. Поступово заочна форма освіти перетворилася на ракову пухлину вищої освіти, яка, розростаючись, знищувала моральний імунітет і студентів, і викладачів, готуючи їх до моральних збочень і в будь-якій іншій сфері діяльності. Граничний ступінь деградації заочної форми освіти — це коли на сесію приїжджає тільки староста групи із заліковими книжками всіх студентів та відповідною сумою коштів. Вся група у повному складі збирається лише один раз на банкеті, приуроченому завершенню сесії, де її члени отримують відповідним чином заповнені залікові книжки. Це історія з перших рук про один відомий одеський виш.

    Чому ж Радянський Союз був зацікавлений в існуванні заочної форми освіти, попри її вкрай низьку ефективність і навіть шкідливість?  Причин декілька. Одну з них можна побачити, переглянувши штатний розклад, наприклад НКВС, на кінець 1930-х років.

Ягода Генріх Григорович — перший нарком внутрішніх справ СРСР у 1934 — 1936 роках, освіта середня, розстріляний.

Єжов Микола Іванович — нарком внутрішніх справ СРСР у 1936 — 1938 роках, самоук (у школі не навчався), розстріляний.

Агранов Яков Саулович — перший заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1934 — 1937 роках, чотирикласне училище, розстріляний.

Курський Володимир Михайлович — заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1937 році, освіта початкова, розстріляний.

Фріновський Михайло Петрович — заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1937 — 1938 роках, духовна семінарія, не закінчив, розстріляний.

Реденс Станіслав Францович — голова ГПУ УРСР у 1931 — 1933 роках, училище в с. Кам’янці при Дніпровському металургійному заводі, розстріляний.

Леплевський Ізраїль Мойсейович — нарком внутрішніх справ УРСР у 1937 — 1938 роках, самоук (до школи не ходив), розстріляний.

Успенський Олександр Іванович — нарком внутрішніх справ УРСР у 1938 році, початкове училище у Верхньому Суходолі Тульської області, розстріляний.

Степанов Михайло Архипович — заступник наркома внутрішніх справ УРСР у 1937 — 1940 роках, міське початкове училище у Саратові, помер у таборі.

Блюман Віктор Михайлович — особо уповноважений Наркомату внутрішніх справ УРСР у 1937 році, три класи парафіяльного училища в Харкові, розстріляний.

Рубінштей Наум Львович — особливий уповноважений Наркомату внутрішніх справ УРСР у 1937 році,  три класи міського училища, розстріляний.

Ворошилов (3 р. навчання), Молотов (6 р. навчання), Сталін (3 роки навчання + кілька років духовної семінарії), Єжов (самоук)

    Цей список можна продовжувати і далі. Чим нижчий щабель службової драбини ми аналізуватимемо, тим частіше у графі освіта фігуруватиме — самоук. І ці люди ви-рішували питання життя або смерті для сотень тисяч і мільйонів людей. Така ж картина спостерігалася практично в усіх керівних ланках Радянського Союзу. У правлячої верхівки країни була катастрофічна потреба у дипломах, особливо у дипломах про вищу освіту.  У традиційний спосіб отримати такі дипломи було, очевидно, неможливо. Потрібний був якійсь інший вихід. І такий вихід знайшовся й називався він заочною освітою. Згодом цей спосіб «дипломізації» керівних верств країн взяли на озброєння й інші країни соціалістичного табору.

    Але у Радянського Союзу була ще одна вагома причина для впрова-дження заочної форми освіти. Ця причина — ідеологічна. Радянський режим був тоталітарним. А кожний такий режим панічно боїться інтелектуального прошарку суспільства. У 1913 році чисельність освіченого прошарку Російської імперії становила лише 2,2%. Так звана громадянська війна була війною гранично неосвіченої частини суспільства  саме з цим прошарком. Основу білого руху становила інтелігенція, основу національно-визвольного руху в Україні також становила інтелігенція. Великою кількістю українських батьків-отаманів були сільські вчителі. Такою ж була картина національного спротиву й інших народів Російської імперії.

Вища школа України

    За свідченням відомого більшовика А.В. Луначарського, «купку праведників (більшовиків) решта інтелігенції розглядала як зрадників прапора інтелігенції, що привело до того, що російська інтелігенція стала на боці ворогів революції і робітничого класу…». Один з вищих керівників ЧК тих років  М.І. Лацис так характеризував своїх супротивників: «Юнкери, офіцери старих часів, вчителі, студентство, молодь, що навчається, … саме вони й становили бойові з’єднання наших супротивників, саме з них і складалися білогвардійські полки». Тому червоний терор був спрямований саме проти інтелектуального прошарку. З рекомендацій ЧК: «Не шукайте у справі звинувачувальних доказів; чи повстав він проти радянської влади зі зброєю, чи на словах. У першу чергу ви повинні його спитати, до якого класу він належить, якого він походження, яка у нього освіта і яка його професія. Ось ці питання і повинні вирішувати долю звинувачуваного».

    Фактично радянський тоталітарний режим поставив одним із своїх завдань принципову ліквідацію  інтелектуального прошарку сус-пільства як соціального та культурного явища. Ось типова риторика державної пропаганди Радянського Союзу: «Соціалізм є нормальним суспільством, єдино здоровим… Можна було б сказати, що у нормальному суспільстві різновид «інтелігент» зникне… У сформованому соціалістичному суспільстві інтелігенції не буде…» Засадничим принципом марксизму була побудова безкласового суспільства. І знищення інтелігенції цілком відповідало цьому принципу. Більшовики не розуміли, що безкласове суспільство — це недосяжна примара, оскільки навіть у суто інтелігентному середовищі існує надзвичайно сильне розшарування за соціальним статусом. Досить лише назвати всі соціальні щаблі кар’єрної ієрархії серед викладачів: аспірант, асистент, викладач, старший викладач, доцент, професор, не кажучи вже про суто адміністративне розшарування від рядового викладача до ректора або міністра. Таке розшарування є життєво необхідним, оскільки лише воно забезпечує ефективне функціонування навчального закладу. А в армії? Яка велика різниця у статусі молодшого лейтенанта і генерала!

Львівський національний університет

    Гранично лаконічно цей марксистський принцип сформулював комуністичний диктатор Північної Кореї Кім Ір Сен: «Щоби знищити інтелігенцію, слід перетворити всіх людей в інтелігентів». Найпростіший шлях до суспільства без інтелігенції — це було всіляке приниження статусу інтелігента, знищення монопольного становища інтелігенції в сфері інтелектуальної діяльності.  Технічно це виглядало так. Більшість інтелігенції мала бути інтелігенцією у першому поколінні. Тому кількість студентів невпинно зростала саме у пропорції, що забезпечувала реалізацію цього принципу. Так будувалася інтелектуальна піраміда, котра, як і фінансова піраміда, рано чи пізно мала зруйнуватися.

    Я закінчував школу у 1960-х роках, і в нашому класі було шість медалістів із 24 учнів. Усі — вихідці з родин інтелігенції ,і всі вони вступили до вишів. Крім них, до ВНЗ та технікумів вступили ще кілька моїх однокласників, але вони також були з родин інтелігенції. Тож крах інтелектуальної піраміди відбувався у мене на очах. Перебудова вісімдесятих якраз припала на роки, коли більшість тогочасної інтелігенції належала до інтелігенції другого і третього поколінь. Цей збіг був не випадковим. Комуністична партія доволі точно передбачила найбільшу загрозу своїй монопольній владі у суспільстві, і за будь-яких умов реалізація цієї загрози була питанням часу. Вона здолала інтелігенцію у двадцятих роках двадцятого сторіччя, коли остання була малочисельною. Але у вісімдесятих інтелігенція становила вже десятки відсотків у суспільстві, тож неминуче сталося. Радянський Союз розвалився, зокрема, й з цієї причини.

    Ще одним технічним прийомом радянської влади було перевиробництво фахівців з різних напрямків, що призводило до їх знецінення. Досить згадати про зарплату інженера тих часів, а їх, інженерів, у Радянському Союзі було вп’ятеро більше, ніж у Сполучених Штатах при незрівнянно меншій їх ефективності. Після закінчення університету у перший рік роботи в школі моя зарплата становила 83 карбованці на місяць, що лише на кілька карбованців перевищувала зар-плату прибиральниці. Ще один технічний прийом радянської влади полягав у знеціненні самого диплому про вищу освіту. Ідеальним інструментом тут слугувала саме заочна форма навчання.

Київський національний університет

    Двома найбільшими злочинами в Радянському Союзі вважалися зрада Батьківщини і підробка грошей. Саме у цих двох випадках найчастіше застосовувалася смертна кара. Одне з призначень грошей — бути еквівалентом матеріальних благ, створених суспільством, бути мірилом суспільної праці. Гроші мають цінність для людей пропорційно тій праці, що стоїть за ними. Знецінення грошей — це знецінення праці. Фальшиві гроші — це ще й перерозподіл результатів суспільної праці на користь тих, хто насправді до них непричетний. А як назвати диплом про вищу освіту, який не відповідає своєму призначенню?

    За дипломом про вищу освіту стоїть багаторічна важка праця наших студентів, що навчаються на стаціонарах. Дипломи про вищу освіту студентів-заочників за витратами праці і за результатами цієї праці абсолютно неспівмірні з першими, хоча зовні є того самого зразка.

    Я поставлю лише одне запитання: «Яку корисну соціальну функцію виконує заочна освіта у сучасній Україні?» Вища освіта і диплом про вищу освіту — це абсолютно різні речі. Дипломи можна купити і гуртом, і в роздріб. Освіту купити не можна в жодному разі. Сучасні українські студенти це почали прекрасно усвідомлювати. Їх кількість на заочних відділеннях ВНЗ різко впала. Але вони все ще є. Реальне життя вимагає реальних знань і реальної освіти, а не дипломів про неіснуючі досягнення. Моя пропозиція полягає в тому, щоби різко скоротити перелік спеціальностей, де заочна форма освіти прийнятна. З цього переліку слід виключити всі технічні спеціальності, а вдосконалюватися працівники-практики могли б на всіляких курсах та тренінгах, які організовували б ті ж виші, що раніше забезпечували заочну форму освіти.

    Чи є чим пишатися вищій школі незалежної України? Так, є. Вперше за історію нашого народу вища освіта стала загальнодоступною. Якщо у 1990/1991 навчальному році у нас було 137 тисяч випускників ВНЗ 3-го і 4-го рівнів акредитації, у 2001/2002 — 240 тисяч, то у 2009/2010 — 527 тисяч. Тобто кількість студентів зросла майже вчетверо. Це при тому, що народжуваність зменшилася приблизно на 20%.

Харківський національний університет

    Я навчався у найкращому з п’яти випускних класів Балтської середньої школи № 2, де першою вчителькою була моя мати. Але навіть з нашого класу до вишів вступила лише третина випускників. Решта про це навіть мріяти не могла. Зараз кожен випускник середньої школи має реальний вибір щодо своєї подальшої освіти. Завданням вищої школи тепер є забезпечення справді високої якості вищої освіти, і вирішення цього питання неможливе без об’єктивного розгляду питання про доцільність у нинішніх реаліях заочної освіти на умовах, що ми успадкували ще від тоталітарної держави. За демократії громадяни нашої країни змогли значно краще реалізувати своє право на освіту, ніж у тоталітарній державі. Це вийшло природним шляхом. Але примара безкласового суспільства зараз ще далі від реалізації, ніж у часи розквіту тоталітарного радянського режиму.

    Диференціація і розшарування у природних межах — це необхідна передумова ефективного розвитку суспільства. Прагнення до соціалізму у суспільстві є прагненням до смерті суспільства. У спільнотах, де всі примусово однакові, нічого не відбувається, нема причин для подальшого розвитку. Це — як гаряча зірка, що народжує довкола себе життя, і ця ж зірка через мільярди років своєї еволюції, коли вона перетворюється, наприклад, на білого карлика, який, поступово охолоджуючись до абсолютного нуля, блукатиме у космічному просторі до кінця існування нашого Всесвіту, не подаючи жодних ознак життя у космологічному сенсі.

    І ще одне. Основою ідеології будь-якого тоталітарного режиму є культ простої людини, на противагу людині аристократичній. Ми маємо навчитися просто поважати простих людей, сприяючи максимально можливій реалізації їх творчого потенціалу. Але слід пам’ятати, що основа справді високої культури — аристократизм. Нема його — нема і справжньої культури.  Народи, що не створили власну аристократію або відцуралися від неї, зробили незрівнянно менший внесок у світову культуру, ніж народи, які таку аристократію мали і її шанували. Це питання особливо актуальне для українського народу. Нам слід навчитися шанувати аристократів за духом і походженням, що були у нашій середньовічній історії. Жодного з них не можна віддати іншому народові. Нам слід виховувати нашу майбутню інтелектуальну еліту вже сьогодні. Ключем для цього є, безумовно, якісна вища освіта, можлива лише при її оперті на ґрунтовні наукові дослідження.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.