Про заочну освіту і не тільки (Чорноморські новини - 2015 рік / № 7 (21579) субота 31 січня 2015 року)

https://chornomorka.com/archive/21579/a-5196.html

     Земна цивілізація починалась з декількох епохальних відкриттів. Це приручення коня, що сприяло розселенню арійських племен від островів Великої Британії до Північної Індії. Це винайдення колеса, що допомогло цьому розселенню і створило передумови для стрімкого технічного прогресу людства. Це, нарешті, створення писемності, що дозволило накопичення існуючої і створення нової інформації.

    До першого з цих відкриттів безпосередній стосунок мають предки українців. Найдавніший кістяк прирученого коня знайдено в одному з курганів лівобережної України. Він датується початком четвертого тисячоліття до нової ери. Ознакою одомашнення були характерні сліди від вудил на щелепах коня. Розкопки, що стали справжньою науковою сенсацією, були здійснені лише декілька десятиліть тому. Вперше про них я дізнався з тогочасних газет. Але в якості авторитетного посилання пропоную читачу солідне видання — «Енциклопедію винаходів і відкриттів», перекладену на українську з англійської за виданням «Timelines of Science and Technology» видавництвом «Махаон-Україна».

    Сучасна цивілізація стала можливою не тільки через названі відкриття, але й завдяки колосальній кількості інших, дрібніших, здійснених упродовж всієї історії розвитку людства. Кожен етнос, кожна нація і кожна держава додали до цього переліку свій більший або менший внесок. Не став винятком і Радянський Союз. Тут були винайдені перші концтабори. Тут була відшліфована унікальна система допиту підозрюваних: їх спочатку били, а тоді, при потребі, допитували про скоєний злочин. Гестапо, попри багаторічну співпрацю із спецслужбами Радянського Союзу, так і не підтягнулося до їх рівня. Там, усе ж таки, спочатку допитували, а тоді, при потребі, били. Ви скажете: «А перший супутник Землі?» Я відповім, що його, фактично, вивів на навколоземну орбіту німецький ракетоносій ФАУ-2, підземний завод зі створення якого, разом з персоналом і складом готової продукції, опинився після закінчення Другої світової війни в зоні окупації Радянського Союзу. Якби результати цієї війни були сприятливішими для Німеччини, то перший штучний супутник у Землі з’явився б ще у сорокових роках...

    Але у Радянського Союзу є незаперечне досягнення в галузі освіти. Саме тут 28 серпня 1938 року вперше в світі запрацювала система заочної освіти. Цьому передували численні локальні спроби її створення, починаючи від 1918-го.

    Частина населення, охоплена заочною і вечірньою формами навчання, відразу стала надзвичайно вагомою. У 1940 році це було 27% від загальної кількості студентів вузів, у 1965-у — близько 50%, у 1975-у — 46%, у 1980-у — 43%. Паралельно набував популярності прийом на стаціонари ВНЗ молодих людей, які вже мали стаж роботи за робітничими спеціальностями не менше двох років: у 1958-у їх було 45%, у 1962-у — 59%. Після відставки Микити Хрущова цей відсоток почав швидко зменшуватися.

    У 1980 році я почав свою кар’єру викладача в одному з технічних вишів Одеси і вперше зіткнувся із студентами заочної форми навчання. У перші ж місяці моєї нової роботи мене залучили як експерта до службового розслідування діяльності одного з викладачів нашого ВНЗ, який поставив на потік виготовлення контрольних робіт для студентів-заочників. Розслідування завершилося звільненням цього викладача. Практично одночасно у мене з’явилось і навчальне навантаження, пов’язане із заочною освітою.

    Знайомство з студентами-заочниками справило на мене сумне враження. Переважна їх  більшість не володіла знаннями з математики навіть в обсязі 5—6 класів середньої школи. Методи роботи з ними були такими. Дві години вищої математики на початку семестру. З обов’язковою видачею двох контрольних робіт на семестр. У кінці семестру студенти приїжджали на сесію, де перед іспитом їм вичитувався теоретичний курс вищої математики і проводилися практичні заняття загальним обсягом приблизно 10 годин. Контрольні роботи студенти мали здати ще до приїзду на сесію. Годі й казати, що за таких умов ніхто з них  самостійно контрольні роботи не виконував, та й не міг виконати. На консультації перед іспитом я спеціально проводив відповідне опитування студентів, обіцяючи суттєво вищу оцінку у разі виявлення факту самостійного виконання контрольної роботи. Жодного разу від 1980 року ніхто зі студентів руки не підняв. Інколи, не кожного року, піднімалися одна-дві руки у відповідь на запитання: «Хто хоча б спробував розв’язати контрольну роботу самостійно?» Моїм основним завданням на іспиті було пояснити спосіб розв’язання, на вибір студента,  будь-якої із задач контрольної роботи, про що я попереджав їх ще на початку семестру. Навіть така спрощена форма іспиту для більшості була непосильною. Я пробував максимально зменшувати кількість задач у контрольній роботі та їх складність. Результат — той самий. Тоді, у відчаї, з метою зменшення фінансового тягаря для студентів, я почав радикально скорочувати кількість варіантів завдань, довівши їх в останні роки існування мого ВНЗ до двох, у такий спосіб протестуючи проти наведеної форми роботи зі студентами. Мої оцінки свідчили, що у бізнесі, пов’язаному з контрольними роботами, в межах країни крутилися суми, співмірні з фондом  плати всіх вишів країни.

    Не всі кошти йшли саме до викладачів. Охочих заробляти на заочниках у країні було багато. Але й викладачі у цьому бізнесі також брали активну участь. Знову ж таки переконався я у цьому особисто, коли, перевіряючи контрольні роботи своїх заочників, почав зустрічати почерк одного з колег по кафедрі. У деяких випадках студенти просто лінувалися переписати контрольну роботу власноруч. Оскільки на той момент я вже завідував кафедрою, то моїх  повноважень цілком вистачило, щоб позбутися цього викладача.

    Як ви думаєте, з чим пов’язана значна складність контрольних робіт, що перевищує не тільки можливості заочників, але й можливості пересічних студентів стаціонарів? А з чим пов’язана велика кількість варіантів завдань, наприклад 100, та регулярна їх зміна? Великий німецький філософ Гегель якось сказав: «Все, що існує, — розумне». Один з мотивів існування заочної форми навчання виглядає так. Студентам потрібні дипломи, і вони готові платити. Іншим учасниках навчального процесу потрібні гроші, і вони готові брати. Поступово заочна форма освіти перетворилася на ракову пухлину вищої освіти, яка, розростаючись, знищувала моральний імунітет і студентів, і викладачів, готуючи їх до моральних збочень і в будь-якій іншій сфері діяльності. Граничний ступінь деградації заочної форми освіти — це коли на сесію приїжджає тільки староста групи із заліковими книжками всіх студентів та відповідною сумою коштів. Вся група у повному складі збирається лише один раз на банкеті, приуроченому завершенню сесії, де її члени отримують відповідним чином заповнені залікові книжки. Це історія з перших рук про один відомий одеський виш.

    Чому ж Радянський Союз був зацікавлений в існуванні заочної форми освіти, попри її вкрай низьку ефективність і навіть шкідливість?  Причин декілька. Одну з них можна побачити, переглянувши штатний розклад, наприклад НКВС, на кінець 1930-х років.

Ягода Генріх Григорович — перший нарком внутрішніх справ СРСР у 1934 — 1936 роках, освіта середня, розстріляний.

Єжов Микола Іванович — нарком внутрішніх справ СРСР у 1936 — 1938 роках, самоук (у школі не навчався), розстріляний.

Агранов Яков Саулович — перший заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1934 — 1937 роках, чотирикласне училище, розстріляний.

Курський Володимир Михайлович — заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1937 році, освіта початкова, розстріляний.

Фріновський Михайло Петрович — заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1937 — 1938 роках, духовна семінарія, не закінчив, розстріляний.

Реденс Станіслав Францович — голова ГПУ УРСР у 1931 — 1933 роках, училище в с. Кам’янці при Дніпровському металургійному заводі, розстріляний.

Леплевський Ізраїль Мойсейович — нарком внутрішніх справ УРСР у 1937 — 1938 роках, самоук (до школи не ходив), розстріляний.

Успенський Олександр Іванович — нарком внутрішніх справ УРСР у 1938 році, початкове училище у Верхньому Суходолі Тульської області, розстріляний.

Степанов Михайло Архипович — заступник наркома внутрішніх справ УРСР у 1937 — 1940 роках, міське початкове училище у Саратові, помер у таборі.

Блюман Віктор Михайлович — особо уповноважений Наркомату внутрішніх справ УРСР у 1937 році, три класи парафіяльного училища в Харкові, розстріляний.

Рубінштей Наум Львович — особливий уповноважений Наркомату внутрішніх справ УРСР у 1937 році,  три класи міського училища, розстріляний.

Ворошилов (3 р. навчання), Молотов (6 р. навчання), Сталін (3 роки навчання + кілька років духовної семінарії), Єжов (самоук)

    Цей список можна продовжувати і далі. Чим нижчий щабель службової драбини ми аналізуватимемо, тим частіше у графі освіта фігуруватиме — самоук. І ці люди ви-рішували питання життя або смерті для сотень тисяч і мільйонів людей. Така ж картина спостерігалася практично в усіх керівних ланках Радянського Союзу. У правлячої верхівки країни була катастрофічна потреба у дипломах, особливо у дипломах про вищу освіту.  У традиційний спосіб отримати такі дипломи було, очевидно, неможливо. Потрібний був якійсь інший вихід. І такий вихід знайшовся й називався він заочною освітою. Згодом цей спосіб «дипломізації» керівних верств країн взяли на озброєння й інші країни соціалістичного табору.

    Але у Радянського Союзу була ще одна вагома причина для впрова-дження заочної форми освіти. Ця причина — ідеологічна. Радянський режим був тоталітарним. А кожний такий режим панічно боїться інтелектуального прошарку суспільства. У 1913 році чисельність освіченого прошарку Російської імперії становила лише 2,2%. Так звана громадянська війна була війною гранично неосвіченої частини суспільства  саме з цим прошарком. Основу білого руху становила інтелігенція, основу національно-визвольного руху в Україні також становила інтелігенція. Великою кількістю українських батьків-отаманів були сільські вчителі. Такою ж була картина національного спротиву й інших народів Російської імперії.

Вища школа України

    За свідченням відомого більшовика А.В. Луначарського, «купку праведників (більшовиків) решта інтелігенції розглядала як зрадників прапора інтелігенції, що привело до того, що російська інтелігенція стала на боці ворогів революції і робітничого класу…». Один з вищих керівників ЧК тих років  М.І. Лацис так характеризував своїх супротивників: «Юнкери, офіцери старих часів, вчителі, студентство, молодь, що навчається, … саме вони й становили бойові з’єднання наших супротивників, саме з них і складалися білогвардійські полки». Тому червоний терор був спрямований саме проти інтелектуального прошарку. З рекомендацій ЧК: «Не шукайте у справі звинувачувальних доказів; чи повстав він проти радянської влади зі зброєю, чи на словах. У першу чергу ви повинні його спитати, до якого класу він належить, якого він походження, яка у нього освіта і яка його професія. Ось ці питання і повинні вирішувати долю звинувачуваного».

    Фактично радянський тоталітарний режим поставив одним із своїх завдань принципову ліквідацію  інтелектуального прошарку сус-пільства як соціального та культурного явища. Ось типова риторика державної пропаганди Радянського Союзу: «Соціалізм є нормальним суспільством, єдино здоровим… Можна було б сказати, що у нормальному суспільстві різновид «інтелігент» зникне… У сформованому соціалістичному суспільстві інтелігенції не буде…» Засадничим принципом марксизму була побудова безкласового суспільства. І знищення інтелігенції цілком відповідало цьому принципу. Більшовики не розуміли, що безкласове суспільство — це недосяжна примара, оскільки навіть у суто інтелігентному середовищі існує надзвичайно сильне розшарування за соціальним статусом. Досить лише назвати всі соціальні щаблі кар’єрної ієрархії серед викладачів: аспірант, асистент, викладач, старший викладач, доцент, професор, не кажучи вже про суто адміністративне розшарування від рядового викладача до ректора або міністра. Таке розшарування є життєво необхідним, оскільки лише воно забезпечує ефективне функціонування навчального закладу. А в армії? Яка велика різниця у статусі молодшого лейтенанта і генерала!

Львівський національний університет

    Гранично лаконічно цей марксистський принцип сформулював комуністичний диктатор Північної Кореї Кім Ір Сен: «Щоби знищити інтелігенцію, слід перетворити всіх людей в інтелігентів». Найпростіший шлях до суспільства без інтелігенції — це було всіляке приниження статусу інтелігента, знищення монопольного становища інтелігенції в сфері інтелектуальної діяльності.  Технічно це виглядало так. Більшість інтелігенції мала бути інтелігенцією у першому поколінні. Тому кількість студентів невпинно зростала саме у пропорції, що забезпечувала реалізацію цього принципу. Так будувалася інтелектуальна піраміда, котра, як і фінансова піраміда, рано чи пізно мала зруйнуватися.

    Я закінчував школу у 1960-х роках, і в нашому класі було шість медалістів із 24 учнів. Усі — вихідці з родин інтелігенції ,і всі вони вступили до вишів. Крім них, до ВНЗ та технікумів вступили ще кілька моїх однокласників, але вони також були з родин інтелігенції. Тож крах інтелектуальної піраміди відбувався у мене на очах. Перебудова вісімдесятих якраз припала на роки, коли більшість тогочасної інтелігенції належала до інтелігенції другого і третього поколінь. Цей збіг був не випадковим. Комуністична партія доволі точно передбачила найбільшу загрозу своїй монопольній владі у суспільстві, і за будь-яких умов реалізація цієї загрози була питанням часу. Вона здолала інтелігенцію у двадцятих роках двадцятого сторіччя, коли остання була малочисельною. Але у вісімдесятих інтелігенція становила вже десятки відсотків у суспільстві, тож неминуче сталося. Радянський Союз розвалився, зокрема, й з цієї причини.

    Ще одним технічним прийомом радянської влади було перевиробництво фахівців з різних напрямків, що призводило до їх знецінення. Досить згадати про зарплату інженера тих часів, а їх, інженерів, у Радянському Союзі було вп’ятеро більше, ніж у Сполучених Штатах при незрівнянно меншій їх ефективності. Після закінчення університету у перший рік роботи в школі моя зарплата становила 83 карбованці на місяць, що лише на кілька карбованців перевищувала зар-плату прибиральниці. Ще один технічний прийом радянської влади полягав у знеціненні самого диплому про вищу освіту. Ідеальним інструментом тут слугувала саме заочна форма навчання.

Київський національний університет

    Двома найбільшими злочинами в Радянському Союзі вважалися зрада Батьківщини і підробка грошей. Саме у цих двох випадках найчастіше застосовувалася смертна кара. Одне з призначень грошей — бути еквівалентом матеріальних благ, створених суспільством, бути мірилом суспільної праці. Гроші мають цінність для людей пропорційно тій праці, що стоїть за ними. Знецінення грошей — це знецінення праці. Фальшиві гроші — це ще й перерозподіл результатів суспільної праці на користь тих, хто насправді до них непричетний. А як назвати диплом про вищу освіту, який не відповідає своєму призначенню?

    За дипломом про вищу освіту стоїть багаторічна важка праця наших студентів, що навчаються на стаціонарах. Дипломи про вищу освіту студентів-заочників за витратами праці і за результатами цієї праці абсолютно неспівмірні з першими, хоча зовні є того самого зразка.

    Я поставлю лише одне запитання: «Яку корисну соціальну функцію виконує заочна освіта у сучасній Україні?» Вища освіта і диплом про вищу освіту — це абсолютно різні речі. Дипломи можна купити і гуртом, і в роздріб. Освіту купити не можна в жодному разі. Сучасні українські студенти це почали прекрасно усвідомлювати. Їх кількість на заочних відділеннях ВНЗ різко впала. Але вони все ще є. Реальне життя вимагає реальних знань і реальної освіти, а не дипломів про неіснуючі досягнення. Моя пропозиція полягає в тому, щоби різко скоротити перелік спеціальностей, де заочна форма освіти прийнятна. З цього переліку слід виключити всі технічні спеціальності, а вдосконалюватися працівники-практики могли б на всіляких курсах та тренінгах, які організовували б ті ж виші, що раніше забезпечували заочну форму освіти.

    Чи є чим пишатися вищій школі незалежної України? Так, є. Вперше за історію нашого народу вища освіта стала загальнодоступною. Якщо у 1990/1991 навчальному році у нас було 137 тисяч випускників ВНЗ 3-го і 4-го рівнів акредитації, у 2001/2002 — 240 тисяч, то у 2009/2010 — 527 тисяч. Тобто кількість студентів зросла майже вчетверо. Це при тому, що народжуваність зменшилася приблизно на 20%.

Харківський національний університет

    Я навчався у найкращому з п’яти випускних класів Балтської середньої школи № 2, де першою вчителькою була моя мати. Але навіть з нашого класу до вишів вступила лише третина випускників. Решта про це навіть мріяти не могла. Зараз кожен випускник середньої школи має реальний вибір щодо своєї подальшої освіти. Завданням вищої школи тепер є забезпечення справді високої якості вищої освіти, і вирішення цього питання неможливе без об’єктивного розгляду питання про доцільність у нинішніх реаліях заочної освіти на умовах, що ми успадкували ще від тоталітарної держави. За демократії громадяни нашої країни змогли значно краще реалізувати своє право на освіту, ніж у тоталітарній державі. Це вийшло природним шляхом. Але примара безкласового суспільства зараз ще далі від реалізації, ніж у часи розквіту тоталітарного радянського режиму.

    Диференціація і розшарування у природних межах — це необхідна передумова ефективного розвитку суспільства. Прагнення до соціалізму у суспільстві є прагненням до смерті суспільства. У спільнотах, де всі примусово однакові, нічого не відбувається, нема причин для подальшого розвитку. Це — як гаряча зірка, що народжує довкола себе життя, і ця ж зірка через мільярди років своєї еволюції, коли вона перетворюється, наприклад, на білого карлика, який, поступово охолоджуючись до абсолютного нуля, блукатиме у космічному просторі до кінця існування нашого Всесвіту, не подаючи жодних ознак життя у космологічному сенсі.

    І ще одне. Основою ідеології будь-якого тоталітарного режиму є культ простої людини, на противагу людині аристократичній. Ми маємо навчитися просто поважати простих людей, сприяючи максимально можливій реалізації їх творчого потенціалу. Але слід пам’ятати, що основа справді високої культури — аристократизм. Нема його — нема і справжньої культури.  Народи, що не створили власну аристократію або відцуралися від неї, зробили незрівнянно менший внесок у світову культуру, ніж народи, які таку аристократію мали і її шанували. Це питання особливо актуальне для українського народу. Нам слід навчитися шанувати аристократів за духом і походженням, що були у нашій середньовічній історії. Жодного з них не можна віддати іншому народові. Нам слід виховувати нашу майбутню інтелектуальну еліту вже сьогодні. Ключем для цього є, безумовно, якісна вища освіта, можлива лише при її оперті на ґрунтовні наукові дослідження.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.

Християнство чи іслам? (Чорноморські новини - 2014 рік / № 70-71 (21541-21542) субота 13 вересня 2014 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21541-21542/a-4461.html

    «Воістину є два першопочаткові духи, які явилися світу як близнюки, відомі своєю протилежністю. В думці, в слові і в дії — вони обидва, добрий і злий… Коли ці два духи вперше зійшлися в боротьбі, то вони створили буття і небуття, і те, що чекає врешті-решт тих, хто йде шляхом неправди, — це найгірше, а тих, хто йде шляхом добра, чекає найкраще». (Ясна, 30, 3 — 4).

    Усе, що відбувається у світі, відбувається згідно з однією з цих причин. Між ними точиться по-стійна непримиренна боротьба. Людина самостійно має обрати, на якому боці вона перебуває. Від цього вибору залежить її подальша доля. Зороастрійська віра вчить, що людина отримує земне існування задля втілення своїх особливих завдань щодо зміцнення правди і винищення зла. Тому кожна людина має слідувати етичній тріаді — Добрих думок, Добрих слів і Добрих справ. Врешті-решт, дух добра остаточно переможе, але від активної позиції людей залежить наблизити цей час. Людина тут не раб Божий, а дуже потрібний йому союзник у боротьбі добра і зла.

    Зороастризм — перша світова релігія. Інші були потім. Але жодна з них не змогла піднятися до висот філософських узагальнень зороастризму, до центральної ролі людини при вирішенні і її власної долі, і долі людства, і долі всього матеріального та духовного світів. Світла релігія сильних і духовних людей арійського племені. Рай і пекло, воскресіння і вічне життя праведників — усе це від зороастризму. В засадничих текстах нових світових релігій ці питання детально навіть не обговорюються, оскільки вважаються очевидними. У чому ж тоді специфіка цих нових релігій? На мою думку, в означенні добра і зла.

    Для нашої епохи характерне загострення цивілізаційного конфлікту, який спрощено можна подати як конфлікт християнської та ісламської цивілізацій. Україна геополітично розташована в зоні контакту цих двох світів, хоча належить переважно до християнського світу. Проте її доля значною мірою залежить від розуміння іншого — ісламського світу.

    Україна не раз у козацькі часи перемагала, спираючись на союз з цим світом, уособленням якого були Кримське ханство і Туреччина. Та й саме козацтво не було всуціль християнським. На Січі були й козаки (і це не поодинокі випадки) мусульманської віри. Саме відхід від цієї співпраці й переорієнтація на нібито православну Московію й були одним з вагомих чинників, що призвів до остаточного поневолення України-Руси цією ж Московією. Козаки прагнули свободи, а отримали православне рабство. Ще у дев’ятнадцятому сторіччі людей у Російській імперії продавали, як худобу. В іншому — європейському світі — такого вже не було.

Зороастризм

    Якби мене спитали, чим принципово відрізняється християнство від ісламу, я б відповів: передусім, сприйняттям зла. Програмні засади християнства озвучені Ісусом у його Нагірній проповіді. Ось одна з них: «А я кажу вам не противитися злу. Але якщо хто вдарив тебе у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку». А що з цього приводу в ісламі? «Я чув, як Посланець Аллаха сказав: «Хто з вас зустрінеться зі злом, нехай виправить його власними руками, а якщо не може, то власними устами, а якщо не може, то своїм серцем, але це — найменший ступінь віри» (Муслим, Хадис 34). В ісламі — це, мабуть, від зороастризму — активна позиція щодо зла. Християнство не сприймає не лише дію проти зла, але й слово. З тієї ж Нагірної проповіді: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється і вам». Здавалося б, суди справедливо і сам будь готовим до такого ж справедливого суду. Що тут поганого? Християнство не сприймає не лише дію і слово проти зла, але і внутрішнє його несприйняття. «А я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і проганяє вас…» А як тоді чинити щодо путінської Росії, котра просто прагне знищити нас в усіх сенсах, які лише можна вкласти в ці слова?

    Друга принципова відмінність християнства та ісламу — це ставлення до людського життя. Цьому питанню присвячено багато місць в Євангеліях. Смертній карі християнство протиставляє прощення і любов. «Ви чули, що було сказане древнім: не вбивай, а хто уб’є, підлягає суду», — так починає Ісус висловлювання своєї позиції з цього приводу. Далі цілком слушні і прийнятні в певних ситуаціях слова, однак прямої відповіді нема. Закінчується цей, один з найдовших фрагментів його Нагірної проповіді словами: «Мирися з суперником твоїм швидко, поки ти в дорозі з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не вкинули б тебе у в’язницю. Істино кажу тобі: ти не вийдеш звідти, поки не віддаси останній кодрант». В ісламі — інакше. Посланець Аллаха сказав: «Не дозволено проливати кров мусульманина, крім як в одному з трьох випадків: 1) одружений перелюбник, 2) душа за душу, 3) такий, що зрадив свою віру» (Бухарі і Муслим, Хадис 14). А як щодо немусульман або навіть рабів? Сказав посланець Аллаха: «Хто вб’є свого раба, того і ми уб’ємо, і хто скалічить свого раба, того і ми скалічимо» (Тирмізі, Хадис 129).

    Можна і далі порівнювати християнство та іслам. Вони протилежні у більшості своїх засадничих принципів. Вони протилежні і в своїй практиці. У сучасній Росії — формально головному осерді православ’я у світі — на 100000 жителів на рік припадає 20 кримінальних убивств (5-е місце на планеті), у Саудівській Аравії — осерді ісламу — лише 0,1 (останнє місце в світі). Для порівняння: в Німеччині — 1. Немає жодної ісламської країни, де населення скорочується. Немає жодної європейської християнської країни, де населення зростає. Християнин думає, що щастя — це дорогий автомобіль. Мусульманин думає, що щастя — це здорові і розумні діти. У мусульманських країнах немає безпритульних дітей і кинутих напризволяще літніх людей. Там безпрецедентно низький рівень злочинності. Іслам — це релігія не обов’язково багатих, але сильних людей: Афганістан, Чечня, Іран, Туреччина… Це спосіб мислення і спосіб життя цілком сучасних людей. Християнство — це країна мрій, це втеча від реалій сучасного життя, це духовна опора людей, як правило, слабких або тих, хто шукає розраду від ударів долі. Християнство не надихає на боротьбу, а лише на примирення будь-якою ціною. Іслам же надихає саме на боротьбу, якщо мусульманин вважає себе скривдженим. Тому українці-християни не чинили жодного опору окупанту, не спромоглися на жодну протестну акцію в Криму. А українці-мусульмани Криму завжди перебували і перебувають у стані високої готовності до боротьби за свої права, і вони їх матимуть.

    Для того, щоб зрозуміти феномен християнства, слід розуміти, на мою думку, неоднозначність у багатьох випадках його головних засад. «Не думайте, що я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов я, а виконати», — сказав Ісус. А пророк якраз і виголосив отриману від господа на скрижалях кам’я-них заповідь: «Око за око, зуб за зуб». «Не мир я вам приніс, але меч», — в іншому місці сказав Ісус. Це дає певні можливості для маневру. Це дозволяє священикам благословляти воїнів, що йдуть на війну. Це дозволяє благословляти їхню зброю, якою вбивають людей. Це дозволяє їм робити те, що чекають від них люди, а не те, чого вимагає дух Євангелій. І, безумовно, роль проповідника, духівника тут неоціненна. Більшості людей важливе не те, що говорять, а хто говорить. Духовний, світлий, розумний, людяний священик поведе за собою людей. Одним дасть розраду в їхньому горі, іншим — відчути їхню справжню силу, ще інших просто заспокоїть і вкаже шлях добра в їхньому житті. Скільки таких, відданих Богу і людям, священиків породила християнська церква! Церква — це і є такі люди. Якщо їх нема, то нема і церкви, а є лише бізнесова структура, що живе за рахунок невибагливих у духовному сенсі «віруючих».

    Так склалося, що я сходив пішки майже всю Велику Ялту. Я бачив, як люди будують собі житло. Часто це були українці-мусульмани. Дуже ґрунтовно вони це робили. Відчувалося, що будували навіки. Приємно було на це дивитися. Здавалося, що відбувається це не в Криму, а десь на землях континентальної цілком української України. І я бачив, як мешкала більшість росіян. Переважно це були будинки ще радянських штибу, занехаяні часом і людською байдужістю. Мимоволі пригадувалися слова Ісуса: «Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть; не збирають у житниці; і Отець наш Небесний годує їх».

    Якось я присів перепочити на маленькій площі маленького містечка Великої Ялти. Вздовж берега моря в напрямку на Севастополь у Ялті на різній висоті проходять три дороги. Це містечко було на середній. Поряд зі мною присів трохи старший і на вигляд міцніший за мене чоловік. Розговорилися. Він уже поховав дружину, а діти роз’їхалися, тому жив сам у квартирі, отриманій ще в радянські часи. Його все дратувало. Гучна музика, на мій погляд, доволі приємна, яка долинала з відкритих вікон недалеко розташованого ресторану, що належав чужинцю з Кавказу. Дратували всі ці чужинці, що обсіли прибуткові зони Криму і на очах таких, як він, заробляли великі гроші. Українська влада взагалі і місцева зокрема, хоча б через те, що зняла рейсовий автобус, який ходив між згаданими вище трьома дорогами. Через це він уже шість років не бачив моря. Зауважу, що пішки — це десь півтора кілометра. Саме цим шляхом я і прийшов. Хоча він не народився в Криму, але саме себе, попри повну свою бездіяльність, вважав головною діючою особою — точкою відліку для всіх інших людей, що претендували бодай на якусь часточку «його» кримської землі.

    Ця стаття не є панегіриком ісламу за рахунок християнства. Ідея Бога далеко виходить за межі окремої релігії. Потреба людини мати Бога є також універсальною потребою людини взагалі. Кожна релігія — це свій, певний шлях до розуміння ідеї Бога, суті буття, його перспектив, нарешті, добра і зла. Релігій багато, бо багато є людей і вони різні й потреби у вірі у них різні. Тільки в своїй сукупності релігії світу дають максимальну можливість наблизитися до розуміння задуму Творця в його проекті під назвою «Людина». Сказав посланець Аллаха: «Всякий новонароджений народжується праведним від природи. І тільки батьки роблять з нього іудея, християнина або вогнепоклонника…» (Бухарі і Муслим, Хадис 183).

Пророк Музаммед

     «Є час розкидати каміння і є час їх збирати...» — каже Біблія. Україна стоїть на кордоні християнського й ісламського світів. Це ідеальні умови, щоби «збирати каміння». Це наш братній посил українцям-мусульманам від українців-християн. Разом ми сильніші. Ми перемагали разом у козацькі часи, переможемо і тепер. Різні віри — шляхи до розуміння Бога — мають нас взаємно збагатити. Іслам і християнство взаємно доповнюють одне одного, як чоловік і жінка, як сила і милосердя, роблячи нас справді досконалими людьми. Наш справжній ворог маскується від нас під прапором православ’я, яке ніколи не було щирим поривом його душі.

    На мою думку, якщо ти хочеш помолитися, то помолись там, де ти є. Вважається, що намолене місце має переваги. Якщо поблизу є греко-католицька церква, зайди туди. Якщо такої нема, але є українська православна церква Київського патріархату, зайди туди. Якщо такої немає, то зайди в католицький собор або в протестантську церкву будь-якого спрямування. Якщо немає, то зайди в мечеть. Якщо і такої немає, але поряд є православна церква Московського патріархату, то туди не йди. Краще помолись там, де ти є, оскільки ця церква не є церквою, а є знаряддям духовного поневолення української нації. Це єдина з-поміж десятків церков на теренах України, що принципово не визнає незалежної України і продовжує щороку піддавати анафемі одного з найвидатніших діячів і патріотів України — гетьмана Мазепу. Це єдина церква, що у час російсько-української війни прийняла бік нашого ворога.

Ісус

    Народи, як правило, не обирають релігію. Це релігія обирає їх, спираючись на вже існуючий у їхньому серці благодатний ґрунт. Релігія, насправді, найчастіше є проявом їхньої справжньої природи. Більшість українців є християнами саме тому, що вони є добрими, сентиментальними, співчутливими, слухняними і працьовитими людьми. Але тепер цього замало. Віднині наша доля — це повсякденний захист, у тому числі збройний, нашої Батьківщини. На межі старої і нової ер скіфські й угро-фінські племена вже жили майже на тих територіях, що і зараз (12-томна «Історія УССР»). Для точності, від кордону України з Росією слід відступити на 150—200 кілометрів вглиб Росії. «Що було — те і буде» — сказано в Біблії. Навряд чи найближча тисяча років щось у цьому змінить. Для такого протистояння однієї нашої лагідності недостатньо. Підкоритися Росії — це приректи себе на безумовне знищення, оскільки, зламавши нас, Росія з невідворотністю важкого каменя, що котиться з крутої гори, буде нищити інші народи, використовуючи українців як розхідний матеріал, поки він не вичерпається повністю. Так було впродовж всієї історії українсько-російських стосунків. Так було впродовж усього двадцятого століття, коли ми жили в одній державі і коли використовувався державний механізм цього винищення. Так є і в двадцять першому столітті, коли ми живемо в різних державах — і тепер вони нищать нас на нашій землі за допомогою всіх видів сучасного озброєння, хіба що наразі без застосування ядерної зброї. Саме тому в часи Богдана Хмельницького українців-русинів було більше, ніж росіян-москалів, а тепер втричі менше. Їм потрібна наша історія, а для цього потрібна наша земля і бажано без українців — свідків своє справжньої історії — Історії з великої літери.

Хрещення Русі-України

    То яка релігія для українців була б ідеальною — християнство чи іслам? На мою думку, ті, які в нашому народі вже є — і християнство, й іслам. Сказав посланець Аллаха: «Я ближче всіх з людей до Ісуса, сина Марії, в цьому і майбутньому світі, адже пророки — брати від різних дружин, а релігія їх одна, і між мною і Ісусом не було жодного пророка» (Бухарі і Муслим. Редакція Бухарі. Хадис 180).

    Потрібно краще зрозуміти духовний світ цих релігій, у чому, безумовно, нам допоможе й інтелектуальне заглиблення у витоки цих релігій — зороастризм. Пам’ятаймо, що і в українському народі народився промінчик цієї осяйної релігії — РУНВіра (Рідна українська національна віра).

    На яку конфесію було б краще опертися в духовному будівництві нашої нації? На ту, що впродовж усієї його історії була разом з українським народ. Разом і в часи миру, і в часи війни — національно-визвольної війни українців у 1939—1955 роках на теренах Західної України. Це Українська греко-католицька церква, що єднає нас з Європою і не зачіпає наших релігійних традицій. По-друге, це Українська православна церква Київського патріархату, яка постала з попелу в часи незалежної України і робить що може для блага української нації. Але пам’ятаймо і про іслам, який є вірою частини українців. Лише вдумливе ставлення до цієї релігії дозволить нам міцно стояти на межі християнського та ісламського світів.

    Проект Російської імперії як Третього Риму — це був проект Візантійської православної церкви, яка, втративши державну підтримку після завоювання Константинополя мусульманами, намагалася відродити її на теренах Московії. Це її ієрархи штовхали Богдана Хмельницького у підданство до російського царя. Ця церква дала потужний імпульс для творення нової імперії, але опертися на неї не змогла, перейшовши натомість на її утримання і ставши слухняною лялькою в усіх політичних виставах цієї імперії. Навряд чи Вселенський (Константинопольський) патріарх визнає Київський патріархат, поки існує Російська імперія, тобто коли це справді актуально.

    «Не сумуй за минулим, адже ти не здатен змінити його» (коментар до Хадису 147). «Живіть просто і Аллах полюбить вас» (коментар до Хадису 160).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

Солдати ворога (Чорноморські новини - 2014 рік / № 63 (21534) субота 16 серпня 2014 року)

Київщина після звільнення від московитів

https://chornomorka.com/archive/21534/a-4328.html

Iнформацiйно-аналiтична газета "Контраст"

     Удача будь-якого народу — це певна константа, що залишається такою протягом тисячоліть. Якщо ти бажаєш дізнатись, якою буде твоя майбутня дружина, подивись на її матір — так каже народна мудрість. Якщо ти бажаєш з’ясувати психологічний портрет солдатів ворожої армії, згадай, якими були батьки і діди цих солдатів. Засадничі речі добре бачаться здалеку.

    Отже, йде війна. Гинуть кращі представники нашого народу, гинуть ті, хто, не чекаючи мобілізації, добровільно пішов у діючу армію України, що вже кілька місяців веде неперервні й важкі бої на сході нашої країни (я не схильний якось інакше сприймати події на сході, попри заспокійливі та оптимістичні повідомлення наших засобів масової інформації). Ті, хто планує з боку ворога стратегію всіх військових операцій, хто забезпечує їх зброєю всіх вагових категорій, прийнятих на озброєння сучасною російською армією, хто забезпечує оперативне керівництво всіма військовими операціями безпосередньо на полі бою, хто забезпечує проведення цих операцій не лише керівними офіцерськими кадрами, але й професійними виконавцями середньої ланки (саме останні керують танками, бронетранспортерами, установками залпового вогню, ракетними комплексами, мінують і знищують інфраструктуру сходу нашої країни), — чиїх батьків і дідів ці діти й онуки? А ті з місцевих мешканців, що надають певну масовість всім військовим операціям ворога на сході, — вони чиї нащадки?

Московити за улюбленим заняттям

    Візьмемо за точку відліку Другу світову війну. Військовий конфлікт між Німеччиною і Росією був неминучим. Німецький третій райх і Російська радянська імперія в однаковій мірі претендували на контроль над усім світом. Перші — під гаслом захисту арійської раси, другі — під гаслом світової революції. Крайній націоналізм і крайній інтернаціоналізм взаємно виключали одне одного. У світі мало залишитися щось одне. Німці напали першими. Маючи у п’ять—сім разів менше військової техніки всіх ґатунків (танки, літаки, артилерія), взагалі не маючи цілих класів найсучаснішого на той час озброєння (важкі танки, літаки-бомбардувальники далекої дії), маючи майже вдвічі менше солдатів та офіцерів, німецька армія посунула на Схід Європи. У перші місяці війни німецькі війська просувалися вперед рівно настільки, наскільки витримували техніка і солдати — десятки кілометрів на добу. До кінця сорок першого року практично вся кадрова російська армія була в німецькому полоні, а це десь чотири мільйони осіб. Разом за всі роки війни до німецького полону потрапило близько 5760000 осіб. Чому так сталося? У кожного народу були свої причини. Українці не бажали воювати за російську імперію, пам’ятаючи геноцид, що тривав проти них практично з кінця 1918 року. Росіяни — через безпорадність перед переважаючими якостями німецьких солдатів та офіцерів, їхніми вмотивованістю, дисцип-ліною, вишколом, професіоналізмом, освітою і культурою, що більше ніж компенсували нестачу військового спорядження.

Здійснилась мрія москаля на українській землі

    Що почалося далі? Далі почався масовий вступ військовополонених і населення окупованих німцями територій до лав німецьких збройних сил. На співпрацю з німцями зголосилися представники всіх народів Радянського Союзу, включно з євреями, але за абсолютними цифрами перше місце, безумовно, належало російському народові. Їх найбільше військове формування називалося Військові сили конгресу визволення народів Росії — так звані власівці. На травень 1945 року це формування налічувало 128000 осіб і складалося з однієї армії, трьох корпусів, восьми дивізій, восьми бригад, 52 полків і 150 батальйонів. Незалежно від цієї військової частини у 1942 — 1945 роках у складі Вермахту діяла Російська визвольна армія Вермахту. Ця армія складалася із 12 охоронних корпусів (карателів), 13 дивізій, 30 бригад. До складу військ СС входили ще вісім дивізій, сформованих з росіян — переважно з донських козаків і частково кубанських (6 дивізій).

    Безумовно, всі ці військові формування на 100% не складалися лише з росіян. По-перше, керівний склад більшості великих формувань був німецький, по-друге, серед рядового складу невеликий відсоток становили представники абсолютно всіх народів Радянського Союзу. Більшість з них мали і власні великі військові формування на рівні дивізії, але і там серед рядового складу невеликий відсоток складали росіяни, а серед керівного складу переважали німці. І без згадки про військові формування менші за дивізійний рівень наведений список військових формувань є вражаючим, хоча загальну кількість вояків у складі зазначених формувань важко підрахувати, оскільки ці формування часто міняли свої назви, структуру і підпорядкування, створювалися і зникали у різні часові проміжки.

    Цей список свідчить, що росіяни легко переорієнтувалися на очевидно сильного гравця і масово ставали на його бік, попри всякі ідеологічні забобони. Чи росіяни служили німцям вірою і правдою? Так — поки перевага німців була незаперечною. Ні — коли їх поразка стала очевидною. У кінці війни Військові сили конгресу визволення народів Росії під керівництвом генерала Власова — найбільше російське військове формування під проводом німців — перейшли на бік радянської армії, збройно виступивши проти німців (Прага). Сталося те, про що весь час попереджав своїх генералів Адольф Гітлер. Чи всі військові формування, створені на окупованих німцями територіях, вели себе подібним чином? Ні. Наприклад, вояки єдиної створеної українцями дивізії СС «Галичина» билися на боці німців практично до останнього дня Другої світової війни. Відступ з бойових позицій у напрямку території, вже окупованої англо-американськими військами, фронтові частини дивізії почали лише о 6.00 8 травня 1945 року. На австрійській землі на місцях останніх боїв Другої світової війни на місцевих цвинтарях залишилися сотні могил вояків дивізії. Ці могили і досі дбайливо доглядаються місцевою владою. Отже, перший висновок щодо російських солдатів: це дуже ненадійні люди.

    Друге, що кидається у вічі при аналізі списку російських військових формувань, — це велика їх кількість: тринадцять під назвою «охоронні корпуси». Головна мета цих військових формувань — утримування в покорі населення окупованих територій. Так, у рейхскомісаріаті «Москва» був проведений «успішний» експеримент із керування автономною територією, заселеною переважно росіянами (Лепельський округ Брянської області: 8 районів — 581000 мешканців). Цей автономний округ віддали під контроль військових формувань Російської визвольної армії загальною чисельністю 20000 осіб. У результаті цього контролю було спалено 24 села і знищено близько 10000 місцевих мешканців. Останній керівник цього автономного округу Б.С. Каменський, згодом генерал-майор військ СС, очолив 29-у гренадерську дивізію військ СС «РОНА», сформовану переважно з росіян. Ця дивізія брала участь у придушенні Варшавського повстання у 1944 році і «прославилася» безпрецедентною жорстокістю, за що її командир і був розстріляний самими німцями. Лише один з полків цієї дивізії (полк Фролова) знищив від 5 до 10 тисяч варшав’ян. Російські військові формування брали участь у бойових діях і на Західному фронті. Зокрема, це була 136-а дивізія особливого призначення зі складу Російської визвольної армії. Після того, як вояки цієї дивізії, що мали досвід бо-йових дій проти партизанів Білорусії, здійснили «зачистку» території Західного фронту, де висадився повітряний англо-американський десант, внаслідок чого цей десант був знищений, англійці й американці перестали брати солдатів цієї дивізії в полон, надаючи перевагу їх розстрілу на місці. Отже, другий висновок щодо росіян із зброєю в руках: вони — надзвичайно жорстокі.

Казаки перед відправкою на фронт

    Останнім часом стало широко відомо про поведінку радянських солдатів на окупованих територіях Німеччини відразу після поразки рейху у Другій світовій війні. Саме росіяни становили більшість цих солдатів. А недавній досвід російсько-чеченської війни хіба не свідчить про те ж саме? Викрадення людей, знищення їх без суду і слідства, тортури, зґвалтування, мародерство... А цілеспрямоване нищення інфраструктури Східної України, а вся палітра провокацій, десятиліттями напрацьована ФСБ Росії, спрямованих проти місцевого населення сходу і наших військ? Третій висновок щодо росіян є підсиленням першого: росіяни — це підступні люди. Вірніше, такими є їхні лідери, яких підтримує мало не 90% населення Росії. І чим підступніше поводяться ці лідери, тим масовішою є їх підтримка.

    Чи все так погано щодо росіян? Думаю, ні. У лавах УПА, крім українців, воювали і росіяни. Ну, не зовсім росіяни, а донські, кубанські та інші козаки. Було їх до 3000 осіб. Дуже прикро, що на сході України нащадки цих козаків цілими військовими формуваннями перейшли на нашу територію і намагаються знищити дух свободи, що набирає сили на теренах нашої Батьківщини. Я думаю, що саме козаки є перспективним напрямком нашої контрпропаганди. Саме вони могли б, повернувшись врешті-решт додому, пробудити і там почуття власної гідності, свободи і відповідальності за себе та за свою країну.

    Звернімо увагу, що натепер зона антитерористичної операції скоротилася до порівняно невеликого регіону, де доля росіян серед місцевих мешканців становить не менше половини населення. Це дозволяє припустити, що наші громадяни, які створюють масовку у російсько-українській війні на боці ворога, — це переважно росіяни, але не козацького коріння. Єдиним зрозумілим аргументом для них є сила. Малоосвіченій людині важко зрозуміти, що таке справедливість, але легко зрозуміти, що таке сила. То будьмо сильними, підкріпімо справедливість нашої справи нашою силою. З нами цивілізований світ, у нас нарешті з’явилась надія на цивілізоване майбутнє. Слава українській нації і смерть її ворогам!

Валерій Швець,
професор.
м. Одеса.

Четверта російсько-українська війна (Чорноморські новини - 2014 рік / № 48 (21519) cубота 21 червня 2014 року)

  

   

https://chornomorka.com/archive/21519/a-4080.html

    Війна — це мир. Свобода — це рабство. Незнання — сила. Такими були засадничі партійні гасла вигаданої Джорджем Оруелом країни Океанії з єдиною правлячою силою під назвою «Партія» — однієї з трьох світових імперій майбутнього. Захмарне майбутнє для Оруела мало цілком реалізуватися вже у 1984 році. Тому його роман, написаний у 1948-у, що приніс йому світову славу, так і називався «1984». Він просто переставив місцями дві останні цифри року написання роману.

    Англійська нація дала неперевершених особистостей у всіх сферах інтелектуальної діяльності людства, й одним з них був Джордж Оруел. Маючи диплом Ітона — одного з найпрестижніших коледжів Великої Британії, Джордж Оруел замість успішної кар’єри у будь-якій сфері діяльності, що є типовим для випускників Ітона, присвятив своє коротке життя боротьбі за ідею демократичного соціалізму. Романтика та ідеалізм молодості привели його в тридцяті роки в Іспанію на бік республіканців. Там, на відміну від більшості лівої інтелігенції Заходу, він реально зіткнувся із справжнім сталінським обличчям соціалізму. Він так і не знайшов відповідь на питання — чи можливий соціалізм з якимось іншим обличчям, але, повернувшись з Іспанії, всі свої творчі сили віддав боротьбі з тоталітаризмом як полі-тичною системою, що реально загрожувала людству тоді. Не зникла в світі ця загроза і сьогодні.

    Одинока постать Джорджа Оруела багато років вивищувалася над лавами численних представників західної інтелігенції, що вважали Радянський Союз форпостом світової революції. Він вважав Радянський Союз імперією зла. Роман «1984» — це роман про Радянський Союз, хоча його дії відбуваються в Лондоні у 1984 році.

        Однією з характерних ознак тоталітарного суспільства є «новояз». Характерні приклади такої мови наведені у перших рядках цієї статті. Ця нова мова руйнує класичну мову, вбиває саму можливість мислити, оскільки людина мислить словами, а слова тепер нічого не значать. Біле — це чорне, а чорне — це біле. Не намагайтесь зрозуміти, що це означає. Просто виконуйте те, що наказано. Чи Росія — це щось інше, ніж Радянський Союз? Чи просто дещо зменшена його копія, яка прагне, як мінімум, повернутись до попереднього статусу? Швидше, друге. Чи новітня Росія визнала злочини Радянського Союзу, чи відмежувалася від них? Ні! Згадаймо хоча б Голодомор в Україні. «Нічого не було», — слова її президента. Чи в Росії є реально багатопартійна система, а чи монопольно править одна сила, яку за Оруелом можна назвати «Партією»? Чи Росія вже відмовилася від «новоязу» радянських часів? Ні! Біле — це, як і раніше, чорне, а чорне — це, як і раніше, біле. Ми всі маємо можливість оцінити діяльність російських засобів масової інформації, особливо в останні місяці, під час четвертої ро-сійсько-української війни.

    Спочатку, при запровадженні «новоязу», людина починає помилково сприймати реальну дійсність, а, зрештою, перестає розуміти її взагалі. Як сказав і написав один з наших президентів: «Україна — це не Росія». Але чи навчилися ми мислити адекватно до ситуації і самостійно? Український народ генетично не схильний до тоталітаризму. Йому притаманний невгамовний потяг до волі, до свободи — аж до анархії. Але для чого нам «новояз»? Чому російський спецназ у Криму ми називали «зеленими чоловічками»? Чому нездатність нашої армії боронити навіть території власних військових частин від «зелених чоловічків» ми називали бажанням уникнути людських втрат? Чому ми називаємо сепаратистами людей, які виступають із зброєю в руках за приєднання Східної України до Росії? Сепаратизм — це відокремлення, а не приєднання. Адекватним ситуації є не термін «сепаратист», а термін «загарбник». Але цей термін вимагає деталізації. Загарбник у даному разі — це військові формування, очолювані російськими кадровими офіцерами, наповнені значною мірою представниками різних російських військових формувань і доукомплектовані місцевим люмпеном. Ці формування, озброєні сучасною російською зброєю, не тільки постачаються, а й фінансуються з різних джерел на території Росії. Це російська армія вторгнення, яка за сприятливих політичних умов може швидко досягти потрібної чисельності для виконання будь-яких завдань щодо України. Чому ми говоримо про війну з бандитами і терористами? Ми ведемо війну з Росією, з її армією вторгнення, з її громадянами, хоча часто вони мають й українські паспорти. Навіть якби Росія, як держава, не мала жодного стосунку до цієї війни, все одно ця війна є російсько-українською. Далі я це поясню.

    Виникає декілька запитань. Чому Луганська і Донецька області? Тому що це області з максимальною концентрацією етнічних росіян або тих, хто вважає себе етнічними росіянами на території України. Тому що, одночасно, це області з найвищою кримінальною активністю населення. Тому що це, одночасно, області в Україні з найширшим прошарком маргінального населення. Тому що, маючи у прикордонних з Росією регіонах можливість вибору між українськими засобами масової інформації і російськими, етнічні росіяни обирають, звичайно, російські, причому, найпровокативніші з них. Тому що на світ вони дивляться московськими очима. Тому що вони так і не стали громадянами  України, хоча, формально, мають українські паспорти.

    Чому антиукраїнська діяльність почала розгортатися не просто у великих містах на сході України, а у центральних частинах цих міст? Тому, що саме у великих містах Донецької і Луганської областей кількість етнічних росіян досягає 50%. Це у середньому. А в центральних частинах цих міст їх кількість досягає 90%. Це не тільки на сході України. Це є і в Києві, і навіть у Львові. Як це відбувалося, наприклад, у Львові. Найнебезпечніша ситуація для місцевих мешканців виникала тоді, коли комусь з високопосадовців новоствореної радянської адміністрації сподобалося їхнє житло. Це житло відбиралося, а у його мешканців, залежно від можливостей агресора, було декілька варіантів майбутнього. Найпростіший і найгуманніший — просто самим кудись дітися. Менш гуманний — потрапити у категорію виселенців до Сибіру, якщо більш поталанить — у Східну Україну або Польщу. Про тих, кому геть не пощастило, не хочеться і говорити. Друга можливість захоплення житла корінних мешканців центральних частин міст, що виникала для представників колоніальної адміністрації, була просто наслідком масових репресій щодо місцевого населення. Звичайно, під маховик таких репресій першими потрапляли заможні прошарки місцевих громад, які, як правило, і мешкали у центральних частинах міст. Тоді житло, що вивільнялося, централізовано розподілялося в середовищі представників колоніальної адміністрації. Третя можливість щодо місцевого населення була «найгуманнішою». На якомусь етапі Другої світової війни центральна частина міста просто знищувалася у різний спосіб. У Києві вона була замінована і підірвана при відступі радянських військ, у Тернополі і в Рівному — знищена внаслідок вдало проведеної воєнної операції радянськими військами з визволення місцевого населення від фашистсько-німецьких загарбників. Далі ці частини міста поступово забудовувалися, а помешкання виділялися відповідно до уподобань радянської влади.

    Частина мого дитинства пройшла у місті Балті Одеської області, і я добре пам’ятаю ті часи, коли всі керівні посади, без винятку, у районі з цілком однорідним українським населенням — від першого секретаря райкому партії до начальника поштового відділення — обіймали етнічні росіяни. Для них і був центр міста. В Одесі формування однієї з найбільших російських громад на півдні України відбувалося через надання житла відставникам радянської армії. Саме для них, у першу чергу, будувалися «Черемушки» — південно-західний житловий масив Одеси ще за часів Хрущова.

    Яка все ж таки головна причина четвертої російсько-української війни? На кого робить основну ставку Кремль для поповнення своєї армії вторгнення? Хто створює благодатний ґрунт для всіх його політичних провокацій на теренах України? Це, безумовно, та частина етнічних росіян, що в глибині душі вважає себе окупантами, безумовно, не називаючи себе так явно. Чим вирізняється окупант від решти громадян держави? Він зневажає мову корінного народу, він зневажає його культуру, його історію, його героїв, всі його досягнення, чинну владу, якщо вона не є суто окупаційною. Це ж яке блюзнірство вважати лайкою святі імена наших героїв: «мазєпінци», «петлюровци», «бандєровци»?! Я сам доволі скупався у своєму житті цією пекучою ненавистю до всього українського. Остання лайка, як найсвятіший прапор нової війни, об’єднала навколо себе в єдиному пориві мільйони росіян по обидва боки російсько-українського кордону. Я далекий від того, щоб вважати всіх етнічних росіян в Україні монолітом, готовим виконувати будь-які забаганки Кремля. Порядний і розумний росіянин не буде нашим ворогом. Я далекий від того, щоб вважати монолітом український народ, навіть у часи найважчих наших національних випробувань. У люмпена нема національності і національних інтересів. Про це казав ще Карл Маркс, щоправда, використовуючи замість слова «люмпен» слово «пролетарій».

    Ще в середині дев’яностих років я якось зустрів у пресі результати соціологічних опитувань у Росії та Україні. Згідно з ними, 70% росіян негативно сприймали Україну і лише 30% українців негативно сприймали Росію. Ще тоді я сказав своїм однопартійцям-рухівцям, що Росія вже готова до війни з Україною, але Україна ще не готова до війни з Росією. Відтоді я вже відслідковував цей показник регулярно і бачив, що він практично не змінювався роками. Наступний мій висновок на тлі такої безрадісної ситуації був такий: війна між Росією й Україною — це питання часу, причому Україна до неї буде неготова з будь-якого боку. Так і сталося навесні 2014 року.

    Щира українська душа не бачить різниці між словом і ділом. Для неї слово і є дія. До кримських подій більшість українців (100% — 30%=70%) вважали росіян братнім народом. Термін «братній народ» російський президент вживав регулярно і щодо українського народу, хоча рівень підтримки такого гасла серед росіян був завжди невеликим (100% — 70%=30%). Російська ментальність цілком відмінна від української. Для російської душі слово не має жодного стосунку до діла. Слово саме по собі, діло саме по собі. Ще найвидатніший канцлер Німеччини Бісмарк у кінці дев’ятнадцятого сторіччя сказав про зрадливість Росії, що будь-який договір з нею не вартий паперу, на якому він написаний. Чомусь українцям було потрібно майже 150 років, щоб навесні 2014-го черговий раз у цьому переконатися.

    За законами «іноязі», що діють у сучасній Росії, так само, як вони діяли в Радянському Союзі, кожне визначення слід, як мінімум, розуміти з точністю до навпаки (дивись початок статті). Тому слова «братський народ» щодо українців у вустах президента Росії завжди звучали доволі зловісно, як вирок, як заявка на новий підступ.

    Якось виступаю по Одеському державному телебаченню (ще до кримських подій). На прохання ведучої розповісти про те, що нас об’єднує з великим братнім російським народом, я не знайшов у своїй пам’яті жодного прикладу, який свідчив би про братні російсько-українські стосунки, хоча очікував подібного запитання. Зате я пригадав і сказав про це телеглядачам, що протягом останніх ста років триває перманентна війна Росії проти України з фазами загострення, до рівня військових конфліктів і фазами тимчасового примирення.

    Символічним початком першої війни можна вважати знаменитий бій під Крутами взимку 1918 року, де наша славна молодь малими силами намагалася зупинити російські війська у їх наступі на Київ. Далі декілька років тривала повномасштабна російсько-українська війна, яку, за законами «іноязі», і досі в підручниках історії кваліфікують як громадянську. Запроваджений більшовиками НЕП виглядав як викинутий ними білий прапор переможених, показова українізація колоніальної адміністрації України ще більше нібито переконувала, що, навіть програвши військову кампанію, українство всетаки, нехай частково, перемогло. Це була помилка. Друга російсько-українська війна виявилася найкривавішою за кількістю жертв. Вона захопила українців зненацька. Російська сокира цього разу вдарила у корінь української нації — в українське селянство, щоправда, при цьому була знищена й українська інтелігенція. Ця війна за законами «іноязі» називалася колективізацією, хоча реально земля не колективізовувалася, а конфісковувалася на користь російської держави. Згадайте блюзнірське гасло більшовиків: «Земля — селянам». Знову ж таки у повній відповідності до «іноязі». Для українства ця друга війна була розплатою за поразку у першій війні, нелюдське покарання за спробу втілити у життя свої віковічні прагнення про власну державу. Росія сама розпочала цю війну, сама й зупинила. Треба було закінчувати внутрішні війни й розпочинати тотальну підготовку до Другої світової. Цю війну фахівці з «іноязі» охрестили світовою революцією. Третя російсько-українська війна почалася після нападу Німеччини на Польщу — в середині вересня 1939 року разом з окупацією Західної України Радянським Союзом, яке за законами «іноязі» називалося визволенням. Ця війна знову носила збройний характер і тривала до середини п’ятдесятих років.

    Усі три війни українці програли. Головна причина, з моєї точки зору, — вони відбувалися у несприятливих зовнішньополітичних для України умовах. У жодній із цих воєн українці не отримали жодної підтримки західних демократій, що визначали політичну карту Європи тих часів. Єдину надію тоді українці могли покладати лише на Німеччину. Першу російсько-українську війну Україна програла тому, що Німеччина програла Першу світову. Коли Україну добивали у другій російсько-українській війні, Німеччина ще була занадто слабкою. Програш Німеччиною Другої світової війни надовго зробив шанси українців на створення власної держави майже нульовими.

    Тепер триває четверта російсько-українська війна. Що змінилося у наших шансах на перемогу? Кардинально змінилася зовнішньополітична ситуація для України. Тепер з нами не тільки Німеччина, а весь цивілізований демократичний світ, частиною якого, нарешті, стала і сама Німеччина. Тепер з нами лідер цього світу — Сполучені Штати Америки. Тепер у світі є розуміння, що Російська імперія, як би вона не називалася, становить загрозу для всієї західної цивілізації, а не лише для Донецької і Луганської областей або навіть всієї України, але лише України.

    Що нам робити? Не очікувати, що за кілька тижнів війна на Сході України припиниться. Навіть якщо ми здолаємо військовий опір на Сході, що цілком реально, у короткий термін, військова загроза з боку Росії і далі буде підсилюватися. Жодними перемовинами з Росією цього не змінити. Жодні домовленості з нею нічого не варті. Реальністю є той факт, що Росія — імперія азійського зразка, подібна до імперії Чингісхана, з тими самим внутрішніми імпульсами до механічного поширення на якомога більші території. Дійти до остан-нього моря — таким був заповіт Чингісхана своїм нащадкам. Успадкувавши імперію Чингісхана, вірніше, ту її частину, що займала малолюдні околиці Євроазії, москвини, так їх було б правильніше називати, успадкували і весь арсенал її духовних і моральних цінностей.

    Від часів Київської Русі роль України — бути форпостом на кордоні цивілізованого світу і великим степом, який починається від степів України і закінчується степами Монголії, і який сьогодні і є переважно тим, що називається Росію. На час московського поневолення ми втратили цю роль, але тепер обставини змушують нас до неї повернутися. Нам, нарешті, слід відмовитися від «іноязі». Не Київська Русь, а Русь із столицею у Києві. Іншої Русі просто не було. Не Росія, а Московія, як то є на середньовічних мапах Європи. Тепер Русь-Україна вже не є частиною Московії і жодних юридичних підстав Московію називати Росією нема.

    Ще слід пам’ятати, що у часи Богдана Хмельницького, коли наші стосунки з Московією тільки-но починалися, українців на наших землях було 11 мільйонів, а московітів на їх землях — лише 10 мільйонів. Тобто русинів-українців було більше, ніж московитів-росіян. Тепер, внаслідок 350-літньої взаємодії двох етносів, що носила далеко не братній характер, московитів-росіян на їх землях утричі більше, ніж русинів-українців на наших землях. Занадто обнадійлива тенденція для них і не надто оптимістична для нас.

    Крок за кроком Україна має перетворюватися у військовий табір, у потужну військову, економічну і політичну силу. Нам властиве генетичне прагнення до демократії — влади народу. Цю нашу схильність слід розвивати, але пам’ятати при цьому, що головним надзавданням сьогодні є виживання нас як нації на наших споконвічних від тисячоліть, від часів трипільської культури, землях.

    І нарешті, слід пам’ятати запо-віти наших геніальних провидців, зокрема: «Не може бути й мови про компроміс щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування російської державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви, як столиці російської наддержави» (Юрій Липа).

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.

м. Одеса.