Чи здатні українці боронитися самостійно? (Чорноморські новини - 2014 рік / № 26 (21497) четвер 3 квітня 2014 року)

 


https://chornomorka.com/archive/21497/a-3732.html

    Крим здано росіянам без жодного пострілу. Втрачене все озброєння, а його в Криму було чимало і не найгіршого, втрачений увесь український флот, що дислокувався на півострові, втрачена більшість особового складу української армії, який просто перейшов на бік ворога. Перейшов не з ідейних міркувань і не через страх, а за обіцянку більших грошей, тобто продався ворогові.

    За всю писемну історію України, починаючи з часів Київської Русі, — це наша найганебніша поразка. Ніхто не взяв на себе відповідальність за неї. Ніхто з вищих військових і цивільних керівників країни не застрелився відповідно до кодексу офіцерської честі. Нікого не покарано за цю національну ганьбу. Чи те, що відбулося, є результатом некомпетентності і непрофесійності наших військових і цивільних керманичів, чи результат зради? Ситуація, яка склалася, навіть не обговорюється як ганебна. Вона взагалі не обговорювалась серйозно на засіданнях Верховної Ради, на відміну від питання про акцизи на тютюн або щось подібне. Верховна Рада обговорює безліч справді серйозних питань, але всі вони втрачають сенс, якщо ми втратимо нашу державу.



    Наші військові — «герої». Вони не піддалися на провокації. А якби піддалися і просто виконували, а не порушували, вимоги військових статутів, — що тоді? Це дало б привід Росії розпочати повномасштабну війну проти України. А хіба Росії потрібний хоча б якийсь привід для агресії? А що її спонукало до нападу на Україну? Підготовка до такого нападу, судячи з його організованості, мала розпочатися ще задовго до подій на Майдані. А чому, власне, російські танки ще не захопили Одесу або Київ? Одеса — місто російської слави. От вам і привід. Київ — мати міст руських. От вам і ще один привід. Дарма, що Московія — історичні області росіян між річками Окою і верхів’ями Волги з містами Ярослав, Ростов, Суздаль, Володимир тощо — жодного дня не входили до складу Київської Русі і Руссю ніколи не називалися. Як не входили? А от в історії написано. В якій історії? Історії Російської імперії, перший варіант якої був створений ще Карамзіним і відтоді, аж до нашого часу, не зазнав принципових змін.

    Але ж добре відомо, що «Історія держави російської» — це не науковий, а художній твір, а Карамзін ніколи професійним істориком не був. Дарма. Сила російського народу — в його невігластві. Замість детального аналізу — проста і зрозуміла формула. «Грабуй награбоване» — більшого ідеологічного обґрунтування для трагедії, що почалася у 1917 році, виявилося і не потрібно. «Знищимо українських буржуазних контрреволюціонерів» — і розпочалася Перша кривава багаторічна російсько-українська війна. «Не дозволимо українським куркулям задушити революцію кістлявою рукою голоду» — і переможений у війні український народ був пограбований до такої міри, що в Україні розпочався голод 1921 року, який забрав мільйони життів. «Знищимо куркулів як клас» — і декілька мільйонів українців були виселені до Сибіру, а понад 7 мільйонів — знищені Голодомором. Далі — Друга світова війна, далі — Друга ро-сійсько-українська війна вже на теренах Західної України, третій Великий голод 1946—1947 років. І завжди все відбувалося під простими і зрозумілими гаслами. До речі, й окупація Криму відбувалася під по-дібним гаслом. «Врятуємо російськомовне населення Криму від бандерівців» — таким було це гасло. Годі намагатись зрозуміти його сенс. Саме ці слова можна було почути від російських солдатів, коли вони наважувалися хоч щось казати.



    Проста російська людина нагадує людину у стані гіпнозу, якій гіпнотизер каже: «На рахунок три ви розплющите очі». Число «три» тут особливої ролі не грає. Конкретна дія людини під гіпнозом також. Росіяни перебували у стані гіпнозу всю свою історію. Це ідеальний імперський народ. Ним легко маніпулювати. Українці відрізняються від росіян не тільки ментально, але й генетично, і то дуже сильно. Стан гіпнозу для них не є характерним. Проте штучний відбір радянських часів зробив свою справу. Українців десятки років знищували фізично. Насамперед знищували людей, здатних на самостійне мислення, на самостійні дії. Знищували тих, яких у побуті часто називають агресивними. Насправді — це переважно люди з активною життєвою позицією. Таких у нормальному суспільстві не більше за 10%, але без них суспільство ніколи не буває самодостатнім. Живими залишали покірних. Саме такі люди потрібні імперії. Меншою мірою це стосується Західної України, однак і там, за визнанням самих місцевих мешканців, ситуація радикально помінялася після масових репресій 1950-х. Тут репресій і знищення зазнали понад 10% населення.

    Найбільший відсоток покірних людей саме серед росіян як головного носія імперської ідеї. Але за радянські часи їх стало багато і серед українців. Відділивши для себе частину території Радянського Союзу, українці не зробили те саме з інформаційним простором. Інформаційним простір залишився спільним — тобто російським. Результат ми бачимо в Криму. Результат ми ще побачимо і на материковій Україні. У мене таке враження, що у вишах Одеси половина професури старшого віку радісно очікує російські танки на вулицях нашого міста. На щастя, серед студентів таких мало, але вони також є. Основне джерело зомбування людей — телебачення. Усі роки незалежності воно переважно працювало проти України. Я пригадую слова Ігоря Лосєва, видатного публіциста сучасної України: «Як довго може існувати держава, телебачення якої спрямоване проти неї?» Приклад Криму показав, що недовго. Державна влада валиться при першому ж невеликому струсі.

    Події в Криму засвідчили, що єдина команда, яку вміють виконувати наші військові, — це команда «не стріляти». Чи вміють вони виконувати протилежну команду — впевненості нема. Не можна захистити Батьківщину без готовності і вміння виконувати команду стріляти.

    Який мій прогноз? Метою Росії є не Крим. Крим — це завдання мінімум, і воно вже напрочуд легко розв’язане. Метою Росії є вся Україна. Агресія триватиме. Росія зупиниться лише тоді і там, коли і де зустріне справжній опір. Наскільки реальні наші подальші територіальні втрати? Цілком реальні. І вони будуть тим більшими, чим менший опір ми чинитимемо. Можливий і варіант окупації всієї України. Але час Російської імперії спливає. Рахунок пішов на роки.



    Велика війна ще тільки попереду, а бюджет Росії перенапружений. Вже зараз Росія має військовий бюджет воєнного часу. Він становить більше 20% загального бюджету країни і ще 25% складають його закриті статті, також пов’язані з війною. Добре відомо: якщо тривалий час військовий бюджет країни перевищує 5%, то це прирікає країну на прогресуючу бідність. Росія почала докорінне переозброєння своєї армії, яке планує завершити у 2015 — 2016 роках. Чи дадуть їй це зробити? Думаю, що ні. У Росії є проблема з нестачею нормальних солдатів: не алкоголіків, не наркоманів, без судимостей і просто фізично та психічно здорових. Тому в її планах на майбутнє українській молоді відводиться особливе місце. Вона із задоволенням бере до себе на службу колишніх українських вояків. Значна кількість наших вояків у Криму порушила присягу, перейшовши на бік ворога. На мою думку, їх чекатиме не матеріальна винагорода за зраду, на яку вони так сподіваються, а роль гарматного м’яса у тій великій війні, до якої Росія так старанно готується. Або у тій війні, яку вже зараз веде Росія на теренах України. Той, хто у двобої виявляє слабкість, провокує супротивника на ще більшу агресію. Такими слабаками є ми. І неминуча трагедія недалекого майбутнього — те, що по обидва боки лінії вогню гинутимуть українці. Одні з них захищатимуть свою Батьківщину, інші — відроблятимуть свої Іудині срібляки.

    Ми повернемося на втрачені землі. Ми повернемось і на наші інші етнічні землі, що входять до складу Росії. До речі, частина з них передана до складу Росії в обмін на приєднання Криму до України. Якою буде Україна на новітній карті Європи, залежатиме від того, наскільки ми здатні самі боронити свою державу і свій народ, а не лише чекати, поки за нас це зроблять інші країни, як би добре вони до нас не ставилися.



    Яким є головний міф, що деморалізує наших вояків і збиває з пантелику наших громадян? Це міф про те, що ми і росіяни — брати-слов’яни. Тільки зруйнувавши цей міф, ми здатні підвищити боєздатність нашої армії і зцементувати наше суспільство навколо ідеї справді вільної, незалежної і процвітаючої неньки України. На нашому боці практично весь цивілізований, за винятком деяких країн-ізгоїв, світ. Пам’ятаймо, хто був у цій Третій російсько-українській війні нашим ворогом і хто був нашим другом.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.

м. Одеса

ЕНЕРГЕТИЧНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ — В ЧОМУ ВОНА? (Дзеркало тижня - 27 квiтня, 2012)


 

https://zn.ua/ukr/energy_market/energetichna_bezpeka_ukrayini__v_chomu_vona.html

    У світлі невідворотної перспективи переходу в недалекому майбутньому атомної енергетики світу на реактори на швидких нейтронах, особливо важливим стає питання ядерної безпеки.

    Україна платить найвищу в світі ціну за російський природний газ. Він є однією з вагомих складових енергетичного балансу України. 2011 року базова ціна на газ для України склала 450 дол. за тисячу кубометрів, у той час як для Західної Європи - в межах 350 дол. (у 2010 році - 237 дол.). В інших країнах світу ціни значно нижчі за європейські. За 100-доларову знижку базової ціни, відповідно до Харківських угод, ми заплатили частиною своєї незалежності. Чи є якийсь розумний вихід із ситуації, що склалася в нашій енергетиці? У пошуках відповіді пропоную уважніше придивитися до атомної енергетики України.



    Енергетика світу, у тому числі енергетика України, має чотири головні аспекти: собівартість, існуючі запаси, безпечність, екологічність. Розглянемо їх детальніше.

    У 2011 році в Україні середній тариф на кіловат електричної енергії, виробленої на атомних електростанціях, склав 18,82 копійки, на теплових електростанціях - 56 копійок, на гідроелектростанціях - 12,92 копійки. При цьому у «гідротариф» ніколи не закладалися збитки від невикористання колосальних земельних угідь, затоплених водосховищами гідроелектростанцій.

    Є ще нетрадиційна енергетика, яка становить в енергетичному балансі людства 0,5%. За прогнозами аналітиків, її доля у загальному енергобалансі людства у найближчі десятиліття не зростатиме, хоча в абсолютних цифрах таке зростання спостерігається.

    Традиційним і найпоширенішим сьогодні представником цього напрямку розвитку енергетики є вітрові електричні станції. У деяких країнах Європи, зокрема у Німеччині, доля електричної енергії, виробленої на вітрових електричних станціях, становить уже декілька відсотків і продовжує зростати. Здавалося б, ось де енергетична перспектива людства. Але, за оцінками Кристофера Сміта, голови проекту ІТЕR (міжнародний експериментальний реактор Токамак), собівартість кіловата електричної енергії вітрових електричних станцій становить 50 центів і навряд чи в досяжному майбутньому у таких країнах, як Україна, знайдуться промисловці чи рядові громадяни, які дозволили б собі використання такої дорогої енергії. Значно дешевше було б ще вдесятеро дорожче купувати російський газ…

    Здавалося б, дуже перспективним джерелом енергії є Сонце. Але для досягнення потужності одного блока наших атомних електростанцій потрібно вкрити сонячними панелями 100 квадратних кілометрів земної поверхні. При тому, якщо атомна електростанція працює в одному режимі цілодобово, сонячна - загалом у ясний сонячний день. Уявлення про вартість такої електростанції може дати ціна на сонячну батарею побутових розмірів, наприклад 0,5 кв. м. Вона становить приблизно 100 дол. У результаті сонячні електростанції є значно дорожчими за вітрові. Отже, з точки зору собівартості, ядерна енергетика поза конкуренцією.

    Щодо наявних запасів палива у світі ситуація така. Уран з атомною масою 235 атомних одиниць (уран-235) - найбільш поширене тепер ядерне паливо - зустрічається в природі у суміші з ураном з атомною масою 238 атомних одиниць (уран-238) у співвідношенні 0,72% до 99,28% відповідно. Більшість атомних реакторів світу, у тому числі всі атомні реактори України, використовують саме уран-235. Решта ж урану, що входить до складу тепловидільних елементів (твелів) ядерних реакторів - паливо наступного покоління атомних реакторів. Тобто 99,28% потенційного палива залишається невикористаним і вивозиться у складі відпрацьованих твелів за межі України до країни-виробника, хоча третина з них виробляється з урану українських родовищ.

    Зазначу, що відпрацьований твел, на відміну від невідпрацьованого, містить не лише уран-238, але й плутоній. Останній утворюється при опроміненні урану-238 в активній зоні ядерного реактора нейтронами, що виникають при ядерній реакції поділу урану з атомною масою 235. При цьому кількість плутонію, що утворюється таким чином, може значно перевищувати кількість використаного урану-235. Так званий коефіцієнт відтворення ядерного палива може досягати 1,6. Цінність плутонію полягає у тому, що він, у свою чергу, може ефективно використовуватись як ядерне паливо.

    Недоліком плутонію в якості ядерного палива є складніший ядерний реактор для його використання. Це так званий реактор на швидких нейтронах. На думку фахівців, реактори на швидких нейтронах є майбутнім атомної енергетики світу, оскільки дозволяють використовувати в якості ядерного палива і уран-238, збільшуючи більше ніж у 120 разів запас потенційного ядерного палива.

    Що це означає для України? Україна має найбільші запаси природного урану в Європі (Новокостянтинівське родовище). Використання в якості ядерного палива лише урану-235 на нинішньому рівні забезпечене розвіданими українськими родовищами урану приблизно на 100 років. На цьому тлі число у 10 тис. років для України виглядає значно привабливішим, якщо мати на увазі наші наявні запаси також і урану-238. Для порівняння зазначу, що розвіданих запасів нафти у світі при нинішніх темпах споживання, за песимістичним сценарієм, вистачить приблизно років на 70. Для Росії ця перспектива вирахувана значно точніше - 21 рік. Вугілля при нинішніх темпах споживання має вистачити років на 400. Отже, з точки зору перспективи, на теперішній час серед існуючих джерел електричної енергії для атомних електростанцій немає альтернативи.

    Що потрібно для реалізації атомного енергетичного майбутнього України, подарованого нам природою - найбагатшими в Європі покладами урану і унікальним спадком колишньої радянської імперії у вигляді атомних електростанцій? Активно включитися в міжнародну науково-технічну співпрацю з розробки і вдосконалення ядерних реакторів на швидких нейтронах. Зробити розвиток ядерної фізики і ядерної енергетики пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки в Україні, почати вкладати серйозні кошти у відповідні дослідження.

    Відповідно до недавньої заяви голови «Росатому» Сергія Кирієнка, у Росії планують збудувати до 2020 року 26 нових атомних енергоблоків великої потужності. Зараз їх там 30. Це при тому, що Росія має на своїй території колосальні поклади органічного палива. За його ж словами, майбутнє ядерної енергетики Росії пов’язане з ядерними реакторами на швидких нейтронах. Разом із Францією розпочато будівництво сучасного атомного реактора на швидких нейтронах. Росія бере участь у найсучаснішому, найперспективнішому і одному з найдорожчих енергетичному міжнародному проекті ITER, пов’язаному з термоядерним синтезом. Росія робить ставку на енергетику майбутнього.

    У світлі невідворотної перспективи переходу в недалекому майбутньому атомної енергетики світу на реактори на швидких нейтронах, особливо важливим стає питання ядерної безпеки. Справа у тому, що критична маса чистого плутонію приблизно у чотири з половиною рази менша за критичну масу чистого урану-235 і становить приблизно 11 кілограм (для урану - 50 кілограм). Якщо плутонію надати форму кулі, то діаметр цієї кулі буде всього 10 сантиметрів. Плутоній має високу радіоактивність. Для того щоб відбувся ядерний вибух, достатньо дві півсфери зазначеного діаметра, зроблені з плутонію, привести у контакт своїми плоскими частинами. Тому міжнародну спільноту завжди турбують держави, що мають запаси збагаченого плутонію або навіть урану. Не випадково Україна кілька років тому була змушена передати свої запаси плутонію, а в минулому році і збагаченого урану, Сполученим Штатам Америки. Очевидно, всі роботи з використання плутонію у нас мають проводитися під ефективним міжнародним контролем, щоб у світової громадськості не виникало ні найменшого сумніву щодо його мирного використання.

    Україна зараз має 15 атомних енергоблоків великої потужності, на яких виробляється приблизно 50% електричної енергії країни. Вищий результат у цьому сенсі у Франції, Бельгії та Словаччині. Важливо, що три енергетичні блоки добудовані вже у незалежній Україні. Їх будівництво супроводжувалося дискусіями про доцільність подальшого розвитку атомної енергетики в Україні. З нашої точки зору, така доцільність не тільки існує, вона є нашою невідворотною долею. Чим раніше ми це зрозуміємо, тим якіснішими і безпечнішими будуть наші атомні електростанції, тим упевненіше Україна почуватиметься у своїх стосунках з іншими державами світу.

    Чорнобильська трагедія продемонструвала, у першу чергу, тотальну некомпетентність і безвідповідальність керівництва всіх рівнів від партійного до наукового у тоталітарній державі. За таких умов трагедія типу Чорнобильської була неминуча. Питання лише в тому, чому саме біля Києва проводилися дивні експерименти з атомним реактором. У ході цих експериментів потрібно було вимикати автоматичну систему захисту атомного реактора. Чому загинули наші героїчні пожежники, намагаючись загасити ланцюгову реакцію традиційними засобами - водою і піною? Вода при контакті з розплавленим ураном лише перетворювалася в радіоактивні аерозолі, які легко переносилися на значні відстані від зони реактора. Чому до в’язниці потрапив директор станції, що лише виконував накази з Москви, і не потрапив той, хто їх віддавав? Таких запитань можна поставити багато.

    Вагомим аргументом проти подальшого розвитку атомної енергетики стала аварія на японській атомній станції Фукусіма-1, що стала наслідком безпрецедентного в історії Японії цунамі. Але зважу на те, що внаслідок цього цунамі загинули тисячі осіб, а внаслідок аварії на атомній електростанції Фукусіма-1 - не загинула жодна. Не було і випадків променевої хвороби. На аварію в Японії відреагувала лише Німеччина, яка офіційно заявила про відмову від ядерної енергетики як такої. Політика ж таких лідерів атомної енергетики, як Франція залишилася незмінною і спрямована на подальше нарощування потужностей атомних електростанцій. Тут понад 78% електричної енергії виробляється саме на атомних електростанціях.

    Комфорт сучасної людини, що користується всіма благами цивілізації, постійно оплачується життями інших людей. У минулому році в Україні була видобута рекордна за останні роки кількість вугілля - понад 80 млн. тонн. За кожний мільйон тонн вугілля Україна сплачує двома-трьома людськими життями. Чому в Україні не ставиться питання про закриття всіх вугільних шахт? До речі, якщо помножити масу видобутого вугілля приблизно на три, ми отримаємо масу парникових газів, що викидаються в атмосферу України. Ми отримаємо також колосальну кількість канцерогенних речовин, розпорошуваних її територією.

    Від моменту відновлення української державності у 1991 році, Україна заявила про себе як миролюбну країну, що відмовилася від ядерної зброї. Заявила про себе як про країну, що готова до широкої міжнародної співпраці і міжнародного контролю, у тому числі й у сфері ядерної енергетики. Ми маємо моральне право думати про власне енергомайбутнє, власну енергетичну незалежність і безпеку. Атомні реактори у нас уже є. Вони становитимуть мінімальну небезпеку тоді, коли ми спрямуємо серйозні кошти на подальший розвиток і вдосконалення ядерних технологій і підготовку фахівців. Ядерна енергетика, адекватно сприйнята державою і громадянами України, може стати нашим містком до новітніх технологій узагалі, до відновлення відповідного сучасному світу стану науки у нашому суспільстві, до відновлення престижу точних наук і інженерних професій. З моєї точки зору, альтернативи атомній перспективі України немає. В цьому її шанс на повну енергетичну безпеку як у політичному, так і економічному сенсі. В Інтернеті з’явилась інформація, що Україна планує до 2030 року ввести у дію 11 нових блоків на АЕС та продовжити експлуатацію дев’яти нині працюючих атомних блоків. Залишається побажати щасливого плавання кораблю української атомної енергетики.

Рабство ХХ сторіччя. Українське село у Другій світовій війні (День - №: №110, (2013))

 


Так часто зустрічали німців в українських селах

https://day.kyiv.ua/article/ukrayina-incognita/rabstvo-khkh-stolittya

    Не вірте нікому, що німці — погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили. Ці слова не раз я чув від бабусі моєї дружини — баби Єлизавети. Все своє довге життя вона прожила в селі Липняжці Кіровоградської області. Село було великим і розташовувалось на дорозі Одеса — Київ. Під час останньої війни у ньому містився німецький гарнізон, а в хаті баби Єлизавети — німецька комендатура. Я не вступав у суперечку стосовно її слів, бо ще довго залишався в полоні відомих радянських стереотипів щодо Другої світової війни. Ці стереотипи настирливо впроваджували у нашу свідомість радянською школою, та й тепер так само впроваджують школою незалежної України. «Ми повернули вам правду історії», тобто радянський погляд на всіх і на себе — «волають» останнім часом великі плакати на вулицях Одеси. Яку саме пам’ять нам повернули?

    Вороже ставлення до селян від початку було одним з засадничих принципів марксизму. Селянам просто не було місця в омріяному лівою інтелігенцією Заходу ідеальному, з її точки зору, комуно-соціалістичному майбутньому. Тому ця інтелігенція соромливо відвертала очі від усього, що відбувалося в селі і з селом у Радянському Союзі, і не висловила навіть крихти співчуття українському народу, селяни якого у передвоєнні роки пережили справжній геноцид.

    Перед війною 66% населення України проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на кілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Правда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований в колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовували. Людина мусила працювати аж доти, доки трималася на ногах.

    Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не брали до уваги, за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи. Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, переживши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 років. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню доньку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибного господарства. Його площу влада постійно обмежувала. Відрізану від присадибних ділянок землю колгоспи ніяк не використовували, і вона перетворювалася на пустку. Фруктові дерева обкладали податками, і люди змушені були їх вирубувати. Село жило у суцільних злиднях. Грошей у людей практично не було. Щоб трохи заробити, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний, майже тваринний, жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи не поверталися. Виселення людей стало звичним ділом.

    За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (відомий закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих людей і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестю 1941 року виповнилося 17 років. Його разом з іншими однолітками, не питаючи згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. 1944 року такого ж віку дівчат, не питаючи, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникла такої долі. Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу ГУЛАГу. До того ж селян відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не просто про кріпацький стан села, а про його рабське становище. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища, як канібалізм, а в тридцяті роки ХХ століття в центрі Європи, в Україні воно набуло широкого розмаху. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у будь-який можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалася чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Щойно це сталося — Радянський Союз розвалився.

     Мене завжди цікавив Музей Великої Вітчизняної війни у Києві. Від часу його заснування на початку вісімдесятих років і до тепер я кілька разів відвідував його. В одній із зал ще під час перших відвідин мою увагу привернув стенд з листівкою-відозвою до радянських солдат: «Солдати! Фашистські солдати п’ють кров радянських дітей. Ось їх прізвища...» Далі було написано тридцять прізвищ, по два від кожної радянської соціалістичної республіки. Перші два прізвища — російські, наступні два — українські тощо, включно з казахськими, туркменськими, таджицькими. Ще тоді ця листівка здавалася мені відверто провокаційною. Спроба перевірити її сприйняття іншими людьми переконала мене, що практично всім вона здавалася за своїм змістом цілком правдоподібною. Так було і на початку дев’яностих років. Та лише після двотисячного року стенд із цією листівкою з музею зник. Правда, не виключено, що тепер він з’явиться знову. Пригадую ще одну світлину з музею. На ній — руїни Хрещатика і підпис: «Таким фашисти залишили нам Київ». Далі — руїни однієї з найбільших православних святинь України — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Від закінчення війни і до відновлення собору вже у незалежній Україні на цих руїнах завжди була табличка з написом про відповідальність німецьких загарбників за підрив собору. Якою ж була правда історії щодо Другої світової війни? Переказувати прочитане у книжках і побачене у фільмах — це й надалі блукати в темряві невизначеності. Єдина корисна справа — пригадати все почуте від людей, що пережили цю страшну війну. Але де ті люди? Давно немає в живих бабусі Єлизавети, немає моїх батьків і їхніх батьків. Немає однополчан мого батька, багатьох з яких я знав. Власне, вже немає нікого, хто справді пройшов ту війну. Лише моя пам’ять ще зберігає слова цих людей.

    Село Мошняги в Одеській області — Батьківщина моїх батька і матері. Село тихо ненавиділо радянську владу. Люди, здатні на відкритий опір зі зброєю в руках, були знищені ще на початку двадцятих. Люди, здатні на спротив словом, були знищені і виселені на початку тридцятих. Залишилися лише люди, що носили цей спротив у своєму серці. Одного літнього дня, після відступу радянських військ, до села заїхала група німецьких мотоциклістів. Вони зробили привал на центральній площі села біля школи. Почали збиратися люди, з цікавістю розглядаючи німецьких солдат. Одна, ще не стара, але вже одинока жінка (у передвоєнне десятиліття вона втратила всіх членів своєї родини) винесла німцям хліб і сіль. Згодом вона заплатила за це своїм життям. Німці не затрималися, поїхали далі, а село незабаром перейшло під юрисдикцію румунської адміністрації. Гітлер розплатився з союзником за участь у війні на його боці великим шматком української землі, до якого належало і село Мошняги. Незабаром додому повернувся дід Василь — батько моєї матері. Він разом із «колгоспним стадом» приєднався до однієї з відступаючих радянських частин і разом з нею потрапив у полон до німців, які відпустили його додому. Спочатку дід Василь боявся нової влади і чекав арешту. Але нову владу він як колишній голова колгоспу не зацікавив, а односельці, які під час колективізації, тобто конфіскації землі на користь тоталітарної держави, двічі невдало в нього стріляли, мабуть, просто не дожили до приходу німців. Повернувся додому і старший брат мого батька, якого взяли до війська у перші тижні війни. Як я з’ясував пізніше, німці відпустили додому до кінця 1941 року кілька сотень тисяч військовополонених українців. Відпускали лише їх. Далі вони цю практику припинили і звільняли лише тих, хто переходив на службу до поліції чи військових німецьких частин. Вони охоче поповнювали українцями свої підрозділи, але окремі українські підрозділи за одним лише винятком не створювали. Щодо росіян та інших народів Східної Європи — їхня політика була дещо іншою. Наприклад, з росіян було створено більше двадцяти окремих дивізій у складі Вермахту і СС. Зовні в селі все залишилося по-старому. Як і раніше, люди працювали в колгоспі, і за це їм нічого не платили. Відмінність полягала в тому, що тепер в колгоспі можна було красти. Правда, в селі від румунської влади була одна уповноважена особа, яка за всім слідкувала. Якщо вона когось ловила на гарячому, наприклад, з мішком колгоспного збіжжя на плечах, то лупцювала цю людину палицею. Але радикальніших заходів не вживала. За роки румунської окупації в селі не було заарештовано жодної людини. Як згадує моя мати, саме під час румунської окупації люди навчилися красти і не боятися влади. Такий ситуація залишалася в селі й після відновлення радянської влади аж до її краху 1991 року. Працювала школа, в якій викладали за радянськими підручниками. Деякі предмети не читались, бо не вистачало вчителів. Зате читались закон Божий і румунська мова замість російської. Сьомий клас мати закінчила вже за румунської окупації. При вступі до Балтського педучилища 1944 року їй зарахували той рік навчання. Відновила свою діяльність православна церква. Передачі по радіо починались зранку молитвою «Отче наш» — це вже розповідав мій старший колега по кафедрі, котрий дитиною пережив румунську окупацію в Одесі. На реставрацію великого православного собору в районному центрі Балта (десять кілометрів від Мошняг) зробила пожертву навіть королівська родина Румунії. Приватна ініціатива заохочувалась.

    Знову з’явилися в селі німці уже перед приходом Радянської армії. Дорога із залізничної станції Борщі спускалася до села крутим правим берегом річки Кодими неподалік від садиби мого діда Василя. Просто в його городі німці обладнали кулеметне гніздо, що мало своїм вогнем перекривати дорогу. Біля кулемета залишили одного солдата, на декілька днів ніби забувши про нього. Через деякий час дідові стало шкода солдата, і він спробував занести йому гарячу їжу. Солдат, неправильно зрозумівши наміри діда, зупинив його чергою з кулемета в повітря. Але згодом вони порозумілись, і на ті декілька днів солдат став ніби членом родини. То був літній чоловік. Один з його синів уже загинув на східному фронті, другий ще воював. Війни солдат не схвалював, у перемогу німців уже давно не вірив, Гітлера сприймав критично. Згодом солдата забрали звідти, хоч німці в селі ще деякий час залишалися. Страху перед ними у людей не було. У сусідньому селі Оленівка — одразу через річку Кодима від Мошняг на постої стояла калмицька частина, що воювала на боці німців. А тих — боялися.

    Після відновлення радянської влади дід Василь ще довго працював у колгоспі бригадиром тракторної бригади. У партію він так і не вступив. Напевно, він добре розумів усе, що діється у світі, та майже ніколи не казав зайвого. Свого часу він був першим парубком на селі — ватажком великої парубоцької компанії. У п’ятидесяті роки, відколи я його вже добре пам’ятаю, з тої компанії живим залишився лише він. Пригадую, як він не раз зі слізьми на очах згадував своїх братів — так він називав друзів своєї молодості, хоч у родині був єдиним сином. Лише деякі з його друзів загинули на фронтах Другої світової...

    «Німці у нього гуляли на весіллі, а влада його так і не заарештувала», — бідкався один чоловік на базарі в Липняжці щодо свого сусіди. «Якби не німці, то цієї дороги й досі не було б», — казав один пасажир в автобусі, що якраз їхав дорогою Одеса — Київ через село Липняжку. До війни ця важлива дорога була ѓрунтовою. Навіть від невеликого дощу вона буквально перетворювалася на непрохідне багно. На її будівництві при німцях час від часу, коли доходила черга, працювала молодою дівчиною моя майбутня теща. Її рідне село Новодобрянка було за десять кілометрів від Липняжки, і їх возили сюди підводами. Село Новодобрянка було невеликим — біля ста дворів. Єдиним представником німецької адміністрації в селі був староста. Він був із родини так званих куркулів. Ще на початку тридцятих років його разом з батьками виселили до Сибіру. Батьки там невдовзі померли. Йому якимось дивом вдалося перебратися на Донбас. Усією родиною, пішки, тягнучи за собою возики зі скромним домашнім скарбом, вони повернулися в село зразу після приходу німців. «А хто його призначив старостою?» — якось запитав я в тещі. «Люди обрали», — була відповідь. Був староста людиною тямущою, хазяйновитою, дбав про людей. За свою працю люди отримували від нього винагороду зазвичай частиною того, з чим працювали. Після відходу німців його родина знову повантажила своє майно на ті самі возики і, тягнучи їх за собою, подалася із села знайомою дорогою, але вже у зворотному напрямку. Час від часу до села заходили німецькі солдати з маршових відділків, що прямували на фронт. Звичайно просили у людей «млєко» та «яйкі». Люди давали продукти цілком добровільно і навіть охоче, оскільки вперше за багато останніх років всього того було вдосталь. Практично всі обмеження на присадибні ділянки за німців були зняті. Приватна ініціатива знову заохочувалася. Уже ніколи відтоді в селі не було стільки чоловіків. Повернулася більшість мобілізованих до Радянської армії в перші тижні війни, яких німці випустили з полону. Додалися ще молоді полонені українці — понад десяток (якщо визначати національність за мовою), яких німці не відпустили додому, а розселили між людьми. Ці хлопці працювали в колгоспі разом з іншими селянами.

    Школа в Новодобрянці не працювала. У молоді було доволі часу на розваги. Вечорами хлопці й дівчата збиралися разом і співали або танцювали. Син старости непогано грав на гітарі, хтось із хлопців грав на гармошці. Ніколи ще в селі не звучало так багато пісень, ніколи вже вони не звучали так часто. Багато хто з молодих хлопців, хоч навряд чи вони тоді про це здогадувалися, мав попереду лише кілька років життя. Вони відспівали тоді за всі свої непрожиті в майбутньому роки. Пощастило лише тим, кого німці вивезли на роботу в Німеччину. Ці здебільшого повернулись додому. До Німеччини брали й молодих незаміжніх дівчат. Всі вони повернулись додому не з порожніми руками, на долю не нарікали, радше навпаки. До Німеччини переважно брали на роботу саме українську молодь — 3,7 млн осіб.

        Уперше за багато років село за німців не голодувало. За офіційними даними, які стали відомими тільки нещодавно, німці відбирали у села лише половину того, що відбирала радянська влада, а остання відбирала все. Голод знову почав набирати обертів після відновлення радянської влади й досяг чергового апогею 1947 року, коли, за офіційними даними, в Україні загинуло від нього близько мільйона людей. І знову це були українські селяни. Після закінчення Балтського педучилища мою матір відправили на роботу в одне із сіл Херсонської області, яке опинилося в зоні найбільшого ураження голодом.

    Відступаючи, німці спробували забрати полонених із Новодобрянки із собою. Зібрали всіх і повели у райцентр, куди з навколишніх сіл стягували й інших полонених. Один із наших хлопців став тікати. За ним навздогін кинувся німець. Він був уже в літах і почав відставати від хлопця, який, не зупиняючись, біг через поле до лісу, не зважаючи на команду солдата зупинитись. Тоді німець прицілився й вистрелив. Постріл виявився смертельним. Майже на тому самому місці згодом люди з Новодобрянки й поховали хлопця. Певний час полонених тримали у шкільній будівлі, але годували погано, німецька інфраструктура швидко розвалювалася. Проте німці дозволяли місцевим мешканцям приносити полоненим їжу. Кілька разів моя майбутня теща в гурті з іншими молодими хлопцями й дівчатами з Новодобрянки приносили їм харчі. Доля і далі не сприяла полоненим. Невдовзі німці відступили, так і не забравши їх з собою. Полонені знову повернулись у село. Звідти за кілька днів їх відправили на фронт. Багато хто з цих хлопців по війні обіцяли повернутися в село. Але не повернувся ніхто, швидше за все, з тих причин, що й переважна більшість забраних до війська 1944 року. Фраза маршала Жукова: «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны прийдется выселять в Сибирь», — була не просто словами, а мала реальне втілення.

    В останні мої відвідини музею Великої Вітчизняної війни повз мене молода вчителька провела гурт маленьких школяриків. «Вони грабували й убивали наших людей», — почув я окремі слова із фрази. Вони — це, мабуть, німці. Все повертається на кола свої. Естафета ненависті передається новому поколінню громадян уже незалежної України. Але чи на ту адресу її спрямовано?

    Валерій Швець

Наші герої

 

Коцюбайло Дмитро Іванович



Дмитро́ Іва́нович Коцюба́йло (позивний «Да Вінчі»; 1 листопада 1995, с. ЗадністрянськеГалицький районІвано-Франківська областьУкраїна — 7 березня 2023БахмутДонецька областьУкраїна) — український доброволець, лейтенант (посмертно), командир батальйону «Вовки Да Вінчі» Збройних сил України. Учасник російсько-української війни, член Проводу національно-визвольного руху «Правий сектор» (2020—2023). Герой України (2021). 2022 року був включений до рейтингу «30 до 30: обличчя майбутнього» від «Forbes»Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво.



Життєпис

Народився 1 листопада 1995 року в селі Задністрянському, нині Бурштинської громади Івано-Франківського району Івано-Франківської області України. Прадід Дмитра воював у складі УПА.

Закінчив Бовшівську загальноосвітню школу, Івано-Франківський професійний будівельний ліцей. Дмитро навчався в Івано-Франківську на художника. Його позивний «Да Вінчі» пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.



Російсько-українська війна

Учасник російсько-української війни, зокрема — командир взводу добровольців (2014) та роти (2015). 2014 року зазнав важкого поранення в Пісках Донецької області: в обличчя влучив уламок снаряда, розірвавши губу та вибивши зуб. Іншим уламком перебило ключицю, медикам довелося встановлювати пластину для скріплення, також були пошкоджені ребра. Через три місяці повернувся на фронт.

Брав участь у визволенні Карлівки, селища ПіскиАвдіївки, а також у боях під СтепанівкоюСавур-МогилоюСтарогнатівкою.

17 березня 2016 року призначений командиром 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.

2021 року отримав звання Героя України, ставши першим добровольцем, якому присвоєно це звання прижиттєво.



Повномасштабне вторгнення

Російське вторгнення Дмитро з підрозділом зустріли на Донбасі, в лютому 2022 року рота воювала поблизу Щастя на Луганщині. Навесні 2022 року штурмову роту «Вовки Да Вінчі» переформовано на 1-й окремий штурмовий батальйон «Вовки Да Вінчі» у складі 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

7 березня 2023 року Коцюбайло загинув у битві за Бахмут. За словами друга Капусти, заступника Дмитра, після втримання траси на Хромове вони повернулися до міста Часів Яр, де їх накривала ворожа артилерія. Їх було троє: Капуста, Мітчел і Да Вінчі. Мітчел забіг у під'їзд, а Капуста з Дмитром були в дверях, коли стався вибух. Дмитро розвернувся й видавлював з себе, що він поранений, а за хвилину знепритомнів. Попри швидку евакуацію поранення Дмитра було в шию і несумісне з життям.

9 березня 2023 року відбулося прощання з Дмитром у Бовшеві та Бурштині, наступного дня, 10 березня, відбулося прощання в Києві. Тисячі українців прощалися з Дмитром на Майдані. Віддати останню честь прийшли президент Володимир Зеленський і вище військове керівництво України: головнокомандувач Валерій Залужний, начальник ГУР Кирило Буданов, міністр оборони Олексій Резніков і бригадні генерали ЗСУ.

Дмитра поховано на Аскольдовій Могилі.

Нагороди

  • Звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» (30 листопада 2021) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України
  • Хрест бойових заслуг (9 березня 2023, посмертно) — за визначні особисті заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу, вірність військовій присязі
  • відзнака Президента України «Національна легенда України» (23 серпня 2023, посмертно) — за визначні особисті заслуги у становленні незалежної України і зміцненні її державності, захисті Вітчизни та служінні Українському народові, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва, спорту, охорони здоров'я, плідну благодійну та громадську діяльність
  • орден «Народний Герой України» (2017)


Військові звання

Вшанування пам'яті

Топоніми


Меморіал добровольцям, які загинули в боротьбі за Українську державу, у Холодному Яру

19 квітня 2023 року в місті Краматорську вулицю Шмідта перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі».

21 квітня 2023 року у місті Львові відкрили фонтан, який присвятили Дмитрові та усім добровольцям російсько-української війни.

30 травня 2023 року в місті Нікополі вулицю Маяковського перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

13 червня 2023 року в місті Харкові вулицю Державінська перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

15 червня 2023 року в місті Івано-Франківську вулицю Урожайну перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У місті Покровську вулицю Центральну перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі».

У місті Куп'янську вулицю Лермонтова перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У селі Мала Рогань вулицю Пушкіна перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У місті Яготині вулицю Ватутіна перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У місті Дніпрі сквер у центрі міста назвали на честь Дмитра Коцюбайла.

У місті Запоріжжі вулицю Столєтова перейменували на вулицю Дмитра Коцюбайла.

У місті Києві сквер між вулицею Михайла Омеляновича-Павленка та Іподромним провулком назвали на честь Дмитра Коцюбайла.

У місті Авдіївці вулицю Гагаріна перейменували на вулицю Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла.

У селі Руська Лозова провулок Суворова перейменували на провулок Дмитра Коцюбайла.

Книги



Дмитро Донцов – націоналіст у добу фашизму. Народний оглядач

«… те, що сьогодні взагалі ми розуміємо в людині, можна пояснити, лише сприймаючи її як машину.» (Фрідріх Ніцше) ...