Родовід українців (Чорноморські новини - 2013 рік / № 23 (21391) субота 16 березня 2013 року)

Наші предки - скіфи

 https://chornomorka.com/archive/21391/a-2109.html

    У Радянському Союзі національність мала значення. Вона мала велике значення. Вона була як присуд революційної трійки, що не підлягав оскарженню і мав бути виконаним щонайшвидше.

    У неділю партійний і комсомольський актив міста разом з міліцією і військовими звичайно йшов на полювання. Якщо гинув хто-небудь з мисливців, то це широко не розголошувалося. Якщо гинув хто-небудь з так званої «дичини», то впольовану «здобич» викладали на пострах іншим біля брами двору районного відділення МГБ (міністерства державної безпеки). Тим латишам, що мали статус дичини, діватись було нікуди. Це була інтелігенція: інженери, лікарі, вчителі, офіцери латиської і німецької армій, на яких навіть примарна амністія не розповсюджувалась. Ефективно проведена паспортизація місцевого населення поставила тих, хто був у лісі, поза будь-якою можливістю легалізуватися. Так само швидко, за добре відпрацьованим сценарієм, проведена колективізація сільського господарства не тільки спорожнила полиці продуктових магазинів і базари, а й позбавила повстанців можливості нормального харчування, оскільки селяни раптово стали бідними. А ночами на невеликих залізничних станціях у далеку дорогу вантажилися потяги з тими самими латишами. Їх нерухомість і майно, звичайно, діставалися «визволителям». Так було в м. Гулбене, де я народився. Так було і в м. Огре, куди ми згодом переїхали. Різниця була в тому, що в Огре наш двір межував з двором районного відділення МГБ, брами були поряд, а залізниця — через дорогу...

    «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется в Сибирь ссылать». Цей присуд належав знаменитому маршалу Жукову — представнику нації, що дала для німецької армії 26 дивізій проти однієї, створеної українцями, і стосувався наказ вже українців. Їх і топили в Дніпрі, і в інших ріках. Та й у чистому полі підставляли беззбройних під німецькі кулемети. З призову 1944 року з українців додому повернулися одиниці. Мій батько вижив тому, що був призваний до армії ще до початку війни. Батько моєї дружини вижив тому, що добровільно пішов до армії у 1944 році не з території України. Служба видавалася йому легшою за працю шахтаря на одній з шахт Кузбасу, куди у перші місяці війни його разом з іншими неповнолітніми хлопцями вивезли з українського села. Правила там були прості: норму не виконав — на поверхню не піднімають; вибився з сил — саботаж у воєнний час. А каліцтво і смерть завжди були поряд. Був і наказ від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців, що проживали на зайнятих німцями територіях, за підписом того ж Жукова та ще Берії. З низки причин наказ щодо українців не був виконаний, але інші, менші народи, були виселені...

    Чим же є національність? Чи можна її приховати, чи змінити за власним бажанням? На ці питання шукали відповіді багато науковців і в різні часи. Можливо, найбільший внесок зробили німецькі антропологи кінця ХІХ — початку ХХ століть, але також і французькі та англійські. Рівень тодішньої науки дозволяв виконувати лише зовнішні вимірювання різних параметрів людини, і ці вимірювання були доведені до досконалості. Яскравим представником цього напряму в Україні був Федір Вовк. Подальший крок був зроблений у першій половині ХХ сторіччя, коли почали брати до уваги групи крові людей. Це питання щодо українців докладно викладене у фундаментальній праці нашого знаменитого земляка-одесита Юрія Липи — одного з найкращих аналітиків України. Нарешті, у другій половині ХХ сторіччя почала стрімко розвиватися генетика. Науковці зрозуміли, де захована вся, без винятку, інформація про індивідуальність людини і її родовід протягом десятків тисяч років — це молекула ДНК, що міститься в ядрі кожної клітини людського організму.

    Є в Миколаєві чудовий краєзнавчий музей, побудований, як і більшість знакових культурних закладів України, в часи президентства Віктора Ющенка. Цей музей, на мою думку, — краще, що є в Миколаєві в сенсі культури. Є в цьому музеї і велика експозиція, присвячена трипільській культурі. Слова екскурсовода: «Я закохана в трипільську культуру. Вона настільки видатна, що легше повірити, що створена інопланетянами, ніж предками сучасних українців». Цікава річ. У нас забрали попередню назву нашої країни — Русь. Разом з назвою у нас намагаються забрати нашу давню історію — історію Київської Русі — і позбавити нас нашої стародавньої історії — яскравої і самобутньої трипільської цивілізації. Чому? Відповідь проста. Народ, що не має минулого, не має й майбутнього. Але чому цьому злочину допомагають люди, народжені на українській землі? Суперечка щодо трипільської культури триває давно. Істину можна знайти лише у разі, якщо відділити політику від науки. При цьому під наукою я розумію те, що й великий німецький філософ Еммануїл Кант, який казав: «У кожній науці стільки науки — скільки в ній математики». Тепер генетика — це точна наука, в якій нема місця політиці. В одній статті неможливо висвітлити всі аспекти проблеми походження українського народу, але відповісти на питання, чи є він нащадком трипільців, — цілком можливо.

    Список параметрів, за якими можна порівнювати різних людей, практично необмежений, але на початку списку сучасна наука ставить порівняння гаплогруп. Гаплогрупою називають групу людей, що мають одного предка з однією спільною мутацією Y-хромосоми. Технічно ці мутації легко визначаються. Нагадаємо, що X- i Y-хромосоми відповідають за стать людини. Жіноча яйцеклітина завжди має лише X-хромосому, чоловічий сперматозоїд може мати або X-, або Y-хромосому. Якщо при заплідненні об’єднуються X- i Y-хромосоми, то народиться хлопчик, якщо дві X-хромосоми — дівчинка.

    Гаплогрупи сформувалися досить давно — десятки тисяч років тому. Всього у світі їх — близько 20. Половина з них у різній мірі присутні в українців. Винятковість Y-хромосоми полягає в тому, що вона присутня лише у чоловіків і передається у спадок винятково від батька до сина. Ця хромосома надзвичайно сильно захищена від рекомбінації (обміну фрагментами ДНК) з іншими хромосомами, в тому числі й жіночими, і може змінюватися лише внаслідок власних мутацій, які відбуваються рідко — один раз на десятки тисяч років. Якщо мутація Y-хромосоми колись виникла, то всі нащадки по чоловічій лінії надалі цю мутацію обов’язково матимуть. Це історична пам’ять, яка назавжди зафіксована в генах і ніколи не може бути витерта, хіба що знищена разом з її носієм. Якщо на карту світу в кожній її точці нанести концентрацію носіїв тої чи іншої гаплогрупи, то можна прослідкувати і місцевість, де виникла певна мутація, і шляхи її розповсюдження по світу. При поширенні людей на нові території виникають і нові мутації, що накладаються на старі. Прекрасна аналітична стаття професора К. Тищенка на цю тему надрукована в «Українському тижні», № 16, від 20—26 квітня 2012 року.

    На що звертаєш увагу при ознайомленні з результатами досліджень на означену тему? На відсутність оригінальних робіт українських науковців, хоча подібні дослідження не вимагають надто великих коштів. На значний різнобій даних західноєвропейських науковців щодо України, що свідчить про складність дослідження генотипу іншого народу, якщо він сам тому не сприяє. На суттєву відмінність результатів російських авторів, які подібні дослідження, можливо, проводять, від результатів західноєвропейських науковців.

    У цій статті ми спиратимемося на результати досліджень західноєвропейських учених. За їхніми даними, переважна більшість європейських націй містять лише три гаплогрупи R1a, R1b та I. Як видно з назв, перші дві гаплогрупи насправді є підгрупами однієї більшої гаплогрупи. Відповідні мутації Y-хромосоми виникли у тій частині Азії, де тепер Афганістан й Іран. Тут і досі їх концентрація найвища в світі. Лише мутація, що відповідає гаплогрупі I, виникла в Європі, на Балканах, приблизно там, де тепер Боснія і Герцеговина.

    Носіїв гаплогрупи R1a пов’язують із скіфо-сарматськими (арійськими) племенами. Доля серед населення гаплогрупи R1a падає з просуванням зі сходу на захід Європи. Найвищою в Європі вона серед поляків — 51%. Ця цифра є науковим підтвердженням того, що поляки не даремно вважають себе нащадками сарматів. Серед українців носіїв гаплогрупи R1a — від 30% до 50%. До речі, серед німців носіїв гаплогрупи R1a менше ніж 30%. Цей факт зайвий раз доводить, як небезпечно, коли політики кладуть в основу ідеології великої нації науково не перевірені теорії. За останніми науковими даними, українці є більшими арійцями, ніж німці, білоруси — більшими, ніж українці, а поляки є найбільшими арійцями в Європі.

    Носіями гаплогрупи R1b вважаються кельти. Доля цієї гаплогрупи серед населення падає при просуванні із заходу на схід Європи. Найвищий відсоток цієї гаплогрупи спостерігається в Ірландії — більше 80%, не набагато менший — у Великій Британії та Іспанії. За теперішніми даними, ця гаплогрупа мало представлена серед українців — лише кілька відсотків, трохи більше — у білорусів, ще більше — у поляків, і є провідною групою серед німців — близько 40%.

    Серед українців переважає гаплогрупа I. Її в Україні — від 35% до 50% (швидше за все, цей відсоток ближчий до верхньої межі інтервалу). Якщо розташувати різні європейські народи за відсотком представників гаплогрупи I у спадному порядку, то цей список буде таким: боснійці (батьківщина мутації), українці, хорвати, серби, болгари, а також поляки, німці і французи. Присутня ця гаплогрупа й у всіх інших європейських націй. Отже, українці, в першу чергу, є нащадками саме хліборобських трипільських племен. Від них наша українська, майже патологічна, любов до землі. Цей факт вже неможливо спростувати. Його можна лише уточнити кількісно.

Скіфи - предки українців

    Але й без генетики ця істина була добре відома таким дослідникам, як Юрій Липа, ще до появи генетики як розвинутої науки. Саме він у своїй фундаментальній праці «Призначення України» поклав цю ознаку українців як основну. Й Олександр Довженко у своїй книзі «Зачарована Десна» в уста свого батька вклав слова: «Українці це ті, що землю орють». До речі, і ми інтуїтивно це завжди усвідомлювали. Як бачимо, інтуїція нас не підвела. Майже кожен другий українець є нащадком славних трипільських племен з їх понад 6000-літньою хліборобською культурою. По цій лінії всі зазначені вище народи є нашими найближчими родичами. Але українці є й арійцями, тобто кіммерійцями, скіфами, сарматами, аланами (звідси Роксолана). Як мінімум, кожен третій українець, а можливо, й кожен другий — нащадок давніх аріїв, які понад 3000 років тому прийшли на нашу землю. Причому, не виключено, що вона і є їх справжньою батьківщиною. Від них — назва нашої країни, що передувала назві Русь, а саме Велика Сарматія, а ще перед тим — Велика Скіфія. Цілком можливо, що й назви Русь та Україна — також від них. Від них — назви наших найбільших річок. Від них — назва нашого моря. Від них — імена більшості наших язичницьких богів. Від них — войовничий характер наших козаків і прагнення до особистої свободи — неприйняття рабства пересічними українцями. По цій лінії нашими найближчими родичами є поляки, білоруси, литовці (не на порожньому місці виникла одна з провідних держав середньовічної Європи — Річ Посполита), німці, чехи, словаки, а також афганці з персами. Українці, як і їх прапор, мають ці дві першооснови і є одним з найбільш етнічно однорідних народів Європи. Інших домішок в українців дуже мало, не більше 20%.

    Якщо відповідні дослідження застосувати до етнічних українців, а не до населення України, то вони будуть ще переконливішими. Цікаво, що генетичні дослідження не виявили специфічного германського або слов’янського генів. Усі європейські народи намальовані, в основному, трьома фарбами. Цікавим народом є німці. Це єдиний великий європейський народ, де розглянуті вище три гаплогрупи майже однаково суттєві, з невеликою перевагою кельтської складової.

    Я нічого не сказав про Росію. Але ця країна настільки велика за територією, настільки строката за населенням, що розмову, засновану на об’єктивних наукових дослідженнях, ще рано починати. Думаю, згодом дізнаємось щось достовірне і про цю країну. Поки що покладаймося на власну інтуїцію і на думку людей, яким довіряємо. З того факту, що предки росіян навчилися орати землю у часи Київської Русі, тобто на 5000 років пізніше за предків українців, не варто очікувати у росіян наявності трипільської складової. Так само не слід очікувати і наявності кельтської складової. Шансів на арійську складову більше, і саме за неї російські автори ведуть непереконливу боротьбу. Ситуацію ускладнює і та обставина, що без огляду на генетичні дослідження, не цілком очевидно, хто ж такі, насправді, росіяни? Єдине, що видається цілком правдоподібним, — це висновок, що кордон між Україною і Росією проходить територією України. А щодо України, то час розпочати серйозні наукові дослідження власної генетичної історії, а не чекати, як то ми звикли, поки нам її розкажуть представники хоч і братніх, але інших народів.

Освідчення у коханні

    Науковий підхід дозволяє уникати суперечок, оскільки наука ділить всіх людей на дві категорії — на тих, хто знає, як правильно, і на невігласів. У ХХІ сторіччі людину, що заперечує трипільську складову української нації як основну, можна вважати невігласом. Людину, що заперечує арійську складову української нації як основну, можна вважати невігласом. Людину, що заперечує надзвичайно високу етнічну однорідність української нації, можна вважати невігласом. Народ з таким генотипом, як наш, просто зобов’язаний мати велике майбутнє, але у спілці з іншими європейськими народами, насправді, дуже близькими нам генетично.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.
м. Одеса.

Україна на стародавніх мапах Європи (Чорноморські новини - № 11 (21379) четвер 7 лютого 2013 року)

    

https://chornomorka.com/archive/21379/a-1931.html

    Краще один раз побачити, ніж десять разів почути — каже народна мудрість. Слово «москаль» я в ранньому дитинстві не один раз чув і від мого діда по матері, і від мого діда по батькові. Як і в слово «жид», вони не вкладали в нього жодного негативного сенсу, а просто позначали ним етнічну приналежність людини, про яку йшла мова. Ще тоді це слово і відклалося в моїй пам’яті. У школі на уроках української літератури я знову не раз чув слово «москаль». Звідки воно прийшло в українську мову, ні діди, ні шкільна вчителька пояснити не могли. Й один, і другий діди — тому, що не знали, а вчителька — тому, що не хотіла торкатися делікатних питань російської історії.

    Моя допитливість у цьому сенсі отримала першу справжню поживу вже під час навчання в аспірантурі в середині 1970-х. У Радянському Союзі існував культ книжок. Книжок випускали багато. На душу населення більше, ніж деінде в світі, але доступними вони не були. Цікава література до полиць книжкових магазинів не доходила. Такі книжки купували переважно не ті, хто любив читати, а ті, у кого був до них доступ, так само, як і до всього іншого. У результаті читали в Радянському Союзі не так багато. Мій вихід з цієї ситуації мав назву — книжковий магазин «Дружба», що розташовувався тоді на розі вулиць Дерібасівської та Преображенської. В цьому магазині кожна соціалістична країна була представлена окремим відділом. У них було все найкраще, видане в цих країнах, за доступними цінами і за мінімальної кількості покупців. Так виникло моє захоплення польською мовою, що, частково, могло мати й генетичну основу: мій дід по матері мав польське прізвище і був нащадком польських осадників, яких у давнину було багато на півночі Одеської області.

На цій мапі південь вверху, а північ внизу

    Одного разу в магазині «Дружба», це був 1974 рік, я натрапив на справжній скарб — шеститомну трилогію Генрика Сенкевича: «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володи­йовський». Останні дві книги видавалися невеликим накладом і в Радянському Союзі, а от перша — «Вогнем і мечем» — не видавалася. Хоча в фондах наукової бібліотеки Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова і було її дореволюційне видання, але для доступу до неї був потрібен спе­ціальний дозвіл. На одному диханні прочитавши цей роман, я довго не міг зрозуміти, чому його так не любила радянська цензура. Нічого образливого для українців у ньому, як і в інших романах трилогії, я не побачив. Ставлення до українців — цілком доброзичливе. Відчувається біль за розбрат між братніми народами. Розбрат, який перетворив у руїну і Річ Посполиту, й Україну, і Кримське ханство, кинувши їх під ноги Москви. Росія там взагалі згадувалася вряди-годи. І раптом сталося прозріння. Справа лише в кількох словах: «Русь», «народ руський», «воєвода руський», «русин», «русинка» — ці слова вживалися винятково стосовно нинішніх українців, «Московія» — винятково щодо нинішньої Росії. Як згодом з’ясувалося, не Сенкевич таке придумав. Це загально прийняті в європейському середовищі тих часів назви й імена.

    На внутрішніх боках обкладинок були наведені середньовічні мапи Речі Посполитої та України, і як її складової частини, і як окремої країни. Шість томів — дванадцять мап. Там, де на мапу потрапляла нинішня Росія, скрізь написано «Московія». Нарешті я побачив те, що давно хотів побачити.

    Цікава ситуація склалася і з фільмом талановитого режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», знятим у 1999 році. За духом він абсолютно адекватний роману Сенкевича. Як і в романі, в ньому вживалися слова «Русь», «народ руський», «воєвода руський», «русин», «русинка» винятково стосовно нинішніх українців. Цей фільм, дубльований російською мовою, жодного з цих слів уже не містив, на відміну від фільму, дубльованого українською мовою, абсолютно ідентичного оригіналу. В цьому я переконався, продивившись всі три варіанти стрічки. Не любили раніше, не люблять і тепер сучасні росіяни слово «Московія», вживаного щодо них, і слів «Русь», «русин», уживаних щодо українців.

    Якою ж була перша мапа України? На це питання я отримав відповідь аж у 1990 році, купивши ще одну раніше заборонену книжку — Гійома Левассера де Боплана «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». У радянській імперії насувалися великі суспільні зміни, і національно орієнтовані інтелектуали по обидва боки кордону у свій спосіб обґрунтовували й наближали ці зміни. Ця книжка була вперше перекладена з французької мови на українську за активної участі Українського наукового інституту Гарвардського університету.

    Молодий військовий інженер, француз за походженням, Гійом Левассер де Боплан у 1630 році прибув у Річ Посполиту. Як найманий інженер став служити в артилерії польського коронного війська, що дислокувалося в Україні. Тут він прослужив до 1647-го, а потім повернувся до Франції. Багато подорожуючи Україною, він добре ви­вчив і наш народ, і нашу країну. Створена Бопланом мапа України вважається одним з найвищих досягнень європейської картографії XVII сторіччя. Боплан створив «Українську географічну карту», 12 карт окремих частин України і, нарешті, першу в історії світової картографії військову топографічну мапу цілої країни — «Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами та провінціями».

    Лише одна з цих мап потрапила до згадуваного вище видання книги Боплана як додаток. На мапі під назвою Україна об’єднані такі українські землі: Русь — нинішня Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, Сіверщина — північний схід України, Брацлавщина — центральна Україна, південніше Київщини, Бу­джак — нинішня Ізмаїльщина. Лівобережжя Дніпра вже було густо заселеним, але без спеціальної назви. Дике поле — мало заселена територія між пониззями Дніпра і Бугу, а також Крим, Валахія і Московія. Московія тоді лише краєчком насувалася на Україну з північного сходу. На півночі була Литва. На березі Чорного моря, між Богом (так на карті помічений теперішній Південний Буг) і Дністром, нанесені три відомі нам міста: Очаків, Аккерман, або Білго­род, та наша Одеса. Щоправда, на мапі не написано Одеса, а написано Коцюбіїв. Тобто більш як 350 років тому Одеса під іншою назвою на мапі, виданій у Європі, вже існувала. Наше місто вже тоді було у тій же ваговій категорії, що й знамениті Очаків і Білгород. Чому ж на 22-у році нашої державної незалежності ми все ще святкуємо в дусі махрових імперських часів історично не обґрунтовані річниці нібито заснування міста Одеси? Щодо ще однієї назви. Слово «Бог» — іранського походження. Такі ж за походженням і назви річок Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, Донець тощо. Сенс слова «Бог» зрозумілий без пояснень. Ріка з такою назвою ще за багато століть до Різдва Христового мала особливий статус у релігійній міфології скіфів. З друку мапа і книга вийшли у 1651 році. Мабуть, це і є перша поява України на мапах, виданих у Європі.

На цій мапі південь вверху, а північ внизу

    Справжній прорив стався у 2009 році, коли у київському видавництві ДНВП «Картографія» вийшов у світ атлас «Україна на стародавніх картах». У ньому міститься більше ста мап України, а також інших країн Східної Європи. Перша мапа, зрозуміло, як і декілька наступних, належить Гійому Левассеру де Боплану і відноситься до 1651 року. Остання — до 1772-го — року першого поділу Польщі. Після цього року, а особливо після другого і третього поділів Польщі, долі різних частин України на декілька століть розходяться. Всі історичні назви у східній Україні поступаються місцем російським імперським назвам з ключовим словом «губернія». Зникає і саме слово «Україна», поступаючись назві «Мала Русь», що, на мою думку, означає певне звуження назви Україна до назви Центральна або Головна Русь замість Центральна або Головна Країна. Сенс назви Мала Русь, як мені здається, цілком подібний до назв: Мала Греція, Мала Македонія, Мала Польща. Слово ж «Україна» відпо­відає англійському та німецькому слову inland — середина країни. In — це у або в, land — це країна.

    Тепер ще один лінгвістичний екскурс в історію. У скіфів кожній стороні світу відповідав певний колір: сходу — зелений, півдню — червоний, заходу — білий, півночі — чорний. Давні перси створили першу світову імперію, яка на півдні доходила до червоного, а на півночі — до чорного морів. На мою думку, звідси і назви цих морів. Якщо зважити на те, що давні русичі пере­йняли у скіфів назви своїх найбільших річок, скіфських богів (на центральному капищі в Києві більшість богів були іранського походження), як і саме слово «бог», то цілком логічно припустити, що кольори, які відповідали сторонам світу, також були запозичені у скіфів. Тобто в часи Київської Русі мали існувати Південна (Червона) Русь, Західна (Біла) Русь, Північна (Чорна) Русь, Східна (Зелена) Русь і Центральна (Мала) Русь. Такий поділ мав би сенс лише на території, заселеній етнічно однорідним населенням.

    У нас немає мап часів Київської Русі. У нас є мапи, створені більш як за триста років після руйнування Київської Русі. За цей час якісь назви могли зникнути, а якісь зміститися на інші місця, як це не раз і відбувалося в історії. Закріплення географічних назв за певними територіями відбулося лише з виникненням книгодруку, коли мапи великими накладами почали поширюватися серед правлячої верстви середньовічної Європи, тобто вже аж у XV сторіччі. Київ і Новгород (з 1999-го — Великий Новгород) практично лежать на одному меридіані. Тобто Новгород лежить на північ від Києва. Білорусь — на північному заході. Галичина — на південному заході. Москва — на північному сході від Києва. Що ж ми бачимо на мапах XVІІ сторіччя? Велика територія по обидва боки Дніпра з центром у Києві на всіх картах називається Україною, інколи Вкраїною, інколи — Вкраїною Козаків. Слід зауважити, що на мапах, присвячених суто Україні, Україною називається і центральна частина нинішньої України, і сукупність більшості регіонів, які й сьогодні входять до складу нашої держави. Майже на всіх мапах є Червона Русь (Russia Rubra). Найчастіше вона збігається з кордонами нинішньої Галичини. Інколи покриває всю територію на південь від Києва, тобто містить Поділля і Брацлавщину. На бага­тьох мапах є Біла Русь (Russia Alba) — там, де і тепер Білорусь, але разом із Смоленськом. На багатьох мапах є Північна Русь (Russia Nigra) — там, де тепер Новгородська область Російської Федерації. Жодного разу назва Чорна Русь не міститься там, де найчастіше їй відводять місце, тобто на північному заході сучасної Білорусі.

    Цікаво, що саме ця локалізація Північної Русі наводиться і в знаменитій книжці Миколи Аркаса «Історія України-Русі». Книзі, яку можна поставити слідом за «Кобзарем»

    Т. Г. Шевченка за важливістю у становленні національної свідомості української інтелігенції. На сході і на північному сході від Києва, там де мала б міститися Зелена Русь, жодної Русі нема і, з огляду на попередню історію Київської Русі, ніколи не було. Зате на всіх мапах атласу там розташована Московія (Moscovia). Часто зустрічаються дві рівновеликі за написанням назви — Московія і Татарія. Очевидно, що назва Татарія була перед назвою Московія, але оскільки західноєвропейським видавцям було важко розділити ці дві епохи, то вони вживали обидві назви. Слід зауважити, що не всі мапи атласу високої якості. За деякими дуже важко вгадати відомі із сучасних мап регіони. Є певна плутанина з назвами. Так, Червона Русь на деяких мапах називається Чорною Руссю, а Новгородська земля Руссю не називається. До честі Боплана, саме його мапи вигідно відрізняються від багатьох інших. Думаю, перш за все, через його надзвичайну освіченість й особисте знайомство з країною Україною, якій він присвятив своє творче життя.

    Дуже цікаво прослідкувати еволюцію географічних назв, не пов’язану з технічними помилками. З плином часу назва Росія дедалі частіше зустрічається у тій частині мапи, де розташована Московія. На деяких мапах замість Чорної Русі, в районі Новгорода, з’являється назва Росія для всієї півночі Московії. В міру того, як Московія почала приєднувати до себе інші етнічні території Русі: спочатку східну Білорусію (Смоленськ), а пізніше — лівобережжя України, на деяких мапах почали з’являтися рівновеликі за написанням назви Русь, Московія, Татарія. Тоді назва Татарія зникає, а замість попередніх двох назв з’являється назва Русь Московська. Потім — назва Велика Русь. При цьому на мапі України 1745 року, зробленій у Санкт-Петербурзі, зникли всі історичні назви на теренах України. На лівобережжі, що належало Московії, з’явилися назви: Київська губернія, Білгородська губернія. На правобережжі, що ще належало Польщі, залишилися лише назви населених пунктів. Нарешті, на мапі 1769 року, виданій в Одері-на-Майні, вже нема Московії, а є Ро­сійська імперія. Щоправда, є й Україна, але це з точки зору західних європейців. До першого поділу Польщі залишалося ще три роки. Так поступово, починаючи з часів царювання Петра І, який свідомо доклав до цього багато зусиль, назва Московія зникла з мап Європи на користь назви Російська імперія. Але в пам’яті українського народу вона залишилася аж до нинішніх часів. І слово «москаль» є свідченням цієї історичної пам’яті. Екскурс в історію питання тривав усе моє життя. Нарешті, для себе я розставив усі крапки над «і».

    Про що свідчать стародавні мапи України, видані в Західній Європі? Про те, що назва нашої держави «Україна» давня, історично й географічно обґрунтована і визнана у Європі ще в середні віки. Про те, що Україна, Червона, Біла і Чорна Русі ще понад п’ятсот років після занепаду Київської Русі існували на мапах Європи. Ця спорідненість географічних назв, швидше за все, була чимось більшим, ніж випадковим збігом історичних обставин. На цьому тлі принципова окремішність назви Московія також не є випадковою. Остаточну відповідь на таку постановку питання могли б дати лише генетичні дослідження населення, що широко проводяться в усіх європейських країнах, крім України. Але це вже предмет іншої розмови.

Г. А. Ладыженский. Хаджибей. 1899. Масло, холст. Одесский художественный музей

    У своєму історичному розвитку за останні декілька сотень років ми, українці, багато втратили порівняно з нашими славними предками. Але ми зберегли своє справжнє ім’я — українці і назву своєї країни — Україна, тобто Центральна, або Головна, країна. Будьмо достойними цього імені. Опертя на правильні ідеї — запорука наших великих звершень.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.

 

Моє 1 грудня 1991 року (Чорноморські новини - 2012 рік / № 95 (21359) субота 1 грудня 2012 року)

    

https://chornomorka.com/archive/21359/a-1655.html

    Слова мають силу. Слова навіть однієї https://chornomorka.com/archive/21359/a-1655.html можуть вплинути на долю країни. Такими були слова академіка Ігоря Рафаїловича Юхновського, сказані влітку 1991 року у Верховній Раді, про необхідність проведення всеукраїнського референдуму з питання державної незалежності України. Тільки вільне волевиявлення народу легітимізує будь-яку дію центральної влади в очах світової громадськості.

    Не в одного українця тривожно тьохнуло серце. Декларація про державний суверенітет України вже була проголосована в стінах Верховної Ради. А чи захоче більшість українського народу незалежності для своєї країни, власної відповідальності за її майбутнє? А що як більшість народу проголосує інакше, ніж Верховна Рада? У мене був певний досвід роботи у виборчих комісіях у радянські часи. Цинізм виборів тоді був просто вражаючим. Ще тоді я прийшов до висновку, що в умовах монополії на владу однієї партії вільне волевиявлення неможливе в принципі. Політична ситуація у 1991 році була непевна. Це, швидше, був стан нестійкої рівноваги між великою, але деморалізованою комуністичною партією і порівняно малим, але впевненим у своїх силах Народним рухом України. Тому коли почалося формування дільничних виборчих комісій, я з мандатом Народного руху України був направлений за місцем свого проживання в одну з них. Я знав можливі механізми фальсифікацій і хотів забезпечити чесність виборів і референдуму хоча б на своїй дільниці. До того ж я хотів для себе оцінити правдоподібність результатів референдуму, що будуть згодом оголошені через засоби масової інформації.

    ТЕПЕР про мій власний досвід. У 1980-у я, перейшовши з посади старшого наукового співробітника Інституту фізики Одеського державного університету на посаду доцента кафедри прикладної математики й обчислювальної техніки Одеського інституту холодильної промисловості, двічі брав участь у роботі дільничної виборчої комісії, що працювала під час виборів у приміщеннях інституту. Участь ця не була добровільною. Доцентів вузів ніхто не питав про їхні творчі плани і приховані бажання, а просто наказово залучали до всіх, як тоді називалося, громадських заходів.

    З дитинства у моїй свідомості відклалося число 99,99%. Такою була частка виборців, що завжди приходили на вибори, і таким був відсоток голосів, що завжди отримував блок комуністів і безпартійних за офіційними даними. Так тоді називалася перемога єдиного кандидата за принципом: на одне місце — один кандидат. Першого разу я лише спостерігав як цю стратегічну інформацію отримують мої колеги, котрі, як і я, брали участь у виборах і шукали відповіді на ті самі запитання. Другого разу я вже зібрав її сам.

    Увечері, перед закриттям дільниці, коли потік виборців практично припинився і більшість членів виборчої комісії, що також є порушенням, вже були відпущені додому, я, дочекавшись моменту, коли в залі для голосування не залишилося нікого, крім мене, швидко перерахував невикористані бюлетені. Їх виявилося близько двохсот. Це становило не менше 10% виборців. Крім того, я зрозумів, що коло посвячених у таємницю виборів людей складається всього з двох осіб, й уважно впродовж дня прислухався до їхніх розмов між собою. Розмов про те, наприклад, яке число тих, що проголосували, подати на дванадцяту годину дня, на п’яту тощо. Звичайно, подавали у телефонограмах до райкому партії приблизно ті самі цифри, що й на попередніх виборах. Я чув ці цифри і добре бачив, що вони не відповідають дійсності. На дев’яту годину вечора вже звучала цифра 99,99%. Більшість учасників виборчої комісії недаремно, на їх превелике задоволення, завчасно відпускали додому. Те, що відбувалося на дільниці після її закриття для голосування, не вимагало ні великої кількості людей, ні великої кількості очей.

    Зголосившись бути до кінця роботи комісії, я вже не міг відступити від участі у всьому подальшому дійстві. Спочатку мені здавалося, що головну інформацію я вже отримав і все, що потім, — просто марнування часу. Але дійсність була набагато цікавішою. З’ясувалося, що в сейфі зберігався ще один комплект чистих бюлетенів і підрахунок голосів виборців полягав просто у тому, що ці чисті бюлетені перераховувалися і складалися в окремі невеликі пачки. Їх загальна кількість мала відповідати зазначеному числу 99,99%. Ці пачки пакувалися у спеціальні мішки. Ці мішки опечатувалися і разом з протоколами відвозилися до окружної комісії. Списки виборців з відміткою про голосування також чомусь переписувалися, а не доповнювалися, що, як на мене, було значно простіше. Бюлетені ж, які пройшли через руки виборців, пакувалися окремо і підлягали знищенню. Частина цих бюлетенів, свідомо чи несвідомо, були просто зіпсовані виборцями. Деякі на звороті містили цілі літературні твори, що свідчили або про душевну хворобу виборця, або, що було дуже рідко, про його несприйняття лінії партії.

    Формально за вибори відповідав один з проректорів, хоча насправді він у процес не втручався. Реально всією кухнею керували дві людини, які у міжвиборчий період були малопомітними працівниками інституту на незначних посадах, хоча й членами партії. Під час виборів на дільниці весь час чергував представник райкому партії, який також ні в що не втручався і з відведеної йому кімнати не виходив. Цинізм таких виборів був настільки великий, що виникало запитання: навіщо взагалі імітувався процес підрахунку голосів, кого він мав обманювати? Для чого взагалі десь зберігалися мішки з бюлетенями, яких не торкалися руки виборців? Чи не краще було б після закриття виборчої дільниці для голосування взагалі не проводити жодних дій, а відразу ж оголошувати потрібні їх результати?

    Після таких виборів у мене не залишилося жодних ілюзій щодо результатів будь-яких виборів у тоталітарному суспільстві, позбавленому моралі. Цинізм суспільства не зникає за один день, а, можливо, іноді навіть посилюється, тому на будь-які наступні вибори я дивився через призму свого досвіду участі у виборах радянських часів.

    ДЛЯ мене референдум 1 грудня 1991 року розпочався десь за півгодини до відкриття дільниці для виборців. Я перевірив урни для голосування на предмет наявності в них вже проголосованих бюлетенів. Тут все було гаразд. З прикрістю з’ясував для себе, що я єдиний представник від громадських організацій і партій на цій виборчій дільниці. Із задоволенням побачив, що практично всі інші члени комісії, крім голови, у піднесеному настрої і зацікавлено придивляються до мене.

    Референдум і вибори почалися о шостій годині не менш активно, ніж у радянську епоху. Далі активність виборців почала швидко наростати і значно перевищила показники попередніх часів. Настрій у більшості людей був святковий. Уперше в їхньому житті під час виборів у них був вибір і від того вибору багато залежало. Дев’ять кандидатів у президенти — дев’ять яскравих особистостей, напружена передвиборна кампанія кожного з них, їхня практична одностайність у питанні державної незалежності України. Нарешті —  сам референдум.

    Голова дільничної комісії — колишній військовий — був на диво пасивною і небалакучою людиною. Практично від початку референдуму він усунувся від керівництва комісією, провівши весь день у робочій кімнаті. Складалося враження, що для нього цей день не був святковим. Очевидно, наказу саботувати референдум він не отримав, а самостійно діяти не наважувався. То просто ні в що не втручався. Рядові члени комісії прийняли мене на диво доброзичливо і чомусь з усіх питань почали звертатися саме до мене. Атмосфера навколо мене дивним чином відрізнялася від агресивної реакції на слово «Рух», до якої я звик у попередні роки. Дільницю двічі відвідували відповідальні особи. Ближче до обіду з’явився представник райвиконкому. Він несхвально висловився щодо незалежності України, але втручатися у роботу комісії не став. Відразу після обіду зайшов директор підприємства, у гуртожитку якого відбувалося голосування. Відразу спитав, чи є тут представники Руху. Обпік мене похмурим поглядом, але також втручатися в роботу комісії не став.

    Референдум почався о шостій, а вже близько дев’ятої я знав, що справу виграно. Людей було на диво багато. Люди не звикли до альтернативних виборів. У результаті процес голосування йшов значно повільніше, ніж раніше. Дільниці ж були обладнані абсолютно так, як і в радянські часи. Щоб не утворювалися занадто великі черги, я розпорядився винести з «червоного кутка» гуртожитку додаткові столи і стільці. Ми їх просто розташували у вільних місцях кімнати для голосування. Ніхто не говорив людям, щоб вони не йшли до кабінок, а заповнювали бюлетені для голосування за столами. Але частина виборців, щоб не стояти у черзі, саме так і почала робити. Неважко було помітити, як саме голосували люди. Переважна більшість впевнено голосувала за незалежність.

    Пригадую чоловіка напідпитку, який ледве піднявся сходами і зайшов до зали для голосування. Я хотів його не пустити, але перед тим спитав, чому він у такому стані прийшов на референдум, а не залишився вдома. Його відповідь втішила мене. Він сказав, що у такий важливий для долі України день він не може залишатися вдома, і я махнув рукою — хай голосує.

    Пам’ятаю літню сільську жінку, що розмовляла мішаною українською мовою, видно, нещодавно переїхала жити до дітей в Одесу. Погано орієнтуючись у техніці голосування, вона відразу спитала у членів комісії як їй проголосувати за Радянський Союз. Довелося пояснити.

    Пам’ятаю єврейську родину — матір і сина. Вони демонстративно, не заходячи до кабінки, проголосували за незалежність України, а також за кандидатуру В’ячеслава Максимовича Чорновола як можливого президента України.

    Пам’ятаю велику групу міліціонерів, які перед закриттям дільниці прийшли голосувати. Жваво і голосно обговорюючи свій вибір, вони, не заходячи в кабінки, проголосували і за незалежність України, і за В’ячеслава Максимовича Чорновола...

    Ніхто з членів комісії не просився додому до підведення підсумку голосування. І цікаво, що всім вистачило роботи — бюлетенів було багато і потрібно було не просто їх рахувати, а й ретельно сортувати відповідно до результатів волевиявлення. Пізно ввечері, після десятої години, всі члени комісії за одним великим столом підбивали підсумки голосування. На всяк випадок я слідкував за всіма етапами підрахунку голосів і за всіма його учасниками. При найменшій підозрі сам перераховував паки бюлетенів. Жодних зловживань не виявив. Результати, що були внесені в протоколи виборчої комісії, були оголошені всім членам виборчої комісії. Підписи під протоколами, у тому числі і мій, ставилися також у присутності всіх членів комісії. Результат по нашій дільниці щодо незалежності України був навіть кращим, ніж у середньому по країні, — 93% проти 91%. Для Одеси це був винятково добрий результат.

    Як я зрозумів пізніше, головним чинником тут був етнічний склад населення. В нашому мікрорайоні суттєво переважали українці. Я зміг оцінити національний склад населення у 1994 році за прізвищами людей, коли в моїх руках опинився повний список виборців Суворовського району Одеси. Українських прізвищ було близько 80%. Я не пам’ятаю всі інші результати голосування. Пригадую, що за Леоніда Кравчука проголосував значно більший відсоток виборців, ніж у середньому по країні, а за В’ячеслава Чорновола — значно менший. Значно більший відсоток виборців, ніж у  середньому по країні, проголосував і за Ігоря Юхновського. До речі, останнє стосувалося й Одеси загалом. Висновок: українці бажали незалежності, але більше довіряли старим перевіреним кадрам партійної номенклатури. Вони хотіли і незалежності, і комунізму одночасно.

Автор ідеї про Всенародний референдум академік Ігор Юхновський помер на 99 році життя 

    У цьому голосуванні виявився один нюанс. Я впевнений, що за незалежність в Україні проголосував 91% тих, хто прийшов на референдум. Але що ніколи не обговорювалося у засобах масової інформації, то це явка на референдум. Явка не була 100%. Я припускаю, що вона була на рівні 75% — 80% у середньому по країні. На референдум прийшли в основному українці. На референдум не прийшли в основному неукраїнці. Тільки цим можна пояснити, що за незалежність проголосував більший відсоток людей, ніж відсоток українців у населенні України. Надалі я переконався, що більшість неукраїнців, що взяли участь у голосуванні, таки за незалежність і не голосували. Притому і не всі українці голосували за незалежність. Відповідь у мене є принаймні щодо нашого мікрорайону. В голосуванні взяло участь не все населення мікрорайону, а лише приблизно 80%. Це було дещо менше, ніж у радянські часи, але відповідало моїй оцінці долі українців у населені району.

    Додаткове підтвердження цього висновку було таким. Для активізації процесу голосування я запропонував кільком членам комісії почати обходити ближні будинки, щоб полегшити голосування для тих, хто ледачий або кому важко прийти на дільницю. Сам я також пішов з ними. На моє велике здивування, більшість людей, що не прийшли на голосування, зробили це свідомо. На моє запитання «Чому?» найчастіше чув лайку на адресу моєї країни й українських націоналістів. Після кількох невдалих спроб у такий спосіб активізувати виборців, ми це припинили. Але добре, що ці люди не прийшли на дільницю. 1 грудня 1991 року стало для більшості справжнім святом, не затьмареним присмаком українофобії. Надалі вже так не було. Агресивність антиукраїнської меншості в Україні рік у рік зростала. Вона стала ходити на вибори, входити до складу дільничних комісій, впевнено і сміливо поборювати все дороге щирим українцям.

    МОЄ застереження щодо виборчого процесу в Україні. На мою думку, найвразливішою ділянкою виборчого процесу, що підтверджують й останні вибори, залишатимуться протоколи результатів голосування. Саме вони подаються до окружних виборчих комісій, і саме за ними підводяться загальні підсумки голосування. При цьому, між результатами реальних підрахунків голосів і числами в протоколах може не бути нічого спільного. Громадські спостерігачі, навіть іноземні, тут нічим зарадити не можуть. Ще ніхто і ніколи не перераховував бюлетені в разі сумнівів щодо достовірності даних у протоколах голосування, а слід було б хоч інколи це робити.

    1 грудня 1991 року було справжнім, нічим не затьмареним святом для більшості громадян України — моментом переходу у новий, забутий за багато віків стан власної і незалежної держави. Таким цей день залишиться в нашій пам’яті і назавжди залишиться в історії нашої держави.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.

На службі у Рейху (Чорноморські новини - 2012 рік / № 68 (21332) субота 1 вересня 2012 року)

 

https://chornomorka.com/archive/21332/a-1230.html

Українці і росіяни у складі німецької армії в часи Другої світової війни

    Україна і Росія належать до тих небагатьох країн світу, де події Другої світової війни залишаються актуальними і по сьогодні, де відзначаються і початок, і кінець цієї війни, річниці видатних битв, дні звільнення тих чи інших міст, де активно підтримуються у громадській думці стереотипи радянських часів, хоча вже виросли покоління людей, народжених після них. Одним з таких стереотипів є теза про те, що радянський народ виграв війну завдяки безпрецедентній згуртованості навколо комуністичної партії і її вождя в ім’я перемоги. При цьому інколи згадують і купку запроданців, що перейшли під час війни на бік німців. До них, найчастіше, зараховують українців, кримських татар і деякі народи Кавказу.

    Як усе було насправді? Історична наука має відповідь на це питання. Однак ця наукова відповідь ще так і не стала частиною світогляду більшості громадян усіх країн колишнього Радянського Союзу. Отже, перейдемо до цієї відповіді.

    У часи Другої світової війни із 73 мільйонів жителів СРСР, що опинилися під німецькою окупацією, українці складали 30 мільйонів, росіяни — 20 мільйонів, естонці, латиші і литовці — 5 мільйонів, поляки — 1,5 мільйона, молдавани і румуни — 3 мільйони, євреї — 2 мільйони...

При своєму відступі радянські війська підірвали Дніпрогес.

    З українців було сформовано у складі німецької армії: 1 із приблизно 40 дивізій (2,5%); 3 із приблизно 60 бригад (5%); 20 із приблизно 250 полків (8%); 120 із приблизно 1000 батальйонів (11%). Точну кількість формувань важко навести, оскільки вони гинули і реорганізовувалися.

    Відповідно до Ялтинської угоди 1943 року, громадянство воюючих країн визначалося за станом на початок Другої світової війни, тобто на 1 вересня 1939-го. Таким чином, жителі Литви, Латвії, Естонії, Західної Білорусії і Західної України громадянами СРСР не вважалися і їх перебування у складі німецької армії, за цією угодою, не розглядалося як зрада. Зазначимо, що єдина українська дивізія у складі німецької армії була сформована з мешканців Західної України. На запитання, чому такий малий відсоток українців, здавалося б, попри всі криваві репресії радянської влади в Україні в передвоєнні роки, воював на боці німців, у мене нема простої відповіді.

Червоноармієць з жіночими годинниками на зап’ястях. Після зайняття Львову червоноармійці «полювали» на золоті та срібні годинники на ланцюжках – відбирали на вулицях, вривалися в квартири. Розстрілювали офіцерів польської армії і просто «підозрілих осіб». «З танків били до вікон».

    Загалом у німецький полон потрапило 5,74 мільйона громадян СРСР. У полоні в 1941 році опинився практично весь кадровий склад радянської армії, з яким вона починала цю війну. 318 тисяч військовослужбовців у 1941-у були відпущені з полону за місцем проживання під підписку про невиїзд. З них 41000 — це німці, прибалти, білоруси, 277761 — українці. У 1942 — 1944 роках звільнено з полону 505 тисяч осіб, але тепер уже з їхнім переходом на німецьку військову службу. Серед них — 160 — 170  тисяч представників народів Кавказу, Поволжя і Середньої Азії, 60 — 70 тисяч українців і 260 — 280 тисяч росіян включно з козаками. Для порівняння. Із 232000 полонених англійців, ірландців, американців, канадців, новозеландців на німецьку службу перейшли 300 осіб: 250 фольксдойче, 35 ірландців і 15 англосаксів. У часи Першої світової війни з 4 мільйонів військовополонених російської армії на німецьку службу перейшли лише кілька тисяч осіб. У німецькій армії служили близько 200 російських генералів: 50 — колишні радянські громадяни, 150 — російські емігранти. Служили також 5 україн­ських генералів з емігрантів, 1 білоруський, 1 естонський, 3 латиські, 1 вірменський, 1 грузинський, 2 генерали — вихідці з Північного Кавказу.

    Під час війни до складу німецької протиповітряної оборони були мобілізовані приблизно 35 тисяч юнаків і дівчат віком 14 — 17 років на термін 2 роки з наступним їх переведенням у частини СС. З них — 14 тисяч росіян, 10 тисяч українців, 3200 білорусів.

Київ, вул. Хрещатик. Перед відходом радянські війська замінували центральну частину Києва і підірвали її за кілька днів після окупації Києва німцями.

    У рейхскомісаріатах «Москва» і «Кавказ» в порядку експерименту були створені самоврядні автономні території. Це — Лепельський округ Брянської області (8 районів — 518 тисяч мешканців) і показовий Уманський відділ Кубанського козачого війська (6 районів — 160 тисяч мешканців). Вони були прообразом майбутніх маріонеткових держав «Московія» і «Казакія». Козаків у ті часи німці вважали зрусифікованими нащадками ост-готів-арійців. На території Лепельського округу була створена Російська визвольна народна армія у складі 1 бригади, 5 полків, 18 батальйонів. Разом з 8 районними управами міліції вона налічувала біля 20 тисяч осіб. На території Уманського відділу було сформоване козаче ополчення у 3300 осіб. В Україні було створено 442 єврейських гетто. У них діяла Єврейська допоміжна служба правопорядку. Найчисельнішою вона була у Львова — 750 осіб. Українська поліція Львова налічувала 425 осіб. Взагалі, у Західній Україні Українська допоміж­на поліція в 1941 році налічувала 6 тисяч осіб. Після переходу української поліції в 1943 році в УПА (Українська повстанська армія) німці призвали на службу 16 тисяч осіб із членів колишньої польської поліції.

    Німецьке військове керівництво, по можливості, приховувало від Гітлера і керівництва партії масштаби використання не німецьких національних формувань. Діяла заборона Гітлера на формування східних військових частин більших за батальйон. Німці вдавалися до заміни німецького персоналу східними добровольцями без зміни статусу і назви військових частин. Це дало можливість забезпечити особовим складом батальйони охорони концтаборів, артилерію берегової охорони, частини протиповітряних сил, важку артилерію, де на одного німця припадало 4 — 5 східних солдат.

При відступі радянські війська розстрілювали всіх в`язнів.

    Із 6 жовтня 1941 року німецьке командування дозволило набір в німецькі частини «добровільних помічників» (ХІВІ) з числа місцевих мешканців. Кращі ХІВІ за 2 — 4 місяці підписували контракт добровольців і переводилися у бойові військові частини. У ХІВІ німецьких частин Вермахту дозволялося брати лише росіян та українців за винятком бандерівців, членів ВКП(б) і злочинців. Максимальна чисельність ХІВІ становила 800 — 900 тисяч осіб. За національним складом, за російським джерелами, 72% становили росіяни і 28% українці. 6-а армія Вермахту, що наступала на Сталінград, мала у своєму складі 51 тисячу ХІВІ із 200 тисяч солдат, 11-а армія, що воювала в Криму, — 47 тисяч ХІВІ із 130 тисяч солдат.

    Значним за кількістю учасників формуванням була місцева поліція і сили самооборони. У 1943 році ці сили налічували 238 тисяч осіб. Сюди слід додати й сотні тисяч громадян Радянського Союзу, що працювали на різних посадах у німецькій окупаційній адмі­ністрації.

    Як перший висновок зазначу, що на жодному театрі військових дій у ХХ сторіччі не було прикладів такої масової співпраці з окупантами, як на території колишнього Радянського Союзу під час Другої світової війни. Головна причина, з моєї точки зору, може бути лише одна — антисоціальна, антинаціональна, антилюдська внутрішня політика більшовицького керівницт­ва Радянського Союзу. Нема простого пояснення, чому відносно малий відсоток українців співпрацював з німцями. Це — другий висновок.

Декомунізація України в окупованому німцями Києві.

    На завершення наведу список більшості військових формувань дивізійного рівня, утворених з представників народів, що проживали на теренах колишнього Радянського Союзу.

Українські дивізії:

14-а Гренадерська дивізія військ СС «Галичина» ФХА — СС.

Білоруські дивізії:

30-а Гренадерська дивізія військ СС «Рутенія» ФХА — СС.

Російські дивізії СС:

29-а Гренадерська дивізія військ СС «РОНА»;

30-а Гренадерська дивізія військ СС ФХА — СС;

1-а Донська казача кавалерійська дивізія;

2-а Кавказька кавалерійська дивізія;

3-а Пластунська казача дивізія;

1-а Козача російська кавалерійська дивізія військ СС ФХА — СС;

1-а Донська казача піша дивізія Козачого корпусу;

2-а Кавказька казача піша дивізія Козачого корпусу.

Російські дивізії Вермахту:

Російська піхотна дивізія «Фон Штумпфельд»;

Збірна козача кавалерійська охоронна дивізія польової поліції «Фон Шуленберг»;

136-а Східна дивізія особливого призначення;

140-а Дивізія особливого призначення Вермахту (німецько-російська);

442-а Дивізія особливого призначення Тилового району групи армій «Центр» Вермахту;

210-а Стаціонарна піхотна дивізія особливого призначення берегової охорони;

454-а Охоронна дивізія групи армій «А»;

201-а Охоронна дивізія групи армій «Центр»;

1-а Дивізія РВА КОНР (600-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

2-а Дивізія РВА КОНР (650-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

3-а Дивізія РВА КОНР (700-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);

4-а Дивізія РВА КОНР;

353-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

134-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

71-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

76-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

297-а Піхотна дивізія (німецько-російська);

Особлива дивізія «Росія» (сформована з колишніх білогвардійців та емігрантів);

1-а Російська національна дивізія.

Прибалтійські дивізії:

15-а Добровольча дивізія 6-го польового корпусу військ СС (латиська);

19-а Добровольча дивізія 6-го польового корпусу військ СС (латиська);

Латиська дивізійна бойова група «Єкельн»;

Латиська дивізійна бойова група «Бах-Зелевські»;

20-а Добровольча дивізій військ СС (естонська);

300-а естонська дивізія особливого призначення.

Кавказько-мусульманські дивізії:

219-а піхотна дивізія (кавказько-німецька);

162-а Тюркська піхотна дивізія;

242-а Стаціонарна піхотна дивізія (німці, кавказці, росіяни).

81-а Східна кадрова дивізія Вермахту;

709-а Піхотна дивізія (німці, росіяни, грузини).

Радянські військові, які потрапили в полон в бою за Київ. 1941 рік.

    Детальнішу інформацію за темою статті можна знайти, наприклад, у довіднику: Вадим Махно «Справочник. Полный перечень объединений и соединений

    3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины», 2010 рік, 156 с.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.
м. Одеса.

Чи є альтернатива атомній енергетиці в Україні? (Чорноморські новини - 2012 рік / № 28 (21292) субота 7 квітня 2012 року)

   

 https://chornomorka.com/archive/21292/a-657.html

    Енергетика світу, у тому числі енергетика України, має чотири головні аспекти: собівартість, наявні запаси, безпечність, екологічність. Розглянемо їх детальніше.

    У 2011 році в Україні собівартість кіловата електричної енергії, отриманого на атомних електростанціях, склала 18 копійок, на теплових електростанціях — 92 копійки. Ціна на оптовому ринку електричної енергії, виробленої гідроелектростанціями, становила 56 копійок за кіловат. При цьому у собівартість в останньому разі ніколи не закладалися збитки від невикористання колосальних земельних угідь, затоплених водосховищами гідроелектростанцій. Є ще нетрадиційна енергетика, яка в енергетичному балансі людства займає 0,5%. Традиційним і найпоширенішим сьогодні представником цього напрямку розвитку енергетики є вітрові електричні станції. У деяких країнах Європи, зокрема у Німеччині, доля електричної енергії, виробленої на вітрових електричних станціях, становить уже декілька відсотків і продовжує зростати. Здавалося б, ось де енергетична перспектива людства. Але, за оцінками Кристофера Сміта — голови проекту ІТЕР (міжнародний експериментальний реактор Токамак), собівартість кіловата електричної енергії вітрових електричних станцій становить 50 центів (приблизно 4 гривні за її нинішнім курсом щодо долара США) і навряд чи в досяжному майбутньому у таких країнах, як Україна, знайдуться промисловці чи рядові громадяни, які дозволили б собі використання такої дорогої енергії. Отже, з точки зору собівартості, ядерна енергетика поза конкуренцією.

    Щодо наявних запасів палива ситуація у світі така. Уран з атомною масою 235 атомних одиниць — найпоширеніше тепер ядерне паливо — зустрічається в природі у суміші з ураном з атомною масою 238 атомних одиниць у співвідношенні 0,72% до 99,28% відповідно. Більшість атомних реакторів світу, у тому числі всі атомні реактори України, використовують як ядерне паливо саме уран з атомною масою 235, тобто лише 0,72% природного урану наших родовищ. Решта ж урану, що входить до складу тепловидільних елементів (ТВЕЛів) ядерних реакторів, тобто 99,28%, залишається невикористаною і вивозиться у складі відпрацьованих ТВЕЛів за межі України до країни-виробника, хоча, здебільшого, виробляються вони з урану з українських родовищ.

    Зазначимо, що відпрацьований ТВЕЛ, на відміну від невідпрацьованого, містить не лише уран з атомною масою 238, але й плутоній з атомною масою 239. Останній утворюється при опроміненні урану з атомною масою 238 в активній зоні ядерного реактора нейтронами, що виникають при ядерній реакції поділу урану з атомною масою 235. При поглинанні ядром урану з атомною масою 238 одного нейтрона воно через невеликий час перетворюється, після випромінення двох електронів, у ядро плутонію. При цьому кількість плутонію, що утворюється таким чином, може значно перевищувати кількість використаного урану з атомною масою 235. Так званий коефіцієнт відтворення ядерного палива може досягати 1,6. Цінність плутонію полягає у тому, що його, у свою чергу, можна ефективно використовувати як ядерне паливо. Недоліком плутонію як ядерного палива є складніший ядерний реактор для його використання. Це так звані реактори на швидких нейтронах. Піонером у їх створенні і використанні є Росія. Вона вже десятки років займається технічним вдосконаленням таких реакторів і має їх кілька. Один з них навіть працює з 1980 року у складі 3-го блоку Білоярської АЕС. На думку фахівців, реактори на швидких нейтронах — майбутнє атомної енергетики світу, оскільки дозволяють використовувати як ядерне паливо й уран з атомною масою 238, збільшуючи у 120 з лишком разів запас потенційного ядерного палива. Що це означає для України?

    Україна має найбільші запаси природного урану в Європі, але, порівняно зі світовими, вони не такі вже й великі. Використання як ядерного палива урану з атомною масою 235 на нинішньому рівні забезпечене розвіданими українськими родовищами урану приблизно на 100 років. Зазначимо, що його світових запасів при використанні у традиційних ядерних реакторах вистачить років на 300. На цьому тлі число у 10000 років для України виглядає значно привабливішим, якщо мати на увазі наші наявні запаси й урану з атомною масою 238. Очевидно, для світу прогноз ще втішніший — 30000 років. Для порівняння наведемо оцінки перспективи використання викопних органічних джерел енергії. Розвіданих запасів нафти у світі при нинішніх темпах споживання вистачить приблизно років на 70. Для Росії ця перспектива вирахувана значно точніше — 21 рік. Вугілля за теперішніх темпів споживання має вистачити десь на 400 років. Отже, з точки зору перспективи, сьогодні серед існуючих джерел електричної енергії для атомних електростанцій нема альтернативи.

    Що потрібно для реалізації атомного енергетичного майбутнього України, подарованого нам природою (найбагатші у Європі поклади урану й унікальний спадок колишньої радянської імперії)? Активно включитися в міжнародну науково-технічну співпрацю з розробки і вдосконалення ядерних реакторів на швидких нейтронах. Це завдання полегшується і тим, що піонери цієї галузі географічно зовсім недалеко від нас і між нами нема мовного бар’єру. Зробити розвиток ядерної фізики і ядерної енергетики пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки в Україні, почати вкладати серйозні кошти у відповідні дослідження — саме такого відродження, заснованого на конкретних і принципово необхідних нашій державі потребах, чекає українська наука і техніка.

    Відповідно до недавньої заяви голови Росатому Сергія Кирієнка, до 2020 року у Росії мають збудувати 26 нових атомних енергоблоків великої потужності. Зазначимо, що за весь радянський період там було збудовано 30 таких енергоблоків. Тобто за найближчі дев’ять років Росія планує практично подвоїти свої ядерні потужності. Це при тому, що Росія має на своїй території колосальні поклади органічного палива. За його ж словами, майбутнє ядерної енергетики Росії пов’язане з ядерними реакторами на швидких нейтронах. Разом із Францією розпочато будівництво сучасного атомного реактора на швидких нейтронах. Активно ведуться роботи із створення термоядерного реактора. Росія бере участь у найсучаснішому, найперспективнішому і найдорожчому енергетичному міжнародному проекті ITER. Росія робить ставку на енергетику майбутнього. Ця країна агресивна не тільки у зовнішній політиці, а й у науковій (при цьому в останній, мабуть, навіть більше). Маргінальність же українського мислення полягає не тільки в тому, що ми сьогодні до пуття не можемо використати економічний та енергетичний спадок колишньої імперії, але й у відсутності стратегічного мислення в усіх напрямках, у тому числі й енергетичному.

    З огляду на невідворотну перспективу переходу в недалекому майбутньому світової атомної енергетики на реактори на швидких нейтронах, особливо важливим постає питання ядерної безпеки. Справа у тому, що критична маса чистого плутонію приблизно у чотири з половиною рази менша за критичну масу чистого урану з атомною масою 235 і становить приблизно 11 кілограмів (для урану — 50 кілограмів). За певних конструкційних умов вибухового пристрою цю критичну масу можна зробити як мінімум вдвічі меншою. Якщо плутонію надати форму кулі, то діаметр цієї кулі буде лише 10 сантиметрів. Плутоній має високу радіоактивність. Для різних його ізотопів період напіврозпаду змінюється від кількох років до кількох десятків тисяч років. Тоді як для урану з атомною масою 235 період напіврозпаду становить близько мільярда років. Для того, щоб відбувся ядерний вибух, достатньо дві півсфери зазначеного діаметра, зроблені з плутонію, привести у контакт своїми плоскими частинами. Ця обставина робить чистий плутоній привабливим об’єктом для використання терористами. Тому міжнародну спільноту завжди турбують держави, які мають запаси збагаченого плутонію або навіть і урану. Не випадково Україна кілька років тому була змушена передати свої запаси плутонію, а торік і збагаченого урану, Сполученим Штатам Америки. Початок роботи з переходу ядерної енергетики України на реактори на швидких нейтронах можливий лише в умовах політичної, економічної і фінансової стабільності в Україні, так само як і при низькому рівні корумпованості нашого державного апарату. Крім того, всі роботи з використання плутонію мають проводитися під ефективним міжнародним контролем, щоб у світової громадськості не виникало найменшого сумніву щодо використання плутонію і збагаченого урану поза задекларованою метою.

    Україна зараз має 15 атомних енергоблоків великої потужності. З них три добудовані вже у незалежній Україні. Їх будівництво весь час супроводжувалося дискусіями про доцільність подальшого розвитку атомної енергетики. З нашої точки зору, така доцільність не тільки існує, вона є нашою невідворотною долею. Чим раніше ми це зрозуміємо, тим якіснішими і безпечнішими будуть наші ядерні енергоблоки, тим впевненіше Україна почуватиметься у своїх стосунках з іншими державами світу.

    І ще раз про безпеку ядерних реакторів. Чорнобильська трагедія продемонструвала, насамперед, не небезпеку мирного атома як такого, а тотальну некомпетентність і безвідповідальність всіх рівнів керівництва — від партійного до наукового — у тоталітарній державі. У таких умовах трагедія зразка чорнобильської була неминуча. Питання лише в тому, чому саме біля Києва проводилися дивні експерименти з атомним реактором, що зумовили його вибух. Під час цих експериментів потрібно було вимикати автоматичну систему захисту атомного реактора від некерованої ланцюгової реакції, тобто від вибуху. Чому загинули наші героїчні пожежники, намагаючись загасити ланцюгову реакцію традиційними засобами — водою і піною? Хто їх на це надихнув? Чому до в’язниці потрапив директор атомної електричної станції, який лише виконував накази з Москви, і не потрапив той, хто ці накази віддавав? Таких питань можна поставити багато. Хто тепер на них відповість?

    Вагомим аргументом проти подальшого розвитку атомної енергетики послужила аварія на японській атомній станції «Фукусіма-1», що стала наслідком безпрецедентного в історії цієї країни цунамі. Але зважимо на те, що внаслідок цього цунамі загинуло близько 18000 осіб, а внаслідок аварії на «Фукусімі-1» — не загинула жодна. Ні в кого не виникло навіть натяку на променеву хворобу. На аварію в Японії відреагувала лише Німеччина, яка офіційно заявила про подальшу відмову від ядерної енергетики як такої. Який підтекст у такої політики? Важко сказати однозначно. Можливо, щоб оцінити цей крок Німеччини, слід розуміти, що деморалізація німецького суспільства, спричинена поразкою у Другій світовій війні, для неї є все ще актуальною. Політика ж таких лідерів у сфері атомної енергетики, як Франція, залишилася незмінною і спрямована на подальше нарощування потужності атомних електростанцій.

    Комфорт сучасної людини, що користується всіма благами цивілізації, постійно оплачується життями інших людей. Торік в Україні була видобута рекордна за останні роки кількість вугілля — понад 80 мільйонів тон. За кожен мільйон тон вугілля Україна платить 2 — 3 людськими життями. Це один з найгірших показників у світі. Чому в Україні не ставиться питання про закриття всіх вугільних шахт? До речі, якщо помножити масу видобутого вугілля приблизно на 3, ми отримаємо масу парникових газів, які викидаються в атмосферу Землі в Україні. Ми отримаємо також колосальну кількість канцерогенних речовин, які розпорошуються по території всієї нашої країни. Потужна сучасна теплова електрична станція споживає приблизно 10000 тон вугілля на добу. Його потрібно завезти і розвантажити. Атомна електрична станція такої ж потужності вимагає лише одну мільйонну долю такої маси у вигляді уранових стрижнів.

    Кожну годину на дорогах України внаслідок аварій гине приблизно одна людина. Чому в Україні не ставиться питання про заборону автомобільного транспорту і про перехід на кінську тяглову силу? Ще більше людей гине внаслідок тютюнопаління. Чому в Україні не ставиться питання про заборону або радикальне обмеження тютюнопаління? Ще набагато більше людей в Україні гине внаслідок вживання алкоголю і наркотиків. Тут рахунок йде на сотні тисяч людських життів на рік. Саме останній фактор є провідним у тій сумній статистиці, що середня тривалість життя чоловіків в Україні становить приблизно 63 роки. Гірша ситуація, мабуть, лише в Росії. Там це — 59 років. Чому не ставиться питання про заборону вживання алкоголю в Україні? Цей перелік факторів ризику для сучасної людини можна продовжувати далі. Чому нас найбільше лякають саме ризиком загибелі від наслідків аварії на атомних електростанціях, хоча за всю історію розвитку атомної енергетики загинуло лише кілька десятків осіб, причому майже всі в Радянському Союзі?

    Це залякування має дуже просте і раціональне походження. Завдяки йому людство має надзвичайно тривалий період мирного існування. Завдяки цьому залякуванню дещо стримується накопичення у світі плутонію як основного компонента ядерної зброї. Стримується розповзання ядерних технологій по світу. Зменшується ймовірність їх потрапляння «не у ті руки». Дякувати Богу, світ дбає про свою безпеку. Нещодавно закінчився міжнародний саміт у Сеулі, присвячений ядерній безпеці. У ньому взяли участь президенти провідних держав світу, у тому числі і наш президент. Цей саміт звернувся із закликом не використовувати ядерне паливо з високим рівнем збагачення урану. На жаль, нас цей заклик не стосується через нашу технологічну та ідеологічну, в сенсі ядерних технологій, відсталість.

    Від моменту відновлення української державності у 1991 році Україна заявила про себе як миролюбну країну, що відмовилася від ядерної зброї. Заявила про себе як про країну, що готова до широкої міжнародної співпраці і міжнародного контролю, у тому числі й у сфері ядерної енергетики. Тепер ми маємо моральне право думати про власне енергетичне майбутнє, про власну енергетичну незалежність, про власну безпеку. Атомні реактори у нас уже є. Вони будуть мінімально небезпечними тоді, коли ми спрямуємо серйозні кошти у подальший розвиток і вдосконалення ядерних технологій та підготовку фахівців. Ядерна енергетика, адекватно сприйнята державою і громадянами України, може стати нашим містком до новітніх технологій взагалі, до відновлення науки, яка відповідала б сучасному світу, до відновлення престижу точних наук та інженерних професій.

    З моєї точки зору, альтернативи атомній перспективі України нема.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.