Чи потрібен Україні пам`ятник Богдану Хмельницькому?

      Народний оглядач. - 26 липня 2026. - Неділя. https://www.ar25.org/article/chy-potriben-ukrayini-pamyatnyk-bohdanu-khmelnytskomu.html

      Чорноморські новини. – № 27 (22603). – 2026. – Четвер 23 липня

      Найвеличніший пам`ятник Києва – це, безумовно, пам`ятник Богдану Хмельницькому, відкритий у 1888 році на Софійській площі під час святкування 900-річчя Хрещення Русі. Він був спільним результатом ініціативи українських інтелектуалів, підтримки царського уряду та роботи російських майстрів. Збір коштів проводився за всеросійською підпискою з 1870 року.

      Хто ж був тим українським інтелектуалом, якому належала ідея встановлення цього пам`ятника? Ним був Микола Іванович Костомаров (1817–1885) — видатний український історик, етнограф, письменник, поет романтик і громадський діяч, один із засновників Кирило Мефодіївського братства та ідеолог українського національного відродження. Він народився 4 травня 1817 р. в селі Юрасівка, Воронезька губернія (нині РФ). Його батько був російським поміщиком, а мати – українською кріпачкою.

      Микола Костомаров був істориком і етнографом, досліджував історію України, Білорусі та Росії, видав 12 томів «Актів Південної і Західної Росії» (1863–1884). Він був професором Київського університету святого Володимира та Петербурзського університету, член-кореспондентом Петербурзької академії наук (з 1876 року), редактором археографічної комісії у Києві та Петербурзі, друкувався у журналах «Современник», «Основа», «Киевская старина», «Вестник Европы». У 1847 році за участь у Кирило – Мефодіївському братстві був заарештований і рік провів у Петропавлівській фортеці, після чого був засланий до Саратова.

      Тепер про політичні погляди Миколи Костомарова. Він оцінював розпад Речі Посполитої і входження українських земель до складу Московії крізь призму своєї концепції історичного розвитку - як трагедію втрати політичної свободи, але водночас як етап у формуванні української народності. Микола Костомаров розрізняв два типи державності - український і московський. Перший був демократичним, громадським, заснованим на свободі і самоврядуванні. Його реалізацією були Давня Русь і козацька Україна. Другий – деспотичний, централізований, підпорядкований владі царя. Його реалізацією була Московія – спадкоємиця Золотої орди. Він вважав, що український народ мав природну схильність до волелюбності, а тому втрата автономії після Переяславської угоди 1654 року була історичною помилкою, яка призвела до занепаду політичної культури. У працях «Богдан Хмельницький» і «Руська історія в життєписах її головних діячів» він писав, що союз із Москвою був вимушеним кроком, продиктованим військовими обставинами. «Україна, шукаючи захисту від Польщі, знайшла ярмо Москви» — ця думка проходить крізь усю його історіософію. Для Костомарова розпад Речі Посполитої і приєднання України до Московії - не визволення, а втрата історичного шансу на власну державність.

      Його погляди вплинули на Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Володимира Антоновича. Микола Костомаров критикував польську шляхту за соціальне гноблення українського селянства. Водночас він визнавав, що польська культура мала позитивний вплив на розвиток освіти й правових традицій України. Розвал Речі Посполитої він сприймав не як визволення, а як зміну форми залежності - від польської до московської.

      А ось як сприймав Тарас Шевченко постать Богдана Хмельницького. Найвідоміші слова — з поеми «Розрита могила» (1843):

      **Ой Богдане!

      Нерозумний сину!

      Подивись тепер на матір,

      На свою Вкраїну...

     

      Ой Богдане, Богданочку,

      Якби була знала,

      У колисці б задушила,

      Під серцем приспала.**

      А в пізнішому вірші «Якби-то ти, Богдане п’яний...» (1859) Шевченко ще гостріше висловив своє розчарування гетьманом:

     

      Якби-то ти, Богдане п’яний,

      Тепер на Переяслав глянув!

     

      ... Амінь тобі, великий муже!

      Великий, славний! та не дуже…

      Якби ти на світ не родивсь

      Або в колисці ще упивсь…

      Чому ж, маючи такі доволі радикальні, як на ті часи, погляди Микола Костомаров став ініціатором створення у Києві пам`ятника Богдану Хмельницькому? Адже саме війни Богдана Хмельницького на історичному шляху розвитку України стали точкою біфуркації. Кілька років війн визначили долю України на сотні і сотні років вперед. Два шляхи вимальовувались перед українцями у ці роки. Хмельницькій міг програти. Тоді були всі шанси виникнення у центрі Європи нового потужного польсько-українського етносу. Поляки разом з українцями перевищували чисельністю населення Московії. На цій етнічній основі могутня Річ Посполита (Справа Загальна) могла змінити на краще весь історичний розвиток Європи. Абсолютне зло планети у вигляді Московії ніколи б не набуло такої загрозливої і трагічної ваги для долі сучасного Європейського світу і не лише Європейського. Реалізувався другий шлях – Хмельницький виграв. Це завдало смертельного удару по Речі Посполитій, від якого вона так і не змогла отямитись. Український етнос був відірваний від етнічно близького до нього польського етносу і кинутий під ноги етнічно чужого і дикого напівазійського племені – прямого нащадка «Золотої орди». Тепер московити разом з українцями перевищували чисельно населення Польщі.

      І все таки, чому ж Микола Костомаров першим висловив ідею встановлення в Києві пам`ятника Богдану Хмельницькому? Адже він добре розумів, що Богдан Хмельницький, уклавши союз із Москвою фактично відкрив шлях до втрати української автономії. У своїх працях він неодноразово підкреслював, що цей крок був вимушеним і мав трагічні наслідки для майбутнього України. Але водночас Костомаров бачив у Хмельницькому символ національного пробудження: Хмельницький очолив масовий рух, який уперше поставив питання про державність українців. Він уособлював силу козацької демократії, здатність народу боротися проти шляхетського гніту. Для Костомарова пам’ятник у Києві був не стільки прославленням політичного союзу з Москвою, скільки вшануванням народного героя, який був символом прагнення до свободи. Тут проявилась його романтична історіософія: він вважав, що історія - це насамперед історія народу, а великі постаті - символи цього народу. Тому Хмельницький для нього був не «винуватцем поневолення», а знаком сили й волі українців, навіть якщо його політичні рішення мали трагічні наслідки.

      Підсумовуючи можна сказати, що саме війни Богдана Хмельницького дали величезний поштовх для виходу на історичну арену світу нового відособленого від інших етносу, а саме українців. Тобто Микола Костомаров фактично розглядав Богдана Хмельницького як батька майбутньої української нації з усіма трагічними подіями її майбутньої історії у вигляді культурного геноциду часів Російської імперії і фізичного геноциду часів Російської імперії у формі Радянського союзу. В останньому випадку – це три голодомори із втратами у 15.5 млн осіб, мільйони виселених з території України українців, мільйони запроторених у радянські концтабори, сотні тисяч розстріляних за надуманими звинуваченнями, і колосальні втрати у двох світових війнах на боці ворожої і безжальної до українців Російської імперії у її класичній і радянській іпостасях.

      Чи майже півтора століття, що пройшли від дня смерті Миколи Драгоманова, внесли якісь суттєві корективи у його засадничу концепцію становлення української нації? Так внесли. І перша така невідповідність стосується слов`янськості українців і московитів. Члени Кирило-Мефодіївського товариства вважали росіян слов`янами переважно через те, що їх державна мова була слов`янською. При існуючому тоді рівні наукових досліджень спільність походження інших слов`янських народів і росіян не можливо було ні довести, ні спростувати. Лишалася лише мова. Але якщо мову брати за основу спорідненості різних етносів, то афроамериканці і євроамериканці мусять вважатись одним етносом. Відповідно і всі народи Центральної і Південної Америки, крім Бразилії, разом з європейцями-іспанцями також мають вважатись одним етносом. На сьогодні питання етнічної приналежності росіян є доволі прозорим. Це, переважно, нащадки угро-фінських племен, які через ряд обставин змушені були в якості державної мови взяти давньоболгарську, як її основу.

      Тепер добре відомо, де знаходиться прабатьківщина слов`ян. Це територія між сучасними Краковом і Києвом з приблизно однаковою площею по обидва боки польсько-українського кордону. Але слов`янська складова це лише одна з складових польської і української націй. Ще однією важливою їх складовою є скіфо-сарматська. Судячи з наявності у поляків і українців (чоловіків) приблизно по 50% гаплогрупи R1A, характерної для скіфів і сарматів, такою ж є їх частка і у генофонді обох народів. Різниця між поляками і українцями виникає лише щодо трипільської складової їх генофонду, область найбільшого поширення якої можна приблизно навпіл поділити між Україною і Румунією (археологічна культура Трипілля - Кукутень). У українців ця складова становить до 20%, у поляків – значно менше. Проте є інтегральна характеристика етносів, яка дозволяє оцінити їх загальну близькість між собою. Ця характеристика базується на аналізі формули крові відповідних народів. Цю різницю можна виразити числом і порівняти його для поляків і українців з відповідним числом, наприклад, для північних і південних корейців. Виявляється, що це число для поляків і українців майже втричі менше, ніж для корейців. Тобто, якщо північних і південних корейців ми сприймаємо як один народ, то тим паче, із значно більшою впевненістю ми маємо сприймати поляків і українців одним народом. Якщо ж взяти українців і московитів, то відстань між ними значно перевищує відстань між північними і південними корейцями. Тобто тут мова взагалі не йде про спорідненість цих народів.

      Отже війни Богдана Хмельницького фактично розрубали єдиний етнос на дві частини і меншу з них кинули під ноги абсолютно іншому народу. Це і було передумовою подальшого усвідомлення українців себе як нового і окремого від усіх інших народів світу етносу з подальшою трансформацією його у сучасних українців.

      Друга невідповідність стосується характеристики війн Богдана Хмельницького. Микола Костомаров бачив у війнах Хмельницького народний рух за свободу, що відображав демократичний дух українців. Радянська і сучасна українська історіографії вважають їх національно-визвольними змаганнями українського народу. Я спробую спростувати обидві точки зору. Спочатку оцінимо рівень свободи у Печі Посполитій і Московському царстві.

      Річ Посполита була найдемократичнішою країною тогочасної Європи з виборною монархією і зі шляхетською демократією. Вона була федеративною державою Польщі та Литви, де влада короля була жорстко обмежена сеймом і шляхетськими привілеями. Її устрій поєднував риси монархії та республіки, що отримало назву «Monarchia Mixta» (змішана монархія). Після Люблінської унії 1569 р. Польща та Литва утворили спільну державу. Король одночасно був польським королем і великим князем литовським. Єдиним законодавчим органом був Вальний сейм. Король обирався шляхтою, а не успадковував владу. Його повноваження обмежувалися «Генріховими артикулами» (1573) та Pacta Conventa. Король мусив скликати сейм кожні два роки й узгоджувати політику з сенатом. Шляхта мала право відмовитися від покори королю, якщо він порушував їхні привілеї. Місцеві сеймики вирішували питання оподаткування, війська, обирали представників до сейму. Система влади була побудована на балансі між королем і шляхтою. Правове становище селян визначали Литовські статути та сеймові постанови.

      У середині XVII ст. Московія мала державний устрій абсолютної монархії з сильною централізованою владою царя, опертого на боярську думу та Земський собор. На відміну від шляхетської демократії Речі Посполитої, влада царя була майже необмеженою, а суспільство - становим і жорстко ієрархізованим. Цар мав верховну владу у військових, фінансових та судових справах. Його влада вважалася «божественною» і не потребувала підтвердження від підданих. Постійний дорадчий орган при царі був складений із бояр та вищих сановників. Він виконував функції уряду, але не обмежував царську владу. Селяни вважались власністю землевласника і їх можна було продавати нарівні із свійськими тваринами.

      Так що перехід з під влади Речі Посполитої під владу Московії точно не обіцяв більшої свободи більшості українцям.

      Тепер щодо національно-визвольних змагань. Національно-визвольні змагання можливі лише тоді, коли народ, що розпочинає боротьбу, усвідомлює себе окремою нацією. Українському народу тих часів було дуже далеко від такого усвідомлення, навіть зараз, майже за 400 років від тих давніх часів, у частини сучасного населення України є проблеми з таким усвідомленням. То що говорити про початок довгого шляху становлення новітньої української нації в результаті Хмельниччини.

      То як правильно назвати війни Богдана Хмельницького? Я думаю, що соціальними війнами. Перед їх початком на українських землях політичну, інтелектуальну, культурну, адміністративну і майнову еліту становили потужні княжі роди Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких і Сангушків. Всі вони вели свій родовід з часів Давньої Русі і прямо або опосередковано від легендарного Рюрика. До речі, син Яреми Вишневецького Михайло Корибут став королем Польщі (1669–1673), що спростовує розмови про дискримінацію у Речі Посполитій за етнічною приналежністю.

      Цікаво, що головним своїм ворогом Богдан Хмельницький вважав саме українського (руського) князя Ярему Вишневецького, а не короля Речі Посполитої. Бажання козацької старшини підмінити князівську еліту козацькою і було спонукальним мотивом її участі у війнах Богдана Хмельницького. Бажання зруйнувати існуючу ієрархію влади, яка викликала заздрість і ворожість з боку простого люду і була спонукальним мотивом його участі у цих війнах. Проста людина здебільше сприймає владу і її ієрархію як тягар, що заважає йому вільно дихати, і намагається його скинути, не розуміючи що наявність певної влади та її ієрархії є необхідною умовою його власного існування у прийнятних цивілізаційних рамках.

      Розплата за розвал Речі Посполитої настала дуже швидко. Козацька старшина ненадовго стали новою елітою української протодержави. Її політична і економічна вага у суспільстві не змогла і близько зрівнятись з княжою. Вона швидко втратила свій вплив в умовах підпорядкування Московії. Український народ, який покладав такі великі сподівання на руйнування доволі демократичної Речі Посполитої, опинився в рабстві чужої і ворожої до нього держави-Московії, а більшість селян просто стали власністю російських поміщиків. Цей сценарій повторився і у часи так званої громадянської війни. Згадайте отамана-анархіста Нестора Махна і його безславний кінець.

      Третя обставина, яку слід взяти до уваги, - це ентузіазм, з яким державні органи Російської імперії зустріли ідею побудови пам`ятника. Микола Костомаров бачив у ньому символ народження нової європейської нації – українців. Московська ж влада бачила в ньому символ довічного приєднання України до Російської імперії. А на яку точку зору стати нам? Я думаю, що на точку зору Миколи Драгоманова. Але як перекреслити сприйняття цього символа російською владою старих і нових часів?

      І, нарешті, ніколи не існувало двох Русей – Південної і Північної. Була лише одна Русь з столицею у Києві, яку доцільно тепер називати не Київська Русь, як прийнято, а Давня Русь.

      А як ставитись нам до сучасної Польщі і поляків? Сприймати як довершений факт виникнення нової української нації на Європейському континенті, але пам`ятати, що в дійсності ми один народ з майже ідентичним генотипом, сотнями років спільного проживання в одній доволі демократичній державі – Речі Посполитій, близькими мовами, християнською релігією і багатьма іншими спільними важливими ознаками. І найкраще нам ще довгий жити в окремих державах, поки обидва наших народи не усвідомлять себе в своїй більшості як один народ зі спільним багатотисячолітнім минулим і спільним майбутнім.

      Так чи потрібен Україні пам`ятник Богдану Хмельницькому? Як на мене, то ні. Але якщо він вже існує, то має бути лише одним з представників великого пантеону українських провідних історичних діячів. І першим кроком при створенні такого пантеону було б на тому ж Софійському майдані побудувати ще величніший пам`ятник гетьману Івану Мазепі – символу прагнення нашого українського народу до справжньої незалежності і національної величі. Якщо ж пам`ятник Богдану Хмельницькому і далі залишатиметься на Софійському майдані в гордій одинокості, то краще його демонтувати.