Мій перший блог

 Тиснути тут 

Чи був Народний рух України націоналістичною організацією? Народний оглядач

  Чи був Народний рух України націоналістичною організацією? | Народний Оглядач

мій партійний квиток

Засновниками Народного руху України були українські письменники – інтелектуальна еліта України: Іван Драч,  – поет, сценарист, перший голова НРУ (1989–1992); Дмитро Павличко – поет, співголова оргкомітету Руху, один із головних промовців; Павло Мовчан – поет, перекладач, громадський діяч, згодом лідер «Просвіти»; Володимир Яворівський – письменник, публіцист, співзасновник, один із найяскравіших «парламентських» голосів Руху; Євген Гуцало – прозаїк і публіцист, активно підтримав національно-демократичний рух; Юрій Мушкетик – письменник, тодішній голова Спілки письменників України, чия позиція була вирішальною для легалізації оргкомітету Руху; Борис Олійник – поет, публіцист, виступав за національне відродження (хоча був поміркованішим, ніж Драч чи Павличко); Павло Загребельний – письменник, публіцист, один із впливових учасників обговорень у Спілці письменників.

Регулярно читаючи Літературну України – орган спілки письменників України, я уважно слідкував за розвитком подій.   8–10 вересня 1989 р. – у Києві відбувся установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову, а Іван Драч був обраний першим головою НРУ. Пам`ятаю як із великим скандалом вирвав із рук начальниці поштового відділення номер Літературної України з Програмою НРУ, прийнятою з`їздом. У її сейфі було 17 примірників цієї газети. Думаю, що я був єдиним підписником, хто зумів прочитати цей номер. Тепер я взагалі єдиний підписник Літературної України. Так деградувала читацька аудиторія мого мікрорайона за 34 роки незалежності України.

Збори в редакції газети Чорноморські новини: виступає член НРУ, письменник Олег Олійників, член НРУ, письменник Олекса Різників (третій з тих, хто сидить)

Зауважу, що за шість років вже я видавав газету Рух і вже у незалежній Україні ситуація повторилась. Газета мала біля 100 підписників і більшість з них через блокування укрпоштою цю газету не отримували. І це при тому, що Рух не мав і близько статусу націоналістичної організації.  

Наші письменники дійсно були інтелектуальною елітою суспільства. Вони спробували реалізувати той комплекс ідей, які виносили протягом всього свого життя. Чи потрібна їм була адміністративна влада у країні? Думаю, що ні. Творчість і місце на одному з щаблів влади речі не сумісні. Іван Драч був поетом, інтелектуалом, моральним авторитетом. Його найближчим оточенням були подібні йому особистості, добре знані інтелігенцією України.

Але вже на Другому з`їзді НРУ, що відбувся у Києві 28 лютого – 1 березня 1992 року, під тиском радикальної частини депутатів Іван Драч змушений був скласти свої повноваження голови на користь В`ячеслава Чорновола, в минулому дисидента і політв`язня.

Збори в редакції газети Чорноморські новини: виступає член НРУ, директор Крижанівської середньої школи Євген Боровик, член НРУ, співробітниця редакції Ольга Сіра (третя з тих, хто сидить)

Сталося неминуче. Людина – створіння конкретне. Абстрактні ідеї не здатні довго утримувати більшість людей у стані емоційного піднесення, готовності до ризикових дій, самопожертви. В якості нагороди за все це людина бажає мати якийсь конкретний життєвий орієнтир, який би світив їй на тернистому життєвому шляху в якості винагороди за всі незручності і ризики цього шляху. Таким вогником надії для більшості людей є прагнення влади. Більшість з них жодного стосунку раніше до влади не мала і їм здавалось, що влада – це дар богів, синекура, білет на яскраве і захоплююче дійство, а не тягар відповідальності за доручену справу, за людей, які від тебе залежать, за позитивні здобутки від твоєї діяльності, які самі з неба не падають, а отримуються важкою і часто ризикованою працею.

Єдина конкретна користь, яку міг надати НРУ своїм членам, - це виборні посади різних рівнів. Але для цього НРУ мав стати партією і отримати право участі у всій ієрархії виборів в Україні. Це зрозумілий і природний шлях будь-якого масового руху, який хоче залишитись в якості впливової політичної сили у політичному житті країни. При такій трансформації дуже важливо зберегти інтелектуальну еліту громадського руху і вчасно поставити бар`єр для проникнення на ключові партійні посади людей безпринципних, всеядних, з невідповідним інтелектуальним і професійним рівнями.

Зліва направо: співробітник редакції Роман Кракалія, голова Одеської обласної організації НРУ Валерій Швець, головний редактор газети Чорноморські новини Іван Мельник, директор Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень Олексій Волович

Чи вдалося цього досягти НРУ? Чи дійсно до партійної влади прийшла команда революціонерів і націоналістів, яким українські письменники заважали розкритись саме як революціонерам і націоналістам. На жаль ні. Сам В`ячеслав Максимович Чорновіл справляв враження патріотичної людини, відданої ідеї незалежності України. Але чи був він  націоналістом? Якось, коли я вже очолював Одеську обласну організацію Народного руху України на одному з Центральних проводів ми – голови обласних організацій насіли на пана Чорновола, щоб він нарешті чітко визначився з питанням чи є НРУ націоналістичною організацією. Він довго ухилявся від прямої відповіді і нарешті сказав таке: «Я ніколи не казав, що НРУ не є націоналістичною організацією». І на тому спасибі, але я був вкрай розчарованим.

Тепер подивимось на найближче оточення голови партії. На четвертих Великих зборах руху, що відбулись 4 – 6 грудня 1992 року в Києві ми бачимо вже цілком сформовану керівну партійну команду НРУ. Це перший заступник В`ячеслава Чорновола Олесь Лавринович – кандидат фізико-математичних наук. Спостерігаючи за ним я ніколи не бачив у нього жодного натяку на націоналізм, не чув від нього жодної глибокої політичної ідеї. Всього лише кандидат наук з нестримним потягом до влади, але як зверхньо він тримався з однопартійцями. Стартувавши як заступник голови НРУ, він закінчив свою кар`єру в абсолютно атнтиукраїнській команді Партії регіонів і президента Януковича. Кінець його політичної кар`єри був такий: У липні 2015 року Генеральна прокуратура України висунула йому підозру у розтраті бюджетних коштів під час залучення юридичних послуг Skadden, Arps, Slate, Meagher & Flom у справі Тимошенко. У 2022 році Лавриновича внесли до розшуку за підозрою в державній зраді — як учасника підписання «Харківських угод» 2010 року. Згідно з повідомленнями, він виїхав за межі України (ймовірно, до Кіпру).

Конференція в Одесі, присвячена створенню Балтсько-Чорноморського союзу держав. Я поряд з директором Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень Олексієм Воловичем

Другим заступником голови НРУ був доктор економічних наук Володимир Кирилович Черняк. На мій погляд це була люди чесна і порядна, але точно не зірка економічної науки. Для такого висновку достатньо було переглянути список його наукових праць. А про його політичний світогляд говорять наступні слова у невиразному програмному виступі на четвертих зборах: «Я б від себе додав таке: чим краще ідуть справи в Росії, тим краще для України. І кожний український патріот повинен щодня молити бога, щоб справи в Росії йшли краще, тоді буде краще для нас. Ми тут пропонуємо цілу низку заходів для покращення взаємин між Україною і Росією і на цій основі досягти підвищення рівня безпеки, зовнішньополітичної безпеки України». Чи після цього слід дивуватись, що фракція НРУ у Верховній раді не чинила належного спротиву роззброєнню України, наближаючи тим самим неминучий напад Московії на Україну.

Головним ідеологом НРУ мав би бути голова партії. Але у мене складалось враження, що жодної конкретної програми розбудови України у нього не було. Єдиною його стратегічною ідеєю була федералізація України. Багато років він педалював цю тему. Навіть обласні організації у часи його головування називались не обласними, а крайовими. Тобто насіння місцевого сепаратизму розкидалось Україною вже тоді. Ми ще не мали нормальної централізованої держави, яка функціонувала б як єдиний організм, а нібито головна патріотична сила держави вже активно пропагувала послаблення центральної влади за рахунок створення з кожної області щось на зразок Луганської або Донецької народних республік. Нарешті у 2014 році ми цього дочекались  за підтримки Московії, яку пан Черняк закликав любити понад усе на світі.

Під час конференції по Міжмор`ю зустріч з Перепелицею Григорієм Миколайовичем (нар. 13.08.1953) — українським політологом, конфліктологом-міжнародником, директором Інституту зовнішньополітичних досліджень. Він також доктор політичних наук, професор КНУ, капітан 1 рангу у відставці (крайній праворуч).

Головний провал в ідеологічній роботі руху полягав у відсутності власної авторитетної преси. Авторитетної не лише серед пересічних громадян України, але, в першу чергу, серед членів партії. В`ячеслав Максимович декілька років носився з ідеєю налагодити випуск солідної партійної газети. І нарешті з 1995 року вона під назвою Час-Time почала видаватись. Газета мала 16-24 сторінки і була щотижневою. Відчутного впливу вона не мала навіть на членів партії, оскільки політично була невиразною. Для мене вона стала повним розчаруванням. Складалось враження, що вона ретельно кимось рецензувалась з втратами для її актуальності і дієвості. Ким? Швидше за все тими людьми, які її фінансували і, відповідно, замовляли музику. У 2004 році газета перестала виходити. Її російськомовна спадкоємиця Время-Time протрималась ще вісім років.

Мій висновок такий. У Народного руху України не було стратегічної програми розбудови України. Не було привабливої для широких народних мас і зрозумілої ідеології, яка могла б ефективно протистояти впливу руського міра, який наростав, поки не матеріалізувався у відкриту агресію проти України. Не було і кадрового потенціалу, здатного не те щоб реалізувати таку програму, але навіть виробити її. Події в Україні розвивались за найгіршим сценарієм. Фракція НРУ у Верховній раді складалась переважно з достойних людей, які з усіх сил боронили інтереси української держави і народу і часом доволі успішно. Але кожний їх успіх був успіхом тактичним, який не впливав на глобальний перебіг подій. НРУ не зумів зосередити в собі достатній інтелектуальний потенціал України, необхідний для ідеологічного і організаційного прориву до достойного України майбутнього. Тому цілком природньо, що НРУ поступово втрачав позиції, поки не зійшов на рівень клубу ветеранів, який мало на що впливає у сучасному житті України.

Зліва на право: професор Козицький Сергій Васильович, письменник, член НРУ Ярослав Різників, професор Олександр Музичко - видатні особистості українського руху Одещини.

У висліді мій висновок такий. Народний рух України не був націоналістичною організацією. В цьому його ідейна слабкість і тимчасовість  впливу на перебіг подій в України. Націоналізм для народу – це як імунітет для організму. Слабкий імунітет і організм помирає. Мало націоналізму і помирає нація, а народ, у кращому випадку, стає будівельним матеріалом для іншої нації, імунітет-націоналізм якої знаходиться на достатньому рівні. Боятись націоналізму, виключаючи його хворобливі крайнощі, для нації – це те саме, що боятись бути здоровим і сильним завдяки високому власному імунітету.

Націонал-соціалістична партія Німеччини розуміла силу національної ідеї і завдяки їй легальним шляхом прийшла до влади. І не просто прийшла, але почала успішно реалізовувати свою програму у сфері соціальної, демографічної і економічної політики. Фашистська партія Італії також розуміла силу національної ідеї і теж прийшла до влади спираючись на неї, і  теж провела в країні корисні і важливі реформи. Засліплення власною могутністю, опертою на фундаментальну і споконвічну ідеологію націоналізму, в тій чи іншій мірі притаманну кожному народу, і недооцінка реального співвідношення сил на світовій арені, призвело до військової поразки і Німеччини, і Італії. Але військова поразка цих країн не була поразкою фундаментальної ідеї націоналізму як такої, але лише закликом до обережності у стосунках із зовнішнім світом.

Відмовившись від відкритого опертя на українську національну ідею, НРУ різко обмежив свою соціальну базу і звузив до мінімуму часові рамки свого існування як впливової політичної сили України. Довго існують ті політичні структури, що спираються на вічні цінності кожної нації, до яких безумовно належить національна ідея. Бажання подобатись всім і нікого не зачіпати за живе є свідченням слабкості. А хто любить слабких, хто робить на них ставку?

Ветерани НРУ біля меморіальної дошки В`ячеслава Чорновола в Одесі

Одеса, Народний рух України, у витоків

 

            Весна 1994 року, я член проводу Одеської обласної організації Народного руху України. Відбувається його засідання. Голова організації Віктор Дем`янович Цимбалюк повідомляє присутніх, що на наступний день він має виїхати до Києва на постійну роботу у Центральному проводі Руху і пропонує обговорити питання про його наступника на посаді голови обласної організації. Неочікувано для мене він запропонував на цю посаду саме мене. Це жодним чином не входило у мої життєві плани і я почав активно відмовлятись, але одностайність всього проводу з цього приводу на мою користь була для мене настільки неочікуваною і потужною, що я здався. 

Учасники з`їзду Руху у Кишиневі, який не мав жодних організаційних наслідків для НРУ. Тут були і декілька представників з Одеси, зокрема Михайло Васильович Перегінучук - майбутній голова Одеської обласної організації Конгресу українських націоналістів (крайній праворуч серед тих, хто сидить). Жодний з одеситів надалі не оформив своє членство в Одеській організації НРУ

            І от на наступний день, я поки що нелегітимний голова, оскільки рішення проводу ще не затверджене відповідним рішенням конференції обласної організації, починаю знайомитись зі станом справ організації. Вся моя надія на сейф, де мають зберігатись її архіви. На моє превелике здивування, сейф виявився практично порожнім, якщо не рахувати списку членів міської організації, який я наводжу нижче. Як мене пізніше повідомив мій попередник, всі документи він передав в обласний архів. Дивне і не зрозуміле рішення, яке виглядало як зачистка інформаційного поля від найменших слідів його попередньої діяльності.

               Найдивніше було те, що в організації не було навіть державного прапора України. Перші два прапори я незабаром випадков придбав аж  у Лисій Горі Кировоградської області. Згодом ми мали їх близько 50. Для масових заходів вони вкрай необхідні.

            У мене виникло враження, що Віктор Дем`янович не був зацікавлений у моїй ефективній роботі на посаді голови організації. Рішення про переведення його до Києва Вячеслав Максимович Чорновіл прийняв поза бажанням самого Віктора Дем`яновича під тиском мера Одеси пана Гурвіца, який був у дружніх стосунках з головою НРУ. Так, в усякому разі, сам пан Цимбалюк трактував це кадрове переміщення. А причиною була та обставина, що на той момент Віктор Дем`янович був у конфліктних стосунках з мером Одеси, так само як і з іншими керівниками міста і області. Також у мене виникло враження, що мою кандидатуру хтось йому підказав з тих людей, не послухати яких пан Цимбалюк не міг. В іншому разі цілком виправданим було б залишити організацію на свого заступника Лепіха Ярослава Ілліча з великим стажем роботи у проводі організації і з великим досвідом організаційної роботи по своїй основній роботі. В майбутньому пан Ярослав став дктором фізико-математичних наук, професором, академіком Академії наук вищої школи України.

Вячеслав Максимович Чорновіл - голова НРУ з 1992 року. До цього був головою Львівської обласної ради. Євген Олександрович Акимович і Віктор Дем`янович Цимбалюк спеціально їздили до Львову (видно були не простими членами НРУ), щоб умови Вячеслава Максимовича погодитись очолити НРУ. Лише у дві години ночі їм, нарешті, вдалося зламати його опір 

Для мене це був життєвий виклик, який мені був тоді геть не потрібний, але відступати після своєї легковажної згоди зайняти посаду голови обласної організації було пізно. Це був не перший виклик такого роду у моєму житті. Перший раз це сталось тоді, коли мій науковий керівник по кандидатській дисертації на першому році аспірантури відмовився від керівництва моєю науковою роботою, оскільки я виявляв надмірну, з його точки зору, самостійність у цій роботі, не виконуючи його вказівок. Я став «сином» кафедри теоретичної фізики Одеського державного університету. Мої стосунки з керівником відновились лише тоді, коли я запросив його на захист своєї дисертації у спеціалізовані вченій раді Київського державного університету.

Делегація Одеської обласної організації НРУ на шостому з`їзді (грудень 1995 року);

        Ще пізніше з`ясувалось, що велика кількість документів, зокрема всі протоколи засідань проводу, опинились в руках колишнього голови управи, де знаходяться і дотепер. Віктор Дем`янович звільнив його з посади буквально за лічені дні до свого від`їзду. Я стартував в якості голови організації з нуля: без копійки грошей, без голови управи, без знання реального стану організації, без досвідчених радників, оскільки і у проводі я перед тим перебував лише декілька місяців. В руках був лише цей список купки людей, що офіційно оформили своє членство в партії Народний рух України. А де ж поділись сотні і тисячі людей, що приходили на масові заходи, що їх влаштовував Рух? Згодом я знайшов відповідь на це запитання.  Ініціативне ядро ніколи не буває великим, але має бути згуртованим і інтелектуально спроможним знайти ті гасла, створити ті організаційні можливості, що знаходять відгук у великих людських спільнот, піднімаючи їх на активні дії.

Цимбалюк Віктор Дем`янович - кандидат філософських наук, доцент,               неодноразовий голова Одеської обласної організації НРУ

1.Аксанюк Михайло Васильович;

2.Балан Тамара Тимофіївна;

3.Безсмертний Микола Павлович;

4.Березюк Євгеній Мойсейович;

5.Вацко Сергій Олександрович;

6.Верб Віктор Володимирович;

7.Вінокуров Сергій Семенович;

8.Віссовський Костянтин Володимирович;

9.Волошин Станіслав Іванович;

10.Геращенко Вадим Леонідович;

11.Голубкова Ірина Валентинівна;

12.Грабчак Всеволод Пилипович;

13.Горбовецький Юрій Євгенович;

14.Гуменна Людмила Михайлівна;

15.Гуцалюк Сергій Борисович;

16.Дехтяр Валерій Миколайович;

17.Дехтяренко Валентин Іванович;

18.Друченко Володимир Маркович;

19.Зіненко Борис Семенович;

20.Камінський Олександр Вікторович;

21.Капленко Георгій Кіндратович;

22Кияткін Петро Сергійович;

23.Крохмаль Михайло Семенович;

24.Кузнецов Олексій Валентинович;

25.Кучерявий Анатолій Дмитрович;

26.Марушевський Леонід Арсентійович;

27.Ночвіков Анатолій Іванович;

28.Ольшевський Віктор Броніславович;

29.Парасюк Анатолій Олександрович;

30.Плав`юк Іван Семенович;

31.Поліщук Володимир Іванович;

32.Радауцький Юрій Онисимович;

33.Романенко Павло Іваноович;

34.Саакян Авак Гаречинович;

35.Сіверчуков Сергій Вікторович;

36.Сірий Леонід Михайлович;

37.Співак Володимир Никифорович;

38.Скалозуб Володимир Миколайович;

39.Тельчак Анатолій Андрійович;

40.Тарасов Сергій Олександрович;

41.Терещенко Юрій Валентинович;

42.Тимчук Ніна Арсентіївна;

43.Торба Сергій Григорович;

44.Трок Саніїл Ілліч;

45.Федчін Ігор Юрійович;

46.Холодовська Віра Василівна;

47.Циба Володимир Іванович;

48.Чекерлан Аркадій Миколайович;

49.Чубалін Олександр Тихонович;

Одна з районних організацій НРУ. Світлі люди. Особливо голова організації (крайній ліворуч серед тих, хто сидить). Я їх всіх пам`ятаю в обличчя і у спілкуванні, але вже забув їх імена

            Цінність списку у тому, що всі ці люди стояли у витоків дійсно великого, дійсно потужного, дійсно народного руху України. В ті часи в організації все трималось переважно на ентузіазмі саме цих людей. Горбовецький Юрій Євгенович став моїм першим головою управи на громадських засадах. Балан Тамара Тимофіївна; Верб Віктор Володимирович; Верб Віктор Володимирович; Волошин Станіслав Іванович; Камінський Олександр Вікторович; Кучерявий Анатолій Дмитрович; Радауцький Юрій Онисимович; Скалозуб Володимир Миколайович; Торба Сергій Григорович були активними учасниками всіх масових акцій і інших партійних заходів. Кузнецов Олексій Валентинович – головний санітарний лікар Чорноморського басейну став членом проводу і досвідченим радником з багатьох важливих для практичної діяльності партії питань. Чекерлан Аркадій Миколайович став незамінним помічником, фактично технічним редактором газети Рух, яку я став видавати, як тільки навчився знаходити потрібні для цього кошти.

                              Швець Валерій Тимофійович - доктор фіз.-мат. наук, професор,                                                                 академік Академії наук вищої школи України

           Цікаво, що у цьому списку не було ні членів проводу, включно зі мною, ні Євгена Олександровича Акимовича, який стояв у витоків виникнення в Одесі НРУ як партії. Саме він у 1991 році приймав мене до партії., коли НРУ з аморфної структури без фіксованого членства перетворився у партію, де таке членство вже було від початку. Не було жодного члена хоча б якоїсь районної організації. Не було у цьому списку і самого Віктора Дем`яновича Цимбалюка.

             Навіть з цього списку не всі люди витримали біг на довгу дистанцію. Дехто відійшов від активної участі в житті партії. Але почали приходити нові люди і у значній кількості. В короткий термін в обласному проводі вже було 5 професорів і декілька доцентів, чим не могла похвалитись жодна обласна організація України. За два з половиною роки з урахуванням районних організацій в сейфі зберігалось вже 340 облікових карток. Але кожного разу коли я звітував у центральному проводі про чисельність організації, у мене завжди питали куди я дів 3000 членів. Саме таке число у свій час подав до центрального проводу мій попередник. Ніяких пояснень ніхто не хотів слухати. Коли настав час звітувати мого наступника, то він просто до числа 340 дописав один нуль, що дуже потішило центральний провід через очевидне чисельне зростання організації. «Інакше нас не зрозуміють» - сказав при цьому мій наступник.

                  В центрі: Янкевич Валерій - голова Ананьївської районної організаці НРУ;              праворуч: Олег Олійників - письменник, член НРУ. Кожний з них були людиною ідеї

            Бажання виправдати довіру членів партії і тих, хто у наведеному списку, і тих, хто вступив до партії пізніше, було потужним стимулом для моєї діяльності на чолі обласної організації. Я цінував своїх людей, я їх любив. Вони допомагали мені зводити рахунки з страхітливою політичною системою минулого, яка знедолила мій народ і яка надто повільно здавала свої позиції у незалежній Україні. За це довелось відсторонитись на певний час від свої матеріальних і кар`єрних інтересів, але я не жалкую за цим. Роки моєї активної діяльності на посаді спочатку голови, а пізніше заступника голови обласної організації були найяскравішими роками мого життя.

             Цей короткий нарис є лише маленьким фрагментом з життя Одеської обласної організації Народного руху України. Тоді вона називалась крайовою, але про це окрема розмова. Далі буде.