Народний оглядач. 28.10.2025
https://www.ar25.org/article/dmytro-doncov-nacionalist-u-dobu-fashyzmu-abo-chy-ye-planovoyu-nynishnya-rosiysko-ukrayinska
«… те, що сьогодні взагалі ми розуміємо в людині, можна пояснити, лише сприймаючи її як машину.» (Фрідріх Ніцше)
«Дії людини можна передбачити і навіть запрограмувати.» (автор)
Центральною подією двадцятого сторіччя безумовно була Друга світова війна. Тут нас цікавитиме ідеологічний аспект цієї війни, тобто відповідь на запитання: чи була ця війна спонтанним спалахом насилля, чи проявом боротьби глобальних ідеологій, що претендували на владу в масштабах всієї планети?
Двадцяте століття розпочалось активізацією однієї з таких ідеологій – сіонізму. Спираючись на ідею обраного народу і протиставляючи його іншим народам світу, вона ставила метою першого кроку створення незалежної держави єврейського народу, а далі виконання настанов єврейських пророків, викладених у Торі (Старому заповіті) про те, що саме євреям має належати у майбутньому влада над світом і вся його власність.
Хаїм Вейцман – видатний сіоністський діяч, президент Всесвітньої сіоністської організації, майбутній президент Ізраїлю ще на початку двадцятого сторіччя першим висловив думку, що саме великі війни та зміна світового балансу у висліді послаблення провідних держав світу відкривають шлях до створення єврейської держави. Першим етапом такого послаблення мав стати розвал всіх існуючих імперій: німецької, австро-угорської, російської, османської, британської.
Я думаю, що було б великим перебільшенням вважати, що сіонізм організував Першу світову війну, внаслідок якої розвалились Османська, Австро-Угорська і Німецька імперії. Вцілили Британська і Російська імперії, остання трансформувалась у Радянський Союз. Палієм цієї Великої війни людства можна сміливо вважати Російську імперію, де вплив сіонізму на владу імператора Миколи ІІ був мінімальним. Ось хронологія подій, що призвели до початку цієї війни:
1.28 червня 1914 року ерцгерцог Франц Фердинанд був вбитий у столиці Боснії і Герцеговини Сараєво.
2.23 липня 1914 року Австро-Угорщина висунула ультиматум Сербії наступного змісту: 1. Сербія мала заарештувати та судити підозрюваних у змові проти Австро-Угорщини; 2.Сербія мала звільнити або покарати чиновників, що сприяли діяльності відповідних терористичних організацій; 3.Сербія мала ліквідувати антиавстрійські організації та заборонити пропаганду, яка сприяла вбивству ерцгерцога; 4.Сербія мала дозволити участь офіцерів Австро-Угорщини у слідстві.
3.Цілком логічні вимоги постраждалої сторони, але розраховуючи на підтримку Російської імперії Сербія відкинула ці вимоги і Австро-Угорщина 28 липня 1914 року оголосила Сербії війну (тут разюча схожість з поведінкою Польщі перед початком Другої світової війни, за спиною якої стояли Франція і Велика Британія).
Канцлер Німецької імперії Отто фон Бісмарк
4.У відповідь на це Російська імперія оголосила загальну мобілізацію. Як свого часу висловився канцлер Німецької імперії Отто фон Бісмарк: «Не оголошення війни, а мобілізація є справжнім початком війни». Розуміючи неминучість реальної війни і не очікуючи завершення цієї мобілізації, Німеччина оголосила війну Російській імперії, що дало їй суттєву початкову перевагу.
Отже саме російський імперіалізм став причиною Першої світової війни, а потужною провокацією, що запустила весь ланцюжок подій був сербський націоналізм і одна з його таємних організацій: «Чорна рука».
Проте сіонізм мав потужний козир у війні, що насувалась. Цим козирем був Вудро Вільсон - американський президент у 1913 – 1921 роках, який був під його абсолютним контролем. Сполучені штати у слушний момент вступили у Першу світову війну, з мінімальними втратами виграли її і маючи вирішальний вплив на перебіг Версальської мирної конференції створили передумови для виникнення Другої світової війни.
Щодо цієї «мирної» конференції французький головнокомандувач союзницьких військ у Першій світовій війні Фердинанд Фош сказав: «Це не мир, це перемир’я на двадцять років». Він помилився лише на декілька місяців. Отже Друга світова війна була плановою.
Суть Версальського договору щодо Німеччини була такою:
1.Всупереч здоровому глузду вся відповідальність за розв’язання війни була покладена на Німеччину. Метою цього обвинувачення був грабіж Німеччини через непідйомні репарації (30 млрд доларів за тодішнім курсом або у 100 разів більша сума за нинішнім).
2.Німеччина втратила 13% своєї території і 10% населення: Ельзас і Лотарингія відійшли до Франції; Познань, Західна Пруссія, частина верхньої Сілезії – до Польщі і утворено Польський коридор до Балтійського моря; Данциг став вільним містом; Клайпеда передана Литві; Ейпен і Мальмеді відійшли до Бельгії; Північний Шлезвінг – Данії; Саарський басейн під контроль Ліги націй.
3.У Німеччини забрали її колонії.
4.Німеччині були дозволені лише опереткові збройні сили.
Вперше в історії не залишилась поза увагою і Україна. Вбачаючи у військовому союзі Німеччини і України у Першій світовій війні реальну загрозу, її також максимально ослабили, розділивши між Польщею, Чехословаччиною, Румунією і Московією (Радянським союзом).
Така спроба максимального послаблення Німеччини, а заодно і України, як її природного союзника, з боку сіонізму була не випадковою. Його метою була і є влада над світом, а німці були головним конкурентом на цю роль. Після падіння Західної Римської імперії у 476 році її спадкоємицею стала Священна Римська імперія німецької нації (962 – 1806 роки). Саме у 962 році німецький король Оттон І Великий був коронований Папою Римським як римський імператор. До її складу входили Німеччина, Австрія, Чехія, частина Італії, Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Франція, Словенія і вона офіційно вважалась наступницею Західної Римської імперії. Всі роки свого існування ця імперія була головним уособленням Західної цивілізації і її впливу на долю людства. Якщо ви бували у країнах Європи, то і тепер легко простежити величезну різницю в архітектурі тих країн, що входили до складу цієї імперії, і тими, що не входили, на користь перших. Такою ж була різниця і у культурних досягненнях. Майже тисячу років німецька нація і створена нею імперія була науковим, технологічним і культурним лідером Європи і світу. Ясно, що, одночасно, вона була і головною перешкодою для будь-кого у його прагненні до влади над світом. Саме знищенню цієї перешкоди і були, у першу чергу, присвячені обидві світові війни.
Сіоністам не вдалося надовго перебрати владу у жодній європейській країні, оскільки практично всі європейські держави, за виключенням Російської імперії, будувались на міцних етнічних коренях, а от за межами Європи, де така етнічна основа була відсутня, у Сполучених штатах, цілком вдалося.
Політичне, економічне і моральне приниження Німеччини мало руйнівні наслідки для життя німців. Якщо у 1913 році одне куряче яйце коштувало 0.08 марки, то у 1923 році ця вартість досягла 80-320 мільярдів марок. Але у Німеччині існував потужний середній клас, який і породив небачений досі в історії Європи підйом націоналізму. Його політичним і ідеологічним виразником стала націонал-соціалістична партія, створена Адольфом Гітлером у 1920 році. Опоненти цієї партії – переважно соціалісти всіх відтінків решти світу з метою збереження за собою монополії на «світлий» термін соціалізм, уникали вживання назви націонал-соціалізм, замінивши її малозрозумілим терміном нацизм, який є популярним і досі.
У гіршому становищі опинилась Україна. Її визвольні змагання були жорстоко придушені більшовиками. З профілактичною метою був влаштований геноцид українського селянства, що було базою цих змагань. Штучним голодом за кілька післявоєнних років було знищено біля 3-х мільйонів селян. Тому не дивно, що у 1920 році колишніми військовими армії Української народної республіки у Празі під керівництвом полковника Євгена Коновальця була створена Українська військова організація, на базі якої пізніше виникла Організація українських націоналістів (ОУН).
Така синхронність у виникненні організованих німецького і українського націоналізмів не випадкова. Закономірною була і подальша співпраця між ними. Якщо у разі німців ідеологом і організатором націонал-соціалістичної партії була одна людина – Адольф Гітлер, то у разі українців функція ідеолога належала іншій людині – Дмитру Донцову. На відміну від Адольфа Гітлера Дмитро Донцов був високоосвіченою людиною. У свій час він навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, а пізніше ще і закінчив університет у Відні, у той час як Адольф Гітлер не мав навіть закінченої середньої освіти. Дмитро Донцов не просто писав статті. З 1922 по 1939 рік він видавав у Львові часопис «Вісник» (на початку Літературно-науковий вісник), який став головним фактором формування теоретичних засад українського інтегрального націоналізму.
Ще з радянської школи нам добре відомий погляд на націонал-соціалізм як на абсолютне зло планети. Радянській пропаганді це було потрібно для того, щоб приховати свою антилюдську сутність, сховавшись у тіні злочинів, приписуваних іншим. Тому надзвичайно цікаво те, як ставилась до націонал-соціалізму високоосвічена людина і головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Далі будуть його цитати з книжки Олександра Зайцева «Націоналізм у добу фашизму», Київ, 2019 рік:
«Для нас найважливіше в гітлеризмі – це заповідь рішучої боротьби з марксизмом. Важно, що нарешті знайшовся в Європі режим, який рішив поступати з більшовиками - по більшовицьки» (Сумерк марксизму).
Націонал-соціалізм у Німеччині він вважав проявом загального національного пробудження європейських народів. «… новий атимарксівський рух, що апелює до духу, що мобілізує масу, що не зупиняється ні перед чим. Цей дух прокинувся в Італії, він прокинувся в Німеччині, прокидається у Франції, прокидається на Наддніпрянщині. Рух, що зачався в Італії, а тепер іде в Німеччині, оздоровить затруєну Людвиками, Айнштайнами, Ромен Роланами, Маргеритами, Барбюсами і Горькими духову атмосферу Європи, створить нову громадську думку, нову скалю громадських і особистих вартостей, яка не толеруватиме обік себе гангрени марксизму» (Сумерк марксизму).
Про національний підйом у післявоєнній Європі він писав: «Це були фашизм і гітлеризм, це було прокляття космополітизмові, …, це була війна облудним гаслам марксизму» (Кінець російської революції). Така його позиція цілком відповідала позиції сучасного британського історика і політолога Роджера Грифіна, що вважав суттю фашизму прагнення змобілізувати всю здорову суспільну та політичну енергію для подолання стану, який сприймають як занепад, і для відродження національної або етнічної спільноти (О. Зайцев: «Націоналіст у добу фашизму»).
Про місце України і українців у ідеологічно поляризованій Європі він писав: «Нема двох думок, що ми мусимо стати по стороні отої нової Європи – не брехливої Панєвропи Бріана, не так званої демократичної Європи, лише тої, яка нарешті знайшла себе, свої традиції і зважилася затримати залізною рукою облудний похід гнилого месіанства зі Сходу» (Кінець російської революції). Саме таку позицію і зайняла ОУН у передвоєнні роки.
Про Гітлера Дмитро Донцов писав: «… він: 1) стримав побідний похід комунізму в Європі, 2) завдав смертельний удар доктрині марксизму, 3) поставив на порядок денний дражливе для нас жидівське питання, 4) підніс велике значення села і третього стану … , 5) замість анархістичних ідеалів «людськості» і «суверенної одиниці» – поставив ідеал органічної спільноти, якої ім`я – нація … » (Передмова до кн. Р. Єндика: «Гітлер»).
«Питається: Нащо фашизм нам? Щоби розвіювати дурман драгомановщини, «к всім слов`янам любові», дурман соціалізму, дурман братерства з усіма язиками в ІІ-м чи ІІІ-м інтернаціоналі, щоби винищити масонство, щоби витеребити сервілістичне (тобто підлабузництво, рабську покірність, плазування перед сильнішими або владою) юдофільство прекраснодухих, які проклинають Гітлера, коли той не позволяє лікувати чи адвокатувати кільком Лєвенбергам, - і стидливо мовчать, коли Троцькі винищують міліони нашого селянства.» (Вони і ми).
«… націоналістичний рух є рухом всеєвропейським, але не є інтернаціоналістичним. … А коли завтра, наприклад, на місці більшовизму запанує в Московщині якась відміна фашизму, а Німеччина підтримає нових російських «єдинонєдєлімців», в тій самі хвилі – гітлерівська Німеччина стане ворогом для українського націоналізму. Ніякого закону інтернаціональної солідарності фашистівських рухів немає.» (1937).
Щодо наміру націонал-соціалістів видалити з Німеччини євреїв у разі надзвичайних обставин Дмитро Донцов сказав таке: «Обурююче? Можливо. Але чи мають право обурюватись на це жиди, коли вони видаляли, наприклад з України, не чужинців, а таки автохтонну українську людність (на Соловки і Сибір) для улегшення чужинецької, жидівської, кольонізації – одні безпосередньо (Радек, Троцький), другі – як німецькі і американські жиди – посередньо, підтримуючи жидівську кольонізацію України морально і матеріально?» (Сумерк марксизму).
«Чи це значить, що боронимо методи гітлерізму? Ні, це значить, що засуджуємо методи Української народної республіки (УНР). Значить, що, не думаючи громити Жидів, ми повинні – в майбутній державі українській – залишити методу підлизування до цього племені; методу, яку воно завше трактує як ознаку слабости і з звірячістю східних народів за цю слабкість мститься…. Цей чужорідний елемент не сміє ніколи, як це тепер є в Україні, бути в нашій землі паном, лише гостем … .» (Знов жидівське питання). Тут мається на увазі той факт, що УНР надала євреям національно-культурну автономію, за що єврей Шварцбард віддячив президенту УНР Симону Петлюрі застреливши його. Зрозуміло, що західне правосуддя вбивцю виправдало, відпустивши на волю прямо з залу суду.
1933 - геноцид українців
У тридцяті роки у більшості спостерігачів не виникало жодного сумніву у неминучості наступної великої війни. І ця війна не могла не бути війною між Німеччиною і Московією. Це були країни, керовані полярними ідеологіями. Ідеологією націонал-соціалізму у Німеччині і ідеологією комунізму у Московії. І було цілком зрозуміло, що роль судді у цьому конфлікті відіграватиме ідеологія сіонізму і найпотужніша економічно країна світу – Сполучені штати. Оскільки комунізм і сіонізм були спорідненими ідеологіями, то цілком зрозумілою була розстановка сил і перспективи цієї війни. Яким мало бути ставлення українських націоналістів до Німеччини у разі війни? Цитата з дослідження Олександра Зайцева «Націоналіст у добу фашизму»: «Саме на збройну інтервенцію Німеччини покладав Донцов головну надію на визволення України. На застереження, що Гітлерова агресія оберне Україну в колонію і забере сотні тисяч життів, він заперечував, що з гуманітарного погляду така інтервенція ніколи не коштуватиме вісьмох мільйонів трупів (за сучасними даними 10.5 млн осіб і це без врахування голодомору двадцятих років у 3 млн. жертв, постійних репресій, виселень і переселень українського селянства, винищення української інтелігенції), яких коштував Україні лише один рік штучного голоду під російсько-більшовицьким пануванням».
З огляду на позицію Дмитра Донцова набір добровольців в дивізію СС-Галичина пройшов надзвичайно успішно. З 80 тисяч осіб, що зголосились до дивізії, після ретельного відбору залишилось 13 тисяч. Це був цвіт української національно свідомої молоді. Разом з німцями вона воювала проти абсолютного зла планети – Московії, а отже за Україну. Але чому була сформована лише одна дивізія, навіть в маленькій Латвії їх було створено дві, а з росіян близько двадцяти? На Україну у Гітлера були особливі плани і потужне українське військо завадило б їх реалізації. У стратегічному мисленні він явно поступався кайзеру часів Першої світової війни. Той правильно оцінив значення України для перемоги Німеччини і якби не удар у спину, Німеччина в союзі з Україною виграли б ту війну. А Гітлер свою війну програв.
Друга світова війна завершилась поразкою нацизму як ідеології. Національне відродження Європи зупинилось. Тепер Європа тихо вимирає, а корінне населення поступово замінюють чисельні вихідці з усього світу. У моральному плані тут розмилась межа між добром і злом. Гей паради є символом сучасної Європи. Європейське суспільство поступово атомізується, оскільки занепад родини став частиною руйнівної стратегії дітей диявола. Ідеологія комунізму під різними вивісками стала провідною ідеологією світу білої людини. Німеччина і вся Європа на короткому повідку у Сполучених штатів, а в Україні відбувається «елегантний» геноцид. Здійснюється він руками все тих же московитів, зручного інструменту для нищення будь-якого народу, до якого вони здатні дотягнутись.
Отже мета сіонізму в значній мірі вже досягнута. Найкращі українці, яким дорогі інтереси нації, або вже загинули, або на фронті. Решта посполитих ховається в усіх можливих закутках країни і решти світу від мобілізації. За роки війни населення України скоротилось більше, ніж у часи найбільшого голодомору і у висліді Другої світової війни разом узятих, а війна триває і далі. Головним диригентом війни є Сполучені штати. Саме вони через роззброєння України створили її передумови і задають її темп то збільшую, то зменшуючи військову допомогу Україні, то дозволяючи, то забороняючи щось обстрілювати на території Московії. Без цієї допомоги ми вже давно б програли цю війну. Завдяки цій допомозі ми скоро залишимось без власного населення.
Мій висновок. Ця війна планова, так само як і Друга світова. І мета її та сама щодо українців як і мета більшовицького терору передвоєнних років. Це знищення корінного населення України і передача української землі під управління іншого народу. Якщо цей сценарій спрацює до кінця, то майбутньою столицею України стане Умань.
Тоді що означає наше прагнення Європи? Це наше нестримне бажання назавжди порвати з абсолютним злом планети - Московією. А Європа, населена братніми нам народами, рано, чи пізно має стати нашою спільною і щасливою спільною домівкою. Я переконаний у нашій перемозі, але лише через повне напруження наших сил. Ми маємо перестати бути сліпим знаряддям в чужих руках. Слава Україні і смерть її ворогам.
Додаток: Як Сталін і Рузвельт знайшли спільний знаменник
Під кінець ялтинської конференції стався ще один цікавий епізод. Під час останньої розмови «віч-на-віч» між Рузвельтом і Сталіним напередодні від'їзду президента, який збирався зустрітися з королем Ібн-Саудом, Сталін зауважив, що «єврейське питання було дуже складним; вони (росіяни) також хотіли створити «єврейський національний осередок» у Біробіджані, але з цього нічого не вийшло: євреї залишалися там два-три роки, а потім розбігалися великими містами». Тоді президент Рузвельт, у манері члена аристократичного клубу, впевненого, що його господар також є його членом, «сказав, що він – сіоніст, запитавши, чи є ним маршал Сталін?» На читача цих записів це справляє враження, що тут дві ділові людини підійшли, нарешті, до суті справи. Сталін відповів, «в принципі – так», але відразу додав, що «від нього не ховається складність питання». І тут грузинський грабіжник, який грабував банки, справляє краще враження, як державний діяч, і говорить більш діловим тоном, ніж будь-який із західних лідерів за останні 40 років, жоден з яких не бачив у цьому питанні жодних «труднощів» (Черчилль заздалегідь затаврував усі розмови про «складнощі» як антисемітизм). Немає сумніву, що цим коротким обміном думок розмова на цю тему не закінчилася, але в офіційному звіті подальших подробиць не міститься. (Дуглас Рід: «Суперечка про Сіон»).
1945 - Дрезден
2025 - український Донбас
